.

Державна влада та посадові особи в історії України (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
110 1599
Скачать документ

Реферат на тему

Державна влада та посадові особи в історії України

План

1. Система навчання чиновників.

2. Боротьба за суверенність України.

Література

1. Система навчання чиновників.

Бюрократичним закладам царської Росії були потрібні підготовлені кадри –
спеціалісти з управління державними справами та ведення канцелярії. Тому
царський уряд почав створювати навчальні заклади по підготовці
службовців різного рівня.

На початку ХVІІІ ст. при Посольському наказі була створена спеціальна
школа для навчання службовців, перш за все іноземним мовам. До цього
часу підготовка основного персоналу московських канцелярій відбувалась
фактично в процесі роботи. Тільки в першій чверті ХVІІІ ст. було
прийнято рішення про відкриття особливих шкіл для підготовки
канцелярських службовців, потреба в яких збільшилась у зв’язку з
проведенням реформи центральних і місцевих установ влади. В 1721 році
Петро І видав указ, який поставив завдання “учинить школу, где учить
поддьячих их делу …”. До цієї школи приймали всіх вихідців з сімей
духовенства, купецтва, міщанства хто бажав працювати в канцеляріях. В
освітню програму школи було введено предмети, знання яких потрібно
канцеляристам : математику, діловодство, стиль листування і т.і. В 1724
році для забезпечення потреб у підготовлених кадрах для царської
адміністрації довелось ужити до крутого заходу – набрати в примусовому
порядку 100 осіб з числа дворянських дітей і розіслати їх до колегій
юнкерами, “чтоб оные во обучение приказных порядков поступали…” . Але
навіть Петру І не вдалося повністю змінити позиції дворян, які з великою
неохотою посилали своїх дітей у камер-юнкери, що само собою розумілося
як подальша їх служба в державних установах. Школа колегії-юнкерів була
ліквідована тільки в 1763 році Катериною ІІ як така, що не виправдала
надії на високий рівень підготовки дворянських дітей. Натомість було
розроблено проект підготовки досвідчених копіїстів і писарів за казенний
рахунок у Моськовському університеті (80 осіб), С.-Петербурзькій
академії (40 осіб) та Казанській гімназії (60 осіб). Але у зв’язку з
відсутністю фінансування цей проект так і залишився нереалізованим. Ще
довгий час в державних установах відчувався брак кваліфікованих
канцеляристів .

В 1731 р. в Петербурзі було відкрито перший Кадетський корпус – елітний
військовий навчальний заклад закритого типу. Створюючи кадетські
корпуси, правління Анни Іоанівни йшло назустріч дворянству, яке в числі
інших привілеїв для себе вимагало права служити в армії тільки в чині
офіцера. Проте в ХVІІІ ст. кадетські корпуси готували вже не тільки
офіцерів, але й цивільних чиновників, дипломатів, суддів та ін. З першої
половини ХІХ ст. кадетські корпуси перетворилися на суто військові
учбові заклади .

3 квітня 1809р. було видано розроблений М.Сперанським царський указ про
придворні звання. Звання камергера і камер-юнкера з цього часу не
означало одночасне призначення на посаду з визначеними та постійними
посадовими обов’язками, але надавало важливі переваги і впливове
суспільне положення. Указ зазначав, що всі, хто носить це звання, але не
перебуває на будь-якій службі, військовій чи цивільній протягом двох
місяців повинні вступити на службу, при цьому заявити, в якому з
відомств вони бажають служити.

Інший указ того ж року встановив порядок присвоєння цивільних чинів
колезького асесора, який надавав право спадкоємного дворянства, та
статського радника. Ці чини, якими значною мірою визначалося можливе
подальше призначення на посади, можна було придбати не тільки заслугою,
але й простою вислугою, тобто встановленим строком служби. Новий указ
заборонив присвоювати ці чини службовцям, які не мали свідоцтва про
закінчення курсу в одному з російських університетів або не склали в
університеті іспиту за програмою, яку було додано до указу. За цією
програмою тому, хто бажав отримати чин колезького асесора або статського
радника, було потрібно продемонструвати знання російської мови та однієї
з іноземних, знання права, державної економіки, грунтовне знайомство з
державною історією та елементарними відомостями з загальної історії,
ознайомлення з основами статистики Російської держави, отримані знання з
географії, навіть з математики та фізики .

Обидва укази було видано несподівано, і це викликало великий переполох у
придворному оточенні. Проекти цих документів було опрацьовано та
укладено М. Сперанським таємно, бо вони досить чітко висловлювали вимоги
до вищих службовців урядових закладів і вносили певні обмеження на
зайняття високої посади родинною знаттю. Закон встановив потребу у
виконавцях “опытом и постепенным прохождением службы приуготовленных,
минутными побуждениями не развлекаемых”. За указом від 3 квітня, –
“исполнителей сведущих, обладающих твердым и отечественным
образованием”, тобто вихованих у національному дусі, тих, хто
відрізняється не вислугою років, а “действительными заслугами и
отличными познаниями”, як наголошував указ від 6 серпня. Це був значний
крок до надання можливості особам недворянського походження якісною
службою отримати дворянський титул, але вимоги щодо освітнього цензу
стали суттєвою перепоною на шляху в дворяни. Незважаючи на це, в
1836-1843 роках близько 65% службовців, що отримали чин колезького
асесора, а з ним і дворянський титул, вже походили не з родовитих
дворян, а з родин духовенства, міщан, купців . Попри усі перепони, вони
досягали бажаного титулу. Інколи цей шлях проходився декількома
поколіннями, оскільки той з родини, хто розпочинав службову кар’єру,
стартував з найнижчої посади копіїста, надалі просуваючись по сходинам
ієрархічної драбини, передавав своїм нащадкам накопичений досвід і
суспільний стан.

У зв’язку з високим престижем державної служби в столичних установах
тільки тим, хто закінчував курс університету з відзнакою, надавалось
право зразу розпочинати службову кар’єру в столичних міністерствах, що
відзначалось в Університетському статуті 1835 р. .

Реформи в державному управлінні Російської імперії, що відбувалися у ХІХ
ст. вимагали понад усе їх якісної кадрової підтримки, що сприяло
створенню нових навчальних закладів, таких як елітні ліцеї.

Ліцей у царській Росії був привілейованим учбовим закладом для дітей
дворянської знаті, який готував вищих державних чиновників усіх
відомств. Найбільш відомий – Царськосільський Олександрівський ліцей,
відкритий у 1811р. У цьому закладі викладався широкий спектр дисциплін,
у тому числі: юридичні науки, література, історія, музика. Серед
найвищих придворних осіб царської Росії з часом стало досить багато
випускників цього ліцею.

Окрім Царськосільського, в Росії тих часів працювали: Ярославський
юридичний ліцей, відкритий у 1803 році гірничим промисловцем П.
Демідовим, вищий юридичний учбовий заклад з правами університетських
юридичних факультетів; Ніжинський ліцей, заснований у 1820 р. на кошти
князя А. А. Безбородько. Ці навчальні заклади були фактично базою
навчання управлінської єліти більшою частиною для служби на місцях.

На території України першим аналогічним навчальним закладом стала
Києво-Могилянська Академія, що була створена ще в 1632 р. шляхом злиття
братської школи Києвського богоявленського братства і духовної школи
Київо-Печерської лаври, яку заснував в 1631 р. Київський митрополит
Петро Могила. До цієї Академії приймалися діти заможніх горожан, козаків
і духовенства. Більша частина державних чиновників і канцеляристів
України часів Гетьманщини була випускниками Києво-Могилянської Академії,
що свідчить про високий рівень освіти та довіри до них з боку вищих
державних осіб .

Рішельєвський ліцей, відкритий в Одесі у 1817 р. згідно із задумом
герцога А.Е. Рішельє, був середнім учбовим закладом підвищеного типу,
який понад все готував і державних службовців .

З часом провідними навчальними закладами по підготовці російських
бюрократів стають класичні університети. Першим російським університетом
визнається Московський, який було засновано у 1755 р. за ініциативою М.
Ломоносова. До числа найстаріших університетів Росії відносяться
Тартуський (1802 р.), Вільнюський (1803 р.). Казанський (1804 р.),
Харківський (1805 р.), Ленінградський (1819 р.), Київський (1834 р.).
Всього в дореволюційній Росії було 13 університетів (44 тис. студентів),
які готували фахівців з різних напрямів науки . Велика кількість
університетських випускників, особливо фахівців з права, йшли працювати
до державних управлінських установ і з часом заснували прошарок
професійних державних службовців царської Росії /46/. Зміни, що
намітилися у відношенні дворянства до цивільної служби в останній чверті
ХVІІІ ст., яким сприяла тажка військова служба павлівського правління та
створення виборної дворянської служби, зробили цей вид діяльності більш
привабливим для дітей зі знатних родин. Створення міністерств робить
службу в них навіть модною для дворянської молоді. Особливо це
стосується дипломатичної служби В колегію іноземних справ дворян
приймали актуарисами (14-й клас) і тільки з університетською освітою
/48/. У 80-х роках ХІХ ст. приблизно 47 % студентів російських
університетів становили вихідці з дворян, близько 10 % – діти
духовенства .

Для закріплення на цивільній службі дітей канцелярських службовців і
підготовки кваліфікованих кадрів за сприяння Миколи І в ряді губернських
міст були засновані канцелянські училища. Створення їх мережі сприяло
розповсюдженню освіти серед широких верств населення і підвищенню
загальної освіченості країни . Одночасно була розв’язана проблема
забезпечення кваліфікованими канцелярськими службовцями органів місцевої
влади.

Створена в царській Росії система підготовки і навчання державних
службовців протягом довгого часу забезпечувала кадрами всі рівні
державного управління і проіснувала до революції 1917 р.

2. Боротьба за суверенність України.

Політична криза, що охопила Росію на початку двадцятого століття,
призвела до лютневої революції 1917 р., яка стала початком радикального
реформування системи державного управління і створення нових підходів до
формування державного апарату як в цілому в Росії так і на територіях
України. Щодо останнього, то з поваленням царської імперії з’явилась
нова перспектива самовизначення українського народу і можливість
створення на території України власної національної державності.

Після лютневої революції Тимчасовий уряд, як вищий орган російської
буржуазної влади, мав за мету стати головною установою законодавчої і
виконавчої влади в країні і таким чином замінити верховну царську владу.
Росія і при новій владі за своїм устроєм залишалася унітарною країною,
тому історичне прагнення українського народу до самостійності Тимчасовий
уряд не сприймав. Використовуючи старі органи влади на місцях, він
прагнув і далі зберегти свій вплив і контроль над територіями України.

У березні 1917 р. представники службовців старих державних установ в
Києві з метою збереження і підтримки ладу в місті утворили Виконавчий
комітет, що мав підтримувати порядок і діяти від імені Тимчасового
уряду.

В управлінні Росією після лютневої революції завдяки впливу народних мас
були здійснені деякі зміни в напрямку демократизації самої системи
управління. Перш за все, паралельно з централізованим апаратом
управління Тимчасового уряду на місцях почали створюватись ради робочих
та селянських депутатів. Сама структура апарату міністерств і відомств
фактично ще майже не змінився, тільки з’явилось декілька нових
міністерств, в тому числі такі як праці, пошт і телеграфів,
продовольства та державного піклування. Залишились незмінними і органи
влади, що були тимчасово створені на початку війни: особливі наради,
військово-промислові комітети і ради. Це визначалось тим, що Тимчасовий
уряд після приходу до влади проголосив продовження війни до перемоги.
Таким чином військово-промислові програми продовжували знаходитись в
центрі уваги нового уряду.

На території України після лютневої революції на місцях почали
формуватись власні буржуазні органи влади. З членів міських дум
створювались комітети громадських організацій так, що владу поступово в
місцевих органах очолила українська буржуазія і поміщики, які на той час
мали більшість в думах. Рішенням Тимчасового уряду посади губернаторів
як представників старої царської влади було скасовано, а їх функції
покладено на губернських комісарів, які призначались більшою частиною з
голів губернських земських управ. Будучи представниками старої
управлінської еліти, комісари зберігали старий державний апарат, в тому
числі і на місцях: волосних старшин, суддів, поліцейських чинів. Такі ж
приблизно зміни відбулися і на рівні повітів, де замість повітових
справників призначалися повітові комісари, які одночасно були головами
повітових управ. Такий підхід тимчасового уряду до формування органів
виконавчої влади на місцях призвів до того, що в більшій частині нових
владних установ продовжували головувати представники старої
консервативної еліти. Таким же залишався і апарат цих органів влади.

Паралельно з державними органами управління як форма самоврядування
трудящих на місцях активно створювались Ради. До липня 1917 р. на
території України вже діяло 252 Ради робітничих, селянських та
солдатських депутатів Виконавчими органами Рад були виконкоми, які
підпорядковувались загальним зборам депутатів. В результаті протистояння
старої бюрократичної системи і рад в березні під тиском місцевих рад
Тимчасовий уряд був змушений прийняти рішення по звільненню з посад
старих волосних старшин та реорганізацію волосних управ в виконкоми.
Таким чином намітились нові ознаки реформування владних інституцій на
місцях.

@ B X Z ? t

? t

ocoooooooooooooUooooooooo

gdms?

`„Agdms?

населенням не менше 150 тис. осіб – міські управи та дільничі
управління як самоврядні органи . У зв’язку з тим, що одночасно існували
старі буржуазні органи влади і новостворені ради робочих, селянських та
солдатських депутатів, склалась ситуація двовладдя, яка ще сильніше
загострила політичну кризу і посилила безладдя в управлінні державою.

Лютнева революція значно активізувала політичне життя в Україні. За
ініціативою прогресивної національної інтелігенції з метою побудови
незалежної держави 3 березня 1917 р. в Києві була скликана Центральна
Рада, до якої ввійшли представники окремих національно орієнтованих
партій, православного духовенства, різних громадських об’єднань. На
засіданні Головою Центральної Ради було обрано лідера Товариства
українських поступовців М.Грушевського. У квітні Центральна Рада зібрала
Всеукраїнський національний конгрес, на якому було представлено 900
делегатів з різних місць України. Конгресом було відпрацьовано основні
засади побудови незалежної української держави. За рішенням конгресу
Центральна Рада стала працювати в регламенті самостійного парламенту зі
своїми президією, комісіями, апаратом, бюджетом, виконкомом. В противагу
невизнанню з боку Тимчасового уряду самостійності України Центральна
рада 10 червня прийняла І Універсал, в якому офіційно проголосила
автономію України від Росії. Розпочалася робота над власною
Конституцією. Як орган самостійної виконавчої влади 28 червня було
засновано Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради на чолі з
В.Виниченком.

Під тиском Тимчасового уряду Центральна Рада, до складу якої на той час
входило понад 800 осіб, 3 липня 1917 р. прийняла ІІ Універсал, в якому
відмовлялась від автономії України до скликання всеросійських Установчих
зборів. Як компроміс, тимчасовий уряд визнав своїм крайовим органом
влади Генеральний Секретаріат, який з 29 липня почав працювати за
власним, затвердженим Малою Радою, статутом. У цьому статуті
проголошувалось, що “вищим органом управління на Україні є Генеральний
Секретаріат УЦР, який формується ЦР, відповідає перед нею й
затверджується Тимчасовим урядом” . До складу Генерального Секретаріату
входило 14 генеральних секретарів. Статут надавав Генеральному
Секретаріатові право заміщати всі урядові посади в Україні, якщо вони не
виборні Всі урядові органи були також віддані під його юрисдикцію.
Інструкція Тимчасового уряду Генеральному Секретаріатові від 4 серпня
значно обмежила його повноваження та територію діяльності. Із-під його
впливу були виведені Катеринославська губернія, Таврія, Херсонська
губернія, Харківщина, а із його компетенції вилучались військові,
продовольчі справи тощо. Згідно з Інструкцією Генеральний секретаріат
повинен був складатися з 9 осіб, щонайменше 4 з яких повинні бути
неукраїнської нації, проекти всіх значних документів повинні були
направлятися на затвердження до Тимчасового уряду .

Після Жовтневої революції 1917р., в результаті якої до влади в Росії
прийшли більшовики, керівництво Центральної Ради оголошенням тексту ІІІ
Універсалу прийняло рішення про утворення Української Народної
Республіки. Головне місце в державній владі новоствореної Республіки
посіла Центральна Рада, яка фактично продовжувала виконувати функції
українського парламенту. Специфіка цієї установи полягала в тому, що
вона з самого початку формувалась не шляхом загальних виборів, а
делегуванням до її складу представників різних громадських організацій
та політичних сил і її діяльність носила тимчасовий характер. З часу
створення ЦР було визначено, що термін її роботи закінчується після
скликання Всеукраїнських Установчих зборів. Виконавчу владу в Україні
продовжував здійснювати Генеральний Секретаріат. Після прийняття ІV
Універсалу його було реорганізовано в Раду Народних Міністрів. Щодо
загальної структури державного управління, то всі установи, що діяли на
території України до жовтневої революції, продовжували свою роботу і
після проголошення Республіки.

На Всеукраїнському з’їзді рад, який було скликано 17 грудня 1917 р.,
відбулася спроба взяти управління в Україні під вплив більшовиків, але
вона закінчилася безрезультатно. Незважаючи на провал, більшовицькі
лідери не покидали думки про володарювання в Україні, і на спеціально
зібраному в Харкові з’їзді вони проголосили про створення Радянської
Української Республіки. На території України фактично почало діяти два
державних утворення. Більша частина Лівобережних земель підпала під
вплив більшовицького уряду, інші – під вплив Центральної Ради.

Жовтнева революція переросла в громадянську війну. Більша частина
українських земель опинилась під німецькою окупацією. В наслідок цих
факторів та внутрішніх суперечок Центральна рада втратила загальний
контроль над управлінням країною.

29 квітня 1918 р. у Києві відбувся хліборобський з’їзд, організований за
ініціативи “Союзу земельних власників”, на якому генерала, почесного
отамана Вільного козацтва Петра Скоропадського було проголошено
гетьманом України. Місце Української Народної Республіки заступила
Українська гетьманська держава з притаманною їй концентрацією влади в
руках гетьмана. Йому надавалось право видавати закони, призначати
отамана Ради Міністрів і за його поданням затверджувати склад цієї Ради,
управляти зовнішньою політикою і військовими справами, бути верховним
суддею країни. Українська Держава, що була проголошена П.Скоропадським,
грунтувалась на одночасному поєднанні елементів монархії, демократії,
диктатури, що було досить складним не тільки для розуміння, а й для
практичної реалізації державної політики .

1 серпня 1918 р. в Українській Державі було прийнято “Тимчасовий закон
про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і
перебування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї
України”.В зазначених випадках влада переходила до Колегії Верховних
правителів держави. Ця Колегія мала складатися з трьох осіб: “одного
правителя заздалегідь визначає сам пан Гетьман, одного вибирає Державний
Сенат і одного вибирає Рада Міністрів”. Голова Колегії призначався
гетьманом.

Склад

Ради Народних Міністрів часів УНР.

Голова Ради Міністрів

міністр внутрішніх справ

міністр військових і морських справ

міністр судових справ

міністр земельних справ

міністр харчових справ

міністр праці

міністр пошт і телеграфів

міністр залізничних шляхів

міністр фінансів

міністр просвіти

міністр торгівлі й промислу

державний секретар закордонних справ

державний контролер

Раду Міністрів очолював Отаман-Міністр, а керування її справами
покладалося на Генерального Секретаря і підпорядковану йому державну
Генеральну Канцелярію. Незабаром Отаман-Міністр став зватися традиційно
– головою Ради Міністрів, а Генеральний Секретар – державним секретарем
.

В апараті органів гетьманського управління після перевороту було
звільнено з посад лише призначених Центральною Радою міністрів та їх
заступників. Більша частина старих чиновників лишилася на своїй роботі.
Але тепер всі, хто перебував на державній службі або планував вступити
до неї, мали принести “урочисту обітницю” на вірність Українській
Державі.

На місцях призначені Центральною Радою комісари були усунуті зі своїх
посад, їх замінили так звані “старости”, які очолили місцеві
адміністрації.

30 листопада П.Скоропадським було видано закон “Про зміну, доповнення та
скасування діючих узаконень про волосні, повітові та губерніальні
установи по управлінню сільськими місцевостями”, який поновив інститут
колишніх “земських начальників” і утворив повітові та губернські ради в
сільських справах. Система місцевого управління ввійшла до сфери впливу
міністерства внутрішніх справ .

За кілька місяців на Україні було відновлено дійовий адміністративний
апарат, були створені власні армія, поліція. Якщо Центральна Рада мала
офіційні дипломатичні стосунки лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною та
Отоманською імперією, то Гетьманщина обмінялась посольствами з 12
країнами. Великі успіхи були досягнуті в організації освіти. За часів
гетьманського правління було засновано близько 150 нових україномовних
гімназій, декілька вищих навчальних закладів, Українську Академію наук .

Але спроба узурпації влади та каральні заходи з боку гетьманської влади
викликали рух опору з боку населення. Як наслідок, гетьманською
опозицією було проведено ряд нелегальних з’їздів українських партій На
чолі з В.Виниченком було створено координаційний осередок опозиції під
назвою Український народний державний союз. 13 листопада для керівництва
повстанням проти гетьманського уряду було обрано Директорію, яка стала
фактично альтернативним урядом. 14 грудня під тиском опозиції гетьман
зрікся влади.

До керівництва країною прийшла Директорія, яка проголосила відновлення
Української Народної Республіки. Новий уряд взяв на себе обов’язок бути
представником інтересів трудящих. Буржуазія, поміщики, частина
інтелігенції були позбавлені виборчих прав. Вища влада зосередилась у
Директорії, а законодавча – у трудового конгресу, обраного “трудовим
населенням”. Виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, а влада
на місцях – трудовим радам селян, робітників та “трудової інтелігенції”
.

Часті зміни уряду, внутрішні суперечності в органах влади, складні умови
існування в стані війни (з одного боку – з німецькою армією, з другого –
з більшовиками, з третього – з Польщею), призвели до концентрації влади
в руках отаманів – командувачів військ. Реальна влада в Україні
переходить до військових. На 15 листопада 1919 р. Директорія фактично
розпалась, і державну владу очолив отаман С.Петлюра .

На початку 1920 року Варшавським договором між УНР і Польщею польський
уряд визнав право України на незалежність, але частина
Західноукраїнських земель згідно з цим договором підпала під управління
Польщі. 18 березня 1921 року Ризький договір між Польщею і Радянською
Росією визнав Українську Радянську Соціалістичну Республіку після чого
Директорія, уряд УНР були вимушені перейти на нелегальні умови роботи.

Водночас з проголошенням Української Народної Республіки у
західноукраїнських землях, що знаходились у складі Австро-Угорщини, 19
жовтня 1918 р. за рішенням Української Національної Ради була створена
Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). На чолі влади в ЗУНР стояла
Президія у складі президента та його чотирьох заступників. Президент мав
право скликати засідання Української Національної Ради та виконував
функції її голови.

Складність внутрішньої політики гетьманської держави та її залежність
від зовнішніх факторів не дозволили об’єднати галицькі землі з
Наддніпрянською Україною. У березні Українська Національна Рада прийняла
рішення про скликання Сейму ЗУНР, але у зв’язку із складними політичними
подіями тих часів, незважаючи на прийнятий закон про вибори до сейму,
вони так і не відбулися. Перший уряд Західноукраїнської Народної
Республіки (Державний Секретаріат) було створено в листопаді 1918 р., і
він з самого початку своєї роботи зорієнтувався на об’єднання зі східною
Україною.

Склад

Державного секретаріату (уряду) Західноукраїнської Народної Республіки

Прем’єр

державний секретар внутрішніх справ

державний секретар закордонних справ

державний секретар судових справ

державний секретар праці

державний секретар освіти та віросповідання

державний секретар земельних справ

державний секретар здоров’я

державний секретар шляхів

державний секретар харчових справ

державний секретар пошт та телеграфів

державний секретар громадських робіт

На рівні повіту, міста, села владу в ЗУНР очолював комісар. Його
призначення відбувалось за рішенням державного секретаря внутрішніх
справ. Паралельно існували місцеві національні ради як представницький
орган самоврядування .

Після розпаду Австро-Угорської імперії Польща стала інтенсивно
гальмувати процес створення самостійної ЗУНР. Крім цього, незважаючи на
проголошення злуки між східною і західною частинами України,
непорозуміння між урядами УНР і ЗУНР в умовах боротьби з більшовизмом і
Польщею призвело до втрати на довгі часи можливості побудови самостійної
української національної держави.

Однак попри часті зміни форм правління, нестабільність політичної
ситуації, відсутність досвіду державотворення, що супроводжувало коротку
історію України в умовах самостійного існування, вдалося досягти значних
результатів у формуванні владних інституцій та їх правового
забезпечення. Досить відзначити успіхи конституційного оформлення влади
в різних державних утвореннях періоду боротьби за самостійність України.
Визначною подією стало законодавче визначення місця і ролі службових
осіб періоду Української Держави. Швидкі темпи створення дієздатного
державного апарату та його правової бази в ЗУНР, прагнення урядів на
противагу персональним амбіціям керівників до об’єднання в інтересах
побудови єдиної національної держави ( злука між УНР і ЗУНР) є проявом
національного патріотизму української правлячої еліти та прикладом для
наслідування сучасним політикам України.

Література

1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України
28 червня 1997 р. – К., 1997.- 64 с.

2. Закон України “Про державну службу” від 16.12.1993 // Вісн. держ.
служби. – 1995. – № 1. – С. 9-28.

3. Указ Президента України “Про систему підготовки, перепідготовки та
підвищення кваліфікації державних службовців” від 30.05.1995 // Вісн.
держ. служби. – 1995. – № 2. – С. 30-31.

4. Указ Президента України “Про державну комісію з проведення в Україні
адміністративної реформи” від 7.07.1997 № 620-97 // Вісн. держ. служби.
– 1997. – № 3. – С. 7-10.

5. Философский энциклопедический словарь. – М., 1989. – 576 с.

6. Вебер М. Избранные произведения. – М., 1994. – 496 c.

7. Зіллер Жак. Політико-адмінистративні системи країн ЄС: Порівнял.
аналіз. – К.: Основи, 1996. – 420 с.

8. Niedersachrisches Beamtengesets in der Neufassung und Bekanntmachung
vom 11. Dezember 1985 – Gottingen, 1991.- 160 c.

9. Організаційно-правові аспекти державної служби Іспанії. На матеріалах
збірників Генеральної дирекції міністерства державної служби Іспанії за
1991-1992 рр.- К., 1993. – 78 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020