.

Влада аристократів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
146 2526
Скачать документ

Реферат на тему:

Влада аристократів

Довгий час (понад 90 % свого існування як біологічного виду) людство не
знало ніяких інших форм суспільної організації, крім родової. Управління
за додержавних часів базувалося на патріархальних засадах: влада
належала главі роду, раді старійшин. Вона грунтувалася на родинному
зв’язку, традиціях, звичаях, віруваннях, які мали сакральний та
недоторканний характер. Надзвичайно велику роль у ті часи відігравала
сама постать глави роду, або старійшини, його особистий життєвий досвід
та розум. Відповідали жорстоким умовам життя й форми самоорганізації
людської спільноти, влади та засоби її здійснення.

Головним завданням влади тих часів було збереження свого племені, де
набутий минулими поколіннями практичний досвід був водночас і
багатством, і запорукою майбутнього. Влада старійшин, що здійснювалася в
такий спосіб не могла орієнтуватися на пошук нового, а дотримувалась
само традицій минулого, примушувала до цього всіх членів роду або
племені. Так само формувалась і шкала громадських цінностей. Провідне
місце в ній традиційно посідали інтереси більшості, громади в цілому,
але ніяк не окремої людини, особистості.

Перші цивілізації – держави виникають на Стародавньому Сході. Найбільш
характерним для визначення тогочасного державного устрою було те, що
державній владі як загальному суспільному ладу приписувалося божественне
походження. Найвищі державні особи прирівнювались до богів. У міфах
окремих народів навіть самі боги беруть безпосередню участь у
розв’язанні земних справ, створюють держави.

На території сучасної Індії держави стали формуватися в середині І
тисячоліття до н.е. На чолі кожної такої країни стояв раджа, влада якого
спиралася на землевласницьку аристократію і родову жрецьку знать
(брахманів). Староіндійське суспільство поділялось на чотири варни:

жрецьку (брахмани);

– військової аристократії (кшатрії);

– землеробів, ремісників, торговців (вайшиї);

– найнижчу (шудри).

Члени всіх староіндійських варн були вільними, але влада фактично була
зосереджена в руках представників двох перших варн. Раби перебували поза
варнами.

Поділ на варни (касти) освячувався релігією. Родовиті жрецькі сім’ї
значно впливали на загальний розвиток суспільства тих часів і були
головними носіями освіченості та спеціальних знань.

Міфологічно-релігійною підвалиною кланової Староіндійської держави було
вчення Вед (веди в перекладі із санскриту – знання, а також походить від
кореня -від- відати), яке було принесене на територію Індії аріями,
племенами індоєвропейської групи. Незважаючи на божественний статус
царя, його головне призначення полягало в охороні системи варн, у своїй
діяльності він мав поважати брахманів і прислухатися до їхніх порадам,
тобто бути провідником їхніх ідей.

На території Стародавнього Китаю із середини І тисячоліття до н.е.
відбувається перехід від епохи бронзи до епохи заліза: розпадається
родоплемінне суспільство і виникають перші держави, розвивається
торгівля, накопичуються наукові знання. Водночас китайська культура
характеризувалась стійким консерватизмом, традиціоналізмом.

На формування системи державного управління в Стародавньому Китаї значно
вплинуло поєднання консерватизму китайської міфології з філософським
вченням Конфуція ( 551-479 рр. до н.е.).

Конфуцій відповідно до патріархально-патерналистської традиції ставлення
до держави уподобіднював її до великої родини, де влада імператора
(“сина неба”) вважалася владою батька. Побудована Конфуцієм система
соціально-політичної ієрархії базується на принципі нерівності і визнає
аристократичне правління. У світі заведений такий лад, без якого він не
може існувати. Суспільство, вважав Конфуцій, перебуває в незадовільному
стані через те, що люди забули давній ритуал, традиції. Вони мають
повернутись до відповідних відносин між старшими і молодшими, між
правителями і підданими. За основною тезою вчення Конфуція шанобливість
до батьків, до старших братів – це основа людинолюбства. А такі люди не
будуть виступати проти вищестоящих. Норми та ритуали, що визначають
відносини між старшими і молодшими, батьками і дітьми, мають пронизувати
всі стосунки в державі знизу догори і навпаки. Підданим належить
ставитись до володаря з такою шанобливістю і повагою, як до батька, але
й володар зобов’язаний піклуватись про своїх підданих, не забувати про
їхні потреби. Правителі мають бути взірцем для народу, дотримуватись
ритуалу, виявляти почуття обов’язку, бути мужніми, прикладом
правдивості. Тому до правлячої еліти мають входити тільки “благородні
мужі”.

З погляду Конфуція, до благородних людина належить не стільки за
народженням, скільки за вихованням та освітою. Це передусім людина
освічена, знайома із стародавніми канонами, яка вміє розмірковувати,
найкраще згідно з давніми традиціями вирішувати проблеми свого часу.
Благородний муж завжди чинить так, як диктує обов’язок, пом’ятає про
мораль. “Коли висувати справедливих людей (до влади) і усувати
несправедливих, народ буде підкорюватись”, “Коли (володар) буде прагнути
добра, то і народ буде добрим”. У своїх поглядах Конфуцій наголошує на
тому, що люди насамперед мають визнавати владу авторитету, а не
авторитет влади. Добрим є той володар, якому підкоряються, бо він є
найвищим взірцем чеснот, а не той, кого визначають за взірець, тому що
він володар.

Конфуціанство майже протягом двох тисячоліть визначало норми життя Китаю
і не було повністю ідентичним з ученням самого Конфуція. У ранг
державної ідеології конфуціанство було піднесено імператором У-Ді у 136
р. до н.е., тобто майже через 350 років після смерті Конфуція. На той
час конфуціанство зазнало значних змін під впливом різних філософських
учень.

Інша ідеологія влади пропонувалась у вченні Модзи (479-400 рр. до н.е.),
який висунув договірну модель державного управління. За цим вченням,
люди обирають найбільш доброзичливого і мудрого серед усіх і призначають
його сином неба, який має враховувати інтереси народу в управлінні
державою.

Ідеї легізму, які також були поширені в Стародавньому Китаї, визначали
верховенство в управлінні країною законів та необхідність суворих
покарань. Але, цим вченням закони не завжди стосуються правлячої
верхівки.

Поєднання згаданих поглядів на державне управління в офіційній державній
ідеології Стародавнього Китаю, що відбулося до ІІ ст. до н.е., відіграло
значну роль у подальшому розвитку держави. Але всі ці підходи базувалися
на аристократичному правлінні, поділі суспільства на правителів і
підданих.

У Стародавньому Єгипті держава ототожнювалась з пірамідою влади.
Сутність піраміди влади в суспільстві розкрив візир фараона Птаххетеп
(2690-2625 рр. до н.е.):

– на вершині піраміди влади перебувають боги та їх обранці – фараони;

– нижче розміщені – жреці, які мали монополію на елементи наукового
знання;

– до третьої касти належали “вільні” землевласники і ремісники;

– найнижче перебувають раби.

Державний правитель визначався як особа, що від імені бога творить на
землі правду і справедливість.

Стратегія становища в такому одержавленому суспільстві визначалась за
народженням. Управління грунтувалася на традиціях покори, насилля і
страху.

В Європі історичні корені виникнення держави криються в Стародавній
Греції (Х ст до н.е.), Римській імперії (VІІ-ІV ст. до н.е.) . У цей
період зароджуються органи державної влади й визначаються особи, що
виконують державні функції. Починаючи з часів Стародавньої Греції, в
управлінні країною панували монархічні правління представниками найбільш
видатних родин. Згодом з’являються перші згадки про залучення до
ухвалення управлінських рішень окремих представників населення,
демократизацію державного управління.

Одним з визначних етапів становлення грецької цивілізації стала така
форма демократичного устрою суспільства, як поліс. Поліс – це
місто-держава, до складу якої входили як саме місто, так і навколишні
земельні ділянки, поселення землеробів. У полісі панував не авторитет
особистої влади визначної особи, як в абсолютних монархіях, а авторитет
закону, перед яким всі громадяни були рівні. Політика тут стає сферою де
стикаються різні інтереси індивідів, суспільних груп, а також
відбувається їх узгодження, об’єднання заради існування полісу, який
забезпечував добробут, свободу і життя своїм громадянам.

Історики, філософи і політологи в Стародавній Греції виділяють три
основні періоди трансформування держави. Ранній період ( ІХ-VІ ст. до
н.е.) відповідає становленню державницької думки, другий період (V-
перша половина ІV ст. до н.е.) – розвитку країн-полісів, третій ( друга
половина ІV-ІІ ст. до н.е.) – занепаду старогрецької державності [18]. У
центрі уваги давньогрецької думки перебували проблеми, пов’язані з
державно-суспільними підходами до управління країною, поглядами на роль
і місце громадян у суспільно-політичному житті.

Якщо в ранньому періоді в Стародавній Греції ще панували міфологічні
уявлення про божественне походження влади та її володарів, то згодом
формується раціонально-логічний, філософський а потім і науковий підхід
до суспільного життя, дослідження держави і права.

Перехід від монархічного правління до правління аристократичною радою в
більшості грецьких полісів продовжувався до середини VIII no. ai i.a.

Найбільш яскравою в ті часи була діяльність відомого афінського
реформатора Солона, нащадка старого королівського роду, який своїми
працями ввійшов до списку знаменитих “семи мудреців”. Після призначення
архонтом – одним з дев’яти вищих посадових осіб Афін, які щорічно
обиралися, Солон, щоб вивести країну з тривалої політичної і економічної
криз, дістав надзвичайні повноваження. На підставі проведених ним в
Афінах в 594-593 рр. до н.е. реформ було здійснено структуризацію
населення за родинними та майновими ознаками на чотири класи та внесено
низку змін у політичний устрій цієї країни. Належність громадян до того
чи іншого класу, на думку Солона, визначалась залежно від розміру
річного доходу від врожаю. Найзаможніші громадяни мали найбільші
політичні права, але одночасно на них покладалася і велика
відповідальність перед суспільством. Головна влада внаслідок
реформування стала належати народним зборам – еклесії. Виконавча влада
здійснювалась радою, що складалась з 400 членів, які були представниками
умовних адміністративно-територіальних одиниць (по 100 осіб від 4 філ).
Демократичні засади управління державою, які пропагувались і
впроваджувались Солоном, були спрямовані на залучення до державних справ
представників населення, на досягнення компромісу між аристократією і
бідними, на необхідність управляти країною за законом. Але у зв’язку з
тим, що більшість заходів вимагали обмеження влади старої родинної
еліти, ці реформи спричинили опір з боку представників вищої
аристократії, які до того часу монопольно вирішували всі державні справи
і не бажали допускати до управління державою людей нижчих класів.

У V ст. до н.е. в Афінах виникає філософська течія піфагорійців, згідно
з якою в державному управлінні пропонується встановити верховенство
права. Проте і за наявності законів, як зазначали піфагорійці, проста
людина не може обійтись без керівництва аристократичною елітою. При
цьому аристократичний характер поглядів Піфагора, а потім Геракліта вже
суттєво відрізнявся від класичних підходів старої аристократії, що
базувались тільки на наявності вельможного родинного походження без
урахування особистих здібностей, знань, досвіду. Під впливом філософії
піфагорійців почав формуватись новий підхід до визначення аристократії
як касти не за кров’ю, а за духом .

Нові погляди на аристократію та її роль в управлінні країною давали
підстави для оновлення складу правлячої верхівки шляхом залучення до неї
найбільш освічених та впливових представників інших прошарків
суспільства. Завдяки поширенню в суспільстві цих поглядів нижчі класи
грецьких полісів почали активну боротьбу за можливість впливати на
державний лад, право на участь в управлінні країною. Внаслідок реформ,
яким передувала жорстока боротьба між аристократами і простолюдинами,
останні з часом отримали право голосу на народних зборах, на яких тоді
вирішувались всі найважливіші внутрішні і зовнішні державні справи.
Рішення народних зборів виконувала велика рада (до 500 членів), яка,
крім того, здійснювала функції з нагляду за військом, державним скарбом,
готувала проекти законів. На цій раді також обирали урядовців різних
категорій: пританів, які головували на раді, стратегів-полководців,
поборців, екзекуторів та ін. Рада поділялася на 10 відділів .

В Афінах тих часів діяли і народні суди, які також обиралися. І судді, і
урядовці складали присягу, яка зобов’язувала їх виконувати свої
обов’язки справедливо, згідно із законом. Слід нагадати, що тоді ще не
існувало письмового переліку правових засад, регулювання суспільних
відносин, тобто правова база була досить умовною і базувалась здебільшою
на традиціях та звичаях.

На противагу Афінам в іншій старогрецькій країні – Спарті – збереглося
правління двох царів, в ній не сприймалася афінська демократія.
Афінський філософ Сократ (469-399 рр. до н.е.), негативно ставлячись до
тиранії як режиму беззаконня, сваволі і насильства, вважав, що його
рідному полісу треба наслідувати досвід Спарти, яка при концентрації
всієї влади в руках царів керувалася, на його думку, довершаними
законами. Основним недоліком демократії, на думку Сократа, є вірогідна
некомпетентність її посадових осіб, які, будучи обраними випадково,
можуть не відповідати загальним вимогам до державних осіб.

Інший давньогрецький мислитель, Демокріт (460-370 рр. до н.е.),
наголошуючи на хибності не тільки тиранії, а й суто аристократичного
правління, перевагою демократії вважав однодумство і солідарність
мешканців полісу.

Таким чином, уже на ті часи в суспільстві існувала широка розбіжність
поглядів щодо концепції управління державою – від демократії до тиранії
і навпаки.

Видатними постатями у формуванні вчення про державу, державну владу та
осіб, що її здійснюють, були античні філософи Платон (427-347 рр. до
н.е.) і Арістотель (384-322 рр. до н.е.).

Як визначав Платон, управління ідеальної держави має базуватись на
аристократичних засадах, оскільки демократія, незважаючи на всю її
привабливість, є некерованим державним устроєм і може зрештою призвести
до тиранії. На його думку, надмірна воля перетворюється на надмірне
рабство, а тиран домагається необмеженої влади, починаючи як ставленик
народу. Платон сформував класичні, справедливі і сьогодні поняття про
три можливі види державного правління:

монархію як владу одної особи,

владу небагатьох,

владу більшості.

Залежно від закону кожен з цих видів поділяється ще на два підвиди:
законну монархію – царську владу; протизаконну – тиранію; законну владу
небагатьох – аристократію, незаконну – олігархію; демократія також може
існувати за законами і без них, тоді йдеться про охлократію.

Ідеальною за Платоном, є держава, де правлять кращі і добропорядні.
Залежно від майнового стану громадяни поділяються на декілька класів. До
громадян не належать раби та чужоземці. Політичними правами наділяються
тільки громадяни. На чолі ідеальної платонової держави стоять 37
правителів віком від 50 до 70 років, які обираються шляхом
багатоступеневих виборів. Їх. При владі правителі можуть перебувати до
20 років, і їх основне завдання – стояти на сторожі законів. Значною
владою наділяється Рада, що обирається у складі 360 осіб (по 90
представників від кожного класу).

Платон розглядає два види державного устрою: перший – де над усіма
стоять правителі як носії необмеженої влади, другий – де і діяльність
правителів регламентується законами в інтересах більшості громадян.
Захист законів покладено на правосуддя, функції якого також виконують
правителі із залученням представників громадян.

Арістотель, віддаючи перевагу ідеї рівності прав громадян на участь в
управлінні державою, в розв’язанні державних справ, у своїх працях
визнавав особливу роль управлінської еліти в досягненні загального
добробуту країни. Він виділив добрі і погані способи правління. При
добрих способах виключаються можливості використання правителями влади в
приватних корисливих цілях, а сама державна влада (державні правителі)
має служити всьому суспільству. Важливе значення надавав Арістотель
також етиці як основі політики, яка має регулювати взаємовідносини між
різними представниками суспільства. При цьому він наголошував, що для
державних осіб існує потреба постійно дотримуватися справедливості у
стосунках з громадянами полісу.

Отже, в Стародавній Греції під впливом вчень таких видатних осіб, як
Солон, Піфагор, Геракліт, Демокріт, Платон, Арістотель тощо відбулось
становлення філософії державної влади та визначення основних засад
функціонування державних осіб. Незважаючи на тривалий час, що окремлює
той історичний період від сучасності, праці старогрецьких філософів щодо
засобів організації державної влади, місця і ролі особи в здійсненні
влади, взаємовідносин влади і громадян, шляхів трансформування форм
державного управління, залишаються актуальними і на сьогодні.

У ІІІ ст. до н.е. більша частина грецьких полісів опинилася під владою
Македонії. Македонські царі Філіп ІІ та його син Олександр ІІІ підхопили
популярну на той час серед греків ідею військового походу на Персію. З
342 по 334 р.р. до н.е. тривав славетний похід Олександра Македонського
на Схід, у результаті якого була створена велика імперія від Дунаю до
Інда, від Нубії до Середньої Азії. Ці події стали межею між класичним та
еліністичним періодами в історії античності (Елінізм – період в історії
Східного Середземномор’я і областей Азії та Африки, межують із ним з 338
р. по 30 р. до н.е.).

&

gdl;i

¤E

6 ¦!z+p1?? CZH?L?N?Ov\¦a*iiiiaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaa

YFY–YueY??i«??¶·P1/4fArEoooooooooooooooooooooooooooo

лісна ідеологія поступово змінюється на космополітичну (“космополітес” –
громадянин світу). Розкидані по величезних територіях, еліни відчували
себе вже громадянами не певного полісу, а всього еліністичного світу.
Занепад давньої полісної демократії, розвиток монархічної форми
правління, численні перевороти, періодичні війни, розорення, збагачення
сприяли посиленню ідей індивідуалізму. Водночас поширювався фаталізм –
віра в панування над людиною невідворотних сил долі. Згідно з фаталізмом
занадто багато в житті людин залежало від випадковості, дії невідомих
сил. Всі ці зміни в суспільному житті знайшли відображення в релігії,
філософії, мистецтві .

У ІІ ст. до н.е. Греція стає провінцією Риму. Але “переможена перемогла
переможця”. Римляни захопилися елінською культурою. Жива, емоційна
грецька міфологія збагатила суху, раціоналістичну міфологію римлян. На
той час римляни були хороші солдати та полководці, організатори та
адміністратори, законодавці та юристи. Практицизм римського характеру
наклав свій відбиток і на організацію державної влади.

Історію Стародавнього Риму відповідно до форм правління поділяють на три
загальні періоди :

царський (754-510 рр. до н.е.),

республіканський (509-28 рр. до н.е.),

імператорський (27 р. до н.е. – 476 р. н.е.) /18/.

У період Стародавнього Риму верховну державну владу в країні обіймав
цар, який керував усіма державними справами: видавав закони, був
головним суддею, призначав урядовців, укладав договори, завідував
державним скарбом, проголошував війни. Від імені держави цар приносив
жертви богам, проводив богослужіння, призначав жерців.

Але влада царя при зовнішньому абсолютизмі була частково обмеженою.
Кожен новий царь для набуття загальнодержавного впливу та досягнення з
громадянами мав дістати визнання та підтримку провідної верстви
патриціїв. Влада грунтувалась на договорі з громадою, яку презентував
сенат – рада старійшин з 300 членів – по 10 від кожної курії (регіону).
Коли вмирав цар, державна влада тимчасово, до призначення нового,
переходила до сенату .

Після повстання проти Тарквінія в 510 році до н.е. в Римі настали часи
республіканського управління. Основними органами державного управління
республікою стали сенат і народні збори. До компетенцій сенату належали:
нагляд за державним майном і коштами, зовнішня політика, мобілізація до
війська. У віданні народних зборів (коміції) перебувало законодавство,
вибори магістратів (вищих державних посадових осіб) і деякою мірою
судочинство. Магістрати (консули, цензори, претори, едили і квестори)
працювали протягом року і були фактично представниками органів судової
та виконавчої влади. На чолі держави стояли два консули, яких обирали
народні збори. Консули мали такі самі повноваження, як і цар, але їх
правління обмежувалося одним роком, тобто терміном обрання. На час війни
замість консулів сенат з метою концентрації влади, особливо для
управління військом, міг призначити диктатора. Строк правління диктатора
також був обмеженим, але вдвічі коротшим, ніж консулів .

Оскільки суспільство поділялось за родинною ознакою на два
антагоністичні класи – патриціїв і плебеїв, останні постійно прагнули
брати участь в управлінні країною, боролися за право впливу на державні
справи, монополію на яке утримували аристократи-патриції. З часом плебеї
здобули право створювати уряд трибунів народу. Трибуни народу
зобов’язані захищати громадян від зловживань консулів та інших
урядовців, вони мали право за карні провини судити вищих урядовців,
навіть консулів. Водночас самі трибуни мали право недоторканності.

У 454 році до н.е. сенат Риму поставив питання про складання збірки
законів, які до того часу були ще неписані. Це відповідальне завдання
мала виконувати спеціальна група, до якої входили найбільш впливові
представники суспільства. На час роботи над законами особам, що їх
формували, було надано найвищі повноваження в державі. У 451 році робота
над збіркою законів була практично завершена. Дванадцять таблиць, на
яких були вирізьблені всі закони, стали основою римського права. Великий
вплив на становлення писемного законодавства Стародавнього Риму мали
ідеї давньогрецьких філософів.

У зв’язку з тим, що основи римського права повністю не вирівняли
становище патриціїв і плебеїв, боротьба останніх за свої права стала
більш активною. Поступово вони вибороли право обіймати посади військових
трибунів, потім – державних скарбників, згодом – право брати участь у
консулаті, преторах – судочинному органі. У 356 р. до н.е. вперше плебей
Гай Марціл Рутіл зміг стати диктатором. У 351 р. до н.е. плебея вперше
обрали цензором. У 300 році до н.е. плебеї відкрили собі доступ до
членства в жрецьких урядах понтифіків й авгурів. Зросло значення
народних трибунів, але в цілому правляча верхівка країни продовжувала
бути суто аристократичною.

З часу закінчення боротьби плебеїв за свої права в Римі встановилась
громадянська рівність. Рід і походження вже не відігравали такої великої
ролі, як раніше, але натомість суспільство поділялося за майновою
ознакою та доступом до влади. Нагорі соціальної драбини розмістилась
аристократія до якої тепер належали здебільшого ті родини, члени яких
обіймали найвищі державні посади : консулів, цензорів, преторів та ін.
Ці посади були безоплатні, і обіймати їх могли тільки заможні люди.
Після звільнення з цієї посади аристократ міг піти працювати в провінцію
проконсулом чи іншим урядовцем і там отримати майно у вигляді земельної
ділянки, худоби, рабів, споруд. Таким чином, Римська аристократія
незалежно від родового походження знову створила замкнений заможний клас
урядовців. Державна влада починає розглядатись як прямий засіб
збагачення родини та утримання панівного положення в суспільстві. Серед
аристократів на першому місці стояв сенаторський стан, до якого належали
сенатори, далі йшов лицарський стан, до якого входили особи, що
відбували військову службу і за рахунок участі у війнах інтенсивно
збагачувались. Хоча в державі існувало невільництво, вже почали
зароджуватися класи вільних селян і ремісників, але участь їх у
державних справах була майже повністю обмежена.

Важливе значення для розвитку вчення про державу і право в Стародавньому
Римі мали праці відомого римського державного діяча, оратора і мислителя
Марка Туллія Ціцерона (106-43 рр. до н.е.). Виступаючи як ідеолог
сенатської республіки, він розвинув учення давньогрецьких філософів щодо
форм державної влади та їх трансформування.

За вченням Ціцерона, управління державою є поєднанням науки і мистецтва,
що вимагає не тільки знань та доброчинності, й уміння використовувати їх
в інтересах суспільного блага.

Сама природа, як визначав Ціцерон, залучає кращих людей до того, щоб
зробити життя інших безпечнішим і більш заможним. Служіння державі він
розглядає як найвище завдання мудрості, прояв доблесті. Мудрий державний
діяч, за Ціцероном, має передбачати шляхи перетворень у державних
справах. Головне завдання державних осіб – оберігати владу від
негативних змін, сприяти міцності і стабільності держави як гаранта
загального добропорядку.

Особа, яка відповідає за державні справи, має бути мудрою, справедливою,
витриманою і красномовною, обов’язково володіти основами права, знати
потреби громадян, задовольняти їх. Разом з тим, ідеальний громадянин
також має дотримуватися принципів справедливості, величі духу, бути
благопристойним, демонструвати повагу до інших, законослухняність. За
Ціцероном, під дію закону мають підпадати всі громадяни країни незалежно
від соціального чи майнового стану.

Вчення Ціцерона було значним внеском у розвиток філософської та
юридичної думки тих часів. До його ідей згодом зверталися мислителі епох
Відродження та Просвітництва, діячі Французької революції .

Поряд з республіканською формою правління в Стародавньому Римі
спостерігалися періодичні “спалахи” диктаторських режимів. Переходи до
диктатури здійснювались у різний спосіб, у тому числі й шляхом
підкорення сенату, отримання одноосібних прав призначення урядовців.
Досить яскраво це простежується у період правління Гая Юлія Цезаря,
якого в 45 р. до н.е. сенат за значні військові заслуги проголосив
імператором. Імператор на ті часи, незважаючи на попередню відмову від
монархічної (царської) форми правління, користувався в країні
необмеженою владою.

Суттєві реформи в управлінні Римською імперією було здійснено за
правління Октавіана Августа. Шляхом реформування сенату він перетворив
його з опозиційного, як це було раніше, на лояльний до імператорської
влади, до головного правителя. Сенат тепер виконував завдання монарха,
передусім здійснював адміністративну владу в провінціях, відданих йому в
управління. До складу входили намісники (проконсули), які призначалися,
як і раніше, на один рік. Для наповнення державної скарбниці в країні
було введено систему податків з провінцій, створено земельний кадастр і
запроваджено оцінку земельної власності. Податки збирали цісарські
службовці. Поступово функції і влада державних представників на місцях
розширювалися, але вони залишались представниками тільки елітного
аристократичного прошарку суспільства і насамперед дбали про свій стан.
Формально перебуваючи на службі в імператора або сенату, вони фактично
забезпечували панівне становище своїх родин у суспільстві.

Занепад Римської імперії (ІІ-ІV ст.) супроводжувався частою зміною
правителів та безрезультатністю поодиноких реформ, які були спробами
виправлити становище та посилити державу.

Так, на початку правління Діоклетіана (284-305 рр.) було проголошено
єдиновладця цісаря. Але згодом для захисту держави від одноосібних
помилок та сваволі монарха Діоклетіан ввів систему колегіального
управління чотирьох володарів – співрегентів-цісарів. Одночасно було
посилено владу місцевих правителів. На чолі тогочасних провінцій стояли
намісники, що мали різні титули відповідно до походження. Провінції
об’єднувались у більші округи (дієцезії), які очолювали вікарії, котрі
підпорядковувались безпосередньо цесарям. Вікарії мали свій уряд й бюро
із спеціальними урядовцями.

Це була спроба створити загальнодержавну систему організованої
бюрократії, мережа якої поступово починала охоплювати всю державу.
Центральна виконавча влада перебувала в руках цісарської ради –
консисторії, члени якої виконували функції, подібні до міністерських.
Але багато державних повноважень було передано на місцевий рівень.

З часом під тиском високих земельних і подушних податків, внаслідок
загального зубожіння народ почав виявляти непокору урядові. Внутрішня
політична нестабільність, відсутність злагоди в країні призвели до того,
що в 305 р. Діоклетіан зрікся престолу. Згодом Римська імперія зазнала
низки внутрішньополітичних криз і розпалась на п’ять частин, що між
собою ворогували.

Одночасно досить драматичними були й релігійні перетворення. На зміну
язичеству в більшості країн Європи активно впроваджується християнство,
яке знайшло прихильників не тільки серед нижчих верств населення, й
серед аристократії.

Політична криза, що охопила Римську імперію в ІІ ст. н.е., посилила
месіаністичні настрої в її провінціях, зокрема в Іудеї, яка тяжко
постраждала від придушення антиримського повстання. На зміну надії на
звільнення від влади Риму власними силами прийшла віра в месію –
божественного посланця.

Якщо в еліністичні часи месія розглядався як вождь, полководець, що
силою зброї перемагає ворогів, то згодом в ньому бачать проповідника,
пророка, що несе духовне визволення і віру, воскресіння з мертвих. На
цей підготовлений грунт впали зерна вчення Ісуса Христа. Воно принесло
багаті плоди, започаткувавши одну з найважливіших світових релігій –
християнство. Проповідь рівності усіх перед богом, воскресіння з мертвих
приваблювала не лише злидарів, й заможні верстви населення імперії.
Християнські общини досить швидко поширювались по всій Римській імперії.
Спочатку вони не мали ні визначеного культу, ні віровчення, ні
узгоджених стосунків між собою. Поступово виникає ієрархія – общини
очолюють єпископи.

З 313 р. християнам було надано свободу віри завдяки цісарю Костянтину
(306-337 рр.). Він став самовладним господарем Римської імперії і
заснував її нову столицю в Константинополі. В організації держави
Костянтин використовував досвід Діоклетіана, доповнюючи його певними
релігійними атрибутами.

Центральну владу, як і раніше, очолювала цісарська рада – свята
консисторія. До неї входили: міністр цісарської маєтності, міністр
скарбу, начальник поліції і канцелярії, особистий секретар цісаря,
начальник адміністрації та провідні полководці . Високі урядовці, які
раніше, належали до лицарського або до сенатського стану, але в їх
середовищі вже почала виділятися окрема бюрократична еліта. Крім
родинного походження, суттєву роль у суспільному становищі нових
аристократів почав відігравати рівень їх посад у системі державного
управління.

Панівні позиції в суспільному житті тих часів поступово завойовувала
християнство. В 325 р. відбувся перший собор, тобто з’їзд єпископів
усієї держави, де вперше було проголошено основи церковної організації в
країні. Цісар як глава держави вважав своїм безпосереднім обов’язком
допомагати церковній владі в боротьбі з єретичними віруваннями і сприяти
поширенню християнства. Під проводом прихильників язичества було
здійснено кілька спроб повернення до старої релігії, але вони вже не
мали підтримки у населення, як раніше, і зазнали поразки.

Часті зміни правителів, внутрішні суперечності поступово призвели до
занепаду Римської імперії. Італію та інші зроманізовані провінції
захопили північні варвари. Рим і всі великі міста було зруйновано.
Настала нова історична епоха – Середньовіччя.

Аналіз ситуації, що склалася в державному управлінні за античних часів,
показує, що на основі вчень мислителів Стародавнього Сходу і праць
старогрецьких філософів було створено основу для побудови загальної
теорії організації державної влади. Одночасно з узагальненням можливих
форм державного управління було визначено місце і роль державного
апарату та його посадових осіб у процесі переходу від
патріархально-патерналістської моделі побудови державного ладу до
феодального устрою.

Якщо на початковому етапі становлення держави при обійманні провідних
державних посад найважливіше значення мали особисті якості глави
правлячої родини, то з упровадженням системи колегіального правління на
перше місце висувається родинне походження державних правителів. У цій
ситуації тільки представництво найбільш впливових родин у державних
дорадчих органах вважалося запорукою ефективного державного управління.
Згодом разом з родинним походженням державних осіб починають
враховуватись і їх особисті якості: досвід, розум, мужність, знання,
вміння тощо.

З часом посилюється влада окремої родини, яка поступово замінюється на
владу аристократичного оточення цієї родини, оскільки розширення
державних повноважень та кордонів країни вимагають залучення до
управління все більшої кількості довірених осіб.

Якщо в період існування невеликих країн-полісів державна влада
розглядалася як засіб збереження добробуту та злагоди серед усіх
громадян, захисту кордонів та ведення війн, то в Римській імперії влада
перетворюється на засіб збереження самої себе, забезпечення панування
правлячої аристократії на загарбаній території. Такий підхід
супроводжувався, з одного боку, бажанням залучати до державних справ
тільки представників найбільш впливових та освічених родин, з другого –
вимагав відкрити доступ до державних справ й іншим представникам
суспільства. Це пояснюється тим, що невеликі правлячі родини вже не
могли забезпечити все зростаючі потреби в хороших управлінцях. Навіть
раби, які довгий час не мали громадянських прав, починають залучатись до
управління країною.

Незважаючи на поступове впровадження демократичних засад правління,
аристократична верхівка продовжувала утримувати монополію на владу,
гальмувала становлення професіоналізму осіб, що здійснювали державну
владу. Згодом провідні державні посади стають спадкоємними, а в
середовищі залучених до владних установ осіб зароджується нова еліта –
аристократія управлінців.

Більшість представників цієї аристократії служила тимчасово, під час
ведення війн турбувалася тільки про збагачення своєї родини і не
потребувала державного утримання. В аристократичному середовищі
відсутньою була і система підпорядкованості, що часто призводило до
непорозумінь і сварок. Крім військових управлінців, інші державні особи
ще не мали чітко визначених повноважень, завдань, для них не були
визначені умови проходження служби, перспективи кар’єри, що дає підстави
говорити тільки про перші ознаки становлення в античні часи державної
служби як особливої інституції влади.

Література

1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України
28 червня 1997 р. – К., 1997.- 64 с.

2. Закон України “Про державну службу” від 16.12.1993 // Вісн. держ.
служби. – 1995. – № 1. – С. 9-28.

3. Указ Президента України “Про систему підготовки, перепідготовки та
підвищення кваліфікації державних службовців” від 30.05.1995 // Вісн.
держ. служби. – 1995. – № 2. – С. 30-31.

4. Указ Президента України “Про державну комісію з проведення в Україні
адміністративної реформи” від 7.07.1997 № 620-97 // Вісн. держ. служби.
– 1997. – № 3. – С. 7-10.

5. Философский энциклопедический словарь. – М., 1989. – 576 с.

6. Вебер М. Избранные произведения. – М., 1994. – 496 c.

7. Зіллер Жак. Політико-адмінистративні системи країн ЄС: Порівнял.
аналіз. – К.: Основи, 1996. – 420 с.

8. Niedersachrisches Beamtengesets in der Neufassung und Bekanntmachung
vom 11. Dezember 1985 – Gottingen, 1991.- 160 c.

9. Організаційно-правові аспекти державної служби Іспанії. На матеріалах
збірників Генеральної дирекції міністерства державної служби Іспанії за
1991-1992 рр.- К., 1993. – 78 с.

10. Федеральный закон “Об основах государственной службы Российской
федерации”.-Российская газета. – 1995. – 3 авг. Управление персоналом
государственной службы: Уч. методич. пособие. -М.: Изд-во РАГС, 1997. –
536 с.

11. Government of the Republic of Lithuania Decree/ 23 January 1995. /
Nr.106/ Vilnius.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020