Реферат на тему:
На службі у держави
У Нові часи на формування суспільної думки щодо організації державної
влади значно вплинули праці Т.Гобса (1588-1679 рр.). Причину виникнення
та існування політичної влади і держави Т.Гобс пов’язував із природою і
якостями людини як Істоти Розумної, але водночас і егоїстичної,
наділеної властолюбством, жадобою багатства, чуттєвих насолод. Внутрішні
суперечності людської природи призводять до суспільних протиріч і “війн
всіх проти всіх”, тому і виникає потреба в державній владі, яка б
обмежувала право кожного і регулювала суспільні відносини між
громадянами, керуючись законами. Т.Гобс став новим провідником ідей
рівності всіх перед законом, справедливості, суспільної угоди. Держава,
на його думку, є тією установою, яка, видаючи закони та застосовуючи
примус, покликана бути гарантом суспільної злагоди і миру. Носій
необмеженої, абсолютної державної влади – суверен (окрема особа або
колегіальний орган). Він сам видає закони, розбирає скарги, призначає
посадових осіб. При цьому головним завданням суверена має бути служба на
благо народу. Надалі ідеї Т.Гобса розвинули такі мислителі, як Д.
Мільтон, О. Сідней, Дж. Гаррінгтон тощо, які почали розглядати головний
суверен народ країни. На їх думку, безпосередньо народові мають бути
підконтрольні правителі, в тому числі й монархи.
Ідеї суспільної злагоди в країні знайшли подальший розвиток у вченні
класичного лібералізму, засновником якого був викладач Оксфордського
університету Д. Локк (1632-1704 рр.). Згідно з його теорією для того,
щоб запобігти концентрації всієї влади в руках однієї особи – монарха,
пропонувалось поділити владу на законодавчу і виконавчу гілки, надавши
народові право впливати на склад законодавчого органу.
Політико-філософські вчення про державно-владні та правові відносини в
буржуазному суспільстві найбільш завершеної форми набули в працях
німецьких вчених І.Канта (1724-1804 рр.), Й.-Г.Фіхте (1762-1814 рр.),
Г.Гегеля (1770-1831 рр.). В їх роботах були сформульовані такі поняття,
як “громадянське суспільство”, “правова держава”, “поділ влад”. В
результаті поширення нових поглядів на побудову управління країною та
боротьби буржуазії за право участі в роботі державних інституцій влади в
більшості країн Європи розвивається парламентаризм як засіб
демократизації державного управління, залучення до державних справ не
тільки родинної аристократії, а й верхівки заможних громадян.
Відповідно до цього змінювались і саме ставлення до державних осіб,
вимоги до формування складу державних установ. Серед умов, що визначають
придатність до державної служби, на перше місце вже висуваються їхні
природні здібності, працьовитість, досвід, освіта, а не “походження”.
Для забезпечення можливості просування по ієрархічній драбині і
пов’язаного з ним збільшення суспільної ваги державним особам стають
потрібні спеціальні знання. Через їх брак зростає значення окремих
навчальних закладів. До вирішення цієї проблеми в умовах складних
політичних і економічних відносин залучаються провідні університети.
Наявність університетської, переважно юридичної, освіти стає своєрідною
перепусткою до обійняття вищих службових посад, запорукою кар’єри. У
багатьох країнах на той час уже вводиться система конкурсного відбору на
державну службу, проведення вступних іспитів. Наприклад, у Норвегії та
Прусії з ХVІІІ ст. державні службовці перед своїм призначенням на посаду
мали складати два іспити, які давали можливість оцінити знання та
здібності претендентів .
Через нові вимоги до освітнього рівня державних осіб, конкурсну систему
відбору кадрів, необхідність адаптуватись до роботи в умовах
розгалуженого бюрократичного механізму буржуазної країни виникла потреба
в створенні системи спеціального навчання державних службовців. Для
цього засновуються нові навчальні заклади, орієнтовані на спеціальну
підготовку кваліфікованих чиновників. Так, з 2-3-го десятиріччя ХVIII
ст. провідні університети Німеччини та Австро-Угорщини для задоволення
зростаючих потреб управлінських установ у високоосвічених фахівцях
почали створювати спеціальні програми, орієнтовані на підготовку
адміністративних кадрів для органів державної влади. Це був важливий
крок у становленні професійної державної служби, оскільки завдяки йому
значно підвищилася якість роботи всього державного механізму.
Незважаючи на недоліки, які залишилися від минулих часів (окремі посади
продовжували бути спадкоємними, система патронажу закривала дорогу до
державної служби, не всі відомства мали чітко окреслені функції,
існувала необмежена можливість підкупу та купівлі посад, були відсутні
соціальні гарантії та переважав колегіальний спосіб ухвалення рішень),
поступово основною вимогою до управлінських кадрів стає професіоналізм.
Ускладнення структури управління державою і розростання бюрократичного
апарату приводять до того, що посадова особа з більш-менш автономними
повноваженнями і персональною відповідальністю стає основною ланкою в
державному апараті. В ХVІІІ ст. бюрократія вже ідентифікується як окрема
влада або владний прошарок суспільства.
Але створення потужного державного бюрократичного механізму та
відсутність правового регулювання взаємовідносин між його представниками
та установами, організаціями, населенням спричинили виникнення нових
проблем. Насамперед, це стосувалося визначення межі доцільності
державних витрат на утримання бюрократів, підвищення ефективності
діяльності апарату чиновників, який час від часу починав некеровано
розростатись.
Проблеми марнотратства чиновників та необхідності поділу повноважень між
окремими урядовими установами виносять на розгляд парламентів. У Франції
та Прусії загострились проблеми підкупу посадових осіб, які отримували
досить помірну платню, але завдяки значним посадовим повноваженням,
використовуючи службове становище, особисто збагачуватись.
Для реорганізації та подальшого регулювання державної служби англійський
парламент заснував спеціальну комісію з питань обліку державних витрат,
якій з метою контролю були надані повноваження втручатися в роботу
державних відомств. Через десять років подібні установи були створені і
в інших країнах Європи . Оскільки правлячі кола всюди у світі були
зацікавлені в дієздатному бюрократичному апараті, то вони все більшу
увагу стали приділяти якості його структури та результативності роботи.
Державний апарат поступово підпорядковується не тільки монархові, а й
парламентові, перетворюється на справжнього виконавця завдань і функцій
держави. Головною дійовою особою в державному управлінні стає класичний
найнятий чиновник-бюрократ, оскільки робота чиновника, який підлеглий і
підконтрольний парламентові, для представників вельможних кіл втрачає
привабливість.
Отже, остаточне становлення інституту державної служби в її сучасному
вигляді відбулось у ХVIII-ХIХ ст., коли службовець під впливом
гуманістичних ідей Просвітництва почав розглядатися не як особа, що
обіймає певну посаду при монаршому дворі, а як служитель держави,
відповідальний за свою діяльність не перед монархом, а перед певною
державною суверенною владою. Іншим важливим фактором у розвитку
державної служби стало запровадження поняття поділу влади, яке
грунтується на ідеях Локка та Монтеск’є. Але докорінні зміни в
державному управлінні завжди викликали протидію з боку посадових осіб,
оскільки кожна з них мріє про посилення своєї влади в державному апараті
та суспільстві в цілому при зменшенні підзвітності та підконтрольності.
Це слід було враховувати при побудові загальної концепції державної
служби.
Якщо зрушення на рівні центральної влади відбувалися через необхідність
вдосконалити виконавчу систему, то зміни в структурі і функціях апарату
на місцевому рівні були реакцією на зміни в соціальній та економічній
сферах. Вони також були пов’язані з проблемами становища самих рядових
державних службовців.
Надалі реорганізація державного апарату відбувалася здебільшого в таких
трьох основних напрямках і стосувалася змін:
в організаційній структурі державного управління;
– в умовах добору та призначення посадових осіб;
– у правовому статусі службовців.
Величезну кількість нових управлінських завдань, які постали перед
буржуазними країнами, правлячі кола, звичайно, намагалися розв’язати,
розширюючи існуючі відомства та створюючи нові додаткові установи. У
результаті знову загострилась проблема доцільності збільшення апарату
управління та коштів на його утримання, оскільки такі заходи вимагали
додаткових фінансових витрат з державних бюджетів.
У кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. значно зріс обсяг державної
документації. Переписувались, а в подальшому друкувались не тільки
ухвалені рішення, а й протоколи обговорень, під час яких вони
ухвалювалися. Щоб забезпечити контроль за виконанням державних рішень,
впроваджувалася система звітності, особливо у формуванні і здійсненні
політичної та економічної стратегії. Поширення документації спричинило
створення великої кількості нових документів (протоколи, листи та ін.),
які підлягали реєстрації та архівізації. Нові вимоги до діловодства в
державних установах потребували збільшення чисельності канцелярських
службовців і одночасного посилення їхньої ролі в системі державного
управління. До кандидатів на посади канцеляристів ставилися більш високі
освітні та професійні умови.
Службовець вищого рівня, який був переважно вихідцем з аристократів, вже
не міг самостійно здійснювати і контролювати ведення в підпорядкованій
установі всієї документації та перевіряти виконання рішень. Для цього
наймалися службовці нижчого рівня, але вони мали бути освіченими,
придатними до роботи в структурі владних установ, відповідати
встановленим вимогам. Такий підхід зумовив створення нового
неполітичного персоналу в бюро, тобто канцеляристів. Незважаючи на
начебто технічний характер роботи, канцеляристи досить швидко підняли
свій статус у системі управління, оскільки від них значною мірою
залежала якість оформлення та “проходження” документів.
На той час ще не існувало чіткого розмежування між вищими та нижчими
державними службовцями. Тільки в ХVIII-ХІХ ст. була встановлена
відмінність, яка регламентувалась категоріями посад, а надалі – й
системою чиновницьких рангів. Розподіл за посадами стосувався
здебільшого поділу функцій стосовно вироблення політичної стратегії та
виконання рутинної канцелярської роботи. Такий поділ став у майбутньому
основою створення і розвитку системи рангування в державній службі і
підставою для організації службової кар’єри.
Загальна система кар’єри державних службовців у більшості країн
розвивалася за двома основними принципами: поділ і просування службовців
по рангах та поділ і просування по посадах. Після встановлення для
працівників державного апарату Прусії у 1705 р. системи рангів вона стає
найсуттєвішим показником при розгляді статусу держслужбовця та засобом
організації його кар’єри, оскільки визнає його положення в суспільстві,
майнове та соціальне становище.
Аналогічну систему градації чинів у царській Росії ввів Петро І. Табель
про ранги – законодавчий акт Петра І від 24 січня 1722 р. – встановив
бюрократичну ієрархію всіх посад та звань в армії, флоті та цивільному
урядовому апараті. Цей указ з невеликими змінами діяв у Росії до
Жовтневої революції 1917 р.
Введення табеля про ранги стало прогресивним заходом, який змінив
порядок заміщення посад в армії і державному апараті. У службовій
діяльності стали враховуватися якість роботи, особисті заслуги,
здібності, досвід і т. ін. Однак при призначенні на державну службу
“шляхетність” походження продовжувало мати велике значення. Табель про
ранги сприяв зміцненню бюрократичного апарату чиновницько-дворянської
монархії XVIII ст., але не змінив його поміщицько-дворянського
характеру. Він лише допоміг оновленню панівного класу поміщиків-дворян
шляхом припливу до управління державними справами свіжих сил з інших
класів.
Усі посади в армії, військово-морському флоті і цивільному апараті
згідно з табелем про ранги поділялись на 14 рангів (класів), починаючи з
ХІV (нижчого) і закінчуючи І (вищим). Усі військові, військово-морські і
цивільні чини призначалися на службу згідно з їх класом. Табель
встановлював верховенство військових і військово-морських чинів перед
цивільними. У XVIII ст. вже найнижчий ранг надавав царському чиновнику
право особистого дворянства, а з VІІІ класу – спадкового.
Класичні підходи до просування по щаблях владної структури в більшості
країн Європи, як уже зазначалося, розвивалися переважно за ранговою
системою, але мали й певні особливості. В Прусії, Нідерландах та Англії
в 1800-1840 рр. нормативних рис набули одночасно як рангова система, так
і просування по посадах. У Франції застосовувалася тільки рангова
система, однак основною підставою для кар’єри залишався патронаж,
особливо в післянаполеонівську добу .
Як і очікувалося, з часом у системі державної служби була остаточно
впроваджена середньовічна церковна концепція “єдності команди” зі своєю
субординацією, чиношануванням. Переважна більшість відповідальних рішень
на центральному і місцевому рівнях відпрацьовувалась і ухвалювалася
колегіально. Такий підхід був визначений у всьому західному світі як
гарант довгочасності, стабільності та надійності влади. Однак
колегіальність під час ухвалення рішень одночасно породжувала і
безвідповідальність. Тому поступово почали запроваджуватися так звані
міністерські відомства, де один призначений або обраний службовець
керував роботою всієї галузі або цілого відділу і повністю відповідав за
доручений напрямок діяльності. Концепція міністерської відповідальності
та самостійності службовця в ухваленні в межах персональної компетенції
управлінського рішення була впроваджена на початку ХІХ ст. спочатку в
Англії та Нідерландах, а потім і в інших країнах Європи .
&
Однак становлення і вдосконалення державної служби супроводжувалося і
появою нових проблем, що негативно впливало на саму суть державної
служби. Більшість з них визначалась економічним та соціальним статусом
осіб державного апарату, який не завжди був адекватним службовим
обов’язкам та відповідальності. Це нерідко давало підстави для
зловживань службовим становищем, казнокрадства.
Проблеми зловживання посадою в приватних цілях у ті часи були пов’язані
з такими явищами, як протегування, хабарництво і досить частою
відсутністю чіткого розмежування між приватними та державними коштами.
Велика кількість державних осіб належала до досить багатих родин, і їх у
службі приваблювало не державне утримання, а здебільшого можливість
самовизначення в суспільстві, а часто й особистого збагачення завдяки
службовому становищу. Шляхами вирішення цієї проблеми були впровадження
системи офіційного рангування посад і декларування доходів, а також
реструктуризація одержаних надходжень. Як доповнення до своїх прибутків,
що службовець отримував від держави, він інколи мав також можливість
надавати платні послуги клієнтам, суміщати державну службу з іншою
діяльністю. Вищі посадові особи офіційно могли використовувати свій
додатковий прибуток для наймання тимчасових службовців, тобто за рахунок
додаткових коштів розширити свій штат. Обмеження, а потім скасування
такої практики були в подальшому компенсовані виплатою постійної
достатньої зарплати та необхідним фінансуванням самої установи.
З метою соціального захисту службовців була запроваджена система
пенсійного забезпечення, коли державному службовцю після звільнення за
віком надавалось грошове утримання. В разі смерті чиновника пенсія
призначалася родині. Це було досить важливе рішення, спрямоване на
підвищення привабливості державної служби, оскільки деякі службовці,
особливо з простих, неаристократичних родин, часто перебували на одній
чи кількох посадах до самої старості або навіть до смерті, будучи не в
змозі за час служби забезпечити подальше утримання себе і родини. В
1790-1810 рр. у Франції було створено для окремих груп службовців
пенсійний фонд, який формувався шляхом відрахувань з регулярної платні.
Такі самі підходи з часом було реалізовано в більшості країн Європи.
Загальна концепція державної служби, яка склалася до кінця ХІХ ст.,
фактично існує й сьогодні. Рангова система відкрила працівникам
адміністративного апарату можливість для просування на службі. Регулярна
платня та пенсія, що їм надавались, гарантували надійне соціальне і
економічне становище тих, хто був відповідальним за державну політику та
її реалізацію і якісно працював в органах влади. Практично в усіх
країнах Європи діяльність державних службовців з початку ХХ ст. вже
стала професійною, вони являли собою впливовий прошарок суспільства.
На відміну від європейців, які розглядали державну службу як постійну
роботу і просування по ієрархічних сходах службової драбини, в США ще
довго віддавали перевагу короткочасним державним програмам, для
виконання яких набирався певний штат. Тільки в 1820 р. президент Джексон
вперше видав указ про перебування на державній посаді, чим розпочав
юридичне становлення професійної державної служби в Новому Світі .
Відтоді ефективність уряду вже пов’язується з якістю роботи службовців,
призначених на постійні посади. Виникає потреба у формуванні державної
кадрової політики, яка б забезпечила якісний підбір та підготовку
державних осіб. Хоча ще тривалий час існувала система протегування, вона
не завдавала великої шкоди державній службі, оскільки одночасно великого
значення набуває і конкурсний відбір.
Демократизація суспільно-політичного життя більшості країн, зародження
різних політичних партій і течій привели до необхідності досягнення
політичного консенсусу між державним службовцем як особою і державою як
політичним інститутом влади. Виникло питання про лояльність службовця до
політичного устрою країни, або його політичної нейтральності.
Кожна країна прагне, щоб державна служба була надійним засобом
реалізації своєї політики. Якщо на ранній стадії становлення надійністі
державної служби гарантувалось соціальним складом посадових осіб, які
були вихідцями з аристократичних кіл і прагнули захищати привілеї свого
оточення, то з часом, коли серед державних службовців все більше стало
з’являтися дітей священників, купців, буржуазіїї, інтелігенції, гостро
постала проблема взаємоузгодження особистих поглядів службовців і
державної політики. У другій половині ХІХ ст. в більшості країн світу
основним принципом організації державної служби стає політична
лояльність.
Незважаючи на певний консерватизм чиновницького люду, в підходах до його
роботи з’являється багато нового. Причиною нововведень стало висування
більш високих вимог до державних службовців і необхідність законодавчого
визначення їх прав, обов’язків, статусу тощо.
У середині ХІХ ст. поняття професійної державної служби увійшло до
офіційного вжитку не тільки в Європі, а й у Новому Світі. Державна
служба фактично в усіх провідних країнах світу перетворилася на
професію. Однак ці зміни ще не були уніфіковані у єдиний кодекс правил,
який би забезпечував підгрунтя для подальшого розвитку системи рангів,
нормування заробітку та пенсій, а також захищав би службовця від
звільнення з посади за політичними чи релігійними мотивами.
Високий освітній та професійний рівень чиновників, зростання їх впливу в
суспільстві і пов’язана з ним самосвідомість при повній залежності від
волі керівника установи, чиновника вищого рівня вимагали визначення
ступеня їх підпорядкованості і правового захисту. На підставі цього
більшість країн світу розробляє і приймає законодавчі акти, що починають
регулювати безпосередньо процес проходження державної служби. Вперше
такий закон у 1805 р. прийняло Королівство Баварія. Починаючи з 50-х рр.
минулого століття, аналогічні закони було прийнято в деяких інших
країнах .
Нові вимоги до державної служби були пов’язані з її кадровим
забезпеченням, оскільки університети уже не задовольняли потреб
державних установ. Бюрократичний апарат досить швидко збільшувався, а
кваліфікованих фахівців було обмаль. Ще в ХVІІІ ст. для послаблення
протегування та корупції в державних установах Британської імперії було
ухвалено рішення про обов’язкове навчання в професійних школах усіх
кандидатів, які претендували на державну посаду в колоніальній Індії. У
цих навчальних закладах було розроблено спеціальну навчальну програму, а
після закінчення навчання передбачалось складення спеціальних іспитів.
Створена в 1848 р. у Франції Школа Національної Адміністрації збільшила
розрив між вищими та рядовими службовцями, оскільки навчання в ній
здійснювалось з орієнтацією на вищий рівень посад у державному апараті.
Це стало для службовців хорошим стимулом до навчання, оскільки
передбачало можливість підвищення рівня посади.
Неабияке значення для становлення сучасної теорії державної служби має
творча спадщина Макса Вебера (1864-1920 рр.), який вважається
основоположником західної соціології і одним із фундаторів західної
політичної науки. Його заслуга полягає в тому, що він у своїх творах
початкував сучасне трактування таких понять, як влада, політика,
бюрократія, демократія, легітимність тощо. Веберівське вчення про
легітимну владу робить акцент на тому, що правління може розраховувати
на сприяння населення своїм діям тільки тоді, коли люди сприймають
політичну владу, вважають її правомірною, тобто готові виконувати
закони, що приймає правління. Суспільний лад в демократичному
суспільстві може базуватися тільки на юридичних нормах з урахуванням
впливу внутрішніх моральних цінностей суспільства.
М. Вебер наголошував, що державний діяч, який мріє про підтримку
суспільства, має враховувати його внутрішні чинники, а саме традиційну
владу, звички.
На підставі розгляду різних умов існування бюрократичних систем він
запропонував будувати всяку управлінську систему з позиції
раціональності, тобто орієнтувати її на досягнення конкретних завдань і
цілей. Розрізняючи три типи бюрократії: патрімоніальну, що базується на
традиціях і притаманна докапіталістичним суспільствам, харизматичну, яка
характерна для авторитарних режимів, і раціональну, що є найбільш
сприятливою для вирішення проблем капіталістичного суспільства, М.Вебер
дійшов висновку про переваги останньої в процесі подальшої
бюрократизації суспільства. Прототипом веберівської моделі державного
управління є ієрархізована піраміда влади, де на кожному рівні чітко
визначені завдання і функції установи і посади, де діяльність кожної
управлінської одиниці регулюється законодавчими актами, в яких поняття
посада та особа не ототожнюються. Суттєвого значення в реалізації
концепції раціональної бюрократії надається системі спеціалізованого
навчання управлінським методам, формалізації і раціоналізації
управління.
Модель раціональної бюрократії, запропонована М.Вебером, тривалий час
була теоретичною підвалиною побудови державної служби західного світу.
В умовах буржуазного суспільства питання економічного становища
державних службовців та їх соціального захисту вимагали нового підходу.
Після поразки Франції у війні на початку ХІХ ст. внаслідок економічної
та політичної кризи наймані службовці виявилися незахищеними від
зубожіння та перед загрозою звільнення з посади. Більше це стосувалося
малозабезпечених низових канцеляристів, оскільки вищі політичні та
адміністративні посади, як правило, обіймали заможні, економічно
незалежні особи. Це потребувало законодавчого закріплення соціальних
гарантій та захисту пересічних службовців. Тільки в 1946 р. французький
парламент прийняв “Загальний Статут”, або Закон про державну службу, в
якому визначалася відмінність між службовцями політичного рівня і
виконавцями, соціальний та економічний статус службовців.
В США та Канаді робота адміністрації довгий час розглядалась як звичайне
і повсякденне виконаня політичних завдань. Наукове обгрунтування
державної служби започаткували Вудро Вільсон та Френк Гудноу, на ідеї
яких чималий вплив справив Фон Стейн. Адміністративна практика в Америці
в цілому розвивалася за зразком Англії.
Визначною подією в становленні державної служби США було заснування в
1883 р. національної комісії у справах державної служби. Згодом ця
комісія була реорганізована в кадрове агенство, яке займалось
класифікацією посад, установленням оплати за роботу, спостереженням за
службовою кар’єрою, а також підвищенням кваліфікації службовців. У ті
часи було висунуто й ідею про конкурсні іспити при прийнятті на державну
службу, що сприяло покращанню складу чиновників.
Становлення канадської державної служби відбувалось аналогічно, але за
часом трохи випереджало цей процес у США. У додатоки до Закону Канади
про державну службу 1868 р. було положення про заснування незалежної
комісії у справах державної служби, яка відповідала за проведення
обов’язкових іспитів на конкурсній основі, організацію та класифікацію
державної служби. Зараз ця комісія контролює понад 98% всіх призначень
на державні посади.
У Нідерландах Закон про Державну службу був прийнятий тільки в 1929 р.,
хоча про необхідність правового захисту державного службовця йшлося ще
наприкінці ХІХ ст. Тоді ж була введена і система вступних іспитів при
прийнятті службовців на роботу на конкурсних засадах.
У Німеччині, незважаючи на впроваджену у ХVІІІ ст. систему залежності
службової кар’єри від якості роботи, вступити на державну службу ще
тривалий час могли тільки представники вищих елітних верств суспільства.
Тільки після 1945 р. державна служба Німеччини була законодавчо
врегульована і стала доступною всім громадянам.
Зміни, які сталися в періоди Нового та Новітнього часів, здебільшого
пов’язані з формуванням законодавчої бази для організації державної
служби. У цей час визначається статус державних осіб, їхні права,
обов’язки, процедура обіймання посади, підготовки державних службовців.
Переглядаються і переорієнтовуються функції державних установ щодо
вирішення нагальних проблем громадян на противагу загальнодержавним
проблемам, проблемам існування монаршого двору, влади аристократії. Тоді
зростає чисельність урядових службовців, що пов’язується із спричиненими
індустріалізацією соціальними змінами, під впливом яких уряди країн,
беруть на себе відповідальність і за забезпечення соціального захисту
державних службовців. Розширення адміністративного апарату сприяє
підвищенню свідомості службовців, які вже формуються в окремий елітний
прошарок суспільства. Державна бюрократія з урахуванням її повноважень і
владних функцій стає впливовою силою. Але посилення влади чиновників
потребувало заходів щодо подолання таких негативних явищ, як
зловживання, бюрократизм, корупція. Виникає потреба встановлення
суспільного контролю над діяльністю бюрократичних установ та їх апарату.
Література
1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України
28 червня 1997 р. – К., 1997.- 64 с.
2. Закон України “Про державну службу” від 16.12.1993 // Вісн. держ.
служби. – 1995. – № 1. – С. 9-28.
3. Указ Президента України “Про систему підготовки, перепідготовки та
підвищення кваліфікації державних службовців” від 30.05.1995 // Вісн.
держ. служби. – 1995. – № 2. – С. 30-31.
4. Указ Президента України “Про державну комісію з проведення в Україні
адміністративної реформи” від 7.07.1997 № 620-97 // Вісн. держ. служби.
– 1997. – № 3. – С. 7-10.
5. Философский энциклопедический словарь. – М., 1989. – 576 с.
6. Вебер М. Избранные произведения. – М., 1994. – 496 c.
7. Зіллер Жак. Політико-адмінистративні системи країн ЄС: Порівнял.
аналіз. – К.: Основи, 1996. – 420 с.
8. Niedersachrisches Beamtengesets in der Neufassung und Bekanntmachung
vom 11. Dezember 1985 – Gottingen, 1991.- 160 c.
9. Організаційно-правові аспекти державної служби Іспанії. На матеріалах
збірників Генеральної дирекції міністерства державної служби Іспанії за
1991-1992 рр.- К., 1993. – 78 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
