Реферат на тему:
Слугування ідеології
Перші ознаки значного впливу ідеологій на формування державної політики
та вирішення державних справ можна спостерігати в Європі ще за часів
поширення християнства, тобто наприкінці епохи Давнього Риму. Цей
процес, особливо після створення умов сприяння розвитку християнства з
боку правлячих кіл, відбувався досить складно і суперечливо. Боротьба
між язичеством і християнством знайшла відображення і в державному
управлінні, оскільки прибічники різних релігійних поглядів, причетні до
державних справ, продовжували кожен по-своєму впливати на формування
світогляду окремих верств населення. Прихильність цісаря до християнства
стала одним з вирішальних факторів та запорукою його перемоги в боротьбі
з язичеством. Завдяки цьому була визначена стратегія подальшого розвитку
християнства та формування державного управління в Європі, що поєднувала
інтереси монарха і церкви.
Досить яскраво простежується вплив церкви на діяльність владних структур
та їх посадових осіб у період Середньовіччя. В ті часи взаємовідносини
між державою і релігією та між державними особами і службовцями церкви
складалися по-різному. Це і довголітня внутрішня боротьба за шанування
ікон, спричинена надмірним втручанням у релігійні справи цісаря та його
оточення, і боротьба між монархами та Ватіканом щодо визначення
пріоритету в політичному житті країни, це і хрестові походи, які
супроводжувались жорстокими репресіями щодо іновірців, і міжрелігійні
конфлікти. Це і часи порозуміння, коли монархія і релігія підтримували
владу одна одної.
Якщо на початковій стадії одержавлення християнство сприяло суспільному
прогресу, зокрема розвитку освіти, культури, формуванню гуманістичних
моральних норм, то надалі в процесі боротьби за владу католицизм як одна
із християнських течій став непримиренним противником нових поглядів та
реформ, гальмом суспільного розвитку.
У період реформації під гаслом боротьби з церковними традиціями, яка
розгорнулася під проводом М. Лютера, в суспільній думці відбулися значні
зміни. Вони базувались на ідеї проголошення свободи віри та поступового
вивільнення державної політики від тиску релігійних догматичних
ідеологій. Внутрішня боротьба супроводжувалася тривалим протистоянням
між різними церковними течіями, досить часто використовувався примус, що
призводило навіть до кровопролиття.
Під час боротьби між католицизмом і реформаторством на місце
пап-гуманістів, які багато часу присвячували мистецтву і письменству,
прийшли папи, які всю свою енергію спрямовували на захист і розвиток
католицької церкви. Для цього церквою було створено спеціальний орден
ієзуїтів, який своєю головною метою визначав боротьбу з єретиками,
реформацією і створив церковний трибунал так званої святої інквізиції.
Завдяки ордену ієзуїтів у багатьох країнах тогочасної Європи значно
посилився вплив католицької церкви на державні справи, оскільки члени
ордену, до того ж, призначали своїх членів на дипломатичну службу, мали
важливі зв’язки в придворному оточенні і завжди використовували
політичні важелі на користь церкви. У такій ситуації відбулось
об’єднання державних і церковних функцій. Завдяки тому, що в самому
ордені сповідувалися принципи субординації та ієрархічної підлеглості, в
тому числі і поза межами однієї країни, виникла можливість одночасного
проведення політичних акцій у масштабах кількох країн, де діяли
представники ордену. Це підвищувало суспільно-політичну вагу ієзуїтів і
посилило загальний вплив католицької церкви, особливо у сфері
міждержавних відносин. Для досягнення мети ієзуїти використовували різні
методи, в тому числі й досить жорстокі – таємні вбивства, тортури,
шпигунство. Існувала думка, що вони діють за принципом “мета виправдовує
засоби”, що потім стало гаслом теорії Н. Макіавеллі.
Тривала суперечка між католицизмом і реформаторством, яка
супроводжувалась і військовими діями, хрестовими походами, закінчилася
врешті-решт проголошенням Вестфальського миру у 1648 р. однією з умов
якого було визначення рівноправ’я євангелістів і католиків, і релігійні
питання відійшли на другий план порівняно з політичними та економічними.
Розквіт в Європі абсолютизму в ХVII – першій половині ХVIII ст.
супроводжувався одночасними успіхами в становленні суспільних наук. Ідеї
Локка, Вольтера, Монтеск’є, Руссо сформували суспільну думку про можливе
реформування державного устрою та суспільних відносин стосовно надання
громадянам політичних свобод. Загальні тенденції раціоналізму поступово
спрямовувались на підвищення добробуту нижчих класів населення та
надання їм свободи.
Політичну ситуацію часів французької революції характеризують зниження
авторитету корони за часів панування у Франції Людовика ХV, поширення
ідеї знищення середньовічного феодального права і надання громадянам
свобод. Проголошення прогресивної Декларації прав людини і громадянина
та прийняття першої французької конституції суттєво вплинули на
державний устрій країни, а також на формування владних структур і їх
кадрове забезпечення. Але проголошені в ті часи на перший погляд гуманні
демократичні засади державного будівництва у Франції супроводжувались
жорстокими репресивними заходами проти шляхти, духовенства та інших
прибічників старого ладу. Спроба силоміць побудувати республіканську
демократію за моделлю якобінців призвела до тотального терору і зрештою,
до занепаду держави. Верховенство ідеї, орієнтація на яку
супроводжувалась суттєвими змінами в кадровому складі державних установ,
жорсткі виступи проти аристократів, орієнтація на примус у процесі
впровадження визначеної ідеологічної моделі призвели до несприйняття
народом революції, оскільки невміння нових службовців вести господарство
країни спричинило загальне зубожіння населення.
З часом Франція після довготривалих внутрішніх суперечок і війн
повернулася до монархічного устрою на чолі з Наполеоном Бонапартом.
Одним з основних принципів кадрового відбору на державну службу в
наполеонівській імперії став професіоналізм. Приймаючи особу на службу,
перевагу віддавали насамперед її діловим якостям незалежно від того, яку
посаду вона обіймала під час революції. Але після падіння Імперії
Наполеона знову поширилося протегування, стали важливими походження,
зв’язки, суспільне становище, аристократичне оточення посіло панівне
місце в державному апараті. Тільки поступовий перехід від монархії до
республіки через низку війн та змін правителів сприяв запровадженню
демократичних засад у державний устрій цієї країни.
Найбільшого поширення ідеологізація державного управління дістала після
Жовтневої революції 1917 р. в Росії.
ія, Іспанія, Німеччина, ціла низка латиноамериканських країн та країн
арабського сходу. Незважаючи на те, що перша група країн сповідувала
марксистсько-ленінську ідеологію, а друга нібито протилежну їй –
фашистську, побудова системи влади, основні форми й засоби ії здійснення
в цих країнах були дуже схожі: централізація влади, цілковита
відсутність опозиції, авторитарний стиль правління партійних вождів
тощо. У певному розумінні людство у ХХ ст. віддало данину захопленню
примарою панування ідеї (класової, національної, релігійної, расової) та
виробленої на ії засадах політики, що суперечило здоровому глузду,
існуванню реальних соціально-економічних відносин у суспільстві. І
далеко не завжди традиції демократії, проголошені права людини та успіхи
економіки в тій чи іншій країні світу супроводжували просування
тоталітарних ідеологічних доктрин до влади. Варто згадати, зокрема,
досвід США часів макартизму. Феномен влади ідеології у ХХ ст. заслуговує
на окрему увагу.
У СРСР, як вже згадувалося, ідеологізація державного управління й
державної служби набула найбільшого поширення. Однак цей процес не можна
розглядати лише як безпосередню експансію ідеології до державного
управління, він є більш складним та інтегральним.
Радянська модель державного управління базувалась на ленінському
тлумаченні марксизму як виключно ідеї диктатури пролетаріату, а не
теорії подолання з допомогою соціальної революції нелюдських умов життя
буржуазного суспільства. В. Ленін розглядав політичну владу як базову
умову перетворення суспільства, а ії знаряддям – диктатуру пролетаріату,
яка була узаконеним насильством меншості над більшістю. Однак це
насильство мало не тільки військові або поліцейські форми, а
здійснювалось, за словами Леніна, в усіх сферах життя суспільства –
економічній, організаційній, освітній, виховній, науковій тощо. Таким
чином, воно потребувало певного теоретико-ідеологічного забезпечення.
Сповідуючи на словах відданість матеріалізму, ленінські послідовники
Маркса запропонували свій шлях побудови держави: “ідея (теорія) –
ідеологія (засади мислення, принципи прийняття рішень) – влада (базова
умова втілення теорії на практиці) – управління (приведення практики у
відповідність з теорією).
Безумовно, що протягом 74 років існування ця система зазнала значних
змін. На відміну від провідних буржуазних політичних партій Росії –
октябристів та кадетів, а також інших соціал-демократичних партій,
більшовики мала дуже незначні інтелектуальні ресурси. В березні 1917 р.
із 23600 ії членів, у тому числі 8-10 тис. “золотого фонду партії” –
професійних революціонерів, вищу освіту мало близько 200 чол. Після
громадянської війни ситуація з освітою ще погіршилася – із 730 тис.
членів РКП(б) 8 % взагалі були неписьменними, а решта мала
церковно-приходську освіту [34]. Інтелектуальна частина партії
розчинилася в цьому морі і була нездатна протистояти подальшій
примітивізації теоретико-ідеологічних уявлень нової генерації партійців.
Гасло “кожна кухарка може керувати державою” перетворюється на
повсякденну практику.
Це позначилося на стані державного управління і якості складу державних
службовців. Вже в перші тижні після Жовтневої революції перед
більшовицькою владою постала проблема кадрового забезпечення управління
і, не маючи власних сил, вона була змушена звернутися до послуг колишніх
урядовців, які мали досвід і знання, але не сприймали нової ідеології.
Буржуазним спеціалістам належала значна частина посад в органах
державного та галузевого управління як консультантам, експертам,
комерційним та технічним директорам, відповідальним працівникам до
початку 30-х років. Вони отримували за це заробітну плату, яка у 10-12
разів була вищою ніж у робітника. Про ефективність їхньої праці свідчить
швидке економічне зростання країни у роки НЕП, саме тоді, коли правляча
партія під загрозою втрати влади змушена була тимчасово скасувати низку
ідеологічних заборон у галузі економіки.
Водночас, відсутність базових професійних знань у радянських та
партійних працівників більшовицький режим намагається замінити на
партійно-політичну освіту. Спочатку це були політгуртки, потім курси для
партійних та радянських працівників, наприкінці 30-х рр. створюються
університети марксизму-ленінізму, радпартшколи, інші вищі навчальні
заклади ідеологічної освіти. Наявність відповідного диплома стає
обов’язковою умовою призначення на керівну посаду. Однак не тільки це
визначало становище службовця. Під час переходу країни від відносного
політичного плюралізму (в межах марксистської доктрини) та певної
економічної свободи часів НЕП до тоталітаризму сталінського зразка,
відданість провідній ідеології та вищому політичному керівництву стає
головним чинником існування апарату.
На відміну від двох попередніх генерацій партійно-радянського апарату –
1917-30-х рр. та 30-40-х рр. – для третьої (50-60-х рр.) був більш
характерним професіоналізм. Однак саме в цей час зароджується
суперечність між ідеологією та практичним змістом життя. Нові явища в
науці, техніці, соціальні проблеми, що з’явилися в результаті
науково-технічної революції в світі, не вкладаються в прокрустове ложе
догматизованого під час сталінського культу марксистсько-ленінського
вчення. Ідеологія дедалі більше набуває характеру ритуалу, який треба
виконувати, але в який не обов’язково вірити.
Прийняття у 1961 р. на ХХІІ з’їзді КПРС третьої програми партії було
ілюстрацією саме такої суперечності. Закладені на 20 років вперед
показники розвитку країни базувалися на уявленнях класичного марксизму
середини минулого сторіччя і, безперечно, були недоречні в ХХ ст.
Невиконання взятих зобов’язань перед народом – побудова в 1981 р.
комуністичного суспільства – завдало нищівного удару авторитетові
державної влади та ії ідеології.
Це спричинило фактичне перетворення четвертої генерації
партійно-радянської еліти в 70-80-х рр. та її поступовий внутрішній
відхід від офіційних ідеологічних забобонів.
Література
1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України
28 червня 1997 р. – К., 1997.- 64 с.
2. Закон України “Про державну службу” від 16.12.1993 // Вісн. держ.
служби. – 1995. – № 1. – С. 9-28.
3. Указ Президента України “Про систему підготовки, перепідготовки та
підвищення кваліфікації державних службовців” від 30.05.1995 // Вісн.
держ. служби. – 1995. – № 2. – С. 30-31.
4. Указ Президента України “Про державну комісію з проведення в Україні
адміністративної реформи” від 7.07.1997 № 620-97 // Вісн. держ. служби.
– 1997. – № 3. – С. 7-10.
5. Философский энциклопедический словарь. – М., 1989. – 576 с.
6. Вебер М. Избранные произведения. – М., 1994. – 496 c.
7. Зіллер Жак. Політико-адмінистративні системи країн ЄС: Порівнял.
аналіз. – К.: Основи, 1996. – 420 с.
8. Niedersachrisches Beamtengesets in der Neufassung und Bekanntmachung
vom 11. Dezember 1985 – Gottingen, 1991.- 160 c.
9. Організаційно-правові аспекти державної служби Іспанії. На матеріалах
збірників Генеральної дирекції міністерства державної служби Іспанії за
1991-1992 рр.- К., 1993. – 78 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
