Реферат
на тему:
Питання добровільної відмови від вчинення злочину – завдання ефективної
боротьби з організованою злочинністю і корупцією
Реалії сьогодення зумовлюють певний інтерес до розглядуваної
проблематики. По-перше, в сучасних умовах боротьби з організованою
злочинністю та корупцією однією з умов вдалого досягнення завдань щодо
забезпечення недоторканості правоохоронюваних інтересів є як посилення
суворості меж кримінальної відповідальності, так і абсолютна відмова від
їх застосування у випадках, прямо передбачених законом. Тому в процесі
реалізації карної політики повинні застосовуватись не лише заходи
кримінально-правового впливу на особу, а й такі, що надавали б такій
особі можливість не вчиняти злочин, що нею готується або вчинення якого
уже розпочалося, і тим самим – уникнути кримінального переслідування.
Сучасна тенденція розвитку кримінального законодавства України повинна
бути спрямована саме на стимуляцію такого роду поведінки, яка і повинна
бути закріплена у відповідних інститутах Загальної частини кримінального
права України. Такі інститути повинні гарантувати особі звільнення від
кримінальної відповідальності або взагалі непритягнення її до
кримінальної відповідальності. Одним із таких інститутів і є добровільна
відмова від вчинення злочину. Саме наявність таких інститутів та їх
вдале застосування в практичній діяльності сприятиме дієвій та
ефективній боротьбі з організованою злочинності.
По-друге, – злочин є процесом свідомої, цілеспрямованої діяльності
людини, якому притаманні певні ознаки та етапи. Вчинюючи заплановане
діяння (дію або бездіяльність), людина відповідними вчинками конкретизує
цей процес, тобто, спочатку закладає основу майбутнього посягання, а
потім переходить до вчинення конкретного діяння і досягнення певної
злочинної мети. Однак, в житті не завжди вдається довести розпочате
посягання до логічного, бажаного завершення. У цьому випадку виникає
необхідність виділяти, так звану, незакінчену злочинну діяльність.
В теорії кримінального права закладена основоположна позиція, відповідно
до якої незакінчений злочин – це умисне, суспільно небезпечне діяння
(дія або бездіяльність), яке не містить усіх ознак злочину,
передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК у зв’язку з тим,
що злочин не був доведений до кінця з причин, незалежних від волі винної
особи [1, с. 174]. Отже, акцент ставиться на те, що злочин не доводиться
до кінця всупереч волі особи. Ускладнюється все ще й тим, що
Кримінальний кодекс України взагалі не передбачає такої дефініції. Тим
не менше, незакінчена злочинна діяльність, на думку багатьох науковців
[2, с. 56], [3, с. 307], [4, с. 97], з чим важко не погодитися, можлива
з двох причин, які виключають одна одну: 1) злочин не доводиться до
кінця всупереч волі винної особи; 2) злочин не доводиться до кінця за
волею особи, в поведінці якої вбачається добровільна відмова.
Тому виникає запитання: чи необхідно відносити добровільну відмову від
вчинення злочину до окремого, самостійного інституту Загальної частини
кримінального права, чи, все-таки, – до видів незакінченого злочину? Тим
більше, що з цього приводу у науковців немає одностайності та ведуться
постійні спори. Варто зазначити і те, що це проблемне запитання
обумовлюється також тим, що ч. 2 ст. 13 КК України прямо відносить до
незакінченого злочину лише готування до злочину та замах на злочин.
Отже, вищенаведені аспекти зумовлюють потребу розглянути цей проблемний
інститут в цілому, проаналізувати його поняття, ознаки та подати власне
бачення компромісного вирішення поставленої проблеми.
Досліджуючи інститут добровільної відмови від доведення злочину до
кінця, необхідно наголосити, що йому з кінця ХІХ ст. приділялась
стабільна та значна увага.
У кримінально-правовій літературі дорадянського, радянського і сучасного
періодів є доволі значна кількість наукових праць та досліджень, в яких
приділялась увага тим чи іншим проблемам досліджуваної тематики.
Зокрема, аналізувалось поняття добровільної відмови, її умови, мотиви,
особливості її відмежування від вимушеної.
Вагомий внесок в дослідження інституту добровільної відмови зробили такі
відомі та знані науковці, як Н.Н. Афанасьєв, М.М. Ахмедова, М.Д.
Дурманов, Д.Є. Дядько, С. Дьяков, А.Ф. Зелінський, В.Д. Іванов, В.Ф.
Караулов, А.П. Козлов, Н.Ф. Кузнєцова, Н.В. Лясс, К.А. Панько, А.Д.
Сафронов, А.А. Тер-Акопов, Ю. Юшков та ін.
У той самий час слід відмітити, що на сьогодні зазначена проблематика не
має уже такої популярності, хоча на рівні підручників із кримінального
права вона неодноразово піднімається. Однак, це не означає, що
необхідність вивчати та удосконалювати інститут добровільної відмови
відпала, навпаки, існуючі нині розбіжності та суперечки вимагають
подальшого вивчення та аналізу цієї проблематики.
Основна мета цієї роботи полягає у спробі: 1) проаналізувати різні
підходи щодо цієї проблематики, знайти компромісне вирішення спірних
питань вищезазначеної проблеми; 2) на основі проведеного дослідження
сформулювати власне поняття добровільної відмови від доведення злочину
до кінця; 3) охарактеризувати думки провідних науковців щодо ознак
(умов), за наявності яких відмова набирає статусу добровільної, подати
власне бачення цієї проблематики; 4) провести теоретичний аналіз
виокремлення добровільної відмови як різновиду незакінченого злочину та
навести аргументи доцільності такого підходу; 5) внести пропозиції щодо
відповідних змін до Кримінального кодексу України.
Розпочинаючи аналіз вищезазначеного інституту Загальної частини
кримінального права, потрібно вказати, що з’ясуванню підлягають,
насамперед: 1) поняття добровільної відмови від вчинення злочину; 2)
умови (ознаки) такої відмови; 3) доцільність та необхідність віднесення
цього інституту до видів незакінченого злочину.
Законодавче закріплення інституту добровільної відмови від вчинення
злочину – це один із яскравих проявів гуманізму держави в особі її
компетентних органів щодо реалізації державної політики в сфері боротьби
із злочинністю. Тому, на думку М.І. Мельника, М.І. Хавронюка [2, с. 61],
основне призначення добровільної відмови від доведення злочину до кінця
полягає у попередженні і припиненні злочинів шляхом стимулювання
відповідної поведінки, яка описана в ст. 17 КК України.
Соціальна сутність добровільної відмови полягає в тому, що особа
розпочинає вчинення злочину, але в силу тих чи інших причин припиняє
злочинну поведінку за власним бажанням, у зв’язку з чим злочинний
результат не настає. Це свідчить про цілковиту (інколи часткову) втрату
особою суспільної небезпечності.
В теорії кримінального права запропоновані різні поняття добровільної
відмови від вчинення злочину. Деякі автори називають її добровільно
припиненим замахом [5, с. 93; 6, с. 433]. Однак, такий підхід є не
зовсім вірним, оскільки замах на злочин переривається всупереч бажанню
винного, а добровільна відмова – саме за ініціативою винної особи. Н.В.
Лясс [7, с. 7] зазначає, що добровільна відмова – це остаточна відмова
особи від продовження і доведення до кінця задуманого нею злочину при
усвідомленні об’єктивної можливості продовження розпочатої злочинної
діяльності. Така дефініція певною мірою заслуговує на увагу, оскільки
тут відображена основна сутність добровільної відмови. Єдине, що не
охоплюється цим поняттям, – це те, що особа за власною ініціативою
припиняє злочинне посягання.
Як стверджує А.А. Піонтковський [8, с. 520] добровільна відмова – це
відмова від доведення розпочатої злочинної діяльності до кінця при
усвідомленні фактичної можливості її доведення. Однак, у цьому
визначенні, як і в попередньому, немає вказівки на причину припинення
такого діяння.
У статті 17 Кримінального кодексу України закріплено, що добровільна
відмова – це остаточне припинення особою за своєю волею готування до
злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала
можливість доведення злочину до кінця.
Однак і в такому, на перший погляд, вдалому понятті А.П. Коз лов [3, с.
311] вбачає неточність. Зокрема, він вважає, що недоцільно вживати таке
словосполучення як “припинення за власною волею”, оскільки термін
припинення означає – перестати що-небудь робити, а тому він звернений до
самої особи, до її власної волі. Сам же він характеризує добровільну
відмову як припинену злочинну діяльність на будь-якій стадії її
розвитку, крім настання суспільно небезпечного результату, при наявності
об’єктивної можливості доведення злочину до кінця.
Проаналізувавши різні позиції, точки зору щодо поняття добровільної
відмови, потрібно вказати, що кожна із них має сенс, кожна відображає
певною мірою суть цього інституту, однак жодна із них не подає, не
відображає в повній мірі добровільну відмову від вчинення злочину.
Тут, крім усіх перелічених чи згадуваних елементів, які обов’яз ково
повинні мати місце, необхідно згадати і про певні умови добровільної
відмови. Тобто, повне і обґрунтоване визначення цього інституту не
можливе без врахування таких умов (ознак).
Більшість теоретиків [9, с. 193; 10, с. 44] виділяють дві умови, які є
необхідними для добровільної відмови від вчинення злочину:
добровільність та остаточність. Хоча, наприклад, В.Д. Іванов [5, с. 104]
як третю ознаку (умову) виділяє усвідомлення можливості довести злочин
до кінця. А.П. Козлов [3, с. 312] стверджує, що добровільна відмова може
включати різні ознаки, які поділяються на основні, що характеризують
сутність поняття та додаткові, котры не торкаються його сутності. Так,
він зазначає, що є три основних ознаки добровільної відмови: перша
полягає в тому, що добровільна відмова наявна на певній стадії розвитку
злочину; друга – в припиненні злочину на цій стадії; третя – полягає в
існуванні специфічної причини припинення (за бажанням особи).
Не заперечуючи жодного із вказаних підходів автор все-таки вважає, що
найбільш повною, обґрунтованою та доцільною є думка П.Н. Пан ченка [11,
с. 37], згідно з якою відмова буде вважатись добровільною за умови, що
її характеризує сукупність об’єктивних і суб’єктивних ознак. На його
думку, це означає, що добровільна відмова повинна бути: фактичною,
дійсною, повною і своєчасною (об’єктивні ознаки), а також добровільною,
остаточною і безповоротною (суб’єктивні ознаки).
Так, зокрема, фактична відмова – це відмова, яка проявляється в
конкретному факті зміни поведінки в напрямы від злочинної до
незлочинної. Дійсна відмова – це відмова реальна, а не уявна, тобто
така, яка має місце при наявності об’єктивної можливості продовжувати
вчинення злочину. Повна відмова означає, що фактично вчинені діяння не
містять складу іншого закінченого злочину. Своєчасна – це відмова, яка
має місце до моменту, коли злочин буде вважатись закінченим.
Добровільність характеризує власне бажання особи припинити розпочате
посягання, тобто за особою залишається право приймати остаточне, кінцеве
рішення. Остаточність як ознака (умова) полягає в тому, що особа
припиняє своє посягання не на певний час, а цілком і остаточно.
Безповоротність характеризується тим, що особа припиняє розпочатий
злочин не з наміром скоректувати першопочатковий план, а зумовлюється це
виключно прагненням не вчиняти злочин. Беззаперечно погоджуючись із
переліченими умовами добровільної відмови, неабияку зацікавленість
викликає і позиція авторів підручника із Загальної частини кримінального
права (М.І. Бажанова, Ю.В. Бауліна та ін.) [1, с. 184], за якою одна із
ознак добровільної відмови, а саме: остаточність припинення посягання
трактується одночасно і як дійсна, і як безповоротна відмова, хоча,
мабуть, об’єднувати всі ці умови є недоречним.
Отже, враховуючи вищевикладені аспекти, можна запропонувати таке
визначення добровільної відмови від доведення злочину до кінця – це
фактичне, повне, своєчасне, добровільне, остаточне та безповоротне
припинення особою злочинної діяльності, при усвідомленні нею наявної
можливості її завершення. Така дефініція, як вважає автор, враховує ідеї
та позиції більшості науковців, є більш вдалою, доступною, лаконічною та
компромісною. Саме це поняття варто було б внести в ч. 1 ст. 17
кримінального закону України.
Врешті-решт, потрібно приділити увагу чи не найбільш проблемному питанню
добровільної відмови від вчинення злочину, а саме: чи варто розглядати
її як різновид незакінченого злочину? Як зазначалось вище, Кримінальний
кодекс України передбачає лише два види незакінченого злочину –
готування до злочину та замах на злочин. Тому, на перший погляд, це буде
недоречним з двох причин. По-перше, це прямо суперечить чинному
кримінальному закону. По-друге, добровільну відмову не можна вважати
злочином, хоч і незакінченим, оскільки вона не є кримінально караною і
не містить складу незакінченого злочину, тобто особа його не вчиняє або
відмовляється вчиняти.
Однак, якщо розглянути цей інститут з іншого боку, то такий підхід
видається цілком доречним. По-перше, інколи і незакінчений злочин
кримінальним законом не карається (готування до злочину невеликої
тяжкості), не говорячи уже про добровільну відмову. По-друге, вся
регламентація добровільної відмови свідчить про те, що до моменту такої
відмови реально існував злочин. Саме це засвідчує положення ч. 1 ст. 17
КК України, з якого випливає, що особа усвідомлювала можливість
доведення злочину до кінця а, отже, до добровільної відмови все-таки
мало місце злочинне посягання, яке лише завдяки добровільній відмові не
було закінченим. На підтвердження цього в ч. 2 ст. 17 КК України
закріплено, що особа, яка відмовилась від доведення злочину до кінця,
підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично
вчинене нею діяння містить склад іншого закінченого злочину. Отже, і тут
закон не заперечує проти того, щоб добровільній відмові передував
злочин, а відповідальність виключається лише завдяки цій обставині.
По-третє, – наприклад, Кримінальний кодекс Російської Федерації [12, с.
49] виділяє Главу 6. Незакінчений злочин, в якій серед видів
незакінченого злочину має місце і добровільна відмова від злочину. По
суті й Кримінальний кодекс України розглядає інститути незакінченого
злочину і добровільної відмови в їх сукупності, хоч і чітких положень з
цього приводу не містить. По-четверте, – сама логіка розвитку злочину в
часі й просторі, як зазначає А.П. Козлов [3, с. 307], свідчить про те,
що ще до часу добровільної відмови вже мали місце злочинні дії, які
спрямовувались на створення умов для вчинення злочину або безпосередньо
полягали у його вчиненні. І останнє, на правильність цього підходу
наштовхує і сучасна тенденція розвитку кримінального права, а також
всезростаюча кількість науковців, які такий підхід визнають та
обґрунтовують.
Отже, переважна більшість наведених аргументів свідчить про те, що
добровільну відмову можна віднести до видів незакінченого злочину. Це,
відповідно, дає можливість запропонувати врегулювання цього питання на
законодавчому рівні, тобто прямо передбачити, що добровільна відмова є
різновидом, хоч і специфічним, незакінченого злочину.
Виходячи із проведеного нами теоретичного аналізу, необхідно викласти
такі важливі висновки.
1. Проблематика інституту добровільної відмови від доведення злочину до
кінця в цілому та окремих її елементів була і залишається актуальною, а
тому потребує подальшого більш суттєвого дослідження.
2. Автор, провівши відповідне дослідження, вважає, що при визначенні
поняття добровільної відмови необхідно брати за основу її обов’язкові
умови (ознаки).
3. Пропонуємо також в ч. 1 ст. 17 КК України закріпити поняття
добровільної відмови від вчинення злочину такого змісту – це фактичне,
повне, своєчасне, добровільне, остаточне та безповоротне припинення
особою злочинної діяльності при усвідомленні нею наявної можливості її
завершення.
4. Проаналізувавши усі “за” і “проти” щодо виділення добровільної
відмови як виду незакінченого злочину, ми підтримуємо позицію провідних
науковців вважати такий підхід справедливим та доречним, а також –
запропонувати внести відповідні зміни в законодавчому порядку до ч. 1
ст. 13 КК України.
Список використаних джерел
1. Кримінальне право України. Заг. частина: Підручник для студентів
юрид. спец. вищ. закладів освіти / За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса,
В.Я. Тація. – Київ-Харків: Юрінком Інтер-Право, 2001.
2. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5
квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон,
2001.
3. Козлов А.П. Учения о стадиях преступления. – СПб.: Юрид. центр
“Пресс”, 2002.
4. Ситникова А.И., Назаренко Г.В. Неоконченное преступление и его виды:
Монография. – М.: Ось-89, 2003.
5. Иванов В.Д. Ответственность за покушение на преступление. –
Караганда, 1974.
6. Курс советского уголовного права. – М., 1970. – Т. 2.
7. Лясс Н.В. Стадии преступной деятельности по советскому уголовному
праву: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – Л., 1952.
8. Пионтковский А.А. Учение о преступлении. – М., 1961.
9. Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому уголовному
праву. – М., 1955.
10. Караулов В.Ф. Стадии совершения преступления. Учеб. пособие. – М.,
1982.
11. Панченко П.Н. Стадии совершения преступления. – Нижний Новгород,
1995.
12. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации / Под ред.
В.М. Лебедева, Ю.И. Скуратова. – М.: Норма, 2002.
А.В. Шевчук. Питання добровільної відмови від вчинення злочину –
завдання ефективної боротьби з організованою злочинністю і корупцією.
Журнал “Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і
практика)” 11’2005
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
