Реферат
на тему:
Проблеми застосування кримінального законодавства в частині
відповідальності за злочини у сфері службової діяльності
Негативним і небезпечним явищем, існування якого впливало і продовжує
впливати на процеси становлення та розвитку соціальної правової держави
є, поза сумнівів, корупція. На жаль, коло проблем, пов’язаних з проявами
корупції та хабарництва, почали викликати науковий інтерес і вивчатися
нещодавно, оскільки радянська влада довгий час не визнавала взагалі
такого поняття, як “корупція”, натомість використовувалися терміни
“хабарництво”, “зловживання службовим становищем”. Тим самим заздалегідь
були приречені на невдачу як спроби вивчення цього явища, так і загалом
боротьба з ними [1, с. 112]. За цих історичних традиційних умов
вирішення питання зміцнення законності та правопорядку, утвердження
правової підзвітності та підконтрольності службових осіб на сьогодні
вимагає цілеспрямованої, продуктивної і системної роботи всіх
правоохоронних органів, глибокого науково-теоретичного вивчення злочинів
у сфері службової діяльності, вироблення міцного кримінально-правового
підґрунтя протидії їм.
Загалом злочином у сфері службової діяльності може бути визнано
будь-який умисний злочин, що вчинюється службовою особою органу
державної влади або місцевого самоврядування з використанням влади чи
свого службового становища, або будь-якою іншою особою, з корисливих
мотивів, іншої особистої зацікавленості або для задоволення інтересів
третіх осіб.
Одне з найважливіших місць у системі запобігання цим злочинним діянням
посідає Кримінальний кодекс України, який в розділі 17 Особливої частини
“Злочини в сфері службової діяльності” передбачає відповідальність за
такі злочини, як: зловживання владою або службовим становищем (ст. 364);
перевищення влади або службових повноважень (ст. 365); службове
підроблення (ст. 366); службова недбалість (ст. 367); одержання хабара
(ст. 368); давання хабара (ст. 369); провокація хабара (ст. 370).
Як слушно зауважив О. Литвак, “попереджуваний та виховний ефект
кримінального законодавства – одна з форм його реалізації. І,
безперечно, цей ефект буде тим значимішим, чим досконалішим (у всіх
аспектах) буде Закон” [2, с. 78]. Таким чином, удосконалення
кримінального законодавства і механізмів його застосування є особливо
важливим і практично необхідним.
Одним з найскладніших та таких, що викликають у практиці правоохоронних
органів найсерйозніші сумніви та суперечки, є питання розмежування
складів злочинів “зловживання владою або службовим становищем” та
“перевищення влади або службових повноважень”. Пропозиції щодо вирішення
проблеми розмежування цих складів злочинів вносили багато теоретиків
кримінального права. Так М. Стручков писав: “Перевищення влади являє
собою вид зловживання владою, оскільки і в цьому випадку посадова особа
вчинює суспільнонебезпечне та кримінально каране діяння, використовуючи
своє посадове становище” [3, с. 12].
На наш погляд, своєрідно вирішити дану кримінально-правову проблему
пропонував Є. Прокопович: “Якщо у посадової особи не було підстав для
застосування владних повноважень, але вона їх застосувала, наявне
зловживання владою; якщо ж у посадової особи були підстави для
застосування влади, але вона застосовується в обсязі, що виходить за
припустимі межі, має місце перевищення влади”[4, с. 5–8].
Пізніше О. Свєтлов запропонував об’єднати “зловживання владою або
службовим становищем” та “перевищення влади або службових повноважень” в
один склад злочину або залишити їх окреме існування і передбачити
відповідальність за перевищення влади, потерпілим від якого могли б бути
тільки фізичні особи [5, с. 7–9].
Під час підготовки проекту КК України М. Мельник та М. Хавронюк вносили
пропозицію взагалі не вживати поняття “перевищення влади або службових
повноважень”, а передбачити всі можливі спеціальні склади зловживання
владою або службовим становищем, у тому числі – окремий склад злочину
зловживання владою або службовим становищем, а також загальний склад
зловживання владою або службовим становищем [6, с. 27]. Проте, думка
науковців не була взята до уваги і КК України став свідченням збереження
старого підходу до розмежування вищезазначених понять, критерії
розмежування яких знайшли своє закріплення в Постанові Пленуму
Верховного Суду України “Про судову практику в справах про перевищення
влади або службових повноважень” від 26.12.2003 р. № 15.
Окрім цього, безсумнівною є необхідність вирішення питання, яке стоїть
сьогодні перед фахівцями кримінального права і законодавцем, стосовно
внесення змін до кримінального законодавства в частині відповідальності
за злочини в сфері службової діяльності. У цьому контексті наявна
потреба звернути увагу на деякі законодавчі неузгодження, які
безпосередньо негативно впливають на ефективність протидії цим злочинним
правопорушенням. Так, особливе значення має, на наш погляд, кримінальна
відповідальність за посередництво в хабарництві.
На думку професора В. Клименка, суспільна небезпека посередництва в
хабарництві, як і посередництва при вчиненні інших злочинів, очевидна й
є досить високою з таких причин:
– по-перше, без нього вчинення злочину інколи є неможливим або досить
проблематичним. Так, дача чи одержання хабара без посередника може стати
неможливими у зв’язку з неможливістю того, хто дає хабар, зустрітися
наодинці, чи взагалі з тим, хто його одержує;
– по-друге, – використання посередника при вчиненні злочину допомагає
залишатися злочинцю (організатору, підбурювачу, пособнику, виконавцю) в
“тіні”, не виявляти себе, діяти непомітно для потерпілих, потенційних
очевидців або інших злочинців, і тим самим створювати труднощі в
розслідуванні злочину;
– по-третє, – діяльність посередника зміцнює рішучість організатора,
підбурювача, пособника, виконавця (останнього, коли він є ініціатором
посередництва) вчинення суспільнонебезпечного діяння;
– по-четверте, – використання посередника може сприяти приховуванню
злочину, яке є формою співучасті.
Отже, зазначена особа посередньо або безпосередньо посягає на суспільні
відносини, яким заподіюється шкода діями виконавця злочину [7, с. 84].
Дослідження зарубіжного кримінального законодавства засвідчує, що
питання про наявність спеціальної норми за посередництво в хабарництві в
різних країнах вирішується по-різному. Крім КК РФ, норма про
відповідальність за посередництво в хабарництві відсутня в кримінальному
законодавстві Польщі, Болгарії. Разом з тим, наприклад кримінальному
законодавству Китаю, такий інститут притаманний. Виключення з проекту КК
України спеціальної норми про відповідальність за посередництво в
хабарництві обумовлене, на думку науковців, відсутністю єдиного
розуміння правової природи цього діяння.
З точки зору В. Борисова, норма, що встановлювала відповідальність за
посередництво в хабарництві (ст. 169 КК СРСР редакції 1960 р.) мала
недолік, який полягав в тому, що вона ускладнювала відмежування певного
виду співучасті від інших, які кваліфікувалися як пособництво у
хабарництві. За новим КК дії посередників повинні кваліфікуватися як
давання хабара або як пособництво в одержанні хабара. Що стосується
осіб, які залучають інших до давання хабара, то їх необхідно визнавати
або підмовниками до давання хабара, або організаторами такого злочину
[8, с. 35]. Таку думку підтримує також М. Бажанов, який стверджує, що
декриміналізація посередництва в хабарництві не означає послаблення
відповідальності за подібні діяння, оскільки посередник завжди є
суб’єктом давання хабара, тоді як особа, яка передала хабар посереднику,
– підбурювачем до давання хабара, що є підставою притягнення їх до
відповідальності за ст. 370 КК України “Давання хабара” [9, с. 37].
Проте, за словами М. Коржанського, посередництво в хабарництві є
особливим видом співучасті у хабарництві незалежно від того, кому сприяє
посередник, хабародавцеві, чи посадовій особі, яка одержує хабар [10, с.
311]. Найбільш точно поняття посередництва в хабарництві було роз’яснене
в Постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 31 липня 1962р. “Про судову
практику в справах про хабарництво”, де зазначалося, що посередником в
хабарництві є той “хто діє за проханням або дорученням того, хто дає, чи
того хто одержує хабар, сприяє досягненню або реалізації домовленості
щодо дачі або отримання хабара”. Таким чином, посередник одночасно
сприяє здійсненню злочину і хабародавцем і особою, яка отримує хабар, що
і є однією із підстав виділення цього діяння в окремий склад злочину.
Разом з тим існують інші обставини. На думку Б. Волженкіна, ці обставини
заключаються в тому, що посередник, на відміну від пособника при даванні
або отриманні хабара, обов’язково пов’язаний зі суб’єктами хабарництва,
і в тому, що посередник, на відміну від підбурювача і організатора в
даванні або отриманні хабара, діє не за власною ініціативою, а за
проханням або дорученням хабародавця або особи, яка отримує хабар [11,
с. 42]. Дану позицію займає також В. Клименко, який стверджує, що діями
посередника обумовлюється вчинення злочину іншими співучасниками,
законодавче вирішення питання про його кримінальну відповідальність
усуне існуючу у Кримінальному кодексі України прогалину, що сприятиме
підвищенню ефективності боротьби з більш широким спектром проявів
пособництва у вчиненні злочину, і, в решті-решт, – більш повному
охопленню кримінальним законодавством суспільно небезпечних діянь [7,
с. 85]. Отже, на нашу думку, необхідно криміналізувати посередництво в
хабарництві та доповнити відповідну статтю частиною такого змісту:
“Посередник звільняється від кримінальної відповідальності, якщо він
діяв в інтересах особи, відносно якої завідомо для нього мало місце
вимагання хабара, або якщо після передачі хабара він добровільно заявив
про це до порушення проти нього кримінальної справи”.
Під час обговорення проекту нового КК України деякі вчені та законодавці
висловлювали міркування щодо можливості декриміналізації
відповідальності за провокацію хабара. Наявність цієї кримінальної
норми, на їх думку, істотно ускладнює боротьбу з хабарництвом, зокрема
методом контрольованого давання хабара особою, спеціально уповноваженою
на таку дію правоохоронним органом. Ця особа, як вони вважають, не
вчиняє злочину, бо, діючи в інтересах суспільства, вона виявляє особу,
яка може одержати хабар, і викриває її [8, с. 35]. Разом з тим, якщо
виходити з диспозиції статті 370 КК України “провокація хабара – це
спеціальний вид підбурювання до вчинення злочину, а саме давання або
одержання хабара, з метою викриття того, хто дав, або взяв хабар”,
практично будь-які оперативно-розшукові заходи, спрямовані на
документування хабарництва є провокацією. Проте проблема полягає не
тільки в тому, що зазначена норма суперечить Закону України “Про
оперативно-розшукову діяльність” в статті, що передбачає право на
провокування злочинних дій у випадку, коли інші можливі легітимні
оперативно-розшукові заходи вичерпано, а й в тому, що мета викриття
того, хто дав або взяв хабар може використовуватись працівниками
правоохоронних органів для приховування хабарництва.
На думку Н. Капітонова, Б. Волженкіна, метод контрольованої пропозиції
хабара виявляється поза законом, оскільки працівники правоохоронного
органу, які його застосовують, самі визнаються злочинцями. Провокування
суперечить морально-етичним засадам суспільства, створює небезпеку
корумпованості в середовищі самих “провокаторів”, від рішень яких
залежатиме не тільки репутація, а й доля службових осіб різного рівня.
Окрім цього, будь-яке посилення контролю і відповідальності призведе до
зростання ставок хабарів, оскільки оплаті завжди підлягають не тільки
послуги, а й острах бути викритим [12, с. 159].
З точки зору О. Охотнікова, ст. 370 КК України жодним чином не сприяє
ефективній протидії корупції, оскільки захищає хабарників, перешкоджає
викриттю корумпованих посадових осіб [13, с. 147]. Такої ж позиції
дотримується О. Литвак і А. Зелінський, які вважають, що стаття про
кримінальну відповідальність за провокацію хабара “захищає” корумпованих
чиновників від оперативно-розшукових заходів для їх викриття [14, с. 5].
Таким чином, чинне законодавство України практично обмежує можливості
оперативних підрозділів успішно протидіяти корупції та хабарництву.
Тому, на наш погляд, було б доцільно декриміналізувати ст. 370 КК
України “Провокація хабара” і доповнити ч. 2 ст. 369 КК України “Давання
хабара” такими словами: “поєднане з умисним створенням службовою особою
обставин і умов, що зумовили одержання хабара”.
Усе вищевикладене дозволяє дійти висновку про наявність прогалин у
кримінальному, оперативно-розшуковому та кримінально-процесуальному
законодавстві, що в одних випадках робить неможливою боротьбу з
хабарництвом законним шляхом, а в інших, – ускладнює проведення
оперативно-розшукової діяльності та досудового слідства з розкриття
хабарництва. Тому чинне законодавство потребує внесення низки змін для
визначення підстав, методів виявлення та документування хабарництва,
порядку їх здійснення та ретельної деталізації [15, с. 224].
Отже, проблема застосування кримінального закону в частині
відповідальності за злочини в сфері службової діяльності є актуальною як
в теоретичній, так і в практичній площині. Аналіз відповідних джерел
засвідчив, що зазначені питання представлені лише в плані їх постановки.
Все це дає підстави стверджувати про необхідність подальшого детального
розгляду, обґрунтування та проведення власного дослідження із зазначеної
проблеми, внесення пропозицій щодо змін та доповнень до чинного
кримінального законодавства.
Список використаних джерел
1. Іванюк Р.І. Основні етапи соціально-правового дослідження проблем
корупції та хабарництва // Вісник прокуратури. – 2003. – № 9. – С. 112.
2. Литвак О.М. Державний вплив на злочинність. – К.: Юрінком Інтер.,
2000. – С. 78.
3. Стручков Н.А. Воинские должностные преступления. – М.: Юрид. лит.,
1955. – С. 12.
4. Прокопович Е.В. Понятие и квалификация должностных преступлений //
Сов. юстиция. – 1976. – № 17. – С. 5–8.
5. Светлов А.Я. Ответственность за должностные преступления. – М.:
Юрист., 1978. – С. 7–9.
6. Мельник М.І., Хавронюк М.І. Розмежування складів злочинів
“зловживання владою або службовим становищем” та “перевищення влади або
службових повноважень” // Право України. – 1997. – № 6 – С. 27.
7. Клименко В.А. Посередництво у вчиненні злочинів: поняття,
відповідальність, питання криміналізації // Міжнар. право і національне
законодавство: Зб. наук. праць за заг. ред. д.ю.н. В.Л. Чубарєва. – К.:
КиМУ, 2003. – Вип 3. – С. 84–85.
8. Борисов В.І. Кримінальна відповідальність за злочини у сфері
службової діяльності за новим Кримінальним кодексом України // Збірник
матеріалів міжнар. наук. – практ. семінару (11–12 травня 2001 р.). – Х.,
2003. – С. 35.
9. Бажанов М.И. Некоторые вопросы ответственности за взяточничество по
новому Уголовному кодексу Украины // Збірник матеріалів міжнар. наук. –
практ. семінару (11–12 травня 2001 р.). – Х., 2003. – С. 37.
10. Навроцький В.О. Провокація хабара як можливий спосіб боротьби з
корупцією // Вісн. акад. правових наук України. – 1998. – № 4. – С. 159.
11. Волженкин Б.В. Корыстные злоупотребления по службе (Хищения,
взяточничество, злоупотребление служебным положением): Уголовно-правовая
характеристика и проблемы квалификации: Дис…до-ра юрид. наук. – М.,
1991. – С. 42.
12. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів. – К.: Юрінком Інтер., 1998,
– С. 311.
13. Охотніков О.М. Посилення кримінальної відповідальності за посадові
злочини // Вісн. Запорізького юрид. ін-ту. – 1998. – № 3. – С. 147.
14. Литвак О.М., Зелінський А.Ф. Кого карає і захищає закон // Голос
України – 1998. – 19 трав. – С. 5.
15. Попов І.М. Оперативно-розшукова діяльність чи провокація хабара? //
Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС ім. 10-річчя
незалежності України. – 2003. – № 4. – С. 224.
В.Ю. Яценко. Проблеми застосування кримінального законодавства в частині
відповідальності за злочини у сфері службової діяльності. “Боротьба з
організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика)” 13’2006.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
