.

Захоплення заручників: особливості кримінальної відповідальності за законодавством країн близького та далекого зарубіжжя (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
146 2154
Скачать документ

Реферат

на тему:

Захоплення заручників: особливості кримінальної відповідальності за
законодавством країн близького та далекого зарубіжжя

Дві світові, “холодна” та безліч війн малої інтенсивності стали добрим
підґрунтям для розвитку міжнародного тероризму, який, остаточно ставши
некерованим наприкінці минулого сторіччя, сьогодні є вагомим, іноді –
вирішальним фактором у долі цілих верств населення, держав, навіть
усього людства.

У нашій державі здійснюються численні наукові дослідження різних
аспектів цієї проблеми. Вагомий внесок в її розробку становлять праці В.
Антипенка, В. Глушкова, В. Ємельянова, В. Ліпкана. Захищено вже дев’ять
дисертацій (дві докторські та сім кандидатських), у тому числі сім – з
юридичних наук.

Віддаючи належне важливості перерахованих напрацювань, зі свого боку
зазначимо, що тероризм – явище не тільки і не стільки
кримінально-правове (зазначені науковці й самі вказують на комплексний
характер даного феномену). Не будучи криміналізованим, тероризм
знаходить свій зовнішній вираз у низці так званих злочинів терористичної
спрямованості (або терористичного характеру). На жаль, останнім
(порівняно із тероризмом) приділяється менша увага.

Зокрема, досліджуючи такий терористичний прояв, як захоплення
заручників, згадані вчені розглядають його здебільшого в аспекті
співвідношення із тероризмом, терористичним актом (психологічні аспекти
переговорів зі злочинцями, у тому числі й при звільненні заручників, що
є предметом розробки, зокрема, В. Форноляк, І. Дубової, представляють
вузькоспеціалізований інтерес). Водночас кримінально-правові проблеми
даного злочину в нашій країні на рівні дисертаційного дослідження досі
не розглядалися (для порівняння: у Російській Федерації, починаючи із
1991 р., вже захищено декілька кандидатських дисертацій, присвячених
питанням кримінальній відповідальності за захоплення заручників).

Отже, для всебічного повноцінного дослідження даного злочину (зокрема,
уточнення родового об’єкта, вивчення форм виявлення об’єктивної сторони
та особливостей суб’єктивної сторони, з’ясування спірних питань при
кваліфікації дій винних осіб тощо), неможливо буде не враховувати
відповідний досвід законотворчої та правозастосовчої діяльності країн
близького та далекого зарубіжжя, а також – регламентацію захоплення
заручників як злочину міжнародного характеру у міжнародному праві
(мається на увазі відповідність чинного національного кримінального
законодавства Міжнародній конвенції по боротьбі із захопленням
заручників 1979 р.).

Саме в останньому міжнародно-правовому акті (схваленому на 34-й сесії
Генеральної Асамблеї ООН 17 грудня 1979 р., набув чинності 8 червня 1983
р.) вперше дається визначення даному злочину у ст. 1 Конвенції: “…
будь-яка особа, яка захоплює чи утримує іншу особу і погрожує вбити,
завдати ушкодження чи продовжити утримувати іншу особу (тут і далі
іменовану як заручник) для того, щоб примусити третю сторону, а саме:
державу, міжнародну неурядову організацію, будь-яку фізичну чи юридичну
особу чи групу осіб виконати чи утриматись від виконання певного акту в
якості прямої чи непрямої умови для звільнення заручників, вчиняє злочин
захоплення заручників за змістом цієї Конвенції …” [21, с. 321–322]),
засудив його як прояв міжнародного тероризму і запропонував
країнам-учасникам, всьому міжнародному співтовариству вжити заходів по
боротьбі з ним, у тому числі й через відповідне національне
законодавство.

Поряд із визнанням захоплення заручників суспільно небезпечним (тобто
злочинним) діянням, його законодавча дефініція, відповідальність та
відмежування від суміжних злочинів має свої, властиві кожній країні
особливості. Серед держав далекого зарубіжжя можна умовно виділити (за
способом регламентації кримінальної відповідальності за захоплення
заручників) такі групи.

У країнах першої групи кримінальні кодекси (далі – КК) не розмежовують
даний та суміжні злочини, розглядаючи подібні діяння або в рамках одного
складу (викрадення людини, іноді – незаконне позбавлення волі), або як
його кваліфікований склад. Так, кримінально караними визнаються:
викрадення іншої людини без її згоди з використанням насильства, або
після отримання такої згоди за допомогою небезпечної загрози чи
хитрощів, або іншим способом для того, щоб примусити третю особу вчинити
дію, потурання або бездіяльність (§ 102 КК Австрії [4, с. 50–51]);
викрадення особи та протизаконне позбавлення волі (ст. 142 КК Болгарії
[6, с. 109]); викрадення людини з вимогою виконати певні дії для її
звільнення (ст. 164 КК Іспанії [10, с. 57]); незаконне захоплення,
викрадення, насильницьке чи здійснене шляхом обману вивезення чи
утримання будь-якої особи з метою отримання викупу чи винагороди (§ 1201
титулу 18 Зводу законів США [2, с. 44]); позбавлення волі іншої особи, у
тому числі з метою отримання прибутку (§ 261 КК Данії [9, с. 191]).

У державах другої групи кримінальний закон виділяє захоплення заручників
у окремий склад злочину, який співвідноситься із незаконним позбавленням
волі та викраденням людини як спеціальна норма із загальною. Родовим
об’єктом злочину, що розглядається, визнається особиста воля людини
(щоправда, існують і винятки: наприклад, за КК Польщі захоплення
заручників – злочин проти публічного порядку (ст. 252) [14, с.
174–175]). Дії, що складають об’єктивну сторону захоплення заручників,
сформульовані згідно зі ст. 1 Конвенції: передбачені дві форми його
вчинення (захоплення або тримання особи). Суб’єкт злочину – загальний
(як його визначає кримінальний закон відповідної держави). Суб’єктивна
сторона характеризується прямим умислом та наявністю спеціальної мети –
спонукання визначеного законом кола фізичних та юридичних осіб до
вчинення або невчинення певних дій як умови звільнення потерпілого.
Кваліфікуючими обставинами захоплення заручників визнаються вчинення
злочину з корисливих мотивів, повторно, за попереднім зговором групою
осіб, завдання шкоди здоров’ю потерпілого, жорстоке поводження із ним
або тривале позбавлення його волі (від одного тижня до одного місяця);
особливо кваліфікуючими – смерть потерпілого або настання інших тяжких
наслідків.

Природно, що в державах із різними правовими системами не можуть не
існувати й обумовлені власними законотворчими традиціями та
правозастосовчою практикою певні особливості регламентації кримінальної
відповідальності за злочин, що розглядається. Так, адресати погроз при
захопленні заручників іноді названі узагальнюючим терміном “третя особа”
(ст. 282а КК Голландії [7, с. 182], ст. 185 КК Швейцарії [19, с. 70]).
Можуть бути прямо вказані види спеціальної мети при вчиненні даного
злочину – готування або вчинення злочину або проступку; сприяння втечі
або забезпечення безкарності виконавця чи співучасника злочину або
проступку; досягнення виконання будь-якої вимоги або умови, зокрема
внесення викупу (ст. 224-4 КК Франції [18, с. 224–225]).

Нарешті, в окремих випадках законодавець, підкреслюючи терористичний
характер злочину, що розглядається, вказує, що при організованих формах
терористичної діяльності, тобто при вчиненні злочинів терористичної
спрямованості (терористичного характеру) у складі спеціально створеної з
цією метою організації (спільноти), захоплення заручників (на відміну
від незаконного позбавлення волі чи викрадення людини) підлягає
кваліфікації за сукупністю злочинів (наприклад, ст. 120 та 239 КК КНР
[11, с. 69; 164–165], § 129a та 239b КК ФРН [17, с. 90–91; 137–138]).

З метою стимулювання позитивної посткримінальної поведінки особи
передбачається або звільнення винної особи від кримінальної
відповідальності (КК Польщі) або зменшення покарання (КК Франції та
Швейцарії) за умови добровільного звільнення заручника та відмови від
висунутих вимог.

Як бачимо, однакової точки зору стосовно законодавчого регулювання
відповідальності за захоплення заручників та суміжні з ним злочини,
формулювання відповідних норм у кримінальному законі, кваліфікації дій
та покарання винних осіб у деяких державах далекого зарубіжжя немає.
Природним поясненням відсутності єдиного підходу у вирішенні цих проблем
є, перш за все, складний, комплексний характер даного злочину, прояв
його на різних рівнях тероризування – від сфери вирішення дрібних
побутових проблем до грандіозного політичного скандалу [1, с. 147].
Безумовно, не можна залишати поза увагою і фактор актуальності даної
проблеми для окремо взятої країни і, з огляду на це, обґрунтування
кримінально-правової заборони тієї чи іншої поведінки та регламентації
кримінально-правової охорони тих чи інших благ, які, на думку
законодавця, цього потребують.

Вітчизняному кримінальному праву злочин, що розглядається, відомий ще з
1987 р.: Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про ратифікацію Міжнародної
конвенції по боротьбі із захопленням заручників 1979 року” зобов’язав
союзні республіки доповнити власні КК відповідними нормами, розмістивши
їх у главах про злочини проти волі, честі та гідності особи. Саме тому,
що згадана Конвенція була ратифікована ще за часів існування Радянського
Союзу, усі держави, що з’явились на його теренах після 1991 р., мають у
власному кримінальному законодавстві відповідну норму.

Країнам – республікам колишнього СРСР, які з моменту набуття своєї
незалежності вже прийняли нові КК або внесли зміни у чинні, притаманні
свої особливості регулювання відповідальності за захоплення заручників.
Перш за все, це стосується визначення родового об’єкту злочину; за цим
критерієм згадані держави можна розділити на дві групи.

Країни першої, орієнтуючись на всесвітньо визнаний пріоритет людини, її
прав, свобод та законних інтересів та обов’язок держави захищати ці
блага, відповідно закріпили його у власних конституціях. На підставі
цього у КК Грузії (ст. 144) [8, с. 190–191], Естонії (ст. 124-1) [20, с.
120–121], Латвії (ст. 154) [13, с. 170–171], Таджикистану (ст. 181) [15,
с. 188–190] та України (ст. 147) [3, с. 304] норма про відповідальність
за захоплення заручників розміщена у розділах (главах) Особливої
частини, які передбачають відповідальність за посягання на особу (її
волю).

У свою чергу, у КК держав другої групи – Азербайджану (ст. 215) [5, с.
33–235], Білорусі (ст. 291) [1, с. 147], Киргизстану (ст. 227) [12, с.
232–234], Росії (ст. 206) [1, с. 147], Узбекистану (ст. 245) [16, с.
267–268] – захоплення заручників розглядається як злочин проти
громадської безпеки. Таке рішення обґрунтовується тим, що без
забезпечення державної та громадської безпеки визнання пріоритету
людини, її прав, свобод та законних інтересів має популістський
характер, а у дійсних – з точки зору загальнолюдських цінностей –
державних та суспільних інтересах завжди поєднані інтереси багатьох
осіб, які є більш вагомими, ніж інтереси окремо взятої особи.

Нарешті, кримінальний закон Білорусі, Грузії та України містить, окрім
загальної, також і спеціальну норму про відповідальність за захоплення
заручників у разі вчинення вказаного злочину відповідно на порушення
законів та звичаїв війни (гл. 17 – “Злочини проти миру та безпеки
людства” КК Білорусі [2, с. 46]), проти держави (ст. 329 глави XXXVIII –
“Тероризм” розд. 11 – “Злочини проти держави” [8, с. 338–339]) або
відносно представників влади чи співробітників правоохоронних органів
(розд. XV – “Злочини проти авторитету органів державної влади, органів
місцевого самоврядування та об’єднань громадян” КК України [3, с. 758]).

Згідно зі статтею 1 наведеної Конвенції об’єктивна сторона злочину, що
розглядається, за КК практично всіх країн колишнього СРСР передбачає дві
форми його вчинення – захоплення або тримання особи (виняток становить
КК Грузії, що передбачає тільки захоплення [8, с. 190–191; 338–339]).
Суб’єктивна сторона характеризується виною у формі прямого умислу та
спеціальною метою (спонукання вказаних у законі адресатів погроз до
вчинення або утримання від вчинення певних дій як умови звільнення
заручника). Суб’єктом захоплення заручників визнається осудна фізична
особа, якій на момент вчинення злочину виповнилося 16 років (щоправда, у
деяких країнах, зокрема, в Україні, Росії, з огляду на підвищену
суспільну небезпеку, загальнонебезпечний спосіб вчинення та тяжкість
злочину вік кримінальної відповідальності з знижений до 14 років).
Кваліфікуючими обставинами при захопленні заручників визнаються вчинення
злочину неодноразово, за попереднім зговором групою осіб, відносно
неповнолітнього (малолітнього), із застосуванням зброї або насильства,
небезпечного для життя та здоров’я, із корисливих мотивів. Особливо
кваліфікуючими (такий склад передбачений КК Азербайджану, Грузії,
Киргизстану, Росії, Таджикистану) є вчинення злочину організованою
групою або злочинним співтовариством або смерть потерпілого чи інші
тяжкі наслідки.

Спеціальне звільнення від кримінальної відповідальності за захоплення
заручників у разі їх добровільного чи на вимогу органів влади звільнення
(якщо в діях винної особи немає іншого складу злочину) передбачене КК
Азербайджану, Киргизстану, Росії, Таджикистану.

Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що кримінальна
відповідальність за захоплення заручників сьогодні має деякі спільні
риси в країнах колишнього СРСР, правові системи яких тривалий час
перебували в єдиному просторі, та суттєво відрізняється у державах
далекого зарубіжжя.

Сучасний стан даної проблеми в Україні (з огляду на прийняття нового
Кримінального кодексу та дискусійний характер деяких його положень, що
регулюють відповідальність за захоплення заручників) потребує подальшого
ґрунтовного дослідження. Зокрема, із набуттям чинності Законом України
“Про боротьбу із тероризмом” вельми актуальною виявляється розробка
проблеми відповідальності за вчинення актів тероризму шляхом захоплення
заручників, а, отже, і питання уточнення місця норми про захоплення
заручників в Особливій частині КК України, необхідність більш чіткого
відмежування даного злочину від суміжних із ним злочинів проти волі
особи, доцільність формулювання та введення звільнення від кримінальної
відповідальності за даний злочин тощо.

Наша держава не в змозі залишитися осторонь проблеми створення
ефективної правової системи протидії терористичним проявам, і у пошуках
шляхів її оптимального вирішення слід користуватись напрацюваннями, які
має кримінальне законодавство країн близького та далекого зарубіжжя.

 

Список використаних джерел

1. Емельянов В. Терроризм и преступления с признаками терроризирования
(уголовно-правовое исследование). – М., 2000.

2. Журавлёв И. Ответственность за захват заложников в зарубежном и
российском уголовном законодательстве // Закон и право. – 2002. – № 2. –
с. 44-47.

3. Науково-практичний коментар до КК України / Відп. ред. С. Яценко –
К., 2002.

4. УК Австрии. Пер. с нем. А. Серебренниковой. – М., 2001.

5. УК Азербайджана. Пер. с азерб. Б. Аббасова. – СПб., 2001.

6. УК Болгарии. Пер. с болг. Д. Милушева, А. Лукашова. – СПб., 2001.

7. УК Голландии. Пер. с англ. И. Мироновой. – СПб., 2000.

8. УК Грузии. Пер. с груз. И. Мериджанашвили. – СПб., 2002.

9.  УК Дании. Пер. с дат. С. Беляевой, А. Рычевой. – СПб., 2001.

10. УК Испании. Пер. с исп. В. Зыряновой, Л. Шнайдер. – М., 1998.

11. УК КНР. Пер. с кит. Д. Вичикова. – СПб., 2001.

12. УК Кыргызстана. – СПб., 2002.

13. УК Латвии. Пер. с латышск. А. Лукашова. – СПб., 2001.

14. УК Польши. Пер. с польск. Д. Барилович. – СПб., 2001.

15. УК Таджикистана. – СПб., 2001.

16. УК Узбекистана. – СПб., 2001.

17. УК ФРГ. Пер. с нем. А. Серебренниковой. – М., 2000.

18. УК Франции. Науч. ред. Л. Головко, пер. с фр. Н. Крыловой. – СПб.,
2002.

19. УК Швейцарии. Науч. ред. Н. Кузнецова. Пер. с нем. А.
Серебренниковой. – М., 2000.

20. УК Эстонии. Пер. с эст. В. Запевалова. – СПб., 2001.

21. Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 1. Боротьба із
злочинністю та взаємна правова допомога / Упорядн. В. Чубарєв, А. Мацко.
– К., 1996.

М.О. Акімов. Захоплення заручників: особливості кримінальної
відповідальності за законодавством країн близького та далекого
зарубіжжя. “Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і
практика)” 7’2003

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020