.

Принцип змагальності: актуальність і новий нормативний зміст на сучасному етапі розвитку кримінального процесу в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
161 2117
Скачать документ

Реферат

на тему:

Принцип змагальності: актуальність і новий нормативний зміст на
сучасному етапі розвитку кримінального процесу в Україні

Перетворення суспільно-політичного ладу України, які розпочались
наприкінці 80-их років, були спрямовані на створення правової держави, в
якій оптимально повинна вирішуватись проблема співвідношення інтересів
особистості й держави. Побудова демократичної, соціальної та правової
держави нерозривно пов’язана з формуванням нового типу правової системи.
Правотворча діяльність має бути зорієнтована на основні конституційні
засади, зокрема такі, як верховенство права, ефективне правове
регулювання, реальне забезпечення прав людини і громадянина. Людина, її
здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються
Конституцією України найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції
України) [1]. Ці перетворення повинні відобразитися у реформуванні
правової сфери, і суттю їх є самообмеження держави і розширення прав і
свобод особистості, що досягається за допомогою формування такого методу
правового регулювання кожної з галузей права, який забезпечував би
охорону інтересів особистості й обмежував можливості держави щодо
порушення цих прав, що повною мірою відноситься й до методу
кримінально-процесуального регулювання.

Більше того, співвідношення “держава – особистість” у кримінальному
процесі є основним елементом кримінально-процесуального права, яке є
однією із самих політизованих правових галузей та індикатором правового
становища індивіда в державі в цілому. Кримінально-процесуальні
відносини можна регулювати, виключивши юридичну можливість підозрюваного
й обвинувачуваного активно впливати на хід кримінальної справи, як це
було в нашій країні раніше, коли єдиним, кому підозрюваний чи
обвинувачуваний могли оскаржити незаконні рішення органів попереднього
розслідування, був прокурор – процесуальний керівник цих органів,
зацікавлений у розкритті злочинів. Кримінально-процесуальні відносини
можна регулювати, залишаючи значну перевагу в процесуальних засобах
впливу на рух провадження в справі за органами держави, не надаючи
підозрюваному можливості в повному обсязі реалізовувати свої права та
захищати свої інтереси, як це було до 1992 р.

Кримінально-процесуальні відносини можна регулювати й протилежним
способом, надаючи обвинувачуваному (підозрюваному) і органам
кримінального переслідування рівні процесуальні можливості для впливу на
хід провадження по кримінальній справі. Наприклад, за допомогою
покладання функції контролю за законністю дій органів кримінального
переслідування на незалежного від них суб’єкта кримінально-процесуальної
діяльності – суд; установлення правила, відповідно до якого лише після
перехресного допиту свідка, проведеного сторонами перед судом, показання
свідків набувають юридичної сили доказів, як це передбачено в
законодавстві деяких демократичних держав.

Саме змагальний процес відповідає принципам правової держави. Концепція
судової реформи від 28 квітня 1992 року спрямувала вітчизняну науку на
вивчення нових аспектів та вирішення проблем кримінального процесу
України, підняла їх актуальність, надала їм нового змісту, а також
висунула перед дослідниками нові завдання, спрямовані на необхідність
розширення змагальних засад у всіх стадіях процесу [2]. Розташування
проблеми змагальності в одному ряді з іншими проблемами
кримінально-процесуального права свідчить про те, що значення
змагальності недооцінюється. На нашу думку, розширення змагальних засад
українського кримінального процесу – не просто один з основних напрямів
його реформування, а суть його реформи. Дійсно, закріплення в нині
чинній Конституції України принципу про те, що судочинство в Україні
здійснюється на основі змагальності і рівноправності сторін, означає
принципово новий, у порівнянні з покладеним в основу КПК України 1960
року, підхід до регулювання суспільних відносин, що утворюються між
державними органами, які здійснюють кримінальне переслідування, і
особою, відносно якої ставиться питання про притягнення її до
кримінальної відповідальності.

З початку 90-их років законодавцем внесено суттєві зміни до КПК України,
спрямовані на перетворення закріпленого в ньому пошукового
(інквізиційного) процесу на змагальний процес. У теорії
кримінально-процесуального права звичайно досліджувались окремі аспекти
змагальності: принцип змагальності або змагальна форма кримінального
процесу серед його історичних форм, право на захист у змагальному
кримінальному процесі. Однак, більшість цих досліджень припадає на
радянський період розвитку кримінально-процесуальної науки, у зв’язку з
чим змагальність, властива кримінальним процесам демократичних іноземних
держав характеризувалась як неприйнятна для вітчизняної системи.

Реформа українського кримінально-процесуального законодавства повинна
мати під собою теоретичну основу, що представляє собою висновки,
отримані в результаті вільного від ідеологічних підходів комплексного
дослідження змагальності кримінального процесу як соціально-правового
явища. Зараз у стадії підготовки до другого читання знаходиться проект
КПК України, який проходить експертизу Венеціанської комісії. Зазначені
обставини й послугували спонуканням до написання роботи, в якій
досліджуються загальні теоретичні питання, пов’язані з проблемами
гарантій принципу змагальності в кримінальному процесі України.

Концепцією судово-правової реформи, схваленою Постановою Верховної Ради
України “Про Концепцію судово-правової реформи в Україні” 28 квітня 1992
року, передбачено заходи, спрямовані на демократичну розбудову судової
системи, створення надійного правового фундаменту для діяльності судів.
Частково ці заходи здійснено, але судова система ще остаточно не
сформована.

Основними принципами цієї Концепції є створення такого судочинства, яке
б максимально гарантувало право на судовий захист, рівність громадян
перед законом, умови для здійснення змагальності; реалізація презумпції
невинності, радикальне реформування матеріального і процесуального
законодавства; перевірка законності та обґрунтованості прийнятих судом
рішень, визначення умов допустимості доказів [2].

Розробленим проектом Концепції розвитку системи правосуддя в Україні на
2004–2014 роки поглиблюються демократичні засади здійснення правосуддя у
вітчизняному судочинстві, визначено завдання подальшого розвитку системи
правосуддя через призму реального забезпечення верховенства права і
права кожного на справедливий судовий розгляд незалежним і неупередженим
судом. Відповідно до принципу верховенства права людина, її права
визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість
діяльності держави, а судова процедура буде вважатися справедливою
тільки тоді, коли вона спрямована на забезпечення верховенства права та
заснована на засадах законності, рівності учасників процесу перед
законом і судом, змагальності, диспозитивності, гласності та
відкритості, обов’язковості виконання судових рішень. Проектом
пропонується перелік засад ідеологічного значення, і серед них – принцип
змагальності, “…що покладає на сторони обов’язок доводити перед судом
ті обставини, щодо яких існує спір та які мають значення для
справедливого вирішення справи” [3].

Змагальний процес, як відомо, характеризується таким правовим статусом
його основних учасників, який забезпечує виконання функцій
обвинувачення, захисту і вирішення справи не залежними один від одного
суб’єктами процесу. А це означає, що в діяльності кожного з учасників не
повинні бути наявними елементи не властивих йому функцій [4, с. 9].

Статтею 129 Конституції України закріплено основні засади судочинства.
Засади змагальності сторін, разом зі свободою в наданні ними суду своїх
доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, закріплено в п. 4
ч. 3 цієї статті. Зміст принципу змагальності найкраще передбачає
наявність на всіх стадіях процесу рівноправних сторін і розподіл їх
процесуальних функцій, тобто таку форму побудови кримінального процесу,
в якій бере участь три сторони та за якої функції обвинувачення і
захисту відокремлені від функції вирішення справи, тобто має місце
розподіл функцій між суб’єктами (сторонами), що користуються рівними
правами та свободою у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх
переконливості перед судом, а судом створюються умови для реалізації
(здійснення) наданих їм прав та виконання сторонами їх процесуальних
обов’язків (стст.16-1, 261 КПК України). Змагальність є одним з
елементів методу правового регулювання суспільних відносин у сфері
кримінального судочинства. Поєднання в повноваженнях однієї сторони
функцій обвинувачення і вирішення кримінальних справ є проявом
реакційності судової системи держави та перетворює органи правосуддя на
органи розправи [5, с. 1–5]. К. Маркс вважав, що поєднання в одній особі
функцій судді, обвинувача і захисника суперечить всім законам психології
[6, с. 26]. Змагальність сторін необхідна як гарантія реалізації
принципу всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи
і захисту, які є необхідними для повноцінного змагання у всіх стадіях
процесу. Вона також є гарантією для утвердження законності і
справедливості при винесенні судових рішень. Таким чином, для
змагальності характерними є такі ознаки, як:

1) наявність двох протилежних сторін – обвинувачення на всіх стадіях
кримінального процесу (стст. 21, 45, 264, 262, 288, 289, 290 КПК України
та ін.);

2) процесуальна рівність сторін, яка є гарантом реалізації ними прав та
обов’язків, сприяє змагальності, стимулює саме активність сторін у
дослідженні доказів, а не суду, що сприяє вирішенню спору та
зобов’язаний вживати всіх заходів до викриття або виправдання підсудного
(стст. 22, 253, 260, 299, 315-1 КПК України та ін.);

3) наявність незалежного від сторін арбітра в особі суду, який не має
функцій сторін, виступає гарантом дотримання конституційних прав, керує
процесом при розгляді справи, вирішує її по суті, будучи не зв’язаним
думкою сторін [4, с. 9].

Принцип змагальності ґрунтується на тому переконанні, що протилежність
інтересів сторін є найкращою гарантією для забезпечення повноти подання
фактичного матеріалу. Змагальність, яка реалізується у визначеній
законом процесуальній формі, спрямована на встановлення об’єктивної
істини в більш повному обсязі та на більш повний та реальний захист прав
людини і громадянина. Принцип змагальності в кримінальному процесі вже
давно привертає увагу багатьох вчених-процесуалістів як в Україні, так і
за кордоном, у тому числі й в Росії, але лише недавно він отримав
конституційне закріплення в Україні. Ні в законі, ні в юридичній
літературі принцип змагальності повною мірою не розкритий, а тому з
цього приводу існує багато точок зору, якими на підтвердження своїх
аргументів робиться наголос або на Статут кримінального судочинства 1864
року, або на досвід здійснення правосуддя в країнах англо-американського
права. Не досягнуто одностайної думки в розумінні цього принципу і в
науці українського та російського процесуального права. Незважаючи на
те, що принцип змагальності в судочинстві загальновідомий, однак
сьогодні у зв’язку з новими історичними умовами розвитку суспільства
виникла нагальна потреба в його ґрунтовному переосмисленні з метою
наповнення новим змістом цього поняття.

У вітчизняній науці не досягнуто уніфікованого підходу до поняття
принципу змагальності в кримінальному процесі України.

Величезний внесок в розвиток теорії змагальності кримінального
судочинства було здійснено радянським вченим-процесуалістом Строговичем
М.С., який спочатку вважав, що забезпечення обвинуваченому права на
захист і змагальність є одним принципом [7], однак пізніше дійшов
висновку, що змагальність має особливо важливе значення і почав виділяти
її в якості самостійної засади радянського кримінального процесу [8].
Він одним з перших обґрунтував таку точку зору на змагальні основи, яка
дотепер є домінуючою (переважаючою) серед інших. Змагальність, за його
визначенням, є в тому, що суд розглядає справу за участю сторін –
обвинувачення і захисту та при цьому всіма правами сторони користується
обвинувачений чи підсудній. Сторони – прокурор, потерпілий, підсудний,
захисник, а також цивільний позивач, цивільний відповідач і їх
представники – наділені рівними процесуальними правами для відстоювання
перед судом своїх вимог для заперечення, спростування вимог і тверджень
другої сторони. За М.С. Строговичем, функції сторін – обвинувачення та
захисту – відділені від функцій суду, який в судовому розгляді не є
стороною, а наділений керівною та вирішальною роллю [9].

Традиційно поняття принципу змагальності включає такі елементи:

1. Розподіл основних кримінально-процесуальних функцій: обвинувачення
(кримінального переслідування), захисту і вирішення справи (правосуддя);

2. Процесуальну рівність сторін;

3. Активну й керівну роль суду в процесі.

Деякі автори висловлювали думку, що за такої теоретичної конструкції
змагальних положень неможливо визначити їх зміст, бо якщо ці елементи
принципу змагальності розглядати окремо, то неважко визначити, що в
переважній своїй більшості вони входять в якості складових частин до
змісту інших самостійних принципів, таких як: публічність, право
обвинуваченого на захист, рівність прав учасників судового розгляду та
інших [10]. Однак, з такою точкою не можна погодитися, і справедливо, що
вона не знайшла підтримки та спростовується в наукових колах, бо за
такого підходу аналогічним буде прояв й інших принципів, які тісно
взаємопов’язані та взаємообумовлені, що унеможливлює чітке розмежування
кожного зі складових системи процесуальних принципів [11]. Деякі вчені
зазначають, що зміст принципу змагальності зводиться до всіх трьох
вищевказаних ознак [12]. С. Абрамов вважав, що принцип змагальності
означає поєднання ініціативи та самодіяльності сторін з ініціативою та
активністю суду у виявленні всіх обставин справи і у підтвердженні її
доказами, що сприяють встановленню об’єктивно істини [13]. А. Клейман
визначав принцип змагальності як право сторін посилатися на фактичні
обставини справи і розпоряджатися доказами в поєднанні з правом
прокурора доводити обставини справи і з правом суду досліджувати факти,
які мають значення для справи, та збирати докази [14].

Однак, найбільш аргументованою та доведеною, на нашу думку, є точка зору
про те, що змістом змагальних засад є розподіл та чітке розмежування
процесуальних функцій, тобто відокремлення функцій обвинувачення,
захисту від функцій вирішення справи [5, с. 106; 15]. Чинне
кримінально-процесуальне законодавство не допускає суміщення одним і тим
же суб’єктом функцій по захисту, обвинуваченню, розгляду і вирішенню
справи. З метою недопущення порушення принципу законності та одним з
елементів гарантії його дотримання законодавцем передбачено право
відводу судді, народного засідателя (ст. 54–56 КПК України), прокурора
(ст. 58 КПК України), слідчого і особи, яка проводить дізнання (ст. 60
КПК України) та захисника (ст. 61КПК України). Саме змагальність сторін,
на думку деяких авторів, спонукає суд, прокурора, слідчого і особу, яка
проводить дізнання, досліджувати обставини справи всебічно, повно та
об’єктивно й неупереджено та ухвалювати законне і неупереджене рішення
[5, с. 107]. Точку зору про розмежування функцій обвинувачення, захисту
і вирішення справи підтримує й Конституційний Суд Російської Федерації,
який вперше висловився так у п. 5 постанови по справі “Про перевірку
конституційності статті 418 Кримінально-процесуального кодексу РСФСР в
зв’язку з запитом Каратузського районного суду Красноярського краю” [16]
від 28 листопада 1996 р. Він постановив, що положення статті 418 КПК
РСФСР, що покладає на суд повноваження з порушення кримінальної справи і
формулювання обвинувачення у відношенні конкретної особи, суперечать ч.
3 ст. 123 Конституції РФ, яка закріпила принцип здійснення судочинства
на засадах змагальності. Цей конституційний принцип має на меті таку
побудову судочинства, за якої функція правосуддя (вирішення справи)
відділена від функцій сторін, які між собою суперечать. При цьому суд
зобов’язаний забезпечити справедливе і неупереджене вирішення спору,
надавши сторонам рівні можливості для відстоювання своїх позицій, а тому
він не може прийняти на себе виконання їх процесуальних (цільових)
функцій. У кримінальному судочинстві змагальність означає суворе
розмежування функції суду по розгляду справи від функцій обвинувачення
та захисту, кожна з яких покладена на конкретних учасників процесу.

Вітчизняне кримінально-процесуальне законодавство містить норму, що
суперечить конституційній засаді змагальності і порушує розподіл
функцій. Ця суперечність має місце в статті 27 КПК України, бо порушуючи
кримінальну справу і, особливо, формулюючи обвинувачення проти
конкретної особи, суд однозначно опиняється на боці обвинувачення і
починає виконувати одночасно дві функції – обвинувачення і вирішення
справи, що породжує нерівність сторін у кримінальному судочинстві та
порушує конституційний принцип змагальності. В новому проекті КПК ця
недоречність буде усунута, оскільки ним не передбачено право суду
порушувати кримінальні справи.

Ряд процесуалістів вважають, що оскільки серед вчених немає
однозначності у визначенні поняття функцій, їх кількості, суб’єктів,
виконуючих конкретні функції, то й змагальність неможна розуміти тільки
як розподіл функцій на три види – вирішення справи, обвинувачення і
захист. Змагальність на їх погляд є тільки способом дослідження доказів
в судовому засіданні і не більше [17]. Деякі автори вважають, що
змагальність у сфері кримінального процесу – це метод пізнання, оскільки
мають місце полеміка, спір, зіткнення інтересів і думок, що характерні
для будь-якої сфери людської діяльності. У кримінальному процесі мають
місце зіткнення двох протилежних функцій: обвинувачення і захисту, які,
хоча й є між собою органічно взаємопов’язані, однак діаметрально
протилежні. Суд, будучи самостійним у виборі процесуальних засобів
з’ясування обставин справи, активно досліджує всі її матеріали, але не
може брати жодної з функцій захисту чи обвинувачення, підміняти одну або
іншу сторону і зобов’язаний діяти в таких процесуальних рамках, які б
засвідчили його об’єктивність та неупередженість [18].

В. Бернхем вважає, що основним у принципі змагальної системи є те, що
вона вимагає чіткого розмежування між активною функцією – розслідуванням
та збиранням доказів і пасивною – розглядом доказів та прийняттям
рішення у справі. На його думку, цього можна найкраще досягти, якщо той,
хто приймає рішення, займає нейтральну, неупереджену позицію і
відповідальний лише за прийняття рішення у справі; сторони самі
розробляють і подають докази та аргументи, на яких грунтуватиметься
рішення; судова процедура концентрується переважно на зіткненні
протилежних доказів і аргументів, наданих сторонами; сторони мають рівні
можливості представляти й обговорювати свої справи з тим, хто приймає
рішення [19].

На нашу думку, найбільш правильною в цьому спорі є позиція, яку займають
ті процесуалісти, які не схильні надавати принципове значення
розходженням у визначеннях, в яких на перше місце висувається або напрям
діяльності учасника процесу, або призначення і роль цього учасника.

Питання щодо трьох основних кримінально-процесуальних функцій є спірним.
Деякі вчені вважають, що обвинувачення, захист, вирішення справи
реалізуються в кожній справі, яка направляється на розгляд суду [8, т.
1, с. 189; 20]. Прибічники протилежної точки зору, з якими не можна не
погодитися, вважають, що визнання лише трьох процесуальних функцій “… не
охоплює всю повноту діяльності осіб, які приймають участь по справі,
штучно обмежуючи направленість їх діяльності заданими направленостями
без врахування дійсних процесуальних інтересів” [10, с. 72].

На нашу думку, найбільш правильною в цьому спорі є позиція, яку займають
ті процесуалісти, які не схильні надавати принципове значення
розходженням у визначеннях, в яких на перше місце висувається або напрям
діяльності учасника процесу, або призначення і роль цього учасника.
Обидва визначення висловлюють сутність поняття, яке розглядається, одне
– відносно самої діяльності, інше – її носія.

Однак, на нашу думку, вирішальну роль для забезпечення реалізації
принципу змагальності в кримінальному процесі має обсяг і співвідношення
прав сторін.

 

Список використаних джерел

1. Конституція України: Видання Ін-ту законодавства Верховної Ради
України. – К., 2001. – С. 7–8.

2. Про Концепцію судово-правової реформи в України: Постанова Верховної
Ради України від 28 квітня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України.
– 1992. – № 30. – Ст. 426.

3. Концепція розвитку системи правосуддя в Україні на 2004–2014 роки.
Проект: Центр політико-правових реформ. – К., 2003. – С. 5, 10–12, 24.

4. Нове у кримінально-процесуальному законодавстві України: Навч. посіб.
для студентів юрид. спеціальностей вищих закладів освіти / За ред. проф.
Ю.М. Грошового. – Х.: Право, 2002. – С. 9.

5. Маляренко В.Т. Кримінальний процес України. Стан та перспективи
розвитку: Навч. посіб. – К., 2004.

6. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – Т. 1.

7. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. – М., 1958. – С.
74.

8. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. – М.,1968. – Т.
1. – С. 153.

9. Строгович М.С. Избр. труды. – М. – Т. 2. – С. 163.

10. Даев В.Г. Процессуальные функции и принцип состязательности в
уголовном судопроизводстве // Правоведение. – 1974. – № 1.– С. 71.

11. Бибило В.Н. Конституционные принципы правосудия и их реализация в
стадии исполнения приговора. – Минск, 1986. – С. 87–88.

12. Волкодаев Н.Ф. Правовая культура судебного процесса. – М.,1980. – С.
49.

М. А. Маркуш. Принцип змагальності: актуальність і новий нормативний
зміст на сучасному етапі розвитку кримінального процесу в Україні.
“Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика)”
10’2004.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020