.

Проблеми застосування примусового лікування до осіб, хворих на наркоманію, які вчинили злочин (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
238 2541
Скачать документ

Реферат

на тему:

Проблеми застосування примусового лікування до осіб, хворих на
наркоманію, які вчинили злочин

З прийняттям нового Кримінального кодексу України та Постанови Пленуму
Верховного Суду України від 3 червня 2005 року № 7 “Про практику
застосування судами примусових заходів медичного характеру та
примусового лікування” (далі – Постанова ПВСУ № 7) постала проблема
можливості, обґрунтованості та законності застосування судами
примусового лікування щодо осіб, хворих на наркоманію.

Варто зазначити, що окремі аспекти визначення природи, призначення та
здійснення примусового лікування (зокрема, при призначенні покарання)
висвітлювали у працях такі знані науковці, як С.П. Дідківська, В.О.
Глушков, П.С. Матишевський, Н.А. Мірошниченко, А.А. Музика, М.П.
Селиванов, Є.В. Фесенко, М.С. Хруппа та інші вчені. Проте і дотепер
дослідження цього питання викликає численні дискусії і залишається
актуальним.

Нині в Україні на законодавчому рівні чітко не наведено критерії
розмежування добровільного та примусового лікування осіб, які мають
хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, відміну від
визначень добровільного та примусового лікування наркоманів [1]. Так
само відсутні критерії розмежування добровільного та примусового
лікування осіб, які вчинили злочин та мають хворобу, що становить
небезпеку для здоров’я інших осіб. Тобто, йдеться про відсутність
загально- та спеціальноправових норм щодо зазначення специфіки лікування
однієї категорії осіб та наявність загальноправових норм щодо видів
лікування іншої категорії осіб.

Звернення безпосередньо до з’ясування юридичної природи та необхідності
вирішення на правовому рівні низки проблем, пов’язаних з інститутами
примусового та добровільного лікування певних категорій засуджених осіб,
призводить до необхідності позначити, зокрема, такі дискусійні питання:
проблема відсутності визначення та переліку хвороб, небезпечних для
здоров’я інших осіб, розмежування добровільного та примусового лікування
осіб, які вчинили злочин та мають хворобу, що становить небезпеку для
здоров’я інших осіб, визначення ознак, що вказують на відмінність чи
спорідненість групи хвороб, небезпечних для здоров’я інших осіб, та
наркоманії, питання можливості застосування примусового лікування,
передбаченого ст. 96 КК України, до осіб, хворих на наркоманію, які
вчинили злочин.

Необхідно вказати, що існування певних правових неточностей,
неврегульованість проблеми здійснення примусового лікування осіб, хворих
на наркоманію, які вчинили злочин, сприяють виникненню судових помилок у
практичній діяльності та ускладнюють вироблення єдиного підходу щодо
вирішення даного завдання у науково-теоретичній площині.

Так, зокрема, Є.В. Фесенко справедливо зазначає, що важливим для
виправлення осіб, що вчинили злочини на ґрунті наркоманії, може бути
поєднання покарання з іншими заходами впливу, зокрема, з примусовим
лікуванням. Судами України такі заходи застосовуються і досі, проте це
суперечить положенням ч. 1 ст. 96 КК [2].

Дійсно, коректніше у даному випадку вести розмову не про покарання, а
про лікування особи як примусовий захід кримінально-правового та
кримінологічного спрямування, оскільки на меті є, насамперед, захист
здоров’я як власне самого хворого, так і інших осіб від небезпеки
зараження хворобою певного виду, а так само усунення цієї небезпеки
шляхом лікування хворої особи та її подальшої ресоціалізації.

Важливим для практичної діяльності правоохоронних та судових органів і
науково-теоретичних напрацювань є також проведення аналізу положень
чинного законодавства, що регулює питання примусового лікування при
призначенні покарання.

Згідно зі ст. 96 КК України примусове лікування може бути застосоване
судом незалежно від призначеного покарання до осіб, які вчинили злочини
та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.

У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі
примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. У разі
призначення інших видів покарань примусове лікування здійснюється у
спеціальних лікувальних закладах [3].

Відповідно до п. 24 Постанови ПВСУ від 3 червня 2005 року № 7 підставою
для застосування примусового лікування, передбаченого ст. 96 КК, є
сукупність юридичного і медичного критеріїв – встановлення в діянні
винного складу злочину та наявність у нього хвороби, що становить
небезпеку для здоров’я інших осіб, а умовами – висновок судово-медичної
експертизи про наявність у суб’єкта злочину такої хвороби, його потребу
в лікуванні та засудження такої особи до покарання будь-якого виду [4].

Слід зауважити, що така позиція є не досить послідовною. Якщо
з’ясовувати етимологію термінів “підстава” та “умова”, то під підставою
слід розуміти те, на чому базується що-небудь [5], а умова – це 1)
необхідна обставина, яка уможливлює здійснення, створення, утворення
чого-небудь або сприяє чомусь [6]; 2) правила, вимоги, виконання яких
забезпечує що-небудь [7]. Отже, ймовірно, можна зазначити, що підстава є
свого роду фундаментом, опорою чогось, а умова є рушійною силою, яка дає
змогу до реалізації підстав, приводить “механізм у роботу”.

Таким чином, щодо умов застосування примусового лікування згідно зі ст.
96 КК, то при аналізі положень п. 24 вказаної постанови можна
прослідкувати, що умовами виступають факти (документи), що засвідчують
наявність підстав і необхідні безпосередньо для застосування примусового
лікування, його реалізації. Відповідно, документом, котрий підтверджує
наявність у особи, яка вчинила злочин, хвороби, що становить небезпеку
для здоров’я інших осіб, є висновок судово-медичної експертизи про
наявність у суб’єкта злочину такої хвороби, потребу в лікуванні, а
фактом, котрий підтверджує встановлення у діянні винного складу злочину,
є засудження такої особи до покарання будь-якого виду, що, у свою чергу,
повинно відображатися у вироку суду. Проте, Кримінальним кодексом
передбачені випадки, коли особа, засуджена до певного виду покарання,
звільняється від його відбування з випробуванням (ст. 75, 79 КК). Як
бути у цьому разі – поряд із лікуванням згідно зі ст. 76 КК призначати й
лікування за ст. 96 КК? Така ситуація вбачається не зовсім припустимою,
про що йтиметься далі. Доцільно вказати, що при застосуванні примусового
лікування за ст. 96 КК умови, перераховані у п. 24 постанови ПВСУ № 7,
не є достатніми для його здійснення при звільненні від відбування
покарання. Аналізуючи положення ч. 2 ст. 96 КК, до умов доречно віднести
й факт відбування покарання у вигляді позбавлення волі або обмеження
волі.

Доречно зазначити, що поза увагою законодавця залишилось питання
можливості здійснення примусового лікування (зокрема, при призначенні
покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі) у випадках,
передбачених ст. 75 (звільнення від відбування покарання з
випробуванням), ст. 80 (звільнення від відбування покарання у зв’язку із
закінченням строків давності виконання обвинувального вироку), ст.
81(умовно-дострокове звільнення від відбування покарання), ст. 85 КК
(звільнення від покарання на підставі закону України про амністію або
акта про помилування) [8]. У цих випадках на певних підставах та (чи) за
наявності відповідних умов особи, винні у вчиненні злочину, не
відбувають покарання (взагалі або його частину). На наш погляд, тут
існує проблема щодо меж здійснення примусового лікування за ст. 96 КК.
Так, яким чином здійснюється примусове лікування у разі звільнення особи
від відбування покарання у виді позбавлення волі чи обмеження волі, адже
за змістом ч. 2 ст. 96 КК воно має здійснюватися за місцем відбування
покарання? Але ці питання, вочевидь, слід віднести до предмету окремого
спеціального науково-практичного дослідження.

Тут будуть зачіпатися лише аспекти здійснення примусового лікування у
випадках, передбачених ст. 75 КК України.

Згідно зі статтею 75 КК України суд має право прийняти рішення про
звільнення від відбування покарання з випробуванням та покласти на особу
при цьому певні обов’язки. Серед таких обов’язків пунктом 5 частини 1
статті 76 КК України передбачено проходження курсу лікування від
алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для
здоров’я інших осіб.

З порівняльного аналізу положень ч. 2 ст. 96 та ст. 75, п. 5 ч. 1 ст. 76
КК України можна дійти висновку, що примусове лікування у порядку ст. 96
КК застосовується у разі відбування покарання, а курс лікування,
передбачений п. 5 ч. 1 ст. 76 КК, суд зобов’язує пройти осіб, звільнених
від відбування покарання з випробуванням.

Однак, існує позиція, що і при звільненні від призначеного покарання
особи, яка має хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб,
суд на підставі ст. 96 КК України може застосувати до такої особи
примусове лікування [9].

З нашої точки зору, це питання має дискусійний характер, оскільки особи,
які звільняються від відбування покарання, потенційно знаходяться у
гіршому становищі щодо можливості призначення фактично “подвійного”
лікування (у порядку п. 5 ч. 1 ст. 76 та ст. 96 КК), аніж особи, котрі
відбувають покарання.

Якщо ми звернемося у світлі викладеного до проблеми застосування норм
ст. 96 та п. 5 ч. 1 ст. 76 КК, то першочергово постає питання про
визначення виду лікування у разі застосування п. 5 ч. 1 ст. 76 КК
України. Поряд з цим, виникає питання: чи є наркоманія хворобою,
небезпечною для здоров’я інших осіб?

Щодо визначення виду лікування, що застосовується до осіб, хворих на
наркоманію, які звільняються від відбування покарання з випробуванням,
то заслуговує на увагу думка про застосування в даному разі примусового
лікування до таких осіб [10], оскільки таке лікування застосовується без
їх згоди на підставі вироку суду. Якщо ж вважати це лікування
добровільним, то виявиться деяке неузгодження змісту поняття,
закріпленого у ст. 76 КК, з дефініціями ст. 1 Закону України “Про заходи
протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і
прекурсорів та зловживанню ними” від 15 лютого 1995 року, відповідно до
якої добровільне лікування – лікування від наркоманії, яке здійснюється
за згодою хворого або його законного представника; примусове лікування –
на підставі судового рішення хворого на наркоманію, який ухиляється від
добровільного лікування або продовжує вживати наркотичні засоби без
призначення лікаря і порушує права інших осіб [11].

Іншої позиції дотримується Пленум Верховного Суду України, зазначаючи,
що лікування, передбачене ст. 76 КК, не вважається примусовим, оскільки
обов’язок його проходження покладається безпосередньо на засудженого, а
не на орган охорони здоров’я [12].

Про відповідні прояви добровільності з боку засудженої особи доцільніше
говорити на стадії виконання покладених обов’язків, адже особа може
сумлінно ставитись до проходження лікування, а може ухилятися від нього,
що, в свою чергу, свідчить про небажання засудженого стати на шлях
виправлення і тягне за собою відбування призначеного покарання (ч. 2 ст.
78 КК) [13]. Тому і вказівка на покладення рішенням суду обов’язку
безпосередньо на засудженого як елемент добровільності вбачається
некоректною, тому що про волевиявлення особи, яка повинна пройти курс
лікування, її бажання чи згоду загалом не йдеться.

Щодо того, чи є наркоманія хворобою, небезпечною для здоров’я інших
осіб, то звернімося до подальшого аналізу чинного законодавства України.

Виходячи з положення п. 5 ч. 1 ст. 76 КК України, очевидним є
відмежування наркоманії від хвороб, що становлять небезпеку для здоров’я
інших осіб.

Така ж позиція відображена у п. 24 Постанови ПВСУ від 3 червня 2005 року
№ 7, де зазначено, що, виходячи з комплексного аналізу норм
законодавства України (зокрема, ст. 76 КК, ст. 53 Закону № 2801-ХІІ) і
положень міжнародно-правових актів, примусовому лікуванню на підставі
ст. 96 КК підлягають незалежно від виду призначеного покарання лише
особи, які вчинили злочини та страждають на хвороби, що становлять
небезпеку для здоров’я інших осіб (алкоголізм та наркоманія до цих
хвороб не належать, оскільки вони є соціально небезпечними
захворюваннями) [14].

Поряд з тим, відповідно до ст. 53 Основ законодавства України про
охорону здоров’я від 19 листопада 1992 року наркоманія є соціально
небезпечною хворобою [15].

Отже, з наведеного випливає, що наркоманія – соціально небезпечна
хвороба, але не становить небезпеки для здоров’я інших осіб. Така
позиція нашого законодавця та Пленуму ВСУ представляється недостатньо
обґрунтованою. З нею можна погодитися у тій частині, що наркоманія не
розглядається як хвороба, яка становить небезпеку для здорових осіб у
випадках їх безпосереднього контакту з наркоманами (тобто, не
передається повітряно-крапельним, статевим шляхом і т. ін.).

Очевидно, якщо розглядати співвідношення термінів “соціально небезпечна
хвороба” та “хвороба, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб”,
то можна прослідкувати їх синонімічний характер. Як зазначалося,
наркоманія є однією із соціально небезпечних хвороб, тобто хворобою,
небезпечною для соціуму, в якому існує, для інших членів цього соціуму.
І відокремлення її від інших хвороб, небезпечних для здоров’я осіб, не
вбачається доцільним.

Якщо ж законодавець, відмежовуючи вказані групи хвороб і оперуючи
поняттям “хвороба, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб”,
керувався специфікою шляхів передачі наркоманії та зазначеної групи
хвороб, то, напевне, розмова повинна йти про перелік особливо
небезпечних, інфекційних захворювань, що в будь-якому разі потребує
уточнення та прямої вказівки на останню категорію хвороб, оскільки вона
є значно вужчою, ніж хвороби, що становлять небезпеку для здоров’я інших
осіб.

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про захист населення від інфекційних
хвороб” від 6 квітня 2000 року вказано, що інфекційні хвороби
передаються від заражених осіб здоровим і схильні до масового поширення
[16]. Згідно з чинним законодавством наркоманія до переліку таких хвороб
не належить, але це не дозволяє зробити наступні висновки про те, що
наркоманія, яка зумовлена хронічною інтоксикацією внаслідок зловживання
наркотичними засобами, що в цьому разі становлять небезпеку для здоров’я
населення, не належить до соціально небезпечних хвороб. Імовірно, що при
застосуванні примусового лікування, передбаченого ст. 96 КК України,
мова має йти не лише про інфекційні хвороби, але й про наркоманію.

Якщо ж одним з критеріїв віднесення тієї чи іншої хвороби до таких, що
становлять небезпеку для здоров’я інших осіб, є передача їх від
заражених осіб здоровим та масове поширення, то очевидним є, що
наркоманія відповідає таким критеріям з обумовленням специфіки шляхів
передачі цієї хвороби іншим особам. Про наявність у наркоманії такої
риси як масовість поширення красномовно свідчать статистичні дані.
Загальна кількість реєстрованих хворих на наркоманію (синдром залежності
внаслідок вживання наркотичних речовин [17]) в Україні зросла: з 46 515
(90 осіб на 100 000 населення) – наприкінці 1995 року до 85 298 (180 на
100 000 населення) – на кінець першого півріччя 2005 року [18].

Окрім того, у “нерівному” становищі опиняються злочинці, що хворі на
наркоманію, звільнені від відбування покарання з випробуванням, та
злочинці, які відбувають покарання, оскільки, як вказувалося, перша
категорія осіб може бути “змушена” пройти курс лікування від наркоманії,
а друга категорія – ні.

Така неоднозначність трактування положень щодо примусового лікування
наркоманів, що вчинили злочин і визнанні винними вироком суду,
неузгодженість окремих кримінально-правових норм породжує низку
правозастосовчих проблем та потребує подальших науково-теоретичних
досліджень та рекомендацій з цього приводу.

Зважаючи на викладене, з нашої точки зору, доцільно, щоб визначення
змісту терміну “хвороба, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб”
та перелік хвороб, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, були
закріплені у спеціальному законодавчому акті. Пропонується п. 5 ч. 1 ст.
76 КК України викласти таким чином: “пройти курс лікування від
алкоголізму, наркоманії або іншого захворювання, що становить небезпеку
для здоров’я інших осіб” або “пройти курс лікування від захворювання, що
становить небезпеку для здоров’я інших осіб”.

Це дозволить уникнути у практичній діяльності подвійного тлумачення
закону та викличе уніфікацію положень кримінального законодавства
України з даного питання.

 

Список використаних джерел

1. Відомості Верховної Ради. – 1995. – № 10. – Ст. 62.

2. Фесенко Є.В. Злочини проти здоров’я населення та системи заходів його
охорони: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К., 2004. – С. 22.

3. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. – 2-ге
вид., переробл. та доповн. / Відп. ред. С.С. Яценко. – К.: А. С. К.,
2002. – С. 206.

4. Вісник Верховного Суду України. – 2005. – № 6 (58). – С. 10.

5. Івченко А.О. Тлумачний словник української мови. – Х.: Фоліо, 2004. –
С. 332; Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і
допов.) / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ “Перун”,
2005. – С. 966.

6. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.)
/ Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2005. – С.
1506.

7. Івченко А.О. Тлумачний словник української мови / Худож. оформлювач
С.А. Пятковка. – Х.: Фоліо, 2004. – С. 493.

8. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. – 2-ге
вид., переробл. та доповн. / Відп. ред. С.С. Яценко. – К.: А. С. К.,
2002. – С. 168, 174, 177, 186.

9. Матишевський П.С. Кримінальне право України: Загальна частина:
Підруч. для студ. юрид. вузів і фак. – К.: А. С. К., 2001. – С. 292.

10. Зільберблат Г., Ревеню О., Жабокрицький С., Войтюк Г., Чеченок Л.,
Черняхівський І. Примусове лікування хронічних алкоголіків та наркоманів
// Вісник прокуратури. – 2002. – № 5 (17). – С. 91.

11. Відомості Верховної Ради. – 1995. – № 10. – Ст. 62.

12. Вісник Верховного Суду України. – 2005. – № 6 (58). – С. 10.

13. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. – 2-ге
вид., переробл. та доповн. / Відп. ред. С.С. Яценко. – К.: А. С. К.,
2002. – С. 170.

14. Вісник Верховного Суду України. – 2005. – № 6 (58). – С. 5.

15. Відомості Верховної Ради. – 1993. – № 4. – Ст. 19.

16. Відомості Верховної Ради. – 2000. – № 29. – Ст. 228.

17. Весельська Л.В. Деякі питання щодо визначення підстав звільнення від
кримінальної відповідальності за ч. 4 ст. 309 КК України // Вісник
Запорізького юрид. ін-ту. – 2003. – № 3. – С. 228–229.

18. За статистичними даними Всеукраїнської наркологічної асоціації
станом на 01.07.2005.

Л.В. Климчук. Проблеми застосування примусового лікування до осіб,
хворих на наркоманію, які вчинили злочин. “Боротьба з організованою
злочинністю і корупцією (теорія і практика)” 12’2005.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020