.

Сучасна злочинність і удосконалення засобів боротьби з нею (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
169 2853
Скачать документ

Реферат

на тему:

Сучасна злочинність і удосконалення засобів боротьби з нею.

 

Організована злочинність та її прояв в якості діяльності, спрямованої
на протизаконне задоволення потреб певної частини суспільства за рахунок
інтересів більшості його членів, були завжди специфічні й своєрідні.
Сучасна організована злочинність, що є породженням перехідного періоду
розвитку, за своїми якісними і кількісними характеристиками не витримує
жодного порівняння з попередньою злочинністю. Злочинна діяльність стала
органічною складовою частиною економіки, перетворилася на бізнес.

Головне в сучасній злочинності – це не її кількісні виміри, а якісні
перетворення, вираженням яких служать поява нових видів злочинів,
зростання масштабів, що раніше рідко зустрічалися, зухвалість і
жорстокість дій злочинців, проникнення злочинності в усі структури
суспільства і держави, рівень її організованості та міжнародного
“співробітництва”. Отже, усунення такої загрози лише зусиллями
правоохоронних органів неможливе.

Сучасну злочинність характеризують як професійну, організовану,
корумповану, транснаціональну, загальнокримінальну, економічну і т. ін.
Кожна з цих характеристик відображає яку-небудь зі сторін злочинності.
Деякі показники відображають зміни всієї злочинності (збільшення
корисливих мотивів і жорстокості дій злочинців, підвищення
професіоналізму), інші – тільки певні складові (організовану,
міжнародну). Деякі показники чітко розмежовують злочинність на складові
частини (професійна – непрофесійна), а окремі переплітаються,
характеризуючи одне й те саме явище з різних позицій (організована,
транснаціональна і т. ін.).

На сьогодні злочинність все більше набуває ознак професійної. По
відношенню до злочинної діяльності професіоналізм необхідно розглядати в
двох аспектах:

а) як високий рівень виконання злочинних операцій, що забезпечує
досягнення практично усіх поставлених цілей;

б) як спосіб існування за рахунок результатів злочинної діяльності.
Ведучи розмову про сучасну злочинність, Г. Зорін відзначає: “Прийшов час
розгляду злочинної дії як форми кримінального мистецтва, як прояву
злочинного таланту, як продукту злочинного генія” [1, с. 20]. Злочинець
(навіть на рівні одинака-“кримінальника”) значно порозумнішав, став
більш обізнаним (у тому числі про прийоми і методи оперативно-розшукової
діяльності), а на рівні групи і злочинного співтовариства вони вже не
можуть вести успішно свою злочинну діяльність без уміння долати
перешкоди, що ставляться суспільством проти злочинних посягань, без
вишукування способів і засобів заволодіти майном, котре захищається
інтелектуально та технічно, без здатності психологічно перехитрувати
своїх супротивників.

Своєрідним способом забезпечення безпеки діяльності організованої
злочинності слугує вибір діянь з малим ризиком та їх важко-доказовістю,
наприклад “надання допомоги в цивільно-правових споpax” [2, с. 22].

Про підвищення ролі професіоналізму при формуванні злочинних груп
свідчить, зокрема, та обставина, що наявність професійних навичок
випередила (більше 50 %) родинні й дружні зв’язки як фактор, що
враховується при доборі “кадрів”. Більшість опитаних практичних
працівників зазначили, що сучасні злочинці, які скоюють злочини у
вигляді промислу, стають все більш витонченими і винахідливими. Це
обумовлено зростанням освітнього рівня злочинців; проходженням “школи”
злочинного досвіду у кримінальному середовищі, а також за рахунок
використання “допомоги” колишніх працівників правоохоронних органів, які
перейшли “на службу” до злочинних структур; високою технічною
оснащеністю професійних злочинців.

Професійна злочинність – це вид злочинності, що характеризується її
сталістю, є основним джерелом доходу для її учасників і потребує
спеціалізації знань і навичок. Даний вид злочинності не може
ототожнюватися з рецидивною злочинністю, оскільки не всякий рецидивіст
або особа, яка неодноразово скоювала злочини, відрізняється
професіоналізмом.

До ознак професіоналізму відносять:

– сталість злочинної діяльності;

– існування злочинної спеціалізації;

– наявність певної кваліфікації;

– використання результатів злочинної діяльності як основне джерело
доходів;

– приналежність до кримінального середовища з його особливою
субкультурою.

Професійна злочинна діяльність виробляє в особи необхідні їй вміння та
практичні навички, які нерідко доводяться до автоматизму та забезпечують
оптимальність досягнення мети з найменшим ризиком. Цим обумовлене
розмаїття спеціалізацій в злочинній діяльності, постійне вдосконалення
способів і засобів.

Злочинні пізнання і навички здобуваються в процесі безпосереднього
навчання досвідченими професіоналами або методом “проб і помилок”.
Наприклад, близько 40 % квартирних і кишенькових злодіїв “пройшли
підготовку” у місцях позбавлення волі, де заняття будувалися шляхом
розповіді й показу, постановки увідних, відпрацьовування дій “на
навчальному об’єкті”, дачі консультацій і т.д. Важливим елементом
підготовки слугує розгляд “провалів”, допущених “на волі”.

Одним із засобів маскування злочинної діяльності є прикриття яким-небудь
легальним заняттям. На сьогодні досить розповсюдженим прикриттям
виступає робота в охоронних службах, найчастіше за принципом: “вдень –
охороняємо, вночі – грабуємо”. Однак, серед окремих категорій злочинців
частка непрацюючих тривалий час є досить високою: з тих, хто вчиняє
розбої з проникненням до житла – половина, серед квартирних злодіїв –
2/5.

Показовою рисою професійної злочинності є її омолодження. Так, за даними
російських дослідників, середній вік “злодіїв у законі” зараз не
перевищує 35 років.

Зростання професіоналізації злочинності вимагає, щоб “асам” злочинних
акцій протистояли досвідчені майстри, які досконало знають “закони” та
умови їх життя та злочинної діяльності. Однак, в останні роки плинність
кадрів призвела до різкого скорочення професійного ядра кримінального
розшуку і слідства. В основній частині працівників цих категорій стаж
роботи не перевищує 2,5 – 3 років. Разом із досвідченими співробітниками
стають минулим знання кримінального середовища, апробовані форми й
методи боротьби. Відсутність стабільного ядра кваліфікованих кадрів
міліції є сьогодні однією із суттєвих причин низького рівня протидії
професійній злочинності.

Вищою формою професіоналізму сучасної злочинності виступає організована
злочинність, сутністю якої є пристосованість до виживання і забезпечення
найбільшої результативності діяльності. На долю організованої
злочинності припадає основна частка економічних злочинів, незаконного
обігу зброї та наркотиків.

Організована злочинність – це соціально-економічний процес обігу
злочинного капіталу, в якому тіньова економіка виступає її
інфраструктурою.

У соціальному плані організована злочинність є альтернативним
суспільством зі своєю економікою, соціальною і духовною сферами, своїми
системами управління та політикою, її визначають навіть як “кримінальне
упорядковану і функціонуючу систему публічної влади”, оскільки “вперше
за всю історію існування людської цивілізації з’явилася реальна
можливість економічно забезпечувати підпорядкування кримінальному
диктату (управлінню) не тільки своїх колег по злочинному ремеслу, але й
законослухняних мас громадян” [3, с. 6 – 8].

Чіткого й однозначного визначення організованої злочинності дотепер не
вироблено. У документах ООН відзначається, що одним формулюванням
неможливо визначити численні види організованої злочинності.

Це явище окреслюють як “пік злочинності”, “один з вищих етапів еволюції
злочинності”, “верх кримінальної досконалості”, “найбільш небезпечну
форму злочинності” і т.ін., трактують як “стійке об’єднання осіб, що
організувалися для спільної злочинної діяльності в корисливих цілях і
для досягнення контролю (влади) у певному соціальному середовищі, на
визначеній території”. У зарубіжній літературі її визначають так:
“Організована злочинність – це заснована на поділі праці, свідома і
добровільна, розрахована надовго спільна діяльність декількох осіб, з
метою здійснення кримінальне караних діянь для можливо більш швидкого
вилучення високих фінансових доходів” [4, с. 52].

До основних ознак, що характеризують організовану злочинність,
відносяться такі:

Організованість – ознака, що дала назву цьому виду злочинності. Феномен
організованості стосується не тільки й не стільки здійснення конкретних
діянь, скільки становлення самого злочинного формування, його існування
та його кримінальної діяльності. Термін “організація” (у буквальному
перекладі з латини – “додати стрункий вид”) означає об’єднання групи
людей для спільної скоординованої діяльності на основі розподілу
функціональних обов’язків та ієрархічної структури. Організована
злочинність відрізняється від інших видів злочинних організацій
насамперед багаторівневістю (не менше трьох). У найбільш простому
вигляді вона включає:

а) нижній рівень – виконавці (“бойовики”),

б) середній рівень – командири (“лейтенанти”),

в) верхній рівень – штаб (“мозковий центр”).

Організація і функціональний розподіл ролей може бути в будь-якій
злочинній групі, але для організованої злочинності це є обов’язковою
умовою її безпеки, систематичності діяльності і досяжності масштабних
злочинних цілей. Організовані злочинні співтовариства будуються за
принципом органів розвідки, що покликано забезпечувати їм
невикриваність, а у випадку “провалу” будь-якої окремої частини
(найчастіше безпосередніх виконавців) – мінімаліза-цію втрат і швидке
відновлення структури організації. Однак, ступінь “закритості”
організованої злочинності в різних країнах різний. Так, у Німеччині
організовані злочинні групи працюють таємно і відрізняються суворою
конспірацією, а в Японії вони мають офіційні офіси, проводять
прес-конференції, публікують дані про свої доходи, влаштовують прийоми
для поліції, інформують громадськість про зміни в керівництві синдикатів
і т.ін. Передбачається, що така терпимість поліції і пояснюється
досягнутою угодою про відмову злочинців від торгівлі зброєю та
наркотиками [2, с. 11 – 12].

Ієрархічність побудови організації передбачає чіткий розподіл
функціональних обов’язків, що сприяє підвищенню професіоналізму
учасників, з одного боку, і обмежене посвячення кожного у всі справи і
плани співтовариства, з іншого.

Систематичність (тривалість і безперервність) злочинної діяльності
організованих злочинних співтовариств полягає в тому, що така
організація створюється для діяльності, реалізації прийнятого способу
життя, а не для одиничних, розрізнених злочинних акцій (може бути,
навіть численних). Найбільш характерні в цьому плані організовані
злочинні співтовариства, що займаються наркобізнесом. Просту
організовану групу (банду, групу грабіжників, злодіїв і т.п.) можна
“розгромити” (заарештувати, засудити), а організоване злочинне
співтовариство припиняє своє існування в основному при “поглинанні”
більш могутнім угрупованням, при розпаді в силу зміни “цільових
орієнтирів” її керівників (наприклад, перехід до легального бізнесу),
або суттєвій зміні соціально-економічної обстановки.

Для реальної боротьби з організованою злочинністю необхідно чітко
відмежовувати її від організованих злочинних груп, проводити
розмежування між організованістю в злочинності та організованою
злочинністю. “Міліція на місцях, не дотягуючись до справжньої
організованої злочинності, з метою показу своєї значимості може
відносити до неї будь-які групові діяння” [5, с. 289].

Нині для “демонстрації” активності боротьби правоохоронних органів з
організованою злочинністю в статистичній звітності в розділі
“Організована злочинність” щорічно вказується, що в Україні “виявлена і
розслідувана” діяльність більше тисячі організованих злочинних груп.
Швидше за все, такі цифри перевищують кількість усіх наявних
організованих злочинних співтовариств в Україні. За оцінкою експертів
Європейського комітету, кількість організованих злочинних груп в Україні
не перевищує 200 [6, с. 18 – 19].

Масштабність – одна з найбільш характерних ознак організованої
злочинності, яка відображає як територіальні параметри діяльності
(регіон, вся країна, кілька країн), так і обсяг самої діяльності (сума
“доходів, що вилучаються”, контроль виду бізнесу, галузі виробництва).
Ця ознака підкреслюється в документах ООН, де йдеться про незаконний
великий бізнес, контроль над сферами соціальної діяльності,
високоорганізовані асоціації, подібні за структурою до великих
організацій.

Метою організованих співтовариств завжди є отримання максимальних
доходів, збагачення в особливо великих розмірах. Тому дрібні й випадкові
“джерела доходів” організовані співтовариства, як правило, не цікавлять.
Для організованої злочинності характерна чіткість визначення
перспективних напрямів розвитку галузей господарства, структур бізнесу і
швидкість реагування на зміни економічної, соціальної та політичної
кон’юнктури.

За оцінками МВС Росії, організована злочинність контролює 40 % приватних
підприємств, 60 % державних підприємств, від 50 до 85 % банків,
практично жоден сектор економіки не захищений від її впливу [7, с. 74].

Умовою успішності та масштабності діяльності організованої злочинності,
а також її характерною ознакою виступає використання допомоги і
можливостей корумпованого державного апарату. Це дозволяє організованим
злочинним співтовариствам не тільки мати інформацію, необхідну для
здійснення їх діяльності та надання допомоги контрольованим ними фірмам
і організаціям, для сприяння у протидії діяльності правоохоронних
органів, але й впливати на законодавчу, виконавчу і судову сфери
життєдіяльності держави. Організована злочинність повною мірою
використовує і багато робить для того, щоб корупція “перетворилася з
одиничного злочину в минулому на соціальну патологію сьогодні” [8, с.
32]. Для цього до 50 % своїх злочинних доходів організована злочинність
витрачає на підкуп чиновників.

Надзвичайно важливим для організації боротьби зі злочинністю
представляється уточнення поняття “корупція” і визначення його
співвідношення з поняттям “організована злочинність”, оскільки без
з’ясування сутності корупції неможливо визначити реальні цілі боротьби й
адекватні засоби їх досягнення. Корупція – у точному перекладі з
латинської – “розкладення тіла”, процес загнивання і гниття. Але це
термін не юридичний і тим більше не кримінально-правовий, хоча і досить
образно відображає суть явища. Відсутність чіткого науково-правового
поняття “корупція”, за даними опитування Київського міжнародного
інституту соціології, “підкріплюється великими розходженнями в
трактуванні даного явища населенням: 56,7 % визначають корупцію як
хабарництво, продажність і підкуп посадових осіб, політичних діячів, 54
% – як зловживання владою, зловживання посадовими повноваженнями для
власного збагачення, 42,4 % – як об’єднання влади і кримінальних
структур, як мафію при владі [9, с. 3].

Нерідко корупція зазначається як обов’язковий елемент організованої
злочинності, а в публікаціях з проблем боротьби з корупцією її
необхідною рисою зазначають наявність ознак організованої злочинності,
тобто, ці явища розглядаються не як самостійні соціальні феномени, а
лише як складові один одного. Наслідком цього виступає поєднання функцій
по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією в одних і тих самих
апаратах, що стимулює їх віддавати пріоритет напрямам, котрі не
потребують розробки і впровадження принципово нових засобів і методів, у
тому числі спричиняє зведення боротьби з корупцією до виявлення і
розкриття фактів вимагання й одержання хабарів посадовими особами
органів державної влади та управління.

Про формалізм в організації боротьби з корупцією свідчить, зокрема,
покладання (на громадських засадах) функції виявлення фактів корупції на
представників чиновницького апарату. По-перше, ці обов’язки доручаються
тим, хто сам може бути корупціонером (співробітники Фонду держмайна,
митниці, банків і т. ін.). По-друге, – їх обов’язки і повноваження ніяк
не конкретизовані: це зазначили майже всі з 547 опитаних нами
чиновників, які відповідають за боротьбу з корупцією. По-третє, –
практично відсутнє будь-яке науково-методичне забезпечення їх
діяльності. 75,3 відсотка опитаних вказали, що не мають методичних
матеріалів і рекомендацій з виявлення фактів корупції, а 4,8 % –
заявили, що взагалі не чули про існування таких. 22,6 відсотка опитаних
представляють кадрові відділи і 13,4 % – юридичну службу своїх установ.
8,6 відсотка – мають відношення до правоохоронної діяльності або
контролю за нею (співробітники служби внутрішньої безпеки, відділів по
зв’язку з правоохоронними органами), а інші, як кажуть, – “хто
прийдеться” (головні та провідні спеціалісти, начальники відділів і
управлінь різних відомств).

На запитання про те, чи зустрічалися вони у своїй діяльності з
корупцією, 75,1 % відповіли позитивно. 81,5 відсотка опитаних вважають,
що в умовах нашої держави боротьба з корупцією не може бути
результативною. Причини цього опитані вбачають у наведеному нижче:

а) створення видимості боротьби з корупцією (притягнення до
відповідальності тільки чиновників нижчої ланки) – 92,2 %;

б) відсутність відповідного законодавства – 91,9 %;

в) корупцією займаються ті, хто має вести з нею боротьбу – 89 %;

г) наявність різного роду імунітетів (депутати, судді і т. ін.) – 88,8
%.

64 відсотки зазначили, що їм доводилось виявляти конкретні факти
корупції. При цьому 52,2 % зазначили (13,9 % утрималися від відповіді),
що за виявленими фактами заходи не вживалися. Більше того, 52 % вказали,
що їм відомі випадки, коли після виявлення фактів корупції страждали
особи, які виявили ці факти.

Зазначається, що “кримінальні прояви корупції є всього лише однією з її
форм. Багато інших її форм, наприклад, лобізм, земляцтво, кумівство,
сімейність і т.ін., давно і добре відомі державному механізму будь-якої
суспільно-економічної формації, ніколи кримінальними не вважалися і, за
рідкісним винятком (наприклад, заборона підпорядкованості членів родини
в одній організації або установі), взагалі не піддавалися правовій
оцінці”. Тому “чисто криміналістичні засоби і методи… не дозволять
впливати на її поширення” [10, с. 108].

Для організованої злочинності характерна наявність спеціалізованої
функції забезпечення безпеки, яка, поряд з особливою увагою до
конспірації, полягає в створенні контррозвідувальних і охоронних
структур, розробці сценаріїв поведінки учасників співтовариства у разі
їх затримання і притягнення до кримінальної відповідальності, щоб не
постраждала організація та її керівники і т.ін. Експерти поліції США
оцінюють ризик притягнення активних учасників великих організованих
співтовариств до кримінальної відповідальності за обвинуваченням у
злочинній діяльності цих структур таким, що не перевищує 10 %, а ризик
бути засудженим за цим обвинуваченням – не сягає більше 1 %. Таким
чином, “захисна функція” організованої злочинності характеризується
системністю і, як у всьому іншому, рівнем організованості та надійності.
Чим вищий ступінь організованості, тим суворіша конспіративність.

Особливою формою організованої злочинності є транснаціональні групи, які
включають у сферу своєї діяльності території поза країною свого
базування. При цьому вони використовують більш сприятливі умови інших
країн (правові, економічні, соціальні) для своєї діяльності, щоб
займатися постачаннями нелегальних товарів і послуг на ринки, де можливе
вилучення максимального прибутку.

На основі аналізу зазначених ознак організованої злочинності кримінологи
визначають її як “вид злочинності, сукупність злочинів, учинених
учасниками стійких, ієрархічних, планомірно діючих злочинних об’єднань
(груп, співтовариств, асоціацій), діяльність яких прямо або
опосередковано взаємопідкріпляється і погоджується, будучи спрямована на
вилучення максимального прибутку зі злочинного бізнесу на визначеній
території або у визначеній сфері, взятій під контроль” [11, с. 297 –
298].

Кожна із розглянутих ознак та інші, що характеризують, на думку авторів,
організовану злочинність, в тій чи іншій мірі може виявлятися й в інших
формах злочинності (в першу чергу, у груповій). Тому, на наш погляд, не
слід намагатися включити у визначення всі можливі ознаки, а вказати
потрібно тільки ті з них, які є для неї визначальними. Такими нам
представляються дві: ієрархічні системи організації і масштабність
діяльності. З урахуванням цього, організовану злочинність можна
визначити як форму ієрархічної побудови злочинного співтовариства,
масштабність діяльності якого впливає на соціально-економічну структуру
держави. З позиції останнього, нам представляється такою, що заслуговує
на увагу, характеристика організованої злочинності як особливої, у
вищому ступені розвитку групової форми злочинності, що має за мету
створення і приведення в дію системи (структур, механізмів, сприятливих
умов та ін.) прихованого підпорядкування законослухняного суспільства
протиправним корпоративним інтересами кримінального середовища. Тому
вважаємо за правильне твердження, що боротьба з організованою
злочинністю не є суто правовою проблемою і набуває політичного
характеру.

Список використаних джерел

1. Зорин Г.А. Идея и перспективы криминалистического практивизма //
Юрид. наука и образование в Республике Беларусь на рубеже ХХ-ХХІ веков.
– Гродно, 1998.

2. Зибер У. Организованная преступность Японии и Германии. Сравнительный
анализ. – М, 1999.

3. Винокуров С.И. Организованная преступность как она есть // Российск.
следователь. – М., 1999. – № 1.

4. Гесснер Г., Херцог У. За фасадом права (методы новой тайной полиции).
– М., 1990.

5. Лунеев В.В. Преступность XX века. Мировые, региональные и российские
тенденции. – М., 1997.

6. Доповідь експертів про стан організованої злочинності в
країнах-членах Ради Європи // Інформ. бюл. – К., 1998. – Вип. 15.

7. Углубление социального контроля преступности – одна из предпосылок
решения социально-экономических проблем // Гос.-во и право. – М., 1999.
– № 9.

8. Ищенко П.П., Ищенко Е.Л. Следственная и экспертная практика: пути
совершенствования // Труды Моск. гос. юрид. академии. – М., 1999. – № 5.

9. Питання національної доброчесності: Аналіт. звіт. – К., 1998.

10. Бутенко А.И., Калинин А.Л. К вопросу о методологическом значении
соотношения понятий организованной преступности и коррупции // Коррупция
в России: состояние, проблемы. – М., 1996. – Вып. 2.

11. Криминология: Учебник / Под ред. Н.Ф. Кузнецовой, Г.М. Миньковского.
– М., 1994.

В.П. Бахін, Н.С. Карпов. Сучасна злочинність і удосконалення засобів
боротьби з нею. Переклад А.О. Мельник. “Боротьба з організованою
злочинністю і корупцією (теорія і практика)” 9’2004.

В.П. Бахін, Н.С. Карпов. Сучасна злочинність і удосконалення засобів
боротьби з нею. Переклад А.О. Мельник. “Боротьба з організованою
злочинністю і корупцією (теорія і практика)” 10’2004.

Продовження

 Змінний характер злочинної діяльності та умови боротьби з нею наочно
демонструє недостатність засобів і методів правової, організаційної,
технічної й тактичної протидії злочинності, що використовуються. У
зв’язку з цим абсолютно вірно підкреслюється, що “якісно новому
злочинному феномену повинні протистояти адекватні, тобто якісно нові
засоби державного реагування, здатні стримувати, а, врешті-решт, –
поставити під контроль не безпечні для суспільства злочинні прояви” [12,
с. 29].

Міжнародний досвід доводить, що в боротьбі з організованою злочинністю,
яка робить “кримінологічну погоду”, традиційні засоби неспроможні або в
кращому разі – малоефективні. Тому за мету Закону РІКО відзначається
спроба “викорінювання організованої злочинності в Сполучених Штатах
шляхом посилення правових засобів у процесі збору доказів, шляхом
установлення нових кримінальних заборон і застосування посилених санкцій
і нових заходів правового захисту для боротьби з незаконними діями тих,
хто займається організованою злочинністю”.

У зарубіжній практиці (Франція, Німеччина, Бельгія, Швейцарія та ін.)
одним з виходів щодо подолання недостатності традиційних засобів для
боротьби з сучасною злочинністю виявилося встановлення у
кримінально-процесуальному законодавстві “спеціальних” або “особливих”
слідчих дій (аналогів нашим оперативно-розшуковим заходам), що
здійснюються лише за дорученням прокурора або слідчого судді, результати
яких використовуються за докази. Рішення про проведення такої слідчої
дії може бути прийняте лише тоді, коли необхідні для розслідування і
доказування відомості без його проведення добути неможливо або вкрай
складно [13, с. 67–70].

У нас вирішенню даної проблеми перешкоджає невідповідність завдань
боротьби зі злочинністю, що ставляться перед правоохоронними органами, і
можливостей, які представляються для їх вирішення; очевидна
непослідовність у вирішенні проблем удосконалення засобів і методів
боротьби зі злочинністю; нерозв’язання у рамках колишніх уявлень і
підходів протиріч у співвідношенні прав особистості та забезпечення
необхідних умов для боротьби зі злочинністю.

Американські економісти, виходячи із збитків, породжуваних злочинністю,
підкреслюють необхідність вважати витрати на боротьбу зі злочинністю для
зменшення витрат суспільства від злочинності і боротьби з нею, тому що
можливості суспільства і держави не безмежні й вони змушені вирішувати,
за рахунок чого скорочувати ці витрати: економії на юстиції, посилення
мір покарання, виведення “із підпілля” деяких видів сьогоднішньої
кримінальної діяльності, розподілу ресурсів на боротьбу з різними видами
злочинів і т. ін. Наше керівництво поки що обирає найпростіший і дешевий
шлях – економію на юстиції, ігноруючи те, що цей шлях у наступному
вимагає суттєвих додаткових витрат для виправлення положення, що
ускладнилося. Для нас завжди головним було і залишається – вміло
відзвітуватися і прислужити начальству. За статистичною звітністю МВС
України з 1996 р. показники кількості вчинених злочинів “неухильно
знижуються”, але не віриться в 100-відсоткове розкриття “замовлених”
убивств або майже в 2,5 рази скорочення зґвалтувань, порівняно з 1990 р.

У розробці заходів, спрямованих на удосконалення боротьби зі злочинністю
(у тому числі правових), у нас поки відзначається не тільки тупцювання
на місці, але й відступ від того, що є діючим і раціональним. Це,
наприклад, засвідчує відмова від протокольної форми досудової підготовки
матеріалів, що “була введена з метою зменшення навантаження слідчих для
того, щоб вони могли зосередити свої зусилля на розслідуванні найбільш
тяжких злочинів” [3, с. 598]. У спрощенні процедури розслідування (що не
рівнозначно відмові від необхідних правових гарантій, як вважають деякі
вчені) полягає необхідність і можливість усунення багатьох наявних
недоліків у діяльності з розкриття і розслідування злочинів. У багатьох
країнах в процесі прийняття нового кримінально-процесуального
законодавства протокольна форма розширюється (по кількості охоплюваних
складів) і приймаються нові положення, спрямовані на удосконалення
процедури проходження кримінальних справ. Новим КПК Республіки Молдова
суди позбавлені права повертати за своєю ініціативою кримінальні справи
на повторне розслідування: якщо представлених доказів недостатньо для
винесення вироку (обвинувального або виправдувального), то на прохання
прокурора може бути оголошена перерва в судовому розгляді терміном до
одного місяця, а потім судовий розгляд продовжується в тому ж складі
суду. Це підвищило відповідальність як суду, який раніше міг знайти
будь-який привід, щоб позбутися складної або “патронованої справи”, так
і прокурорів, які були в змозі направити до суду “сиру справу”, щоб
забезпечити автоматичне продовження термінів розслідування [4, с.
44–45].

У деяких країнах взагалі відсутній інститут повернення кримінальних
справ на додаткове розслідування. Це означає, що якщо суд не має
конкретних підстав для однозначного рішення: винний або не винний, тобто
виявляється брак у роботі сторони обвинувачення, він повинний винести
виправдувальний вирок за принципом – нехай це вам (обвинуваченню) буде
наукою на майбутнє.

Предметний аналіз того, який відсоток кримінальних справ у даний час
повертається до суду після додаткового розслідування і чим це в
результаті закінчується, на наш погляд, переконливо б продемонстрував
недоцільність збереження даного інституту. Його скасування, по-перше,
підвищило б відповідальність органів попереднього слідства і дізнання за
якість і результати їх діяльності, по-друге, – істотно скоротило б
непродуктивні витрати сил і засобів.

Вітчизняна судово-слідча система за своєю суттю не є змагальною, однак
за мірою її “модернізації” в ній впроваджують елементи змагальної, але
не за змістом, а лише за формою. Наприклад, участь захисника з моменту
появи підозрюваного і фактично до реальної змагальності сторін, які
необхідно розсудити. І в результаті, як правильно зазначається, “слідчий
втратив свободу, однак і захисник не одержав достатніх можливостей” [5,
с. 246]. Наслідком цього в більшості випадків є не дійсний захист прав
та інтересів винуватого (про жертву, звичайно, забувають), а “розвал”
кримінальної справи за рахунок того, що в період проведення
розслідування захисник виступає лише в ролі спостерігача і ніяких
активних дій, спрямованих на виправлення помилок слідства, не вживає і
не відкриває наявних у нього даних, суттєвих для долі справи, а в суді
розвиває свою активність під час відсутності слідчого.

Захистити підслідного “означає не допустити з боку слідства і суду
порушення законних інтересів і прав підзахисного, але не будь-якими
засобами і не ущемляючи, не ігноруючи такі ж права та інтереси
потерпілого і в цілому суспільства” [6, с. 36].

С. Теймен підкреслює, що умови забезпечення права на захист у нас
набагато ширші, ніж прийняті в американському праві [7, с. 186–187]. Це
говорить про те, що при “упровадженні” до нашого кримінального
судочинства “передових положень правових систем Заходу” по захисту прав
особистості ми прагнемо бути “попереду планети всієї”, забуваючи про
суттєві відмінності нашої судово-правової системи та умов, у яких вона
діє.

Вихід з даного становища не в тому, щоб відмовитися від впровадження до
нашого кримінального процесу демократичних завоювань, а в їх поєднанні
із затвердженням кримінально-процесуальних новел, які б суттєво
спрощували і підвищували ефективність кримінального судочинства.
Наприклад, у США, як і в нас, обвинувачуваний має право мовчати, але за
дачу завідомо неправдивих свідчень передбачена кримінальна
відповідальність у вигляді позбавлення волі на тривалий термін. А
скільки ми витрачаємо часу, сил і засобів на “відпрацьовування” завідомо
неправдивих відомостей обвинувачуваних, забуваючи, що “повинні захищати
суспільство від злочинців, а не навпаки” [8, с. 28].

У передмові до проекту Федерального закону Російської Федерації “Про
боротьбу з організованою злочинністю” його автори відзначають, що в
боротьбі з нею повинні використовуватися дієві заходи. До них вони
відносять як оперативні (проникнення в злочинне середовище,
контрольована поставка, створення і використання спеціальних підприємств
і організацій, стст. 27–31), так і правові (провадження слідчих дій без
понятих, встановлення кримінальної відповідальності підозрюваних та
обвинувачених за дачу завідомо неправдивих свідчень, можливість розпуску
і звільнення співробітників організацій, визнаних такими, що знаходяться
під впливом злочинних організацій, стст. 37, 54). В.А. Азаров назвав цей
Закон законотворчою спробою “створення виняткового (тобто такого, що
складається суцільно з виключень із загальних правил кримінального
процесу) судочинства по справах організованої злочинності” [1, с. 31].
Але аналогічні закони (відчутно відступаючі від загальних принципів
судочинства) створені й успішно застосовуються в Німеччині, США, Італії,
Франції та інших країнах. Так, у Німеччині в інтересах боротьби зі
злочинністю, зокрема, терористичної спрямованості, передбачена
можливість організації на вулицях і в інших громадських місцях
контрольних пунктів для затримання винних і забезпечення доказів
вчинених злочинів, на яких кожен повинен засвідчити свою особу і
представити наявні речі для обшуку; допускається виключення захисника з
процесу, якщо він “зловживає спілкуванням з обвинувачуваним, що
знаходиться під вартою” [9, с. 50–74].

При здійсненні правоохоронної діяльності постійно доводиться робити
важкий вибір між справедливістю та ефективністю, тому весь час
необхідний пошук таких засобів і методів, які б забезпечували
ефективність та справедливість [10, с. 92]. Практично все нове, що
пропонується в боротьбі зі злочинністю, спрямоване на підвищення її
ефективності, зіштовхується із запереченнями, оскільки погіршує
положення підозрюваного, обвинуваченого. Так, це, звичайно, має місце.
Але при цьому необхідно мати на увазі, що вся процедура розслідування та
її регламентація – це конкуренція прав та інтересів потерпілих і
злочинців, інтересів особистості й суспільства: будь-яке положення
(правило) процедури розслідування, будь-яка міра, що здійснюється в
процесі кримінального судочинства, або захищає інтереси потерпілого і
тоді обмежує права особи, яка притягується до відповідальності, або
забезпечує захист (збільшує його ступінь) прав винного і, відповідно,
зменшує міру захисту прав та інтересів потерпілого від злочину,
інтересів суспільства [11, с. 50]. Так, стаття 30 Конституції України
передбачає, що для огляду в житловому приміщенні встановлюється порядок,
аналогічний проведенню обшуку. З цього випливає, що значно підсилюється
захист прав особи (зокрема, недоторканність житла), але істотно
ускладнюється процедура проведення огляду в приміщенні. Встановлення
можливості безконтактного упізнавання є гарантією безпеки особи, яка
упізнає, але одночасно зачіпає права особи, яку упізнають.

Приймаючи будь-яку кримінальну і кримінально-процесуальну норму,
законодавець повинний враховувати зазначену діалектику співвідношення
прав та інтересів різних учасників кримінального судочинства і чітко
визначати пріоритетність інтересів однієї чи іншої сторони, тобто
вирішувати, чому в даному конкретному випадку віддається перевага –
захисту прав, збереженню таємниці, встановленню об’єктивної істини,
створенню умов для боротьби зі злочинністю і т. ін. “Необхідність
заподіяння збитку одним якимось соціально значимим благам з метою
порятунку інших диктується неможливістю в конкретних суспільних умовах
вирішувати різні за соціальною значимістю завдання в інший спосіб… В
основі такого рішення лежить розуміння неможливості у всіх випадках
іншими, нешкідливими способами вести боротьбу зі злочинністю за сучасних
умов” [12, с. 177–178].

Питання співвідношення прав потерпілого і злочинця давно є предметом
уваги багатьох учених. Правильною, на наш погляд, є позиція, що “закон
повинний виявляти свої гуманістичні принципи насамперед до суспільства,
потерпілих громадян і в останню (точніше було сказати “наступну”) чергу
до злочинців, а не в зворотній послідовності” [13, с. 6]. “Більшість
злочинів, – підкреслює Н.І. Коржанський, це завжди чиясь особиста
трагедія, жорстока і непоправна… Не можна іменувати себе гуманістом і
“не помічати” цих трагедій, – не може бути гуманним суспільство, яке не
забезпечує захисту своїх членів від таких трагедій” [14, с. 15–16].

В.А. Волинський та І.А. Попов у зв’язку з прийняттям нового КПК РФ
зазначають: “При очевидному і в дусі часу зрозумілому прагненні
законодавця реалізувати прогресивні, спрямовані на демократизацію
російського кримінального судочинства положення, у даному законі, за
великим рахунком, не дотриманий баланс прав і обов’язків сторін. З
одного боку, явно розширені права захисту, підозрюваних, обвинувачених
(проти чого немає заперечень), а, з іншого боку, – різко обмежена,
причому по формальних розуміннях, процесуальна самостійність слідчого.
Інакше кажучи, не дотриманий той самий баланс, наявність якого
забезпечує стійкість та ефективність усієї системи судочинства” [15, с.
15].

“У ході судово-правової реформи, – зазначає А.Д. Бойков, – розвиток
процесуальних гарантій переважно орієнтовано на їх розуміння як
насамперед гарантій прав особистості, причому не будь-якої особистості,
а переважно обвинуваченого”, що “веде до перекрученого, однобокого
розвитку процесуальної форми” [16, с. 105]. В результаті виходить, що
проголошене в Конституції положення про те, що “людина, її життя і
здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в
Україні найвищою соціальною цінністю” у сфері боротьби зі злочинністю
відноситься насамперед до злочинця. Зрозуміло, підозрюваний має потребу
в особливому захисті. Злочинець повинний мати можливість надійного
правового захисту своїх інтересів і прав, але в жодному разі не за
рахунок ігнорування прав потерпілого і на шкоду надійності засобів
боротьби зі злочинністю, коли безкарність тріумфує через неможливість
довести факт злочинної діяльності, наприклад, придбання (будівництво)
чиновником, який одержує на місяць декілька сотень гривень, або ніде не
працюючим злочинним авторитетом особняка вартістю у кілька мільйонів
доларів, наявними на сьогодні засобами і методами боротьби зі
злочинністю.

Неймовірний дисбаланс між правами злочинців і правами жертв злочину
відзначався до 80-х років і в США [17, с. 95]. Протягом 1950–1960 років
низка рішень Верховного суду США збільшила права злочинців, після чого
було відзначено зростання рівня злочинності: “багато злочинців, які за
інших обставин були б засуджені, одержали можливість уникнути покарань”
[18, с. 20]. Після 1979 року, коли “Верховний суд став більше звертати
уваги на права жертв і менше на права злочинців”, злочинність стала
скорочуватися (злочини проти власності знизилися більш ніж на 25 %, а
проти особистості – на 10 %), у той час як в інших країнах, схожих зі
США, вона продовжувала підвищуватися. Так, у Великобританії з 1980 р. до
початку 90-их р. злочини проти власності виросли більш ніж на 50 %.

Отже, завдання полягає у встановленні оптимального режиму розслідування
і судового розгляду кримінальних справ, що “забезпечує як захист прав
особистості, так і дієвість правових засобів боротьби зі злочинністю”.
Сьогодні “під гіпнозом ідеї захисту прав людини багато хто готовий
забути про пряме призначення кримінальної юстиції – стримування
злочинності, що знаходить усе більш витончені та руйнівні форми.
Реформуючи право, необхідно поєднати ці завдання, а не протиставляти їх”
[16, с. 105]. Звичайно, при цьому вторгнення державних органів у сферу
особистих свобод повинне бути обмежено мінімальними межами, дійсно
необхідними для боротьби зі злочинністю [9, с. 3].

У матеріалах Х Конгресу ООН з попередження злочинності і поводженню з
правопорушниками (Відень, 10—17 квітня 2000 р.) сказано: “Завдання
полягає не в тому, щоб досягти якихось конкретних цілей в сфері захисту
прав людини або боротьби зі злочинністю, а в тому, щоб належним чином
збалансувати ці дві галузі діяльності з урахуванням відповідних потреб
суспільства”.

Для виявлення і відстеження “тіньової” діяльності суттєвого значення
набуває вирішення питань щодо організації системи збору даних, які
можуть свідчити про можливу причетність людини до злочинної діяльності,
отримання нетрудових доходів. Крім спеціальних обліків МВС, існує безліч
інших організацій, де фіксуються всілякі акти і дії громадян (придбання
нерухомості, укладення інших угод, що реєструються, покупка за кордоном
автомашин та їх реєстрація в ДАІ, закордонні поїздки, декларування
доходів і т. ін.).

У розрізненому вигляді ці дані можуть не привертати до себе уваги, а
зведені воєдино можуть указувати (іноді “кричати”) на можливість
кримінальних аспектів життя і діяльності певної особи. Створення
об’єднаного комп’ютерного обліку і систематизації даних про
життєдіяльність громадян дозволило б значно удосконалити виявлення ознак
злочинної діяльності та попередження злочинів. Наприклад, слугувати
підставою для офіційного попередження тих, у кого спостерігається
“зашкалення” нормативів правомірної поведінки. Висловлюються пропозиції
щодо забезпечення електронного обліку та спостереження за всіма
злочинцями-професіоналами у масштабі країни. У Латвії відповідно до ст.
5 Закону про боротьбу з корупцією Міністерство юстиції і Державна служба
доходів зобов’язані представляти до Кабінету Міністрів дані на посадових
осіб, які підпадають під антикорупційні обмеження.

Проти такої системи збору і використання даних є заперечення –
вторгнення в особисте життя. Але чому, по-перше, кожен окремий вид
обліку (реєстрації) не порушує прав особистості, а всі разом – посягають
на права та інтереси особистості? По-друге, – чим це може загрожувати
чесному, законослухняному громадянинові? По-третє, – ці дані не можуть
розглядатися як підстави для залучення до кримінальної відповідальності,
а лише слугувати приводом для перевірки і профілактичної роботи.
По-четверте, – можна встановити порядок видачі цих даних тільки за
мотивованим письмовим запитом правоохоронних органів за наявності інших
сигналів і даних про неблагополуччя в поведінці конкретної особи.
По-п’яте, – за неправомірне використання такої інформації може бути
встановлена кримінальна відповідальність. Г.Л. Цахерт у зв’язку з цим
вказує, що ефективність боротьби з організованою злочинністю “має свою
ціну”, тому суспільство повинне вирішити – “чи готове воно заплатити цю
ціну” [19, с. 11].

Багато засобів боротьби зі злочинністю, ознайомлення з чужим
листуванням, прослуховування телефонних розмов і т. ін., звичайно,
аморальні. Однак, “негативна моральна оцінка таких дій не перешкоджає їх
здійсненню, якщо на шкалі цінностей вони виступають як “менше зло”, якщо
їх цілі безумовно моральні” [20, с. 112–113]. Вибір такого рішення,
безсумнівно, є результатом морального компромісу, припустимого в слідчій
діяльності лише в тих випадках, “коли іншого виходу немає, а результат
такого компромісу позитивно впливає на досягнення цілей попереднього
слідства. Безумовне заперечення компромісу в слідчій діяльності є нічим
іншим як проявом уявної турботи про “абсолютну чистоту” застосовуваних
засобів боротьби зі злом”.

“Умови, в яких зараз працюють слідчі, – підкреслює Р.С. Бєлкін (і це
можна в цілому віднести до правоохоронної діяльності), – без
перебільшення – екстремальні. До перевантажень і постійного дефіциту
часу необхідно приєднати і витончену протидію, що вчиняється злочинцями,
широкі можливості перешкоджати встановленню істини, якими володіють
організовані злочинні співтовариства. За цих умов неприпустимо
позбавляти слідчого будь-якого тактичного засобу боротьби зі злочинністю
тільки тому, що він може викликати сумніви в його абстрактній “моральній
чистоті”, поняття якої формулюється в безнадійному відриві від життя,
від реальної слідчої практики” [20, с. 115].

Список використаних джерел

1. Азаров В.А. Борьба с организованной преступностью: российский опыт
законотворчества и прогнозы XXI столетия // Полиция в XXI веке:
прогнозы, модели, деятельность. – Омск, 2000.

2. Кавалиерис А.К. Об одном аспекте интеграции криминалистической и
оперативно-розыскной деятельности // Роль и значение деятельности
профессора Р.С. Белкина в становлении и развитии современной
криминалистики. – М., 2002.

3. Міхєєнко М.М., Шибіко В.П., Дубинський А.Я. Науково-практичний
коментар кримінально-процесуального кодексу України. – К., 1995.

4. Урсу Н.И. Принцип состязательности в судопроизводстве Молдавии //
Прокурорская и следственная практика. – 1997. – № 1.

5. Организованная преступность – 2 / Под ред. А.И. Долговой, С.В.
Дьякова. – М., 1993.

6. Волынский В.А. Криминалистическое обеспечение предварительного
расследования преступлений: право и права, традиции и современность //
Криминалистическое обеспечение борьбы с преступностью: Информац. бюлл.
Академии управления МВД России. – № 13. – М., 2001.

7. Защитник по уголовному делу. – М., 1998.

8. Колесник В. Сомнительные новеллы УК РФ // Законность. – 1999. – № 3.

9. Уголовно-процессуальный кодекс Федеративной Республики Германии. –
М., 1994.

10. Reynolds М. The Economics of Criminal Activity // The Economics of
Crime N.Y. ets., 1980.

11. Рябова А. Борьба с преступностью требует ограничения прав граждан?
// Юстиция. – 1996. – № 4.

12. Михайлов В.И. Правомерный вред и некоторые вопросы нормативного
регулирования оперативно-розыскных мероприятий // Изучение
организованной преступности: российско-американский диалог. – М., 1997.

13. Вандышев А., Овчинский В. Стратегия профилактики // Сов. юстиция. –
1991. – № 1.

14. Коржанський М.Й. Нариси уголовного права. – К., 1999.

15. Волынский В.А., Попов И.А. Предварительное расследование в аспекте
нового УПК РФ: проблемы, пути их решения // Актуальные проблемы
криминалистики на современном этапе. – Краснодар, 2002.

16. Бойков А.Д. Концептуальные проблемы проекта нового
Уголовно-процессуального кодекса России // Прокурорская и следственная
практика. – М., 1997. – № 2.

17. Блант У. Жертвы и судопроизводство в Америке // Вопросы
криминологии, криминалистики и судебной экспертизы. – Мн., 1996. – Вып.
11.

18. Rubin P.H. Economics of Crime // The Economics of Crime N.Y., 1980.

19. Цахерт Г.Л. Организованная преступность: структуры, угрожающий
потенциал, проблемы подавления // Вопросы борьбы с преступностью за
рубежом. – 1991. – № 16.

20. Белкин Р.С. Криминалистика: проблемы сегодняшнего дня. – М., 2001.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020