.

Теоретичні проблеми сучасного погляду на розвиток кримінології (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
170 2709
Скачать документ

Реферат

на тему:

Теоретичні проблеми сучасного погляду на розвиток кримінології

Процес розбудови та оновлення суспільства, розвитку економічної,
соціальної, політичної сфер в Україні передбачає зростання потреби у
забезпеченні його стабільності та керованості, захисті конституційних
прав і свобод особи, громадських і державних інститутів від злочинних
посягань та здійснення результативного впливу на фактори стримання
злочинності в період становлення та розбудови правової держави.

Аналіз взаємозалежностей кримінальної ситуації та відповідної соціальної
реакції на неї, взаємодії злочинця та його жертви, діяльності органів
соціального контролю за рівнем злочинності в межах реальних суспільних
відносин та усвідомлення зазначених процесів сьогодення спонукає до
більш активного використання можливостей кримінології у сферах
законотворчої та правозастосовчої практики протидії злочинності. Саме
розробка концептуальних положень, що складають систему наукових знань
про злочинність, закономірності та тенденції її розвитку і заходи
запобігання та протидії як комплекс основних ідей, задумів і тлумачень у
даній науковій і практичній сфері діяльності, має не тільки привернути
до себе увагу, але й об’єднати зусилля юристів (кримінологів), вчених і
практиків для вирішення зазначених соціальних проблем. Оприлюднення та
обговорення означених питань сприятиме розвитку вітчизняної кримінології
в цілому, у тому числі – розв’язанню різного роду дискусійних,
полемічних питань теоретичного і практичного характеру, а також
подоланню неузгодженості та протиріч щодо принципових положень
кримінології, теоретичного і практичного аспекту, які виникають останнім
часом, завдяки їх недостатньому концептуальному визначенню та науковому
обґрунтуванню.

Підтримуючи в цілому вже розпочату дискусію з кримінологічних проблем,
про які, зокрема, йдеться в колективній монографії (О.В. Баляба, Е.В.
Віленська, Е.О. Дідоренко, Б.Г. Розовський – “Кримінологія: запрошення
до дискусії. – Луганськ: РВВ ЛУВС, 2000”), а також спираючись на
концептуальні положення розвитку кримінологічної наукової думки в
Україні, викладені в авторському проекті голови Координаційного бюро з
проблем кримінології Академії правових наук, доктора юридичних наук,
професора, дійсного члена Академії правових наук А.П. Закалюка –
“Концептуальні проблеми української кримінології”, беручи до уваги
наукові розробки представників Міжнародного товариства кримінологів і
Міжнародного центру порівняльної кримінології [1], здійснено спробу
висловити свою точку зору стосовно деяких питань розвитку кримінології в
Україні за певними підходами, які, на наш погляд, могли б бути враховані
під час розробки даної концепції.

З приводу актуальності та необхідності вирішення кримінологічних
проблем, їх соціальної потреби видатний фахівець, відомий
вчений-психолог Т. Шибутані зазначав, що “наукове вивчення людської
поведінки, ще не вийшло з дитячого віку” [2], разом з тим “… ми-юристи
не можемо чекати, поки суміжна наука стане більш дорослою”, доцільно
зауважив відомий юрист В.Н. Кудрявцев [3]. Саме ці та інші обставини
спонукають вчених-кримінологів до активізації наукових розробок у
напрямі створення оптимальних і конструктивних форм удосконалення
кримінологічної теорії і практики, підвищення ролі соціальних інститутів
щодо протидії злочинності. Тому, з позицій власного бачення зазначених
проблем, пропонується розглядати кримінологію як юридичну науку з
можливостями розвитку її теоретичних і практичних аспектів та визначення
певних підходів стосовно її удосконалення.

Кримінологічна теорія як сукупність ідей, поглядів, концепцій, вчень,
уявлень про об’єкти соціальної дійсності ґрунтується на практиці
кримінологічного дослідження і вивчення ефективності боротьби зі
злочинністю, перебуваючи в органічній єдності з практикою, постає як
система консолідуючих знань про злочинність, зведених до єдиного
спільного начала. Характерним для розробки кримінологічної теорії є те,
що її гіпотези, категорії, інструментарій поділяються на дві групи.

Перша група охоплює сукупність вихідних понять і тверджень, які лежать в
основі теоретичних знань і формулюють фундаментальні властивості:

1) об’єктів, що вивчає кримінологія, які не викликають сумніву стосовно
їх причетності до науки про злочинність, якою вона є, це, перш за все:

– соціальні відносини, в яких існує, продукується і розвивається
протиправна поведінка (фактичні відносини);

– правовідносини, що виникають між суб’єктами злочинних дій та органами
й установами кримінальної юстиції;

– особливі форми соціальної реакції та спеціально-кримінологічний вплив
на злочинність, його ефективність та результативність;

2) предмета вивчення, який не дублює предмету дослідження інших наукових
галузей та його головних елементів, таких як:

1) феноменологія злочинності, яка відповідає на питання – що собою
представляє злочинність як кримінологічна категорія, та окремі злочини і
“фонові явища”, які мають соціально-психологічну природу походження та
характерні кримінально-правові ознаки;

2) особа злочинця як система демографічних, соціально-рольових,
психологічних, правових та інших якостей і властивостей на
макросоціальному, мікросоціальному та індивідуальному рівнях;

3) етіологія злочинності, яка поєднуючи у собі причинний комплекс
(систему кримінологічних детермінант) злочинності та окремих злочинів і
механізмів прояву злочинної поведінки на різних рівнях
(загальносоціальному, груповому та індивідуальному), обставини та
фактори супутні злочинності, у тому числі віктимологічний, разом з
головним носієм даного феномену – особою злочинця відповідає на питання
– чому цей феномен існує та змінюється;

4) методологія запобігання та протидії злочинності як комплексна система
державних і громадських заходів, спрямованих на виявлення та усунення,
нейтралізацію детермінант злочинності, здійснення превентивного впливу
на особу злочинця, а також потенційного злочинця, проведення
віктимологічних запобіжних заходів, укріплення законності й правопорядку
та удосконалення правозастосовчої діяльності.

Зазначені вище та інші ознаки кримінології як науки про злочинність
говорять про її комплексний, багатогранний, системний характер, де кожен
із названих компонентів її предмета має свою завершену внутрішню
єдність, комплексність та мікросистему і в науковому плані може
розглядатись як мікроконцепція та самостійний предмет дослідження як
складовий елемент у межах більш глобальної комплексної системи
кримінологічної теорії і практики.

Зазначені вихідні положення кримінології свідчать про її унікальність і
специфіку об’єктів і предмета дослідження, які не розглядає комплексно і
системно будь-яка інша галузь наукових знань.

Другу групу складає сукупність похідних понять і тверджень
кримінологічної доктрини, які є логічними наслідками, висновками,
способами встановлення і доведення істинності її положень та в тісному
структурно-логічному взаємозв’язку утворюють цілісну систему знання, яке
може претендувати на істинне. До неї відносяться метод, методологічні
засади і методики та система кримінологічних концептуальних положень і
знань, які використовує кримінологія як юридична наука.

Кримінологічна теорія як форма систематизації наукових знань у спосіб
відображення об’єктивної дійсності, пов’язаної з наявністю злочинності
та засобом пояснення її як феномена, має передбачати нові явища,
закономірності, тенденції її розвитку, а також набуття нових компонентів
предмета (наукових підгалузей кримінології, методологічних засад
запобігання та протидії злочинності), навчальних, наукових та практичних
прикладних напрямів кримінології.

Кожна розвинена наука складається з багатьох пов’язаних між собою
теорій. Кримінологічна теорія, на наш погляд, за предметом свого
дослідження відноситься до суспільних, за будовою – до дедуктивних,
достовірність тверджень якої встановлюється шляхом логічного висновку з
вихідних положень, і недедуктивних (індуктивних), достовірність
тверджень якої доводять за допомогою аргументації фактами
кримінологічних досліджень кримінальної дійсності.

За характером відношення до дійсності кримінологічна теорія визначається
як змістовна, коли вона є відображенням конкретної частини реальності.
Серед сукупності теорій, споріднених за своїм предметом дослідження
соціальних явищ, кримінологічну теорію слід визначити як фундаментальну,
яка займає провідне місце серед наук про злочинність.

Вона є основою формувань способу мислення й розвитку всієї сукупності
знань щодо поняття злочинності як явища (феноменології), її носіїв та
природи і детермінації (етіології) та методології запобігання і протидії
даному явищу усіма формами, методами та засобами (загальносоціальними,
спеціально-кримінологічними, правовими та ін.).

Науковий метод у кримінологічній науці як внутрішня закономірність руху
людського мислення, взятого як суб’єктивне відображення об’єктивного
світу, використовується як засіб пояснення та виміру в процесі
дослідження об’єктів кримінологічного вивчення. Його можна розглядати як
теорію звернення до практики дослідження, де кожна, практично
обґрунтована система кримінологічного знання, може стати і стає методом
дослідження. Разом з тим, теоретична система кримінологічного знання не
може повністю бути реалізована у методі пізнання, бо за своїм змістом
вона є значно ширшою і загальною для нього.

Тому науковий метод у кримінології як теорія в дії відображає активне
ставлення кримінолога до дослідження обставин, пов’язаних зі
злочинністю, націлює як на пізнання, так і на реконструкцію даної
наукової системи як способу її життєдіяльності, саморозвитку та
юридичної активності. Слід додати, що принципової розбіжності між
науковим і практичним – прикладним пізнанням даного юридичного профілю –
немає, чим і визначається єдність їх метода. Але доцільно зауважити, що
метою наукового пізнання є знаходження узагальнюючого теоретичного
висновку, а практично-прикладного – застосування теорії до конкретних
фактів дійсності. Тобто, в першому випадку здійснюється пошук
загального, а в другому – застосування загального до конкретного, коли
наукове пізнання кримінологічної дійсності будується з урахуванням
потреб практики, а практично-прикладне пізнання відбувається на науковій
основі. Що стосується наукової належності кримінології в системі
правознавства, доцільно зазначити наведене нижче.

Зміст кримінологічної науки може розглядатися як неупереджений пошук
ціннісно-нейтральних істин, які можуть використовуватися правовими
галузями кримінального профілю в обґрунтуванні і застосуванні суто
правових заходів соціальної реакції на фактичні явища.

Дослідження ціннісного виміру кримінологічного знання іноді виводить це
знання за його власні формально окреслені межі і ставить питання про
вивчення істинного виміру даного виду знання на нових рівнях і в нових
сферах прикладного характеру.

Встановлення істинності в правовій реальності й правозастосовчій
практиці є головним фактором, для встановлення і досягнення якого
існують загальносоціальні та спеціальні методи юридичних наук.

Зважаючи на те, що істина для правознавства є головною внутрішньою
метою, яку формальний (юридичний) спосіб пізнання не завжди здатний
забезпечити в достатній мірі, виникає потреба у визначенні внутрішнього
джерела пізнавального процесу встановлення істинної картини правової
реальності.

Саме тут на допомогу спеціальним правовим галузям для досягнення
вищезазначеної внутрішньої мети (істини) приходять науки кримінологія,
статус якої відіграє провідну методологічну роль щодо пошуку істини
такими галузями кримінального циклу як кримінальне право та його процес,
кримінально-виконавче право, оперативно-розшукова діяльність та інші, а
опосередковану методологічну роль пізнання істини для усіх правових
галузей відіграє соціологія права (юридична соціологія).

Виконуючи вищевказану методологічну роль пізнання істини галузями
зазначеного юридичного профілю, кримінологія за допомогою здійснення
кримінологічного аналізу минулого і випереджаючого відображення
майбутнього в об’єктивній дійсності здатна певною мірою зняти (або
зменшити) певні суперечності: між істинністю і цінністю наукового знання
про феномен злочинності; між знанням про злочинність і фактичним дійсним
станом злочинності; між правовим змістом об’єкта і самим об’єктом
дослідження; між об’єктивним і суб’єктивним аспектами знання
кримінальної дійсності; між реальним кримінальним буттям і формально
визначеним псевдобуттям людини, яка вступила в протиріччя із законом.

Якщо універсальним критерієм істинності та цінності права є практика, то
в даному контексті кримінологічна практика є критерієм істини
кримінально-правової практики. Дана взаємозалежність і
взаємообумовленість пояснюється нерозривністю і органічною єдністю
кримінології та кримінального права в досягненні достовірності і
задоволенні соціальної потреби щодо протидії злочинам. В залежності від
межі взаємопроникнення і усвідомлення даного зв’язку залежить кінцевий
результат боротьби зі злочинністю. Тому підвищення рівня розвитку
кримінологічної теорії і практики сприяє підвищенню рівня кримінального
права та ефективності практики його застосування і, навпаки. Щодо
розмежування предмету дослідження цих самостійних базових і
фундаментальних наук, то це цілком закономірно і виправдано. Подальша
динаміка співіснування і співвідношення даних наук буде залежати від
напрямів розвитку суспільних процесів і тієї ролі, яку в цих процесах
відіграють усі соціальні явища та названі науки у тому числі.

Критерій істини в кримінології як засіб судження, як мірило
достовірності людських знань, їх відповідності об’єктивній дійсності
можна визначити як суспільно-історичну практику боротьби зі злочинністю,
що є процесом, в якому відбувається реалізація і перетворення
теоретичних знань на предметну дійсність і разом з тим перевірка їх
відповідності об’єктивній природі речей. При цьому слід зважати на
відносний характер критерію практики про підтвердження достовірності чи
хибності певних положень, які виносяться кримінологічною теорією в межах
досягнутого рівня суспільної кримінологічної практики.

Саме обмеженість і недосконалість кримінологічних знань викликає
неадекватні підходи у вирішенні питань практичного характеру, які ведуть
до деформацій як в соціальних, так і в правових системах, а також до
дисфункцій у правозастосовчій, правоохоронній і запобіжній діяльності та
в цілому у сфері протидії злочинності.

Тому кримінологічна практика як процес, що перебуває в стані динаміки та
розвитку, як наслідок зміни сфер застосування і перевірки
кримінологічних знань не повинна абсолютизуватися на конкретному
історичному етапі і сучасному рівні її досконалості, щоб не припускатися
помилки.

Поряд з кримінологією розвиваються і заслуговують на увагу споріднені
наукові галузі – юридична психологія, юридична соціологія (соціологія
права), підгалузі (кримінальна психологія і кримінальна статистика), які
тісно пов’язані з кримінологією. Без знання вищеназваних наукових сфер
кримінолог не може вважатися підготовленим ні теоретично, ні практично.
Тому виникає потреба в тому, щоб ці науки йшли в своєму розвитку разом у
тісній взаємодії, а їх надбання мали б змогу використовуватись
кримінологічною практикою. Доречним є наявність в межах галузі
кримінологічної науки таких підгалузей, як профілактика злочинів,
кримінологічна віктимологія, пенітенціарна, військова, економічна,
оперативно-розшукова, сімейна кримінології. До речі, дві останні
підгалузі щойно виникли і заслуговують на увагу та існування у межах
фундаментальної науки кримінології.

Наприклад, В.М. Попович у своїй монографії “Економіко-кримінологічна
теорія детінізації економіки” підкреслює самостійність і базовий
характер кримінології та розвиток інституціалізації
спеціально-кримінологічних теорій, де в межах фундаментальної
кримінологічної науки як її підгалузь розглядається “економічна
кримінологія”, з визначенням поняття даної підгалузі, її предмета та
співвідношення з теорією детінізації економіки.
Спеціально-кримінологічні інститути як елементи теорії детінізації
економіки мають своїм завданням проведення економіко-кримінологічних
експертиз та апробацій, заснованих на теоретико-методологічних засадах
[4]. Такі автори, як В.В. Колесников та інші також розглядають
“економічну кримінологію” як наукову підгалузь кримінології, що вивчає
генезис економічних злочинів, аналізує сторони економічного життя,
кризові явища тощо [5].

Як новий підхід до розробки нового напряму в кримінології щодо розвитку
і поширення меж кримінологічної науки, використання кримінологічних
знань у теорії і практиці оперативно-розшукової діяльності свідчить
вихід в світ навчального посібника, рекомендованого Міністерством освіти
Російської Федерації в якості навчального курсу для студентів вищих
навчальних закладів “Оперативно-розшукова кримінологія”, де
оперативно-розшукова діяльність визначається як емпіричне поле
кримінології, а оперативно-розшукова кримінологія – як напрям
дослідження злочинності. Зазначається об’єкт і предмет
оперативно-розшукової кримінології, методологія, методика та
організаційні проблеми оперативно-кримінологічних досліджень [6].

Процес виникнення і розвитку кримінологічних підгалузей на підставі
виділення в якості предмета дослідження злочинності, її взаємозв’язку з
іншими системами, що мають саморозвиток в сучасний період, нараховує
значну кількість таких утворень, у тому числі таких, як:

“сімейна кримінологія” (кримінофамілістика), що виникла в 70-х р. ХХ ст.
у м. Ленінграді (Санкт-Петербурзі), яка вивчає зв’язки інституту сім’ї і
злочинності;

“політична кримінологія”, що досліджує закономірності та взаємозв’язки
злочинності й політики. При цьому розглядається як правоохоронна, так і
протиправна її сторони, аналізується злочинна політика тоталітарних
режимів, її вплив на загальну злочинність, злочини проти конституційного
ладу і безпеки держави;

“кримінологія засобів масової інформації”. Її автор – Г.Н. Горшенков
співвідносить соціальний інститут масової комунікації з усіма складовими
кримінологічної тріади: злочинами, причинами їх масового відтворення,
контролем злочинності, розповсюдженням засобами масової інформації
злочинних ідей і сприянням почуттям і настроям на вчинення протиправних
дій [5].

Не виключається в майбутньому поява інших підгалузей в межах
кримінологічної науки та прикладних напрямів кримінологічної практики.

Розширення предмета кримінології, запровадження у науковий обіг
кримінологічного поняття злочинності відображає, на перший погляд,
послаблення залежності від кримінального права і, деякою мірою –
протистояння йому. Але насправді ніякої колізії і протистояння тут не
існує, відбувається логічно зумовлений розвиток і саморозвиток названих
наукових феноменів, який, навпаки, сприяє досягненню кримінологічної та
кримінально-правової істини і виконанню соціального замовлення протидії
злочинності. У даному разі науково значущу перспективу матиме
кримінологічне осмислення кримінальної юстиції в якості функціональної
системи, яка представляє собою єдність законодавства і правозастосовчої
діяльності. Взаємозв’язок і взаємообумовленість кримінології і
спеціальних галузей законодавства є перспективою розвитку практичної
кримінології.

Це підвищує превентивні можливості як кримінально-правових, так й інших
законодавчих положень та їх кримінологічну обґрунтованість, знижує
рівень протиріч між ними, сприяє ефективності законодавства та
недопущенню криміногенності законів.

Таким чином, межі статусу кримінології та одночасно відношення її до
кримінального права полягає в тому, що вона певною мірою є наукою не
тільки про злочини, що визначені кримінальним законом, а й про ті
суспільно-небезпечні діяння, що ним не названо, але реально вчиняються і
посідають значне місце у структурі правопорушень. Наприклад, Закон
України “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 р., який визначає
не тільки поняття корупції та корупційного діяння, але називає вид і
міру покарання за вчинення корупційних діянь та інших правопорушень,
пов’язаних з корупцією. Тому, на наш погляд, кримінологію не варто
розглядати як “.. теорію протистояння злочинності, яка покликана
пропонувати свої рекомендації для правових наук, спираючись на конкретне
соціологічне та психологічне вивчення відхиленої поведінки та її
факторів” [7].

Зазначені та багато інших чинників дають обгрунтовані підстави вважати
кримінологію базовою наукою про злочинність та засоби її запобігання і
протидії, яка сприяє виникненню, розвитку і удосконаленню інших наукових
напрямів кримінального профілю.

Юридизація кримінологічної науки є природною, бо вона має безпосереднє
відношення до фактів та відносин правового характеру і тому без
перебільшення підкреслює саме юридичну сторону даного явища.

Кримінологія як складова частина юриспруденції здійснює певний вплив на
правову сферу, на яку розповсюджуються повноваження державних органів
під час вирішення правових питань з метою досягнення правосуддя та інших
справедливих рішень органів юстиції.

Юриспруденція давно подолала виключно юридико-догматичний підхід, тому
кримінологія як юридична наука не може не враховувати базис і надбання
філософських, соціально-психологічних та інших знань, але існує
спеціалізація кримінології, яку не можуть замінити вищезазначені галузі
знань. І, як справедливо зазначає, на наш погляд, А.І. Долгова,
“розвиваючись в межах юриспруденції, кримінологія стала
загальнотеоретичною наукою для наук кримінального циклу (кримінального і
кримінально-виконавчого права, кримінального процесу і криміналістики,
оперативно-розшукової діяльності та судової психіатрії тощо), кількість
яких не є сталою, а співвідношення кримінології і вказаних наук можна
порівняти як співвідношення теорії держави і права та інших юридичних
дисциплін” [8].

Особливе місце в розробці концептуальних положень кримінології як науки
про злочинність посідає кримінологічна практика, яка за сучасних умов,
завдяки багатьом розробкам вчених та більш уважному ставленню до
кримінологічних проблем з боку влади, набуває подальшого розвитку. Це,
перш за все, залежить саме від кримінологічної політики як стратегічного
напряму протидії злочинності в країні.

Кримінологічна політика, яка потребує подальшого дослідження сьогодні, є
складним явищем, що знаходиться у стадії формування та розвитку, хоча
вітчизняною кримінологічною наукою не було своєчасно зазначена як
важливий компонент предмета вивчення, але який реально існує протягом
тривалого часу (про що свідчить багато чинників: нормативних, правових,
організаційних, дослідницьких і т.ін.).

Тому кримінологічну політику на сучасному етапі розвитку держави можна
визначити як певну функціональну дефініцію влади, а саме, як:

1) частину внутрішньої соціальної політики у сфері боротьби зі
злочинністю;

2) спосіб наукового бачення та практичної діяльності держави і
суспільства в цілому, шляхи і засоби, за допомогою яких здійснюється
захист суспільства і громадянина від злочинних посягань;

3) особливий вид людської діяльності, пов’язаної із загально-соціальними
та спеціально-кримінологічними заходами дослідження, запобігання та
протидії злочинній діяльності;

4) наукову платформу вибору мети та завдань, стратегії і тактики, які
ведуть до реалізації обумовлених соціальними інтересами потреб;

5) галузь взаємовідносин політичних напрямів у системі
державно-політичної діяльності (іншими галузями внутрішньої та
зовнішньої політики держави);

6) свідому, виважену, цілеспрямовану діяльність державних, політичних
інститутів, у тому числі правоохоронних органів, інститутів
громадянського суспільства і окремих громадян у сфері кримінологічної
теорії і практики;

7) комплексний науково обґрунтований напрям активного наступу і протидії
злочинності, який інтегрує і поєднує в собі завершену систему взаємодії
та використання досягнень і здобутків усіх наукових галузей та
інститутів, які займаються проблемами злочинності (як фундаментальних,
так і прикладних напрямів).

Тому вважаємо за доцільне зазначити або самостійно, або обмежено, що
передбачає термін “політика у сфері боротьби зі злочинністю” (який не
має чіткого наукового обґрунтування), термін “кримінологічна політика
держави”, які, на нашу думку, конкретно виражають сутність даного
напряму державної політики і ґрунтуються на концептуальних положеннях
кримінології як наукового, так і практично прикладного характеру.

Кримінологічна політика, на нашу думку та погляд інших вітчизняних
вчених-кримінологів [9], повинна знайти своє місце як важливий компонент
дослідження та вивчення предмета науки, а також навчальної дисципліни
“Кримінологія”.

Слід визначити її інтегруючу роль серед таких напрямів державної
політики, як “кримінальна політика” (до речі, дана дефініція сьогодні є
не зовсім науково обґрунтованою як з боку юридичних, так й етимологічних
тлумачень). Вважається, що більш точним було б визначити її як
кримінально-правову чи кримінально-карну політику, бо саме карною
проблемою вона й займається. Поряд з нею, або в її структурі, знайти
місце кримінально-процесуальній та кримінально-виконавчій
(пенітенціарній) політиці, а також оперативно-розшуковій та іншим
напрямам політики, які охоплюють процеси запобігання і протидії
злочинності своїми специфічними формами впливу, зусилля і соціальне
замовлення яких, врешті-решт, спрямовано на кримінологічний результат,
заради якого функціонують усі сфери кримінальної юстиції.

Кримінологічна політика як державно-соціальний феномен радикально
впливає на розвиток кримінологічної теорії і практики в цілому та на
розвиток її фундаментальних і прикладних галузей.

За рівнями формування політичного бачення кримінологічної проблеми,
визначення стратегічних шляхів її вираження суб’єктами формування і
виконання даної політичної волі, участі в цьому процесі громадськості
необхідне проведення наукових досліджень. Заслуговують на увагу і
питання реалізації кримінологічної політики на регіональних і відомчих
рівнях. Особливою проблемою, як актуальним напрямом сьогодення,
вважається реалізація кримінологічної політики і практики, що полягає в
систематизації та формуванні спеціальної нормативно-правової галузі
кримінологічної практики як складової частини кримінології, що поряд з
іншими аргументами раз і назавжди зніме полеміку щодо “юридичності” або
“неюридичності” даної науки (хоча ця юридичність існувала весь час,
тільки до цього достатньо чітко не була визначена).

На наш погляд, як однією з форм проведення в життя кримінологічної
політики можна вважати утворення і визначення в законодавстві системи
органів і служб у структурі виконавчої влади (на всіх рівнях), яка б
забезпечувала:

інформаційно-аналітичну діяльність (оцінка реальних змін злочинності,
процесів її детермінації, ефективності раніше застосованих заходів
протидії);

розробку кримінологічних прогнозів, стратегію запобігання і протидії
злочинам, кримінологічну експертизу законодавчих та відомчих актів,
спрямованих на протидію злочинності, експертизу щодо ефективності дії
конкретних правових норм, практики їх застосування.

Саме такі заходи з боку держави були б корисними стосовно недопущення
традиційних методів “спроб і помилок” в умовах дії “кризового права”,
коли є можливість “розкрадати державу згідно з чинним законодавством”
[10] та залишення без відповідної правової реакції значної кількості
фактично вчинених з позиції кримінології як відомих, так і латентних
злочинів.

Іншою важливою формою кримінологічної політики, на нашу думку, слід
вважати створення більш ефективних нормативно-правових засад
кримінологічної практики.

Формування нормативно-правової системи кримінологічної практики
будується, на наш погляд, на дослідженнях кримінологією правової матерії
і наявності регламентованих юридичними актами форм її існування, якої
вимагають визначення поняття і сутності даного виду суспільних відносин.

Саме такого виду відносини є одним із елементів інтегративної сукупності
в правовому житті та юридичному просторі суспільства.

Певною мірою такі відносини можуть розглядатись як стереотип поведінки,
в якому реалізується норма базової галузі права, вони впливають на
удосконалення правових галузевих норм, процесу правоохоронної та
правозастосовчої практики.

Умовно названа кримінологічна галузь права, або, точніше, правова галузь
кримінологічної практики, ще не має чітко вираженого специфічного методу
правового регулювання, хоча властивий їй масив норм різного ґатунку
фактично існує (наприклад, закони України: “Про боротьбу з корупцією”,
“Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення
волі”, “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою
злочинністю”).

Це комплексне утворення більш схоже на явище державно-управлінського
характеру, яке діє на ґрунті інтегративного підходу до регулювання
окремих груп суспільних відносин, що реально існують і мають свій
юридичний вихід, але не як окрема галузь права, а як нормативістська
система. У той час, коли потреба у формуванні даної правової галузі
давно назріла.

У разі відсутності “чистої” галузі законодавства, яке б могло містити в
собі норми виключно кримінологічної сфери відносин, можна запровадити в
обіг науки поняття певної “зони тяготіння” багатьох законодавчих актів
або їх змістовних частин (наприклад закони України “Про
оперативно-розшукову діяльність”, “Про міліцію”, “Про СБУ, проекту
закону “Про профілактику”, укази Президента України, постанови Верховної
Ради України, відомчі нормативні акти тощо), коли дані законодавчі акти,
або їх деякі складові частини можуть бути і фактично існують в “зоні
тяготіння” кримінологічної науки і кримінологічної практики та впливають
на системотворення в даній сфері не через конкретну галузь права, а
безпосередньо, поряд з правом, до того часу поки не буде створено своєї
специфічної комплексної системи кримінологічного права і законодавства
України.

Як комплексна галузь, яка формується для застосування у сфері
соціального, у тому числі державного управління, дане
предметно-функціональне утворення як нове явище в структурі права
відображатиме тенденцію до об’єднання різних в юридичному відношенні
галузей і комплексних спільностей законодавства, яке не відноситься в
даний час ні до однієї галузі права, але може виступати як міжгалузеве,
чи надгалузеве утворення в подальшому його розвитку і визнання
політичною у тому числі законодавчою владою. І це закономірно, бо, в
решті решт, не суспільні відносини повинні будуватись в рамках
юридичного закону, а навпаки, юридичний закон повинен будуватись в межах
об’єктивних суспільних відносин, що склались.

“Життя права, – стверджує Д.А. Керімов (і з ним можна погодитись), – не
тільки в системі його норм, але й в правовій політиці і принципах, не
тільки в об’єктивному, але й в суб’єктивному праві, в процесі
правотворення і правотворчості, в застосуванні, виконанні, дотриманні і
в багатьох інших шляхах і способах реалізації правових вимог, на кінець
в законності і правопорядку. Реальність права не тільки в кодексах та
інших законодавчих актах, але й в їх діях – організації управлінського
процесу, в регулюванні суспільних відносин, у впливі на людей” [11].

Юридичне нормування кримінологічної практики як актуальна проблема
концептуального вирішення вносить елемент регулятивності, стабільності
визначеності і системності у сфері кримінологічних відносин. Саме тут
вбачається прикладна завершеність в кримінології – її правотворчості і
правозастосування. Як фундаментальна наука про злочинність вона пронизує
всю правову сферу в межах предмета свого дослідження. Кримінологічні
дослідження як форма наукового пошуку і розповсюдження його результатів
на подальше пізнання природи механізму правового регулювання, відіграє в
цьому механізмі програмно-впорядковану роль, визначає стратегію боротьби
за посилення соціальної ефективності галузей права, які регулюють
питання, пов’язані з боротьбою зі злочинністю.

Тому, зважаючи на те, що запропонована система правоусвідомлення в
кримінологічній науці з властивою в таких випадках дискусійністю не є
умоглядною і спекулятивною. Так як різні правові концепції в юридичній
науці є по суті синтезом, узагальненням і відображенням не тільки руху
правової форми суспільної діяльності, але й усієї соціально-політичної
динаміки, що цілком властиве кримінологічному феномену. І саме тут
глибина проникнення наукової думки в природу визначених кримінологією
явищ збагачує поняття про них новим змістом. Це викликає потребу
фіксації в юриспруденції кримінологічних феноменів, які вказують на
основні суттєві ознаки предмета, що вивчається і відрізняє їх від
системи вже існуючих правових явищ.

Процес криміналізації соціальних явищ складається з певних стадій,
передбачає користування певними методами і здійснення певних операцій.
Це процес переведення об’єктивних реалій, що мають місце в
кримінологічній практиці на мову рішень, нормативних приписів, які
приведені у відповідну юридичну форму і призначені організувати і
стимулювати людську діяльність в напряму запобігання і протидії
злочинам, забезпечити досягнення суб’єктами відносин соціально корисних
і необхідних цілей. Цей різновид суб’єктивної діяльності людей, який
повинен здійснюватися на науковій основі, не повинен стверджувати себе
суб’єктивною волею на противагу закону. Сам механізм перенесення даного
масиву фактів у нормативістську сферу, повинен проходити шлях змін від
матеріальних факторів до свідомості і від неї – до правових норм.

У даному разі юридичний мотив як категорія, що має на меті визначення
санкції у формі закону (чи відомчого нормативного акту) під час
досягнення соціально корисних цілей кримінологічного характеру, в
кожному окремому випадку проходить становлення поза закономірностей
правової форми і передбачає соціолого-кримінологічний підхід до справи
пізнання всіх необхідних груп факторів, що впливають на формування
закону у сфері кримінологічних відносин. Погляди і уявлення, що стоять
за категорією юридичного мотиву в кримінологічній практиці об’єктивно
визначають сукупність соціальних зв’язків, певні відповідні варіанти
поведінки учасників цих суспільних відносин, які повинні стати
загальнообов’язковими правилами, набути форму спільної обов’язковості. У
цьому контексті юридичний мотив визначається і як суб’єктивна сторона
потреби правового регулювання таких відносин. Тому лейтмотив
удосконалення нормативістики у сфері кримінологічних відносин
(кримінологічної практики) повинен також знайти своє місце в положеннях
кримінологічної доктрини держави.

Під час розробки концептуальних положень стосовно нормативно-правової
бази кримінологічної практики доцільно визначитись з класифікацією
нормативних актів і конкретною класифікаційною характеристикою правових
норм та положень відомчих нормативних актів за їх функціональним
призначенням, характером та спеціалізацією.

Крім зазначених напрямів розвитку кримінології, необхідно здійснювати
дослідження правових норм, інших галузей права в напрямах вивчення їх
ефективності впровадження і застосування в кримінологічній практиці, що
давало б підстави вважати, що дані норми відповідають вимогам
суспільства, чи потребують змін і подальшого удосконалення.

Зазначені міркування з деяких актуальних, на наш погляд, питань розвитку
кримінологічної науки не претендують на істинність в останній інстанції
і носять дискусійний характер. Але аналізуючи процес саморозвитку
кримінології, необхідно враховувати саме ті фактори її розвитку і
удосконалення, які формуються в соціальній дійсності і які реально
впливають на цей процес. Тому при формуванні сучасної кримінологічної
концепції необхідно приймати до уваги новітні цілі та їх конкретизацію у
завданнях, функціях, принципах кримінологічної науки і практики, що
постають у сучасний період, формування перспективних гіпотез
кримінологічної політики, кримінологічної нормотворчості, основ
кримінологічної стратегії і тактики запобігання і протидії злочинності
та її окремим видам, удосконалення процесу підготовки та здійснення
наукових досліджень в даній сфері.

 

Список використаних джерел

1. Szabo D. Criminologoe comparee, signification et taches. – Annales
internationales de criminologie, 1973. Р. 89–125.

2. Шибутани Т. Социальная психология. – М.: Прогресс, 1969. – С. 15.

3. Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и патология. – М.: Наука,
1982. – С. 6.

4. Попович В.М. Економіко-кримінологічна теорія детінізації економіки:
Академія ДПСУ. – Ірпінь, 2001. – С. 46–49, 141, 300.

5. Бурлаков В.Н. Криминология ХХ века. – СПб: Юрцентр пресс, 2000. – С.
10.

6. Исиченко А.П. Оперативно-розыскная криминология: Учеб. пособие. – М.:
ИНФРА – М, 2001. – C. 69.

7 Литвак О.М. Загальнотеоретичні підвалини соціально-кримінологічного
запобігання злочинності // Право України. – 2001. – № 5. – С. 97–102.

8. Российская криминологическая энциклопедия / Под ред. А.И. Долговой. –
М.: Норма, 2000. – С. 309.

9. Зелинский А.Ф. Криминология. – Харьков: Рубикон, 2000. – С. 17.

10. Кучма Л.Д.  // Голос України. – 1999. – 16 лют. – C. 3.

11. Керимов Д.А. Соотношение теоретической и практической деятельности в
процессе познания права // Сов. гос. и право. – № 3. – 1987. – С. 13–14.

О.М. Джужа, В.В. Василевич, А.В. Кирилюк. Теоретичні проблеми сучасного
погляду на розвиток кримінології. “Боротьба з організованою
злочинністю і корупцією (теорія і практика)” 6’2002

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020