.

У боротьбі з організованою злочинністю та корупцією важливі конкретні дії (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
123 2303
Скачать документ

Реферат

на тему:

У боротьбі з організованою злочинністю та корупцією важливі конкретні
дії

Організована злочинність реально загрожує національній безпеці,
протистоїть конституційному і суспільному ладу, проникає у владні
інституції держави, залучаючи у свої тенети політичних і громадських
діячів. Цей феномен – як соціальне явище в Україні – пройшов шлях певної
трансформації, у тому числі й в міжнародному масштабі. Організована
злочинність має властивість створювати свої легальні структури з метою
їх використання і спрямована на максимальне та швидке вилучення
прибутків за умов мінімального ризику в період низької ефективності
діяльності законодавчої та виконавчої влад. Саме максимальне збагачення
суб’єктів організованої злочинності є її головною метою.

Вивчення стану і тенденцій організованої злочинності в державі, її
аналіз свідчать, що процеси, які сьогодні відбуваються у кримінальному
середовищі, набувають стійкої тенденції до трансформації. Вона з
корисливою метою все більше проникає у фінансово-економічні галузі
держави, а також управлінські структури для забезпечення безпеки своєї
діяльності; політизується і професіоналізується. Керівники кланів
організованих злочинних угруповань вживають всіх заходів для надання їх
діяльності законного статусу та “виховання” суспільства в дусі
примирення з цими проявами. За неприйняття їх ідеології ділки
організованої злочинності діють дуже жорстоко, використовуючи
залякування, погрози зброєю та її застосування. Все це відбувається
майже відкрито й зухвало, нерідко з використанням вибухових речовин та
пристроїв. Саме з цими мотивами пов’язують вбивства в Україні таких
відомих осіб, як В. Гетьман, В. Щербань та ін.

Тільки у минулому році було вчинено 560 злочинів із застосуванням
вогнепальної зброї, ще 41 – вибухівки. Відносно працівників органів
внутрішніх справ вчинено 1326 злочинів (проти 1144 – у 2002 році),
прокуратури – 170 (121), судів – 154 (109), Служби безпеки – 112 (65).
Всього в результаті цих злочинів загинув 31 співробітник правоохоронних
органів.

Темпи зростання організованої злочинності в Україні, процеси
інтернаціоналізації цілої низки видів злочинної діяльності, поява
потужних кримінальних організацій транснаціонального характеру
становлять загрозу і для демократичного розвитку держави, створюють
умови для криміналізації економічних відносин та всієї вертикалі влади в
країні.

Як свідчить статистика, за перше півріччя поточного року у державі
спостерігається тенденція до збільшення кількості виявлених
правоохоронними органами організованих злочинних угруповань, зокрема,
знешкоджено 493 організовані групи та злочинні організації, з них – 23
злочинні організації, у тому числі – 324 організовані групи та злочинні
організації загальнокримінальної спрямованості, з них – 17 злочинних
організацій. Із загальної кількості організованих груп і злочинних
організацій підрозділами МВС виявлено, відповідно, 470, з них – 21
злочинна організація, СБУ – 14, з них – 2 злочинні організації,
податкової міліції – 5, з них – 0, органами прокуратури – 4, з них 0 –
ЗО. Питома вага організованих груп і злочинних організацій, виявлених
працівниками підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю МВС,
становить 63,3 % (300), карного розшуку – 24,9 % (118), боротьби з
економічними злочинами та боротьби з незаконним обігом наркотиків – по
5,9 % (28).

Організованими групами та злочинними організаціями (за даними МВС)
вчинено понад 3,5 тис. злочинів (–14,3 %), у тому числі майже 2,9 тис.
тяжких та особливо тяжких (–8,9 %). У середньому однією організованою
групою або злочинною організацією вчинено 7,5 злочини. Серед
зареєстрованих злочинів: 891 (–18,7 %) – економічної спрямованості, 776
(–20,3 %) – крадіжок, 665 (+52,9 %) -у сфері обігу наркотичних засобів
та психотропних речовин, 290 (+5,5 %) – розбоїв, 117 (+17,0 %) –
грабежів, 85 (–24,1 %) – злочинів, пов’язаних з незаконним обігом зброї,
66 (+6,5 %) – торгівлею людьми, 32 (–31,9 %) – умисних вбивства, 28
(+21,7 %) – фактів бандитизму, 208 (+1,0 %) – привласнення, розтрат та
заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем, з них 176
(176) – в особливо великих розмірах, 41 (+86,4 %) – хабарництва, 47
(+2,5 рази) – легалізації грошових коштів, здобутих злочинним шляхом.

Разом з тим, активізація діяльності правоохоронних та інших державних
органів у боротьбі зі злочинністю ще не відповідає вимогам часу.
Зокрема, певне збільшення кількості виявлених злочинів, вчинених
організованими злочинними угрупованнями, не завжди характеризує їх як
стійкі чи ієрархічні об’єднання. Відомо, що чимало з них представляють
собою малочисельні групи з 2–3 осіб загальнокримінальної спрямованості.
Організовані злочинні угруповання та злочинні організації з розгалуженою
структурою, до складу яких входила б значна кількість осіб, що займалися
злочинною діяльністю упродовж тривалого часу, вчиняли тяжкі та особливо
тяжкі злочини (передусім, у сфері економіки, в її найбільш
криміналізованих галузях), виявляються ще мало та лише в окремих
регіонах. Переважна більшість організованих груп і злочинних організацій
(249) мали чисельність від 4 до 10 осіб, 225 – у своєму складі
налічували по 3 особи і тільки 10 – понад 10 осіб. Викрито 343
організовані групи і злочинні організації, що діяли до одного року, 99 –
до двох років, 48 – від трьох до шести років, та 3 – понад шість років.

Аналіз свідчить, що функціонування організованих злочинних угруповань
стало можливим завдяки різноманітним процесам, які відбуваються в
Україні та, зокрема: послабленню ролі держави в суспільстві, втраті нею
ряду важливих функцій в економіці, недостатньому законодавчому
забезпеченню, повільному проведенню реформи правоохоронних органів,
законодавчому, матеріальному та фінансовому забезпеченню їх діяльності,
що призвело до відтоку з їх лав професійних кадрів, у тому числі до
нових фінансово-економічних структур. Паралельно присутнє і таке вкрай
негативне явище, як зрощування працівників правоохоронних органів з
кримінальними структурами. Проведені дослідження показали, що
психологічна атмосфера в суспільстві є нестабільною, в державі існує
моральне розтління значної частини нації. Люди звикли до обманів,
лицемірства, ігнорування законів і влади. Характерним є те, що при
роздержавленні великої кількості суспільної власності з’явилася
можливість скоювати злочини посадовим особам; серед цієї категорії осіб
панує психологія швидкого особистого збагачення і це, безумовно, –
головна складова неефективного подолання кризового стану в політиці та
економіці. На цьому фоні значно активізувалась як загальнокримінальна,
так і економічна злочинність.

У той же час перейшла межу дозволеного велика кількість людей, які в
минулому були законослухняними, і серед них – різні ділки, які тільки
очікували сприятливої нагоди збагатитися як за рахунок інших, так і за
рахунок помилок державної влади. Встановлено, що певна частина з них –
це ті, хто раніше знаходилися при владі, хто, завдяки нечесно здобутим
коштам, проникли до владних структур та посилювали розквіт егоїстичних
пристрастей, породжуючи ланцюгову корупцію, порочність, ігноруючи всі
поняття про чесність, моральність і законність.

Статистична звітність щодо боротьби з організованою злочинністю є дуже
складною та суперечливою. Вона жодною мірою не відображає реального
становища цього дуже небезпечного для держави явища і результатів
протидії йому. Основними причинами зазначеного, на наш погляд, є те, що
ніби як соціальне явище, організована злочинність існує, а як юридичне
(кримінальне) – не існує. Нинішнє визначення законодавцем поняття
вчинення злочину організованою групою або злочинною організацією (ст. 28
Кримінального кодексу України) є надто оціночним і умовним, що породжує
труднощі в його практичному застосування. Недарма в науці ведуться
численні дискусії щодо визначення організованої злочинної діяльності та
введення такого визначення до нормативно-правових актів. Зокрема А.П.
Закалюк пропонує визначити кримінально-правове поняття “злочинна
діяльність”, як систему цілеспрямованих неодночасних злочинних, інших
протиправних і непротиправних дій суб’єкта злочину, вчинених з прямим
умислом, підкорених єдиній меті забезпечення умов та безпосереднього
вчинення злочину (злочинів), підтримки і розвитку самої злочинної
діяльності [1]. Було б виправданим, якщо діяльність організованих
угруповань оцінювали б не стільки за структурою їх побудови і розподілом
ролей співучасників, що має місце і при груповому скоєнні злочинів, а за
видами злочинної діяльності (отримання надприбутків, наркобізнес,
торгівля зброєю тощо)і її метою – незаконне збагачення.

Наявні випадки, коли правоохоронні органи з метою штучного покращання
показників роботи з викриття організованих злочинних груп досить часто
виходять з припущення про вчинення злочинів організованою групою, не
маючи для цього прямих та достатніх доказів. Показники про розкриття
злочинів дуже важливі для оцінки роботи правоохоронних органів.

Розбіжності виявляються також і у статистичних звітах, які ведуться
різними відомствами. Все це дає можливість злочинним угрупованням швидше
розвиватися, удосконалювати свою організаційну структуру,
професіоналізовуватися, озброюватися, інтернаціоналізовуватися та
визначати шляхи збагачення, займатися розподілом сфер впливу і
ліквідувати конкурентів.

Радикальною стратегією боротьби зі злочинністю може бути попередження її
шляхом вивчення і усунення криміногенних факторів.

Боротьба з організованою злочинністю, на нашу думку, повинна
переслідувати три основні мети: наступ на окремих фігурантів, на
незаконне здобуте багатство і локалізація причин і умов, що її
породжують, як це реалізується, наприклад, в Італії. Такі цілі стали
новим поштовхом для “прозріння” правосвідомості громадян. Законодавством
Італії для мафії передбачено спеціальні тюрми з більш жорстким режимом
утримання, ніж інших злочинців. Мафіозі у тюрмах повністю позбавлені
зв’язків із зовнішнім світом, зустрічі з рідними є дуже рідкими та
небезпосередніми тощо. Довічність ув’язнення та суворий режим штовхають
мафіозі на співробітництво з правоохоронними органами. Це є першим
важливим заходом держави. Крім цього, законодавством країни передбачено
норми, що дозволяють у судовому порядку проводити конфіскацію майна,
незаконно нажитого членами мафії, навіть без доказування їх вини у
вчиненні конкретного злочину. Це є другим важливим і ефективним заходом
у боротьбі з організованою злочинністю. Відчуження майна у членів
організованих угруповань, як стверджують спеціалісти, є рівнозначним
позбавленню їх влади, а не тільки ліквідації економічного підґрунтя
існування. Це дає можливість психологічно звільнити простих людей від
ореолу влади організованих угруповань. Третім важливим заходом впливу на
мафію є те, що законодавство Італії передбачає звільнення членів
мафіозних угруповань від відбуття довічного ув’язнення в обмін на
допомогу з їх боку правоохоронним органам у виявленні мафіозних
угруповань та розслідуванні учинених ними злочинів. Щоб здобути свободу,
деякі з членів мафіозних угруповань йдуть на співпрацю з правоохоронними
органами, незважаючи на небезпеку, що їм загрожує з боку мафії.
Четвертим заходом у боротьбі з мафією стала громадськість, яка поступово
почала вірити у свої можливості у боротьбі з цим явищем [2].

Розв’язання проблеми подолання злочинності полягає головним чином у
нормалізації самої економіки. Необхідно рішуче відсікати джерела
надприбутків від кримінальних структур, політики і, навпаки. Це
стосується, насамперед, фінансово-кредитної системи, нафтопродуктів,
енергоносіїв, кольорових металів, алкогольних напоїв, тютюнових виробів
та інших високоліквідних товарів і послуг. Для цього необхідно, у першу
чергу, створити спеціальну державну комісію для аналізу та вироблення
комплексу економічних заходів на базі сучасного законодавства, створити
міцну та прозору податкову систему, прийняти спеціалізований пакет
законів, спрямований на зміну правових норм, що сприяють діяльності
організованих злочинних угруповань, нейтралізацію їх злочинних
можливостей, у тому числі, – на боротьбу з “відмиванням” злочинних
доходів. Найкращий спосіб боротьби з організованою злочинністю – завдати
могутнього удару по її прибутках.

Розвиток організованої злочинності у всіх країнах світу виносить на
порядок денний питання про неспроможність традиційної поліцейської
системи протистояти цьому спруту. Існуючі недоліки організації
правоохоронних органів завжди призводять до їх глобальної
корумпованості, а тому маємо лише імітацію боротьби зі злочинністю.
Схема деградації правоохоронних органів є однаковою для багатьох країн.
Низький рівень захищеності й заробітної плати ставить держслужбовців
перед дилемою: бути чесним і потерпати від злиднів, або постійно
зазнавати загроз безпеки як особистої, так і своїх родичів, бути
багатим, здоровим, але безчесним. Тому не дивно, що люди схиляються до
останнього. Підкуп, погрози, фізичне знищення незговірливих осіб
дозволяють мафіозним структурам мирно співіснувати з правоохоронними
органами.

Слід мати на увазі, що злочинні організації надають перевагу підкупу,
оскільки вбивства є дуже резонансними і лише фізично позбавляють
перешкоди, а підкуп – прихований і дає можливість залучати
співучасників.

Нейтралізувати підкуп можливо лише у сукупності відбору людей високої
моральної чистоти з відповідним стимулюванням добросовісної служби.
Оскільки моральна чистота значно ускладнює життя людини у нашій
дійсності, кількість таких людей катастрофічне зменшується.

У зв’язку з тим, що захищати державну службу надійно практично
неможливо, то пріоритет у підборі кадрів у боротьбі з організованою
злочинністю повинен віддаватися особам, які є професіоналами та
непідкупними.

Тільки всесторонне вивчення кандидатур, спостереження за ними, система
спеціального навчання – дозволять створити підрозділи безстрашних
бійців, не вразливих для шантажу і здібних виконати будь-яке завдання.
Цей принцип комплектування давно відомий.

Для того ж, щоб служба по боротьбі з організованою злочинністю могла
ефективно виявляти корумповані елементи у всіх відомствах, у тому числі
й у правоохоронних органах, вона має бути максимально самостійною у
своїх законних діях.

Об’єктом серйозної турботи повинна стати безпека суддів та їх
матеріальне забезпечення.

Вивчення історії і досвіду зарубіжних країн по організації боротьби зі
злочинністю свідчить про те, що розвиток організованої злочинності в
Україні повторює всі ті етапи, що відбувалися в інших країнах світу,
тільки з відставанням на декілька десятків років. Здавалося б, що досвід
протидії цьому явищу має дозволяти не тільки більше знати стосовно
природи, структури, механізмів здійснення злочинної діяльності, але й
уможливити упереджувально готуватися до відповідних етапів, однак
останній потрібно не сліпо копіювати, а застосовувати його з урахуванням
національного законодавства та практики діяльності у сфері боротьби зі
злочинністю.

Відомі всі складності викриття й притягнення до кримінальної
відповідальності керівників і лідерів організованих злочинних груп.
Взяти хоча б того ж Аль-Капоне. І все ж таки вдалося зібрати інформацію
про його фінансові справи і засудити до 11 років ув’язнення за порушення
податкового законодавства. На сьогодні укриття прибутків від
оподаткування у США розглядається як один з найбільш серйозних злочинів,
і це дозволяє ефективно протидіяти організованій злочинності, і,
зокрема, вимагати відповідь на питання, чому фактичні видатки значно
перевищують офіційні прибутки? У нас же якийсь маленький службовець,
який одержує декілька сотень гривень на місяць, а то й ніде не працює –
злочинний “авторитет”, будує собі палаци, купує іномарки, а по чинному
законодавству це не може розглядатися доказом факту зв’язку зі злочинною
діяльністю, якщо відсутні джерела офіційного підтвердження таких
доходів. Громадянин виїжджає за кордон і декларує 300 дол. США, а через
декілька днів повертається на “Мерседесі”, який там купив за 100 000
дол. США, а митники не мають навіть права спитати: а звідки він узяв ці
гроші, чи не вивіз їх контрабандним шляхом?

У зв’язку з цим набуло суттєвого значення питання про організацію
системи збору даних, які можуть засвідчити причетність того чи іншого
громадянина до злочинної діяльності, оскільки, крім спеціальних обліків
в МВС, існує багато інших організацій, де фіксуються різні акти і дії
громадян (купівля нерухомості, реєстрація автомашин у ДАІ, різних
договорів і контрактів, закордонні поїздки). Зведені разом ці відомості
можуть вказувати на імовірність кримінальних аспектів життя і діяльності
певної особи.

Потребує також належного професіоналізму і виконання Закону України “Про
боротьбу з корупцією”. Однак, воно здебільшого характеризується гонитвою
за нарощуванням кількісних показників, що вкрай негативно позначається
на якості правоохоронної діяльності. Переважна більшість протоколів
складається, як правило, на держслужбовців найнижчих категорій. Імітуючи
боротьбу з корупцією, правоохоронці нерідко вигадують такі приводи для
складання адмінпротоколів, які інакше ніж знущанням над людиною назвати
не можна.

Дефекти організації правоохоронних органів, таємність і корпоративність
спеціальних служб призвели, зрештою, до їх глобальної корумпованості, а
тому вони почали лише імітувати боротьбу зі злочинністю (концепція
соціального реагування, коли робота ведеться для досягнення зовнішнього
ефекту без серйозних зрушень у результатах).

Враховуючи вирішальну роль ОВС та інших правоохоронних органів у
підтриманні правопорядку, доцільно зупинитися на детальному аналізі
проблеми поширення корупції в правоохоронній системі як початкового
етапу її криміналізації. Фахівці вважають корупцію в ОВС та в інших
правоохоронних органах головною причиною неефективності боротьби з
організованою злочинністю.

Корупція, сама по собі викликаючи деструктивний ефект, стає й своєрідним
механізмом впливу сучасної організованої злочинності на повсякденну
діяльність правоохоронних органів, їх кадрову та репресивну політику.

Одним із основних факторів виникнення корупційних проявів в ОВС є швидка
плинність кадрів. За таких умов працівнику правоохоронного органу
невірно ставити акценти у роботі; у зв’язку з плинністю кадрів він
розуміє, що на посаді може бути недовго. Виходячи з цього, окремі
правоохоронці змінюють свій владний капітал на економічний, закладаючи
таким чином корупційний фундамент у правоохоронну систему.

На підставі викладеного цілком виправданим є висновок про те, що
керівники правоохоронних органів вищої ланки повинні призначатися на
чітко визначений, певний строк. Отже, ні зміна влади, ні інші обставини
не повинні впливати на стабільну роботу правоохоронних органів у
боротьбі зі злочинністю.

Корупція посадових осіб ОВС, прокуратури, суду, органів безпеки та інших
правоохоронних структур викликає у громадськості глибоку недовіру до
влади, почуття страху, небажання співробітничати з нею. Це завдає
серйозної шкоди суспільним відносинам, з огляду на поступову втрату
громадянами прагнення підтримувати традиційні соціальні інститути.
Інакше кажучи, розповсюджена серед “слуг закону” корупція призводить до
зростання цинічного та негативного ставлення до влади тих, хто бачить,
що продажність державних посадових осіб супроводжується безкарністю
злочинців. Отже, головна небезпека корупції полягає в тому, що
усвідомлення безсилля держави перед злочинними формуваннями підриває
довіру до закону.

Необхідно відверто визнати, що держава і суспільство дещо втратили
контроль над цим надзвичайно загрозливим соціальним явищем. Дійсний
рівень злочинності у сфері економіки, зокрема, хабарництва, не
визначений навіть приблизно.

Проблеми організованої злочинності та корупції щодня обговорюються у
пресі, друкуються сенсаційні повідомлення, даються інтерв’ю керівників
правоохоронних органів у ЗМІ про розгалужені злочинні організації та
боротьбу конкуруючих кланів, про банківські й зовнішньоторговельні
махінації, не кажучи вже про перестрілки, сутички та вбивства. Разом з
тим, мало повідомляється, які це клани, хто ними керує, про які саме
організовані злочинні організації йдеться. Майже нічого не чути про
судові процеси відносно більш-менш великих злочинних організацій.

Сьогодні ще немає ефективних дієвих законів, відсутня злагоджена
ефективна політика, координація дій, тісне співробітництво і взаємодія
всіх гілок влади в цій галузі. І тому небезпідставно на всіх рівнях
відмічається, що боротьба з організованою злочинністю і корупцією
ведеться недостатньо і переважно лише на папері. Для розв’язання цієї
проблеми потрібен чесний, об’єктивний і, головне, – виважений аналіз
стану організованої злочинності з точки зору всіх аспектів цього явища.

В останні роки в Україні розростання “тіньової” економічної діяльності
досягло таких масштабів, що її неврахування призводить до значного
перекручення макроекономічних показників і, як наслідок, до серйозних
помилок в аналізі, прогнозі та моделюванні соціально-економічної
ситуації. Існування і розвиток “тіньової” економіки має й інші негативні
наслідки.

За даними Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою
злочинністю Служби безпеки України, комерційні банки України,
обслуговуючи “тіньовий” капітал, можуть отримувати від 1,5 до 7 %
прибутку від суми обігу коштів, що складає від 50 до 500 тис. дол. США
за місяць, які потім потрапляють на закордонні рахунки. Спільна
зацікавленість в таких оборотах змушує посадових осіб банківських
установ повідомляти зловмисників про зацікавленість з боку
правоохоронних органів діяльністю фіктивних фірм, що використовуються
ними, розробляти та впроваджувати безпечні схеми захисту, як, наприклад,
використання в момент перевірки наявних заяв без дати підписання про
закриття рахунку, що дає можливість списувати кошти з розрахункових
рахунків “віртуальних” суб’єктів підприємницької діяльності.

Численні аналізи та дослідження Міжвідомчого НДЦ при Координаційному
комітеті по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю показують,
що основна проблема корупції полягає у “тіньовому” секторі економіки.
Останнім часом з’явилися нові форми корупційних діянь (що не караються у
кримінальному порядку), це: безпосередня участь посадових осіб,
державних службовців та депутатів усіх рівнів і членів їх сімей у
комерційній діяльності для одержання особистого чи корпоративного
прибутку; використання службового становища для “перекачування”
державних коштів та матеріальних цінностей в комерційні структури і
переведення грошей у готівку; надання пільг для своєї корпоративної
групи (політичної, релігійної, національної, кланової та ін.) з
відтягненням державних ресурсів; використання службового становища для
впливу на засоби масової інформації з метою здобуття особистої та
корпоративної вигоди; використання посадовими особами, державними
службовцями, депутатами, політичними діячами підставних осіб та родичів
у комерційних структурах з метою здобуття особистого чи корпоративного
прибутку; використання службового становища для маніпулювання
інформацією з метою одержання особистої та корпоративної вигоди;
лобіювання при прийнятті нормативних актів в інтересах зацікавлених
угруповань; не переслідуване у кримінальному порядку зловживання
службовим становищем у процесі приватизації, здачі в оренду,
ліцензування, квотування тощо.

Схильність до частої підготовки, зміни, скасування законодавчих актів і
норм, що діють у сфері розподілу грошових і товарних потоків,
використання власності, бюджетних коштів, податкових регуляторів,
викликає підвищений інтерес до відповідних норм цивільного, бюджетного,
податкового, митного, адміністративного законодавств і їх безперервних
змін. Таку схильність можна вважати індикатором прихованих інтересів.

Внаслідок подібних юридичних пороків виникає хаос у правовому
регулюванні, коли виконавчі органи і депутати довільно вибирають “тему”
закону та його окремих положень і легко лобіюють інтереси конкретних
юридичних та фізичних осіб. Чиновники діють тільки на розсуд, що
живиться хабарами та іншими винагородами. Державні органи не пов’язані
правилами, а їхні дії позбавлені відкритості. Суб’єкти господарської
діяльності довільно укладають з ними угоди [3]. На сьогодні в Україні не
існує механізму відзиву депутатів у разі порушення ними чинного
законодавства і впливу на них виборців. Тільки через механізми впливу на
них народ може реально реалізувати свої накази.

У зарубіжних країнах значна увага приділяється боротьбі з парламентською
корупцією. Так, у Канаді правовідносини за участю парламентарів та
членів уряду врегульовані нормами конституційного і кримінального права.
В Акті про парламент і Регламенті парламенту існує ціла низка норм з
правилами та рекомендаціями щодо поведінки парламентарів при зіткненні
їх політичних і економічних інтересів.

Кримінальний кодекс Канади відносить таку форму корупції, як хабарництво
парламентаря, до акту державної зради. Парламентарю за це правопорушення
загрожує тюремне ув’язнення на строк до 14 років і автоматичне
позбавлення депутатського мандату.

У США діють кодекси поведінки сенаторів і членів Палати представників
Конгресу. Парламентарі повинні щорічно подавати декларацію з детальним
описом усіх доходів і витрат:

– повний заробіток, дивіденди, проценти за вкладами, доходи від рухомого
і нерухомого майна;

– фінансові та інші доходи, що отримані від неурядових організацій;

– оплата транспортних та інших пов’язаних з ними витрат;

– подарунки, отримані від будь-яких осіб та організацій, у тому числі у
вигляді оплати транспортних витрат, харчування, проживання в готелях,
пригощання в ресторанах, різних розваг;

– фінансові та інші зобов’язання, заборгованості за ними;

– угоди і домовленості з різними організаціями про можливу роботу тощо.

Корупційними діями, за які наступає кримінальна відповідальність,
вважаються також розкрадання та привласнення чиновниками державного
майна.

У деяких країнах кримінальне покарання наступає лише за сам факт
виявлення майна, цінностей та різних витрат, що перевищують суму доходів
службовця.

У статті 11 Указу Голови Китайської Народної Республіки від 21 січня
1989 р. сказано, що урядовець, майно або витрати якого вочевидь
перебільшують його законні доходи, зобов’язаний пояснити джерела таких
надходжень. Якщо урядовець не в змозі засвідчити своїх доходів, частина,
що перевищує його доходи, має вважатись незаконними доходами. У такому
випадку він підлягає ув’язненню на строк до 5 років, а частина незаконно
отриманих доходів –конфіскації.

Організовані злочинні угруповання продовжують негативно впливати на
економіку в багатьох регіонах України. До свого протиправного бізнесу
організований криміналітет залучає висококваліфікованих фахівців, що
дозволяє “авторитетам” від “тіньової” економіки реалізовувати складні
фінансові схеми, пов’язані із залученням великої кількості підприємств.

Рівень корупції в Україні, враховуючи її латентний характер, залишається
високим. Те, що державні службовці, особливо, у вищих ешелонах влади при
невеликих зарплатах у багатстві не відстають від лідерів і керівників
організованих злочинних формувань, свідчить про їх високу
корумпованість. Поширеність корупції в Україні обумовлена
організаційно-правовими, економічними та соціально-політичними
факторами. Подальша “тінізація” економіки породжує і характеризує рівень
корупції, а кримінальна та адміністративна статистика констатує лише
результати боротьби з нею. Вона характеризує один бік проблеми –
активність правоохоронних органів, але в жодному разі не масштаби
корупції в державі; всі ці статистичні показники є суб’єктивними.

Наявні форми звітності правоохоронних органів охоплюють лише
адміністративні корупційні правопорушення і залишають за межами облік
фактів корупції кримінального характеру, що позбавляє можливості глибоко
оцінити стан цієї роботи і оперативно реагувати на недоліки. Такий стан
речей став можливим завдяки причинам, які детермінують та продукують
корупцію у нашому суспільстві.

Отже, залежно від рівня, змісту та сили детермінуючого впливу на
корупцію їх можна поділити на:

1) соціальні передумови корупції;

2) загальні причини та умови корупції;

3) причини та умови конкретних корупційних діянь.

Соціальні передумови – це соціальні, економічні, політичні, правові та
інші процеси і явища, які існують на загальносоціальному рівні, у тому
числі у формі соціальних протиріч, і, не маючи правильного розвитку чи
не знаходячи своєчасного і належного вирішення, створюють
детерміністичне підґрунтя корупції – зумовлюють виникнення та розвиток
чинників, що виконують роль загальних причин і умов корупції та причин і
умов конкретних корупційних діянь.

Загальні причини та умови корупції – це чинники, які породжують корупцію
(її окремі види) як свій наслідок або сприяють її існуванню. Причини та
умови конкретних корупційних діянь – це чинники, які, перебуваючи у
прямому безпосередньому причинному зв’язку з корупційним діянням,
породжують його чи сприяють його вчиненню [4].

Разом з тим, аналіз боротьби з корупцією дозволяє зробити деякі
практичні висновки. Головним є те, що зусилля в цьому напрямі мають
ґрунтуватися на розумінні конкретних проблем країни і враховувати стадію
її політичного розвитку. Водночас досвід боротьби вказав на моменти, без
яких домогтися успіху в подоланні корупції фактично неможливо.

Перш за все, як уже не раз наголошувалось – це політична воля уряду.
Жодні законодавчі або адміністративні заходи не можуть бути ефективним,
якщо нема політичної волі на всіх рівнях уряду. Друге – це реальна,
гарантована незалежність судової, слідчої систем та діяльності
кримінальної міліції країни. У світлі змін, внесених до чинного
законодавства, на сьогодні можна говорити лише про певну незалежність
судової системи; разом з тим, менше за все ведеться розмова про
незалежність оперативних та слідчих підрозділів, які виявляють злочини,
а не отримують готові кримінальні справи з обвинувальними висновками.
Наприклад, інститут слідчого є недосконалим. Слідчий, де-юре являючись
незалежним суб’єктом розслідування, самостійно приймає рішення по
кримінальній справі, де-факто постійно зазнає втручання у процес
розслідування. Слідчий не може повною мірою реалізувати свою
процесуальну незалежність та самостійність у розслідуванні, оцінці
доказів і прийнятті процесуальних рішень у справі, тому прокурор
наділений правом давати вказівки про притягнення певної особи як
обвинуваченого, про кваліфікацію злочину, обсяг обвинувачення (ст. 114,
227 КПК). Вирішення цих питань безпосередньо пов’язане з правом слідчого
оцінювати зібрані ним докази у кримінальній справі за своїм внутрішнім
переконанням (ст. 67 КПК), а коли він визнає таким чином, що цих доказів
достатньо, то тільки тоді виносить мотивовану постанову про притягнення
певної особи як обвинуваченого (ст. 131 КПК). Окрім цього, законодавець
у ч. 1 ст. 114 КПК вказує на повну відповідальність саме слідчого, а не
прокурора за законне і своєчасне прийняття рішення та проведення слідчих
дій. Законодавець не робить винятку для таких рішень та слідчих дій, які
проводяться слідчим за письмовою вказівкою прокурора. Тому дача
прокурором вказівок слідчому всупереч його внутрішньому переконанню є ще
й не зовсім гуманною [5]. Проект Закону України “Про статус слідчого”
залишається поза увагою законодавця, процес створення Національного бюро
розслідувань як окремого незалежного правоохоронного органу мав початок,
але не знайшов продовження. Ми уже не говоримо про залежність цих
суб’єктів процесу від керівників відомств, яким вони підпорядковані.

Третє – це те, що правові реформи лише частково розв’язують проблему.
Щоб одержати віддачу, вони мають бути тісно поєднані з іншими формами
боротьби з корупцією – з економічними, фінансовими, соціальними,
організаційними і навіть культурними. На загальний стан корумпованості в
державі негативно впливають суттєві прогалини вітчизняного
антикорупційного, податкового і бюджетного законодавств, низька правова
культура населення, невідпрацьована, а подекуди й відсутня, система
підбору, підготовки кадрів, належного контролю за їх діяльністю.
Державний апарат управління потребує негайного реформування з тим, щоб
чітко були визначені політичні посади в державі і посади державних
службовців; критерії оцінки діяльності останніх є результатами їх роботи
(за рішенням незалежної атестаційної комісії), а не керівника, а тим
більше – керівника-політика.

Чинний Закон України “Про боротьбу з корупцією” абсолютно не сприяє
ефективності боротьби з цим явищем, а, навпаки, призвів до зростання
хабарництва в декілька раз і зробив його нормою життя багатьох
чиновників. По суті цей Закон створив колізію законів, у результаті чого
є можливість вибору застосування за одне і теж діяння кримінальної або
адміністративної відповідальності. Майже дев’ятирічна практика дії
Закону з усією очевидністю підтвердила, що основні його норми не
спрацьовують. У ньому не визначено основного: чітких рамок, які
розділяли б поняття адміністративного та кримінального корупційного
діяння, встановивши лише адміністративну відповідальність за такі
діяння.

Одним з основних чинників, що не дозволяє вести ефективну боротьбу з
корупцією, є неготовність політичних сил суспільства і правоохоронних
органів до безкомпромісної боротьби з нею, відсутність політичної волі,
політичних та соціальних традицій публічного викриття корупціонерів, а
також сучасних спеціальних криміналістичних методик виявлення актів
корупції.

Сьогодні система українського законодавства ще не дає підстав
сподіватися на викорінення корупції. Закони практично не аналізуються на
предмет корупційної вразливості. Ці та інші причини недостатньої якості
законів обумовлені як суб’єктивними, так і об’єктивними факторами. Серед
цих факторів можна виділити такі: слабке інформаційне забезпечення
законодавчої діяльності, ігнорування науковими основами в процесі цієї
діяльності, відсутність нормативного регулювання правотворчої
діяльності. Для усунення цих недоліків необхідно прискорити прийняття
законів України “Про Регламент роботи Верховної Ради” та “Про
нормативно-правові акти”. Прийняття Закону України “Про
нормативно-правові акти” дозволило б упорядкувати всю систему
нормативно-правових актів, забезпечити високі вимоги до їх змісту, форми
і наукового обґрунтування [6].

Допускаються серйозні помилки і прорахунки в проведенні реформ, відсутня
адекватна протидія з боку держави, її правоохоронних і контролюючих
органів, що дає можливість організованій злочинності ухилятися від
відповідальності.

Закон України “Про боротьбу з корупцією” штучно звужує коло дій, які
можуть бути віднесені до корупційних, не диференціює їх за ступеню
суспільної небезпеки.

Всевладдя і свавілля чиновництва, від якого чесному громадянину сьогодні
немає захисту і середньостатистичному підприємцю, який не має можливості
відкупитися чи купити у посадовця свої ж законні права, дані
Конституцією, спричиняють руйнівні наслідки.

Від безвихідності й незахищеності люди озлоблюються, морально і духовно
спустошуються, втрачають здатність, бажання і волю протистояти
несправедливості, насильству над людською гідністю, втрачають відчуття
свого зв’язку з державою, обирають кримінальні шляхи виживання.

Разом з політичними та соціально-економічними перетвореннями організація
протидії організованій злочинності і корупції повинна включати такі
елементи:

– правове та організаційне забезпечення незалежності правоохоронних
органів, у першу чергу спеціальних підрозділів, від політичного,
адміністративного та іншого незаконного впливу у питаннях їх законної
професійної діяльності;

– широке використання у діяльності спецпідрозділів комплексного
всеохоплюючого аналізу криміногенних ситуацій у відповідних галузях
суспільної діяльності, результатів правових заходів тощо для вироблення
стратегічних завдань і тактики проведення відповідних заходів. Це
уможливить не тільки виявляти ступінь криміналізації, а й ієрархічну
побудову організованої злочинної структури;

– введення в КПК України новел, які б забезпечували представлення,
дослідження та адекватну оцінку доказів, здобутих з використанням
вказаних оперативно-розшукових дій, законодавчим шляхом передбачити
диференційний підхід до рядових учасників організованих злочинних
угруповань і заохочення їх добровільного співробітництва, надання таким
особам необхідної соціальної допомоги у працевлаштуванні та вирішенні їх
побутових питань;

– створення структурних підрозділів в органах, що ведуть боротьбу з
організованою злочинністю, які б займалися розробкою злочинних груп
мафіозного типу, організаційна структура яких має бути адекватною
завданням, які ці органи повинні вирішувати, не поступаючись у рівні
захищеності мафіозним кланам (мова йде про захист від корупції, шантажу
і фізичної, розправи). Безумовно, вагомий пріоритет при цьому має
надаватися матеріальному забезпеченню працівників цих органів;

– забезпечення надійної безпеки і матеріальної підтримки всім учасникам
викриття злочинної діяльності кримінальних об’єднань;

– перегляд структури статистичної звітності про стан злочинності та
боротьби з нею, беручи за основу кінцеві результати роботи
правоохоронних органів – результати розгляду судами кримінальних справ;

– повна зміна або оновлення методичного забезпечення правоохоронних
органів у розслідуванні економічних злочинів з урахуванням реалій нових
економічних відносин, практичного досвіду, у тому числі правоохоронних
органів зарубіжних країн;

– створення умов для підвищення професійного рівня практичних
працівників на основі перепідготовки з урахуванням останніх досягнень у
сфері правових, економічних та інших наук;

– розробка на базі нових наукових досягнень у галузі управлінської
діяльності ефективної системи відбору та підготовки сучасних кадрів
правоохоронних органів і конкретної персональної відповідальності за
них;

– створення розгалуженої мережі контролюючих органів;

– зміна пріоритетів виробничо-господарської діяльності в різних сферах
(приватизація, квотування, ліцензування і т.п.);

– формування суспільної ідеології неприйняття і протидії організованій
злочинності.

Встановлення контролю за організованою злочинністю передбачає досягнення
на первинному етапі протидії недопущення зростання її могутності. Тут
неможливе використання усталених та застарілих критеріїв на зразок:
скільки операцій проведено, злочинців заарештовано, грошей, зброї і
наркотиків вилучено (це не є змістом результату), оскільки навіть
знешкодження окремих злочинних угруповань може лише посилити могутність
їх конкурентів і, врешті-решт, зміцнити вплив організованої злочинності
на суспільство.

Міжнародний досвід боротьби з організованою злочинністю свідчить, що
визначена та зважена державна політика може суттєво знизити активність
організованих злочинних угруповань.

Головна мета запропонованої концепції – завдати вагомого нищівного удару
по організованій злочинності.

 

Список використаних джерел

1. Закалюк А.П. Нормативне визначення організованої злочинної
діяльності: теоретичне та практичне значення // Боротьба з організованою
злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2001. – № 4. – С. 20–27.

2. Романюк Б.В. Досвід Італії у протидії мафії (на прикладі Сицилії) //
Науковий вісник національної академії внутрішніх справ України. – 2004.
– № 7. – С. 211–216.

3. Тихомиров Ю. Преодолевать коррупциогенность законодательства // Право
и экономика. – 2004. – №5. – С. 3–7.

4. Мельник M.I. Корупція – корозія влади (соціальна сутність, тенденції
та наслідки, заходи протидії): Монографія. – К.: Юрид. думка, 2004. –
400 с.

5. Романюк Б.В. Прокурорський нагляд, “судовий” та відомчий контроль за
діяльністю слідчого // Прокуратура. Людина. Держава. – 2004. – №6. – С.
51–59.

6. Горбунова Л. Конституційні засади забезпечення законності у
нормотворчості // Право України. – 2004. – №7. – С. 15–20.

7. Камлик М.І., Невмержицький Є.В. Корупція в Україні. – К.: Товариство
“Знання”, КОО, 1998. – 187 с.

Б.В. Романюк. У боротьбі з організованою злочинністю та корупцією
важливі конкретні дії. “Боротьба з організованою злочинністю і корупцією
(теорія і практика)” 9’2004

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020