Реферат
на тему:
Національно-визвольна війна середини ХVІІ ст.
Війна, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях,
насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування
Речі Посполитої.
З-поміж основних причин цієї війни можна виділити декілька.
Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася
соціально-економічна ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких
господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної
земельної власності, а з іншого — посиленню кріпосної залежності,
оскільки прибутки польських та українських феодалів тепер прямо
пов’язувалися з нещадною експлуатацією селян. Ще однією невдоволеною
соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від
кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У
складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки,
відпрацьовувати повинності та фактично було позбавлене місцевого
самоврядування. Що ж стосується української православної шляхти, то вона
користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким
чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну
базу.
Національно-політичні причини. Відсутність власної державності,
обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності,
асиміляційні процеси — все це підводило до того, що як самостійний
суб’єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому
імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі
споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії
1569 р. до неї повернулися.
Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення
українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке
покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація
церковного майна і земель об’єднали у русі спротиву широкі верстви
людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів.
Не можна скидати з рахунку і таку суто суб’єктивну причину війни, як
особисту образу і бажання помститися за розорений польськими панами
хутір та збезчещену сім’ю самого Богдана Хмельницького.
Слід зазначити й низку об’єктивних умов для успішного початку
національно-визвольної війни саме у середині XVII ст.
По-перше, козацько-селянські повстання кінця XVI — першої половини
XVII ст. дали українському народові значний військовий досвід, піднесли
його національну самосвідомість, психологічно налаштували на переможну
війну. По-друге, існування Запорізької Січі, розширення її впливу
створювало основу для розбудови в майбутньому повноцінної Української
держави. По-третє, на цей період припадає ослаблення королівської влади.
Зміцнення великого феодального землеволодіння зумовило відцентрові
тенденції у Речі Посполитій.
Тобто до 1648 р. в Україні сформувався цілий клубок серйозних
суперечностей, вирішення яких було можливо тільки силовими методами. І
для їх застосування склалися необхідні умови.
На початку 1648 р. Б. Хмельницького обирають гетьманом Війська
Запорізького. Саме ця подія вважається початком національно-визвольної
війни українського народу.
На першому її етапі Б. Хмельницькому важливо було, уникаючи прямих
зіткнень з поляками, забезпечити підтримку реєстрового козацтва і
домогтися спілки з Кримським ханством. До березня 1648 р. на бік
гетьмана перейшли 6 тис. реєстровців, а кримський хан прислав 4 тис.
кінних воїнів.
В українсько-польських переговорах, які передували початкові воєнних
дій, Б. Хмельницький наполягав лише на автономії козаків — вимагав
вивести польське військо, ліквідувати управління Речі Посполитої і дати
козакам право на міжнародні стосунки. У відповідь коронний гетьман М.
Потоцький вирішує розбити повстанців. Проте Б. Хмельницький випереджає
поляків і під Жовтими Водами у травні 1648 р. завдає їм нищівної
поразки.
Не давши супротивникові отямитись, Б. Хмельницький готує засідку у
районі Корсуня, де поляки також були розгромлені, а коронний гетьман
потрапив у полон.
Перші успіхи козацького війська підняли всю Україну. Селянські повстання
охоплюють Київщину, Волинь, Поділля, Лівобережжя.
Здобувши у вересні 1648 р. блискучу перемогу під Пилявцями, Б.
Хмельницький рушає на Львів. Штурмом було взято фортецю Високий Замок, і
у козаків з’явилася реальна можливість здобути місто, а потім повністю
розгромити польську армію і захопити Варшаву. Але, обмежившись викупом,
повсталі залишають Львів. Під Замостям Б. Хмельницький вступає в
переговори з поляками, укладає перемир’я і повертає свої війська в
Україну. Багато вчених називають це доленосною помилкою гетьмана. Проте
слід враховувати, що на тому етапі війни метою українців було
реформування державного устрою Речі Посполитої, а ніяк не незалежність
України. Окрім цього, українські війська були знесилені, союзники-татари
повернулись у Крим. А війна на польській території неминуче б викликала
активний опір місцевого населення.
В грудні 1648 р. козацьке військо на чолі з Б. Хмельницьким урочисто
ввійшло у Київ. І вже тут, критично переосмисливши ситуацію, що
склалася, гетьман формулює основні принципи національної державної ідеї.
В переговорах з поляками, які почалися, Хмельницький захищає право
українського народу на створення власної, незалежної від влади
польського короля держави. Ця держава розглядалася в якості спадкоємиці
Київської Русі.
Влітку, зібравши величезне ополчення, королівський уряд розпочинає
наступ на повстанців. Козацькі війська оточили частину польських військ
під м. Збаражем. У серпні 1649 р. відбулася битва, і успіх був на боці
козаків, але татари несподівано покинули поле бою, а кримський хан
зажадав від Б. Хмельницького вступити в переговори з Польщею. В
результаті було підписано Зборівську мирну угоду.
Згідно з цією угодою Річ Посполита визнавала існування козацької України
у кордонах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств.
Чисельність козацтва мала становити 40 тис.; селяни, які не потрапили до
реєстру, поверталися до своїх панів. Захищалися права православної
церкви. Однак польська шляхта могла знову повертатися на визволені від
неї території.
Таким чином, ідею соборності України не було реалізовано, і Хмельницький
задовольнився козацькою автономією в межах Речі Посполитої. Але разом із
тим під час війни формується українська державність — переважно
військового гатунку. Створюються центральні й місцеві органи влади,
запроваджується новий адміністративно-територіальний поділ.
Вищим законодавчим органом була Генеральна рада, але фактично ним стала
рада козацької старшини. Виконавчу владу репрезентував гетьман, який
видавав універсали, організовував фінансову та судову системи, керував
зовнішньою політикою.
При гетьмані існував уряд — Генеральна канцелярія, що складалася з
генеральної старшини — генерального писаря, генерального судді,
генерального хорунжого, генерального обозного, військового скарбничого.
Територія козацької республіки становила близько 200 тис. кв. км і була
поділена на 16 полків, а ті, в свою чергу, на 272 сотні. Столицею і
гетьманською резиденцією було м. Чигирин. На місцях адміністративну
владу здійснювали полковники й сотники, а у селах — старости.
Починає формуватися козацька, селянська і державна власність на землю.
Перед Б. Хмельницьким стояла дуже серйозна проблема — не допустити
соціального вибуху, оскільки за Зборівською угодою передбачалося
принципове збереження старої соціально-економічної системи. Особливо це
стосувалося селян, які не потрапили до реєстру. Але тут гетьман проводив
досить гнучку політику. З одного боку, він не допускав безконтрольних
селянських заворушень, а з іншого — всіляко прагнув уникнути поновлення
найжорстокіших форм експлуатації кріпаків.
Велику увагу Б. Хмельницький приділяв дипломатичній діяльності,
спрямованій на зміцнення міжнародного становища козацької держави. Було
встановлено військово-політичну спілку з Кримським ханством,
Трансильванією, Росією, Туреччиною, Швецією, Венецією.
Але Річ Посполита не примирилася з таким розвитком подій і у лютому 1651
р. почала воєнні дії, напавши на м. Червоне на Поділлі. Основні сили
поляків концентрувалися на Волині під м. Берестечком, де й сталася
вирішальна битва у червні 1651 р. Татари і тут покинули поле бою, ще й
захопивши у полон Б. Хмельницького. Полковникові І. Богуну вдалося
вивести частину козаків з оточення. В цей час на територію України
насуваються литовські війська під орудою князя Радзивілла. Перевага
залишається на боці поляків, і Б.Хмельницький, визволившись із полону,
був змушений у вересні 1651 р. підписати нову мирну угоду у м. Білій
Церкві. Автономія козацької держави обмежувалася тепер Київським
воєводством, чисельність козаків скорочувалася до 20 тис., гетьман
підпорядковувався владі коронного гетьмана, а польські пани могли
повернутися у свої маєтки.
Умови Білоцерківського договору викликали масове невдоволення
українського народу і спровокували численні стихійні виступи. Частина
селян переселилася на територію Російської держави.
Б. Хмельницький, який також не змирився з поразкою, накопичує сили, і у
травні 1652 р. завдає удару полякам в урочищі Батіг на Поділлі. Битва
закінчилася блискучою перемогою козаків. І хоч це не означало кінець
війни, Білоцерківська угода втратила свою силу.
Нова велика збройна сутичка сталася під м. Жванцем, де
козацько-татарське військо взяло в облогу польський табір. Але від
цілковитої поразки поляків знову врятували татари, які уклали з ними
угоду. Вона припиняла воєнні дії і дала можливість татарам збирати
данину на західноукраїнських землях. Стосовно України підтверджувались
лише права і вольності козацтва. Про автономію на умовах Зборівської
угоди навіть не згадувалось.
Цілком очевидно виникла проблема зовнішньополітичної переорієнтації, бо
основний військово-політичний союзник — кримський хан — не міг сприяти
реалізації ідеї державності України.
В цій ситуації перед Б. Хмельницьким постає необхідність зовнішньої
військово-політичної допомоги. Розуміючи, що завоювати повну
незалежність можна лише пройшовши попередній період протекторату когось
із сусідів, гетьман шукає сильну державу-покровителя. В якості найбільш
реальних розглядалися варіанти Туреччини і Росії. Контакти з останньою
почалися ще у 1648 р., але через вичікувальну позицію Москви справа
нічим певним не закінчилась. Тоді ставка робиться на Оттоманську Порту,
і вже на початку 50-х років з нею підписується нова угода, згідно з якою
вона бере Військо Запорізьке під свій захист.
Проте незабаром для Б. Хмельницького стає очевидним формальний характер
підтримки з боку Туреччини, і знову активізується проросійська
спрямованість зовнішньої політики козацької держави. Тут бік гетьмана
взяла більшість старшини. Для неї визначальними були такі чинники, як
спільна релігія, близькість мов і культур, спільність історичної пам’яті
і, що істотно, військово-політична слабкість Росії порівняно з
Туреччиною, що давало шанс більш повної самостійності майбутньої
Української держави.
На цей час і Москва, намагаючись розширити сферу свого впливу і
використати Україну в якості буфера проти Туреччини, вирішила взяти
Військо Запорізьке «під свою руку». 1 жовтня 1653 р. Земський собор
схвалює це рішення, і цар виряджає в Україну посольство на чолі з
боярином В. Бутурліним. Для підтвердження серйозності своїх намірів 31
грудня 1653 р. Росія оголошує війну проти Польщі.
8 січня 1654 р. на Переяславській раді було вирішено віддати Україну під
протекторат Московської держави при збереженні основних прав і
вольностей Війська Запорізького. Остаточний юридичний статус України у
складі Росії був визначений у «Березневих статтях» 1654 р. В Україні
зберігалися республіканська форма правління і військово-адміністративна
система на чолі з гетьманом. Незмінним залишався і територіальний поділ.
Україні надавалася незалежність у проведенні внутрішньої політики. Вона
могла встановлювати дипломатичні стосунки з іншими державами, крім
Польщі й Туреччини.
Декілька статей дещо обмежували суверенітет України. Окрім заборони на
дипломатичні стосунки з Варшавою і Стамбулом, йшлося про російський
контроль над збиранням податків в Україні.
Але головним було те, що угода передусім фіксувала юридичну форму
незалежності України від Речі Посполитої і давала можливість у спілці з
Москвою перемогти її та об’єднати українські землі в межах національної
держави. Москва ж у свою чергу прагнула з часом перетворити часткову
залежність України на цілковиту, відмінивши автономні права й вольності.
Переяславська угода, яка створила україно-російський союз, змінила
політичну ситуацію і зумовила укладення влітку 1654 р. «Вічного миру»
між Річчю Посполитою та Кримським ханством. Поляки починають новий
наступ на Поділля і Волинь, але українсько-російські війська змушують їх
відступити, а потім захоплюють майже всю Західну Україну. Ідея
возз’єднання українських земель стає реальною. Але тут втрутився
шведський король Карл Густав і зажадав від Б. Хмельницького звільнити
Галичину. На початку листопада 1655 р. гетьман знімає облогу Львова.
Того ж року Москва, налякана успіхами шведів у Прибалтиці, зближається з
Річчю Посполитою і у травні оголошує війну Швеції. В листопаді 1656 р.
між Росією та Річчю Посполитою підписується Віденське перемир’я.
Зі свого боку Б. Хмельницький намагається створити коаліцію за участю
Швеції, Семигородщини, Молдавії, Волощини, Литви, аби забезпечити
Україні захист від татар і послабити політичний тиск Росії.
Семигородський князь Ракоці разом зі шведами та українськими загонами
здійснює похід на Польщу і навіть захоплює Варшаву. Але незабаром Польща
дістала підтримку від татар і Австрії. Ракоці було скинуто з престолу, а
Швеція вийшла з коаліції через власну війну з Данією.
Військова катастрофа підірвала здоров’я Б. Хмельницького, і 6 серпня
1657 р. він помер.
Богдан Хмельницький увійшов у історію українського народу як видатний
військовий і політичний діяч. Основне його досягнення було, мабуть, в
тому, що він зміг об’єднати різні верстви населення довкола великої
справи національного визволення, сформулював наріжні принципи
національної державної ідеї.
У ході національно-визвольної війни відбувався процес формування
української державності. Але входження під протекторат Росії, з одного
боку, сприяло національно-культурному і релігійному відродженню, а з
іншого — зумовило спочатку обмеження, а згодом і повну ліквідацію
автономії України.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
