Реферат
на тему:
Розвиток народницького руху в Україні
З середини 50-х ороків ХІХ ст. знову починає відроджуватись український
національний рух, активність якого знизилася після розгрому
Кирило-Мефодіївського братства. Його амністовані члени збираються у
Петербурзі й засновують українське видавництво, в якому побачили світ
«Записки о Южной Руси», «Чорна рада» П. Куліша, твори Т. Шевченка, Марка
Вовчка та інших українських авторів. У 1861 р. був отриманий дозвіл на
видання місячника «Основа» — першого в Російській імперії українського
часопису.
Активізується національний рух і в самій Україні. Цьому сприяло
зростання загальної невдоволеності в умовах пореформеного часу. Зміни на
краще ставали дедалі примарнішими. В середовищі інтелігенції
посилювалися радикальні настрої. Починаючи з 60-х років в Україні
з’являються народники — ентузіасти культурно-просвітницької діяльності,
які основним своїм завданням вважали звільнення селян з кріпацької
неволі, вивчення й засвоєння народних звичаїв, мови, фольклору. Близькою
до народників була група так званих хлопоманів на чолі з В. Антоновичем,
які були вихідцями з правобережної польської шляхти і напередодні
повстання 1863 р. розірвали зв’язки з польським національним рухом. Як
народники, так і хлопомани ідеалізували селянство, однак перші були
рішуче налаштовані на революційну перебудову існуючого режиму.
Першу групу народників-революціонерів організував 1871 р. в Петербурзі
М. Чайковський. В Україні одна з таких перших груп була створена 1873 р.
в Одесі Ф. Волховським. Серед її членів був А. Желябов — український
студент із селянської родини, який стане згодом одним з найвидатніших
революціонерів Російської імперії. Незабаром у Києві виник гурток під
назвою «Київська громада», членами якого, зокрема, були майбутні відомі
борці проти царизму — В. Засулич, В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович.
Щодо мети — повалення царизму — всі ці групи були близькими, однак у них
не було спільної точки зору на методи й засоби боротьби.
Один із напрямів діяльності народників пов’язаний з ім’ям відомого
російського революціонера П. Лаврова. Він обстоював необхідність
поступової підготовки народу до революції за допомогою освіти й
пропаганди. Інший напрям уособлював відомий російський анархіст М.
Бакунін. Він закликав до радикальних дій, до здійснення насильницьких
актів, які б спровокували масові виступи народу. «Ходіння в народ»
лавровців не мало скільки-небудь серйозних наслідків: селяни
відмовлялися мати справу з «чужинцями» з міста. Щодо України, то тут
«ходіння в народ» теж не набуло поширення.
Хоча цей рух загалом і зазнав невдачі, але його продовженням стали
події, що відбулися 1877 р., коли Я. Стефанович та його анархістська
група, котра базувалася в Києві, вдалися до спроби скористатися
відданістю селян цареві, сфабрикувавши «царські маніфести», в яких
селянам наказувалося створити таємні загони й повставати проти місцевих
поміщиків і чиновників. Цю так звану «Чигиринську змову» викрили,
виявивши причетними до неї близько тисячі селян.
Аналізуючи досвід «ходіння в народ», більшість народників почали
переглядати свої бунтарсько-анархічні методи і поступово доходили
висновку про те, що тільки політична боротьба здатна забезпечити
перемогу над самодержавством. Однак і тут не було цілковитої єдності у
поглядах. Чимало народників орієнтувалися на організацію терористичних
актів. Постріл В. Засулич у генерал-губернатора Петербурга Трепова в
січні 1878 р. започаткував цілу хвилю замахів на вищих чиновників
царського уряду і на самого імператора. Взимку 1877 р. у Києві почав
діяти гурток В. Осинського, члени якого здійснили низку терактів.
Незгоди між народниками щодо методів боротьби особливо загострилися в
1879 р. Частина народників, які обстоювали терористичну тактику,
об’єдналася в групу під назвою «Народна воля». Інші ж створили
організацію «Чорний переділ», яка виступала за мирне «вростання»
народників у широкі верстви населення. «Чорнопередільці» (Г. Плеханов,
Л. Дейч, П. Аксельрод, В. Засулич, М. Попов та ін.) згодом відмовилися
від роботи на селі і зосередили головну увагу на агітації серед
робітників. У Києві «чорнопередільці» створили «Південноросійський
робітничий союз». Невдовзі деякі з них емігрували за кордон, де Г.
Плеханов заснував у Женеві марксистську групу «Визволення праці».
«Народна воля» вступила в новий етап своєї діяльності. В ній склалася
військова організація, що налічувала кілька сотень офіцерів. В Україні
народовольські осередки виникли у Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві
та інших містах. У лютому 1878 р. в Києві було здійснено замах на
товариша прокурора Котляревського. У липні 1878 р. біля Харкова було
зроблено спробу визволити з ув’язнення Войнаровського, засудженого на
«процесі 193-х». Винесений народовольцями смертний вирок цареві
Олександру II було виконано 1 березня 1881 р. Царський уряд перейшов у
наступ. Відбулося кілька судових процесів проти народовольців, і
організація фактично припинила своє існування.
Активну участь у діяльності народовольців брали українці. Серед них — Д.
Лизогуб, М. Кулябко-Корецький, І. Гашевський, М. Кибальчич, С. Перовська
та ін. Проте вони майже не цікавилися визвольною боротьбою українського
народу, не користувалися українською мовою. Новий цар Олександр III
стратив 28-річного Миколу Кибальчича, який, до речі, за кілька днів до
загибелі розробив перший у світі проект реактивного космічного корабля.
Поряд із російським народницьким рухом існувала й окрема українська
течія, що мала свої особливості. Якщо, наприклад, російські народники
намагалися спиратися на «соціалістичні» нахили російського селянина, то
українські наголошували на індивідуалізмі українського. Українські
народники мали на меті насамперед культурницьку працю, яку вони розуміли
як справу національну. Під їхнім впливом перебували відомі історики О.
Єфименко, О. Левицький, письменники Панас Мирний, М. Коцюбинський, І.
Карпенко-Карий, П. Грабовський та ін. Останнього за участь у
народницькому русі двічі заарештовували, а в 1888 р. заслали до Сибіру.
І. Франка, О. Терлецький, М. Павлик та інші діячі українського руху
сприяли поширенню творів народників на галицьких землях. Мала місце
спроба українських народників організуватися в радикальну політичну
організацію — «Братство тарасівців». Ідеї українського національного
розвитку в загальному народно-демократичному русі 80— 90-х років
послідовно обстоювали М. Левицький, Б.Грінченко, Т.Осадчий. Однак
народництво так і не стало ні масовим, ні добре організованим, а отже й
скільки-небудь серйозною силою визвольного руху.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
