.

Близькосхідний регіон у другій половині 40-х – середині 60-х рр. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2342
Скачать документ

Реферат

на тему:

Близькосхідний регіон у другій половині 40-х – середині 60-х рр.

Створення держави Ізраїль і перша арабо-ізраіїльська війна 1948-1949
років.

Після початку Другої світової війни єврейські організації вирішили
тимчасово припинити політичний тиск на британський уряд. З таким
рішенням не погодилася ультранаціоналістична організація “Іргун цвай
леумі” (Національна військова організація), що виникла у 1937 р. шляхом
виходу понад 600 осіб на чолі з Даніелем Резіслем з “Хагани”. У 1940 р.
з “Іргун цвай леумі” виділилася ще одна група радикалів — “Лехі”, або
“Штерн ґанг” (Група Штерна), які намагалися шляхом особистого терору
добитися проголошення єврейської держави. Очолив розкольників колишній
учитель з Італії Авраам Штерн, відомий своїми виступами за расово чисту
єврейську державу. Хоча сам А. Штерн у 1941 р. був убитий британською
поліцією, терористична організація продовжувала напади на британців та
арабів. Найголоснішою акцією, здійсненою “Штерн ґанг” було вбивство у
1944 р. у Каїрі британського міністра лорда Мойна. Після вбивства з
різкою заявою виступив В.Черчілль, заявивши зокрема, що британський
уряд, можливо, змушений буде переглянути свою позицію щодо євреїв.

Зважаючи на загальне послаблення британських позицій у ході війни,
лідери сіоністських організацій переорієнтувалися на США. Ще весною 1941
р. було створено Американський політичний комітет у складі 270
конгресменів, що серед цілей своєї діяльності задекларував зокрема
“організацію моральної підтримки американського народу створенню
єврейської держави в Палестині”. У травні 1942 р. на зібранні 600
представників сіоністських організацій США та Європи, шо відбувалося в
нью-йоркському готелі “Білтмор”, було прийнято програму створення
єврейської держави в Палестині. Пункт про підтримку “Білтморської
програми” включили до своїх передвиборних програм обидві конкуруючі
політичні партії Сполучених Штатів. Президент США Франклін Д. Рузвельт
прохолодно ставився до сіоністського руху та його вимог. У 1942 і 1944
роках президент відмовився виступити з вимогами про якнайшвидше
створення єврейської держави.

Друга світова війна призвела до активізації політичного життя арабських
суспільно-політичних

сил. Особливих успіхів досягли національно-патріотичні рухи в Сирії (185
тис. кв. км, 16 млн. чол. на 2000р.) та Лівані (10,4 тис. кв. км, 3,5
млн. чол. на 2000 р.). Після військової поразки Франції улітку 1940 р.
на території цих країн було розміщено італійську військово-технічну
комісію, яка мала стежити за дотриманням умов перемир’я. Зважаючи на
стратегічне значення Сирії та Лівану, 8 червня 1941 р. англійські та
французькі війська “Вільної Франції” розпочали військову операцію зі
звільнення їх від підпорядкованих урядові Віші військ. Вступивши на
територію Лівану, командуючий англо-французькими силами генерал Катру,
від імені уряду “Вільної Франції” заявив, що метрополія відмовляється
від мандату і в майбутньому не буде заперечувати проти перетворення цих
країн у повністю незалежні. До французької декларації згодом приєдналася
й Англія.

Після припинення бойових дій проти вішистів генерал Катру 27 вересня
1941 р. виступив із заявою про проголошення незалежності Сирії, а 30
листопада – Лівану. Умови перехідного періоду врегульовувалися
міждержавними франко-сирійськими та франко-ліванськими угодами.
Унаслідок парламентських виборів 1943 р. в Сирії та Лівані до влади
прийшли національно-патріотичні сили, що виступали за негайне надання
цим країнам повної незалежності. Незважаючи на спротив французів, 8
листопада 1943 р. ліванський парламент прийняв постанову про вилучення з
конституції країни тих її статей, що узаконювали у привілейоване
становище в Лівані Франції. Французька адміністрація вдалася до
репресій, заарештувавши уряд і розпустивши парламент. У відповідь в
багатьох місцях розпочалося антифранцузьке повстання. Не бажаючи
ескалації конфлікту уряд “Вільної Франції” відкликав французького
представника в Лівані і відновив дію парламенту та уряду. 22 грудня І943
р. було підписано угоду про поступову передачу всієї повноти влади
урядам Сирії та Лівану, починаючи з 1 січня 1944 р.

Зважаючи на реальні досягнення в антиімперіалістичній боротьбі та
початок деколонізації у регіоні під час Другої світової війни зросло
значення ідеології панарабізму. Базуючись на творах арабських
громадсько-політичних діячів XIX ст. Джамаль аль-Діна аль-Афгані та Абд
ар-Рахмана аль-Кавакібі, ця ідеологія проголошувала ідеї створення
єдиної держави на всіх заселених арабами територіях. Поштовхом до
реалізації панарабістських ідей стали декларації англійського міністра
закордонних справ Ентоні Ідена, зроблені в травні 1941 та лютому 1943
років. Ініціатором створення загальноарабського політичного об’єднання
став Єгипет. У вересні 1944 р. в Олександрії було скликано підготовчу
конференцію, яка оголосила про намір створити всеарабський політичний
пакт. Остаточно Лігу Арабських держав було створено сімома країнами
(Єгипет, Саудівська Аравія, Ірак, Ємен, Ліван, Сирія та Трансйорданія)
22 березня 1945 р. в Каїрі.

Після закінчення Другої світової війни ситуація в Палестині різко
загострилася. Бажаючи привернути увагу світового співтовариства до
палестинської проблеми, єврейські воєнізовані формування розгорнули
широкомасштабну диверсійну та терористичну діяльність. 31 жовтня 1945 р.
загони “Хагани”, знищивши в кількох місцях колії та станційні споруди,
паралізували систему залізничного сполучення країни. У річницю
проголошення декларації Бальфура, 2 листопада, було влаштовано
безпорядки в Тель-Авіві. Через рік, 17 червня 1946 р., у ході
блискавичної акції було зруйновано всі 10 мостів, що з’єднували
Палестину із сусідніми арабськими країнами. Оскільки не сталося жодної
урядової реакції на ці дії, бойовики перейшли до індивідуальних
терористичних актів проти представників британської адміністрації.

Британська армія здійснила контрудар 29 червня 1946 р., заарештувавши
силами 17 тис. солдат понад 3 тис. бійців “Хагани”, включаючи майже весь
її керівний склад. Водночас арешти було проведено серед лідерів
”Єврейського агенства”. У відповідь євреї підірвали 24 липня 1946 р.
єрусалимський готель “Цар Давид”, у якому розташовувалися штаб
британських військ та офіси цивільної адміністрації. У результатні
вибуху загинуло 17 англійців та 50 арабських і єврейських службовців.
Англійці відповіли новими арештами, в січні 1947 р. у Яффі висаджено
будинок перестарілих та місцеву філію британського “Барклайз банку”, в
результаті чого загинуло понад 20 людей. У Єрусалимі бомба вибухнула в
готелі “Семіраміс”. Зважаючи на такий розвиток подій, у січні 1947 року
британці змушені були розпочати евакуацію з Палестини своїх підданих, а
в лютому в Тель-Авіві та Єрусалимі уведено військовий стан. Бажаючи
припинити постійні напади, англійці стратили за вироком
військово-польового суду трьох єврейських терористів. У відповідь 31
серпня 1947 р. бійці “Хагани” викрали в Тель-Авіві просто з кав’ярні
двох англійських солдат. Коли британський патруль, знайшовши їх
повішеними за містом почав знімати тіла, вибухнула, поранивши ще кількох
осіб, замаскована бомба.

Ця подія стала останньою краплиною, що переповнила чашу терпіння
британської громадськості. Британією прокотилася хвиля протестів проти
подальшого британського військового перебування в Палестині. Населення
вимагало від уряду вивести англійську адміністрацію з провінції, котру
не вдається контролювати навіть військовим шляхом. З іншого боку,
зважаючи на недавню антиєврейську політику гітлерівців, Лондон не міг
вдатися до жорстокого збройною придушення партизанського руху в
Палестині силою. Спроба скликати у вересні 1946 р. в Лондоні
арабо-єврейську конференцію завершилася провалом. Британський уряд
запропонував розділити Палестину на 4 частини: округ Негев та Єрусалим
під прямим англійським правлінням і дві (єврейську й арабську) автономні
держави під загальним британським керівництвом. Обидві сторони конфлікту
цей план відхилили.

На початку лютого 1947 р. Лондон запропонували арабам та євреям ще один
проект урегулювання, то полягав у відтермінуванні на 5 років вирішений
питання про існування національних державу Палестині. Вичерпавши таким
чином усі засоби порозуміння, у лютому 1947 р, Великобританія передала
вирішення палестинської проблеми на розгляд ООН. У квітні створено
спеціальний комітет ООН у справах Палестини у складі 11 держав
(Австралія, Гватемала, Індія, Іран, Канада, Нідерланди, Перу, Швеція,
Чехословаччина, Уругвай та Югославія). Висновки комісії було
представлено на Другій сесії Генеральної Асамблеї ООН (вересень-листопад
1947 р.). Більшість (7 із 11) учасників комісії наполягали на поділі
країни на дві самостійні держави зі збереженням міжнародного статусу
Єрусалима, а меншість (Індія., Іран та Югославія) пропонували створити
єдину федеративну державу.

У результаті довгих і запеклих дебатів пізно ввечері 29 листопада 1947
р. Генеральна Асамблея ООН прийняла рішення №181 про припинення
британського мандату над Палестиною і поділ країни на дві самостійні
держави. За резолюцію проголосувало 33 держави (у т. ч. СРСР і США), а
проти – 13 (арабські країни, Туреччина, Афганістан, Пакистан, Індія,
Куба і Греція) та ще 10 -утрималося (у т. ч. Великобританія). Згідно з
прийнятою резолюцією арабську державу планувалося створити на території
в 11,1 тис. кв, км {42,88 % Палестини), де на початку 1947 р. мешкало
749 тис. арабів і 9520 євреїв, і єврейську — на 14,1 тис. кв. км
(56,47%) з 499 тис. євреїв і 509 тис. арабів. Єрусалим з округою (0,65 %
території Палестини) з населенням 106 тис. арабів і 97 тис. євреїв
виділявся в спеціальну зону під міжнародним контролем. Резолюція
передбачала встановлення тісних економічних стосунків між обома
державами, митний союз, існування спільної валюти, єдність транспортної
мережі та системи телекомунікацій, спільне користування іригаційною
мережею тощо.

Після прийняття резолюції №181 активізувалася діяльність парамілітарних
єврейських та арабських організацій у Палестині. Кожна зі сторін
конфлікту намагалася в односторонньому порядку захопити стратегічно
важливі райони країни, а також витіснити “чуже” населення з територій,
що мали бути майбутніми незалежними державами. Араби використовували
тактику блокади єврейських поселень, розраховуючи на свою кількісну
перевагу за межами міст. Однак тактична перевага була на боці євреїв.
Ефективно деблокуючи оточені поселення, “Хагана” займала позиції, які
залишала британська армія. Водночас проводилися антиарабські акції, що
мали залякати й вигнати арабське населення з територій майбутньої
єврейської держави. На момент проголошення незалежності Ізраїлю 400 тис.
арабів змушені були покинути місця свого постійного проживання.

Єврейське населення активно готувалося до створення власної держави. Ще
з жовтня 1947 р. діяла єврейська комісія з підготовки проектів
конституції та кодексів законів майбутньої держави. 1 березня 1948 р.
було створено Тимчасову державну раду (уряд), в якій репрезентовано 12
партій, етнорелігійні общини, а також ВСО. У день, визначений ООН як
термін припинення британського мандату – 14 травня 1948 р., на засіданні
Тимчасової державної ради було проголошено незалежність держави Ізраїль,
але, щоправда, не були зазначені кордони новопосталої держави. Перший
уряд із 13-ти міністрів очолив лідер Партії робітників Ізраїлю (МАПАЙ),
голова палестинського виконкому ВСО і “Єврейського агенства” Давид
Бен-Гуріон. Через два дні президентом держави обрано лідера партії
загальних сіоністів X. Вейцмана. Такми чином, створення незалежної
єврейської держави стало можливим завдяки підтримці США та СРСР, які,
керуючись власними інтересами, вважали позитивним послаблення
британських впливів на Близькому Сході.

Широкомасштабні бойові дії між арабами та євреями розпочалися вже
наступного дня після проголошення незалежності Ізраїлю. У єврейській
історіографії війна 1948-1949 рр. отримала назву Війни за незалежність.
Вже вранці 15 травня єврейські дільниці Єрусалима та міську
електростанцію бомбили єгипетські літаки, а наземні сили Трансйорданії,
Іраку, Сирії, Лівану, Єгипту та Саудівської Аравії перейшли кордони
Палестини. В арабських сил не було єдиного командування, а за рівнем
підготовки, забезпеченням зброєю та бойовими якостями вони поступалися
єврейським частинам. Оголосивши загальну мобілізацію Ізраїлю, збройні
сили країни вдалося довести до 60000 осіб, а завдяки поставкам зброї з
Чехословаччини – озброїти армію найновішими видами озброєнь. Усі збройні
було підрозділи Ізраїлю переформовано в Армію оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ)
під спільним командуванням.

Після завершення терміну перемир’я 9 липня 1948 р. сили ЦАХАЛ
несподівано перейшли в наступ на всій довжині арабо-ізраїльського
фронту. У ході жорстоких боїв ізраїльтянам вдалося вибити ліванців з
Галілеї та майже повністю знищити сили палестинських арабів. На півдні
єврейські сили 15 жовтня деблокували оточені раніше ізраїльські
підрозділи й самі завершили до 20 жовтня оточення 4000 єгипетських
солдат біля Фалуджі. Останньою військовою операцією війни було
витіснення ізраїльтянами 6-9 березня 1949 р. нечисленних йорданських
патрулів з пустелі Негев. Не чинячи опору араби залишили пустелю, а
євреї 10 березня вийшли до невеликого арабського села Умм Рашраш на
березі Акабської затоки, на місці якого згодом збудовано порт Ейлат.

Після переможної для Ізраїлю війни мирні переговори між арабськими
державами та євреями відбувалися на о. Родос. Ізраїль підписав угоди про
перемир’я з Єгиптом у лютому 1949 р., з Ліваном—у березні, з
Трансйорданією — у квітні, Сирією — в липні, Саудівська Аравія формально
не брала участі у війні, а Ірак відмовився підписувати мирну угоду. У
результаті війни Ізраїль додатково до визначених йому ООН територій
захопив 6,7 тис. кв. км. З окупованих земель змушені були тікати близько
750 тис. арабів. За даними ООН, на початок 50-х років за межами
Палестини перебувало 906 тис. арабських біженців. У межах єврейської
держави залишилося не більше ніж 200 тис. арабів.

Антимонархічна революція 1952 р. в Єгипті і Суецька криза 1956 р.

Розстановка сил на Близькому Сході суттєво змінилася після
антимонархічного перевороту “вільних офіцерів”у Єгипті (площа – 1,001
млн. кв. км, населення – 68 млн. чол. на 2000 р.) 23 липня 1952 р., який
позбавив влади короля Фарука, званого в Європі “королем-плейбоєм”.
Змушений відректися від престолу на користь свого сина Ахмеда Фуада,
якому не було навіть року, Фарук відплив до Італії. Регентом при новому
королеві було призначено його дядька Алі Махір-пашу. Король-немовля не
зміг завадити “вільним офіцерам” проголосити Єгипет 18 червня 1953 р.
республікою. Головою держави став генерал-лейтенант Мухаммед Нагіб, що
був найстаршим за званням в організації “вільних офіцерів”. Водночас
активну боротьбу за владу розпочав підполковник Гамаль Абдель Насер,
прихильник більш радикальних кроків у боротьбі з Британією та Ізраїлем.
Поступово М. Нагіб був усунутий від реального керівництва країною, а
після дискусії 1954 р. про місце партій у політичному житті країни його
вислали під домашній арешт у віддалене село.

Уже через два місяці після перевороту “вільні офіцери” звернулися до
Британії з вимогою евакуювати британські війська із зони Суецького
каналу. Щоб продемонструвати свою рішучість, єгиптяни здійснили кілька
нападів па дислоковані в зоні каналу англійські війська, у відповідь
Велиа Британія заморозила єгипетські авуари у своїх банках. Пізніше,
коли англо-єгипетські переговори вже наближалися до успішного
завершення, бажаючи їх зриву, ізраїльська агентура в Єгипті організувала
кілька антианглійських нападів на бібліотеки та кінотеатри. Оскільки
єврейських нападників було затримано, Г.А.Насер видав розпорядження
інтернувати, а згодом і вислати єврейське населення Єгипту. У ході
англо-єгипетських переговорів було досягнуто порозуміння про скорочення
британських військ у зоні каналу з 80 до 20 тис. осіб, 19 жовтня 1954 р.
узгоджено розрахований на 20 місяців графік виведення англійських військ
з Єгипту. Велика Британія обумовлювала право впродовж 7 років після
виведення військ здійснювати нагляд за дотриманням режиму каналу та в
разі конфлікту на Близькому Сході, що загрожував би вільному
судноплавству, ввести свої війська на законсервовані в зоні каналу
військові бази. Окремий пункт передбачав, що останнє положення не
поширюється на арабо-ізраїльський конфлікт. Після виведення британських
військ у країні було відмінено військовий стан, що діяв з 1952 р.,
оголошено амністію політв’язням, на загальнонародному плебісциті
затверджено конституцію й обрано першим президентом країни Г.А.Насера..
Військові лідери Єгипту довгий час не мали визначеної та чіткої
політичної програми, проголошуючи ідеологію єгипетського націоналізму. У
1953 р. було опубліковано книгу Г.А.Насера “Філософія революції”, в якій
обстоювалися панарабістські та панмусульманські гасла. Ліквідувавши того
ж року всі політичні партії, військові створили громадсько-політичний
рук Об’єднання свободи на чолі з Г.А.Насером. У внутрішньому житті
реформи нового уряду полягали в націоналізації промисловості та
ліквідації великого землеволодіння, а також у боротьбі з проявами
західної ментальності та культури – “єгиптизації” суспільного життя.

Єгипет звернувся до країн Заходу з проханням поставити йому необхідну
для боротьби з Ізраїлем зброю. Лондон і Париж обмежилися в 1954 р. до
невеликих поставок замовленого свого часу ще королем спорядження. Крім
того, з метою економічного тиску на Єгипет Британія скоротила обсяги
закупівлі єгипетської бавовни. Обіцяючи поставити єгиптянам сучасну
зброю, США виставляли умову приєднання країни до Багдадського пакту. У
цій ситуації Г.А.Насер звернувся за допомогою.до СРСР. На військовому
параді в Каїрі 27 вересня 1955 р. єгипетська армія продемонструвала
найновіші зразки авіаційної, танкової та артилерійської техніки,
отримані з СРСР, Чехословаччини та Польщі.

Зміцнення нового єгипетського уряду загострило ситуацію навколо Ізраїлю.
Отримуючи від уряду Г.А.Насера військову та фінансову підтримку,
активізували свої дії палестинські партизани — “федаїни”. У відповідь на
їх напади Ізраїль вдався до військових рейдів на територію Сирії
(жовтень і грудень 1955 р.), а також до сектору Гази (лютий і серпень).
У свою чергу, наприкінці 1955 р. Сирія, Саудівська Аравія та Єгипет
створили організаційні структури спільного військового командування. У
квітні наступного року до них приєднався Йемен. Створюючи
антиізраїльську коаліцію, 25 жовтня 1956 р., Єгипет підписав з Йорданією
та Сирією угоду про спільне військове керівництво, яка передбачала
призначення єгипетського головнокомандувача силами сусідніх із. Ізраїлем
арабських країн.

Великі плани модернізації сільського господарства країни єгипетське
керівництво пов’язувало з будівництвом висотної Асуанської греблі.
Реалізація цього проекту мала забезпечити зрошення значної території
верхнього Єгипту. Проект було оцінено у 1 млрд. дол. У грудні 1955 р.
США, Великобританія та МБРР розглянули прохання Єгипту про позику на
будівництво греблі. Єгиптянам було запропоновано позику в 270 млн. дол.
щорічними квотами по 70 млн. дол. Єгипет не був задоволений ні обсягами,
ні графіком планованого кредитування. На початку 1956 р. під тиском
єврейського лобі США відмовилися від узгодженого проекту, а 19 липня
остаточно відмовили Каїрові в позиці. Через тиждень після американської
заяви на великому мітингу в Александрії 26 липня Г.А.Насер оголосив про
намір націоналізувати Суецький канал. Збудований у 80-х роках XIX ст.
зусиллями Англії, Франції та Туреччини, канал із часом повністю опинився
в руках англійців та французів. Після Другої світової війни Єгипет
отримував заледве 6% з понад 100 млн. дол. щорічних прибутків від
експлуатації каналу. Термін дії концесії закінчувався у 1968 р. Західні
країни зустріли рішення Єгипту з рішучим осудом, зате арабський світ
сприйняв його з ентузіазмом.

Держсекретар США Ален Даллес висунув ідею створення Асоціації
користувачів каналу, бажаючи тим самим “інтернаціоналізувати” конфлікт.
Ведучи переговори з Єгиптом, Британія розпочала перекидання додаткових
сил на свої військові бази на Кіпрі. У Нікосії було створено штаб
об’єднаних англо-французьких сил, котрі мали здійснити операцію
захоплення зони каналу. До Парижа почергово вилітали особистий
представник ізраїльського прем’єра Шимон Перес, міністр оборони Моше
Даян, а згодом і сам Д.Бен-Гуріон. Після тривалих нарад 25 жовтня у
Севрі під Парижем між трьома державами підписано таємну угоду про
спільні дії, що передбачала, аби після початку арабо-ізраїльського
конфлікту Британія та Франція введи свої війська в зону Суецького каналу
з метою забезпечити свободу судноплавства. На той час Англія та Франція
зосередили на Кіпрі та біля берегів Єгипту величезне військове
угрупования, що налічувало 65000 солдат, 700 літаків, 430 танків, 520
гармат та мінометів. Десантну операцію забезпечували 122 кораблі, у тому
числі 6 авіаносців та 6 підводних човнів.

Бойові дії розпочалися о 17 годині вечора (за місцевим часом) 29 жовтня
1956р. Несподівано для єгиптян наступом на Синаї ізраїльські війська
розпочали операцію “Кадеш” (“Очищення”). Водночас понад 400 ізраїльських
парашутистів, викинутих у глибокому арабському тилу, зав’язали у центрі
півострова бій за ключовий перевал Мітла. Наступного дня Британія та
Франція звернулися до обох воюючих сторін з вимогою відвести свої
війська на 10 миль від Суецького каналу і не чинити супротиву військам,
котрі вводитимуться. 31 жовтня, після того як закінчився термін
ультиматуму, почалася операція “Мушкетер”. Авіація союзників здійснила
нальоти на військові об’єкти Єгипту в Каїрі та Порт-Саїді. Згодом
бомбардувань зазнали Альмаза, Абу-Сувейра, Файіда та Ель-Кантара. Уже в
перші години нальотів на аеродромах було знищено понад 140 сучасних
літаків єгипетських ВПС. Позбавлені авіаційної підтримки єгипетські
підрозділи на Синаї почали відступати, обидві ізраїльські ударні групи
зустрілися 5 листопада у Шарм аль-Шейху на крайньому півдні Синаю. Ще
раніше, 3 листопада, було захоплено сектор Гази. Тим часом
продовжувалися бомбардування єгипетських позицій англо-французькою
авіацією, а в Суецькій затоці англійський крейсер потопив єгипетський
фрегат “Акка”. Британські та французькі парашутисти, висадившись 5
листопада у Порт-Саїді та Порт-Фуаді, незважаючи на запеклий опір
(боронилося й цивільне населення, якому роздали зброю), до вечора
наступного дня оволоділи цими містами.

Уряд СРСР ще 31 жовтня зробив у ООН заяву з пропозиції здійснити
термінові заходи для припинення агресії проти Єгипту. Надзвичайна сесія
ООН прийняла 2 листопада резолюцію з вимогою негайного припинення вогню.
Після висадки союзницького десанту 5 листопада радянський прем’єр Микола
Булганін надіслав Франції та Британії попередження про готовність
“вдатися до рішучих кроків” у тому випадку, коли агресію не буде
припинено. Тоді ж фактично бойові дії було припинено у ніч з 6 на 7
листопада.. До 22 грудня французькі та англійські війська залишили
Єгипет. Ізраїльтяни вивели свої підрозділи із Синаю в січні, а із
сектора Гази — в березні 1957 р. Після цього на пропозицію Канади ООН
створила спеціальні міжнародні сили з підтримання миру.

Офіційне визнання західними країнами націоналізації Суецької о каналу
відбулося в квітні 1958 р. на переговорах у Римі. Єгипет зобов’язався
сплатити колишнім власникам компанії компенсацію. Президент Єгипту не
зупинився на досягнутому, здійснивши невдовзі після успішного завершення
римських переговорів націоналізацію майна філій англійських та
французьких банків і страхових компаній. Пізніше було націоналізовано
австралійські, бельгійські та італійські підприємства
фінансово-кредитної сфери. Ще в січні 1957 р. закон про “єгиптизацію”
економіки конфіскував майно 2,5 тис. англійців та 3,5 тис, французів,
яких примусили виїхати з країни. Незважаючи на військові невдачі,
Суецька криза завершилася для Єгипту дипломатичною перемогою.
Надзвичайно зріс в арабському світі особистий авторитет Г.А.Насера. У
багатьох країнах Близького Сходу з’явилися політичні сили, що вимагали
змін державного ладу, за взірцем єгипетських.

Палестинський рух опору та арабський світ наприкінці 50-х – у першій
половині 60-х рр.

Особливо відчутними пронасерівські симпатії були в Йорданії (площа – 89
тис. кв. км, населення – 5 млн. чол. на 2000 р.). На початку березня
1956 р. під тиском населення король Хусейн змушений був вислати з країни
Дж.Глабба та низку інших британських офіцерів та службовців державної
адміністрації, У жовтні того ж року на хвилі проєгипетських симпатій на
виборах у Йорданії переміг уряд Сулеймана Наблусі, який декларував
наміри розвивати рух загальноарабської єдності та протиставитися диктату
країн Заходу. С.Наблусі оголосив про припинення з 14 березня 1957 р.
угоди з Британією, після чого Лондон змушений був розпочати виведення з
країни своїх військ. Новий етап близькосхідної кризи розпочався 5 січня
1957 р. декларацією президента США Дуайта Ейзенхауера про принципи
американської зовнішньої політики на Близькому Сході. Заява ввійшла у
історію під назвою Доктрини Ейзенхауера, або Доктрини заповнення
силового вакууму. На думку президента, після усунення з країн регіону
британських впливів виникав “силовий вакуум”, заповнити який бажав
Радянський Союз. З метою забезпечення регіону від поширення радянських
виливів, Д.Ейзенхауер пропонував реалізувати велику програму військового
співробітництва, на яку було виділено 200 мли. доларів і використовувати
силу проти дестабілізуючих рухів у країнах, що потрапляли у загрозливу
ситуацію. Доктрину відкинула більшість країн регіону, її підтримали лише
Ізраїль, Ірак та Ліван.

Незважаючи на поразку, завдану Єгипту під чає Суецької війни, авторитет
єгипетського лідера у арабському світі не лише не було підірвано, але
навіть зміцнено. Посилення інтеграційних тенденцій виявилося у зближенні
Єгипту й Сирії, країни, в якій з середини 50-х років усе більшого впливу
набирала Партія арабського соціалістичного відродження (БААС). 1 лютого
1958 р. проголошено створення Об’єднаної Арабської Республіки (ОАР) в
складі Єгипту га Сирії. Арабський світ зустрів цю пропозицію із
захопленням, з пропозицією приєднання до ОАР виступив Ємен. 8 березня
його пропозиція була задоволена, однак зв’язок Єгипту та Сирії з Єменом
був швидше номінальним. Бажаючи протиставити якусь альтернативу
зорієнтованій на СРСР ОАР, Сполучені Штати і Британія інспірували
проголошення 14 лютого 1958 р. династичного Арабського Хашимітського
Союзу в складі Іраку та Йорданії, який також був лише формальним
об’єднанням.

У травні 1958 р. у Лівані спалахнуло повстання друзів проти уряду
Шамуна. Розпочавшись у Тріполі, бойові дії швидко перекинулися й на інші
райони країни, президент Шамун звернувся до Ради Безпеки ООН зі скаргою
па втручання ОАР у справи Лівану і допомогу повстанцям. У липні до
Лівану повітряним шляхом перекинуто близько 1000 іракських солдат, що,
однак, не змінило ситуації на користь уряду. 15 липня 1958 р. до
Бейрутського порту увійшли кораблі 6-го флоту США. З них висадився
десант, а із ФРН 18-ма великими транспортними літаками перекинуто
додаткові підрозділи. Загалом десантні сили налічували 14000 солдат. 17
липня розпочалася операція перекидання британських військ з Кіпру до
Йорданії.

Але дві бригади іракської армії, які перебували в літніх таборах під
Багдадом, отримавши наказ йти на Йорданію, підняли заколот. На світанку
14 липня 1958 р. війська, очолені членами підпільної організації “Вільні
офіцери”, створеної а іракській армії в 1956 р., увійшли до столиці.
Було захоплено королівський палац і всі стратегічні об’єкти міста.
Король Фейсал II і спадковий принц Абдул Іллах були вбиті. Через два дні
вбито прем’єра країни Нурі Саїда. Новий уряд країни очолив генерал
Абдель Керім Касем, його заступником і міністром внутрішніх справ став
Абдель Салям Ареф. Суспільну платформу уряду становив Фронт національної
єдності. Спочатку уряд А.Касема зберігав добрі стосунки із західними
державами і навіть купував у них зброю, однак 24 березня 1959 р. зробив
заяву про вихід зі структур Багдадського пакту. З країни було усунуто
британську військову місію та евакуйовано військові бази в Хаббанії та
Шуайбі. Пізніше Ірак в односторонньому порядку денонсував угоди,
укладені Фейсалом II із США. Наприкінці 1958 – на початку 1959 рр. було
підписано низку угод про економічне, торгове, військово-технічне та
культурне співробітництво між Іраком та СРСР. Ірак отримав велику позику
від Радянською Союзу.

Однак на початку 60-х рр. надії Г.А.Насера на розгортання панарабського
руху зазнали фіаско. Через дискримінацію призначеними в Каїрі
чиновниками місцевого сірійського населення та спроби обмежити
самостійність баасистів, у вересні 1961 р. в Сирії стався військовий
переворот, у результаті якого Сирія вийшла з ОАР. Єгипет зберіг за собою
цю назву (до вересня 1971 р.), хоча згодом і Ємен відмовився від участі
в об’єднанні. Спроби покращити зовнішньополітичний імідж Єгипту
втручанням у громадянську війну в Ємені лише погіршили ситуацію.
Чинником підриву декларованих панарабістами ідеалів загальноарабської
єдності була напруженість між Іраком та колишнім британським
протекторатом Кувейтом (18 тис. кв. км, населення – 2 млн. чол. на 2000
р.), що отримав у 1961 р. незалежність. Певні надії на відновлення
інтеграційних процесів з’явилися у 1963 р. після двох переворотів
баасистів у Іраку та Сирії. Однак спроби реанімувати міждержавний союз
швидко припинилися.

В історії Ємену (площа – 528 тис. кв. км, населення – 17,5 млн. чол. на
2000 р.) новий період розпочався 19 вересня 1962 р., коди помер імам
країни Ахмед. Спадковим правителем став принц Мухаммад аль-Бадра.
Скориставшись зміною імама група пронасерівськи налаштованих офіцерів,
очолена Абдаллахом ас-Салямом, учинила 26 вересня державний переворот.
Створений заколотниками уряд негайно був визнаний Єгиптом, а на початок
листопада 1962 р. проголошену в країні Єменську Арабську Республіку вже
визнало 26 країн. Однак колишній імам аль-Бадр емігрував до Саудівської
Аравії, де, користуючись підтримкою місцевої династії та англійців,
почав формувати антиреспубліканські сили. Побоюючись посилення
пронасерівських симпатій у своїх країнах, аль-Бадра згодом підтримали
Йорданія та Ірак. Ас-Салям звернувся за допомогою до Г.А.Насера, й уже в
жовтні 1962 р. до Ємену надіслано 5000 єгипетських солдат.
Республіканський уряд ас-Саляма оголосив широку програму суспільних
реформ, було конфісковано земельні володіння та майно імама, членів його
родини та відомих монархістів, скасовано рабство, шаріатські суди
замінено світськими, почалася реформа освіти. Більшість населення
країни, що загалом перебувала на родоплемінному рівні розвитку, вороже
сприйняла реформи нового уряду. Республіканський режим контролював лише
міста та кілька сільських районів. На території Саудівської Аравії в
Джидді було створено еміграційний уряд колишнього імама, у відповідь ЄАР
оголосила, що перебуває в стані війни з Саудівською Аравією, а авіація
Єгипту здійснила нальоти на табори монархістів, у тому числі на
саудівській території. На кінець 1962 р. на території Ємену знаходилося
понад 13000 єгипетських солдат з важким озброєнням.

На початку січня 1963 р. Саудівська Аравія оголосила мобілізацію й
звернулася за допомогою до США, Вашингтон надав Ер-Ріяду великі партії
сучасної зброї та прислав інструкторів. Не бажаючи втрачати ініціативу,
в лютому-березні 1963 р. єгипетські війська здійснили масовану операцію
проти сил монархістів на сході та північному сході країни. Ці бої
ввійшли до історії під назвою наступу в Рамадан, монархісти використали
цей наступ у пропагандистських цілях, поширивши серед відсталого
населення прикордонних племен чутки про те, що нова республіканська
влада за підтримки єгиптян взагалі збирається заборонити сповідування
ісламу. Разом з тим за мовчазною згодою Британії монархістам удалося
завербувати значну кількість європейських найманців, які суттєво
зміцнили антиреспубліканські сили.

Після невдалої операції літа 1964 р., коли єгипетські війська не змогли
заблокувати кордон із Саудівською Аравією, президент Г.А.Насер змушений
був піти на поступки. На початку 1965 р. в Ємені було зосереджено
близько 50 тисяч єгипетських солдат, а в боях з монархістами та
європейськими найманцями загинуло майже 15 тис. осіб. Президент
Г.А.Насер зустрівся з королем Саудівської Аравії Фейсалом у Джидді та
підписав 24 серпня 1965 р. угоду з мирного врегулювання у Ємені.
Переговори відбулися за відсутності обох єменських сторін конфлікту.
Передбачалося поступове виведення єгипетських військ узамін за
припинення саудівської допомоги монархістам. Долю майбутнього устрою
країни повинен був вирішити плебісцит. Ас-Салям та монархісти спочатку
погодилися з таким планом, але вже на початку 1966 р. бої в країні
відновилися. Незважаючи на те, що єгипетський експедиційний корпус на
той час складав уже 70 тис. солдатів, республіканський уряд реально
контролював територію лише в межах невеликого трикутника між містами
Сана — Таіз — Ходейда.

Палестинський рух опору ще на початку 50-х рр. створив перші групи
партизанів — “федаїнів” (“тих, хто жертвує собою”), шо здійснювали
напади на ізраїльську територію з сектора Гази. У 1956 р. з ініціативи
Ясира Арафата виникла організація ФАТХ (зворотнє прочитання абревіатури
“Харакат ат-Тахрір аль-Філастині” — Рух за національне визволення
Палестини), у 1958 р. на окупованих арабських землях виникла підпільна
організація “Аль-Ард” (Земля). Рішення створити Організацію Визволення
Палестини (ОВП) було прийнято в січні 1964 р. на Першій нараді голів
арабських держав у Каїрі, ідея належала Г.А.Насеру. Утворення ОВП
кардинально змінило ситуацію навколо палестинської проблеми, оскільки
було спростовано ізраїльську тезу про втручання в палестинські справи
сусідніх арабських держав. ОВП стала спочатку в арабському, а згодом і в
цілому світі повноправним представником інтересів вигнаного з Палестини
арабського населення. Кількома місяцями пізніше, 28 травня 1964 р., в
арабській частині Єрусалима зібралася Перша сесія Палестинської
національної ради. На зібрання прибуло 388 делегатів від палестинських
комітетів та земляцтв Сирії, Йорданії, Лівану, Іраку, еміратів Перської
затоки та сектора Гази. На нараді було створено ОВП і прийнято
Палестинську національну хартію, у ній, зокрема, визначалося, що усі
палестинці с членами ОВП, а “палестинський народ є основою цієї
організації”. Щодо Ізраїлю, хартія заперечувала право на існування
єврейської держави на Близькому Сході. Голови арабських держав привітали
створення ОВП і навіть запросили її першого голову Ахмеда аль-Шукейрі
взяти участь у роботі наради голів арабських держав, що відбувалася в
серпні 1964 р. в Александрії. Починаючи з вересня 1964 р. одночасно в
Сирії, Єгипті та Іраку почалося творення загонів Армії Визволення
Палестини. Перша успішна акція сил ОВП відбулася. 1 січня 1965 р.,
започаткувавши довгу смугу взаємних ударів та таємної війни й терору.

Скориставшись, як приводом, діями ОВП, ізраїльська армія вчинила в
травні 1965 р. глибокі рейди на західний берег річки Йордан. Сутгєво
позначився на зростанні ізраїльсько-арабської напруженості судовий
процес, що відбувся в Сирії над ізраїльським розвідником Еліа Когеном.
Незважаючи на прохання численних впливових міжнародних інституцій та
державних діячів, 18 травня 1965 р. Е.Когена повісили. Наступного року
ізраїльська розвідка провела таємну операцію, внаслідок якої арабським
пілотом-християнином було викрадено з Іраку найсучасніший
літак-винищувач “МІГ-21”. Складними були стосунки між Ізраїлем та
Йорданією, головним чином через оголошені євреями на початку 60-х рр.
плани збудувати греблю на річці Йордан і відповідний канал для зрошення
пустелі Негев. Йорданія, сільське господарство якої значною мірою
залежало від води Йордану, виступила з різким протестом проти
ізраїльського проекту. Нестійка рівновага сил між сторонами
Близькосхідного конфлікту, що виникла в середині 60-х рр., не могла
забезпечити міцного та тривалого миру. У атмосфері ворожості та
недовіри, яка панувала в регіоні, всі спроби мирного полагодження кризи
закінчувалися невдачею. Як Ізраїль, так і арабські країни планували в
майбутньому силою зброї розв’язати нагромаджені суперечності.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020