.

Здобуття незалежності країнами Тропічної та Південної Африки (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4832
Скачать документ

Реферат

на тему:

Здобуття незалежності країнами Тропічної та Південної Африки

Деколонізація Тропічної й Південної Африки.

На час закінчення Другої світової війни в Тропічній та Південній Африці
було лише три незалежні держави: Ефіопія, Ліберія та
Південно-Африканський Союз. У центральній та західній частині Африки
розташовувалися французькі, британські, бельгійські та іспанські
колонії. Першою серед європейських країн вирішила відмовитися від своїх
африканських колоніальних володінь Франція. Бідні природними ресурсами
французькі колонії південніше Сахари не становили для метрополії великої
цінності, тому Париж добровільно погодився надати їм незалежність. За
прийнятою Францією в жовтні 1946 р. конституцією всі колишні колонії
“чорної Африки” отримали статус заморських територій. Мешканці
африканських володінь дістали французьке громадянство і право обирати
депутатів до парламенту метрополії. Але, незважаючи на лібералізацію
колоніального режиму, в багатьох французьких володіннях відбулися
національно-визвольні виступи. У 1947 р. почалося повстання мальгашів на
Мадагаскарі, яке з великими труднощами вдалося придушити лише регулярній
французькій армії.

Процес остаточної ліквідації французької колоніальної системи в регіоні
розпочався у 1958 р., коли на місці Французьких Екваторіальної й
Західної Африк було створено 11 автономних напівдержавних утворень, що
увійшли до складу Французького Союзу. Кожна з країн-членів співдружності
отримала широкі повноваження у сфері внутрішньої політики, залишивши у
віданні Парижа питання оборони, зовнішньої політики, контролю над
фінансовою сферою та видобутком стратегічної сировини. Серед колишніх
французьких колоній лише Гвінея (246 тис. кв. км, населення – 7,5 млн.
чол. на 2000 р.), згідно з результатами проведеного там референдуму, 28
жовтня 1958 р. отримала повну незалежність.

Унаслідок міждержавних переговорів у 1960 р. Франція надала повну
незалежність решті своїх колишніх африканських володінь: Мавританії,
Малі, Чаду, Нігеру, Сенегалу, Берегу Слонової Кістки (з 1986 р. –
Кот-д’Івуар), Верхній Вольті (з 1984 р. – Буркіна-Фасо), Дагомеї (з 1975
р. – Бенін), Центральноафриканській Республіці, Габону та Конго
(Браззавіль). Тоді ж незалежність отримали Мадагаскар і Того а також
французький Східний Камерун. У 70-х рр. самостійними стали останні
французькі колонії: Коморські острови в 1975 р. і Джібуті в 1977 р.
Франція зберегла на території частини своїх колишніх колоній військові
бази й у наступні роки неодноразово брала участь у вирішенні етнічних та
міжнародних конфліктів на континенті.

Дещо складніше деколонізаційні процеси проходили в британських колоніях
Тропічної Африки. Лондон дотримувався чіткої схеми поступової передачі
влади в колоніях спочатку органам автономного самоуправління, а згодом і
повністю незалежним національним урядам. Першою серед британських
колоній 6 березня 1957 р. незалежність отримав Золотий Берег, що,
об’єднавшись у тому ж році з контрольованим адміністрацією ООН
Британським Того, проголосив незалежність як Республіка Гана (238,5 млн.
кв. км, населення – 19,5 млн. чол. на 2000 р.). Керівником країни став
відомий діяч визвольного руху, колишній політв’язень, католицький
учитель Кваме Нкрума. Очолювана ним Народна партія конвенту проголосила
курс на ліквідацію наслідків колоніалізму, усунення віджилих
напівфеодальних відносин, модернізацію економіки країни шляхом
переважного розвитку державного сектору. Але більшість гігантських
індустріальних проектів, якими захоплювався К.Нкрума, виявилися
збитковими, а в першій половині 60-х рр. у Гані загострилася
фінансово-економічна криза, спричинена зниженням світових цін на
какао-боби. В умовах наростаючої соціальної напруги 24 лютого 1966 р.
К.Нкрума був усунений від влади військовими.

У багатій природними ресурсами Нігерії (924 тис. кв. км, населення – 123
млн. чол. на 2000 р.), яку Лондон уважав найціннішою серед своїх
африканських володінь, англійці поводилися винятково обережно. У 1954 р.
у країні запроваджено часткове самоуправління на федеративній основі, а
1 жовтня 1960 р. уся повнота влади мирним шляхом була передана
представникам місцевого населення. Нігерія залишилася членом Британської
Співдружності, її першим президентом став Нанді Азіківе. Упродовж
1963-1966 рр. незалежність отримали: Сьєрра-Леоне, Уганда, Гамбія,
Танганьїка та Занзібар, Замбія і Ботсвана. Після кривавого етнічного
конфлікту між арабською меншиною та чорною більшістю Танганьїка та
Занзібар об’єдналися у вересні 1964 р. в республіку Танзанія.

Єдиною країною серед британських колоній, в якій активно діяв збройний
незалежницький рух, була Кенія (583 тис. кв. км, населення – 30 млн.
чол. на 2000 р.). У 1947 р. колишній службовець колоніальної
адміністрації Джомо Кеніата заснував там “Спілку африканської Кенії”, що
оголосила своєю метою здобуття повної незалежності. Поряд із
національно-визвольними гаслами, Дж.Кеніата проголошував ідеї боротьби з
проникненням до Африки християнських впливів, а стрижнем його соціальної
програми був заклик повернути африканцям найкращі землі країни, що
знаходилися в руках білих, арабів та індійців. У тісному порозумінні зі
“Спілкою африканської Кенії” діяла таємна організація племені кікую під
назвою “мау-мау”. Після того, як у жовтні 1952 р. англійці спробували
заарештувати лідерів спілки та руху “мау-мау”, в Кенії почалося
національне повстання. Бойові дії проти партизанів та підпільників з
різною інтенсивністю тривали до 1959 р., лише перекинувши до цієї
колонії значні військові сили, Британія змогла придушити збройні
виступи. На той час кількість жертв партизанської війни сягнула 10 тис.
осіб.

Зважаючи на безперспективність дальшої збройної боротьби, частина
місцевих лідерів націоналістичного руху пішла на переговори з Лондоном.
У ході тривалих консультацій було досягнуто угоди про мирну передачу
влади місцевому населенню й створено нову незалежницьку партію
“Національна спілка африканців Кенії” (КАНУ), що здобула перемогу на
парламентських виборах 1961 р. Після того, як на наступних виборах у
травні 1963 р. КАНУ підтримало 75% виборців, 12 грудня Кенія проголосила
незалежність. Дж.Кеніата став її першим прем’єр-міністром, а згодом і
президентом (до смерті у 1978 р.).

Трагічно розвивалися події в колишній бельгійській колонії Конго
(Леопольдвіль). Влада місцевим представникам там була передана 30 червня
1960 р., заледве після піврічного перехідного періоду. Надзвичайно
строката в етнічному плані країна виявилася цілковито неготовою до
самостійного державного існування. Президент країни Жозеф Касавубу не
користувався авторитетом серед більшості населення, яке з підозрінням
ставилося до його прозахідних симпатій. Реальні важелі влади потрапили
до рук прем’єр-міністра Патріса Лумумби, який, спираючись на племена
баконго та батателе, дотримувався виразно прорадянської орієнтації. Уже
після кількох тижнів правління уряд П.Лумумби зіткнувся із серйозними
проблемами. У країні бракувало національних кадрів, політичні партії га
угрупування ворогували між собою, почалися сутички на етнічному фунті.
Після того, як 5 липня 1960 р. з ультранаціоналістичними гаслами
повстали солдати столичного гарнізону, з Конго почали масово виїжджати
європейці.

Найбагатша природними ресурсами провінція країни Катанга 11 липня 1960
р. оголосила незалежність, її лідер Моїс Чомбе зумів забезпечити собі
таємну підтримку західних власників копалень, то знаходилися на
території провінції, й за допомогою білих найманців швидко створити
сильну армію. У громадянській війні, яка розгорілася в країні, політичні
суперечки переплелися з традиційною племінною ворожнечею. Через
неодноразові акти геноциду, що здійснювалися обома з воюючих сторін, до
Конго було введено спочатку бельгійські війська, а згодом і міжнародні
сили ООН.

Після того, як П.Лумумба звернувся за прямою допомогою до СРСР, серед
його прихильників стався розкол. Очолені міністром оборони Жозефом
Мобуту заколотники арештували П. Лумумбу та вислали його літаком у.
Катангу, де він 17 січня 1961 р. був убитий. Смерть лідера країни не
припинила громадянської війни, що з різною інтенсивністю тривала до 1965
р., єдність країни було відновлено лише завдяки втручанню в конфлікт
військ ООН. У кінцевому результаті у листопаді 1965 р. влада опинилася в
руках військового диктатора Мобуту, який змінив своє європейське ім’я на
африканське Сесе Секо. У країні було проведено “африканізацію”, що
полягала, зокрема, в зміні всіх даних європейцями географічних назв на
місцеві, а в 1971 р. Конго змінило назву на Заїр (з 1998 р. –
Демократична Республіка Конго, площа – 2345 тис. кв. км, населення – 52
млн. чол.).

У 1968 р. отримали незалежність іспанські колонії Фернандо-По та
Ріо-Муні, які, об’єднавшись, створили Екваторіальну Гвінею. У Західній
Сахарі, де з 1972 р. вівся видобуток фосфатів, процес деколонізації
затягнувся до листопада 1975 р., коли Іспанія оголосила про передачу
цієї території під спільне управління Мавританії та Марокко, проте через
4 роки Мавританія відмовилася від наданих їй прав. 27 лютого 1976 р., за
день до остаточного припинення іспанської присутності у Західній Сахарі
ліворадикальний Народний фронт визволення Сегіет-ель-Хамра і Ріо-де-Оро
(ПОЛІСАРІО) проголосив незалежну Сахарську Арабську Демократичну
Республіку (нині визнана більш як 70-ма державами). Отримавши підтримку
від Алжиру, незадоволеного посиленням свого західного сусіда, ПОЛІСАРІО
розпочав партизанську війну проти марокканських військ. З перемінним
успіхом боротьба тривала до вересня 1991 р., коли було підписано
перемир’я. Але процес підготовки передбаченого РБ ООН референдуму щодо
самовизначення населення Західної Сахари й ідентифікації його
потенційних учасників суттєво не просунувся, передусім у результаті
розбіжностей сторін стосовно критеріїв, на підставі котрих має
здійснюватися реєстрація цієї категорії осіб.

Останньою з європейських держав, що на поч. 70-х рр. зберігала
африканські колонії, була Португалія, проводила активну колонізаційну
політику, переселивши до своїх африканських володінь лише у повоєнний
період 400 тис. осіб. Першим національно-визвольним рухом у
португальських колоніальних володіннях став створений 1956 р. Народний
рух визволення Анголи (МПЛА), очолений Аугустіньо Нето, що перебував під
сильним впливом марксистської ідеології. У 1961 р. було створено
Народний союз Анголи, на основі якого 1962 р. виник прокитайський
Народний фронт визволення Анголи (ФНЛА). У 1966 р. через ідеологічні
суперечки з ФНЛА вийшла група Жонаса Савімбі, який утворив прозахідний
Народний союз за повну незалежність Анголи (УНІТА). З 1964 р. проти
португальського панування боровся марксистський Фронт визволення
Мозамбіку (ФРЕЛІМО).

Але, незважаючи на активну партизанську боротьбу незалежницьких
патріотичних рухів, влада в португальських колоніях була передана
представникам місцевого населення лише після того, як у квітні 1974 р. у
результаті безкровної “революції гвоздик” у метрополії від влади було
усунуто диктаторський режим Марцелло Каетано. У 1974 р. Португалія
визнала незалежність Гвінеї-Бісау, в якій на той час очолювані Амілкаром
Кабралом партизани вже встановили контроль над більшою частиною країни.
Роком пізніше Португалія надала незалежність Анголи, Мозамбіку, Островам
Зеленого мису та Островам Сан-Томе і Прінсіпі.

Хоча 31 січня 1975 р. влада в Анголі була передана уряду, до якого
ввійшли представники МПЛА, ФНЛА та УН1ТА, коаліція виявилася винятково
нестійкою, і вже в липні почалася урядова криза, а згодом і громадянська
війна. Політичний хаос змусив колишню метрополію евакуювати з країни
близько 300 тис. білих португальців, котрі, як правило, займали
відповідальні технічні посади, після чого більшість промислового сектора
Анголи зазнала паралічу. Серед сторін ангольського конфлікту ініціативу
відразу ж захопила МПЛА, яка, контролюючи столицю, проголосила створення
Народної Республіки Ангола (1247 тис. кв. км, населення – 10 млн. чол.
на 2000 р.) на чолі з президентом А. Нето. Під час збройного конфлікту з
конкуруючими політичними силами МПЛА користувалися великими поставками
зброї та допомогою кубинських військових. На кінець 1975 р. Ф.Кастро
вислав до Анголи 15 тис. солдат, відібраних за кольором шкіри, крім
того, у Анголі воювало понад 1000 військових радників із СРСР.

Незважаючи на військово-технічну допомогу з боку США та ПАР, ФНЛА й
УНІТА терпіли поразку за поразкою, невелика територія на крайньому
південному сході Анголи залишилася під контролем УНІТА лише завдяки
постійній повітряній підтримці ВПС ПАР та участі південноафриканських
командос у боях з урядовими військами та кубинцями. Допомога
антикомуністичному руху в Анголі суттєво збільшилася після приходу до
влади в США адміністрації Р.Рейгана. Найжорстокіші бої відбувалися в
1987-1988 рр., однак урядовим військам так і не вдалося знищити збройної
опозиції, й після згортання програм допомоги від СРСР Луанда змушена
була піти на переговори. У грудні 1988 р. почалася евакуація кубинських
військ, яка остаточно закінчилася через 3 роки. За посередництвом США та
СРСР 31 травня 1991 р. в Лісабоні президент Анголи Жозе Едуарду душ
Сантуш і лідер УНІТА Жонас Савімбі підписали угоду про припинення
громадянської війни та проведення вільних виборів, які відбулися у
вересні наступного року під наглядом представників ООН. Цілком
неочікувано на виборах перемогла МПЛА. Не визнавши їхнього результату,
Ж.Савімбі продовжив партизанську боротьбу, однак, позбавлений підтримки
з боку США та ПАР, не зміг претендувати на колишній вплив.

Аналогічним чином розвивалася політична ситуація в Мозамбіку (801,5 тис.
кв. км, населення – 19 млн. чол.), який проголосив незалежність 25
червня 1975 р. Оскільки до влади в країні прийшла група, очолена відомим
своєю марксистською риторикою Саморою Машелом, уже з перших днів
незалежності з країни почали виїжджати білі колоністи. Унаслідок
відсутності національних кадрів зупинилася частина підприємств,
скоротилася площа оброблюваних плантацій, припинили роботу комунальні
служби. Додаткового удару економіці країни завдали проведена форсованими
темпами непродумана націоналізація, спроби колективізації та політичні
репресії. Уже на початку 1976 р. у Мозамбіку почався голод.

Того ж року завдяки значній допомозі та підтримці Родезії на території
Мозамбіку було створено Народний рух опору Мозамбіку (РЕНАМО). З часом
до підтримки РЕНАМО підключилася ПАР, яка за його допомогою знищувала
створені на мозамбіцькій території Африканським національним конгресом
(АНК) бази. Великих збитків зазнав Мозамбік через заборону на працю
мозамбіцьких шахтарів, накладену урядом ПАР. Під тиском економічних
важелів у 1984 р. уряд Мозамбіку змушений був заборонити існування на
своїй території тренувальних таборів АНК, а ПАР, у свою чергу припинила
допомогу РЕНАМО. Зважаючи на постійні економічні невдачі, уряд Мозамбіку
все більше віддалявся від соціалістичної моделі суспільного устрою
радянського зразка.

Поворотним моментом в історії країни став 1986 р., коли в результаті
авіакатастрофи загинув С. Машел, новий президент Жоакім Альберто Чіссано
нормалізував стосунки з ПАР і розпочав мирні переговори з опозицією.
Підписання мирної угоди в Римі за ангольською схемою 4 жовтня 1992 р.
було прискорене розпадом СРСР. На проведених двома роками пізніше під
наглядом ООН виборах з мінімальною перевагою перемогли представники
ФРЕЛІМО, але партизанська війна не відновилася.

Останньою колонією Південної Африки, яка тримала незалежність, була
Намібія (до 1966 р. — Південно-Західна Африка, 825,5 тис. кв. км, 1,8
млн. чол. на 2000 р.). За рішенням Ліги Націй, з 1920 р. Намібія
знаходилася під управлінням ПАС, але після Другої світової війни,
незважаючи на неодноразові вимоги ООН та накладені за їхнє невиконання
санкції, ПАС відмовився передати цю колонію під міжнародне управління. З
1960 р. в Намібії діяла підпільна прокомуністична Організація народу
Південно-Західної Африки (СВАПО), очолена Семом Нуйомою. У 1966 р. СВАПО
розпочала проти південноафриканських колонізаторів партизанську війну,
проте навіть попри допомогу Анголи, яку рух отримував з 1975 р., не
змогла добитися більших успіхів. Лише у зв’язку з міжнародним тиском та
економічною кризою в ПАР, що змусили Преторію скорочувати військові
видатки, колонізатори змушені були піти на переговори. У 1988 р. в
Женеві представники патріотичних сил та ПАР підписали угоду про поетапне
виведення південноафриканських військ із Намібії. У наступному році в
країні відбулися вибори, на яких перемогу здобули прихильники СВАПО. 21
березня 1990 р. Намібія проголосила незалежність.

Міждержавні й етнічні конфлікти в регіоні.

У 70-х роках на півночі Східної Африки (“Африканському розі”) відбулася
низка кривавих міждержавних та внутрішніх конфліктів. Найбільшим
джерелом напруження в регіоні була перманентна політична криза в
Ефіопії. Ще в 1961 р. християнська більшість країни зіткнулася з
відцентровим сепаратистський рухом у заселеній переважно мусульманами
приморській провінції Еритреї. За рішенням ООН ця територія упродовж
1952-1961 рр. знаходилася під управлінням Аддис-Абеби, а згодом була
Ефіопією анексована. Тоді ж усе чіткіше почав вимальовуватися конфлікт
Ефіопії із Сомалі, яке вимагало передачі населеної мусульманами
прикордонної провінції Огаден.

Незадоволені постійними поразками в боротьбі з еритрейськими
партизанами, ефіопські військові 12 вересня 1974 р. вчинили державний
переворот, усунувши від влади перестарілого імператора Хайле Селассіє.
Повсталі створили Координаційний комітет збройних сил (ДЕРГ), що
складався із 120 полковників та генералів. Однак новостворений
революційний уряд виявився нестійким. У ході жорстокої боротьби за владу
із середовища заколотників висунувся полковник Менгісту Хайле Маріам,
який 2 лютого 1977 р. здійснив наступний переворот і, одноосібно
очоливши уряд, наказав розстріляти своїх політичних противників
прозахідної орієнтації. У травні 1977 р. М.X.Маріам уклав угоду про
дружбу та співробітництво з СРСР, після чого розпочав соціальні реформи
радянського зразка. Унаслідок цих подій СРСР припинив допомогу
еритрейцям та Сомалі й переорієнтувався на підтримку Аддис-Абеби, що
стала його вірним союзником у регіоні.

Уважаючи, що Ефіопія є достатньо ослаблена державними переворотами,
улітку 1977 р. Сомалі зробило спробу силою повернути собі Огаден.
Ситуація для Ефіопії ускладнилася тим, що в цей же час підтримані
Суданом та Саудівською Аравією еритрейці майже повністю витіснили
урядові війська зі своєї території та блокували оточені в портах на
Червоному морі ефіопські гарнізони. Несподіванкою для уряду стала поява
власного сепаратистського руху в провінції, заселеній народом тигре.
Головною причиною незадоволення федеральним урядом була катастрофічна
ситуація із забезпеченням населення продуктами. Ефіопський марксистський
режим утримався при владі завдяки допомозі з боку СРСР зброєю та
прибуттю до країни 17-тисячного контингенту кубинських військ. Восени
1977 р. Аддис-Абеба отримала 400 танків, 28 реактивних літаків, зенітні
системи та іншу військову техніку на загальну суму 1 млрд. доларів. У
лютому 1978р. за підтримки пілотованої радянськими льотчиками авіації та
за участі кубинців ефіопська армія звільнила Огаден, а роком пізніше
повернула контроль над провінціями Тигре та Еритреєю.

Військові перемоги викликали ейфорію у керівництва Ефіопії, яке одразу ж
після закінчення бойових дій взялося за економічні та соціальні реформи.
Було націоналізовано промисловість, а в сільській місцевості проведено
поголовну колективізацію. Неефективне господарювання, яке збіглося в
часі з надзвичайною засухою, призвело в 1984-1985 рр. до страшного
голоду, в результаті якого померло понад мільйон осіб, у 1988 р.
відновився активний партизанський рух в Еритреї та Тигре. Ситуація уряду
стала безнадійною після виведення з країни в 1989 р. кубинських військ
та припинення радянської військової допомоги. На півдні Ефіопії проти
центрального уряду повстав народ оромо. На. кінець 1989 р. урядові
війська контролювали лише центральну частину Ефіопії. Унаслідок
досягнутих на переговорах у Лондоні домовленостей полковник М.X.Маріам
21 травня 1991 р. зрікся влади і виїхав у Зімбабве, а Аддис-Абебу
зайняли підрозділи тигре. Тимчасовим лідером Ефіопії (1127 тис. кв. км,
населення – 64 млн. чол.) став лідер Революційно-демократичного фронту
ефіопських народів Мелес Зенауі (з серпня 1995 р. – прем’єр-міністр
Федеративної Демократичної Республіки Ефіопія). 24 травня 1993 р.
Еритрея (121 тис. кв. км, населення – 4 млн. чол. на 2000 р.)
проголосила незалежність.

Найбільшим етнічним конфліктом постколоніальної Африки стала
громадянська війна в одній із найбагатших та найбільш населених країн
континенту Нігерії. Після мирного здобуття 1 жовтня 1960 р. нею
незалежності у країні почався період політичної нестабільності. У
Нігерії, де проживало майже 200 різних народів, етнічні проблеми
наклалися на релігійні та соціальні. Серед найбільших народів країни три
– фульбе, йоруба та хауса – сповідують мусульманство, а представники
четвертого – ібо – є в основному християнами-католиками. Упродовж
1962-1966 рр. у Нігерії відбулося три військові перевороти, економіка
країни майже повністю розвалилася, почався політичний хаос. Голова уряду
Нігерії начальник штабу армії підполковник Якубу Говон лише номінально
зберігав контроль над територією країни, яка все більше перетворювалася
в конгломерат заселених різними етнічними групами територій.

У відповідь на переслідування ібо з боку етнічних груп фульбе, йоруба та
хауса, підполковник Одумегву Оджукву оголосив 30 травня 1967 р.
незалежність заселених цим народом південно-східних територій країни.
Проголошена держава отримала назву Біафра і навіть була визнана
Танзанією, Габоном, Кот-д’Івуаром, Замбією та Гаїті. У свою чергу,
нігерійський уряд підтримували СРСР, США та Велика Британія. Запросивши
військових найманців з цілого світу й таємно купуючи зброю у Франції та
Португалії, незалежна Біафра оборонялася до січня 1970 р. Просування
нігерійських федеральних урядових військ углиб Біафри супроводжувалося
геноцидом народу ібо, загальні втрати якого оцінюються в понад мільйон
жертв. Але після перемоги глава Нігерії Я.Говон зробив усе від нього
залежне, щоб уникнути етнічної помсти і якнайшвидше залікувати завдані
війною рани.

Іншим трагічним моментом в історії сучасної Африки став етнічний
конфлікт між тутсі-скотарями та хуту-землеробами в Руанді (26,3 тис. кв.
км, населення – 7,2 млн. чол. на 2000 р.), коріння котрого сягало
доколоніальних часів. Локальні етнічні зіткнення, що відбувалися в 1954
і 1959 рр., набули особливої сили після проголошення 1962 р.
незалежності колишніх бельгійських колоній Руанди та Бурунді (27,8 тис.
кв. км, населення – 6 млн. чол. на 2000 р.). У цих країнах протягом
12-ти років тривали етнічні чистки, під час яких хуту вигнали з Руанди
значну частину тутсі й організували масове знищення представників цієї
народності. Внаслідок такого геноциду й опору тутсі лише протягом 1993 –
червня 1994 рр. загинуло більше 1,5 млн. чол.

У відповідь на звірства міліції хуту в Руанді, тутсі-емігранти,
спираючись на підтримку Уганди, влітку 1994 р. розгромили армію хуту і
захопили владу в цій країні, а через 2 роки формування тутсі вчинили
державний переворот у Бурунді. Біля 2 млн. руандійських і бурундійських
хуту втекли до східно заїрської провінції Ківу, де зберегли свою
організацію й армію, створивши державу в державі. Користуючись
підтримкою місцевої влади, вони розпочали підготовку до реваншу, а в
якості об’єкту для помсти обрали місцевих тутсі. Щоб себе захистити,
останні організували власні збройні загони і в жовтні 1996 р. підняли
повстання, підтримане “Союзом демократичних сил визволення Конго” на
чолі з колишнім соратником Че Гевари Лораном Кабілою.

Війська Л.Кабіли за підтримки урядів Бурунді та Руанди встановили
контроль над Східним Заїром і розгорнули стрімкий наступ на столицю
держави – Кіншасу. 17 травня 1997 р. вони поклали край 32-літньому
авторитарному правлінню президента Мобуту, котрий знайшов притулок у
Марокко й помер восени того ж року. Новий заїрський уряд отримав
військово-політичну допомогу від колишніх держав “соціалістичної
орієнтації” – Анголи, Зімбабве, Намібії та Республіки Конго. Л.Кабіла,
який розсварився зі своїми союзниками-тутсі, проголосив курс на
національну реконструкцію ДРК на основі соціально зорієнтованої ринкової
економіки, а у зовнішній політиці зробив наголос на ідеях панафриканізму
й континентальної солідарності. Після вбивства змовниками Л.Кабіли у
березні 2001 р. ДРК очолив його син – генерал-майор Жозеф Кабіла.

Ліквідація апартеїду в Південно-Африканській республіці.

Упродовж 50-б0-х рр. у ПАС відбувалися процеси, цілком протилежні за
своєю суттю до загальної тенденції деколонізації. У результаті виборів
1948 р. новим керівником держави став висуванець праворадикальної
Національної партії Даніель Малан, який приступив до створення системи
расової сегрегації, що отримала назву апартеїд (від “апартхайд”, що на
мові африкаанс означає “відрубність”). Парламент країни прийняв низку
законів, які, зокрема, забороняли шлюб та статеві зносини між
представниками різних рас, спільне проживання та спільну господарську
діяльність. Для білих та чорношкірих було визначено окремий транспорт,
місця публічного користування тощо.

У 1959-1963 рр. у країні створено десятки бантустанів – територій,
призначених для виключного проживання чорної більшості, що мали часткову
автономію. Вони становили лише 13,7% території країни, але там проживало
68% мешканців країни, для чорношкірих працівників підприємств за межами
бантустанів передбачалося право тимчасово мешкати без родин у спеціально
визначених тимчасових таборах. Організаційним центром руху чорношкірої
більшості країни став заснований 1912 р. Африканський національний
конгрес (АНК), який до кін. 50-х рр. користувався переважно мирними
парламентськими методами боротьби, а його тогочасний лідер Альберт
Лутулі навіть отримав у 1960 р. Нобелівську премію миру. Але, зважаючи
на безуспішність мирних засобів тиску на уряд, на поч. 60-х рр. до
керівництва АНК прийшла група радикалів на чолі з Нельсоном Манделою.
Символічним переломним моментом в історії АНК стали події 21 березня
1960 р. в Шарпевілі, коли під час організованої поміркованим
Панафриканським конгресом демонстрації поліція застрелила 69 осіб. У
відповідь на ці події в ряді міст країни відбулися масові заворушення, а
уряд заборонив діяльність АНК. У 1962 р. поліція заарештувала Н.
Манделу, а через два роки він був засуджений до пожиттєвого ув’язнення.

Провівши серед білого населення референдум, уряд Генріха Вервурда
оголосив у березні 1961 р. про вихід ПАС зі складу Британської
Співдружності, а 31 травня 1961 р. проголосив повну незалежність країни
під назвою — Південно-Африканської Республіки (1,22 млн. кв. км,
населення – 43,5 млн. чол. на 2000 р.). Після придушення спалаху
антиурядових виступів у середині 60-х рр. у ПАР почався період
відносного спокою. Головні лідери опозиції змушені були емігрувати, а
поліція та спеціальні служби ефективно нейтралізували спроби
насильницького опору урядовій політиці апартеїду. Для того, щоб
“випустити пару” національного руху, уряд ПАР удався до політики
розширення автономії бантустанів, яка, втім, не змінювала загальної
політичної системи країни. Унаслідок такої політики в 1974 р. в ПАР
виникла організація поміркованої опозиції “Інката”, керівником якої став
харизматичний зулуський лідер Мангосуту Бутелезі. “Інката” оголосила про
намір лояльно ставитися до існуючого уряду та діяти легальними методами.
Така позиція одразу ж викликала рішучий супротив з боку лідерів АНК, що
швидко призвело до кривавих зіткнень між конкуруючими партіями в
боротьбі за право представляти інтереси чорної більшості країни
організаціями.

Зовнішньополітичне затишшя закінчилося після проголошення біля кордонів
ПАР нових незалежних держав — Анголи, Мозамбіку та Зімбабве. АНК одразу
ж створила на їхній території вишкільні табори та військові бази. Поява
“тилу” дозволила лідерам АНК суттєво зміцнити свою бойову організацію –
“Умконто ве сізве” (“Спис народу”), що займалася саботажем на транспорті
й промислових об’єктах та індивідуальним терором. Реагуючи на посилення
урядових репресій проти чорношкірої більшості, ООН наклала міжнародне
ембарго на торгівлю з ПАР. Намагаючись поєднувати жорстоку боротьбу
спецслужб та загонів цивільної самооборони білих із політикою поступок,
уряд ПАР до 1981 р. оголосив про надання незалежності чотирьом
бантустанам на своїй території: Транскею, Сіскею, Бопутатсвану та Венді.
Жодна із країн світу не визнали цих маріонеткових напівдержавних
утворень.

У зовнішній політиці ПАР здійснювала політику жорсткої конфронтації із
сусідніми країнами, на території яких розташовувалися бази АНК. Поряд із
економічними санкціями, Преторія періодично вдавалася до обмежених
військових акцій, висилаючи в Анголу та Мозамбік підрозділи своїх
командос. Намагаючись прорвати зовнішньополітичну блокаду, уряд ПАР
спробував нав’язати співпрацю з некомуністичними режимами в Заїрі та
Малаві.

Усвідомлюючи безперспективність спроб постійно утримувати владу
винятково насильницькими методами, починаючи з 1982 р. уряд білої
меншості вдався до наступних кроків, що мали нормалізувати ситуацію в
країні. Упродовж 1982-1986 рр. було ліквідовано практику “малого
апартеїду”, який полягав у системі побутових обмежень і викликав
особливий супротив чорношкірої більшості. Тоді ж було легалізовано низку
громадських організацій, які декларували лояльне ставлення до існуючого
режиму, дозволено спільне членство білих і чорношкірих у політичних
організаціях, а також скасовано заборону шлюбу та статевих контактів між
представниками різних рас. Однак, у силі залишилася заборона, яка
передбачала окреме проживання білого та кольорового населення.

У 1983 р. на референдум було винесено пропозицію створення окремих палат
парламенту для кольорових та азіатів. Хоча 66% учасників референдуму
проголосували за цю пропозицію, вибори до нового парламенту, що
відбулися в 1984 р., бойкотувало майже 80% кольорового населення ПАР.
Незадоволені половинчатістю запропонованого розв’язання проблеми расової
дискримінації, лідери АНК розпочали у вересні 1984 р. акції громадської
непокори, що переросли в масові безпорядки та вуличні зіткнення. Не
справляючись із хвилею насильства, уряд увів у країні в червні 1985 р.
надзвичайний стан. Виступи чорношкірої більшості сер. 80-х рр.
відзначалися надзвичайною брутальністю та жорстокістю, У багатьох
районах справжні вуличні бої відбувалися між прихильниками АНК та
“Інкати”. Популярним способом страти політичних противників стало
практиковане обома сторонами конфлікту спалення людей живцем усередині
залитих бензином автопокришок, що одягалися на тіло жертви.

Масові безпорядки 1984-1986 рр. суттєво вплинули на рівень економічного
розвитку ПАР, унаслідок припинення співпраці з ПАР банків Британії та
США було підірвано довіру інвесторів і почався відтік капіталу. Лише на
початку 1987 р. урядові вдалося стабілізувати ситуацію та спинити
економічне падіння. Реакцією на масові безпорядки став ріст популярності
серед білого населення крайніх правих. У 1988 р. на виборах до
парламенту перемогла Консервативна партія, що виступала за більш
жорстоке поводження з чорношкірими, але її лідер Фредерік де Клерк,
якого вважали прихильником “сильної руки”, не виправдав покладеного на
нього ультраконсерваторами довір’я, продовживши згортання політики
апартеїду. У 1990 р. він дозволив легалізувати АНК і випустив із
в’язниці його лідера Нельсона Манделу. Через рік було скасовано останні
закони, на які спиралася система апартеїду. У ході переговорів “круглого
столу” Н.Манлела та Ф. де Клерк досягнули порозуміння про порядок
проведення перших у ПАР загальних виборів, що відбулися 26-28 квітня
1994 р. АНК отримала на цих виборах 62%, “Інката” – 10%, а Національна
партія білої меншини – 20% голосів.

9 травня 1994 р. президентом ПАР обрано Н. Манделу, причому Ф. де Клерк
став його другим заступником. Після виборів ООН скасувала всі обмеження
на торгівлю та співпрацю із ПАР, визнавши тим самим остаточну ліквідацію
режиму расової дискримінації в цій країні. Основою діяльності уряду АНК
(з 16 червня 1999 р. президентом і главою уряду став керівник АНК Табо
Мбекі) є стратегія “Зростання, зайнятість, перерозподіл”), що передбачає
проведення у країні масштабних соціально-економічних перетворень в
інтересах африканського населення.

Проблеми й перспективи постколоніальної Африки.

За даними Міжнародного валютного фонду, в 1993 р. сукупний національний
дохід на душу населення в країнах “чорної Африки” був нижчим, аніж у
1970 р. У кінці 80-х років сукупний валовий продукт майже 50
африканських держав (без ПАР) становив близько 150 млрд. доларів, що
можна співставити з аналогічним показником однієї Бельгії. На континент
приходиться 33 із 48 найбідніших держав світу, за межею бідності живуть
54 % мешканців, причому навіть у тих країнах, де спостерігається
зростання ВВП, він не встигає за темпами збільшення населення.

Екстенсивний розвиток сільського господарства, а також політика
хаотичного позичання грошей за кордоном (сукупний борг африканських
країн становить понад 300 млрд. Доларів, що у 2,5 рази більше сукупної
вартості африканського експорту) призвели до руїни національну економіку
більшості з нових незалежних країн континенту. Величезну шкоду
африканцям спричинила примусово накинута місцевим жителям політика
сільськогосподарських монокультур, які відігравали роль експортного
товару, однак порушували традиційний баланс продуктових культур. У
Судані, Ефіопії, Сомалі. Анголі, Ботсвані. Замбії та Зімбабве впродовж
останніх років постійно скорочуються площі сільськогосподарських угідь,
Африка, в якій мешкає понад 14% населення світу виробляє заледве 1 %
світової промислової продукції та 6% – продуктів харчування. Країни
континенту лише на 80% забезпечують свої потреби в продуктах харчування.
Труднощі із забезпеченням продуктами харчування особливо актуальні на
тлі швидкого демографічною зростання в Африці. Населення континенту в
1990 р. становило 642 млн. осіб, у той час як у 1960 р. – лише 279 млн.

Характерною для чорного континенту є проблема поширення авторитарних
тенденцій у політичних системах країн регіону. У перші роки після
здобуття африканськими державами незалежності Західний світ дивився
крізь пальці на диктаторські режими континенту, вважаючи їх даниною
перехідних періодів, а подекуди й необхідною умовою уникнення етнічних,
релігійних та соціальних конфліктів. На думку європейських політологів,
диктаторські режими в африканських країнах були необхідним злом,
спричиненим надзвичайно низьким рівнем загальної політичної культури
населення, що “не доросло” до демократії. У зв’язку з цим країни Заходу
толерували навіть таких одіозних правителів, як напівбожевільного
диктатора Іді Аміна в Уганді (1971-1979 рр.) чи імператора-канібала
Бокассу в Центральноафриканській Республіці (1976-1980 рр.). Прямим
наслідком авторитарних методів правління стали військові перевороти та
громадянські війни. Лише в 1960-1990-х рр. в Африці сталося понад 70
державних переворотів, 15 великих громадянських воєн і близько двох
десятків міжнародних конфліктів, у ході котрих загинуло 10 млн. чол.

Характерними для Африки є крайні ступені обожнювання лідерів країн, що
виявляється, зокрема, в їх пишних титулах: Гастінс Камузу Банда в Малаві
– “Спаситель”, Мобуту Сесе Секо в Заїрі -“Великий леопард” тощо.
Загальною практикою є поєднання однією особою кількох, а іноді й
кільканадцяти ключових державних посад. Основою для творення
бюрократичних олігархій в Африці стають, як правило, національні або
родинно-кланові об’єднання.

Загальною тенденцією для нових незалежних держав континенту є спроби
адміністративно запроваджувати штучно скомпоновану державницьку
ідеологію. Як правило, уряди африканських країн роблять акцент на
поверненні до передколоніальних національних традицій. Ліквідація
колоніальної спадщини в сфері національної культури часто набуває
карикатурних форм і негативно впливає на розвиток суспільства. Серед
нових ідеологічних систем, які з’явилися в постколоніальній Африці,
виділяється запропонований лідером Танзанії Джуліусом Камбараге Ньєрере
“соціалізм уджамаа” (на суахілі – “як єдина родина”), що полягав у
суцільній колективізації та творенні сільських комун з цілком
усуспільненим майном. Експеримент виявився невдалим, починаючи з 1980 р.
Танзанія перебуває в стані перманентної стагнації.

Ознаки демократичних змін в Африці з’явилися на початку 90-х років.
Упродовж 1991-1994 років у 12 країнах континенту відбулися демократичні
вибори. Причиною цих змін став розпад СРСР та притінення ідеологічно
вмотивованої підтримки прокомуністичних режимів, з одного боку, а також
остаточне засудження практики апартеїду країнами Заходу та політичні
зміни в ПАР, з іншого. Серед країн, які намагаються побудувати
демократичне суспільство, є навіть такі “аутсайдери” континенту, як
Бенін, Гвінея, Малі, Нігер, Центральноафриканська Республіка. Поряд із
цим авторитарні режими утримуються при владі в Нігерії, Гані, Танзанії,
Зімбабве та Сенегалі. Порівняно успішно розвиваються Кенія, Уганда,
Республіка Конго, Габон та Замбія. Однак навіть в цих країнах економічне
зростання забезпечується, як правило, експортом сировини, а рівень життя
населення є надзвичайно низьким.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020