.

Китай у першій половині XX ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
10 7738
Скачать документ

Реферат

на тему:

Китай у першій половині XX ст.

Перемога Сіньхайської революції.

На поч. XX ст. Китай був величезною країною із площею більшою, ніж
Європа, населенням бл. 400 млн. чол., з багатовіковими історичними
традиціями. Абсолютну більшість населення становили селяни, 90 % котрих
були неписьменними. Із сер. XVII ст. унаслідок маньчжурського завоювання
Китаєм правила династія Цін, яка перейняла традиційні китайські методи
управління, але все ж сприймалася більшістю ханьців як іноземна.
Існувала розвинута бюрократична система, місце в якій можна було
отримати лише склавши суворий письмовий іспит. Імператорська влада,
спираючись на бюрократичну систему, тривалий час забезпечувала єдність
країни та добробут підданих.

Але на кін, XIX ст. окреслилася тенденція перетворення Китаю в
напівколонію європейських держав та Японії. У результаті цілої низки
загарбницьких війн вони обплутали країну системою нерівноправних
договорів і поділили його на сфери впливу. Росії дісталася Зовнішня
Монголія й Маньчжурія з Китайсько-Східною залізницею, Японія загарбала
Тайвань із прилеглими островами та Ляодунський півострів, Німеччина
дістала в “оренду” на 99 років область Цзяочжоу з військовим портом
Ціндао, Франція – порт Гуанчжоувань Британія – порт Вейхайвей і
розширила свої володіння навколо Гонконга (з 1842), Таким чином,
іноземці поставили під свій контроль усі важливі торговельні порти
Китаю, створили в них сетльменти і концесії, захопили митниці й зовнішню
торгівлю, контролювали головні шляхи сполучення.

Другою причиною, що перешкоджала прогресивному розвитку Китаю, було
феодальне гноблення й свавілля Цінської династії. Феодальні пережитки й
особливо поміщицька власність на землю не лише прирікали на застій
сільськогосподарське виробництво, але й зумовлювали виняткову вузькість
внутрішнього ринку для китайської національної промисловості.
Капіталістичному розвитку країни заважали відмежованість окремих
провінцій, численні внутрішні мита на товари, свавілля уряду й
здирництво абсолютної більшості чиновників. Таким чином, без повалення
Цінської династії та знищення феодальних порядків неможливо було
розчистити шлях для підйому економіки й капіталістичного розвитку Китаю.

Серед китайської інтелігенції, нечисленної підприємницької верстви
дедалі ширше зростало переконання у необхідності модернізації країни,
тим більше, що сусідня Японія котра пішла цим шляхом, уже з початку XX
ст. демонструвала неабиякі успіхи, в тому числі й беручи активну участь
у закабаленні Китаю. В атмосфері загального невдоволення в країні
поширювалися революційні ідеї, а всі урядові спроби здійснення реформ
виявилися непослідовними та безрезультатними.

Особливу роль у створенні та об’єднанні революційних організацій Китаю
відіграв випускник гонконгського медичного коледжу Сунь Ятсен
(1866-1925). Добре освічений і широко ерудований Сунь Ятсен, що побачив
світ, намагався поєднати у своїй особі та своєму вченні традиції
класичного Китаю й необхідні нововведення, запозичені із Заходу. На поч.
XX ст. він висунув гасло “трьох народних принципів” – націоналізму,
народовладдя та народного добробуту, що мало стати консолідуючою
загальнонаціональною програмою повалення іноземної маньчжурської
династії, встановлення демократичної республіки і справедливого
розподілу землі між селянами. У 1905 р. Сунь Ятсен скликав у Японії
установчий з’їзд “Об’єднаного союзу” (“Тунминхой”), що взяв курс на
підготовку збройного повстання, розраховуючи на підтримку численних
китайських таємних товариств.

Тим часом політична криза в країні загострювалася, в 1908 р. по смерті
імператриці Цисі правителем було проголошено її онука – дворічного Пу І,
а реальну владу захопила маньчжурська знать, яка усунула з вищих посад
китайську аристократію. У травні 1911 р. уряд передав право на
будівництво залізниць у ряді провінцій спільному
британо-франко-німецько-американському консорціуму, відібравши його у
китайських акціонерних компаній. Це викликало хвилю невдоволення і
спровокувало повстання у Сичуані, а увечері 10 жовтня виступили
революційно налаштовані солдати гарнізону в Учані. “Тунминхой” очолив ці
повстання й поширив їх на сусідні провінції – почалася Синьхайська
революція (від назви за китайським календарем року з 30 січня 1911 р. до
17 лютого 1912 р.).

29 грудня 1911 р. представники 17-ти повсталих провінцій у Нанкіні
проголосили Китай республікою й обрали Сунь Ятсена її тимчасовим
президентом. Однак республіканський уряд контролював лише частину
території країни, в Китаї тривала громадянська війна. Командувач
імператорськими військами генерал Юань Шикай, що свого часу мав
репутацію ліберала, не приховував власних претензій на абсолютну владу.
Тому, прагнучи припинити громадянську війну та уникнути іноземної
інтервенції. Сунь Ятсен у середині лютого 1912 р. удався до компромісу.
Він відмовився від посади президента на користь Юань Шикая, а
маньчжурська династія, у свою чергу, відмовилася від престолу, хоча за
нею залишалися палаци, землі, майно. Новий президент відразу ж перевів
уряд із революційного півдня до Пекіна, контрольованого його військами,
жорстоко придушив селянські та робітничі виступи і встановив режим
особистої диктатури. Його підтримали й іноземні держави, надавши велику
банківську позику.

Сунь Ятсен та інші діячі “Тунминхою” за участю частини лібералів
створили 25 серпня 1912 р. нову партію – Гоміндан (“Національна
партія”). Загалом вона дотримувалася “трьох народних принципів”,
щоправда, без вимоги зрівняльного переділу землі. Юань Шикай відразу ж
розпочав переслідування гомінданівців, і тоді в липні 1913 р. Сунь Ятсен
закликав народ до “другої революції”. Проте повстання було придушене
урядовими військами, керівники забороненого Гоміндану емігрували, а Юань
Шикай, розпустивши парламент, скасував конституцію й проголосив себе
військовим диктатором.

Проблема створення коаліції національні патріотичних сил: Гоміндан і
КПК.

Після його смерті на початку червня 1916 р. реальної центральної влади в
Китаї не було, у Пекіні кабінети міністрів та президенти змінювали один
одного, а владу в окремих провінціях зосередили у своїх руках генерали –
командувачі округами (дуцзюні). За кожним із дуцзюнів стояло певне
кланове угруповання, із котрого формувався керівний апарат
контрольованої території. Між дуцзюнями виникали тимчасові військові
союзи, які розпадалися так само швидко, як і виникали. У повітах за
владу боролися командири дрібних загонів або навіть ватажки банд
розбійників чи контрабандистів. По суті це було повернення до часів ледь
не Середньовіччя.

Безпосередньої участі у Першій світовій війні Китай не брав, хоча під
тиском Антанти змушений був оголосити 14 серпня 1917 р. війну Німеччині,
щоб затримати в портах німецькі кораблі, ліквідувати німецькі концесії
та торговельні підприємства. Але Паризька мирна конференція 1919 р.
віддала колишні німецькі володіння у провінції Шаньдун Японії, що
спричинило посилення патріотичного націоналістичного руху. Особливе
невдоволення це рішення викликало тому, що саме в Шаньдуні народився
Конфуцій і там же знаходилися поховальні кургани напівлегендарних
правителів Давнього Китаю. 4 травня 1919 р. кілька тисяч пекінських
студентів вийшло на площу Тяньаньмень, протестуючи проти передачі
Шаньдуню японцям, але поліція брутально розігнала демонстрацію.

Цей виступ підтримали широкі верстви молоді та інтелігенції, що сприяло
оновленню Гоміндану та поповненню його новими членами. Розгорнувся
культурний рух за спрощений варіант ієрогліфічного письма, що робило
можливим доступ до освіти широких верств населення. Вашингтонська угода
від 6 лютого 1922 р. повернула Китаю Шаньдун і Ціндао, але країна мала
сплатити 53 млн. дол. компенсації. Все це підсилювало націоналістичні
настрої у Китаї та збільшувало число прихильників Гоміндану.

У Гуанчжоу знаходився сформований Сунь Ятсеном ще під час світової війни
гомінданівський уряд, який, спираючись на союз із частиною південних
дуцзюнів, планував поширити свою владу на весь Китай. У травні 1921 р.
Сунь Ятсен оголосив себе президентом Китаю, а через два місяці у
французькій концесії у Шанхаї відбувся перший з’їзд Комуністичної партії
Китаю. Остерігаючись переслідувань поліції, кілька засідань комуністи
провели на великому човні під час прогулянок озером.

Сунь Ятсен, аналізуючи ситуацію в Китаї, а також міжнародний досвід,
особливо російський, прийшов до висновку, що без власних збройних сил
Гоміндан приречений на невдачу. Тому влітку-восени 1923 р. він зав’язав
дружні стосунки з СРСР, який надав суньятсенівському урядові фінансову
допомогу і надіслав повноважного представника Миколу Бородіна. На
Об’єднавчому з’їзді Гоміндану у січні 1924 р. партія уточнила три
принципи своєї діяльності: надалі націоналізм трактувався не лише як
боротьба з іноземними імперіалістами, але і як ліквідація
сепаратистської діяльності дуцзюнів. Народовладдя визначалося як
боротьба з “товстими котами”, а благоденство – як обмеження капіталу та
розподіл землі між працюючими на ній. На шляху до встановлення
народовладдя Сунь Ятсен передбачав 3 етапи: воєнний, політичної опіки
Гоміндану (партійної диктатури) та конституційний. Важливим результатом
з’їзду став вступ до Гоміндану низки дрібніших політичних угруповань, у
тому числі КПК, що дало змогу створити єдиний фронт.

Того ж року за допомогою радянських військових радників на чолі з
Василем Блюхером Гомінданом було створено військову школу Вампу
(Хуанпу), із китайського боку нею керував Чан Кайші. Завдяки потужній
ідеологічній підготовці, яку давала школа, в подальшому виник своєрідний
“клан Вампу” – братство офіцерів, що її закінчили, на поч. 40-х рр.
близько 40-ка з них стали генералами.

Смерть Сунь Ятсена 25 березня 1925 р. була великою втратою для
визвольного руху, але не призупинила його. Залишений лідером Гоміндану
політичний заповіт зводився до двох головних завдань – об’єднання Китаю
й ліквідації нерівноправних договорів. Тому очолений Гомінданом рух
1925-1928 рр. за їхнє виконання отримав назву революції. Вона почалася
30 травня 1925 р. із розстрілу поліцією демонстрації у Шанхаї,
політичним наслідком цих подій стало проголошення 1 липня Національного
уряду в Гуанчжоу. Його главою став колишній організатор
антиманьчжурських терористичних актів Ван Цзінвей, Чан Кайші отримав
пост головнокомандувача збройних сил Гоміндану і невдовзі зосередив у
своїх руках також контроль над поліцією, фінансами, військовою
промисловістю та продовольчим забезпеченням. Швидко зростала чисельність
легальної КПК, у 1926 р. вона налічувала 80 тис. чол., Мао Цзедун
отримав пост керівника Інституту селянського руху, де вів пропаганду
комуністичних ідей.

Військова операція об’єднання країни – “Північний похід” – почалася 9
липня 1926 р., створеній Гомінданом 100-тисячній Народно-революційній
армії протистояло 800 тис. солдат дуцзюнів. Проте в їхніх арміях був
надзвичайно низький бойовий дух, процвітали корупція та зловживання
офіцерів, уже на початку вересня гомінданівські війська зайняли Ханькоу
на Янцзи, куди перебрався з Гуанчжоу Національний уряд. Перелом у
бойових діях проти дуцзюнів настав на початку літа 1927 р. після того як
на бік Гоміндану перейшов генерал-християнин Фен Юйсян. Але в ніч на 1
серпня 11-й і 20-й корпуси НРА, що були сформовані переважно з
комуністів, під керівництвом майбутнього лідера комуністичного Китаю
Чжоу Еньлая здійснили спробу військового перевороту в Наньчані. Однак
після 5-денних боїв вони змушені були покинути місто, за наказом Чан
Кайші в багатьох місцевостях відбулися арешти комуністів. До кінця 1927
р. співпраця між КПК і Гомінданом була остаточно розірвана.

У квітні 1928 р. ударом у напрямку Шаньдуня НРА продовжила “Північний
похід”, невдовзі владу Чан Кайші визнали кілька північних мілітаристів.
Символом умиротворення китайської Півночі стало перейменування Пекіна
(“Північної столиці”) на Бейпін (“Північний спокій”). У жовтні було
опубліковано головні “Конституційні положення” країни і встановлено
6-річний період “політичної опіки Гоміндану”, хоча, номінально поширена
на всю територію Китаю, його влада в багатьох місцях була лише уявною.

Оприлюднена в 1930 р. програма державного будівництва Гоміндану
передбачала як першочергові завдання: ліквідацію бюрократизму,
організацію ефективно діючої адміністративної системи, відновлення
фінансової сфери, забезпечення умов економічного розвитку приватних
підприємців, захист інтересів орендаторів. Уряд створив низку
міністерств, які приступили до впорядкування справ у народному
господарстві, передусім, налагодження податкової системи. Створений Чан
Кайші Центральний банк уперше в новітній історії Китаю стабілізував
грошову одиницю, було збудовано нові дороги, почався ремонт іригаційних
споруд.

Результатом усіх цих заходів стало пожвавлення торгівлі, збільшення
обсягів експорту й імпорту. 19 лютого 1932 р. на масовому мітингу в
Нанкіні Чан Кайші закликав співвітчизників розпочати “рух за нове
життя”. Взірцями для наслідування лідер Китаю назвав Німеччину та
Японію, офіційним гаслом кампанії були “Пристойність, справедливість,
чесність, почуття власної гідності”.

Однак успішній модернізації Китаю заважало загострення боротьби між
Гомінданом і КПК. Після невдалих повстань кінця 1927 р. уцілілі війська
комуністів відійшли у важко доступні райони країни, де створили
“радянські райони”. Військовим командувачем найбільшого з них на півдні
провінції Цзянсі був Чжу Де, а політкомісаром – Мао Цзедун. У цілому по
країні комуністи контролювали бл. 150 тис. кв. км із населенням 10-12
млн. чол., у 1931 р. в Жуйцзині навіть було проголошено Китайську
радянську республіку.

Протягом 1930-1934 рр. Чан Кайші провів 5 великих військових операцій
проти “радянських районів”, застосовуючи розроблену німецькими радниками
“тактику блокгаузів”, урядові війська все більше стискали кільця блокади
навколо них. Опинившись перед загрозою повного знищення, 80-тисячна
армія КПК з “центрального радянського району” в Цзянсі та 20 тис.
біженців у середині жовтня 1934 р. рушили у “Великий північно-західний
похід”. Пройшовши з боями майже 12,5 тис. км, лише бл. 7 тис. бійців
через рік вийшли на північ провінції Шеньсі, де заснували новий
“Особливий радянський район”, безперечним лідером КПК став Мао Цзедун.

Японська агресія в Китаї.

Але найбільший спротив політиці національного об’єднання і реформування
Чан Кайші зустрів із боку імперіалістичної Японії. Ще 25 липня 1927 р.
японський прем’єр генерал Танака запропонував імператору меморандум із
викладом програми, що забезпечила б домінування країни в АТР. На думку
прем’єра, безпеку Японії могло гарантувати розширення зони її впливів,
що могло бути досягнуте лише шляхом використання ресурсів завойованого
до того Китаю.

Приводом до початку відкритих бойових дій проти військ Гоміндану став
так званий Мукденський інцидент у середині вересня 1931 р., коли японці
звинуватили китайських солдат у нібито умисному зруйнуванні залізничної
колії. Захопивши Мукден, до кінця грудня японці окупували більшу частину
Маньчжурії й вийшли до кордонів з СРСР. У загарбаному Японією регіоні
видобувалося 93 % нафти, 55 % золота і 37 % залізної руди, виплавлялося
79 % заліза Китаю. Чан Кайші, остерігаючись широкомасштабного конфлікту
з набагато сильнішою у військово-промисловому відношенні Японією,
наказав своїм військам не вступати в бій і відступати з тих територій,
куди просуваються японці. Останні, щоб відвернути увагу світового
співтовариства від подій у Маньчжурії, на початку 1932 р. висадили
морський десант у Шанхаї.

На захопленій території японці розпустили китайську адміністрацію й
ініціювали створення 1 березня 1932 р. незалежної держави Маньчжоу-Го.
Китай звернувся до Ліги Націй зі скаргою на ці дії Японії, до Маньчжурії
було відряджено комісію Літтона, що прийшла до висновку про
маріонетковий характер створеної японцями держави й рекомендувала не
визнавати її. Не погодившись із рішеннями Ліги Націй, Японія в березні
1933 р. вийшла зі складу цієї міжнародної організації. Того ж року Токіо
продовжив агресію в Китаї, захопивши частину провінції Жехе та Внутрішню
Монголію. На території останньої, як і в Маньчжурії, японці підтримали
національний рух місцевого населення й дозволили скликати конференцію
монгольських князів, котра висунула до Гоміндану вимогу надання
національно-територіальної автономії.

1 березня 1934 р. Маньчжоу-Го було проголошено імперією – Маньчжоу-Цзіго
на чолі з Пу І, 7 березня нанкінський уряд надав
національно-територіальну автономію Внутрішній Монголії, а невдовзі під
тиском японців погодився з автономією об’єднання 5-ти північнокитайських
провінцій під назвою Хуабей-Го. На думку Чан Кайші, важливішою проблемою
китайського уряду була боротьба з комуністичними партизанами, тому лише
після ліквідації “радянських районів” гомінданівський уряд збирався
розпочати пряму боротьбу з японцями.

Але не всі представники китайського генералітету були згодні з такою
позицією, командуючий Дунбейською армією Чжан Сюелян на власний розсуд
таємно розпочав переговори з лідерами КПК про спільну антияпонську
боротьбу. 12 грудня 1936 р. він наказав заарештувати урядову делегацію
на чолі з Чан Кайші, що прибула до ставки армії у Сіані. Після тривалих
переговорів із заколотниками китайський лідер погодився в обмін на
звільнення припинити боротьбу з комуністами й організувати єдиний
антияпонський фронт. У лютому 1937 р. КПК (під тиском Кремля) і Гоміндан
уклали угоду про співробітництво, за якою Чан Кайші визнав легальне
існування компартії й “особливого району” із центром у Яньані, а Червона
армія Китаю мала стати “військовою одиницею” збройних сил Гоміндану.

Фактично ж КПК і Гоміндан діяли на різних фронтах – комуністи очолили
партизанську боротьбу в тилу японських військ, а Національний уряд –
фронт регулярних китайських військ. Та й загалом угода з комуністами не
врятувала Чан Кайші від нищівних поразок від японської армії протягом
1937-1944 рр. Маючи суттєву перевагу в живій силі (4:1), гомінданівські
війська вже 7 серпня 1937 р. утратили Пекін, в листопаді того ж року
-Шанхай, у середині грудня – Нанкін, де японські солдати вирізали понад
300 тис. чол. Розбиті й деморалізовані гомінданівські армії розсіялися і
настільки втратили керування, що офіцерам доводилося публікувати
оголошення в газетах про розташування своїх частин, щоб дати змогу
повернутися солдатам, які загубилися.

Після падіння 25 жовтня 1938 р. Уханя Гоміндан переніс свою столицю в
Чунцін -невелике місто на межі гірського Західного Китаю, тоді ж
несподіваним десантом з моря японцям удалося захопити Гуанчжоу, а на
початку наступного року – порти Аной і Сватоу. У 1937-1940 рр. китайська
армія втратила майже 2 млн. солдат і офіцерів, ще 700 тис. – під час
японського наступу на півдні в березні 1944 р. Через неефективність та
корумпованість гомінданівської влади у багатьох місцевостях китайське
населення очікувало приходу японців, котрі, як передбачалося, принесуть
спокій та порядок. Чан Кайші в розпачі навіть пішов на таємні переговори
з японцями, але після натяків із боку США про можливі важкі наслідки
сепаратного примирення з Токіо для Гоміндану, ці контакти припинилися.

4. Закінчення громадянської війни в Китаї й проголошення КНР.

На час закінчення Другої світової війни на не окупованій японцями
території Китаю існували два уряди: підтримуваний США гомінданівський
уряд Чан Кайші в Чунціні (СРСР також уклав із ним 14 серпня 1945 р.
союзний договір) і комуністичний уряд Мао Цзедуна у Яньані. США
спробували налагодити порозуміння між супротивниками, запропонувавши
посередництво у переговорах. За результатами їхнього першого туру в
жовтні було досягнуто домовленості про скликання Політичної
консультативної конференції, що мала вирішити подальшу долю країни.
Московська нарада міністрів закордонних справ великих держав у грудні
1945 р. також застерегла КПК і Гоміндан від розгортання громадянської
війни. Зрештою, в січні наступного року на ПКК за участю всіх рухів та
партій країни було вирішено створити спільні уряд (на пропорційній
основі) та збройні сили (50 дивізій Чан Кайші й 10 – Мао Цзедуна) Китаю.

Однак, усвідомлюючи чисельну та технічну перевагу своєї армії, а також
розраховуючи на допомогу США і невтручання у конфлікт СРСР, Чан Кайші
вирішив силовими методами розв’язати майже 20-річну проблему двовладдя в
країні. У липні 1946 р. він віддав наказ розпочати широкомасштабний
наступ проти комуністичних військ, до зими гомінданівці ліквідували
“червоні райони” у Центральному й Північному Китаї. Але це була піррова
перемога, що обійшлася величезними втратами, до того ж НВАК, споряджена
переданою СРСР трофейною японською зброєю, зберегла боєздатність і
стратегічну базу в Маньчжурії.

Бажаючи продемонструвати перед світом народну підтримку своєї політики.
Чан Кайші у жовтні 1947 р. оголосив про проведення виборів до
парламенту, але в охопленій війною країні вони були фікцією. Комуністи,
суттєво зміцнивши свої сили, розпочали контрнаступ із долини Хуанхе в
напрямку до Янцзи. Чан Кайші змушений був оголосити загальну
мобілізацію, проте насильницькі методи її проведення лише погіршили
становище гомінданівського уряду. Заборона опозиційних до уряду партій
прискорила їхній перехід до комуністичного табору, а гігантські
військові видатки (70 %) бюджету, незважаючи на 2-мільярдну фінансову
допомогу від США, паралізували економіку. В гомінданівській армії
почався занепад.

Економічна катастрофа (траплялися періоди, коли інфляція становила 600 %
на день) позбавила Чан Кайші підтримки середньої верстви, яка раніше
була головною соціальною базою режиму. Водночас комуністи здійснили
вдалий політичний маневр, оголосивши про “буржуазно-демократичний”
характер китайської революції. Жонглюючи гаслами створена “народного
фронту” та розгортання “антиімперіалістичної боротьби” проти
американського втручання, лідерам КПК удалося привернути на свій бік
частину колись ворожих сил. Винятково вдалим кроком для комуністів була
розпочата ще в 1946 р. роздача земель селянам у контрольованих НВАК
районах.

Упродовж 1948 р. військове становище гоміндану суттєво погіршилося:
армія втратила 500 тис. убитими і бл. 1 млн. полоненими та
перебіжчиками. У вересні-жовтні командувач 4 ю армією КПК у
Північно-Східному Китаї Лінь Бяо провів Ляошенську операцію, в ході
котрої розгромив оточені сили Гоміндану й відкрив дорогу в центральні
райони країни. 3 січня 1949 р. капітулював деморалізований 250-тисячний
гарнізон старої китайської столиці – Пекіна. Опинившись перед лицем
військової катастрофи. Чан Кайші запропонував комуністам мирні
переговори, однак КПК зажадала виконання 8-ми вимог, які гоміндан не
зміг прийняти (у т.ч. покарання військових злочинців разом із
президентом, членами його уряду та їхніми родинами, конфіскація капіталу
та ін.).

Навесні 1949 р. НВА продовжила наступ, 23 квітня вона вступила в Нанкін,
27 травня – в Шанхай, почалися розпад і безладна втеча гомінданівської
армії. Бажаючи легітимізувати свою владу, КПК скликала в Пекіні 21
вересня 1949 р. Народну політичну консультативну раду. Вона обрала
Центральну народну урядову раду на чолі з Мао Цзедуном, прем’єром
Державної адміністративної ради (власне уряду) і міністром закордонних
справ став його соратник Чжоу Еньлай. На великому мітингу на площі
Тяньаньмень 1 жовтня 1949 р. Мао Цзедун проголосив створення Китайської
Народної Республіки. В ухваленій НПКР програмі розвитку КНР не
згадувалося про марксизм-ленінізм і лише в одному місці було розпливчате
посилання на соціалістичне вчення. В економічному розділі документу
передбачалися ліквідація торгових і митних привілеїв інших держав на
території Китаю, націоналізація капіталу та передача землі селянам.

У середині жовтня НВА зайняла останню велику базу Гоміндану – Гуанчжоу,
залишки армії Чан Кайші (300 тис. чол.) і понад 2 млн. цивільних осіб
евакуювалися на Тайвань. 23 лютого 1950 р. Чан Кайші поновив там за
собою титул президента Китайської Республіки.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020