.

Латинська Америка на сучасному етапі розвитку (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 6196
Скачать документ

Реферат

на тему:

Латинська Америка на сучасному етапі розвитку

Перехід латиноамериканських держав до неоліберального реформування.

На рубежі 70-80-х рр. Л.А. опинилася в полоні неймовірних економічних
труднощів: зовнішня заборгованість стрімко зростала, в 1989 р. вона
сягнула 430 млрд. дол. (порівняно з 20,8 млрд. дол. у 1970 р.) і
практично паралізувала нормальну економічну діяльність, надзвичайно
загостривши соціальну напругу. Зовнішні кредитори (МВФ, МБРР та ін.), що
прагнули мати гарантоване повернення боргів, вимагали здійснення
глибоких реформ у неоліберальному дусі і саме цим обумовлювали надання
нових позик.

Мова йшла про кардинальну перебудову національних економік Л.А.:

зменшення державних видатків на утримання державного сектора,
адміністративного апарату і здійснення широких соціальних програм;

максимальну приватизацію державних підприємств, особливо збиткових;
припинення урядового втручання в інвестиційну політику, валютні та
зовнішньоторговельні операції;

надання пільгових умов для приватного капіталу, як вітчизняного, так і
іноземного.

Але прийняття цих умов означало докорінну зміну стратегії розвитку
регіону, що мала місце після Другої світової війни. Безпосереднім же
результатом нового курсу неминуче стали б поляризація суспільства,
концентрація доходів і зростання злиденності до небачених раніше
розмірів. Вихід із ситуації міг бути лише на шляхах паралельного
здійснення соціальних реформ, що суперечило самій сутності
праворадикальних військових режимів. Відкритий, ринковий варіант
розвитку економіки і жорстка політична диктатура не могли довго
співіснувати, що переконливо засвідчив чилійський досвід.

Протягом 80-90-х рр. авторитарні режими (як праві, так і ліві)
поступилися демократії в 13 державах регіону: Болівії (1982 р.),
Аргентині та Гренаді (1983 р.), Уругваї (1984 р.), Бразилії та Гватемалі
(1985 р.), Гаїті (1986 р.), Сурінамі (1987 р.), Парагваї, Панамі та Чилі
(1989 р.), Нікарагуа (1990 р.), Сальвадорі (1992 р.). Але режим
Ф.Кастро, попри скрутне економічне становище, продовжує впевнено
утримувати владу.

Розвиток Бразилії, Аргентини, Чилі та Мексики в умовах представницької
демократії.

Два десятиліття правління військових у Бразилії (8512 тис. кв. км.,
населення – 173 млн. чол. на 2000 р.) були позначені суперечливими
тенденціями: поряд із жорстоким придушенням демократичного і
партизанського рухів спостерігався прискорений розвиток економіки.
Військовий режим за лічені роки не лише в кілька разів знизив галопуючу
інфляцію, а й забезпечив шляхом збільшення вчетверо експорту щорічні
темпи зростання виробництва у 10 %. Була створена багатогалузева
економіка, в т. ч. ядерна енергетика і високотехнологічне
приладобудування, що дало привід для розмов про “бразильське диво”.
Вміло поєднуючи репресії з розширенням програм соціального забезпечення,
охорони здоров’я, боротьби з неграмотністю, професійного навчання,
підвищення реальних доходів населення, формування фермерських
господарств та модернізації традиційних латифундій, військові залучили
да свій бік чи в усякому разі нейтралізували значну частину населення.

Але економістам у мундирах не вдалося реформувати складну і
малоефективну податкову систему, до цього варто додати два нафтових шоки
70-х рр., подорожчання кредитів і скорочення зовнішнього інвестування.
Держава почала жити не за коштами, з початку 80-х рр. почала набирати
темпи інляція (більше 100 %), таким чином військовий режим політичне,
економічно і соціальне себе вичерпав. П’ятий і останній військовий
президент Батіста Фігейреду (1979-1985 рр.) відновив багатопартійність,
проголосив широку амністію політв’язням, визнав право трудящих на
страйк.

15 січня 1985 р. на президентських виборах переміг кандидат
лівоцентристської Партії бразильського демократичного руху Танкредо
Невіс, але внаслідок раптової смерті він так і не встиг приступити до
виконання обов’язків. Виконавчу владу очолив партнер Невіса по
передвиборчому блоку, лідер Партії ліберального фронту Жозе Сарней,
котрий завершив відновлення системи представницької демократії
прийняттям конституції 1988 р. Але йому не вдалося подолати економічну
кризу, популістські програми стабілізації цін і перерозподілу прибутків
зазнали невдачі. Залишився на папері соціальний пакт між урядом,
підприємцями і профспілками, для придушення трудових конфліктів уряд
використовував збройні сили.

Це зумовило жорстке протистояння на президентських виборах кінця 1989 р.
між крайньо правим кандидатом, честолюбним 40-річним міліонером Фернанду
Коллором ді Меллу і лідером лівої Партії трудящих, відомим профспілковим
діячем Лулу да Сілву. Переміг амбітний Коллор, але через два роки за
звинуваченням у коррупції Національний конгрес оголосив йому імпічмент –
безпрецедентну для Бразилії та Л.А. в цілому річ. Посаду, що
звільнилася, зайняв віце-президент Ітамар Франку, міністром фінансів у
його уряді став відомий учений, колишній професор соціології
університету Сан-Паулу, політемігрант і лідер Партії бразильської
соціал-демократії Фернандо Енріке Кардозу. Будучи прихильником ідеї
соціальної справедливості, він водночас виявив себе прагматиком, який
виступає за системний підхід до економічних перетворень.

В центр своєї діяльності Кардозу поставив боротьбу з бюджетним дефіцитом
та інфляцією. Професійна швидкість реалізації “плану реал” за дотримання
послідовності його етапів та довіри населення дозволили Кардозу
утримувати курс нової валюти країни – “реала” на рівні американського
долара, висунути свою кандидатуру на президентських виборах у жовтні
1994 р. і перемогти. Через чотири роки він був переобраний на другий
термін, отримавши в півтора рази більше голосів, ніж робітничий ватажок
да Сілву.

Початок президентства Кардозу співпав з мексиканською фінансовою кризою,
що хворобливо відбилася на бразильській економіці. Але уряду пощастило
утримати інфляцію на рівні 25 %, що відновило довіру до бразильського
ринка місцевих і зарубіжних підприємців та інвесторів. Адміністрації
Кардозу вдалося прискорити процес приватизації, що набув велетенських
масштабів (зокрема, було приватизовано найбільшу в Л.А. гірничо-рудну
компанію “Валі-ду-Ріу-Досі”, котра посідає провідне місце в регіоні за
видобутком золота і перше місце в світі за видобутком залізної руди),
добитися фінансової стабілізації й забезпечити стійке економічне
зростання, підвищити реальні доходи найменш захищених верств населення,
скоротити держапарат і армію, лібералізувати зовнішньоекономічну
діяльність.

Керована Кардозу Партія бразильської соціал-демократії відіграла ключову
роль у зміцненні правової держави, зокрема, у з’ясуванні долі осіб, які
пропали без вісти за військового режиму. Хоча аграрна реформа
просувається вкрай повільно, і продовжуються незаконні захоплення
земель, Бразилія завдяки величезному внутрішньому ринку і динамічному
експортному сектору зберігає хороші перспективи росту в XXI ст. Борг
країни, який склав у 1999 р. 48 % від ВВП, виявився нижче від вимог МВФ
і заспокоїв інвесторів щодо проведення Бразилією жорсткої податкової та
грошової політики навіть за плаваючого курсу валюти (з січня 1999 р.).

На відміну від сусідньої Бразилії, головної конкурентки в регіоні,
найрозвиненіша в соціально-економічному відношенні у Л.А. Аргентина
(2777 тис. кв. км, 37 млн. чол. на 2000 р.) під час нетривалого періоду
правління військової хунти (1976-1982 рр.) перетворилася у складний
вузол серйозних протиріч. Репресивна внутрішня політика військових,
безпрецедентна за своїм розмахом і жорстокістю в усій історії Аргентини
(зазнало тортур і було вбито біля 30 тис. чол.) поєднувалася зі
згортанням низки найсучасніших галузей промисловості, масовим розоренням
дрібних і середніх підприємців, хронічним безробіттям. Інфляція
перевищила 250 % на рік, а зовнішній борг зріс у 6 разів.

Глава військової хунти Леопольдо Гальтієрі за таких обставин
розраховував поліпшити своє становище, захопивши Мальвінські
(Фолклендські) острови напередодні 150-ї річниці їхньої окупації Великою
Британією. Аргентинська військова верхівка, захопивши острівні території
в Південній Атлантиці, розраховувала таким чином дістати козирі для
встановлення так бажаних для неї “особливих відносин” зі США.
Повідомлення про можливі крупні родовища нафти на континентальному
шельфі в районі Мальвінських островів додали гостроти проблемі.

2 квітня 1982 р. аргентинські війська висадились на Мальвінських
островах (“операція Росаріо”), а кількома днями пізніше – також на
британських Південній Джорджії та південних Сандвічевих островах.
Військова хунта розраховувала, що США за пактом Ріо-де-Жанейро нададуть
Аргентині допомогу чи в крайньому випадку займуть позицію прихильного
нейтралітету й морально підтримають Буенос-Айрес. Але Гальтієрі жорстоко
прорахувався: Велика Британія пішла шляхом військового вирішення
конфлікту, відрядивши в південну Атлантику 2/3 свого ВМФ і сильний
експедиційний корпус, а США забезпечили його матеріально-технічним
постачанням і розвідувальними даними, до того ж блокувавши зусилля Ради
Безпеки ООН щодо припинення вогню.

Після нетривалих, проте запеклих боїв, британські десантники оволоділи
Мальвінами, а 15 червня було досягнуто тимчасової угоди щодо припинення
військових дій та евакуації решток аргентинського гарнізону, хоча
Буенос-Айрес не відмовився від свого суверенітету над архіпелагом. Через
три дні хвиля народного гніву змела військову диктатуру, а ЗО жовтня
1983 р. на загальних президентських виборах переміг лідер найстарішої
партії країни – центристського Громадянського радикального союзу Рауль
Альфонсін.

Головним напрямком внутрішньої політики радикалів у перші роки після
відлучення військових від влади було будівництво демократії в країні:
поновлення законності, громадянських прав і свобод, політичного і
партійного плюралізму, покарання винуватців репресій (для їхнього
розслідування була створена Комісія у справах зниклих осіб). Альфонсін
використав свої права верховного головнокомандувача для заміни і
скорочення генералітету та збройних сил, вперше в історії Л.А. члени
колишніх військових хунт опинилися на лаві підсудних.

Але економічна політика Альфонсіна виявилася абсолютно неефективною,
щомісячно ціни двічі підвищувалися, країну вразила гіперінфляція. Тому
на загальних президенських виборах у травні 1989 р. переміг кандидат
Хустісіалістської (пероністської) партії 59-річний Карлос Сауль Менем,
що походив з родини арабських емігрантів і майже 5 років провів в
ув’язненні за правління військових. У передвиборній програмі Менем
обіцяв підвищення зарплати і “виробничу революцію”, що мала привести до
відкриття збиткових фабрик. Але на практиці здійснювалася жорстка
програма подібних бразильським структурних реформ, які включали
приватизацію збанкрутілих державних підприємств, скорочення
управлінського апарату, лібералізацію торгівлі й перехід до вільного
ринку. Курс песо був офіційно зафіксований у співвідношенні 1:1 із
американським доларом.

Через два роки інфляція була поставлена під контроль, ріст цін
призупинився й почалося економічне піднесення. Навіть коли в 1995 р.
слідом за Мексикою в Аргентині почалася фінансова криза, аргентинці
зберегли довіру до президента і в травні того ж року переобрали його на
другий термін. Для кращого забезпечення своєї програми економічних
реформ Менем у питаннях зовнішньої політики зробив ставку на
індустріальне розвинені країни. Аргентинські війська разом з
американськими брали участь в операції по відновленню демократії на
Гаїті та миротворчій операції в Боснії, В.Клінтон називав Аргентину
“найважливішим міжнародним партнером”. Менему вдалося також поліпшити
відносини з Великою Британією, погодившись ділити прибутки від
експлуатації нафтових родовищ у спірних районах у пропорції 50:50.

Але негативні соціальні наслідки реформ (реальна зарплата порівняно з
1990 р. зменшилася на 20 %, а безробіття сягнуло 16 %) привели до
поразки хустісіалістського кандидата на президентських виборах 24 жовтня
1999 р. Тоді переміг лідер лівоцентристського Альянсу за працю,
справедливість і освіту (створений у 1997 р. радикалами і Фронтом
солідарної країни) Фернандо де ла Руа. Однак під тиском народних
виступів, спричинених загостренням економічної кризи (Аргентина
опинилася на грані дефолту внаслідок найбільшої у світі зовнішньої
заборгованості – 138 млрд. амер. дол.), зростанням безробіття до 20 % та
зниженням більш ніж на 20 % доходів у приватному секторі, 21 грудня 2001
р. він змушений був піти у відставку, тимчасовим президентом країни
сенат обрав губернатора однієї з провінцій, пероніста Адольфо Родрігеса
Саа.

Але йому не вдалося забезпечити лад і внутрішню стабільність у країні.
Після того як спікери сенату і палати депутатів відмовилися виконувати
президентські повноваження, тимчасовим главою держави (до наступних
президентських виборів наприкінці 2003 р.) став лідер найчисельнішої в
конгресі Хустісіалістської партії Едуардо Дуальте, котрий свого часу
програв президентські вибори Фернандо де ла Руа. Таким чином, на початку
XXI ст. головними проблемами для Аргентини залишаються соціальні вади
економічної стабілізації й труднощі політичної інституціоналізації.

Правоавторитарний військово-диктаторський режим Піночета в Чилі (757
тис. кв. км, 15,2 млн. чол. на 2000 р.) аж до середини 80-х рр. XX ст.
користувався суттєвою фінансовою підтримкою США (зокрема, в рамках
програми “Їжа заради миру”), що були стурбовані можливістю поширення в
Західній півкулі комунізму. Саме в Чилі західні академіки-економісти і
технократи змогли взяти вирішальну участь у формуванні політики,
спрямованої на подолання господарського хаосу, спричиненого
соціалістичними експериментами Народного фронту. Правляча хунта взяла на
озброєння рекомендації представників “чиказької школи” Мілтона Фрідмана,
які стверджували, що ринкова система здатна до саморегулювання, а тому
головним завданням є усунення штучних обмежень, котрі заважають її
розвитку, – економічного протекціонізму, вимог профспілок і державного
управління підприємствами.

У короткотерміновому плані така політика була успішною, інфляція
зменшилася до 10 %, зростало виробництво, що дало привід навіть
заговорити про “чилійське диво”. Але в містах зберігалося масове
безробіття, збільшувалася заборгованість населення, економіку
виснажували виплати по іноземним позикам (на 1990 р. зовнішня
заборгованість становила 16 млрд. дол.), і на додаток до всього у 80-і
рр. значно впали ціни на мідь, яка давала більше половини експортних
надходжень. Адміністрація Рейгана в умовах розрядки міжнародної
напруженості в 1986 р. ініціювала резолюцію ООН із засудженням репресій
режиму Піночета, його відставки почала вимагати частина генералітету.

На референдумі 5 жовтня 1988 р. щодо можливості продовження повноважень
Піночета 54,5 % виборців висловились на користь поновлення демократії.
Центристські й ліві партії згуртувалися в Об’єднання партій за
демократію і перемогли на президентських та парламентських виборах у
грудні наступного року. Президенту – християнському демократу Патрісіо
Ейлвіну вдалося утримати безробіття на політичне терпимому рівні й
водночас добитися щорічного економічного зростання на більше, ніж 5 %.
Через 4 роки Ейлвіна на президентській посаді змінив кандидат того ж
блоку – християнський демократ Едуардо Фрей-молодший, а в результаті
виборів 11 березня 2000 р. – один з лідерів Соціалістичної партії
Рікардо Лагос.

На думку більшості експертів, у найближчий час Чилі має найкращі
перспективи росту серед латиноамериканських країн. “Азійський рівень”
внутрішніх заощаджень оберігає Чилі від потрясінь міжнародного
фінансовго ринку, а всередині правлячої з 1990 р. лівоцентристської
коаліції утримується відносна стабільність. Президент Лагос намагається
зберегти стратегічний курс, спрямований на вдосконалення соціальне
зорієнтованих ринкових відносин, і забезпечити стійкий економічний ріст
та створення 700 тис. нових робочих місць.

У Мексиці (1,973 млн. кв. км, 100,5 млн. чол. на 2000 р.) аж до початку
90-х рр. політична ситуація відзначалася нетиповою для регіону
стабільністю: починаючи з 1920 р. регулярно проводилися президентські й
парламентські вибори, з 1934 р. всі президенти обиралися від
Інституційно-революційної партії за графіком і у відповідності з
конституцією країни та успішно завершували свій термін правління.
Мексиканські уряди здійснювали економічну політику, засновану на
активному втручанні держави в економіку, сильному державному секторі та
пошуках компромісу між державою, підприємцями і трудящими в інтересах
соціально-економічного розвитку країни.

Але серйозна фінансово-економічна криза 80-х рр. засвідчила необхідність
зміни економічної моделі та демократизації існуючої політичної системи.
Уряди президентів Мігеля де ла Мадріда (1982-1988 рр.) і Карлоса
Салінаса де Гортарі (1988-1994 рр.) змушені були погодитися з вимогами
міжнародних фінансових організацій-кредиторів (Мексика мала зовнішній
борг більше 100 млрд. дол.) і взяти на озброєння неоліберальну модель,
за цей час було приватизовано % державних підприємств і банків. Значною
мірою зведення до мінімуму державного регулювання диктувалося і
глобальними тенденціями, передусім необхідністю прискореної інтеграції
та виконання Північноамериканського договору про вільну торгівлю
(НАФТА).

90-і рр. показали відносність політичної й економічної стабільності
Мексики. Ще у 1987 р. всередині Інституційно-революційної партії виник
так званий Демократичний рух на чолі з популярним політичним діячем
Куаутемоком Карденасом — сином увійшовшого в історії Мексики президента
Л.Карденаса. Наступного року він створив лівоцентристську Партію
демократичної революції (за участю колишніх соціалістів та комуністів),
що впевнено посіла третє місце на політичній арені країни і виступає з
гострою критикою соціальної ціни неоліберальних реформ, проти
транснаціоналізації економіки і втрати національного контролю над
ключовими галузями господарства, за незалежну звонішню політику та
збереження національного суверенітету.

1 січня 1994 р. у південному штаті Чіапас спалахнуло збройне повстання
індіанців, що заявили про створення Сапатистської армії національного
визволення, яка вимагає від уряду розширення соціальних і політичних
прав корінного населення. Країною прокотилася хвиля терористичних акцій,
були вбиті генеральний секретар правлячої Інституційно-революційної
партії та її кандидат у президенти. Додатковим дестабілізуючим фактором
стали дані про причетність екс-президента Салінаса де Гортарі та його
брата до корупції й торгівлі наркотиками. Політична нестабільність
викликала втечу капіталів, і в грудні того ж року Мексику вразила
жахлива фінансова криза. Наслідки її тією чи іншою мірою були
ліквідовані лише наприкінці 1997 р. завдяки наданню США і МВФ
гарантійної позики у 50 млрд. дол., забезпеченої нафтовими запасами
країнами.

Мексика досить швидко просунулася до політичного плюралізму, свідченням
чого стала перемога на президентських виборах 2 липня 2000 р. кандидата
правоцентристського Альянсу за зміни Вінсенте Фокса, цей же блок отримав
більшість у парламенті країни. Тісні зв’язки Мексики зі США та Канадою
сприяють довгостроковим перспективам зростання і дають новим лідерам
країни додатковий стимул для проведення реформ.

Андські країни.

Після серйозних випробувань, які випали у 60-і рр. на долю демократії у
Венесуелі (912 тис. кв. км, 24 млн. чол.), окреслилася тенденція до
формування двохпартійної системи (соціал-демократична Демократична дія і
Соціально-християнська партія) за формального збереження
багатопартійності. Поперемінне чергуючись біля влади, суперничаючи між
собою і водночас кооперуючись. Демократична дія і Соціально-християнська
партія здійснювали багато в чому подібний суспільно-економічний курс,
який спирався на нафтові доходи. Їхнє вміле використання забезпечувало
10-15 % виробниче зростання, соціальний мир і політичну стабільність,
пік котрої припав на 70-і рр.

Але у 80-і рр. у народному господарстві Венесуели позначилися застійні
явища, спричинені різким падінням цін на нафту на міжнародному ринку,
неефективною роботою націоналізованих підприємств і розтратництвом та
коррупцією у вищих ешелонах влади. Своєрідним детонатором соціального
вибуху стали спроби президента Карлоса Переса приступити до структурної
перебудови за рецептами МВФ. У 1989 р. повстали мешканці бідняцьких
кварталів венесуельської столиці, а в сільській місцевості
активізувалась партизанська боротьба. У 1992 р. відбулися дві спроби
державного перевороту, а наступного року К.Перес змушений був піти у
відставку під зливою звинувачень у злочинному використанні влади.

На хвилі загального невдоволення традиційними партіями на президентських
виборах б грудня 1998 р. переміг не висуванець істеблішменту, а
безкомпромісний борець із соціальною несправедливістю, колишній
бунтівний підполковник Уго Чавес, якому вдалося згуртувати навколо себе
ряд лівих та лівоцентристських організацій, що створили Патріотичний
полюс. Його основою є Рух V Республіка, що прагне створення дійсно
демократичного суспільства соціальної справедливості, яке втілило б у
життя мрії й ідеали С.Болівара. В економічній сфері передбачається
посилення ролі держави в стратегічних галузях, включно з нафтовою,
подальша інтеграція у світову господарську систему, але на
справедливіших умовах з урахуванням національних інтересів, зміцнення
зв’язків з ОПЕК і запровадження мораторія на сплату зовнішньої
заборгованості. Показовим для зовнішньої політики президента Чавеса
стало укладення ним восени 2000 р. з Ф.Кастро сенсаційного контракту про
поставки на Кубу протягом 5 років 53 тисяч барелів сирої нафти щоденно
(третина кубинських протеб) на бартерній основі та з правом Гавани на
реекспорт частини придбаної нафти.

Колумбія (1,139 мли. кв. км, 40 млн. чол. на 2000 р.) пишається тим, що
її політична система побудована на зразок демократії СІЛА, проте
консервативна еліта завжди забезпечувала збереження влади за собою Після
повалення диктатури Рохаса Пінілья у 1958 р. в країні почався тривалий
період переходу від авторитаризму до демократії, коли при владі
почергово перебували Ліберальна і Консервативна партії.
Президенти-ліберали Барко Варгас і Гавіаріа Трухільйо (1986-1994 рр.)
реалізовували неоліберальну модель розвитку, широко використовували
монетаристські методи, виступали за відкритість та інтернаціоналізацію
економіки, стимулювання іноземних капіталовкладень та репатріацію
колумбійського капіталу. Сампер Пісано (1994-1998 рр.) поряд із цим
виступав за певне посилення державного регулювання економіки і
соціальний захист населення.

Однак великої шкоди Ліберальній партії та президенту Самперу, особливо
за кордоном, завдали звинувачення у зв’язках з наркомафією.
Найвигіднішою сферою колумбійської економіки стала торгівля кокаїном, а
її заправили не лише нажили величезні багатства, які навмисно
демонстрували, а й створили державу в державі на північному заході
країни, зокрема в містах Медельїн і Калі, де вони правили, спираючись на
британських, ізраїльських та інших найманців, і створювали більше
робочих місць з вищою зарплатою, ніж уряд у сфері своєї компетенції.

Лише вбивство в 1989 р. Луїса Карлоса Галана, ймовірного чергового
президента Колумбії, примусило всіх звернути увагу на сповзання країни
до захоплення державної влади зловісним картелем. Однак президент Барко
з огляду на лівонаціоналістичну опозицію побоявся прийняти військову
підтримку від Джорджа Буша. Коли було заарештовано 12 тис. осіб,
причетних до наркомафії, і їм загрожувала видача США барони у відповідь
пообіцяли вбивати суддів, державних чиновників і дітей за кожного
затриманого наркоділка. Ці погрози виглядали реальними, і Верховний Суд
Колумбії змушений був визнати недійсним договір 1979 р. зі США про
видачу злочинців.

Ще однією кричущою проблемою країни залишається ліворадикальний
партизанський рух, який не припиняється з кінця 40-х рр. Щоправда, в
1985 р. президенту-консерватору Бетанкуру Куартаса вдалося досягти угоди
з повстанцями, котрі дістали право на легальну політичну діяльність.
Однак скористалися ним не всі ліворадикальні угруповання, хоча
Демократичному союзу М-19 на виборах до Конституційної асамблеї в грудні
1990 р. вдалося отримати 27,5 % і посісти друге місце в країні. Масовий
ультраправий терор перекреслив урядові зусилля щодо досягнення
національного примирення, найвпливовішою лівою військово-політичною
організацією є близькі до компартії Революційні збройні сили Колумбії
(10-12 тис. чол.), очолювані ветераном повстанського руху Мануелем
Маруландою. Геваристська Армія національного визволення налічує біля 3
тис. бійців, причому до своєї загибелі в 1998 р. нею командував
священник-єзуїт Мануель Перес. В останні роки консервативний уряд
президента Андреса Пастрани активізував пошуки миру з партизанами, проте
кардинальне вирішення цього завдання зостається проблематичним.

На південь від Колумбії розташовані андські республіки Еквадор (283,6
тис. кв. км, 13 млн. чол. на 2000 р.), Перу (1,285 млн. кв. км, 27 млн.
чол.) і Болівія (1,099 млн. кв. км, 8 млн.чол.), де в останні
десятиліття спостерігалися безкінечні повороти від цивільного правління
до військового і навпаки, а також не менш тривожні проблеми альянсу між
цивільними лідерами і військовими. Після нетривалого перебування при
владі в 70-і рр. реформістське налаштованих військових, які створили
держсектор в економіці й забезпечили перехід до відносно стійкої
багатопартійної системи, політична влада переходила від представників
лівоцентристського напрямку до правоцентристських партій і навпаки,
проте жодна з них не мала більшості в парламенті.

Наприкінці 90-х рр. жорсткі заходи, продиктовані ринковою економікою,
зокрема, доларизація грошового обігу в країні, спричинили невдоволення
населення. Кампанія громадянської непокори, ініційована Конфедерацією
індіанських національностей Еквадору, переросла у державний переворот.
Індіанці – учасники маршу протесту на Кіто в січні 2000 р., за підтримки
військових, захопили будинок парламенту. До правлячої хунти увійшов і
лідер індіанців Антоніо Варгас, але міністр оборони генерал Карлос
Мендоса невдовзі передав владу віце-президенту, банановому магнату
Густаво Нобоа, чиї повноваження триватимуть до 2003 р.

В Перу після урядування військових у 1980 р. до влади повернувся лідер
центристської націоналістичної партії Народна дія Белаунде Террі. Він
демонтував рештки збудованої військовою хунтою корпоративної держави і
взяв курс на лібералізацію економіки та зміцнення демократичних
інститутів. Однак Белаунде не зміг впоратися з інфляцією, до того ж у
країні активізувався повстанці – 5-тисячне марксистське партизанське
формування “Сендеро лумінозо” та Революційний рух імені Тупака Амару.

В результаті виборів 1985 р. до влади прийшла лівоцентристська
Перуанська апристська партія, а президентом став її молодий і динамічний
лідер Алан Гарсія, що проголосив курс на пріоритет національних
інтересів у внутрішній і зовнішній політиці. Він відмовився сплачувати
всі проценти іноземним інвесторам, після чого Всесвітній і
Міжамериканський банки тимчасово закрили свої кредитні лінії, до того ж
у Гарсії почалися тертя з армією, коли президент вирішив скоротити
військовий бюджет і розслідувати вбивство 300 чоловік у в’язниці Ліми.
Збройні сили і праві політики за таємної підтримки з боку США розхитали
уряд Гарсії, а потім скинули його.

Розчарування народу в традиційних політиках відбилося на обранні в
червні 1990 р. президентом Перу сина японського імігранта Альберто
Фухіморі, раніше зовсім невідомого в широких колах. Наступного року він
запровадив надзвичайний стан і приступив до політики жорсткої економії
засобів, водночач лібералізувавши економіку та денаціоналізувавши
державні підприємства. У квітні 1992 р. за підтримки військових Фухіморі
розпустив конгрес, призупинив дію конституції й отримав диктаторські
повноваження. Того ж року в результаті успішної антипартизанської
операції за грати потрапив лідер “Сендеро лумінозо” Абімаель Гусман.

Фухіморі вдалося призупинити падіння обсягу виробництва і знизити
інфляцію з астрономічних до просто великих показників. Тому в 1995 р.
він вдруге був обраний президентом Перу, перемігши колишнього
генерального секретаря ООН Хав’єра Переса де Куельяра, а наступного року
примусив конгрес усупереч конституції дозволити йому блотуватися втретє.
Однак під час виборчої кампанії в квітні-травні 2000 р. різко
загострився конфлікт між владою і опозицією, котра заявила про
відсутність демократичних гарантій і закликала виборців до бойкоту
виборів, які фактично мали безальтернативний характер. Офіційно Фухіморі
переміг, але опозиція не визнала результати виборів і, зрештою, змусила
його до втечі в Японію в грудні того ж року. На президентських виборах 3
червня 2001 р. у Перу переміг кандидат лівоцентристського руху “За
майбутнє Перу” Алехандро Толедо.

В Болівії період військового правління закінчився, коли у жовтні 1982 р.
збройні сили передали важелі правління лівоцентристському уряду
Демократичної народної єдності, що перемогла на виборах двома роками
раніше. Але ліві не змогли виробити послідовної стратегії виходу країни
з глибокої економічної й політичної кризи, внаслідок розбіжностей
усередині правлячого блоку в 1985 р. уряд пішов на дострокові вибори, що
принесли перемогу Націоналістичному революційному руху, а його лідер і
засновник Пас Естенсоро четвертий раз став президентом країни. Шляхом
здійснення жорсткої неоліберальної політики, приватизації державної
власності та залучення іноземних капіталовкладень йому і Санчесу де
Лосада (президент у 1993-1997 рр.) вдалося добитися стабілізації
фінансово-економічного становища країни, різкого зниження інфляції та
помірного економічного зростання.

Хоча в 1997 р. президентом Болівії став екс-диктатор генерал Уго Бансер,
засновник правоцентристської Націоналістичної демократичної дії, в міру
консолідації політичної демократії та стабілізації економіки крайня
фрагментація і поляризація партій почала зменшуватися, а ідеологічні
відмінності між провідними з них поступово стиратися. Незважаючи на
внутрішню неоднорідність, Націоналістична демократична дія,
Націоналістичний революційний рух і Лівий революційний рух висловлюються
за подібну неоліберальну економічну політику і самостійний міжнародний
курс.

Центральноамериканський конфлікт і його урегулювання.

У той час як у 80-90-і рр. XX ст. практично всі південноамериканські
держави стали на шлях неоліберальної модернізації економіки і формування
плюралістичної політичної системи, прискореної інтеграції та впевненого
виходу на зовнішньополітичний ринок, Центральна Америка протягом
останньої чверті минулого століття звертала увагу всього світу кривавими
громадянськими війнами, гучними політичними вбивствами, жахливим терором
ультраправих воєнізрваних угруповань, перетворенням у перевалочний пункт
світової наркоторгівлі.

Тогочасна Центральна Америка стала осередком притаманних усьому регіону
економічних і політичних проблем, реалізація програми “Союз заради
прогресу” тут мала ще менші здобутки, ніж у Південній Америці.
Економічне зростання 70-х рр., яке спиралося на середній клас, що
розширювався, притінилося внаслідок загального світового спаду, а
місцеві олігархії відчайдушне трималися за владу, не бажаючи піти на
найменші поступки і реформи.

Ситуація ускладнювалася тим, що офіційний Вашингтон занадто
перебільшував міру кубинського і радянського втручання у
центральноамериканські справи, спрямовуючи свої зусилля на подолання
наслідків конфлікту – розповзання марксизму в Західній півкулі, а не на
усунення його витоків – безвідрадного животіння абсолютної більшості
населення.

Реальне ж становище кастрівської Куби (111 тис. кв. км, 11,5 млн. чол.),
що так і не стала справжнім регіональним “центром сили”, погіршувалося з
кожним роком. Щорічні темпи приросту острівної економіки протягом 70-х
рр. зменшилися з 10 % до 4 %, гостро відчувався дефіцит продовольства,
палива, житла і траспорту, які значно подорожчали, а ліквідація дрібного
підприємництва створила численний і нужденний люмпен-пролетаріат.
Ситуація стала катастрофічною, коли після відвідин Гавани у 1989 р.
М.Горбачов помітно зменшив Кубі допомогу (на той час країна отримувала
щорічно радянських субсидій на 6 млрд. дол.), а торгівля з країнами
Центрально-Східної Європи повністю припинилася. Громадські служби на
острові прийшли в занепад, промислові підприємства масово закривалися
внаслідок нестачі палива, а також замовлень, не виплачувалась зарплата
робітникам і службовцям, посилилась еміграція.

Але, запровадивши режим жорсткої економії, режим Фіделя Кастро вистояв,
незважаючи на триваючу економічну блокаду з боку США. Більш того, в
останні роки кубинська економіка стала однією з найдинамічніших у Л.А.:
ВНП країни у 1999 р. виріс на 6,2 %, а у 2000 р. – на 5,5 %, На рубежі
80-90-х рр. опозиційно налаштовані елементи громадськості спробували
зареєструватися у законному порядку на підставі конституції та Закону
про асоціації, створивши Соціал-демократичну партію, Кубинську партію за
права людини та ін. Але уряд відмовив їм у реєстрації, час від часу
піддаючи репресіям активних прибічників опозиційних організацій.
Більшість радикальних противників режиму скористались лібералізацією
еміграційного законодавства в середині 90-х рр. і залишили острів.

Найсерйозніші міжнародні потрясіння в Центральній Америці відбулися
після перемоги в Нікарагуа (129,5 тис. кв. км, 5 млн. чол.) 19 липня
1979 р. Сандіністської народної революції. У Державній раді
післясомосівської Нікарагуа від початку провідну роль відігравало
марксистсько-ленінське керівництво Сандіністського фронту національного
визволення, найвпливовішими представниками котрого були прибічники
жорсткої лінії – засновник організації Томас Борхе та брати Умберто і
Даніель Ортеги. Щоправда, вони виявилися набагато прагматичнішими від
своїх кубинських і радянських однодумців, дозволивши певний рівень
політичного плюралізму і зберігши приватну власність, але прагнули до
побудови соціалістичної держави й не бажали ділитися з ким-небудь
реальною владою.

Сандіністська революція співпала в часі з приходом до влади на крихітній
Гренаді (340 кв. км, 90 тис. чол.) в результаті народного повстання
марксистського Руху Новий Джуел (Об’єднаний похід за заможність, освіту
і визволення), котрий відразу ж встановив дипломатичні відносини з
Кубою, СРСР, а також розпочав спільно з Гаваною будівництво міжнародного
аеропорту військово-стратегічного значення. Ще в одній англомовній
карибській державі – Ямайкі (11 тис. кв. км, 3 млн. чол.) лівий уряд
Народної національної партії на чолі з Майклом Менлі тоді націоналізував
більшу частину видобутку бокситів і пішов на зближення з Кубою та СРСР.
У Сальвадорі (21 тис. кв. км, б млн. чол.) в травні 1980 р. шляхом
укладення військово-політичного союзу п’яти повстанських організацій за
участю компартії був створений Фронт національного визволення імені
Фарабундо Марті, котрий на початку наступного року розпочав генеральний
наступ проти урядових військ. Активізувалася партизанська боротьба у
Гватемалі (109 тис. кв. км, 11,5 млн. чол.), де чотири повстанські
організації у 1982 р. сформували Гватемальську національну революційну
єдність.

США не забарилися з гострою і явно неадекватною реакцією: всупереч
власним демократичним принципам вони спільно з військовим режимом
Аргентини взяли на себе організацію, підготовку та утримання
антисандіністських сил (“контрас”) у Гондурасі й Коста-Ріці, здійснювали
військово-морську і економічну блокаду Нікарагуа, в 1984 р. Вашингтон
навіть здійснив мінування нікарагуанських портів, водночас здійснювалася
прискорене переозброєння гондураської й сальвадорської армій.
Міжнародний суд 00Н у Гаазі недвозначно засудив силові акції США, проте
Вашингтон у жовтні 1985 р. сповістив ООН про відмову від визнання
обов’язковості юрисдикції суду з будь-яких питань міжнародного права.

У випадку з Гренадою Вашингтон надто не церемонився: скориставшись
міжусобицями в революційній верхівці країни, жертвою котрих став
прем’єр-міністр Моріс Бішоп, американський експедиційний корпус
наприкінці жовтня 1983 р. висадився на острові й припинив соціалістичне
експериментування. Проте Рейган не відважився на відкриту військову
інтервенцію в Нікарагуа, а “контрас” не вдалося захопити жодного
крупного населеного пункта на території країни. Сусідні з конфліктним
регіоном латиноамериканські держави схилялися до мирного урегулювання на
підставі визнання всіх фактично існуючих урядів, самовизначення і
скорочення озброєнь.

У 1983 р. Мексика, Венесуела, Колумбія і Панама для реалізації цього
плану створили так звану Контадорську групу (від назви колумбійського
острова, де збиралися їхні керівники), і хоча США вдалося відмовити від
участі в ній уряди Гондурасу, Гватемали і Сальвадору, справа
урегулювання зрушила з місця. Зусиллями президента Коста-Ріки Аріаса
Санчеса, що отримав за це Нобелівську премію миру, 7 серпня 1987 р. за
участю президентів Гватемали, Гондурасу, Нікарагуа і Сальвадору було
укладено угоду щодо припинення вогню, розгортання діалогу з неозброєною
опозицією та здійснення процесу політичної демократизації. На
сальвадорській зустрічі керівників цих країн 13-14 лютого 1989 р.
Д.Ортега пообіцяв не пізніше 25 лютого 1990 р. провести в Нікарагуа
демократичні вибори, а на наступному саміті 5-7 серпня того ж року було
досягнуто нормалізації нікарагуансько-гондураських відносин і підписаний
план добровільної демобілізації контрас.

Але процес центральноамериканського урегулювання ледь не був зірваний
черговим наступом сальвадорських повстанців у листопаді 1989 р., коли
під загрозою опинилася столиця країни. З великими зусиллями тоді вдалося
зобов’язати конфліктуючі сторони дотримуватися раніше досягнутих
домовленостей, для контролю над чим були запрошені інспекції ООН і ОАД.
На президентських виборах у Нікарагуа переміг кандидат від Опозиційного
національного союзу Віолетта Барріос де Чаморро, що взяла курс на
національне примирення, залишивши в руках сандіністів керівництво армією
та безпекою. Через 8 років влада в країні демократичним шляхом перейшла
до правоцентристського Народно-республіканського альянсу (сандіністи
впевнено посідають друге місце на політичній арені), який пообіцяв
перетворити Нікарагуа в житницю Центральної Америки і вивести її на
цивілізований шлях розвитку. На президентських виборах 4 листопада 2001
р. у жорсткій боротьбі з Умберто Ортегою перемогу здобув Енріке Гулагос
– лідер провідної організації альянсу, Конституціоналістської
ліберальної партії, створеної ще в 1970 р. колишніми функціонерами
правлячої тоді кишенькової партії клану Сомоси.

Закінчення американо-радянського глобального протистояння і разом з ним
“холодної війни” та позитивний нікарагуанський досвід сприяли підписанню
16 січня 1992 р. Мирної угоди в Сальвадорі. З переходом політичного
конфлікту в цій країні із зони бойових дій на ниву парламентської
боротьби головну частину політичного простору заповнили
неоконсервативний Націоналістичний республіканський союз (перебуває при
владі з 1989 р.) і Фронт національного визволення імені Фарабундо Марті,
що трансформувався в нову ліву партію парламентського типу і має
найбільшу фракцію за результатами виборів 12 березня 2000 р.

У Гватемалі Мирний договір між правоцентристським урядом Альваро Арсу і
озброєною лівою опозицією був укладений 29 грудня 1996 р. Згідно нього
конституційні реформи гарантували громадянам країни право на вільне
об’єднання у політичні партії та їхню легальну участь у виборах. Цим
негайно скористалася Гватемальська національна революційна єдність,
котра напередодні президентських і парламентських виборів 1999 р. уклала
союз із лівоцентристським Демократичним фронтом Нова Гватемала й
перетворилася у третю політичну партію країни.

Драматизмом були позначені останні десятиріччя XX ст. і в історії Панами
(78,2 тис. кв. км, 3 млн. чол.), де після загибелі О.Торріхоса в
авіаційній катастрофі в 1981 р. влада поступово перейшла до амбітного
полковника з диктаторськими нахилами – Мануеля Нор’єги. Спекулюючи на
патріотичних почуттях і антиамериканських настроях народних низів, він
зав’язав тісні стосунки зі світовим наркобізнесом і спровокував збройне
втручання США 19-20 грудня 1989 р. Нор’єга був заарештований і
засуджений до тривалого ув’язнення за причетність до незаконного обігу
наркотиків, але новий уряд, хоча й демократично обраний, асоціювався у
значної частини населення з американською збройною інтервенцією.
Стабілізація внутрішньої ситуації в країні настала лише в другій
половині 90-х рр., коли більшість політичних угруповань згуртувалися
навколо Революційно-демократичної партії, очолюваної сином генерала
О.Торріхоса – Мартіном (має відносну більшість у парламенті), і
правоцентристського блоку “Союз в ім’я Панами”, що контролює виконавчу
владу.

Таким чином, на зламі ХХ-ХХІ ст. перед народами Центральної Америки і
Карибського басейну (за винятком Куби) нарешті відкрилася перспектива
цивілізованого розвитку на шляхах плюралістичної демократії, правової
держави, соціальне зорієнтованої ринкової економіки та національної
самобутності.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020