.

Проблема становлення громадянського суспільства в контексті забезпечення соціально-політичної стабільності в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
120 2477
Скачать документ

Реферат на тему:

Проблема становлення громадянського суспільства в контексті забезпечення
соціально-політичної стабільності в Україні

 

Однією з головних умов забезпечення соціально–політичної стабільності є
належний розвиток громадянського суспільства. Саме тому згідно із
Законом України “Про основи національної безпеки України” [1] створення
громадянського суспільства віднесено до пріоритетних національних
інтересів. Це означає, що розв’язання проблеми інтенсифікації процесів
його становлення як одного із ключових чинників забезпечення
суспільно–політичної стабільності є досить актуальним завданням, на що
звертає увагу чимало дослідників [2–9].

Так, Н.Р.Нижник та Г.П.Ситник зазначають [4], що глибинні зміни у
відносинах власності, системі ідеологічних та політичних координат
розвитку українського суспільства, соціально–статусні зміни впливають на
фундаментальні критерії та установки соціального самовизначення людей.
Внаслідок цього в сучасних умовах реформування суспільно–політичних та
економічних відносин тій чи іншій людині досить важко побачити контури
майбутнього, знайти своє місце та з’ясувати власне призначення, віднайти
оптимальні засоби для розв’язання конфліктних ситуацій, визначити шляхи
саморозвитку та забезпечення власної безпеки.

Як відомо, під поняттям громадянське суспільство розуміється сукупність
існуючих у суспільстві неполітичних відносин. Ця сукупність включає в
себе господарські, соціальні, культурні, духовні, сімейно–побутові
відносини і інститути, а також положення, роль, права і обов’язки особи
в системі суспільних зв’язків та інститутів [10; 11]. Це сторона
життєдіяльності суспільства та окремих індивідів, яка перебуває поза
сферою директивного регулювання з боку держави, хоча без підтримки з
боку держави інститути громадянського суспільства постати не можуть
(держава принаймні має створити належне правове поле для створення,
розвитку та функціонування вказаних інститутів).

Оскільки держава – форма політичної організації суспільства, то поняття
“держава” та “громадянське суспільство” немовби поділяють цілісний
соціальний організм на дві взаємопов’язані сфери суспільного життя –
політичну та соціальну.

Основні теоретичні положення концепції громадянського суспільства були
обґрунтовані в епоху становлення соціальних зв’язків буржуазного типу.
Вважалося, що за умови перемоги буржуазних суспільних відносин
(утвердження відносин приватної власності, вільного підприємництва,
ринкової економіки) суспільство зможе перейти до стану, коли будуть
подолані неупорядковані відносини між: індивідом і суспільством,
індивідом і державою, суспільством і державою. Фактично це означало, що
уряд мав упорядкувати все соціальне та економічне життя, зняти
протиріччя між сім’ями, суспільними прошарками, між індивідом і
суспільством у цілому [11].

В умовах громадянського суспільства можна виділити низку основних
принципів, які характерні у ставленні до індивіда [12]: усі члени
суспільства рівні перед законом; усі члени суспільства мають рівні
можливості для реалізації своїх цілей; кожен член суспільства має право
вибору при вирішенні будь–яких питань, що стосуються його особисто; чим
більшої кількості індивідів стосується рішення, тим менше воно залежить
від дій окремої особи; рішення загальної компетенції приймаються за
участю всіх сторін; рішення про делегування влади приймаються з
найбільшою демократичністю.

Очевидно, у кожній людині закладено прагнення до свободи розвитку усіх
здібностей шляхом максимального задоволення духовних та матеріальних
потреб. Реалізувати їх у повному обсязі в сучасному суспільстві
неможливо. В умовах громадянського суспільства проблема повинна
вирішуватися максимально демократичним шляхом самим суспільством,
виходячи з накопиченого культурного та історичного досвіду.

Принципова особливість громадянського суспільства полягає в тому, що, як
неодноразово зазначали К.Поппер та Дж.Сорос [13; 14], воно цілковито
відкрите для змін. Тому перед людьми у будь–який момент постає низка тих
чи інших можливостей щодо самореалізації своїх потреб і здібностей. Але
таке суспільство можна лише постулювати, адже воно повинне мати
структуру та інституції, що забезпечують його стабільність. І в цьому
відношенні ключова роль держави не може викликати сумніву. Наявність
визначених нею на законодавчому рівні низки прав (свободи слова,
пересувань, віросповідання тощо), приватна власність та ефективна
конкуренція забезпечують свободу особистості в напрямі збільшення її
альтернатив. Якщо у людей є альтернативи, які не вимагають надзусиль, а
головне – невиправданих жертв, вони дійсно захищені від різноманітних
обмежень, образ та експлуатації [14].

У цілому ж, як зазначають М.І.Дзлієв та М.М.Потрубач [12], для великої
соціальної системи існує чотири види загроз: загрози від помилок у
визначенні цілей її подальшого розвитку; загрози з боку внутрішніх
складових системи (підсистем); загрози з боку інших соціальних систем;
загрози природного або стихійного характеру. Як на нашу думку, перші дві
загрози в сучасних умовах найбільшою мірою впливають на національну
безпеку України, оскільки її політична, економічна та інші системи
життєдіяльності суспільства сьогодні переходять в істотно інший стан
внаслідок кардинальних змін вказаних систем.

Очевидно, що переважна частина громадян України переживає цей період
досить болісно. Але підстав стверджувати, що він закінчиться найближчим
часом немає. Українська реальність дає аж занадто велику кількість
порушень конституційних прав і свобод людини в Україні. Серед них навіть
порушення фундаментальних природних прав людини (на життя, на свободу та
особисту недоторканість, рівності перед законом) [15]. Якщо при цьому
врахувати політичну, етнічну, конфесійну та соціальну роздробленість
українського суспільства, що об’єктивно призводить до все
корпоративніших вимог окремих груп населення, то стає цілком очевидним,
що саме дієздатні інститути громадянського суспільства мають стати на
заваді можливого згубного внутрішнього розколу держави.

Відсутність надійного правозахисного механізму призводить до того, що
населення починає орієнтуватися на неконституційні способи захисту своїх
прав та свобод. Стали звичним явищем мітинги, страйки, пікетування
адміністративних будівель, голодування. Всі ці обставини безпосередньо
впливають на соціальне самопочуття суспільства та значною мірою
визначають суспільно–політичну стабільність у державі.

Загальновідомо, що діяльність індивидів, які переслідують особисті
інтереси та цілі, утворюють основну сторону буття. Інша сторона –
спільний інтерес, що має об’єктивну основу. Її суть у взаємозалежності
людей внаслідок розподілу праці, потреби в спілкуванні, в соціальному
захисті та допомозі, у соціальних гарантіях, вирішенні більш складних
завдань, які перевершують індивідуальні можливості людини. Особливе
значення має більш справедливий розподіл національного доходу,
підвищення можливостей для освіти, соціального забезпечення тощо,
оскільки посилення соціальної нерівності буде призводити до подальшого
посилення соціально–політичної напруженості.

Соціальна дистанція між соціальними групами людей – наслідок нерівності
між ними. У роботі [2] показано, що рівень соціально–політичної
напруженості є функцією вказаної нерівності. Вона існує завжди: в
системі суспільного виробництва і розподілу; за рівнем освіти; за
інформованістю; за доходами тощо. Її можна охарактеризувати поняттям
“рівень життя”, яке показує ступінь задоволеності матеріальних і
культурних потреб. Є думка [19; 20], що вказане поняття включає в себе
також культуру побуту, споживання, медичне обслуговування, загальний
порядок тощо, а не тільки національний прибуток на душу населення чи
заробітну платню.

Таким чином, суб’єктом і базисом демократичної держави та її ідеології є
громадянське суспільство. Тому за його відсутності демократичний устрій
дослідники цілком обгрунтовано характеризують як квазідемократичний
[16]. Тому формування громадянського суспільства можна розглядати як
одну з передумов забезпечення соціально–політичної стабільності, а отже
і національної безпеки України. Проте практична реалізація цього
завдання перебуває не на належному рівні.

Найбільш актуальні проблемні питання формування громадянського
суспільства можна умовно поділити на дві групи [2; 6; 7]: неухильне
забезпечення прав і свобод людини та вдосконалення механізмів формування
і функціонування вказаного суспільства.

Сьогодні в розвинених країнах світу інвестиції в людину, освіту, науку,
культуру людського спілкування, дозвілля тощо стають пріоритетними
порівняно з інвестиціями у промислове виробництво. В умовах глобалізації
необхідність підвищення ефективності функціонування політичних структур,
державних інститутів, загалом системи державного управління зумовлені
потребами більш високого рівня організації управління суспільними
процесами. Тому варто погодитися з В.Ларіним, який стверджує [17, c.
38], що: “В отсутствие сложившегося гражданского общества с его
развитыми институтами и механизмами продвижения и защиты разнообразных
социальных групп, отдельных граждан в безопасности по–прежнему будет
преобладать государственное начало”.

У цілому ж є всі підстави стверджувати, що сукупність проблем, з якими
стикнулась Україна на шляху державного і суспільного будівництва,
виявились більш складними, ніж це уявлялося в 1991 р., на момент набуття
нею статусу незалежної держави. Вказані проблеми значною мірою зумовлені
складністю завдання кардинального та всебічного реформування України у
всіх сферах суспільного життя, вирішити яке у відносно короткі терміни і
безболісно принципово неможливо.

Результати внутрішньополітичного, економічного, гуманітарного
реформування, на жаль, поки що не справляють довгострокового,
позитивного впливу на суспільне життя. Чи найголовнішою причиною є
відсутність чітко визначеної стратегічної мети та духовно–ціннісних
орієнтирів у процесі державного будівництва, які здатні трансформуватися
в домінантну систему духовно–ціннісних координат переважаючої більшості
населення України.

Яскравим підтвердженням справедливості сказаного є глибока
суспільно–політична криза восени 2004 р., що завершилася так званою
“помаранчевою революцією”. Вона фактично розколола українське
суспільство на дві половини і породила реальну загрозу громадянської
війни та розпаду держави принаймні на дві частини.

Очевидно, причини та наслідки вказаної революції ще очікують грунтовного
наукового дослідження. Але не може бути сумніву, що будь–яка держава
об’єктивно зацікавлена в соціально–політичній стабільності і що одним з
ключових чинників її забезпечення є належний розвиток громадянського
суспільства.

Існує два можливих, але принципово відмінних методи досягнення
соціально–політичній стабільності, які значною мірою залежать від
сутнісної основи організації державної влади. В умовах тоталітарної
держави – це метод послідовного силового тиску на суспільство
(економічного, ідеологічного, політичного тощо). Якщо ж це демократична
країна, то соціально–політична стабільність досягається завдяки
підвищенню рівня соціальної однорідності суспільства.

Загальновідомо, що як окремі індивіди, так і окремі соціальні верстви
населення завжди відрізняються за своїми інтересами, що, зокрема,
переконливо показано в роботі Г.П.Ситника [2]. Тому перед органами
державного управління завжди постає досить складна проблема – як
задовольнити інтереси тих чи інших соціальних прошарків населення,
інтереси яких принципово не збігаються? Її практичне розв’язання
традиційного вирішується шляхом підтримки політичною елітою, яка
перебуває при владі, тієї сторони (соціального прошарку), яка найближча
для неї в силу політичних, ідеологічних, економічних чи інших причин. У
такому випадку органи державної влади, використовуючи наявні сили,
засоби, ресурси намагаються подавити намагання іншого соціального
прошарку відстояти свої інтереси.

Проте будь–який силовий тиск з боку органів державної влади неминуче
породжує протидію, яка рано чи пізно призводить до соціально–політичної
деструкції соціального організму, сепаратизму тощо, тобто до сукупності
реальних загроз національній безпеці. Очевидно, рівень вказаних загроз
залежить від чисельності вказаних прошарків. Для умов України він може
бути досить високим, як показав перебіг і результати виборів Президента
України у 2004 р.

З огляду на сказане варто погодитися з тими, хто стверджує [3], що
проблема розбіжності інтересів окремих соціальних прошарків населення
може бути кардинально розв’язана єдиним способом – поступовим
підвищенням загальної соціальної однорідності суспільства, оскільки у
такому випадку:

– ймовірність виникнення проблемних ситуацій між структурними складовими
вказаного суспільства, викликаних діаметрально протилежними інтересами,
буде фактично виключена;

– стирання принципових відмінностей в інтересах окремих соціальних
прошарків суспільства призводить до їх поступової інтеграції;

– держава, задовольняючи інтереси все більш інтегрованих у своїх
потребах прогресивного розвитку соціальних верств суспільства, усе
більшою мірою може задовольняти інтереси все більшої кількості своїх
громадян, тобто наближатися до мети, заради якої вона (держава) фактично
створюється та існує.

При цьому принциповим є те, що підвищення соціальної однорідності
суспільства має здійснюватися з урахуванням прав і свобод людини,
внаслідок чого в остаточному підсумку кінцевою метою буде все більш
повна реалізація вказаних прав і свобод, що можливо в умовах правової
держави з розвиненими, а отже, і дієздатними інститутами громадянського
суспільства.

Разом з тим, автор переконаний, що формування основ громадянського
суспільства має базуватися на численному середньому класі, незважаючи на
те, що створення його в Україні стикається зі значними об’єктивними та
суб’єктивними труднощами, подолання яких потребує фундаментальних
наукових досліджень та розробки на їх основі відповідних
організаційно–правових, соціально–економічних та управлінських
механізмів.

Отже, такі феномени, що характерні для сучасних розвинених демократичних
країн, як: середній клас, громадянське суспільство і правова держава
формуються одночасно і являють собою лише різні форми репрезентації
одного і того самого процесу, суть якого відображає трансформацію
тоталітарної держави в демократичну. Саме тому деякі дослідники
стверджують, що “… формирование среднего класса, гражданского общества и
правового государства – это тесно взаимосвязанный процесс социальной
трансформации, основанной на множестве объективных и субъективных
предпосылок, который не является произвольным процесом …” [3, с. 453].

Загалом, виконаний автором аналіз літературних джерел [1–20] дозволяє
дійти висновку, що серед найбільш важливих напрямів подальшого
формування громадянського суспільства в Україні, слід виділити:

подальше реформування політичної системи;

реформування державної служби;

дослідження політико–правових та економічних аспектів взаємодії органів
державної влади та інститутів громадянського суспільства і втілення їх
результатів у практику державотворення;

вивчення методологічних основ формування політичної нації та втілення їх
результатів у практичну діяльність органів державної влади;

встановлення закономірностей формування громадянського суспільства з
урахування культурно–історичних та соціально–економічних особливостей
розвитку українського суспільства;

обґрунтування системи індикаторів (показників), які б дозволяли
здійснювати моніторинг процесу формування та функціонування
громадянського суспільства і на його основі розробляти практичні
рекомендації щодо підвищення його ефективності;

комплексне дослідження впливу процесів глобалізації на формування
інститутів громадянського суспільства в Україні та його врахування у
практичній діяльності органів державного управління.

На нашу думку, виконання сукупності завдань на вказаних напрямах
дозволить розробити ідеологію формування громадянського суспільства в
Україні, яка б базувалася на комплексному розв’язанні проблеми
підвищення загальної соціальної однорідності суспільства як цілісного
процесу формування середнього класу, громадянського суспільства та
правової держави.

Втілення в життя вказаної ідеології фактично є необхідною і достатньою
умовою забезпечення прав і свобод людини, подолання поки що значною
мірою неупорядкованих взаємовідносин між індивідом і суспільством та
суспільством і державою шляхом встановлення й суворого дотримання
законів, що, у свою чергу, сприятиме соціально–політичній стабільності в
Україні.

Список використаних джерел

1. Закон України про основи національної безпеки України // Уряд.
кур’єр. – 2003. – 30 лип.

2. Ситник Г.П. Державне управління національною безпекою України:
Монографія. – К.: Вид–во НАДУ, 2004. – 408 с.

3. ХХІ век: мир между прошлым и будущим. Культура как системообразующий
фактор международной и национальной безопасности / Под науч. ред.
О.П.Лановенко. – К.: Стилос, 2004. – 572 с.

4. Нижник Н.Р., Ситник Г.П. Безпека людини в умовах громадянського
суспільства // Формування громадянського суспільства в Україні: стан,
проблеми, перспективи: Зб. наук. пр. УАДУ / За заг. ред. В.І.Лугового,
В.М.Князєва. – К.: Вид–во УАДУ, 2001. – С. 138–166.

5. Нижник Н.Р., Ситник Г.П., Білоус В.Т. Національна безпека України
(методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку): Навч. посіб. / За
заг. ред. П.В.Мельника, Н.Р.Нижник. – Ірпінь, 2000. – 304 с.

6. Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в
Україні: Матеріали наук.–практ. конф. / За заг. ред. В.І.Лугового,
В.М.Князєва. – К.: Вид–во УАДУ, 2001. –Т. 1. – 424 с.

7. Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в
Україні: Матеріали наук.–практ.конф. / За заг. ред. В.І.Лугового,
В.М.Князєва. – К.: Вид–во УАДУ, 2001. – Т. 1. – 472 с.

8. Мельниченко В. Напрями і проблеми становлення громадянського
суспільства в Україні // Концептуальні засади реформування політичної
системи в Україні. Стан і перспективи розвитку політичних наук. – К.,
2001. – С. 30–39.

9. Шинкарук В. Громадянське суспільство, держава, ідеологія // Розбудова
держави. – 1994. – № 5. – С. 53–56.

10. Краткий политологический словарь / Под ред. С.Г. Рябова,
З.И.Тимошенко.–К.: РАПО “Укрвузполиграф” – 1992. – 104 с.

11. Социологический справочник / Под общ. ред. В.И.Воловича. – К.:
Политиздат Украины, 1990. – 382 с.

12. Дзлієв М.И., Потрубач Н.Н. Основы обеспечения безопасности
жизнедеятельности (Курс лекций). – М., 1996. – 185 с.

13. Карл Поппер. Відкрите суспільство та його вороги / Пер. з англ.
О.Коваленка. – К.: Основи, 1994. – Т. 1. – 444 с.

14. Сорос Дж. Утвердження демократії / Пер. з англ. О.Коваленка. – К.:
Основи, 1994. – 224 с.

15. Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в
Україні: Доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. –
К., 2002. – 409 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020