Реферат на тему:
Будівництво Українського військово-морського флоту у добу Центральної
Ради: здобутки та помилки
Революційні події весни 1917 р. надали українському народові реальний
шанс відродження власної держави. Стихійний український рух почав
набувати організаційних форм після обрання на спільних зборах політичних
партій єдиного представницького органу – Центральної Ради.
Уже 5-8 травня 1917 р. відбувся Перший Український військовий з’їзд, що
ухвалив рішення про проведення українізації у частинах російської армії,
які знаходилися на теренах України. Процес українізації не міг оминути і
Чорноморського флоту, за вплив на який почали боротьбу майже всі
тогочасні політичні партії. Найбільшу кількість прихильників на флоті
отримав український рух. Тому цілком закономірно, що питання створення
українського флоту привернуло до себе увагу Центральної Ради.
Гострота проблеми флоту визначалася необхідністю забезпечення контролю
над береговою смугою українських етнічних територій у Причорномор’ї, яка
простягалася майже на 1700 кілометрів.
У березні 1917 р. відбулись перші збори моряків-українців, на яких було
створено Раду Української Чорноморської Громади, а у квітні – другі, де
було обрано керівництво та визначено завдання діяльності секцій Громади:
воєнної, освітньої, агітаційно-пропагандистської та господарської.
Тодішній командувач Чорноморського флоту віце-адмірал О.Колчак прихильно
ставився до діяльності подібних національно-етнічних громад, вбачаючи у
них стабілізуючу силу в місцях базування кораблів, що сприяло і
підтриманню боєздатності флоту, недопущенню безладдя. Безпосередній
учасник тих подій Святослав Шрамченко стверджував, що, на відміну від
більшості представників вищої військової російської еліти, адмірал
Колчак непогано орієнтувався у вкрай складних політичних умовах того
часу, а в українському національному рухові бачив порятунок
Чорноморського флоту від повної анархії та розвалу, що почали вже тоді
флот охоплювати.
У квітні 1917 р. на більшості кораблів Чорноморського флоту були
створені українські корабельні ради. Найбільш впливовими вони стають на
лінійних кораблях “Воля”, “Іван Златоуст”, “Св. Евстафій”, “Ростислав”,
на крейсерах “Пам’ять Меркурія”, “Кагул”, “Прут”, ескадровому міноносці
“Завидний”, у Севастопольському флотському півекіпажі. Початок активної
українізації кораблів та берегових частин, ентузіазм матросів-українців
стимулювали відправку з Києва до Севастополя представника Військового
генерального комітету – капітана 2 рангу Є.Акімова. Він увійшов до
складу штабу командувача Чорноморського флоту для координації діяльності
українського руху.
У червні 1917 р. у Севастополі утворюється Севастопольська українська
рада військових і робітничих депутатів на чолі з підпоручиком Величком.
На захисті інтересів українства в умовах наростаючого безвладдя також
стояли українська фракція Севастопольського “совета”, а також
Чорноморський український військовий комітет.
Тим часом, розуміючи значення Чорноморського флоту, разом з іншими
загальноросійськими політичними силами активізують свою діяльність і
більшовицькі осередки. Однак на Чорноморському флоті їхні гасла
сприймалися з відвертою насторогою. Більшовицькі ідеї, носіями яких
виступали, в основному, неукраїнські елементи, не знаходили прихильників
серед матроської маси, 80 відсотків представників якої були призвані на
флот з українських земель. Зрозуміло, що ближчими їм були гасла, які
генерувала Центральна Рада.
У жовтні 1917 р. у Києві було створено Морську Генеральну Раду,
звернувшись до якої, представники 3-го Всеукраїнського військового
з’їзду вимагали прискорити українізацію Чорноморського флоту. Розуміючи
складну ситуацію, моряки-українці не тільки чекали допомоги від
українського уряду, але, зі свого боку, робили все можливе для
підвищення його авторитету.
9 листопада 1917 р. до Києва для підтримки Центральної ради відбуває
бойовий загін моряків у складі 700 чоловік. Саме цей загін започаткував
формування “Окремого морського куреня імені гетьмана Петра
Сагайдачного”, і активно виступав на боці Центральної Ради та майже весь
загинув на вулицях Києва у боротьбі з російськими більшовицькими
загонами у січні 1918 р.
У грудні 1917 р. Центральна Рада затвердила закон “Про утворення
Генерального секретаріату Морських справ”, який очолив відомий
український політик Д.Антонович. На нашу думку, саме ці довгоочікувані
організаційні заходи надихнули екіпаж дредноута “Воля” 22 грудня 1917 р.
підняти український прапор.
Після призначення секретаря Морських справ розбудова флоту суттєво
пожвавилася. Так, 29 грудня 1917 р. було розглянуто законопроект, а 14
січня 1918 р. прийнято “Тимчасовий закон про флот Української Народної
Республіки”, згідно з яким кораблі колишнього флоту на Чорному морі, як
військові, так і транспортні та торговельні, проголошувалися флотом УНР.
Упровадженню в життя цього закону зашкодила україно-більшовицька війна
та активізація антиукраїнських сил і, в першу чергу, у Причорномор’ї.
Особливу активність тут виявляли більшовики, щоб мати вплив на флот.
Виконуючи постанови Раднаркому, більшовицькі організації проводили
шалену кампанію саботажу та політичних диверсій.
Усе це, а передусім відсутність рішучих дій з боку Центральної Ради,
внаслідок як об’єктивних так і суб’єктивних причин, суттєво погіршувала
ситуацію навколо флоту. Ще більш негативні наслідки спричинив вихід
додатку до “Тимчасового закону про флот Української Народної
Республіки”, оголошеного 13 березня 1918 р. Знаходячись у полоні
соціалістичних ідей та загальної революційної ейфорії, новий уряд
скасував обов’язкову службу на флоті. На зміну їй вводився принцип
поповнення флоту на добровільних засадах на зразок так званої “народньої
міліції”, що для флоту в тих конкретних воєнно-політичних умовах
означало подальше руйнування.
Агресія Раднаркому проти України змушувала вести негайні пошуки
союзника. Останньою надією на порятунок УНР від більшовицької навали
були переговори із країнами австро-німецького блоку. 9 лютого 1918 р.
українським дипломатам вдалося підписати мирний договір між УНР та
австро-німецьким блоком. Договір передбачав припинення війни між
сторонами, поновлення кордонів 1914 року, відмову від контрибуцій та
укладення торговельних угод.
Щоб зупинити більшовицьку агресію Центральна Рада, була змушена
звернутися до союзників по військову допомогу. 7 лютого 1918 р.
розпочався спільний наступ українських та австро-німецьких військ.
2 березня Центральна Рада повернулася до Києва.
Голова уряду УНР В.Голубович та новий військовий міністр О.Жуковський
(від 24 березня він також виконував обов’язки міністра морських справ)
прийняли досить складне та ризиковане рішення: дали неофіційне
розпорядження про створення на базі Запорізького корпусу так званої
“Кримської групи” на чолі з підполковником П.Болбочаном для звільнення
півострова від більшовицьких формувань. Для організованого прийняття
Чорноморського флоту під українську юрисдикцію з “кримцями” рухався і
капітан 2 рангу Місников, який повинен був очолити першу українську
військово-морську комендатуру для охорони та впорядкування діяльності
Севастопольської бази. Але, на жаль, ця група, здійснивши героїчний
Кримський похід, була відкликана через загрозу з боку німців застосувати
проти неї зброю, якщо болбочанівці негайно не залишать Криму.
Військовий та морський міністр О.Жуковський за досить обмежений час
перебування на посаді встиг чимало зробити як для війська, так і для
флоту. У його відзові від 15 квітня 1918 р. “До моряків транспортної
флотилії Чорного моря, які находяться на службі військової обязанности з
1-го березня 1918 року”, зокрема зазначалося: “Війна скінчилась, настав
час… ліквідувати той розлад і безладдя, які принесла держава з
большевитськими прапорами… Народне Міністерство Морських справ
закликає до громадянського почуття всіх чорноморців, які мусили покинути
порти України, пропонуємо повернутися на свої місця і приступити до
роботи на користь рідного краю, організуйте професіональні спілки для
захисту своїх політичних і економічних прав й домагань. Підписав
Морськой Міністр Жуковський”.
Проте, з наближенням до Криму передових німецьких частин ситуація в
Севастополі набуває драматичного характеру. Це викликало вкрай негативну
реакцію на кораблях, що постійно підігрівалася більшовиками, які тепер
перетворилися на переконаних “оборонців”. Найбільшу “революційність”
виявляли представники збільшовизованих екіпажів кораблів мінної бригади,
що пропонували, у відповідь на телеграму Раднаркому РРФСР від 23 квітня,
“битися з ворогом на сухопутному фронті до останньої можливості”, а в
разі поразки переходити в Новоросійськ.
Більш толерантні та стійкі до більшовицької пропаганди команди лінкорів,
крейсерів і деяких підводних човнів вирішили підняти українські прапори
і таким чином перейти на службу українському народові. Команди
допоміжних суден, а також флотський екіпаж та інші берегові підрозділи,
не мали визначених позицій, або знаходилися у полоні
лівацько-анархістських настроїв.
Командувач Чорноморського флоту М.Саблін, відчуваючи всю суперечливість
політичної обстановки, послав до Москви телеграму у якій, зокрема,
зазначав: “…не може бути і мови про початок готовності евакуації, поки
не буде обговорено масами питання про захист Криму”. Після цього він
склав із себе повноваження командувача флоту. Так само вчинив і головний
комісар С.Кнорус. У той же час вони не припиняли переговорів з
представниками Української Центральної Ради.
29 квітня 1918 р. німецькі війська вже знаходилися за 10 верстов від
Севастополя. Делегація від ЧФ, що напередодні побувала у німців,
доставила у Севастополь вимоги командувача німецьких військ генерала
Коша, який запропонував таке: якщо Чорноморський флот визнає над собою
владу української держави та підніме її прапори, він припинить наступ
своїх військ.
Поки йшли переговори у бойових діях настала певна пауза. Цією паузою
відразу скористалися більшовики. Вони поширювали чутки, що нібито
командувач ЧФ М.Саблін і головний комісар С.Кнорус хочуть “здати” флот
німцям.
Голова Кримського військово-революційного штабу Ю.Гавен, що керував
збройним опором німецьким військам, віддав наказ червоногвардійцям
відірватися від противника і відходити на Севастополь для посадки на
судна.
Більшовики ініціювали проведення делегатських зборів флоту. На лінкор
“Воля” з’їхалися делегати від кораблів. Після звіту парламентарів, деякі
“гарячі голови” під впливом агітації провокаторів знову пропонували
зійти на берег і за підтримкою корабельної артилерії битися на суші “до
останнього снаряду”, “поки німці не приймуть їхніх умов”, а у самий
останній момент відходити до Новоросійська.
Однак більшість учасників зборів зайняли більш виважену проукраїнську
позицію15. Погодившись з умовами генерала Коша, ця більшість вирішила
підняти українські прапори і знову умовити контр-адмірала Сабліна стати
на чолі флоту. Після цього, делегати Мінної бригади, на кораблях яких
перебувало більшовицьке керівництво, залишили збори, вирішивши
“…припинити воєнні дії і негайно приступити до евакуації”.
У такій надзвичайно складній ситуації, контр-адмірал Саблін прийняв
рішення знову стати на чолі флоту, але за умови, що до його рук перейде
вся повнота влади. На лінкорі “Георгій Побєдоносець” був піднятий сигнал
“Вступив у командування Українським Чорноморським флотом”. Депеша про цю
подію негайно була надіслана німецькому командуванню, у якій командувач
українського флоту контр-адмірал Саблін просив терміново прийняти його
делегацію.
Після цього відбулася довгоочікувана моряками-українцями знаменна подія:
кораблі Чорноморського флоту, на яких вдалося нейтралізувати руйнівний
більшовицький вплив, підняли українські прапори. На 18 годину українські
прапори майоріли над лінкорами, крейсерами і навіть над деякими
кораблями Мінної бригади. До Києва по радіо було передано: “Браття
Київської Центральної Ради. Цього числа Севастопольська фортеця і флот,
що знаходився в Севастополі, підняли Український прапор. Контр-адмірал
Саблін. 29 квітня”. На жаль, не надійшла відповідь від Центральної Ради
на телеграму контр-адмірала Сабліна. Та і не могло цього статися, бо 29
квітня відбувся державний переворот і уряд Центральної Ради перестав
існувати.
У той же час більшовицькі агітатори стверджували, що начебто німецьке
командування має за мету повністю захопити флот, і, мовляв, підняття
українських прапорів тільки сприяє йому у досягненні цієї мети.
Розагітований більшовиками екіпаж есмінця “Керч” оголосив, що корабель
відходить у Новоросійськ. Більшовицький військово-революційний штаб
закликав чорноморців приєднуватися до есмінця, але за “Керчю” висловили
бажання йти всього дев’ять ескадрових міноносців, дивізіон сторожових
катерів і кілька підводних човнів. Команди лінкорів, піддали гострій
критиці тих, хто не підкорився думці більшості і розпорядженню
командувача флотом.
Контр-адмірал М.Саблін, після фактичного переходу більшості кораблів ЧФ
під українську юрисдикцію, відчував, що головний та найвідповідальніший
крок зроблено: ЧФ присягнув українській державі і це надавало добрі
шанси для збереження людей та техніки. Але одночасно його вкрай непокоїв
демарш більшовиків, пов’язаний із запланованим ними відходом більшої
частини Мінної бригади та транспортів з рештками червоних військ у
Новоросійськ.
Командувач намагався не допустити розколу флоту, але ситуація
надзвичайно ускладнювалася тим, що з Києва не надходило ніяких
відомостей. Складалося враження, що флот кинутий напризволяще. За цих
умов командуванню ЧФ не залишалося нічого іншого, як умовляти
бунтівників, лавірувати і всіляко затягувати час, щоб затримати до
приходу німецьких військ відхід контрольованих більшовиками кораблів у
Новоросійськ.
Увечері 29 квітня більшовицький Військово-революційний штаб вирішив
здійснити останню провокацію і направив делегацію до контр-адмірала
Сабліна. Її очолив все той же Ю.Гавен. Делегація зухвало зажадала від
командування ЧФ безумовного виконання наказу Радянського уряду про
евакуацію армії і флоту в Новоросійськ і повідомила про рішення частини
кораблів Мінної бригади піти сьогодні ж, навіть якщо інші частини флоту
залишаться у Севастополі.
Контр-адмірал Саблін намагався умовити делегацію підкоритися рішенню
більшості моряків-чорноморців. Більшовики ж заявляли, що “Червона Армія
і Червоний флот не складуть зброї і будуть боротися з тими, хто буде
заважати уходу їх з Севастополя”. Слід зауважити, що на кораблях,
більшовики як конвой використовували частини Червоної армії. Саме тому
“добровільність” участі екіпажів кораблів Мінної бригади та транспортів
у переході до Новоросійська, їхня “висока революційна свідомість” та
“героїзм”, про які довгий час стверджувала радянська історіографія,
насправді стають досить сумнівними.
У такій ситуації командувачу флотом не залишалося нічого іншого, як
припинити переговори з більшовицькою делегацією. На жаль, зупинити
відхід частини кораблів та суден з більшовицькими військами у
Новоросійськ він був уже, зрозуміло, не в змозі. Флотові була дана
радіограма: “Бажаючі йти повинні залишити бухту до 12 годин ночі. Після
12 вихід буде закритий і мінований”.
Так стався, організований більшовиками, трагічний розкол єдиного цілого,
колись потужного флоту, частина кораблів якого, під впливом більшовиків
відмовилась від переходу на службу УНР і залишила Севастополь. Як
відомо, ця подія незабаром мала катастрофічні наслідки як для цих
кораблів-утікачів, що безславно загинули на дні Цемеської бухти на
догоду більшовицькій Москві, так і для решти колишнього Чорноморського
флоту. Але незаперечним є той факт, що саме 29 квітня 1918 року вперше у
новітній історії відбулося народження військового флоту незалежної
України. Саме цей історичний факт становив підгрунтя для створення
Військово-Морських Сил України, які перейняли і продовжують традиції
вітчизняного військово-морського будівництва доби Центральної Ради.
Список використаної літератури
Крип’якевич І., Гнатевич Б. та ін. Історія українського війська. –
Львів, 1992. – С.193.
Там само. – С.194.
Сокульський А.Л. Флот Запорозької Січі в XVI-XVIII ст.: структурна
організація, технологія та військове мистецтво. Дис. к.і.н. – К., 1999.
– С.113-114.
Крип’якевич І., Гнатевич Б. та ін. Назв. праця. – С.194.
Боплан Г.Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського,
що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з
їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. – К., 1990.
Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3-х т. – Львів, 1991. –
Т.1. – С.392, 393. Тушин Ю.П. Русское мореплавание на Каспийском,
Азовском и Черном морях. – М., 1978. – С.79, 80.
Сокульський А.Л. Назв. праця. – С.106.
Там само. – С.107, 108.
Палий А.И. Наши Великие Предки. Гетман Сагайдачный. – Умань, 2001. –
С.42, 43
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
