Реферат на тему
Фінансові послуги на ринку капіталу (кредитному)
План
1 Методи і принципи фінансування та кредитування капітальних вкладень
комерційними банками
2 Порядок відкриття фінансування капіталовкладень
3. Фінансові послуги на ринку позичкового капіталу. Факторингові
операції
4 Лізингові операції
Література
1. Методи і принципи фінансування та кредитування капітальних вкладень
комерційними банками
Комерційні банки проводять операції з фінансування і кредитування
капітальних вкладень. Капітальні вкладення – це використання
суспільством валового національного продукту для створення нових, а
також технічне переозброєння, реконструкцію та розширення діючих
основних фондів виробництва і невиробничого призначення. Як важливий
фактор розширеного суспільного відтворення капітальні вкладення
спрямовані на створення матеріально-технічної бази суспільства,
впровадження в народне господарство досягнень науково-технічного
прогресу, формування матеріальних умов для зростання й удосконалення
суспільного виробництва і підвищення матеріального добробуту народу.
Сучасна інвестиційна політика вимагає забезпечити соціальну
спрямованість і високу народногосподарську ефективність капітальних
вкладень, а також їх використання переважно на технічне переозброєння і
реконструкцію діючих підприємств. Капітальні вкладення забезпечуються
грошовими коштами з різних джерел, основним з яких є національний дохід,
що створюється у сфері матеріального виробництва.
У практиці забезпечення капітальних вкладень грошовими коштами існують
різні за характером джерела. До них належать:
– власні кошти інвесторів (прибуток, амортизаційні відрахування);
– позичкові кошти (облігаційні позички, банківські кредити);
– залучені кошти (кошти під продажу цінних паперів, пайові та інші
внески громадян і юридичних осіб);
– бюджетні інвестиційні асигнування і кошти позабюджетних фондів.
Структура коштів, які направляються на капітальні вкладення, залежить
від того, хто є інвестором і яку форму власності він уособлює. Так,
інвесторами державних капітальних вкладень є органи влади й управління
країни, областей та інших адміністративно-територіальних утворень, а
також державні підприємства й організації. У першому випадку капітальні
вкладення здійснюються за рахунок коштів відповідних бюджетів,
позабюджетних фондів і позичкових коштів.
Частка довгострокового кредиту в джерелах фінансування державних
капітальних вкладень порівняно ще мала. Розвиток ринкових відносин у
народному господарстві створює умови, необхідні для розширення кредитних
відносин у сфері капітального будівництва.
Розрізняють два основні методи забезпечення капітальних вкладень
грошовими коштами – безповоротний, або фінансування, та поворотний, або
кредитування.
Безповоротне надання коштів не передбачає їх повернення у наперед
встановлені строки. У такому порядку використовуються бюджетні
асигнування, власні та залучені кошти інвесторів і, як правило, кошти
спеціальних позабюджетних фондів.
Поворотне надання коштів, або кредитування, провадиться на умовах
поворотності наданих коштів у конкретні строки та у визначених розмірах.
Банки надають довгостроковий кредит на капітальні вкладення переважно на
тих же принципах, на яких провадиться фінансування. Крім того,
кредитування є поворотним, платним, строковим.
Довгострокове кредитування повніше, ніж безповоротне фінансування,
відповідає умовам переходу до ринку. Необхідність погашення кредиту й
оплати процентів за користування ним більшою мірою спонукає
позичальників до раціонального техніко-економічного обґрунтування
напряму і розміру кредиту, сприяє посиленню режиму економії в процесі
його використання, а також є засобом контролю за окупністю капітальних
вкладень.
2 Порядок відкриття фінансування капіталовкладень
Банки проводять фінансування капітальних вкладень за дорученням
інвесторів. Воно починається лише після того, як банк переконається в
додержанні інвестором умов, які забезпечують раціональне використання
коштів, що виділяються на капітальні вкладення. Такими умовами є:
· забезпечення будов і об’єктів затвердженою проектно-кошторисною
документацією;
· включення їх у план капітального будівництва, перелік будов і титульні
списки;
· виділення капітальних вкладень і грошових коштів відповідно до норм
тривалості будівництва.
Дотримання кожної вимоги підтверджується відповідними документами, які
надходять до установ банків у встановленому порядку. Порядок оформлення
фінансування залежить від того, як здійснюються витрати, – згідно з
планом державних централізованих капітальних вкладень чи за рахунок
власних коштів інвесторів.
Для оформлення фінансування державних централізованих капітальних
вкладень у банк надходять такі документи:
· річний план капітальних вкладень, виписка з переліку будов і об’єктів
виробничого призначення;
· титульний список;
· копія зведеного кошторисного розрахунку вартості будівництва;
· підрядний контракт.
Крім того, банки можуть запросити від інвесторів і інші документи,
зокрема розрахунки джерел фінансування, внутрішньозабудований титульний
список тощо. План капітального будівництва, перелік будов та об’єктів
виробничого призначення і титульні списки є основними документами для
оформлення фінансування державних централізованих капітальних вкладень.
Ці документи надходять до фінансуючих установ банку безпосередньо від їх
вищого органу.
План капітального будівництва включає дані про обсяг капітальних
вкладень і будівельно-монтажних робіт, виділених на поточний рік,
завдання введення в дію виробничих потужностей та основних фондів,
строки їх введення та ін. Перелік будов і об’єктів виробничого
призначення розробляється в складі перспективних прогнозів розвитку
економіки. Вони включають основні техніко-економічні показники цих будов
і об’єктів (введення в дію виробничих потужностей, обсяги капітальних
вкладень і будівельно-монтажних робіт тощо).
Банк ретельно перевіряє документи, що надійшли йому для оформлення
фінансування будови. Головна мета такої перевірки – не допустити
фінансування будов і об’єктів, які не включені в план-контракт, не мають
затвердженої проектно-кошторисної документації або яким виділені
капітальні вкладення, встановлений обсяг будівельно-монтажних робіт і
грошові кошти в розмірах, менших, ніж потрібно для їх завершення в
нормативні строки, що призводить до розпорошування коштів, зростання
незавершеного будівництва, що завдає величезних збитків суспільству.
Оформлення фінансування будов, що споруджуються за планом державних
централізованих капітальних вкладень, завершується складанням
банківськими працівниками висновку про відповідність наданих ним
документів встановленим вимогам. Керівник установи банку затверджує його
і підписує розпорядження бухгалтерії про відкриття фінансування будови.
Фінансування витрат на технічне переозброєння, реконструкцію і
розширення діючих державних підприємств, а також на будівництво об’єктів
соціального призначення за рахунок власних коштів проводиться на
підставі підрядних контрактів на капітальне будівництво. Питання про
надання банку титульних списків та інших документів вирішується на місці
інвесторами, підрядними організаціями та установами банку.
Підприємства та організації, засновані на колективній формі власності,
при здійсненні капітальних вкладень за рахунок виключно власних коштів
ніяких документів для оформлення їх фінансування у банк не подають.
Усі грошові кошти, які виділені на капітальні вкладення, концентруються
в банку, що є передумовою забезпечення безперервного і цільового
фінансування витрат.
Виділені з відповідних бюджетів та позабюджетних фондів кошти на
фінансування капітальних вкладень, а також дозволений на ці цілі
довгостроковий кредит зараховуються банками на окремі рахунки.
3. Фінансові послуги на ринку позичкового капіталу
Факторингові операції
Факторингові операції з’явились на основі комерційного кредиту, який
надається продавцями покупцям у вигляді відстрочки платежу за продані
товари. Зміна вимог до розрахунків з точки зору прискорення обороту
коштів викликали необхідність для постачальників шукати шляхи рішення
проблеми дебіторської заборгованості. Факторинг є порівняно новою
ефективною системою покращання ліквідності та зменшення фінансового
ризику при організації платежів. Комерційні банки, розвиваючи ці
операції, доповнюють їх елементами бухгалтерського, інформаційного,
рекламного, збутового, юридичного, страхового та іншого обслуговування
клієнтів.
Факторинг – різновидність торговельно-комiсiйної операції, пов’язаної з
кредитуванням оборотних коштів. Факторинг є інкасуванням дебіторської
заборгованості покупця i специфічною різновидністю короткострокового
кредитування та посередницької дiяльностi. Факторинг – це:
1) стягнення (iнкасування) дебiторської заборгованостi покупця;
2) надання йому короткострокового кредиту;
3) звільнення його від кредитних ризиків при операціях.
Головною метою факторингу є отримання коштів негайно або у термін,
визначений угодою.
Відповідно до Конвенції про міжнародний факторинг, прийнятій у 1988 році
Міжнародним інститутом уніфікації приватного права, операція вважається
факторингом у тому випадку, якщо вона задовольняє як мінімум дві із
наступних чотирьох вимог:
· наявність кредитування у формі попередньої оплати боргових вимог;
· ведення бухгалтерського обліку постачальника, перш за все обліку
реалізації;
· інкасування його заборгованості;
· страхування постачальника від кредитного ризику.
Разом з тим, у ряді країн до факторингу відносять і облік
рахунків-фактур, тобто операцію, що задовольняє лише першу вимогу.
Ці операції проводять спеціальні фактор-фірми, які, як правило, тісно
пов’язані із банками або є їх спеціалізованими філіями і дочірніми
компаніями. Факторингові операції застосовуються в нашій країні з грудня
1989 року і здійснюються комерційними банками.
Факторинг здійснюється наступним чином. Банк отримує у господарчого
суб’єкта-продавця право на стягнення дебіторської заборгованості покупця
продукції (робіт, послуг) i протягом 2 – 3 днів перераховує господарчому
суб’єкту 70 – 90 % суми коштiв за відвантажену продукцiю на час її
пред’явлення. Після одержання платежу за цими рахунками вiд покупців
банк перераховує господарчому суб’єкту суми рахунків 30 – 10 % за
мінусом процентів i комісійних винагород. Вартість фактичного
обслуговування залежить від виду послуг, фінансового становища, клієнта
тощо.
При визначенні оплати за факторинг слід виходити з прийнятого сторонами
процента за кредит i середнього терміну перебування коштiв у розрахунках
з процентами. При розміщенні документа продавця в картотеку покупця вся
сума пені також є доходом факторингу.
Існують різні види факторингових операцій: відкриті (конвенційні) та
закриті (конфіденційні), з правом регресу і без нього. При відкритому
факторингу постачальник ставить до відома боржників про участь банку
(фактор-фірми), і всі платежі направляються на адресу банку. При
закритому – боржники не повідомлені про посередництво банку. Факторинг з
правом регресу означає, що банк має право зворотної вимоги до
постачальника відшкодувати сплачену суму, тобто постачальник несе
кредитний ризик. Угода без права регресу в світовій практиці укладається
досить рідко, так як вважається, що вона виправдана лише в тому випадку,
коли можливість появи суперечливих моментів або настання
неплатоспроможності платника зведена до мінімуму. Від виду операції
залежить ступінь ризику, яка визначає і вартість операції (комісійну
винагороду банку).
Переваги факторингу для клієнта: зменшення кредитного платіжного ризику,
своєчасна інкасація дебіторської заборгованості, можливість планувати
платіжний оборот, прискорення оборотності оборотного капіталу,
покращання кредитоспроможності. Крім того, банки (фактор-фірми) надають
своїм клієнтам додаткові послуги.
4 Лізингові операції
Лізинг (англ. lease – оренда) – це довгострокова оренда машин і
обладнання, видача обладнання напрокат. Лізинг дозволяє промисловим,
торговим, транспортним та іншим підприємствам (орендаторам) отримувати в
комерційних банках і лізингових компаніях (орендодавців) за певну
орендну плату в довгострокове користування широкий перелік основних
засобів.
Оренда – це майновий найм. Оренда – це засноване на угоді термінове
володiння, що має бути повернене, та користування майновим комплексом
(будівля, приміщення, обладнання, підприємство, земля, природні ресурси,
інше майно). У даному випадку майновий комплекс є товаром.
Оренда підприємства – це взяття підприємства у володіння та користування
за договором на визначений термін i за певну плату, тобто підприємство
виступає як товар. Оренда майнового комплексу – це поточна оренда, яка
здійснюється на таких умовах:
мета оренди – задовольнити тимчасові потреби орендаря;
2) термін оренди визначається угодою. Після закінчення терміну оренди
майно повертається орендодавцю;
3)майно є власністю орендодавця;
4) ризик втрати та псування орендного майна визначається умовами угоди.
Лізинг – порівняно нова специфічна форма організації кредитно-фінансових
відносин, що поєднує в собі елементи кредитування в натуральній і
грошовій формі. Сучасний лізинг у багатьох країнах охоплює широкий
перелік об’єктів – від дрібного канцелярського обладнання до складних
ЕОМ, від токарних станків до бурового обладнання, від автотранспортних
засобів до реактивних лайнерів і океанських танкерів, а також
сільськогосподарське, будівельне, гірничодобувне та інше обладнання.
У промислово розвинених країнах лізингові операції отримали широкий
розвиток в останні десятиріччя. На умовах лізингу в США купується
близько 45 % обладнання, що реалізується на внутрішньому ринку, в Японії
– 33 %, в Німеччині – 18 %, в Австралії – 25 %, Англії, Швеції, Франції
– 13 – 17 %.
У сучасних умовах широкого розповсюдження набула форма участі банків у
лізингових операціях під назвою «вендор лізинг», тобто «лізинг
продавця». Ця форма лізингу розповсюджується лише на великі промислові
компанії, що виготовляють складне, велике і дороге обладнання, яким
банки пропонують послуги при реалізації цього обладнання.
Широкого розвитку набула форма банківської участі в лізингових
операціях, при якій лізингові компанії залучають великі банки до ведення
переговорів про лізинг, оформлення необхідної документації тощо. Банк
затверджує оренду і виділяє грошові кошти, тоді як лізингова компанія
продовжує залишатись власником обладнання і виступає в ролі орендодавця.
Банку лише передається право на отримання платежів і застави за
обладнання.
Лізинг – форма дострокової оренди, пов’язана з передачею в користування
обладнання, транспортних засобів та іншого рухомого та нерухомого майна.
Стосовно майна, що орендується, лізинг ділиться на чистий – додаткові
витрати бере на себе орендатор, повний – техобслуговування майна та інші
витрати бере на себе лізингодавець.
Лізинг має дві основні форми – прямий та такий, що повертається. Прямому
фінансовому лiзингу надається перевага, коли підприємству потрібне
переоснащення технічного потенціалу. Лізингова фірма при такій угоді
забезпечує 100 %-не фінансування, придбання обладнання. Фактично лiзинг
– це форма матеріально-технічного забезпечення з одночасним
кредитуванням та орендою. При лiзингу орендар виплачує у лізинговій
формі не орендну плату, а повну вартiсть майна у кредит. У випадку
виявлення дефектів лізингових основних фондів, лізингова фірма повністю
звільняється від претензії. Претензії за трьохсторонньою угодою
стосуються постачальника.
Угода лізингу укладається на наступних умовах:
термін лізингу дорівнює терміну служби основних засобів;
2) сума платежу об’єднує в собі вартість основних фондiв, проценти за
кредит, комісійні платежi;
3) ризик, пов’язаний із псуванням та загибеллю, приймає на себе
лiзингоотримувач;
4) основні фонди є власністю лізингової фірми (орендодавця).
У плані рахунків бухгалтерського обліку лізинг фігурує під поняттям
фінансової оренди. Розрізняють два види лізингу:
· фінансовий;
· операційний.
Операційний лізинг характеризується більш коротким, ніж життєвий цикл
виробу, терміном контракту, що передбачає неповну амортизацію обладнання
за час оренди, після чого воно повертається лізингодавцю і може бути
знову здано в оренду. В Італії, наприклад, такий лізинг називається
виробничим.
Комерційними банками і лізинговими компаніями застосовується, як
правило, фінансовий лізинг. Це найбільш типова і розповсюджена форма
лізингу, що характеризується середньо- і довгостроковим характером
контрактів, амортизацією повної або більшої частини вартості обладнання.
Після завершення терміну дії контракту орендар може:
1) повернути об’єкт лiзингу орендодавцю;
укласти новий контракт на оренду;
викупити об’єкт лiзингу за залишковою вартістю.
Про свій вибір орендатор повідомляє лізинговій компанії завчасно,
наприклад, за півроку до закінчення терміну погашення.
Фактично фінансовий лізинг є формою довгострокового кредитування
купівлі, відрізняючись від звичайної угоди купівлі-продажу моментом
переходу права власності на об’єкт угоди до споживача.
Фінансовий лізинг також називають лізингом майна з повною окупністю або
повною виплатою, так як протягом терміну угоди (як правило, 3 – 7 років)
лізингодавець повертає всю вартість майна і отримує прибуток від
лізингової операції.
Орендна плата (лізинговий внесок) – це плата за виробниче використання
об’єкта лізингової угоди, вона складається із суми амортизаційних
відрахувань і процентних відрахувань від вартості переданого в оренду
майна (процент за банківський кредит і плата за додаткові послуги
банку). Розмір амортизаційних відрахувань залежить від початкової
вартості майна, терміну служби, ступеня зносу на момент передачі в
оренду і норм амортизації, встановлених для даного виду майна.
Література
Конституція України.
Закон України «Про цінні папери та фондову біржу» від 18.06.91.
3. Зміни та доповнення до Закону України «Про цінні папери та фондову
біржу» від 10.09.97.
4Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»
від 30.10.96.
Указ Президента України «Про безпосереднє залучення УФБ до
приватизаційних процесів» від 1995 року.
6. Закон України «Про банки та банківську діяльність» від 1991 року.
7. Закон України «Про власність» від 07.02.91 № 697-ХІІ.
8. Закон України «Про заставу» від 2.10.92 № 2654-ХІІ.
9. Закон України «Про страхування». – К.: Парламент, 1998. – 37 с.
10. Земельні відносини в Україні: Законодав. акти і нормат. док. /
Упоряд. Л. Новаковський та ін.; Держ. ком. України по земел. ресурсах. –
К.: Урожай, 1998.
11. Закон України «Про збори на обов’язкове пенсійне страхування» від
26.06.97 р. № 400 – ВР.
12. Закон України «Про збори на обов’язкове соціальне страхування.» від
26.06.97 р. № 402 – ВР.
13. Постанова Кабінету Міністрів України «Про випуск облігацій
внутрішньої державної позики 1998 року» від 6.04.98 р. № 463.
14. Постанова КМУ «Про затвердження Правил виготовлення і використання
вексельних бланків» від 10.09.92 № 528-92 п.
19. Азаров М. Янчуков В. Регіональна система масових електронних
платежів // Вісник НБУ. – 1998. – № 10. – С. 49.
20. Адамик Б.П. Мінімальні резервні вимоги як інструмент
грошово-кредитного регулювання // Фінанси України. – 1998. – № 1. – С.
37 – 42.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
