Реферат на тему
Фінансові послуги на ринку цінних паперів
План
1.Характеристика корпоративних цінних паперів
2.Особливості формування ринку акцій
3. Корпоративні облігації
4. Фактори формування ринку державних цінних паперів. Емісійна
діяльність держави на фондовому ринку
Література
1.Характеристика корпоративних цінних паперів
Цінні папери – це свідоцтва про участь їх власників у капіталі
акціонерного товариства або наданні позички. Вони передбачають
зобов’язання емітентів сплачувати їх власникам доходи у вигляді
дивідендів або процентів. У юридичному розумінні цінні папери – майнове
право, яке засвідчується певним документом і реалізується у порядку, що
вказується в цьому документі.
У зв’язку з розвитком електронних систем торгівлі цінними паперами
змінюється зовнішня форма їх існування. Цінні папери, операції з якими
здійснюються через електронні системи, не мають речового титулу, тобто
це – не документи. Вони існують як одиниці обліку в комп’ютерній системі
та обертаються лише у формі переказів з рахунків одних учасників ринку
на рахунки інших.
Цінні папери є капіталом, тому що їх власники одержують доходи від
володіння цими цінними паперами. Проте капітал цей фіктивний, оскільки
цінні папери не мають вартості, хоча продаються і купуються на ринку; їх
ціни мають ірраціональний характер.
В обіг випускається (емітується) велика кількість різноманітних видів
цінних паперів. Їх можна поділити на три види: акції, облігації та
похідні від них (вторинні) цінні папери. Широкий діапазон цінних
паперів, що емітуються, пояснюється тим, що причини, які спонукають
випускати ці папери і купувати їх, також дуже різноманітні.
2. Особливості формування ринку акцій
Акція – цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує
майнову участь її власника у капіталі акціонерного товариства. Власники
акції стають пайовиками акціонерного товариства, його співвласниками,
тому вони не можуть вимагати від товариства повернення вкладених коштів.
Проте вони можуть продати акції, але у цьому випадку втрачають право
співвласника.
Власники акцій, як співвласники товариства, мають право на одержання
частини прибутку товариства пропорційно своїй участі, а також на участь
у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Дохід, що
одержує акціонер на акції, називається дивідендом. Розмір дивіденду
залежить від маси прибутку, співвідношення між його нагромаджуваною та
споживчою частинами, інвестиційної політики акціонерного товариства,
виду і кількості акцій та інших факторів.
Товариства (корпорації) намагаються підтримувати дивідендні платежі на
високому рівні, тому що переважно саме через ринкову ціну акцій
визначають репутацію (рейтинг) корпорації, яка, в свою чергу, визначає
спроможність корпорації до залучення позичкового капіталу або до
додаткового випуску акцій. Крім дивідендів, власники акцій можуть
одержати дохід (у вигляді курсової різниці), якщо вони продадуть акції
дорожче, ніж їх купили.
Випуск акцій дає засновникам акціонерного товариства необмежені
можливості консолідувати значний капітал на основні об’єднання безлічі
індивідуальних капіталів і заощаджень.
Акціонерне товариство (компанія, корпорація) – це домінуюча форма
комерційної організації у країнах з ринковою економікою. Важливою
перевагою акціонерної форми, порівняно з іншими формами комерційної
організації (індивідуальний бізнес, партнерство, кооперативи), є
обмежена відповідальність за зобов’язаннями. Власники акцій несуть
відповідальність за зобов’язаннями товариства (ризикують) тільки
капіталом, вкладеним в акції. Ця відповідальність поширюється лише на
його майно. Акціонерна форма комерційної організації сприяє
демократизації управління, розширенню громадського контролю за
діяльністю організації, стимулює якісну працю акціонерів-пайовиків.
Виникнувши на початку розвитку приватного підприємництва, акціонерна
форма виявилася надзвичайно гнучкою і життєздатною.
Історія акціонерного підприємництва налічує понад 400 років. Перші
акціонерні товариства виникли на початку XVII ст. у вигляді великих
торговельних компаній (англійська Ост-Індська – у 1600 році, голландська
Ост-Індська – у 1602 році). І вже в другій половині XIX ст. акціонерні
товариства поступово почали витісняти інші типи великих підприємств.
Досить значного поширення акціонерне підприємництво набуло в Росії. Ще у
1757 році було засноване перше акціонерне товариство «Російська
торговельна компанія». Напередодні реформи 1861 року у Росії було вже
понад 100 акціонерних товариств, на початку 1914 року налічувалося 2245
товариств, капітал яких дорівнював 5 млрд. крб. У промисловості на долю
акціонерних товариств припадало понад 60 % усієї продукції.
У роки громадянської війни та іноземної інтеграції акціонерні товариства
(компанії) були майже повністю ліквідовані. Відродження акціонерного
підприємства починається у 1921 році в умовах переходу країни до непу. У
1922 році було засноване перше радянське акціонерне товариство
«Шкірсировина» за участю держави. На початку 1925 року у межах СРСР вже
діяло 107 акціонерних товариств, причому майже 90 % з них – торгові та
кредитні підприємства. У кінці 20-х – на початку 30-х років в умовах
формування командно-адміністративної економіки акціонерні товариства
були в основному реорганізовані у державні об’єднання, і, таким чином,
розвиток акціонерного підприємництва припинився майже на 60 років.
У країнах Східної Європи, багатьох азіатських країнах, які почали
радикальні економічні та політичні перетворення, повернення до
акціонерного підприємництва намітилося раніше, ніж у СРСР. Перші
акціонерні підприємства у промисловості, торгівлі, кредитній сфері були
тут створені на початку 80-х років. У другій половині 80-х років були
схвалені перші закони та інші нормативні акти, що регулюють акціонерне
підприємництво, обіг цінних паперів.
Для створення акціонерного товариства його засновники розробляють
статут, форма якого узаконена державою. У статуті визначаються
найменування і мета створення товариства, розмір капіталу,
характеристика акцій, які випускатимуться товариством, та спосіб їх
розповсюдження, порядок управління, структура керівних органів та ін.
Товариство подає статут і документи, які стверджують, що воно
дотримується всіх вимог згідно із законом про організацію акціонерних
товариств у державну установу, яка здійснює реєстрацію товариств і
видачу дозволу на їх організацію. Після одержання дозволу засновники
приступають до випуску і розповсюдження акцій.
Акціонерні товариства (корпорації) бувають двох видів: закриті, акції
яких розподіляються між акціонерами і не надходять у відкритий продаж, і
відкриті (публічні), акції яких вільно продаються і купуються.
Вищий орган управління акціонерним товариством – це загальні збори
акціонерів. Керівництво всією поточною діяльністю доручається правлінню,
спостережній раді або раді директорів.
Акціонери, які придбали акції з правом голосування на зборах, мають
право на контроль за діяльністю корпорації, співвласником якої вони
вважаються. Це право вони реалізують, коли голосують на зборах
акціонерів, обираючи чи відкликаючи членів ради корпорації, вирішуючи
питання про розподіл прибутку, об’єднання з іншими корпораціями, про
ліквідацію бізнесу тощо.
Проте права у акціонерів різні, тому що голоси між ними розподіляються
пропорційно кількості придбаних акцій. На практиці діяльність корпорацій
контролюється групою акціонерів, яка володіє відносно невеликим
контрольним пакетом акцій.
Теоретично контрольний пакет повинен становити 50 % від усіх випущених
акцій плюс одна акція. Проте при сучасному розпорошенні акцій серед
великої кількості дрібних акціонерів для реального контролю над тією чи
іншою корпорацією іноді досить володіти лише 5 – 20 % від усіх випущених
акцій.
Забезпечення контролю над корпорацією досягається різними шляхами.
Наприклад, траст-відділи банків (траст-компанії) можуть приймати на себе
за дорученням клієнтів управління цінними паперами. При цьому вони
виступають або звичайними посередниками, які управляють цінними паперами
згідно з інструкціями клієнтів, або одержують право на розпорядження
паперами за власним розсудом. У другому випадку власники акцій
(бенефіціари) передають траст-відділам право голосування, а за собою
зберігають лише право на одержання доходу від капіталу, переданого до
управління.
Інший шлях забезпечення контролю випливає із права власника акції
голосувати через довірену особу. Численні дрібні акціонери передають
право голосу директорам корпорацій або уповноваженим представникам. Для
того, щоб не допустити участі акціонерів в управлінні корпорацією,
випускаються привілейовані акції без права голосу. Одночасно для
засновників товариств, крупних акціонерів випускаються акції з правом
кількох голосів кожна (багатоголосі, плюральні). З цією ж метою
збільшення капіталу може здійснюватися не за допомогою додаткового
випуску акцій, а за рахунок облігаційної позики. Власники облігацій
виступають кредиторами корпорацій і тому не мають права брати участь в
управлінні.
Розширення контролю над корпораціями досягається також шляхом «системи
участі». Великі корпорації за рахунок резервного або позиченого капіталу
скуповують пакети акцій інших корпорацій, створюють систему дочірніх
підприємств, діяльність яких контролюють. Придбанням контрольних пакетів
акцій інших корпорацій займаються і холдинг-компанії
(компанії-держателі), які з цією метою мобілізують капітал шляхом
випуску акцій. Отже, акціонерна форма комерційної організації дає
можливість крупним корпораціям здійснювати контроль над корпораціями,
капітал яких у кілька разів перевищує власний капітал контролюючої
корпорації.
Акції, що випускаються в обіг, класифікуються за різними ознаками. За
характером розпорядження розрізняють акції іменні та на пред’явника.
Іменні акції реєструються в акціонерних книгах корпорацій на ім’я
власника. Передача їх іншій особі вимагає дозволу правління корпорації.
Акції на пред’явника емітуються без зазначення власника. У міру розвитку
та поширення акціонерного підприємництва акції на пред’явника, що стали
об’єктом купівлі-продажу на ринку цінних паперів, істотно потіснили
іменні.
Залежно від порядку виплати дивідендів і права участі в управлінні
корпорацією акції поділяються на привілейовані (преференційні) та прості
(звичайні). Привілейовані акції надають їх власникам певні переваги
порівняно з власниками простих акцій. Так, за привілейованими акціями
встановлюється фіксований дивіденд, який виплачується раніше, ніж його
визначають для власника простих акцій. Фіксований дивіденд виражається
або в процентах від номінальної вартості, або в грошах з розрахунку на
одну акцію.
Під час ліквідації корпорації задовольняються претензії власників
привілейованих акцій, а потім уже простих. Якщо фінансовий стан
корпорації погіршується, то керівництво може відкласти оголошення і
виплату привілейованих дивідендів на невизначений строк. У цьому випадку
в переважній частині акцій, що називаються кумулятивними,
нагромаджуються невиплачені доходи, які згодом виплачуються.
Привілейована акція, як правило, не дає власнику права голосу на
загальних зборах акціонерів. Це вигідно контролюючій групі акціонерів,
яка не бажає втручання акціонерів у справи корпорації. Однак якщо
корпорація не сплачує дивіденди кілька разів підряд, то власники акцій
одержують право голосу.
Привілейовані акції з фіксованим дивідендом, по суті, близькі до
облігацій. Такі акції надійні, однак вони практично не допускають
збільшення дивідендів, тобто нарощування доходів. Різновид
привілейованих акцій – це акції за участю, за якими передбачається
додатковий дохід фіксованого дивіденду. Він оплачується при умові, що
дивіденд за простою акцією сягнув свого максимального рівня,
передбаченого статутом корпорації, і в розпорядженні компанії ще
залишився нерозподілений прибуток.
Привілейовані акції поділяються на зворотні і незворотні. Коли
корпорація випускає зворотні акції, вона залишає за собою право їх
викупу (погашення) на певних умовах. Зворотність вигідна для корпорації,
але не для власників акцій. Ціна, за якою викуповуються акції, не
повинна перевищувати їх номінальної вартості та премії, що є
компенсацією за викуп. Незворотні акції не можуть бути оплачені доти,
доки існує корпорація, яка їх випустила.
Проста акція найчастіше дає власникові право одного голосу на загальних
зборах акціонерів. З точки зору прибутковості, прості акції є найбільш
ризикованим видом цінних паперів, оскільки дивідендів на них не
фіксується, він залежить від фінансового стану корпорацій та оплачується
з прибутку в останню чергу, тобто після оплати процентів, податків і
фіксованих дивідендів. Проте в умовах сприятливої економічної
кон’юнктури власники простих акцій мають шанс одержати дивіденди, що
значно перевищують фіксовані, і швидко збільшити свій капітал.
3. Корпоративні облігації
Корпоративні облігації – це свідоцтво про надання їх власникам
довгострокової позички корпорації, фірмі, підприємству, тобто це
облігації, емітовані юридичними особами. Випуск облігацій – більш
вигідний спосіб формування додаткового капіталу, ніж випуск акцій, тому
що проценти за облігаціями сплачуються з прибутку корпорацій до виплати
податків. Крім того, власники облігацій не одержують права голосу,
оскільки вони не співвласники корпорації, а її кредитори. Корпоративні
облігації більше піддаються ризику, ніж державні облігації, проте доходи
за ними значно вищі.
Залежно від характеру забезпечення облігації поділяються на заставні та
беззаставні. Заставні емітуються під застави майна корпорації та цінних
паперів. Заставна облігація – це юридичний документ, що підтверджує
згоду корпорації заставити під свій борг землю, споруду та інше майно,
яке їй належить і дає право кредитору на оволодіння заставленими
активами у разі несплати боргу. Облігації під заставу інших цінних
паперів забезпечуються не майном, а іншими акціями та борговими
зобов’язаннями фірми. У разі несплати боргу заставні цінні папери стають
власністю того, хто володіє заставними облігаціями. Забезпеченням
беззаставних облігацій виступає загальна платоспроможність корпорації.
Такі облігації випускають, звичайно, фінансово сталі корпорації, які
мають високий кредитний рейтинг.
За порядком оплати розрізняють облігації з правом дострокового
відкликання та облігації без такого права (безвідкличні) – за аналогією
із зворотними і беззворотними акціями.
Існують також облігації конвертовані та неконвертовані. Конвертовані
облігації можна обміняти на прості акції тієї ж корпорації, коли це буде
вигідно. Враховуючи цю пільгу, процент на конвертовані облігації
установлюється нижчим, ніж на неконвертовані. Власники неконвертованих
облігацій, з одного боку, одержують стале джерело доходу у вигляді
процента, а з іншого боку, мають можливість (яку дають акції) примножити
капітал.
В Україні облігації підприємств можуть бути випущені лише після
реєстрації цього випуску в Державній комісії цінних паперів та фондового
ринку. Якщо облігації пропонуються для відкритого продажу, емітент
зобов’язаний подати до ДКЦПФР для реєстрації також інформацію про випуск
таких облігацій. Реєстрація випуску облігацій та інформації про випуск
облігацій здійснюється в порядку, визначеному Тимчасовим положенням про
порядок реєстрації випуску акцій і облігацій підприємств та інформації
про їх випуск, затвердженим наказом ДКЦПФР від 20 вересня 1996 року
№210.
Облігації можуть випускатися підприємствами усіх передбачених
законодавством України форм власності: об’єднаннями підприємств,
акціонерними та іншими товариствами. Акціонерні товариства можуть
випускати облігації на суму, що становить не більше 25 відсотків від
розміру статутного фонду і лише після оплати всіх випущених акцій. Таке
обмеження щодо випуску облігацій, встановлене Законом України «Про цінні
папери та фондову біржу» (ст.11), має певні недоліки, тому що не
передбачає інших емітентів облігацій підприємств.
Облігації можуть випускатися іменними і на пред’явника, процентними і
безпроцентними (цільовими), що вільно обертаються або з обмеженим колом
обігу.
Аналіз стану українського фондового ринку з позицій обігу на ньому
облігацій дозволяє зробити висновок про те, що вітчизняні емітенти
віддають перевагу емісіям акцій. Це пояснюється тим, що акція за своєю
природою є менш ризиковим для емітента цінним папером, ніж облігація.
Емісія облігацій може здійснюватись практично всіма суб’єктами
підприємницької діяльності, за винятком інвестиційних фондів та
інвестиційних компаній, яким це заборонено (п.17 Положення про
інвестиційні фонди та компанії).
4 Фактори формування ринку державних цінних паперів.Емісійна діяльність
держави на фондовому ринку
Ринок державних цінних паперів – важливий компонент фінансових ринків
світу. У фінансовому світі цінні папери держави використовуються як
еталон вільного від ризику доходу, як вічна альтернатива іншим вкладам
капіталу. Формування ринку державних цінних паперів відбувається після
виникнення ринку цінних паперів корпорацій. Це особливо важливо для
країн з перехідною економікою, уряди яких звикли вилучати значну частку
доходів юридичних осіб і користуватися прямими кредитами центрального
банку для покриття видатків бюджету. Світова практика свідчить, що всі
розвинені країни використовують випуск державних цінних паперів як
неемісійне джерело для фінансування дефіциту бюджету.
Для кожної країни характерна своя специфіка в емісії та розповсюдженні
державних цінних паперів, зумовлена особливостями історичного та
економічного розвитку країни та ринку позичкових капіталів,
повноваженнями різних рівнів державного управління.
У колишньому СРСР до кінця 80-х років в обігу знаходилися переважно
облігації державних позик. Обіг акцій обмежується головним чином, 20-ми
роками. Перші радянські державні позики були випущені у натуральній
формі (у 1992 р. – хлібна, а у 1923 р. – хлібна, цукрова). Облігації цих
позик продавалися за гроші, проте їх власникам надавалося право одержати
під час оплати вартість облігацій натурою (зерном, цукром). Облігації
грошових позик радянська держава почала випускати з 1922 року.
Облігації державних позик розміщувались як серед населення, так і серед
державних і кооперативних підприємств. З 1962 року було припинено
розміщення облігацій серед державних підприємств, а з 1946 року – серед
колгоспів. З 1927 року Радянська держава почала регулярне розміщення
облігацій із розстрочкою сплати. Випуск таких облігацій було припинено
лише у 1958 році, а за 1974 – 1990 рр. держава ці облігації викупила. З
1938 року в СРСР випускалися в обіг також облігації державних 3 %-них
внутрішніх виграшних позик, що вільно продавалися населенню за готівку
та купувалися в установах Ощадного банку (раніше – в ощадних касах). У
практиці розміщення облігацій державних позик у СРСР застосовувалися
різні їх види: процентні, процентно-виграшні, безпрограшні та виграшні.
Проблеми, пов’язані з виконанням зобов’язань за облігаціями колишнього
СРСР щодо своїх громадян, які є їх власниками, повинна вирішувати
Україна. Указом Президента України від 15 червня 1994 року № 306/94 «Про
першочергові заходи щодо компенсації громадянам України втрат від
знецінення цінних паперів і грошових заощаджень» передбачається викупити
у населення облігації Державної цільової безпроцентної позики 1990 року.
Викуп інших цінних паперів колишнього СРСР має проводитись поступово у
міру вишукування відповідних коштів.
Література:
Конституція України.
Закон України «Про цінні папери та фондову біржу» від 18.06.91.
Зміни та доповнення до Закону України «Про цінні папери та фондову
біржу» від 10.09.97.
Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»
від 30.10.96.
Указ Президента України «Про безпосереднє залучення УФБ до
приватизаційних процесів» від 1995 року.
Закон України «Про банки та банківську діяльність» від 1991 року.
Закон України «Про власність» від 07.02.91 № 697-ХІІ.
Закон України «Про заставу» від 2.10.92 № 2654-ХІІ.
Закон України «Про страхування». – К.: Парламент, 1998. – 37 с.
Земельні відносини в Україні: Законодав. акти і нормат. док. / Упоряд.
Л. Новаковський та ін.; Держ. ком. України по земел. ресурсах. – К.:
Урожай, 1998.
Закон України «Про збори на обов’язкове пенсійне страхування» від
26.06.97 р. № 400 – ВР.
Закон України «Про збори на обов’язкове соціальне страхування.» від
26.06.97 р. № 402 – ВР.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про випуск облігацій внутрішньої
державної позики 1998 року» від 6.04.98 р. № 463.
Постанова КМУ «Про затвердження Правил виготовлення і використання
вексельних бланків» від 10.09.92 № 528-92 п.
Азаров М. Янчуков В. Регіональна система масових електронних платежів //
Вісник НБУ. – 1998. – № 10. – С. 49.
Адамик Б.П. Мінімальні резервні вимоги як інструмент грошово-кредитного
регулювання // Фінанси України. – 1998. – № 1. – С. 37 – 42.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
