Реферат на тему
Державне регулювання фінансового ринку
План
Правові аспекти регулювання ринку цінних паперів
Роль саморегулюючих організацій на ринку цінних паперів
3. Вплив податкової політики держави на розвиток та функціонування ринку
нерухомості
Література
1. Правові аспекти регулювання ринку цінних паперів
На початковому етапі становлення ринок цінних паперів регулювався
багатьма державними органами – Міністерством фінансів України, Фондом
державного майна України (ФДМУ), Антимонопольним комітетом України,
Національним банком України. Сьогодні головним регулятором є Державна
комісія цінних паперів та фондового ринку. Пройшов розподіл повноважень
із ФДМУ, підписано угоду про спільну діяльність із регулювання ринку
цінних паперів та обмін інформацією з НБУ.
Об’єктивна ситуація, коли на неорганізованому ринку зосереджений
переважний обсяг та кількість укладених угод, не дозволяє Державній
комісії ефективно контролювати ринок, створювати прозоре середовище для
портфельних інвесторів. Тому доцільними є заходи Комісії, спрямовані на
централізацію операцій із цінними паперами на організованих ринках. Це
знайшло відображення у рішенні ДКЦПФР від 31.07.98 №100-1, згідно з яким
з 01.04.99 угоди із цінними паперами інвестиційно привабливих
підприємств повинні здійснюватись торговцями цінними паперами лише через
організаторів торгівлі, які зареєстровані Комісією.
Згідно із Законом України «Про національну депозитарну систему та
особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» для укладання
на фондовій біржі або організаційно оформленому позабіржовому ринку угод
із цінними паперами, випущеними в документарній формі, ці цінні папери
повинні бути знерухомлені в депозитарії, який обслуговує їх обіг, тобто
заведеними у депозитарну систему поряд із цінними паперами у
бездокументарному вигляді.
У Комісії ДКЦПФР також прийнято роз’яснення № 14 «Щодо звітності
інвестиційних компаній». У цьому роз’ясненні визначено, що згідно з п.
18 Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії,
затвердженого Указом Президента України від 19.02.94 № 55 (далі
Положення), інвестиційною компанією визнається торговець цінними
паперами, який, крім провадження інших видів діяльності, може залучати
кошти для здійснення спільного інвестування. Для здійснення діяльності
щодо спільного інвестування інвестиційна компанія відповідно до п. 19
Положення зобов’язана заснувати взаємний фонд. Згідно з п. 20 Положення
взаємний фонд є філією інвестиційної компанії, що утворюється за
рішенням її вищого органу. Взаємний фонд має окремий баланс та окремий
поточний рахунок і підлягає державній реєстрації у порядку,
передбаченому для реєстрації філій суб’єктів підприємницької діяльності.
Кошти взаємного фонду не можуть використовуватись для покриття збитків
інвестиційної компанії. На майно взаємного фонду не може бути звернено
стягнення за зобов’язаннями інвестиційної компанії, не пов’язаними з
діяльністю взаємного фонду. Також зазначено, що інвестиційна компанія
повинна подавати відокремлену звітність за операціями зі спільного
інвестування, відображеними на балансі її взаємного фонду з урахуванням
обмежень зі спільних інвестицій, відповідно до п. 19 Положення та
звітність з операцій випуску та обігу цінних паперів, відображених на
балансі інвестиційної компанії з урахуванням вимог ст. 28 та 30 Закону
України «Про цінні папери і фондову біржу».
2. Роль саморегулюючих організацій на ринку цінних паперів
Як показує світовий досвід, фінансовий ринок ефективно розвивається
тоді, коли враховується принцип оптимальності державного регулювання:
держава регулює діяльність учасників ринку лише у випадках, коли це
абсолютно необхідно, в інших же випадках вона делегує частину своїх
повноважень професійним учасникам ринку, які об’єднуються у
саморегулюючі організації (СРО).
В Україні, наприклад, саморегулюючі організації ринку цінних паперів
здійснюють свою діяльність відповідно до Закону України «Про державне
регулювання ринку цінних паперів в Україні» та Положення про
саморегулюючу організацію ринку цінних паперів, затвердженого рішенням
Комісії від 11.11.97 № 45, інших законодавчих та нормативних актів.
Відповідно до ст.1 названого Закону саморегулююча організація – це
добровільне об’єднання професійних учасників ринку цінних паперів, яке
не має на меті одержання прибутку і створюється з метою захисту
інтересів своїх членів, інтересів власників цінних паперів. Професійні
учасники ринку цінних паперів об’єднуються у СРО за видами професійної
діяльності. Кожний учасник ринку може входити до складу кількох СРО
згідно з функціями, які він виконує відповідно до дозволів, або бути
учасником однієї саморегулюючої організації.
На сьогодні в Україні зареєстровано Комісією і здійснюють свою
діяльність 9 саморегулюючих організацій:
– Професійна асоціація реєстраторів та депозитаріїв (свідоцтво № 1 від
31.10.97) включає 265 членів.
– Асоціація «Позабіржова Фондова Торговельна Система» (свідоцтво № 2 від
31.10.97) включає 263 члени.
– Українська Асоціація інвестиційного Бізнесу (свідоцтво № 3 від
31.10.97) включає 91 члена.
– Асоціація «Південноукраїнська торговельно-інформаційна система»
(свідоцтво № 4 від 31.12.97) включає 155 членів.
– АТ «Київська міжнародна фондова біржа» (свідоцтво № 5 від 28.05.98)
включає 159 членів.
– ЗАТ «Українська фондова біржа» (свідоцтво № 6 від 11.06.98) включає
140 членів.
– Придніпровська фондова біржа (свідоцтво № 7 від 28.05.99) включає 30
членів.
– Донецька фондова біржа (свідоцтво № 8 від 28.05.99) включає 25 членів.
– Асоціація учасників фондового ринку України (свідоцтво № 9 від
28.05.99) включає 110 членів.
3. Вплив податкової політики держави на розвиток та функціонування ринку
нерухомості
Відсутність умов для довгострокових інвестицій у комерційну нерухомість
з боку виробничих структур та фінансового сектора, а також відсутність
Законів України «Про іпотеку», «Про реєстрацію прав власності на
нерухоме майно», «Про оподаткування об’єктів нерухомості» та інших
стримують розвиток ринку нерухомості та фінансового ринку України в
цілому.
Так історично склалось, що податок на нерухомість у вигляді податку з
володіння нерухомим майном був одним із найстаріших видів податку,
відомих фінансовій науці. Насамперед, це сталось завдяки тому, що
володіння нерухомістю здавна вважалось проявом багатства, яке належало
певним особам, і не могло не стати об’єктом уваги фіскальних органів
держави. Крім того, справляння даного податку було досить простим.
Завжди можна було чітко визначити об’єкт оподаткування, бо він існував у
фізичній формі, мав певні розміри, фізичні характеристики. Досить легко
було встановити платника податку, яким міг бути як власник нерухомості,
так і орендар. До того ж, приховати його від оподаткування було
неможливо.
Перспективи розвитку оподаткування нерухомого майна в Україні
безпосередньо пов’язані з розвитком системи місцевих податків і зборів.
Проведення економічних реформ в Україні, розвиток інститутів
самоврядування, розширення їхніх функцій та обов’язків, призвело до
необхідності визначення реальних джерел доходів місцевих бюджетів.
Існуюча практика використання у міжбюджетних відносинах регульованих та
закріплених доходів не дає змоги створити реальну фінансову базу для
органів місцевого самоврядування, а відповідно, і наповнити реальним
змістом продекларовану самостійність місцевих органів влади та
управління.
Місцеві органи влади мають реальні важелі впливу на платників податку
завдяки тому, що до доходів від нерухомості застосовується юрисдикція
того регіону, на території якого вона знаходиться, яку неможливо
застосувати до інших видів доходів фізичних і юридичних осіб. Розмір
податку на нерухоме майно та порядок його стягнення суттєво впливає на
цінову політику суб’єктів ринку нерухомості через збільшення витрат
власників чи орендарів на утримання нерухомості. Крім того, враховуючи,
що протягом останніх років ціни на нерухомість, особливо земельні
ділянки, постійно зростають (через природне обмеження земельних
ресурсів), вкладання вільних фінансових ресурсів у нерухомість має за
мету отримати суто спекулятивні доходи, що, у свою чергу, не дозволяє
ефективно використовувати наявні земельні ділянки. Встановлюючи
відповідні ставки оподаткування, органи влади впливають на інші сфери
діяльності, пов’язані з використанням та будівництвом нерухомості,
стимулюючи розвиток того чи іншого сектора ринку нерухомості.
Як зазначалось раніше, володіння нерухомістю здавна вважалось проявом
багатства. Розвиток суспільних відносин та податкової системи призвів до
необхідності при застосуванні певної податкової політики вирішувати не
тільки фіскальні функції, але й соціальні. Податок на нерухомість країн
з ринковою економікою завдяки розвиненій системі пільг виконує роль
податку з багатих.
У податковій системі України податок на землю вже зайняв своє місце,
забезпечуючи досить надійні надходження до державного бюджету. Тому
подальший розвиток податкових відносин повинен йти шляхом введення
спеціального податку на інші частини нерухомості (те, що називається
капітальним поліпшенням на землі).У зв’язку із цим необхідно вирішити
питання: що повинно бути джерелом сплати податку з даних видів
нерухомості. Законодавчо не вирішене в Україні питання оцінювання
вартості нерухомості. В основу оцінювання вартості будівель потрібно
покласти саме дохідний підхід, при цьому оцінювання ринкової вартості
будівель повинно розпочинатись, насамперед, з оцінювання земельної
ділянки, на якій вона знаходиться. І саме у такому випадку буде
оцінюватись ринкова вартість нерухомості, а не лише окремої будівлі.
Далі, законодавчо не вирішене питання, що випливає з розуміння
нерухомості як єдності землі та всього, що на ній знаходиться, – це
визначення земельної ділянки фінансовим активом і відображення її у
балансі суб’єктів підприємницької діяльності. Податок на нерухомість в
якості чинника виробництва повинен ґрунтуватися на поточній вартості
нерухомості як фінансового активу, що знаходить своє втілення або у
вартості заміщення (якщо відбувається повна амортизація чи балансова
вартість не відбиває реальних функціональних властивостей чинника).
Податок на нерухомість як капітальне благо повинен кореспондуватися з
податком на прибуток. Підприємство повинне сплачувати той податок, що
складає більшу величину.
Що стосується фізичних осіб, то на сьогодні Кабінет Міністрів, Податкова
адміністрація України не мають скоригованих методик розрахунку вартості
квартир, будівель тощо. Нерухомість, що використовується в якості
споживчого блага, стає, з одного боку, результатом накопичення доходу
(що оподатковується на етапі його формування), а з іншого – це
багатство, яке відтворюється і забезпечує певний рівень споживання. До
того ж податок на нерухомість споживчого виду повинен забезпечити
нормальний спосіб задоволення потреби у житлі і, разом з тим, сприяти
доступній диференціації рівнів прибутку фізичних осіб. Податок на
нерухомість в якості житла повинен враховувати, з одного боку, рівень
суспільно необхідної якості житла як блага (наприклад, через норму
займаної площі), а з іншого – забезпечувати перерозподіл доходу (в тому
числі ренти за місцезнаходженням). Подібна система оподаткування житла
існує у Франції.
Особливий механізм оподаткування повинен бути розроблений стосовно
прибуткової нерухомості, основна властивість якої полягає у тому, що
вона здатна приносити прибуток не в результаті здійснення бізнесу, а при
особливому відношенні ринку до властивостей об’єкта нерухомості. У цьому
випадку базою оподаткування повинна стати ринкова вартість (те саме, що
й вартість майбутніх вигод від володіння нерухомістю).
Відсутність таких фінансових інструментів, як закладні, стримує розвиток
фінансового ринку України в цілому, а також його складової – ринку
нерухомості. На сучасному етапі фінансові інститути України не
приділяють необхідної уваги інвестиційній діяльності на ринку
нерухомості і не розглядають нерухомість як можливий засіб хеджування
від інфляційних ризиків. Законодавче невизначення щодо інституту
приватної власності на землю обмежує її включення до обігу на
фінансовому ринку України, що також не сприяє його розвитку. Розвиток
житлового будівництва в умовах низької платоспроможності населення
стримує ускладнена процедура отримання пільги з податку на додану
вартість. Застосування ПДВ при житловому будівництві збільшує вартість
майна на 20 %, що, безумовно, впливає на кількість осіб, спроможних
інвестувати житлове будівництво. Подальший розвиток ринку нерухомості в
Україні потребує законодавчого вирішення питання щодо приватної
власності на землю, проведення ліберальної податкової політики при
будівництві об’єктів нерухомості та їх реалізації на вторинному ринку,
створення нових фінансових інструментів.
Література:
Конституція України.
Закон України «Про цінні папери та фондову біржу» від 18.06.91.
Зміни та доповнення до Закону України «Про цінні папери та фондову
біржу» від 10.09.97.
Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»
від 30.10.96.
Указ Президента України «Про безпосереднє залучення УФБ до
приватизаційних процесів» від 1995 року.
Закон України «Про банки та банківську діяльність» від 1991 року.
Закон України «Про власність» від 07.02.91 № 697-ХІІ.
Закон України «Про заставу» від 2.10.92 № 2654-ХІІ.
Закон України «Про страхування». – К.: Парламент, 1998. – 37 с.
Земельні відносини в Україні: Законодав. акти і нормат. док. / Упоряд.
Л. Новаковський та ін.; Держ. ком. України по земел. ресурсах. – К.:
Урожай, 1998.
Закон України «Про збори на обов’язкове пенсійне страхування» від
26.06.97 р. № 400 – ВР.
Закон України «Про збори на обов’язкове соціальне страхування.» від
26.06.97 р. № 402 – ВР.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про випуск облігацій внутрішньої
державної позики 1998 року» від 6.04.98 р. № 463.
Постанова КМУ «Про затвердження Правил виготовлення і використання
вексельних бланків» від 10.09.92 № 528-92 п.
Азаров М. Янчуков В. Регіональна система масових електронних платежів //
Вісник НБУ. – 1998. – № 10. – С. 49.
Адамик Б.П. Мінімальні резервні вимоги як інструмент грошово-кредитного
регулювання // Фінанси України. – 1998. – № 1. – С. 37 – 42.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
