Реферат на тему:
Генезис і природа художнього образу
Художній образ називають живою «клітиною» мистецтва, безпосередністю
естетичного споглядання істини, оскільки і саме мистецтво визначається
як мислення в образах. За допомогою осягнення образу ми пізнаємо природу
мистецтва. Не випадковим є і те, що поняття художній образ перетинається
з поняттями відображення, зміст, форма, твір мистецтва. Художній образ
має відношення до творчого процесу, починаючи від образно-смислового
задуму і завершуючи втіленням його в опредметнених знакових структурах,
а також репродукуванням під час сприйняття мистецтва. Художній образ
співвідносять зі специфікою пізнавальної функції мистецтва в порівнянні
з науково-понятійним аналізом, особливим емоційно-споглядальним станом
людини, талантом митця в образно-метафоричному творенні. Без
перебільшення скажемо, що у своєму повсякденні людська особистість живе
в світі образів, тропів порівнянь, метафор, метонімій, гіпербол,
алегорій (грец. Tropos – означає слово чи фразу в переносному їх
значенні), незмінно спілкуючись з природним і суспільним середовищем.
В історичному процесі зміни цивілізацій упродовж тисячоліть творилося не
лише мистецтво як чуттєво-образне відображення, а творився і сам суб’єкт
з особливою нервово-психічною організацією поведінки, можливістю
відтворення в уяві і збереження в пам’яті безпосередніх картин життя,
явищ, переживань. Образно-метафоричне одухотворення, що стало можливим
внаслідок еволюційних, адаптивних змін і формування своєрідної
синкретичної самосвідомості, несло в собі величезний потенціал
збагачення мовних, знакових засобів, досягнення їх пластичної гнучкості,
тонких емоційних нюансів. Генетичним є збіг у первинних образах прагнень
людини до ствердження себе в наслідуванні природних сил, картин того, що
варте було уваги і повторюване «увічненням» з усією візуальною,
ритмозвуковою конкретністю і безпосередністю наближення до реально
пережитого. Саме такий збіг і уподібнення дає підстави вважати, що в
суб’єктивному плані мистецтво могло виникнути завдяки цій
образно-міметичній здібності людини. Поруч зі словом, сильно розвинутим
почуттям тотожності у світі речей – метафори тропи символи, вирішальним
чинником художньо-образного мислення стає уява (як перенесення
зовнішнього досвіду у внутрішній стан психіки).
Ми вже говорили про філософічність змісту мистецтва, про його здатність
висвітлювати в специфічній (саме образній) формі ті явища і закони, які
при відповідній їх трансформації (напр., соціологічній) здатні стати
еквівалентами всезагальних категорій буття. В синкретичних формах
мистецтва первісного суспільства виявлено елементи світогляду, що згодом
переросли у релігійно-магічні, міфологічні пояснення законів природи і
людського духу. У тому ж ранньому періоді історії можна пізнати й
мимовільні, ненавмисні спроби торкатися найскладніших ідей
самосвідомості (в тому числі естетичної самосвідомості) первісної людини
в спостережуваному нею світі, Тому навіть у наскальному, печерному
мистецтві Верхнього палеоліту присутні не лише образи-символи, міметичні
зображення, а й певні стихійні поняття про гармонію, рух, ритм, простір,
космологічні уявлення, джерела сили і світла тощо. І все це могло
передаватися ніяк інакше, як тільки в образно-зображувальній формі. Чи
то проникнення в свідомість тотемних уявлень про сили природи, чи
наповнення в повсякденні радістю пізнання і схожостей в світі кольорів,
форм, істот, які можна було зупинити або повернути у часі (ритуал
зображення полювання), різного роду нарубки і різьблення зображень,
керамічний прообраз орнаментів – усе це не що інше, як первинно-образний
засіб, що з такою безпосередністю і узагальненою символічністю передає
світосприймання й уявлення наших далеких предків. У цьому закарбувала
себе філософічність і сила образу. Останній не лише наслідує природу (і,
звичайно, людину як частку природи та соціуму), він робить їй виклик у
прагненні протистояти тому, що минуще, уникнути ентропії і дисгармонії.
Через образ ми бачимо світ очима сьогоденної присутності і майбутньої
перспективи. Закріплює він себе, як було вже показано, у змісті й формі.
Якщо й справді образ для мистецтва – його серцевина і сутнісна основа,
якщо він може розглядатися в контексті різних підходів і проблем, то у
такому разі перед нами постає завдання осягнути цю всезагальність
конкретніше і знайти те визначальне, що є предметом спеціального
розгляду.
Художній образ у науковому тлумаченні прийнято визначати як специфічну
форму відображення, що узагальнено виражене в процесі художньої
творчості митця і яке характеризується безпосередністю
чуттєво-емоційного впливу на суб’єкт сприймання твору. Художній образ –
це своєрідна об’єднуюча ланка між реальним світом та його
репрезентацією, яка відбувається за законами естетичних перетворень у
сприйнятті й переживанні духовних цінностей. Художні образи
відрізняються за видами мистецтва, масштабністю, мірою умовності в них,
онтологічним статусом.
Принципово важливо визначитись у цьому питанні. Художній образ – чи це
також символ і знак, що став фактом екзотеричності, тобто зовнішнього
вияву через знаково-предметну форму як елемент культури, чи може це лише
ідеальність внутрішнього психічного стану суб’єкта сприймання мистецтва?
І чи справедливо вважати, що твір мистецтва як втілення потенціального
змісту образу і його форми сам є цим образом? Очевидно, що відповісти на
ці питання ми можемо, спираючись на уявлення про те, що художній образ –
не лише замкнута в собі (хоч і цілісна) ідеальна система, своєрідний
мікросвіт, і що він в осяжному контексті свого визначення належить до
більш широкої системи – метасистеми культури. Навіть при тому, що є такі
жанри і форми в мистецтві, які ствердили себе як усне виконання (усне
слово в епосі і фольклорі), художній образ у них виходить за межі
індивідуального досвіду і це дає підстави говорити про його
екзотеричність, певну абстраговану ідеальність, що набуває статусу
духовної, естетичної цінності культури. Гомерівська «Іліада», що мала
усне своє походження, дедалі більше набувала значення образу і символу
загальнолюдської культури, загальнолюдського мистецтва.
Цей своєрідний дуалізм в уявленні про ідеальність і водночас про
предметно-знакове оформлення художнього образу не повинен виходити за
межі його власної природи. Це означає, що ми не можемо вдовольнятися
констатацією того факту, що художній образ – лише наслідок ідеальних
психічних утворень уяви і переживань або ж, навпаки, опредметнення їх у
відповідній знаковій структурі. Справа у тому, наскільки адекватним може
бути це опредметнення і чи взагалі воно відбулось, а чи може залишилось
тільки ідеальним наміром, задумом митця. Момент цей найвідповідальніший
у звершенні художнього образу як творчого акту і остаточного його
втілення в творі мистецтва. Для того щоб могло здійснитися повторне,
репродуковане переживання художнього образу, він повинен відповідним
чином стати зовнішньою пам’яттю ідеальних перетворень, які ми називаємо
естетичними: зняття первинних відчуттів, включення психологічних
механізмів синестезії (взаємодоповнення, а часом і взаємозаміна
відчуттєвої інформації, утворення образу-синтезу), зняття одиничності
(випадковості) враження, гармонізація почуттів тощо. Отже, художній
образ – це синтезуюча й об’єднуюча за законами, властивими мистецьким
перетворюючим узагальненням, ланка співвідношення об’єкта і суб’єкта
відображення.
Сприйняття, уявлення і споглядання образу об’єднані між собою тим, що
зведені до спільного знаменника, а саме – до конкретності у їх чуттєвій
або ж ідеально повторюваній в уяві повноті. Щоправда, і тут певна ознака
відмінності є. Передовсім у тому, що уявлення вільно володіє матеріалом
психічного досвіду і надає своєрідному внутрішньому баченню більше
узагальнюючих рис, усіляких сполучень, підсилення або зменшення вражень.
На цю особливість уявлення у порівнянні зі сприйняттям в безпосередньому
чуттєвому контакті звертали увагу психологи П. Анохін, С.Л. Рубінштейн,
Б. Ломов, Л. Виготський. Для мистецтва, а отже, для пояснення природи
художнього образу поряд з тим, що він володіє «індивідуальною дійсністю»
(термін Гегеля), звернення до уяви має принципове значення. Творення
ідеального образу навіть у безпосередньому сприйнятті стає можливим саме
завдяки здатності митця уявляти. Це взаємообумовлені грані єдиного
процесу, бо не лише уявлення стає обов’язковим, коли перед нами образ,
витворений в поетичному слові чи будь-якому іншому літературному жанрі.
Так само не обходиться без уяви в разі пригадування сприйнятого в
ідеальному його збереженні (образ в пам’яті, ейдетичний образ), а також
і в образі при безпосередньому спогляданні.
Уява спонукає майстра «домалювати» твір, додати щось незриме або
висловлене частково. І тоді образ-уява стає набагато повнішим,
суб’єктивно емоційнішим. Художник-пейзажист, член Товариства
передвижників Архип Куїнджі (нар. у Маріуполі) писав свої твори також і
на українську тематику, досягаючи віртуозності в передачі форми і
настрою. Особливий подив і навіть сумнів: чи немає в його картинах
штучного підсвітлення, якогось флуоресціювання, він викликав зображенням
нічних пейзажів – «Вечір на Україні», «Українська ніч», «Місячна ніч на
Дніпрі». При всій фантастичній достовірності тонів, художньої їх
гармонії у кожному з них вимальовується свій образ, причетний пам’яті,
знанням, інтелекту глядача, який може пригадати щось із М.В. Гоголя чи
Т.Г. Шевченка.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
