.

Категорії «прекрасне» і «потворне» (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
162 1693
Скачать документ

Реферат на тему:

Категорії «прекрасне» і «потворне»

Серед найвищих цінностей людства, якими є істина, добро і краса,
остання займає особливе місце в житті людини. Вона здавна була предметом
дискусій, зіткнення різних думок і уявлень. Важко визначити, коли у мові
з’явилось поняття прекрасне, однак відомо, що історичні уявлення про
красу нерідко суперечать одне одному. Від чого ж залежить уявлення про
красу, яким є її вимір, які відтінки властиві їй?

У російській поезії красиву дівчину порівнюють з ласкавим Сонцем –
«красна дівиця» (від кольору і тепла Сонця). А от для країн Сходу таке
порівняння традиційно неприйнятне. Навпаки, тут поети порівнюють дівчину
з Місяцем. У якому ж випадку порівняння вдаліше? Скажемо так: кожне з
них чудове й істинне для свого місця. В обох діє одна й та сама
закономірність, але дає різні наслідки, А це означає, що реальні
предмети, які оцінюються як прекрасні, різняться між собою. Отже,
прагнення з’ясувати сутність прекрасного, зіставляючи між собою
найчудовіші предмети, не має сенсу.

Цікаво, що на це звернув увагу ще два з половиною тисячоліття тому
давньогрецький філософ Платон у діалозі «Гіппій Більший», де
відтворюється бесіда Сократа із софістом Гіппієм. На Сократове запитання
«Що таке прекрасне?» Гіппій відповідає: це, мовляв, прекрасна дівчина,
прекрасний горщик або прекрасна кобилиця. Така відповідь не задовольнила
Сократа. Чому? А тому, що Гіппій назвав красу окремих предметів, які не
відображають сутність прекрасного.

У своїй праці Платон відкидає й інші відомі йому концепції прекрасного,
зокрема, що прекрасне – це щось вигідне, доцільне або – якесь чуттєве
задоволення. На його думку, «прекрасне за природою своєю щось, по-перше,
вічне, тобто таке, що не знає ні народження, ні загибелі, ні зростання,
ні зубожіння, а по-друге, не в чомусь прекрасне, а в чомусь потворне, не
колись, десь, для когось і порівняно з чимось прекрасне, а в інший час,
в іншому місці, для іншого і порівняно з іншим потворне… всі ж інші
різновиди прекрасного причетні до нього таким чином, що вони виникають і
гинуть, а його стає ні більше, ні менше і ніяких впливів воно не
відчуває». В цьому визначенні Платон дає уявлення про прекрасне як
«одвічну ідею», до якої реальні прекрасні речі мають лише опосередковане
відношення.

У ті ж самі часи інше уявлення про прекрасне зародилося в естетичній
концепції Аристотеля. Стихійний матеріалізм цього мислителя змусив його
шукати сутність краси в об’єктивних властивостях предметів і явищ. Для
нього краса міститься у величині і порядку. Закладена Аристотелем
традиція пошуку об’єктивних властивостей предметів, що забезпечують їхню
досконалість, хоч і була представлена в історії естетики численними
варіантами, проте розкрити таємницю краси все ж не змогла.

Властивістю, що забезпечує довершеність, називали гармонію, симетрію,
пропорцію, доцільність, домірність. З цими уявленнями пов’язані пошуки й
обчислення вже згадуваного золотого перетину, тобто таких співвідношень
між частинами, наприклад, людського тіла або архітектурної споруди,
додержання яких забезпечувало б досконалість об’єкта. Проте виявилось,
що так званий золотий перетин є далеко не єдиним естетично вартим
пропорційним співвідношенням – і в природі, і в архітектурі, в усіх
сферах мистецтва естетичний вплив формують різноманітні принципи
пропорційності. Водночас предмети, що побудовані за законом «золотого
перетину», нерідко лишаються естетично нейтральними або навіть
справляють негативне естетичне враження. Причина тут проста – принцип
«золотого перетину» виключає з процесу творення потенційні можливості,
фантазію людини, її активну участь в естетичній оцінці.

Арістотелю належить пріоритет в розумінні того, що чим складніший об’єкт
стає предметом естетичної оцінки, тим важче відшукати для цього
переконливу підставу. «Життя, якщо брати його винятково таким, яким воно
є, не позбавлене своєрідного елемента прекрасного» та «Ніщо
протиприродне не може бути прекрасним». Арістотель використовує для
визначення сутності прекрасного принцип доцільності. «Не випадковість, а
доцільність присутня в усіх витворах природи, до того ж найвищою мірою,
заради якої вони існують чи виникли – належить до галузі прекрасного».

Відродження відновило самоцінність живої, чуттєвої людини. Воно не
обмежилось античними уявленнями про красу як симетрію і домірність,
доцільність і гармонію. В ренесансній естетиці краса визначалась
передусім як гармонія матерії і духа, тіла і душі, людини і
навколишнього світу. Л.Б. Альберті, один з провідних художників і
теоретиків мистецтва епохи Відродження, так визначав красу у своєму
трактаті «Про архітектуру»: «Краса є строга гармонія всіх частин,
об’єднаних тим, чому вони належать, – така, що ні додати, ні відняти, ні
змінити нічого не можна, аби не зробити гірше. Велика це і божественна
річ, здійснення якої вимагає всіх сил мистецтва і обдарованості, рідко
коли навіть самій природі дано витворити щось цілком довершене й у всіх
відношеннях досконале… Зі сказаного, я гадаю, зрозуміло, що краса, як
щось властиве і природжене тілу, розлита по всьому тілу тією мірою, якою
воно прекрасне».

Проте мистецтво доби Відродження, звернене до духовного світу людини,
здійснивши синтез ідей гуманізму із стихійно-матеріалістичною теорією
краси, не могло обмежитись розумінням краси як об’єктивних властивостей
та якостей предмета. Адже краса людини залежить не тільки від зовнішньої
досконалості її тіла, а й значною мірою від внутрішнього поруху душі, що
має вияв у гармонії манери, руху, виразності тощо. Естетика Ренесансу
вводить нову характеристику краси – грацію, що не зводиться ні до яких
кількісних визначень. Грація означала суб’єктивну неповторну красу,
тобто таку гармонію, яка проявляється не в статичному співвідношенні
частин об’єкта, а в його динаміці, виразності, русі, розвиткові.

Така зміна змісту категорії прекрасне свідчить про загальне зростання
естетичної свідомості передусім завдяки розвиткові мистецтва, що робить
предметом дослідження дедалі складніші об’єкти дійсності, в тому числі
людину як особливу соціальну істоту з її внутрішнім духовним багатством,
моральними якостями, з усім тим, що виділяє її із тваринного світу.

Потворне (як і прекрасне) є однією з основних естетичних категорій, яка
з найдавніших часів привертала увагу філософів і теоретиків мистецтва. В
історії естетики це поняття найчастіше згадується як антипод
прекрасного, хоч має, як і прекрасне, свої історичні модифікації.

В античну епоху поняття потворного виступало здебільшого як просте
заперечення краси, як щось протилежне і супротивне їй. Тому історія ідей
про потворне збігається по суті з історією вчень про прекрасне. Однак
виникали тоді і досить глибокі та оригінальні ідеї щодо естетичної
цінності потворного. Певне розведення некрасивого, виродливого та
потворного як естетичного, художньо опрацьованого ми знаходимо спочатку
у Сократа, а потім і у Аристотеля. З точки зору Аристотеля, мистецтво
завдяки мімезису як засобу художнього освоєння світу робить можливим
відтворення виродливого. «Продукти наслідування всім приносять
задоволення. Доказом цього слугує те, що трапляється насправді:
зображення того, на що дивитися неприємно, ми розглядаємо із
задоволенням, як, наприклад, зображення огидливих тварин або трупів».

Мається на увазі те, що природа художнього мімезису знімає відразливу
природу виродливого і робить його або естетично нейтральним, або навіть
якоюсь мірою привабливим.

У Середньовіччі поняття потворного тлумачилось як естетична категорія,
протилежна прекрасному (за аналогією теологічного тлумачення
протилежності добра і зла). Мистецтво часто тоді зверталось до
зображення потворного, прагнучи зробити його наочним через спотворення
людського тіла, через зображення низьких пристрастей та гріховності роду
людського. Протиставляння прекрасного як доброго і божеського та
потворного як гріховного і людського широко використовувалось у
художньому зображенні біблейських легенд і особливо Страшного суду.
Широке розповсюдження категорія потворного знайшла у візантійській
естетиці, для якої характерним був інтерес до антиномій і протиставлень.
Візантійські мислителі усвідомлювали прекрасне і потворне як полярні
категорії, розрізняючи їх передусім відповідно до їхньої психологічної
дії. Так, Василь Великий вважав, що прекрасне привертає до себе кожного,
а потворне викликає у глядачів відразу. Псевдо-Діонісій був упевнений,
що потворне є одним із проявів зла і намагався визначити його об’єктивні
ознаки, до яких відносив відсутність краси і порядку, змішування
різнорідних предметів.

Особливого значення набуло потворне в естетиці і мистецтві романтиків,
які наголошували на естетичному значенні потворного як поетичній
антитезі краси. Саме розмаїтість життя, існування в ньому поруч добра і
зла, прекрасного і потворного, низького і піднесеного, темряви і світла
змушують мистецтво звертатися до цих протиріч. І якщо Гегель в
«Естетиці» не приділяв категорії потворного особливої уваги, то деякі
його учні і критики робили потворне чи не найголовнішою проблемою
німецької естетичної науки другої половини XIX ст. Звернення до
потворного як органічного моменту мистецтва обумовлювалося об’єктивно
історичним характером мистецтва XIX ст., яке на тлі суспільних протиріч
прагнуло осягнути потворне як необхідний момент життя.

Саме художні течії XIX ст. – реалізм, критичний реалізм, натуралізм –
доводять ідею мистецтва як пізнання та відображення дійсності до її
логічного завершення. Нічого в житті не може обминути мистецтво, якщо
воно претендує на пізнання. Як пише відомий нідерландський вчений Йохан
Хьойзінга у праці, що аналізує становище мистецтва XX ст., «В сутінках
завтрашнього дня», реалізм бачив своє завдання у більш відвертому
відтворенні деталей людського єства, а потім і протиприродності. Погляд
повсюди звертався до безпосереднього, особистого, первородного,
своєрідного, стихійного, спрямовувався на неусвідомлене, інстинктивне,
дике. Ця ірраціоналізація культури взагалі і мистецтва зокрема проходила
поряд з найвищим розквітом технічних засад оволодіння природою,
зростаючими можливостями впливу на людську свідомість.

Якщо реалізм хоч якось ще намагався, відображуючи потворне, притягти
його до суду і винести вирок, то натуралізм знімав з себе обов’язок
судити явища життя з точки зору суспільних уявлень про добро і зло. Саме
тому натуралістичне зображення огидного і потворного не брало на себе
обов’язку естетично опанувати його. Це і донині служить однією з
головних причин критики натуралізму в мистецтві – від класичних його
зразків, які дав Е. Золя, до натуралізму XX ст.: сюрреалізму, поп-арту,
масової культури взагалі.

Отже, потворне має в естетичній практиці людини особливе значення. Воно
виступає як усвідомлена людиною загроза її існуванню, як те, що підриває
підвалини людяності, що потребує духовного та практичного опанування.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020