.

Категорії «трагічне» і «комічне» (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
122 1247
Скачать документ

Реферат на тему:

Категорії «трагічне» і «комічне»

Звернувшись до людини, до її моральних та соціальних проблем, мистецтво
стимулювало виникнення особливого його виду – драми у двох різновидах:
трагедії і комедії, з якими пов’язане становлення ще двох естетичних
категорій – трагічного і комічного.

Арістотель, аналізуючи сутність поетичного пізнання людського світу, до
якого відносить і драму, визначає його значущість. Поезія для нього, –
філософічніша і серйозніша за історію, бо говорить більше про загальне,
тоді як історія – лише про одиничне. Саме ця властивість пов’язувала
драму, наприклад, з тим, що вона не просто відтворює реальні події
життя, історії чи людських вчинків, а й досліджує, шукає їхні причини.
Розвиток драматичного пов’язаний з пізнанням закономірностей і рушійних
сил людської поведінки. Найважливішим досягненням драматичного мистецтва
є виявлення протиріччя як рушійної сили людської історії.

Драматичне мистецтво зародилось у Давній Греції на грунті культових
свят, пов’язаних зі смертю та воскресінням бога Діоніса. Скорбота з
приводу смерті і радість у зв’язку з воскресінням, емоційне збудження та
звільнення від емоційної напруги – такі основні передумови драматичної
дії, що сформувалися ще в древніх містеріях. Отже, драма – це передусім
дія. Дія героя, особистості, в якій обов’язково є конфлікт, тобто
ситуація протиріччя; дія завжди приходить до завершення, оскільки має
якусь ціль, нехай навіть фіктивну чи уявну. З досягненням цілі або
відмовою від її здійснення кінчається і дія – такі загальні закони
драматургії як для трагедії, так і для комедії.

Драматичне мистецтво виникло спочатку у формі трагедії, потім з’явилась
і комедія. Нові часи дали нам ще один різновид – драму у вузькому
значенні слова. Визначаючи різницю між цими видами драматичного
мистецтва, Гегель наголошував на таких найбільш значущих її
особливостях: в основі трагедії лежить конфлікт, що стосується
субстанціональних сил людини і суспільства; узагальнено його можна
визначити як конфлікт між свободою дії людини і об’єктивною
необхідністю, яка протистоїть цій свободі. В комедії, навпаки, конфлікт
пов’язаний з суб’єктивністю або зовнішнім випадком, які сприймаються
помилково як суттєві. Драма у вузькому значенні слова є чимось середнім
між трагедією і комедією, має безліч модифікацій.

Класичні форми трагічних конфліктів, втілені у творах мистецтва,
свідчать про зростаюче розуміння людством протиріччя між свободою
людської діяльності і вчинків та об’єктивною дійсністю, яка протистоїть
волі людини.

Історично першою формою трагічного конфлікту є конфлікт життя та смерті.
Трагічність смерті могла усвідомлюватися лише на тлі вже усвідомлюваного
безсмертя людського роду, яке стало можливим лише завдяки історії, тобто
трагічна самосвідомість була естетичною формою історичної свідомості.

Проте істинний трагізм виникає в ситуації, коли в центрі трагічної
колізії – вільно діюча особистість. Гегель, у зв’язку з цим, роз’яснює
різницю між нещастям і трагедією: прикрі неприємності можуть трапитися з
людиною без усякого сприяння з її боку, без будь-якої провини, просто
внаслідок збігу зовнішніх випадковостей, якихось обставин (хвороба,
втрата багатства, смерть тощо). Справді, трагічне страждання
накладається на індивідів тільки як наслідок їхніх особистих дій,
спрямованих на відстоювання чогось усім своїм існуванням; це такою ж
мірою виправдано, як і сповнено провини.

Отже, лише особиста дія героя створює трагічну колізію – колізію свободи
і необхідності. Розуміння меж свободи та необхідності визначається
рівнем розвитку соціальної практики та історично конкретними формами
соціальної активності особистості. Якщо звернутися до античної трагедії,
то в ній необхідність сприймалась як рок, доля, тобто вона
усвідомлювалась як неминучість настання певної події. Оскільки доля – це
об’єктивна приреченість подій, то в основу колізії античної трагедії
найчастіше закладалося незнання як причина негативного вчинку, а
відповідно і трагічної провини героя.

У XX ст. західна естетика змінила свої уявлення про трагічне порівняно з
класичним його розумінням. Увага зосередилася здебільшого на внутрішніх
особистих переживаннях. Історичні події, соціальний осередок хоч і
сприймалися як необхідні, та все ж вважалися зовнішніми обставинами, які
не обумовлюють суті трагічного конфлікту.

У класичних системах трагічне уявлялось якимось перехрестям
найзагальніших протиріч між ідеальним і реальним, індивідом і
суспільством, старим і новим порядками, між прагненнями людини і
«хитрістю» світового розуму тощо. Історія ніби наповнювала трагічне
змістом. Творці ж нового мистецтва та автори сучасних естетичних теорій
вказують на іншу причину глобальної важливості, яка обумовлює
трагічність людського життя. Віднаходять вони її в якихось постійних,
вічних умовах існування. При цьому зауважимо, що сучасне розуміння
трагічного позначене крайнім песимізмом. Убогість індивідуального
існування, поразки, що постійно переслідують людину, зовсім позбавлені
виправдувального космічного і справедливого порядку, як це було в
античності, або якоїсь історичної доцільності, що непідвладна розумінню
окремої особи. То є спроби осягнути трагізм без його позитивного
розв’язання або виправдання.

Відправним пунктом трансформації категорії трагічного для західної
культури XX ст. можна вважати формування «трагічного почуття існування»,
яке стало домінуючим і протиставним усім іншим поглядам на життя. Мігель
де Унамуно, написавши книгу «Трагічне відчуття життя у людей і народів»
(1913), ніби дав цим наймення сучасній історичній добі. Це був час, коли
відкидалися схеми, і сила розуму, перевага віддавалась переживанням, а
не роздумам, інтуїції, а не інтелектові, підсвідомості, а не свідомості
та її контролю. Книга Унамуно побудована за схемою заперечення
загального й абстрактного, перекреслення тієї філософії, яка йде від
однієї лише ясності розуму, нехтуючи людиною із плоті і крові.

Нові елементи, запропоновані «Трагічним відчуттям життя…» – це
передусім звернення до почуттів, велич у нікчемності, нестерпність
існування конкретної людини, звинувачення на адресу культури, позитивна
оцінка безумства, святість ідіотів тощо. Саме вони, ці елементи, повинні
були у нових умовах замінити зміст класичного розуміння трагічного.
Відмінною рисою подібних спроб слід вважати індивідуалізацію трагічного,
тобто визнання того, що єдина можливість пізнання трагічного – це
звернення до існування, до самих глибин свідомості індивіда, обумовленої
цим існуванням. Однак логічна еволюція «трагічного відчуття життя» та
спроб його осмислення завершилася естетизацією абсурду (інакше й бути не
могло), бо пов’язана з тотальним вилученням з мистецтва значного,
піднесеного героя, який усім єством своїм пов’язаний з вузловим
протиріччям епохи, є своєрідним обранцем, на долю якого випала висока
місія.

Та ось на зміну трагічному героєві приходить супермен, герой детективу,
авантюрист. Це не означає, що XX ст. не знає трагічних колізій, навпаки,
загроза світової війни, екологічної катастрофи, перенаселення та чимало
інших проблем, вирішення яких не терпить зволікання, вимагає від
мистецтва бути на рівні свого покликання. Питання «бути чи не бути»
звучить однаково як для окремої людини, так і для суспільства, для
людства в цілому. Адресоване воно усім, незалежно від раси,
віросповідання, соціального статусу людини. І зрозуміле всім. Отже, суть
трагічного набуває дещо іншого відтінку, відбиваючи вічний потяг до
подолання історичних меж людської свободи, боротьби за майбутнє, до
утвердження ідеалів навіть ціною особистого життя.

Сміх, як відомо, звільняюче діє на людину, а почуття гумору вважається
одним з найблагородніших людських почуттів. Звичайно, комічне і смішне –
не одне й те саме, як і не все смішне – комічне. Останнє скоріш є
продуктом розвинутої людської культури, здатністю поглянути на себе
збоку, піднятися над повсякденними своїми інтересами. Комічне, як і
трагічне, пов’язане зі свободою людини, впевненістю її в безумовній
можливості піднятися над собою, над власними інтересами. Гегель вважав,
що загальне підґрунтя комедії – це світ, в якому людина як суб’єкт
зробила себе повним господарем того, що є значущим для неї як сутнісний
зміст її знань і здійснень; це світ, цілі якого руйнують самі себе своєю
несуттєвістю. Протиріччя між значущістю форми і нікчемністю змісту, що
вгадується критично спрямованим розумом, створює комічність колізії.
Почуття гумору, як і будь-яке інше естетичне почуття, не дається людині
таким від народження, воно розвивається разом із розвитком особистості і
стає показником динамічної пружності людського розуму й фантазії. За
визначенням І. Канта, гумор у позитивному значенні є саме здатність,
талант людини без усяких на те підстав набувати доброго настрою, коли
про все судять не так, як звичайно, а навіть навпаки, але, звичайно ж,
за певними принципами розуму.

Почуття гумору з необхідністю потрібне не тільки письменникові,
художнику, а й читачеві, глядачу. Трапляються люди, які не відчувають
комізму колізії, які зовсім не сприймають гумору. Цікаво, наприклад, як
Гоголь, проаналізувавши першу виставу своєї комедії «Ревізор», визначив
причину невдачі її постановників. Передусім, вважає Гоголь, невдало
підібрано актора, який зробив Хлестакова звичайним брехуном, не
зрозумівши справжньої природи комізму героя. Письменник упевнений, що
більший успіх був би скоріше у випадку, якби на роль Хлестакова
призначили найбезталаннішого актора, переконавши його в тому, що
Хлестаков – людина спритна, розумна і навіть благородна. І це тому,
підкреслює Гоголь, що Хлестаков зовсім не дурить – він не брехун за
ремеслом, він сам забуває, що бреше, і навіть сам вірить в те, про що
говорить.

Важко взагалі знайти щось протилежніше тому, над чим сміються люди.
Найбанальніші речі можуть викликати сміх, але так само сміються і над
значними, глибокими явищами, якщо в них з’явиться якась несуттєва
сторона, яка суперечить звичкам і повсякденному досвідові людей. Сміх
тоді є лише виявленням самовдоволеного практичного розуму, знаком того,
що ми досить розумні, аби розпізнати контраст і відчути себе вищими за
комічного героя. Буває також сміх знущальний, дошкульний, сміх від
відчаю тощо. Комічному ж, навпаки, властива безкінечна доброзичливість і
впевненість у своєму безумовному піднесенні над власними протиріччями, а
не сумне переживання. Зашкарублий розум не здатний до цього якраз у тому
випадку, коли він найбільш смішний для інших.

Комічне найчастіше пов’язується із ситуацією, коли самі по собі незначні
і неважливі цілі здійснюються з виглядом великої серйозності та зі
значними приготуваннями. Але якщо людина і не досягає в цьому випадку
своєї мети, то нічого не втрачає, оскільки вона бажала чогось насправді
незначного, що не впливає на її життя. Комічною є і ситуація, коли
індивід бере на себе вирішення якихось надзвичайних завдань, але
абсолютно нездатний до цього. Комічні колізії створюються і за рахунок
зовнішнього випадку, збігу протилежних інтересів і характерів. Щоправда,
тут не повинно допускатися перемоги хибного протиріччя, безглуздості і
дурниць.

Сміх є необхідним елементом комічного, завдяки якому відбувається
розв’язання самої колізії, а водночас і душевна розрядка глядача,
слухача, читача від напруги співпереживання. Джерело комічного – це не
тільки підміна змісту, значення, а й порушення міри, створення ілюзії.
Тому сміх супроводжує викриття нікчемності, що претендує на якусь
значущість, сміх зміцнює гідність людини.

Комічне є різноманітним, має різні ступені і форми вираження, такі,
зокрема, як гумор, сатира, сарказм. Усі вони є знаряддям подолання
недоліків у людині та соціальних процесах, руйнації хибних ілюзій людей
про себе, засобом ствердження торжества ідеалу через заперечення
старого, того, що віджило.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020