Реферат на тему:
Формування міжнародних економічних відносин між розвинутими країнами та
країнами, що розвиваються
План
1. Типологія країн світу
2. Міжнародні економічні відносини України
Висновки
Література
1. Типологія країн світу
Світова економіка складається з багатьох національних економік. Якщо її
розглядати як складну систему, то в ній доцільно виділити підсистеми.
Такими підсистемами є групи національних економік (групи країн). Як
правило, виділяють три великі групи країн: розвинуті, що розвиваються, з
перехідною економікою. Для включення країни в ту чи іншу групу
застосовуються різні критерії. Це, насамперед, характер економіки
(ринкова чи перехідна) та рівень її соціально-економічного розвитку
(визначається в першу чергу виробництвом ВВП/ВНП на душу населення,
галузевою структурою ВВП, рівнем і якістю життя). Розглянемо дві перші
групи країн.
У групу розвинутих країн (промислово розвинутих, індустріальних) входять
держави з ринковою економікою та високим рівнем соціально-економічного
розвитку, в яких ВВП на душу населення складає не менше 12 тис. дол.
Міжнародний валютний фонд включає в число розвинутих країн і територій
(тобто тих частин деяких країн, які мають особливий статус наприклад,
Гонконг або Гренландія) всі країни Західної Європи, США і Канаду,
Японію, Австралію та Нову Зеландію, а з 1997 р. – також Південну Корею,
Сінгапур, Гонконг і Тайвань, Ізраїль. ООН додає до них
Південно-Африканську Республіку. Організація економічного
співробітництва і розвитку відносить до їх числа також Туреччину та
Мексику, що є членами цієї організації, хоча скоріше це країни, що
розвиваються, але вони ввійшли до неї за територіальною ознакою
(Туреччині належить частина Європи, а Мексика входить у
Північноамериканську угоду про вільну торгівлю – НАФТА). Таким чином, у
число розвинутих країн включають близько 40 країн і територій. Після
офіційного приєднання до Європейського Союзу Польщі, Угорщини, Чехії,
Словенії, Кіпру, Естонії, Литви, Латвії, Словаки, Мальти вони також
включені в число розвинутих країн.
У групу країн, що розвиваються, (менш розвинутих, слаборозвинутих)
входять держави з ринковою економікою і низьким рівнем економічного
розвитку. З 182 країн – членів Міжнародного Валютного Фонду до тих, що
розвиваються, відносять 121. Незважаючи на значну кількість цих країн, а
також на те, що для багатьох з-них характерні велика чисельність
населення та величезна територія, на них приходиться близько 28 %
світового ВВП.
Це цілий всесвіт, недарма групу країн, що розвиваються, нерідко
називають третім світом, і він неоднорідний. Верхній ешелон країн, що
розвиваються, складають держави з порівняно сучасною структурою
економіки (наприклад, деякі країни Азії, особливо Пів-денно-Східної та
країни Латинської Америки), великим ВВП на душу населення (зокрема
більшість країн Перської затоки), високим індексом людського розвитку. З
них виділяють підгрупу нових індустріальних країн. У неї включають
країни, що в останні роки продемонстрували дуже високі темпи
економічного зростання і на цій основі змогли сильно скоротити своє
відставання від розвинутих країн. До нинішніх нових індустріальних країн
можна віднести в Азії —? Індонезію, Малайзію, Таїланд та ін., у
Латинській Америці – Чилі й інші південно- та центральноамериканські
країни.
В особливу підгрупу виділяють країни-експортери нафти. Ядро цієї групи
складають 12 учасників Організації експортерів нафти (ОПЕК), хоча ряд
країн-нафтоекспортерів із третього світу не входить у ОПЕК: Мексика,
Бруней та ін.
Значна відсталість, відсутність багатих запасів корисних копалин, а
часто – і виходу до моря, несприятлива внутрішньополітична та соціальна
обстановка зумовлюють в останні десятиліття зростання кількості країн,
які відносяться до підгрупи найменш розвинутих. Зараз їх 47, у тому
числі 32 розташовані в Тропічній Африці, 10 – в Азії, 4 – в Океанії, 1 –
у Латинській Америці (Гаїті). Головна проблема цих країн полягає в тому,
що в них відсутні відчутні економічні ресурси для подолання відсталості
та бідності.
Що ж стосується зовнішніх факторів розвитку розвинутих країн і тих, що
розвиваються, то вся сукупність різних національних економік (чи їх
зовнішньоекономічних частин, якщо виходити з вузького визначення)
скріплена рухом товарів, послуг і факторів виробництва (економічних
ресурсів). На такій основі між цими країнами виникають міжнародні
економічні відносини (зовнішньоекономічні, світогосподарські зв’язки),
тобто господарські відносини між резидентами та нерезидентами
(юридичними і фізичними особами різних країн). їх можна класифікувати за
формами.
Традиційно в окрему форму виділяють міжнародну (світову) торгівлю
товарами та послугами. Переміщення факторів виробництва лежить в основі
таких форм міжнародних економічних відносин: міжнародний рух капіталу,
міжнародна міграція робочої сили, міжнародна торгівля знаннями
(міжнародна передача технологій). Що стосується інших факторів
виробництва, то природні ресурси немобільні і беруть участь у
світогосподарських зв’язках майже завжди опосередковано, через
міжнародну торгівлю виготовленою на їх основі продукцією. В окрему форму
необхідно виділити міжнародні валютно-розрахункові відносини, що хоча і
є похідними від міжнародної торгівлі та руху факторів виробництва
(особливо капіталу), набули значної самостійності у світовому
господарстві.
Наведена типологія міжнародних економічних відносин не є єдиною. Існують
також інші типології.
Одна з головних характеристик сучасних національних господарств
розвинутих країн – їх “відкритість” у світове господарство, відкритість
зовнішньому світу. Всі розвинуті країни ведуть інтенсивну
зовнішньоекономічну діяльність (ЗЕД), активно використовуючи переваги
міжнародного поділу праці.
Переважаюча частина зовнішньоекономічної діяльності розвинутих країн
припадає на економічний обмін один з одним, який здійснюється у різних
формах. Це зумовлено цілою низкою причин, серед яких необхідно
відзначити: зменшення частки сировини та підвищення ролі готових виробів
у світовій торгівлі після Другої світової війни; перенесення центра ваги
в міжнародному поділі праці з міжгалузевого на внутрішньогалузевий;
найбільша ємність ринків (вимірювана в платоспроможному попиті)
розвинутих країн порівняно з іншими; близькість політичних систем
розвинутих країн, що спонукує їх правлячі кола сприяти засобами
державної зовнішньоекономічної політики розвитку економічних відносин
між ними.
Усі розвинуті країни активно беруть участь у світовій торгівлі, їх
експортна квота (відношення обсягу експорту до ВВП) після Другої
світової війни досягла вражаючих показників: у великих країн (Японія,
Німеччина, Великобританія, Франція, Італія) вона тяжіє до 25 %, у малих
розвинутих країн Західної Європи – близько 40-50 %, у США – формально
близько 10 %. Експортна квота не відображає ступінь залучення США у
світову торгівлю, тому що США володіють за рубежем найбільшою “другою
економікою” у вигляді філій американських ТНК, що займають чільні
позиції в транснаціональному бізнесі.
За останні два десятиліття частка розвинутих країн у світовій торгівлі
товарами коливається в межах 70—76 % (75 % – 1997 р.), країн, що
розвиваються, – 20-24 % і соціалістичних (нині країн з перехідною
економікою) – 6-8 %. Найбільшими у світі експортерами й імпортерами в
останні три десятиліття незмінно виступають США, Німеччина й Японія.
Основна частка світового товарообміну (60 %) приходиться на торгівлю між
найбільш розвинутими країнами.
Ще помітніша роль розвинутих країн у світовій торгівлі послугами,
вартісний обсяг яких в останні роки складає близько 25 % світового
експорту, причому даний показник виявляє тенденцію до зростання. На
розвинуті країни в даний час приходиться близько 4/5 світового експорту
послуг. Трійка провідних експортерів послуг у 1997 р. виглядала так:
США, Великобританія, Франція, а імпортерів – США, Японія, Німеччина.
–
Серед різних видів послуг найбільшою мірою традиційно залучені в
світогосподарський оборот транспортні та туристичні послуги, а в останні
два десятиліття – у зростаючій мірі нові види послуг, пов’язані із
сучасним етапом науково-технічної революції: інформаційні,
консалтингові, інжинірингові. Таким чином, у серед-ньостроковій
перспективі можна чекати на деяке підвищення і, принаймні, збереження
частки розвинутих країн у світовому експорті послуг.
Розвинуті країни домінують і в області міграції (експорту й імпорту)
капіталу. При цьому першорядну роль відіграє їх пріоритетне становище
серед прямих інвестицій, що безпосередньо сприяють зростанню й
удосконаленню виробництва, просуванню науково-технічного прогресу.
Розвинуті країни є не тільки головними експортерами капіталу у формі
прямих інвестицій у світі, але й їх імпортерами (табл. 1).
Таблиця 1
Щорічне надходження прямих виробничих інвестицій за основними групами
країн, млрд дол
Групи країн Роки
1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999
Світ у цілому 206 160 175 241 241 330 363 468 660 827
Розвинуті 171 115 118 138 141 208 212 276 468 609
Країни,
що розвиваються 34 43 52 76 100 107 138 172 173 198
Головними суб’єктами експорту й імпорту капіталу виступають ТНК, місцем
походження й основного утворення яких є, насамперед, розвинуті країни.
На основі експансії ТНК у формі прямих інвестицій розвинуті країни
створили за кордоном потужні “другі економіки”. їх щорічний оборот досяг
7 трлн дол, що перевищує вартісний обсяг світового експорту товарів.
Закордонне виробництво сягає 1 /4 ВНП розвинутих країн.
Серед експортерів капіталу у формі прямих інвестицій лідерами виступають
США та Великобританія – відповідно 114,5 і 58 млрд дол лише за 1997 р.
(увесь світ – 424 млрд дол), серед імпортерів – також ці дві країни – 91
і 37 млрд дол [21].
Здійснення приблизно 1 / 2 прямих інвестицій за кордоном супроводжується
злиттям і поглинанням фірм. Це ще більше зміцнює домінуючі позиції ТНК і
відповідно розвинутих країн і міжнародної міграції капіталів у формі
прямих інвестицій.
В області міжнародної міграції робочої сили розвинуті країни виступають
як приймаюча сторона для більшої частини іноземних робітників. Ті
робітники, що легально прибувають у розвинуті країни, складають 5-Ю %
працездатного населення розвинутих країн Північної Америки та Західної
Європи; в Японії цей показник є набагато нижчий.
Іноземні робітники виконують у розвинутих країнах, як правило,
малокваліфіковану роботу з порівняно низькою оплатою, практично не
конкуруючи на ринках праці з місцевою робочою силою. В той же час
зростаючу роль у міжнародній міграції робочої сили відіграє приплив у
розвинуті країни з інших країн учених і висококваліфікованих
спеціалістів, для яких передбачаються пільгові умови в’їзду в ці країни.
Так, у щорічній імміграційній квоті США для таких осіб гарантується
виділення не менше 20 %. Особливо “полюють” фірми і відповідні державні
служби США за фахівцями в області математики, ядерної фізики,
інформатики, генної інженерії, біотехнології, програмного забезпечення
ЕОМ.
З розглянутих вище процесів закономірно випливає і домінуюча роль
розвинутих країн у сфері міжнародних валютно-розрахункових відносин. Усі
розвинуті країни володіють першокласними твердими валютами, для яких
характерна їх повна конве-ртованість.
Так само для цих країн характерна ліберальна валютна політика: будь-які
валютні обмеження, до яких знову і знову змушені вдаватися країни, що
розвиваються, та країни з перехідною економікою, в розвинутих країнах у
даний час застосовуються вкрай рідко або не використовуються взагалі.
Вплив на курс національної валюти здійснюється насамперед засобами
грошово-кредитної політики (особливо дисконтної) та валютними
інтервенціями центральних банків, які пропонують додатково чи скуповують
свої валюти.
Участь у світовій торгівлі – одна з необхідних умов одержання фінансових
і технологічних ресурсів для забезпечення економічного зростання.
Зовнішня торгівля країн, що розвиваються, характеризується високими
темпами зростання й істотними змінами в товарній структурі, які
відбивають зрушення в економіці. Якісно новою рисою їх експорту стала
зростаюча частка готової промислової продукції. Певні зрушення
намітилися й у географічній спрямованості зовнішньої торгівлі. З кінця
80-х р. країни, що розвиваються, за темпами зростання зовнішньої
торгівлі обганяють розвинуті держави (табл. 2) [11].
Таблиця 2
Темпи зростання зовнішньої торгівлі розвинутих країн і країн, що
розвиваються, (середньорічні вимірювання), %
Країни
Роки
1980-1987 1988-1995 1996 1997 1998
Імпорт
Розвинуті країни 4,4 6,4 6,4 8,6 4,5
Країни, що розвиваються 1,2 7,9 9,3 12,1 1,0
Експорт
Розвинуті країни 4,6 6,9 5,9 9,8 3,6
Країни, що розвиваються 0,5 9,1 8,7 10,8 3,9
Що стосується іноземного капіталу, то брак внутрішніх фінансових
ресурсів, необхідність використання сучасних знань у ході розвитку
зумовили потребу країн, що розвиваються, в залученні іноземного
капіталу, що, за оцінкою Всесвітнього банку, може становити в 1996-2005
рр. 1,5-2 трлндол. Іноземні інвестиції стали важливим компонентом
стратегії розвитку як у вигляді державної допомоги, так і приватного
іноземного капіталу.
Цей тип інвестицій дає можливість не тільки залучити фінансові ресурси,
яких бракує національним економікам, а й долучити їх до сучасної
техніки, організації виробництва, досвіду створення ринкових інститутів.
Зростаючу роль у цьому процесі відіграють ТНК. Однак у загальній сумі
нагромадження у світі іноземних інвестицій на країни, що розвиваються,
приходиться лише близько 20 %. Правда, після того, як вони почали
проводити ліберальні реформи, приплив приватного іноземного капіталу
збільшився – з 18 млрд дол на рік в період 1986-1991 рр. до понад 67
млрд дол у 1997 р.
Цей потік прямих інвестицій розподіляється серед країн, що розвиваються,
нерівномірно, концентруючись в основному в 10 країнах Латинської
Америки, Південної і Південно-Східної Азії (на них припадає до 80 %
закордонних коштів). Надходження іноземних інвестицій прямо залежить від
політичної й економічної стабільності, рівня інфраструктури, ємності
внутрішнього ринку, наявності дисциплінованої робочої сили.
2. Міжнародні економічні відносини України
Реальні наслідки подолання успадкованої зовнішньоекономічної ізоляції та
входження нашої держави в систему міжнародних відносин із властивою їй
лібералізацією руху товарів, капіталу, технологій і робочої сили ніяк не
узгоджуються з оптимістичними прогнозами та надіями. Перш за все це
стосується розвитку зовнішньої торгівлі як найбільш розвинутої та
домінуючої частини зовнішньоекономічних зв’язків.
Оскільки поняття диверсифікації в зовнішньоторговельних зв’язках
ідентифікується зі змінами в географічній і товарній структурі, то це
зумовлює необхідність хоча б у загальній формі зупинитися на найбільш
характерних тенденціях і рисах цього процесу.
1. При цьому необхідно відзначити, що з набуттям незалежності та
початком ринкових реформ в Україні зовнішня торгівля (залучаючи в сферу
міжнародного обміну понад 40 % виробленої продукції) все більше впливає
на структуру й обсяги виробництва, платіжний баланс і фінансову
стабільність (табл. 3).
Таблиця 3
Динаміка показників розвитку торгівлі України, млрд дол
Показники товарообміну Роки
1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998
Зовнішньоторговельний оборот 23,238 23,510 31,190 30,363 31,955 31,360
27,313
Експорт, усього 11,308 10,841 13,894 14,244 14,331 14,232 12,637
3. На розвитку зовнішньої торгівлі України (більше ніж з 190 країнами
світу) відзначаються різноспрямовані процеси послідовної інтеграції
нашої економіки у світове господарство та втягування її в систему
регіонального товарообміну, що визначило нейтральну геоекономічну
орієнтацію України і вплинуло на динаміку торгівлі з пострадянськими
республіками й іншими торговими партнерами (табл. 4.5).
По-перше, на зменшення обсягу торгівлі товарами з пострадянськими
республіками, частка якого становила в 1993 р. 71,3 %, а в 1998 р. –
46,5 %, й активізацію її з 1994 року з іншими країнами, вплинули їх
зовнішньоекономічна політика та загальний стан економіки, кон’юнктура
світових товарних ринків і ряд інших як внутрішніх, так і зовнішніх
обставин. Комплексний їх вплив і визначив нестабільність товарообміну
України із основними партнерами з держав СНД.
По-друге, кризові процеси в економіці пострадянських республік, що
погіршили умови збуту української продукції протягом 1994-1998 років.
4. Розвиток відносин з іншими партнерами виявився найбільш ефективним.
Його характерною диверсифікаційною ознакою стало розширення товарообміну
з розвиненими країнами при тривалому домінуванні тенденцій до обмеження
торгівлі з країнами, що розвиваються, та країнами з перехідною
економікою (табл. 4.6).
У 1997 р. збільшилася частка українського експорту в країни Азії і
внаслідок вигідних умов збуту це сприяло поліпшенню ефективності
зовнішньоторговельного обміну. Проте фінансова криза, що охопила нові
індустріальні країни, призвела до зменшення в 1998 р. частки
українського експорту в країни Азії з 42,1 % до 33,1 % і збільшення
експортних потоків у країни Європи й Америки відповідно на 5,7 % і 2,2
%.
5. При істотному скороченні торгівлі товарами частка українського
експорту залишається незбалансованою, збільшення вартості експорту не
завжди супроводжується відповідним збільшенням його фізичних обсягів,
компенсуючись наближенням цін на товари до рівня світових. Безумовно,
збільшення експорту відбулося через спад виробництва, несприятливу
кон’юнктуру ряду товарних ринків, недосконалість зовнішньоторговельної
політики та відсутність державної підтримки експортерів.
У цілому структура експорту відображає суперечливість нинішнього
перехідного періоду. Наприклад, у 1998 р. разом деякими позитивними
зрушеннями (пов’язаними зі збільшенням постачань текстилю та текстильної
продукції, продукції аерокосмічної галузі, суднобудування, продукції з
деревини) спостерігалося різке зменшення експорту продукції АПК, добрив,
машин. Одночасно в структурі експорту внаслідок технологічного
відставання, зниження конкурентоспроможності виробництва та браку
інвестицій на його модернізацію збільшилася частка таких видів сировини
та напівфабрикатів, як чорні метали, руди, алюміній, продукти
неорганічної хімії.
Відставання в створенні сприятливих умов для розвитку виробництва та
розширення бази надходжень до державного бюджету породжує труднощі в
нагромадженні коштів на технічне переоснащення, структурну перебудову та
збільшення конкурентоспроможності національної економіки, а однобока
фіскальна податкова політика веде до зменшення норми нагромадження. В
останні роки вона не перевищує 10-17 % ВВП.
Низька норма нагромадження, а також потреба зменшення дефіциту за
поточними операціями при загостренні фінансових труднощів зумовили
вихід України на міжнародні фінансові ринки та збільшення основних
компонентів зовнішнього фінансування. У ньому переважають іноземні
кредити, оскільки обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну перевищив
2 млрд дол США. Це зумовлено стагнацією економіки, несприятливістю
внутрішньогосподарського середовища й інвестиційного клімату. Це все
відлякує потенційних вкладників, що в основному обмежуються портфельними
інвестиціями.
Незначний приплив внутрішнього та зовнішніх приватних капіталів зумовлює
потреба зовнішнього кредитування Світовим банком, Міжнародним Валютним
Фондом (МВФ), Європейським банком реконструкції і розвитку (ЄБРР), а
збільшення обсягів іноземних кредитів призводить до “ліквідної пастки”
внаслідок збільшення внутрішнього та зовнішнього державного боргу.
Несприятливий розвиток міжнародних фінансових зв’язків України створює
передумови дестабілізації національної валюти і робить малоймовірним
перехід у фазу збільшення.
Наша держава, як і інші постсоціалістичні країни, має потребу в
надходженні іноземного приватного капіталу. Залучення закордонних
інвестицій і кредитів може бути спрямоване на модернізацію економіки та
створення передумов для зміцнення її конкурентних позицій.
Стан у зовнішній торгівлі, у сфері міжнародних фінансових зв’язків, рух
технологій і робочої сили свідчать про недосконалість нинішньої моделі
інтеграції нашої держави в систему світогоспо-дарських відносин.
Завдання забезпечення збалансованості в зовнішньоекономічних зв’язках із
закордонними партнерами, перетворення в структурі експортно-імпортних
операцій і наближення їх до структурних співвідношень, які характерні
для розвинутих країн, подальший розвиток взаємовигідних товарообмінних
операцій із країнами СНД, Центральної та Західної Європи, США, іншими
країнами, формування і проведення інвестиційної політики тісно зв’язані
з диверсифікацією економіки країни в цілому, оскільки взаємозалежність і
взаємовплив економіки та зовнішньоекономічних відносин є органічними.
У стратегії економічного розвитку важливе місце належить підвищенню
ефективності зовнішньої політики, що має бути спрямована на зміцнення
позицій України на світових ринках. Одним із способів досягнення цієї
мети, як це і передбачається програмою “Україна-2010”, є диверсифікація
зовнішньоекономічної діяльності. Необхідно відзначити, що диверсифікація
зовнішньої торгівлі передбачає як диверсифікацію експорту України, так і
імпорту. При цьому диверсифікація експорту зумовлює, в першу чергу,
досягнення його максимально ефективної й оптимальної структури,
розширення асортименту товарів, поступове збільшення частини
високотехнологічної продукції та товарів з високим рівнем обробки, а
також освоєння вітчизняними виробниками й імпортерами нових ринків
товарів, технологій, капіталу і послуг.
Що стосується імпорту, то диверсифікація передбачає різке зменшення
залежності від імпорту важливих факторів виробництва (у першу чергу –
енергоносіїв і стратегічних видів сировини), розширення джерел
надходження цих компонентів, а також створення в Україні імпортозамінних
виробництв на основі новітніх передових технологій.
Висновки
Таким чином, від вирішення проблеми диверсифікації зовнішньоекономічних
зв’язків у безпосередній залежності знаходиться майбутнє нашої держави
як рівноправного учасника світогосподар-ських зв’язків. Згідно з
програмою “Україна -2010”, яка була розглянута та підтримана НАН
України, науково-теоретичною конференцією із залученням провідних учених
країни та голів облдержадміністрацій і затверджена урядом України,
процес диверсифікації охоплює три етапи, кожний з який має свої
специфічні особливості.
Перший етап – 1999-2000 рр. Для нього характерні: забезпечення входження
України в систему міжнародного поділу праці, що сприяє формуванню на
визначеному рівні зовнішньоторговельного балансу за рахунок нарощування
його експортної частини й одночасного зменшення обсягів невиробничого
імпорту та раціонального скорочення промислового імпорту.
Другий етап диверсифікації (2001-2005 рр.) характеризується істотними
структурними змінами в економіці, вдосконаленням структури
зовнішньоекономічних зв’язків у товарному (зі значним збільшенням
частини машинобудівної та високотехнологічної продукції в структурі
експорту), інвестиційному, геополітичному й організаційному аспектах.
Цьому етапу має бути властиве розширення співробітництва з
високорозвинутими країнами (країнами “великої сімки”), що мають стати
найважливішими постачальниками в Україну нових технологій і
високотехнологічних виробництв і найбільшим джерелом інвестицій. У цьому
відношенні головний акцент робиться на співробітництво на основі
міжнародної кооперації в сферах енергетики, агропромислового комплексу,
транспорту, зв’язку.
Література
АлешинД. Роль зкспорта вооружений во внешней торговле // Зкспорт
обмч-ньіх вооружений. – 1996. — № 7-8. – С. 36.
Акинцев С. Мировой рынок вооружений // Зарубежное военное обозрение.
-1997.-№ 7.-С. 10.
Андрийчук В.Г. Для інтеграції в систему світогосподарських відносин //
Політика і час. – 2000. – № 4. – С. 25.
Антипина О. Диалектика стоимости в постиндустриальном обществе //
Мировая зкономика и международньїе отношєния. – 1998. -№ 5. -С. 48-59.
Арзумапян Г, Гончаренко С. Зкономическое сотрудничество в Черноморском
регионе и интеграция инновационньїх технологий // Мировая зкономика и
международньїе отношєния. – 2001. – № 4. – С. 96-100.
Бепдерский Е. Реалии мирохозяйственньїх процессов и место в них Украинм
// Зкономика Украинм. – 2000. – № 1. – С. 30.
Білорус ОТ. Глобальні трансформації і стратегії розвитку. – К.: НАН
України, 1998. -416 с.
Болотин Б. Мировая зкономика за 100 лет: статистика // Мировая зкономика
и международньїе отношєния. – 2001. – № 9. – С. 23.
БуглайВ.Б., ЛженцевН.Н. Международньїе зкономические отношєния. – М.:
Маркетинг, 1998.- 153 с.
Булатов Т. Мировая зкономика. – М., 2001. – 734 с.
Бункипа М.К., Семенов В.А. Макрозкономика: Учебное пособие. – М.: Зльф
К-пресе, 1995.-242 с.
Вісник Національного банку України. – № 7. – 2000. – С. 41.
Гнибиденко Н. Проблеми трудовой миграции в Украине и их решение //
Економіка України. – 2001. – № 4. – С. 19-22.
Григорьевич Н. Трудовме ресурси и их использование в Украине //
Информа-ционньїй бюллетень Государственного Комитета статистики Украинм.
– 1999. №10-12.-С. 12.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
