Сценарій уроку
“Уроки у шкільному музеї”
(Історія України)
ХАЙ З КОЗАЧКА ВИРОСТАЄ КОЗАК!
Мета: розширити знання учнів про славне минуле українського народу
(заснування Запорозької Січі та розвиток козацтва в Україні), його
патріотизм, мужність, героїзм; розвивати зв’язне мовлення; виховувати
почуття громадянськості у другокласників.
Матеріал для роботи
– Передумови виникнення козацтва: монголо-татарська навала, Україна під
владою Польщі, Литви та Угорщини.
– Збір волелюбних людей за Дніпровими порогам.
– Байда-Вишневецький — організатор згуртованості козаків.
– Державна атрибутика Запорозької Січі.
– Уклад життя.
Обладнання:
1. Стенди:
– монголо-татарська навала та Галицько-Волинська держава;
– українське військо (середина XIV–XVI ст.);
– заснування Запорозької Січі;
– козацьке військо (XV–XVI ст.).
2. Діарама «Запорозька Січ».
3. Розмальовки учнів.
4. «Добридень, школярику» — хрестоматія для позакласного читання в 1–4
класах.
ХІД УРОКУ
І. Вступне слово вчителя. Діти, сьогодні ми знову прийшли до шкільного
музею історії українського війська, щоби продовжити знайомство з ним.
Але спочатку давайте пригадаємо, на чому ми зупинились.
Діти. На тому, що була створена Галицько-Волинська держава Данилом
Галицьким. Ми дізналися про те, що Данило Галицький заснував нове місто.
Вклав у нього багато сил і душі. Вийшло це місто дуже красивим. І назвав
його Данило на честь свого сина Льва. Це місто називається Львів.
Учитель. То ж давайте продовжимо.
Данило домовився з тодішнім Папою римським, щоби той допоміг йому
відбитися з-під влади татар. Папа прислав Данилові королівську корону, і
в 1253 році в місті Дорогожичі його коронував папський посол. Відтоді
Данило мав титул короля. Але хоч Папа і просив сусідні держави допомогти
Данилові вирушити на татар, та все-таки Данило змушений був платити
татарам данину і слухати їх. Він повинен був навіть допомагати татарам у
боротьбі проти Литви, хоча сам жив з Литвою у злагоді. Нарешті татари
почули, що Данило укріпив свої міста й замислює вирушити на них війною.
Татари — це кочові орди, які прийшли з півдня та сходу, шукаючи для себе
наживи, а для своїх стад — свіжої їжі. Куди йшла орда, там усе горіло —
лиш одна чорна земля та руїни — згарища залишались. По дорозі валялися
трупи, бо татари убивали стариків і чоловіків, а жінок і дітей забирали
в неволю. З Києва татари пустилися на Волинь і Галичину. Данило мусив
рятуватися втечею в Угорщину, і не було кому боронити рідну землю. Потім
вони рушили на Польщу. Татари на чолі з ханом Батиєм утворили собі
величезну державу. Кожний князь повинен був поїхати і вклонитися хану
Батию, щоб отримати грамоту — дозвіл на володіння. За це посилав потім
ханові данину: великі суми грошей, срібло, золото та інші дорогі
подарунки. Думаючи про майбутнє своєї держави, князі почали одружувати
своїх дітей з тим, щоб об’єднати держави, зміцнити їх і вести боротьбу з
татарами.
Згодом галицькі бояри запросили на престол князя Юрія, сина польського
князя Тройдена й української княгині Марії (онуки Данила Галицького).
Юрій оженився з донькою литовського князя Гедіміна, а свою дочку віддав
заміж за литовського князя Любарта. Так Галицько-Волинська держава
об’єдналася з Литвою.
Польські королі налякалися, що Литва разом з українськими землями набере
такої сили, що зможе завоювати Польщу. Польський король Казімєж Великий
пішов походом на Галичину і здобув Львів, а потім і частину Волині.
Відтепер Литва та Польща почали змагатися за українські землі, щоби
панувати над ними. Відтоді Україна втратила свою самостійність. А
простому люду стало жити дуже важко.
ІІ. Розширення додаткової можливості пізнавального інтересу на екскурсії
1-й учень. Скрутно жилося українському народові під пануванням чужих
володарів, бо скрізь на Україні було заведено панщину. Селяни працювали
на панській землі, бо всю землю отримали у власність великі пани —
вельможі. Разом із землею власністю пана став і селянин, який жив на цій
землі. Селянин (якого прозвано «холоп») зовсім не мав свободи. Пан міг
його продати або вбити, навіть подарувати, і годі було з паном судитися,
бо й суддями стали ті ж самі вельможі.
2-й учень. Деякі волелюбні люди в селах не могли стерпіти такої неволі.
Вони кидали все й утікали у степи за Дніпрові пороги. Там не було ані
сіл, ані міст, не було жодної влади. То ж ті люди гуртувалися по сто і
по тисячі, здобували собі зброю й полювали на дикого звіра, а на зиму
верталися крадькома в села. Але пізніше гуртувалися у великі військові
загони, вибирали собі своїх отаманів і жили разом.
3-й учень. Ці люди називалися «козаки» — може, від татарського слова
«кайдак», що означає «вільний чоловік», «безстрашний вояк». А що козаки
жили за порогами Дніпра, то їх називали також запорожцями. Усього по
Дніпру, у межах земель запорозьких козаків, було 265 островів.
Найбільший острів називався Січ, або Січовий Кіш, бо він був
відгороджений (відсічений) навколо наче кіш і до нього не було приступу.
У тій Січі козаки зимували та відпочивали. Є також думка, що назва «Січ»
походить від слова «сікти», тобто «рубити», і первісно означало
укріплення з дерева та хмизу. Разом із цією назвою вживалася й інша —
«Кіш».
4-й учень. Для багатьох козакування перетворилося на постійне заняття.
Магнати, міські старости боялися козаків і залучали їх як безстрашних і
надійних оборонців від татар. Об’єднав усіх козаків канівський староста
Дмитро Вишневецький, званий козаками також Байдою. Він походив з роду
давніх українських князів з міста Вишневця на Волині. Йому дуже
подобалися войовничі та лицарські козаки, і він прибув до козаків, а
вони його вибрали своїм отаманом, або батьком чи кошовим, так називали
козаки Байду. Про нього складено багато легенд, балад, пісень.
Послухайте одну з них, і ви побачите, як любили Байду.
5-й учень.
Славне військо запорізьке
Ти, наш лицарю, зібрав,
На острові, на Хортиці
Січ преславну збудував.
Даром славне товариство
Облягав татарський хан,
Лютий мусів завернути —
Не страшний нам бусурман!
Перший ти вказав козацтву,
Як топтать до слави шлях:
Йти за море, ріки, гори,
Не сидіти на степах.
Та Молдавію звільнити,
Байдо, не щастить тобі,
Нищить вчасно підла зрада
Славні заміри твої
Під руками ворогів,
Але віри, ні народу
Відректися не хотів.
То за тебе, наш князю,
Весь народ славить в піснях.
Хто за рідний народ гине,
Той живе й по ста віках!
6-й учень. Дмитро Вишневецький дійшов розумного висновку: щоби
перемагати, треба відбиватися від нападників не під своєю хатою, а вийти
назустріч і не допускати ворогів до рідних міст і сіл. Тож і вибрав дуже
зручне місце за дніпровими порогами на острові Мала Хортиця. Так у
1552–1554 роках була заснована козацька фортеця Запорозька Січ.
Подивіться, ось перед вами макет цієї фортеці. Коло неї були окопи,
вали, а всередині дзвіниця, що в неї гармати ставилися. У центрі —
церква, а навколо курені — великі хати, в яких жили по скільки там сот
чоловік. Жили козаки також у землянках. Їх запорожці ніколи не замикали:
хто хоче, той і заходь, їж, пий, спочивай. Хто побуває — хрест серед
землянки поставить — значить, були гості й дякують господареві.
7-й учень. Сюди міг прийти кожен чоловік-християнин. Тут усі були рівні.
Байда Вишневецький продумав і державний устрій. На загальних зборах
обирали та звільняли керівників — гетьмана чи отамана, писаря, обозного,
суддю. Обирали всі гуртом. Як добрий вояка, то й обирають, і шанують, як
батька діти. Старшин усі поважали та слухали: і ті, що в Січі жили, і
ті, що по степах, бо тільки там життя добре, де розумні поради слухають
та один одного поважають.
8-й учень. Різний народ приходив до козаків: і грамотні, і ті, в яких
життя було таке, що не до грамоти. Найрозумніших і письменних обирали
писарями (показує розмальовку). Знали вони, що було на світі, що буде,
бо мали при собі таку книжку, що кого би що не спіткало на світі, яка би
доля не трапилась, то все було в тій книжці записано. Жили ці люди в
достатку й пошані, бо поважали і поважають розум на землі запорозькій.
У них були свої атрибути влади (показує на стенді): клейноди, печатки.
Ось вони перед вами, подивіться — булава, хоругва, бунчук, …
9-й учень. Січ стала відома далеко за межами України. Європейські
володарі відряджали сюди своїх послів, запрошували запорозьких козаків
спільно виступити проти султанської Туреччини. Зокрема 1594 року за для
цього на Січ приїздив посол німецького імператора Еріх Лясота.
10-й учень. Я розповім, як козаки жили.
Запорожці — народ старовинний, волелюбний. Жили вони не так, як ми:
жінок на Січі в них не було, бо вводити жінку на Січ, хоч би й рідну
матір, заборонялося. Сорочки, штани самі прали, самі латали, самі й
куховарили. Їли, що Бог дасть: і хліб святий, і рибу, і м’ясо. Скотини в
них було чимало, доглядали, продавали. Харчі та тютюн підкупляли.
Військо добре вдягалося, а так по достатках жили (показує стенд, на
якому відображується одяг, в якому ходили на Запорозькій Січі).
11-й учень. Запорожці — народ, що нічого не боїться — ні меча, ні праці.
Були серед козаків люди різні: шевці, кравці, ковалі (показує
розмальовку), гончарі, столяри. Були й лікарі такі, що рани лікували,
від гадюк відшіптували. Розводили вони і городину: капусту, кавуни,
дині, огірки, тютюн. Земля була вільна, спільна, степів не ділили. Де
живеш, там і володій, хліб засівай, землянку копай, працюй та живи.
12-й учень. Як було зготують у Січі обід (показує розмальовку), то
кухарі ставлять їжу на низенький столик у дерев’яних ваганках. Прийдуть
козаки з отаманом обідати, помоляться Богу й починають трапезувати. Як
кухарі розносять рибу, то голови за звичаєм складають перед отаманом.
Пообідавши, моляться Богові, кланяються один одному й отаманові та
дякують кухареві. Виходячи, отаман і всі козаки клали по копійці та
розходились, куди кому треба. Кухар забирав гроші й купував на базарі
харчі на завтрашній обід. Варили тричі на день у мідних казанах на
плитах, вкопаних у землю.
13-й учень. Козаки — народ любо глянути: кремезні, вусаті, браві… Голови
голили… Та ще й таку моду дивну мали: чуприну носили, та таку довгу, що
на вухо намотували. А одяг, одяг такий: жупани, пояси, шапки, сап’яни на
них дорогі, по боках у кожного пістолі, шабля (показує на стенді), а на
конях як їздили! Заскочать, пригнуться й летять степом орли запорозькі.
Коней добрих мали, гладких і важких не тримали. Дорогою їдуть — як мак
цвіте: і червоніє, і синіє. Попереду ватажок, за ним вірна джура, а далі
козаки — оборонці рідної землі, люди волі.
14-й учень. Мені хочеться розповісти вам про козацький дозор.
З ким тільки не билися вони, захищаючи рідну землю свою, вільне життя
від загарбників. Дні й ночі чатували дозорчі на дерев’яних спорудах, які
називалися «хвіругами» (показує розмальовку). Як побачать десь орду
ворожу, відразу підпалять «хвіругу»: гори, рідна, сповіщай братів! На
другій «могилі» побачать вогонь — і собі підпалять. Так мудрі козаки
лише за одну годину сповіщали весь край про наближення небезпеки. З усіх
боків ішли на лютого ворога запорожці. Так зустрінуть, що бусурмани
дорогу додому забудуть.
15-й учень. Я розповім, як козаки від ворогів ховалися.
Найважче доводилося тим запорожцям, які жили у степу. Здавалося — немає
козакам порятунку від ворогів, бо все видно далеко навкруги. Коні у
ворогів були швидкі, як вітер, але все-таки запорожцям удавалося
рятуватися. Добіжить козак до якоїсь степової річки чи озерця, — і вже
він у безпеці, виріже козак собі очеретину, зробить в її колінці дірочку
і, взявши до рота, пірне у воду з головою, лише очеретина гойдається над
водою (показує розмальовку). А її ж важко розгледіти серед осоки. Так
козак і сидить під водою, доки не підуть собі геть вороги.
III. Літературно-музична композиція
Діти виконують українську народну пісню «Їхав козак за Дунай».
Ти не згинеш, Україно!
І мова прадіда твоя,
Що кожне слово, як перлина,
Не вмре повік. І світ-зоря,
Твоя свята зоря засяє.
Поглянь — слов’янство оживає,
Докупи всіх синів скликає…
А то ж усе брати твої!..
Ні, не умре ніколи мова,
Якою син співає твій,
Якою люд скликав Підкова,
Богдан славетний і Палій,
Якою Січ буйна пишала,
Якою наш Кобзар співав,
Яка степи опанувала
І міліони об’єднала
Людей — братів!
Хто не чував
Пісень по селах вечорами —
І жартівливих, і сумних?..
То долю рідними словами
Народ виспівує у них.
О ні, Вкраїна не загине!
Коли народний океан
Співа, неначе той орган,
Є сила в нім — душа єдина.
Микола Чернявський
Учні виконують пісню, слова П. Воронька, мелодія українська народна «О,
Україно!».
Загадка
Де Дніпро наш котить хвилі,
Рве стрімкі пороги,
Там країна, вся зелена,
Славний край розлогий:
Там козацтво виростало.
Україно, Україно, славний край козачий!
Там, де Чорне море грає,
Буг, Дністер хвилюють,
Де шляхами, де степами
Чумаки мандрують,
За народ там і за віру
Ніс життя козак в офіру.
Україно, Україно, славний край козачий!
Там була і Січ лицарська,
Там були і гетьмани,
Їх затямив Дон і Кубань
Тямлять їх лимани.
Перед ними у Стамбулі
Крився турок в Едикулі.
Україно, Україно, славний край козачий!
В. Масляк
Учитель. Ви згадували сьогодні про те, що запорожці гарно співали та
чудово грали на бандурі. Зараз ми з вами почуємо чудовий козацький
інструмент — бандуру. До нас на урок прийшла учениця 6-в класу нашої
гімназії Ірина Сажко, яка зіграє для вас. Послухайте твір, який слухали
козаки. Називається він «Думи мої, думи» (слухання бандури).
Січ в поході
Ой по нашій Україні
То не води грають сині,
Не шумить так гай —
То козацтво йде завзяте
Волі-долі добувати,
Боронити край.
Хорогувці вітром мають,
Збруї ясні в сонці сяють,
А вогонь в очах —
А над ними ген горою
Сизий сокіл мчить стрілою
В піднебесний шлях.
Сокіл — птиця горда, сміла,
Бистре око, дужі крила,
Козаченька брат.
Не злякаться бурі, грому,
Не поклониться нікому,
Хто йому не в лад.
Грають сурми, вітер віє…
Шепчуть трави степовії,
Шовком стелять путь.
Перед ними ворог лютий,
Поза ними край закутий,
Сотки волі ждуть.
Марширують, збруя дзвонить,
Жива пісня тугу гонить
Із завзятих серць —
А з-під хмари ген високо
Сизий сокіл вцілив око
На козацький герць.
В. Лебедєва
Учитель. Послухайте іще один твір «Гуде вітер вельми в полі», який на
бандурі зіграє нам Ірина Сажко (звучить бандура).
Учитель.
Думи козацькі, діти, читайте,
Пісню козацьку не забувайте.
Мужність плекайте в собі, малюки,
Як це робили козаки.
Легенда «Де взялися запорожці»
Один богатир та поїхав у дорогу. Виїхав у дикий степ, дивиться — лежить
над дорогою голова, така розкішна та красива, видно, якийсь вояка поліг
у бою із другим. Під’їхав до неї богатир та й каже:
— Ех, воювала ти, буйна, воювала та й довоювалася!..
— Ні, — каже голова, — воювала я та й ще воюватиму!
— А, — каже подорожній, — так ти он яка…
Та взяв, під’їхав до чагарника, назбирав дров та й запалив голову…
Дивиться тоді на попілець, де саме лежала голова, — такий гарний, не
надивишся. Він узяв та зібрав його в хустину.
З’їздив куди треба, приїздить додому, поклав попіл на лаві та й вийшов з
хати. А в нього, у того богатиря, та була дочка вже доросла. Взяла вона
той вузлик з лави, розв’язала та й зачудувалася — таке гарне. «Ану,
візьму покуштую.»
Через рік народився в неї син, та такий же хороший, як голова була
хороша. От і росте той син, та такий хороший. Виріс уже чималий хлопчик.
Женуть отари пасти: женуть і діти, і дорослі. Дівчин хлопець, хоч і
малий був, дивиться, що женуть і діти, та й собі прохає матері, щоб його
відпустила погнати свою отару на пашу. Його пустили.
От і пасли вони гуртом, та все якось не було ладу між пастухами: які
більші, то менших ганяють та й ганяють завертати. А самі не дуже-то
завертають. От тоді той, дівчин хлопець, і каже:
— Давайте оберемо отамана, котрий нами керуватиме!
Усі з нього сміються — звісно, мале ж воно. А він на своєму: обирати та
й годі!
— Ну, — кажуть, — як же ми будемо обирати?
— Та так, — каже хлопець, — кожен хай крикне на жаб, що ось гудуть в
озері, хай замовкнуть. Кого послухають, той буде й отаманом.
Кричить один, гука другий, і так усі поодинці перекричали — нікого не
слухають. От тоді й сміються хлопцеві:
— Ану ж, гукни на них ти!
Він тоді підійшов до озера та як гукне: «Цитьте!» — так і заніміли жаби.
От тоді і став той хлопець отаманом, і такий лад настав між пастухами,
що всі не надивуються.
Лежить раз отаман у кучері, аж по дорозі йде якийсь чоловік, а кругом
шиї йому, чи то так Бог покарав, а чи поробив якийсь лихий чоловік, —
величезна гадина обвилася.
Отаман і не дивиться в той бік, де чоловік той іде, а сам гука на
хлопців:
— Ану, заверніть того чоловіка до мене!
Пішли, гукають:
— Іди, отаман кличе!
Той не хоче, а йде своєю дорогою. Прийшли хлопці до отамана.
— Не хоче, — кажуть.
— Підіть і скажіть, щоб неодмінно прийшов до мене.
Догнали, кажуть:
— Грізно звелів отаман, іди до нього!
Тоді подорожній вернувся, підходить до отамана. А цей як гукне на
гадюку:
— Ступай, — каже, — невіро, у свою сторону! Годі тобі християнську кров
ссати!
Гадюка впала на землю та й поповзла геть.
— А ти, чоловіче, йди собі, куди треба. Більше тебе вона не мучитиме.
А раз якось — то дуже провинився один хлопець перед усіма скотарями.
— Повісити його на коровиці! — каже отаман.
— Та хіба ж коров’як витримає? — питаються в нього.
— Вішайте, та й годі! — відмовляє він.
Підвісили… Тоді стали всі свого отамана боятися. «Це він — кажуть, — і
всіх нас може перевішати.» А далі змовились утікати від нього. Та тільки
куди хто не поткнеться втікати, аж воно вода кругом — не пускає. Нічого
робити, вертаються до отамана.
— Ех, — каже, — хлопці, тепер уже нам із вами в купі доведеться
доживати.
Та розіслав по воді повсть. А там розклав вогонь, щоб варити на повсті
кашу, потім посідали на повсті та й поїхали водою обирати собі місця, де
краще. Ото з тих пастухів і стали перші запорожці.
Учитель. Ви багато вже знаєте про козаків. А зараз ми прочитаємо з вами
оповідання Володимира Голобуцького «Кого боялися могутні султани», яке
вміщено на с. 333 нашої збірки «Добридень, школярику!», і дізнаємось, як
воювали козаки. Але спочатку давайте розберемо з вами нові слова, які
будуть зустрічатися в тексті. (Словникова робота за опорою. Звертаю
увагу на наголос.)
Корчма — перед корабля.
Стерно — кермо.
Кочети — гніздо для весла.
Лико — оброблена кора дерев.
Фальконет — гармата.
Фунт — міра ваги, яка дорівнює 409,5 грама.
Вервечкою — один за одним.
Гирло — місце, де річка впадає в море.
Провінція — віддалений від центра населений пункт.
Екіпаж — команда корабля.
Гавань — місце, пристосоване для стоянки та причалу суден.
Яничари — татарські воїни.
Сипахи — воїн із числа підкорених Туреччиною народів.
Резиденція — будинок, в якому живе хан.
Залога — охорона.
Щогла — це високій міцний стовп на судні, призначений для вітрил.
Читання тексту спочатку вчителем, потім учнями.
Бесіда
То якими були козаки?
Що ви дізналися про човни козаків?
IV. Слово гостям
Учитель. Діти, сьогодні до нас прийшли гості. Я запрошую до слова нашого
бібліотекаря Галину Гаврилівну.
Бібліотекар. Сподіваюся, що висловлю думку всіх присутніх на цьому
уроці, що ви добре підготувались до уроку, багато прочитали, дізналися
про Запорозьку Січ і запорожців. Я приготувала вам виставку книжок
(показує), які ви зможете взяти та поповнити свої знання, бо про козаків
можна говорити багато. Їх життя було дуже цікавим. То ж запрошую вас до
бібліотеки.
Учитель. У нас у гостях етнограф, історик, людина, яка займається
вивченням життя козаків, із об’єднання Українського козацтва під
керівництвом генерала Біласа, в яку входить наш гість — козак Тарас.
Йому надаю слово.
Гість. Любі діти! Ви з таким захопленням розповідали про козаків, що я
зрозумів — у нас є справжні козачата. Виростайте скоріш і вступайте до
Українського козацтва. Але для цього треба жити за заповідями козаків.
Ось що вони заповідали нащадкам:
1. Сміливі будьте, козачата.
2. Даруйте Україні вірність.
3. У старших вчіться захищати домівку рідну й людську гідність.
4. Не кажи «не вмію», а кажи «навчусь!».
5. Не плач, козаче, отаманом будеш!
6. Менший старшому вірний друг, а старший меншому — рідний батько.
7. Завжди цінуйте братерство і згоду, бо ви нащадки козацького роду.
(Роздає учням «Заповіді запорожців — нащадкам».)
Учитель. Ось і підійшов до кінця наш урок. У вас є завдання — вивчити
заповіді запорожців і втілити їх у життя. Сподіваюся, що на наступному
уроці ви розкажете, як зуміли виконати завдання козака Тараса.
Література:
1. Грищенко І. С., Караванова М. М., Лотоцький А. М. Гомін віків. Навч.
посібник з історії України для 5-го класу під редакцією М. М.
Караванова. — Київ: РВЦ «Проза», 1994.
2. Змієві вали. Українські легенди та перекази. — Київ: «Веселка», 1992.
3. Україно, нене моя! Сповідь: поезії, писанки. Збірник. Упорядкування
та примітки Олеся Шевченка. — Київ: «Веселка», 1993.
4. Добридень, школярику! Хрестоматія для позакласного та сімейного
читання. — Київ: «Інтерпрес ЛТД», 1997.
5. Дзвоник з минулого (за ред. Володимира Лучука). — Київ: «Веселка»,
1991.
6. Золотий колосок (за ред. Наталі Дзюбишиної-Мельник). — Київ:
«Освіта», 1994.
7. Олена Апанович. Розповіді про запорозьких козаків. — Київ: «Веселка»,
1993.
8. Біленко В., Король В., Слісаренко А. Моя Україно (подорож в історію).
— Київ: «Оберіг», 1994.
9. Сарафанова О. Буквар дубочок. — К.: Гомін, 1997.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
