Реферат на тему:
Екологічний стан країни та його державне регулювання
План
Основні джерела антропогенного забруднення навколишнього середовища та
необхідність його захисту
Органи державного управління охорони довкілля
Сучасні тенденції регулювання процесів природокористування і охорони
навколишнього середовища в Україні
1. ОСНОВНІ ДЖЕРЕЛА АНТРОПОГЕННОГО ЗАБРУДНЕННЯ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА
ТА НЕОБХІДНІСТЬ ЙОГО ЗАХИСТУ
Студенти мають знати, що основними джерелами антропогенного забруднення
середовища є виробники енергії (ТЕС, АЕС, ГРЕС, сотні тисяч котельних,
хімічні, нафтопереробні заводи, цементні, целюлозно-паперові
підприємства, екстенсивне перехімізоване сільськогосподарське
виробництво, військова промисловість і військові об’єкти, автотранспорт
і інші види транспорту, гірниче виробництво). Вони забруднюють довкілля
сотнями токсичних речовин, шкідливими хімічними полями, шумами,
вібраціями, теплотою.
Першоджерелом і першопричиною бурхливого розвитку глобальної екологічної
кризи є, як уважають міжнародні експерти, демографічний вибух, дуже
швидке зростання населення планети (на 1 жовтня 1999 р. — 6 млрд
жителів), що неодмінно супроводжується збільшенням темпів і обсягів
зниження природних шарів, нагромадження величезної кількості відходів
виробництва і побуту, забрудненням довкілля — глобальними кліматичними
змінами, хворобами, голодом, вимиранням.
У сучасних умовах у зв’язку з розвитком хімії, металургії, енергетики і
машинобудування, з появою сотень нових синтетичних та мінеральних
речовин і величезним їх нагромадженням стан справ докорінно змінився.
Наприклад, відходи від синтетичних пральних порошків, нафтопродукти,
важкі метали, нітрати, радіонукліди, пестициди та інші шкідливі речовини
не засвоюються мікроорганізмами, не розкладаються, а нагромаджуються
тисячами тонн у ґрунтах, водоймах і підземних водах. Протягом 90-х років
з початку ХХ століття з надр землі було видобуто корисних копалин
(мінеральної сировини) більше ніж за всю історію людства, починаючи з
палеоліту, причому значну частину сировини одержано за 25 останніх
років.
Тепер лише внаслідок спалювання паливних ресурсів в атмосферу планети
щорічно викидається понад 22 млрд тонн діоксиду вуглецю та понад 150 млн
тонн сірчаного газу. Щорічно світова промисловість скидає в річки понад
160 км3 шкідливих стоків, щорічно людством вноситься 500 млн тонн
мінеральних добрив і близько 4 млн тонн пестицидів, більша частина яких
осідає в ґрунтах та виноситься поверхневими водами в річки, озера, моря
та океани, в дуже значних кількостях нагромаджується в штучних
водосховищах, які живлять водою промислові центри. За останні 45 років
використання мінеральних добрив зросло в 43 рази, а отрутохімікатів — в
10 разів. Хоча за рахунок цього вдалося тимчасово підвищити врожайність
зернових та деяких інших культур удвічі, картоплі і буряків — на
15—20 %, однак багаторазово зросло й забруднення ґрунтів, ґрунтових вод
і вирощуваних продуктів. Тому в районах підвищеної хімізації сільського
господарства захворюваність дітей у 3—3,5 раза вище, ніж у районах з
мінімальною хімізацією.
Студенти мають знати, що в Україні металургійна промисловість зумовлює
близько третини забруднень атмосфери й природних вод. Останнім часом для
всіх великих міст України характерне зростання забруднення довкілля за
рахунок автотранспорту. Ця частка в середньому становить 55—75 %, а в
окремих районах міст може підвищуватись до 80—82 %. У місцях
розташування металургійної промисловості вона є головним джерелом
забруднення довкілля. Наприклад, Запорізьке об’єднання «Запоріжсталь»
щорічно викидає понад 150 000 тонн шкідливих забруднень в атмосферу
(понад 50 % викидів у місті). Разом з іншими промисловими
підприємствами, які через низький рівень технології виробництва й
відсутність ефективного устаткування для очищення газодимних і шкідливих
водних викидів перетворили Запоріжжя на одне з найбрудніших міст в
Україні. «Запоріжсталь» спричинила велику кількість професійних
захворювань, погіршення здоров’я населення, особливо дітей, підвищення
смертності.
Унаслідок спалювання великої кількості твердого палива поблизу
металургійних центрів нагромаджуються також такі шкідливі речовини, як
хлороводні, діоксан, вуглеводні, що мають мутагенні та канцерогенні
властивості, й переносяться з димами на відстані десятки й сотні
кілометрів. Забруднення довкілля постійно підвищується через токсичність
промислових і побутових відходів.
За кількістю промислового бруду на душу населення Україна посідає одне з
перших місць в Європі. Через це тут нині найнижча тривалість життя — 66
років, тоді як в Японії, Швейцарії, Ісландії та США — 75—79 років. Нині
в Україні смертність населення, особливо дітей, збільшилась.
Зонами екологічного лиха є понад 15 % її території, крім того, близько
40 % атомних електростанцій СНД розміщені на Україні, причому майже
100 % електроенергії Хмельницької й 90 % Ровенської АЕС йде на експорт.
В Україні функціонує 1700 шкідливих виробництв, 1000 з них — хімічні —
становлять особливу екологічну небезпеку, а майже третина розміщена в
межах рекреаційних зон. За показниками дитячої смертності Україна
посідає перше місце у світі, як і за показником кількості онкологічних
захворювань.
За захворюваністю жителів трьох десятків найбільш забруднених
промисловими викидами міст України Київ посідає перше місце. Через
велику забрудненість території не можна вживати навіть лікарські
рослини, бо в них підвищений вміст токсичних речовин. Дедалі більші
площі вздовж доріг України мають вилучатись з сільськогосподарського
використання через дуже велику забрудненість ґрунтів, що становитиме
близько 3 млн га.
Нині в Україні виявлено багато сотень районів, ділянок і об’єктів, де у
воді, повітрі й ґрунтах унаслідок аварій, випробувань, витікань значно
перевищений ГДК нафтопродуктів — також дуже шкідливих речовин. Це райони
аеродромів і їх нафтобаз (цивільних і військових), території всіх інших
нафтобаз, нафтосховищ, нафтопереробних заводів, нафтових свердловин,
автостоянок, автозаправок, окремі ділянки нафтопроводів. Деякі райони,
де екологічна ситуація через забруднення нафтопродуктами стала
критичною, вже відомі в усій Україні та за її межами — Лисичанський,
Херсонський та інші нафтопереробні заводи, території військових
аеродромів біля Білої Церкви та Узина, райони Борислава, Долини в
Прикарпатті та Шебелинки на Полтавщині; в цих місцях нафтою пропахло не
лише повітря, вона нагромаджується в колодязях, ярах, підземних водах,
льохах. Вона не тільки отруює, а вже стала вогненебезпечною.
Під час згоряння 1 кг етилованого бензину в атмосферу викидається
близько 1г свинцю (його ГДК у повітрі має не перевищувати 0,0007 мк на
1 м3). Ця кількість може отруїти на рівні ГДК близько 1 400 000 м3
повітря. Кожен автомобіль за рік збіднює атмосферу на 4350 кг кисню і
насичує її 3250 кг вуглекислого газу.
Найпоширенішими шкідливими газовими забруднювачами є сірчаний і
сірчистий ангідриди, оксиди азоту, бензпірену, аміак, сполуки хлору,
фтору, сірководень, вуглеводні, оксиди вуглецю. Серед твердих часток
промислових димів найпоширеніші — частки вугілля, золи, сульфатів та
сульфідів металів (заліза, свинцю, міді, цинку тощо), кремнезему,
хлоридів, сполук кальцію, натрію, фосфору. У димах містяться також пари
основних кислот, ртуті, феноли.
До основних антропогенних забруднювачів довкілля, крім шкідливих
речовин, які викидаються промисловими підприємствами, пестицидів і
мінеральних добрив, що застосовуються в сільському господарстві,
забруднень від усіх видів транспорту, належать також різні шуми від усіх
видів транспорту, виробництва, йонізуюче випромінювання, вібрації,
світло-теплові впливи.
Таким чином, необхідність охорони навколишнього природного середовища та
вжиття ефективних заходів щодо раціонального використання ресурсів
біосфери випливає також з міжнародного характеру цієї проблеми,
національних особливостей розвитку господарства і культури всіх країн та
народів усього світу.
Раціональне природокористування — це соціально-економічний процес, з
допомогою якого залучається в господарський обіг природно-ресурсний
потенціал як матеріальна основа розширеного відтворення, сприяє
реалізації основного економічного закону, впливає на темпи економічного
зростання, забезпечує охорону навколишнього природного середовища від
забруднення і створює нормальні умови для функціонування ефективних
систем життєдіяльності.
Екологічні проблеми в Україні за останні 3—4 роки практично не
розв’язуються, окремі з них стають дедалі гострішими. Система
організації управління природокористуванням, охороною навколишнього
середовища, контролю за цими процесами, що формувалися за
адміністративно-командної системи й державної власності на всі
національні багатства, виявилася неспроможною здійснювати ефективне
екологічне регулювання розвитку продуктивних сил суспільства,
розв’язання складних екологічних та економічних проблем.
Отже, виникає запитання: як діяти у сфері екології на сучасному етапі,
особливо зважаючи на гостроту економічної кризи і проведення докорінних
соціально-екологічних реформ?
Тут можливі два варіанти. Перший — іти шляхом деякої модернізації та
вдосконалення існуючої системи управління, а другий — створити
принципово нову систему управління і регулювання у сфері
природокористування та охорони природи, яка б повною мірою включала й
ринкові механізми. На нашу думку, другий варіант має ряд істотних
переваг, бо саме ринок може бути використаний для обмеження руйнівної
дії суспільства щодо навколишнього середовища через застосування гнучкої
системи товарно-грошових відносин. Досвід країн з ринковою економікою
переконує в тому, що ринкові механізми за належного контролю та
регулювання з боку держави за дотриманням вимог екологічного
законодавства забезпечить сприятливіші умови для природо- та
ресурсозбереження, застосування екологічно безпечних технологій і
методів господарювання тощо, ніж жорстоке планово-адміністративне
примушення.
2. ОРГАНИ ДЕРЖАВНОГОУПРАВЛІННЯ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ
Студенти мають знати, що для ефективного екологічного регулювання в
Україні існує система органів управління — це юридично відособлені
державні, самоврядні і громадські інституції, вповноважені здійснювати
організаційно-розпорядчі, координаційні, консультативні,
організаційно-експертні, контрольні та інші функції в галузі
забезпечення екологічної безпеки, ефективного використання природних
ресурсів і охорони навколишнього природного середовища.
Системи органів управління в галузі охорони навколишнього природного
середовища включає:
1. Органи загального державного управління.
2. Органи спеціального державного управління.
3. Органи місцевого самоврядування.
4. Органи громадського управління.
Органи державного управління з регулювання відносин щодо охорони
навколишнього природного середовища отримали такі повноваження.
Верховна Рада України: визначає основні напрями державної політики в
галузі охорони природного середовища; затверджує державні екологічні
програми; визначає правові основи регулювання відносин у галузі охорони
навколишнього природного середовища; приймає рішення про припинення
діяльності підприємств і об’єктів у разі порушення ними законодавства
про охорону навколишнього природного середовища; визначає повноваження
Рад народних депутатів, порядку організації та діяльності органів
управління в галузі охорони навколишнього середовища, використання
природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки; встановлює
правовий режим зон надзвичайної ситуації, статусу потерпілих громадян та
оголошення таких зон на території республіки.
Верховна Рада Автономної Республіки Крим: визначає порядок організації
та діяльності органів управління в галузі охорони навколишнього
середовища і використання природних ресурсів; визначає повноваження Рад
народних депутатів у галузі охорони навколишнього середовища і
раціонального використання природних ресурсів; забезпечує реалізацію
екологічної політики України, екологічних прав громадян; затверджує
екологічні програми; організує вивчення навколишнього середовища;
створює і визначає статус позабюджетних, резервних, у т. ч. валютних
фондів для фінансування програм та інших заходів щодо охорони
навколишнього середовища; приймає рішення про організацію територій та
об’єктів, що підлягають особливій охороні, встановлює додаткові
категорії; припиняє діяльність підприємств у разі порушення ними
законодавства про охорону навколишнього середовища; встановлює в разі
потреби нормативи екологічної безпеки, більш суворі, ніж ті, що діють в
цілому на території України.
Кабінет Міністрів України: здійснює реалізацію визначеної Верховною
Радою України екологічної політики; забезпечує розробку державних,
республіканських, міждержавних і регіональних екологічних програм;
координує діяльність міністерств, відомств, інших установ та організацій
України у питаннях охорони навколишнього середовища; встановлює порядок
розробки та затвердження екологічних нормативів, лімітів використання
природних ресурсів, викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє
природне середовище, розміщення відходів; встановлює порядок визначення
плати та її граничних розмірів за користуванням природними ресурсами,
забруднення навколишнього природного середовища, розміщення відходів,
інші види шкідливого впливу на нього; приймає рішення про організацію
категорій та об’єктів природно-заповідного фонду країни; організує
екологічне виховання та екологічну освіту громадян; приймає рішення про
зупинення або припинення діяльності підприємств, установ і організацій,
незалежно від форм власності та підпорядкування, в разі порушення ними
екологічного законодавства.
Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної
безпеки України та його органи на місцях: здійснюють комплексне
управління в галузі охорони навколишнього природного середовища в
країні, проводять єдину науково-технічну політику з питань охорони
навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів,
координують діяльність міністерств, відомств, підприємств, установ і
організацій у цій галузі; ведуть державний контроль за використанням і
охороною земель, надр, поверхневих і підземних вод, атмосферного
повітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, морського
середовища та природних ресурсів територіальних вод, континентального
шельфу і виключної (морської) економічної зони держави, а також за
додержанням норми екологічної безпеки; забезпечують роботу державної
екологічної інформаційної системи; затверджують нормативи, правила,
беруть участь у розробці стандартів щодо регулювання використання
природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища від
забруднення та інших шкідливих впливів; здійснюють державну екологічну
експертизу; одержують безплатно від міністерств, відомств, підприємств,
установ та організацій інформацію, необхідну для виконання покладених на
них завдань; видають дозволи на захоронення (складування) промислових,
побутових та інших відходів, викиди шкідливих речовин у навколишнє
природне середовище та спеціальне використання природних ресурсів,
відповідно до законодавства України; обмежують чи зупиняють діяльність
підприємств і об’єктів незалежно від їх підпорядкування та форм
власності, якщо їх експлуатація здійснюється з порушенням законодавства
про охорону навколишнього природного середовища, вимог дозволів на
використання природних ресурсів, з підвищенням лімітів, викидів, скидів
забруднюючих речовин; подають позиви про відшкодування збитків і втрат,
заподіяних унаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього
природного середовища; складають протоколи та розглядають справи про
адміністративні правопорушення в галузі охорони природного середовища й
використання природних ресурсів; керують заповідною справою, ведуть
Червону книгу України; координують роботу інших спеціально вповноважених
органів державного управління в галузі охорони навколишнього природного
середовища та використання природних ресурсів; здійснюють міжнародне
співробітництво з питань охорони навколишнього природного середовища,
вивчають, узагальнюють і поширюють міжнародний досвід у цій галузі,
організують виконання зобов’язань України відповідно до міжнародних угод
з питань охорони навколишнього природного середовища.
Місцеві Ради народних депутатів у галузі охорони навколишнього
природного середовища здійснюють певні повноваження:
забезпечують реалізацію екологічної політики України, екологічних прав
громадян;
дають згоду на розміщення на своїй території підприємств, установ і
організацій;
з урахуванням екологічних вимог затверджують проекти планування і
забудови населених пунктів, їх генеральні плани та схеми промислових
вузлів;
видають і скасовують дозволи на відособлене спеціальне використання
природних ресурсів місцевого значення;
затверджують місцеві екологічні програми;
організують вивчення навколишнього природного середовища;
створюють і визначають статус позабюджетних, резервних, у тому числі й
валютних фондів для фінансування програм та інших заходів щодо охорони
навколишнього природного середовища;
організують у разі необхідності проведення екологічної експертизи;
затверджують інформування населення про стан навколишнього природного
середовища;
організовують роботи з ліквідації екологічних наслідків аварії,
залучають до цих робіт підприємства, установи та організації, незалежно
від їх підпорядкування та форми власності, і громадян;
приймають рішення про організацію територій та об’єктів
природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що
підлягають особливій охороні;
здійснюють контроль за додержанням законодавства про охорону
навколишнього природного середовища;
припиняють господарську діяльність підприємств, установ і організацій
місцевого підпорядкування, а також обмежують чи припиняють (тимчасово)
діяльність не підпорядкованих Раді підприємств, установ та організацій у
разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного
середовища;
координують діяльність відповідних спеціально вповноважених державних
органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища
та використання природних ресурсів на території місцевої Ради народних
депутатів.
Виконавчі і розпорядчі органи місцевих Рад народних депутатів:
здійснюють реалізацію рішень відповідних Рад народних депутатів;
координують діяльність місцевих органів управління, підприємств, установ
і організацій, розташованих на території місцевої Ради народних
депутатів, незалежно від форм власності та підпорядкування;
організують розробку місцевих екологічних програм;
визначають нормативи плати і розміри платежів за забруднення
навколишнього середовища та розміщення відходів;
затверджують для підприємств, установ та організацій ліміти використання
природних ресурсів, за винятком ресурсів республіканського значення,
ліміти викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне
середовище, за винятком викидів і скидів, що призводить до забруднення
природних ресурсів республіканського значення або навколишнього
природного середовища за межами території цієї Ради народних депутатів,
та ліміти розміщення відходів;
організують збирання, переробку, утилізацію і захоронення промислових,
побутових та інших відходів на своїй території;
формують і використовують місцеві позабюджетні фонди охорони
навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів;
забезпечують систематичне та оперативне інформування населення,
підприємств, установ та організацій і громадян про стан навколишнього
природного середовища, захворюваності населення;
організують екологічну освіту та екологічне виховання громадян;
приймають рішення про організацію територій та об’єктів
природно-заповідного фонду місцевого значення.
Громадське управління в галузі охорони навколишнього природного
середовища здійснюється громадськими об’єднаннями, якщо така діяльність
передбачена їх статутами, зареєстрованими відповідно до законодавства
України. Громадські природоохоронні об’єднання мають право:
розробляти і пропагувати природоохоронні програми;
утворювати громадські фонди охорони природи за погодженням з місцевими
Радами народних депутатів за рахунок власних коштів і добровільної
трудової участі членів громадських об’єднань, виконувати роботи з
охорони та відтворення природних ресурсів, збереження та поліпшення
стану навколишнього середовища;
брати участь у проведенні спеціально вповноваженими державними органами
управління в галузі охорони навколишнього середовища перевірок виконання
підприємствами, установами та організаціями природоохоронних планів і
заходів;
проводити громадську екологічну експертизу, обнародувати її результати і
передавати їх органам, уповноваженим приймати рішення;
одержувати у встановленому порядку інформацію про стан навколишнього
середовища, джерела його забруднення, програми і заходи щодо охорони
навколишнього середовища;
виступати з ініціативою проведення референдумів із питань, пов’язаних з
охороною природи, використанням природних ресурсів та забезпеченням
екологічної безпеки;
вносити до відповідних органів пропозиції про організацію території та
об’єктів природно-заповідного фонду.
Метою управління в галузі охорони навколишнього середовища є реалізація
законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки,
забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони
навколишнього середовища, раціонального використання природних ресурсів,
досягнення узгодженості дій державних і громадських органів.
3. СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РЕГУЛЮВАННЯ ПРОЦЕСІВ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ І ОХОРОНИ
НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА В УКРАЇНІ
Вивчаючи це питання, студенти повинні знати, що державне екологічне
регулювання — це система активних законодавчих, адміністративних і
економічних заходів і важелів, які використовують державні органи
різного рівня для примушення, економічного спонукання і матеріального
стимулювання забруднювачів навколишнього середовища до запобігання,
обмеження або усунення викидів у природні і техногенні середовища
забруднюючих речовин.
Роль методів державного регулювання системи захисту навколишнього
середовища є дуже неефективною, і тому необхідний пошук нових
взаємоприйнятних форм державного і ринкового регулювання. Як свідчить
досвід, у жодній із країн світу держава не може повністю взяти на себе
тягар витрат на природоохоронні потреби. Необхідно ще й об’єднання
капіталу недержавних структур, яким потрібно працювати на охорону
навколишнього середовища.
Обмеженість бюджетних можливостей держави вимагає їх умілого
використання для нейтралізації найнебезпечніших для людини і
навколишнього середовища ризиків. Необхідно вже сьогодні чітко визначати
витрати і вигоди нової екологічної політики, прагнути до повної
інтеграції екологічної та економічної політики в усіх галузях народного
господарства, залучення екологічних факторів у ринкову систему.
Сьогодні, щоб забезпечити необхідні фінансові ресурси, крім державних
субсидій, потрібно задіяти й так звані ринкові фактори (екологічне
страхування, регіональні системи управління якістю навколишнього
середовища тощо). Тому зараз важливе осмислення досвіду як провідних
країн світу, так і колишніх соціалістичних країн у сфері оптимізації
державних і ринкових форм регулювання природоохоронної діяльності.
Загальним для всіх країн колишньої соціалістичної орієнтації явищем
сьогодні є поглиблення економічної і політичної кризи, незалежно від
того, в яких би формах вона не проявлялася. Це так чи інакше веде до
зміни деяких пріоритетів у екологічній політиці.
Для створення нового механізму охорони навколишнього середовища
необхідне вивчення світового досвіду щодо регулювання сучасного
виробництва й охорони природи. Аналіз даних процесів у країнах з
розвинутою ринковою системою засвідчує, що природокористування
відігравало важливу роль у становленні структури господарства цих країн.
На перших етапах розвитку природокористування ігнорувалося. Необхідно
було врегулювати суперечності між виробництвом, яке розширюється, і
екологічними проблемами. Це спонукало створення системи врахування
екологічного фактора в процесі господарської практики;
ресурсозбереження; включення природокористування в систему
державно-монополістичного регулювання економічної діяльності, в тому
числі розробку і впровадження природоохоронних стимулів у господарський
механізм.
За умов ринкових перетворень сучасна економіка, що характеризується
великомасштабними структурними змінами, змушена інтенсивно шукати нові
шляхи регулювання взаємовпливу господарської діяльності і навколишнього
середовища. Останніми роками дедалі більша кількість підприємців
усвідомлює загальну необхідність посилення охорони навколишнього
середовища, незважаючи на те, що екологічні заходи є дорогими і потрібні
великі інвестиції для їх здійснення.
Необхідність державної участі у розв’язанні екологічних проблем
зумовлюється також тим, що вони вже не можуть бути «зняті» в межах
окремої країни. Забруднення природного середовища набуває міждержавних,
планетарних масштабів. Міжнародні аспекти екологічних проблем можна
визначити як конфлікт між глобальним характером екологічної кризи, з
одного боку, і відсутністю глобального суспільного механізму регулювання
національних екологічних дій, з іншого.
Найважливішим фактором симбіозу державних і ринкових форм екологічного
регулювання є вироблення найбільш дійових форм економічних інструментів,
що включають, у свою чергу, або фінансовий трансферт — між забруднювачем
і суспільством (податки, платежі, фінансова допомога, кредити на
обмеження викидів тощо), або реальну нову ринкову систему (платні
дозволи на викиди, квоти, допуски чи граничні показники рівня
забруднюючого викиду для конкретних забруднювачів, які після
встановлення владою можуть бути об’єктом купівлі-продажу). Платні
дозволи створюють для забруднювачів стимул до зменшення своїх викидів до
рівня, нижчого від встановлених меж, з тим, щоб продавати різницю між
реальним і дозволеним викидами іншим забруднювачам, які тим самим
отримують право на більший обсяг викиду забруднюючих речовин, ніж було
встановлено спочатку.
Сьогодні як для приватного підприємництва, так і для державної структури
існують труднощі у визначенні ціни складових навколишнього середовища.
Переважає думка, що платежі за забруднення лише дозволяють винуватому в
забрудненні купити право забруднювати, тому більш придатним інструментом
є пряме регулювання. Навколишнє середовище є об’єктом, здатним витримати
певний рівень забруднення, і тому завдання полягає в тому, щоб
забезпечити неперевищення цього рівня.
При формуванні загальної стратегії природокористування держава гарантує
певний рівень дії економічного механізму забезпечення ресурсозберігаючої
оцінки природних ресурсів. Існують два основні підходи до економічної
оцінки цих ресурсів. Один із них ґрунтується на теорії трудової
вартості, згідно з якою природні ресурси, не будучи продуктом праці, не
мають вартості та її грошового вираження — ціни. Інший підхід спирається
на можливість визначення ціни на природні ресурси на основі теорії
диференціальної ренти. Економічній оцінці підлягають ті елементи
природи, які пов’язані з виробничими відносинами. Тільки ресурсна
частина природного середовища прилягає до народного господарства,
підключається до функціонування державного економічного механізму.
Оцінюючи з економічних позицій природні ресурси, слід підкреслити, що
економічна оцінка — це не абсолют, притаманний якому-небудь предмету чи
явищу, а відображення його значущості в процесі суспільно корисної
діяльності.
Світова практика засвідчує: найбільш дійовими методами є ті, що
справляють вплив як на ринок шляхом трансформації зовнішніх витрат (по
компенсації збитку) у внутрішні (тобто витрати щодо відвернення
забруднень, які включаються у собівартість), так і на ціну товарів, отже
— і на їх конкурентоспроможність. Витрати на компенсації збитку або
соціальні витрати відображають ефект, що справляє вплив на третю особу,
яка безпосередньо не споживає даний продукт. Необхідно, щоб винуватий у
забрудненні компенсував ці затрати у вигляді платежу за забруднення чи
екологічного податку.
Держава має можливість сама регулювати виплати за забруднення, обираючи
одну з форм — стандартну або розширену. Згідно з першою, забруднювач
відшкодовує витрати з виконання природоохоронних заходів, приписуваних
природоохоронним законодавством. Згідно з другою, забруднювач, крім
указаних витрат, має відшкодовувати потерпілим від забруднення завданий
їм збиток.
На сучасному переломному етапі розвитку України роль держави у
природоохоронній сфері повинна досягти рівноваги з методами ринкового
регулювання. Впровадження економічних заходів, посилення ролі державного
регулювання можуть сприяти впровадженню безвідходних технологій;
зменшенню витрат державного і місцевих бюджетів за рахунок перекладання
тягаря екологічної відповідальності на підприємства; економічному
витрачанню ресурсів унаслідок зміни поведінки споживачів і впровадження
замкнутих технологічних процесів; переорієнтації інвестування на
екологічні цілі; підвищенню ефективності адміністративного екологічного
регулювання.
Раціональне та екологічно врівноважене природокористування в Україні
може бути досягнуте лише за умов послідовної поетапної реалізації
стратегії екологічного спрямування соціально-економічного розвитку та
мобілізації науково-технічного й економічного потенціалів держави на
подолання екологічної кризи. В основу зазначеної стратегії мають бути
покладені такі принципи:
пріоритет екології над економікою, екологічних критеріїв, показників та
вимог над економічними;
раціональне поєднання ринкових і державних економічних та
адміністративних важелів регулювання природокористування й екологічних
відносин;
оптимальне поєднання галузевого і територіального управління
природокористуванням та природоохороною, перенесення центра ваги й
відповідальності за розв’язання ресурсно-екологічних проблем на місцеві
органи влади та управління;
інтеграція екологічного й економічного підходів до розвитку та
розміщення продуктивних сил у єдиний еколого-економічний підхід шляхом
розробки та застосування науково обґрунтованих еколого-економічних
стандартів, нормативів і показників.
Сьогодні найбільш актуальним і проблематичним питанням є врахування
екологічних факторів у процесі приватизації. Згідно із законодавством
про приватизацію в Україні екологічна складова не є основоположною і не
враховується взагалі, тобто капітал приватизованих підприємств не
регулюється вартістю відвернутого і фактичного забруднення повітря,
земельних, водних, лісових та інших природних ресурсів. У країнах, де
швидкими темпами йде приватизація, питання про відповідальність за
забруднення навколишнього середовища має особливе значення.
Відповідальність за стан навколишнього середовища виникає в процесі
приватизації у зв’язку з іноземними інвестиціями. Іноземні інвестори
висловлюють занепокоєність можливістю несподіваних додаткових витрат
через необхідність захисту навколишнього середовища в ході
функціонування підприємств.
У процесі приватизації відповідальність за забруднення навколишнього
середовища поки що не є серйозною проблемою для індивідуальних
власників. Нові власники підприємств намагаються звести до мінімуму
ризик відповідальності за стан навколишнього середовища. Для іноземних
інвесторів і нових власників основною проблемою залишається визначення
попередньої та дійсної вартостей шкоди, завданої природі. Нові власники
повинні отримати компенсацію за витрати по усуненню вже існуючих
забруднень, проте вони несуть відповідальність за функціонування і
екологічність виробництва.
Література
Витренко Н. М. Социальная инфраструктура Украины: Оценка уровня и
перспектив развития. — К.: Наук. думка, 1993.
Гайдуцький П. І., Подолєва О. Е. Фінансування соціальної політики. — К.:
УАДУ, 1995.
Государственное регулирование экономики и социальный комплекс / Под.
ред. проф. Т. Г. Морозовой. — М.: Финстат-информ, 1997.
Гриненко А., Кожан Т. Соціальний захист і боротьба з бідністю за умов
переходу до ринку // Україна: Аспекти праці. — 1997. — № 5.
Громадське харчування на сьогодні // Баланс. — 1998. — № 34.
Данилишен Б. Сучасні тенденції регулювання процесів природокористування
в Україні // Економіка України. — 1996. — № 11.
Державна програма охорони навколишнього природного середовища і
раціонального використання природних ресурсів України (концептуальний
варіант). — К., 1995.
Економіка міст / За заг. ред. В. Макуха. — К.: Основи, 1997.
Економіка охорони здоров’я. — К.: Здравреформ, 1995.
Економіка України / За ред. доц. Б. Ф. Заблоцького. — Львів: ЛБК НБУ,
1997.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
