Реферат на тему
Економічна система суспільства
План
Економічна система:сутність, структурні елементи і критерії класифікації
Продуктивні сили як матеріальна основа економічної системи
Економічні відносини як соціальна форма і спосіб організації економічної
системи
Типи економічних систем та критерії їх класифікації
Література Економічна система:сутність, структурні елементи і критерії
класифікації
Сутність і основні структурні елементи економічної системи. Класифікація
економічних систем та її критерії.
Сутність і основні структурні елементи економічної системи. Економічна
система — це об’єктивна єдність закономірно пов’язаних між собою явищ і
процесів економічного життя. Вона характеризується багатогранністю, усі
її елементи перебувають в органічному взаємозв’язку один з одним і не
існують поза її межами. Функціональна подібність до живого організму
надає елементам економічної системи органічної цілісності. Цим дана
система відрізняється від інших, так званих сумативних систем, що
складаються з об’єктів, кожний з яких більш чи менш автономний і може
існувати поза зазначеною цілісністю. Якісна однорідність системи не є
абсолютною. Вона допускає і передбачає появу елементів нової якості, що
відповідають етапам зрілості продуктивних сил і виробничих відносин.
Економічна система включає такі елементи: 1) провідний тип власності на
ресурси; 2) основні групи суб’єктів суспільного виробництва і відносини
між ними; 3) економічну форму результатів виробництва; 4) принципи
організації виробництва, розподілу, обміну і споживання; 5) загальні
економічні закони. У літературі така структура економічної системи
розглядається, як правило, через призму взаємозв’язку продуктивних сил,
виробничих відносин (соціально-економічних, організаційно-економічних)
та надбудовних відносин у тій їх частині, яка «обслуговує» економіку
через формування «стереотипів» господарської поведінки людей. У даному
разі класифікація економічних систем базується на такому критерії, як
домінуючий тип (форма) власності.
Слід зауважити, що підхід до системного аналізу економічних процесів,
побудований на характері власності, не дозволяє, на думку багатьох
учених, пояснити істотні відмінності в організації господарства в
країнах однієї суспільно-економічної формації, оскільки він
абстрагується від реальних товарно-грошових відносин.
Класифікація економічних систем та її критерії. Класифікація економічних
систем в економічній літературі здійснюється по-різному, вона залежить
від різних критеріїв.
Так, типологія економічних систем може ґрунтуватися на загальній теорії
систем і застосуванні відповідних принципів господарських процесів
(наприклад за Я. Корнаї). З позиції цього підходу економічна система
розглядається як загальна система функцій, тобто як сукупність
функціональних зв’язків у економіці, що відображують у межах певного
«організаційного механізму» діяльність з використання обмежених ресурсів
з метою максимального задоволення матеріальних потреб людей. При цьому
існування економічної системи можливе лише за наявності зв’язку між її
базисними елементами, потоками і формами продуктообміну.
Можливий ще один підхід до системно-теоретичних уявлень, згідно з яким
виокремлюється поняття господарської організації або господарського
порядку відповідної економічної системи (наприклад за В. Ойкеном).
Критеріями класифікації різних типів такого порядку є форми планування
та управління, власності, ринку, ціноутворення, підприємництва,
організації грошового обігу і фінансів тощо. Кожна із цих організаційних
форм, що становлять у сукупності господарський порядок, може існувати в
різних варіантах. Так, управління економічними процесами може бути
централізованим і децентралізованим, ресурси можуть перебувати в
будь-якій формі власності, а обмін товарів може здійснюватися на ринку
вільної конкуренції чи на монополізованому ринку тощо. Конкретна в даній
економічній системі сукупність організаційних форм закріплюється в
законах і нормативних актах, державних адміністративних настановах. До
них належать також норми, яким підпорядковується підприємницька
діяльність. Загалом усе це в зарубіжній літературі дістало назву
господарської конституції. Що ж до економічної системи, то вона
тлумачиться як сукупність трьох складових: 1) відносин між
господарюючими суб’єктами, котрі забезпечують виробництво, розподіл,
обмін і споживання товарів (послуг); 2) системи координації їх
взаємодії; 3) системи мотивації і контролю.
На підставі господарського порядку можна доповнювати і конкретизувати
уявлення про елементи, що характерні для даної економічної системи.
Таким чином, об’єктивна різноманітність якостей економічних систем та їх
властивостей обумовлює наявність багатокритеріального поділу в типології
систем. В узагальненому вигляді критерії економічних систем можна
поділити на структуроутворюючі, соціально-економічні (змістовні),
об’ємні і динамічні. За структуроутворюючими критеріями економічні
системи класифікуються на основі структурних елементів, що становлять
предмет політекономії. За соціально-економічними — на основі виділення
ключових змістовних сторін економічної системи (наприклад, за способом
поєднання виробництва та споживання, що визначає спосіб координації
економічної діяльності; за способом поєднання безпосередніх виробників
із засобами виробництва, що обумовлений типом власності; за роллю
соціокультурного фактора; за ступенем індустріального та економічного
розвитку). Класифікація за об’єктами і динамічними критеріями
здійснюється за ступенем складності систем та їх мінливості (наприклад,
однорідні чи різнорідні системи, динамічні системи).
Відповідно, економічні системи розподіляються за цими групами критеріїв
на: 1) системи виробничих відносин, системи функціональних зв’язків,
інституціональні системи; 2) економічні системи за формами
господарювання, за формаційними ознаками, за цивілізаційними ознаками і
за типом технологічного розвитку; 3) економічні системи «чисті» та
«змішані», статичні та такі, що історично розвиваються. Слід звернути
увагу на те, що в реальності всі вказані критерії та класифікації
накладаються одне на одне, взаємопереплітаються, хоча і відображають
різні сторони економічних систем. І тільки розгляд усієї сукупності
критеріїв та класифікацій може дозволити скласти цілісне, всеосяжне
уявлення про економіку як систему.
Таким чином, економічна система — це сукупність видів економічної
діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на виробництво,
розподіл, обмін та споживання товарів і послуг, а також на регулювання
такої діяльності відповідно до мети суспільства.
2. Продуктивні сили як матеріальна
основа економічної системи
Сутність продуктивних сил. Суспільний поділ праці і структура
продуктивних сил. Виробнича функція та її складові.
Сутність продуктивних сил. Продуктивні сили — це система факторів
виробництва, яка забезпечує перетворення речовин природи, відповідно до
потреб людей створює матеріальні та духовні блага і визначає зростання
продуктивності суспільної праці. Вони виступають серцевиною економічної
системи, становлять її матеріальну основу. На цьому етапі аналізу
виробництва його можна визначати як цілеспрямоване функціонування
продуктивних сил, яке забезпечує людина.
Розглядаючи місце людини в системі виробництва, перш за все треба мати
на увазі, що вона є фактором виробництва і його основною продуктивною
силою. Без людини, людського фактора виробництво неможливе. Саме людина
оживляє речові фактори виробництва, приводить їх у рух. По-друге, людина
є творцем більшості відтворюваних засобів виробництва, таких як машини,
сировина, інструменти, споруди, будівлі тощо. По-третє, людина організує
виробництво матеріальних благ і послуг відповідно до своїх потреб, тобто
забезпечує цілеспрямоване функціонування всієї системи продуктивних сил
суспільства.
Суспільний поділ праці і структура продуктивних сил. Структура
продуктивних сил не обмежується структурою факторів виробництва,
основними з яких є людський ресурс, земля і створювані людиною
різноманітні засоби виробництва. Структуру продуктивних сил слід
розглядати за сферами, галузями, первинними ланками виробництва тощо.
Структуризацію продуктивних сил забезпечує суспільний поділ праці.
Поділ праці являє собою процес відособлення різних видів виробничої
діяльності, завдяки чому окремі групи виробників закріплюються на
тривалий період за певними видами виробничої діяльності. Розрізняють
кілька типів, або видів поділу праці. Загальний поділ праці —
розчленування продуктивних сил на великі сфери та на такі найбільші його
галузі, як промисловість, сільське господарство, транспорт тощо. Під
частковим поділом праці розуміють поділ найбільших галузей людської
діяльності на складові частини. Так, промисловість складається з великої
кількості галузей, а саме: машинобудування, легка промисловість, харчова
промисловість тощо. До часткового поділу праці відносять і таку
структурну ланку продуктивних сил, як підприємство. Одиничний
(індивідуальний) поділ праці складається всередині підприємств на основі
професіоналізації виробництва.
Виділяють також територіальний поділ праці, який являє собою поділ праці
всередині країни між окремими регіонами. Поділ праці між різними
країнами називається міжнародним.
Поділ праці чітко пов’язаний із розвитком продуктивних сил і є водночас
умовою їх розвитку.
У своєму розвитку продуктивні сили проходять ряд щаблів: природні
продуктивні сили; суспільні продуктивні сили; загальноінтелектуалізовані
продуктивні сили.
Природні продуктивні сили, панування яких характерне для найнижчого
щабля розвитку суспільства — первіснообщинного ладу, можуть бути
повністю зведені до природи самої людини і до сил навколишнього
середовища — природного багатства, засобів життя і праці. На основі
природних продуктивних сил здійснюється процес перетворення
привласнюючої економіки у виробничу.
Суспільні продуктивні сили виникають у результаті історичних процесів
об’єднання і поділу праці, тобто в результаті зростання суспільного
характеру виробництва. На цьому етапі розвитку продуктивних сил людина
все більше спирається на засоби праці, створені нею. Суспільні
продуктивні сили сформувались у період розкладу первіснообщинного ладу і
свого найвищого розвитку досягли в ХХ ст.
У передових країнах відбувається процес формування
загальноінтелектуалізованих продуктивних сил. Це такі продуктивні сили,
коли людський фактор виступає як загальний інтелект, а праця, як
загальна наукова праця. На цьому етапі розвитку продуктивних сил
виникають і стають основними принципово нові знаряддя праці: комплексна
автоматизація виробничих процесів, масове використання
електронно-обчислювальних машин, розвинута система інформації,
екологічно чисті способи виробництва тощо.
Сучасні продуктивні сили виступають у двох формах: 1) безпосередніх
органів матеріального виробничого процесу; 2) духовно-соціальних
продуктивних сил. Перша форма продуктивних сил є первинною, тобто є
базою, на якій здійснюється розвиток духовно-соціальних продуктивних
сил. Це продуктивні сили сфери матеріального виробництва, до якої
належать такі галузі, як промисловість, сільське господарство,
будівництво, транспорт і зв’язок, торгівля тощо.
Друга форма продуктивних сил забезпечує духовне оволодіння світом —
розвиток знань, виробництво духовних багатств, науковий прогрес. Вона
функціонує в нематеріальній сфері, особливо в таких її галузях, як
освіта, наука і наукове обслуговування, культура і мистецтво, охорона
здоров’я, соціальне забезпечення, фінансово-кредитна сфера, державне
управління.
Одним із показників прогресу продуктивних сил є випереджаючий розвиток
духовно-соціальних продуктивних сил.
Синтетичним показником розвитку продуктивних сил прий-
нято вважати рівень продуктивності праці. Продуктивність праці — це
ефективність, плідність праці людського фактора, тобто основної
продуктивної сили суспільства, галузі, підприємства. Більш конкретно,
продуктивність праці — це кількість продукції, виробленої одним зайнятим
за певний період часу (годину, зміну, рік). Тобто це реальний виробіток
на одного зайнятого. Тому суспільний продукт, створений за рік, можна
обчислити за формулою:
Суспільний продукт = Кількість відпрацьованих
людино-годин * Продуктивність праці.
Уважається, що середньорічний приріст продуктивності праці на рівні 2—3%
є суспільно нормальним.
Зростання продуктивності праці, а у зв’язку з цим економія робочого часу
є законами розвитку продуктивних сил, які пов’язані між собою. Якщо
продуктивність вимірюється кількістю продукції, виробленої за одиницю
часу, то у широкому розумінні вона є лише іншим виразом економії
робочого часу. Економію часу К. Маркс характеризував як перший
економічний закон, який віддзеркалює найбільш загальну основу і
внутрішню логіку економічного, а значить, і всього суспільного прогресу.
До економії робочого часу зводиться будь-яка економія, тобто продуктивні
зміни в техніці і технології, в організації управління, у професійній
майстерності працівників і підприємців. Зміни, якщо вони не забезпечують
реальне зростання продуктивності праці, зниження витрат на одиницю
корисного ефекту, — невиправдані і неефективні.
Досягнення більш високої продуктивності праці та економії робочого часу
— це одночасно і свідчення зростаючого рівня продуктивних сил
суспільства, і критерій його багатства, забезпеченості різноманітними
матеріальними і духовними благами та послугами.
Виробнича функція та її складові. Для більшості людей суть економіки
полягає у виробництві. У ньому застосовуються такі основні фактори
виробництва, як праця, земля і капітальні блага, тобто різноманітні
засоби виробництва, які створюються людиною. Якщо маємо певну кількість
праці та капіталу, то який обсяг продукції можна одержати? На практиці
відповідь залежить від стану технології та наявності знань. У кожний
даний момент за наявних технічних знань та наявної праці і капітальних
благ можна отримати лише певну кількість продукції. Зв’язок між
величиною витрат факторів виробництва як елементів продуктивних сил і
кількістю продукції, яку можна отримати, називають виробничою функцією.
Виробнича функція — це взаємозв’язок між максимальним обсягом продукції,
яку можна виробити, і витратами факторів виробництва, потрібних для
цього обсягу. Вона залежить також від рівня технічних знань.
Виробнича функція залежить не тільки від кількості та якості виробничих
факторів, але й від варіанта їх комбінації.
У сучасній теорії виробнича функція використовується для того, щоб
вимірювати сукупні показники діяльності економіки. Ми можемо
досліджувати динаміку загального обсягу виробництва, різних факторів
виробництва (таких як праця, капітал і земля) і сукупної продуктивності.
Емпіричні дослідження сукупної виробничої функції розпочали в США у 20-х
рр. минулого століття, коли П. Дуглас, професор Чиказького університету,
проаналізував дані з обробної промисловості. У 50—60-х рр. інші
дослідники, зокрема Р. Солоу, Дж. Кендрик та Е. Денісон, розвинули цей
підхід.
Найпростіша модель виробничої функції така:
де V — обсяг суспільного продукту, L — сукупна праця, K — сукупний
капітал, Т — технічний прогрес, який акумулюється в знаннях людського
ресурсу та в техніці.
Різні елементи виробничої функції перебувають у тісному зв’язку. Як
правило, зміна одного фактора змінює виробничий потенціал продуктивних
сил. Так, підвищення знань, кваліфікації людей підвищує і потенціал
виробництва. Далі, у певному розумінні фактори виробництва можуть
заміщувати один одного, що веде до зміни структури продуктивних сил.
Наприклад, більш прогресивні машини поступово заміщують працю людини.
Заміна новими засобами праці людської праці є загальним законом розвитку
продуктивних сил.
Результати випуску продукції є похідними від функціонування і комбінації
всіх факторів продуктивних сил, їх якісного і кількісного рівня. У
зв’язку з цим можна вимірювати рівень продуктивності факторів
виробництва в цілому та кожного з них зокрема. При цьому західні
економісти схильні вважати, що 3/4 чистого національного продукту
створює праця людини (Семюелсон П. А., Нордгауз В. Д. Макроекономіка. —
К.: Основи, 1995. — С. 309). Звідси випливає, що речові фактори
виробництва продукують близько 1/4 чистого національного продукту.
3. Економічні відносини як соціальна форма
і спосіб організації економічної системи
Економічні відносини та їх пофазна структура. Виробничі відносини і
спосіб виробництва. Техніко-, організаційно- і соціально-економічні
відносини.
Економічні відносини та їх пофазна структура. Економічні відносини —
відносини і зв’язки між людьми, що виникають у процесі суспільного
виробництва, розподілу, обміну і споживання вироблених благ. Продуктивні
сили, виражаючи відношення суспільства до природи, не вичерпують зміст
економічної системи. Вона завжди включає в себе і певну суспільну форму
продуктивних сил, і спосіб організації економічної системи, які створює
сукупність економічних відносин між людьми.
Створення продукту за всіх умов є суспільним процесом. Факти свідчать,
що люди виробляють життєві блага не ізольовано один від одного, не
поодинці, а об’єднуючись певним чином, спілкуючись один з одним і
взаємодіючи.
„†?j e i baebAefjg,haek|nvpooooocoooooooooooooooooooo Aooooooooocoooooooooooooooo $му розумінні складається з власне виробництва, розподілу, обміну і споживання. Це чотири фази чи сфери суспільного виробництва. Виробничі відносини і спосіб виробництва. При аналізі структури економічної системи марксистська політична економія на перше місце ставила такий термін, як виробничі, а не економічні відносини. «В процесі виробництва люди вступають у відносини не тільки з природою, але й між собою, тобто вступають у виробничі відносини» (Политическая экономия: Учебник / В. А. Медведев, А. И. Абалкин, О. И. Ожерельев и др. — С. 43). К. Маркс, який активно використовував як термін «виробничі відносини», так і термін «економічні відносини», не дав чіткого їх розмежування. Ми вважаємо, що найбільш загальною категорією є економічні відносини. Цей термін визнається економістами всіх шкіл. Що стосується терміна виробничі відносини, то його можна застосовувати при аналізі відносин і зв’язків, які виникають між людьми у сфері безпосереднього виробництва. Відносини між людьми у сфері виробництва складаються з: 1) привласнення предметів природи; 2) способу поєднання людського ресурсу із засобами виробництва; 3) відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва; 4) організаційно-економічних відносин, складовою яких є управління виробництвом; 5) відносин між людьми щодо привласнення засобів виробництва. У сукупності ці відносини являють собою безпосередню суспільну форму продуктивних сил і спосіб їх організації та використання людьми в процесі виробничої діяльності. Соціальна визначеність виробництва проявляється в способі виробництва, або іншими словами — в економічній формації. Єдність і взаємодія продуктивних сил, що перебувають на певному рівні розвитку, і даного типу виробничих відносин становлять спосіб виробництва. Іншою назвою способу виробництва є економічна формація. Продуктивні сили і виробничі відносини перебувають у взаємодії і суперечливій єдності, яка є внутрішнім джерелом розвитку суспільного виробництва. Певний характер і рівень продуктивних сил зумовлює той чи інший тип виробничих відносин. Відносини між людьми у сфері розподілу формуються в процесі привласнення створеного продукту різними категоріями працівників: підприємцями, власниками засобів виробництва і землі, орендарями та державою (через стягнення податків). Відносини між людьми у сфері обміну виникають у процесі купівлі-продажу товарів підприємствами, домогосподарствами, торговельними організаціями, державою. У сфері споживання економічні відносини виникають і зав’язуються між виробниками споживчих товарів і послуг та їх споживачами. У сучасних умовах важливе місце в економічних відносинах належить товарно-грошовим і ринковим відносинам. Техніко-, організаційно- і соціально-економічні відносини. Економічні відносини формуються також унаслідок взаємодії трьох відносно самостійних підсистем, якими є техніко-економічні, організаційно-економічні і соціально-економічні відносини. Техніко-економічні відносини знаходять своє вираження у спеціалізації, кооперуванні, комбінуванні виробництва, його концентрації, обміні діяльністю між людьми, в економічних нормативах тощо. З ними тісно пов’язані організаційно-економічні відносини, які виникають у процесі організації виробництва, розподілу, обміну і споживання, в управлінні цими процесами. Безпосередньо вони виникають між керівниками різних ланок суспільного виробництва і найманими працівниками, в процесі маркетингової діяльності, планування, програмування тощо. Техніко-економічні і організаційно-економічні відносини відіграють важливу роль у виробництві, розподілі, обміні і споживанні, ступінь їх розвитку є суттєвою характеристикою рівня усуспільнення виробництва, продуктивних сил суспільства. Техніко-економічні та організаційно-економічні форми — структура виробництва, поділ і кооперація праці, форми управління — є об’єктом вивчення політичної економії. Вони тісно і безпосередньо пов’язані з відносинами виробництва, розподілу, обміну і споживання, що основані на тих чи інших типах і формах власності, але в той же час суттєво відрізняються від них тим, що не виражають відносин привласнення. Їх розвиток, подібно до розвитку продуктивних сил, сприяє ефективності суспільного виробництва. Соціально-економічні відносини — це така суспільна форма виробництва, суть і основу якої становлять відносини власності на засоби виробництва, природні ресурси, людський фактор, життєві блага. До соціально-економічних відносин належить також соціально-економічний аспект трудових відносин (характер праці) та відносини розподілу. Наприклад, відносини розподілу життєвих благ у Швеції за своїм характером скоріше є соціалістичними, ніж капіталістичними. Більш детально сутність економічних відносин та їх структурні елементи досліджуватимуться в наступних темах курсу політичної економії. Буде показано, що вже в ХХІ ст. поступово створюється нова, постіндустріальна економіка, яка заперечує класово-формаційні утворення (капіталізм, соціалізм) і переводить економіку в постформаційну систему. 4. Типи економічних систем та критерії їх класифікації Формаційний підхід і класифікація типів економічних систем. Цивілізаційний підхід до класифікації економічних систем. Загальний економічний закон розвитку економіки. Формаційний підхід і класифікація типів економічних систем. У вітчизняній політичній економіці тривалий період панував формаційний підхід до класифікації економічних систем, який розроблено і обґрунтовано у працях К. Маркса. Поняття економічної формації є наріжним каменем його методу. Саме економічна формація є основою суспільно-економічної формації, яка являє собою спосіб виробництва, що розглядається в єдності з ідеологічною і політичною надбудовою, з усіма характерними для нього формами діяльності людей. Спосіб виробництва як єдність і взаємодія продуктивних сил і даного типу суспільно-виробничих відносин становлять економічну формацію суспільства. Категорія «економічна формація» характеризує суспільне виробництво на певній стадії його розвитку, тобто це — специфічне формоутворення, яке характеризується певною цілісністю і системністю. Кожній економічній формації властива певна структура, тобто єдність розгалуженої системи елементів, що перебувають у глибокому взаємозв’язку і взаємодії. К. Маркс обґрунтував роль і значення кожної економічної формації (способу виробництва) в суспільно-економічному прогресі, розкрив їх природу і структуру. Визнаючи велику роль у формуванні певного типу економічної системи, К. Маркс і його послідовники визначальним елементом економічної формації вважали соціально-виробничі (соціально-економічні) відносини. «Система виробничих відносин створює економічний устрій суспільства на даному етапі його існування» (Политическая экономия: Учебник / В. А. Медведев, А. И. Абалкин, О. И. Ожерельев и др. — С. 46). За типом економічного устрою визначався і тип економічної формації та економічної системи. Формаційний підхід дав можливість марксистам обґрунтувати формаційні етапи розвитку економіки, послідовність переходу суспільного виробництва від економічної формації нижчого типу до економічної формації вищого типу. К. Маркс досить детально розкрив сутність таких економічних формацій (способів виробництва), як первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична. Це сукупності специфічних соціально-економічних відносин у взаємодії з рівнем і характером розвитку продуктивних сил. Розробка формаційного підходу, як зазначав академік А. А. Чухно, дала можливість застосувати науковий принцип єдності історичного і юридичного до розвитку суспільства, за безліччю різноманітних подій в історії людського суспільства побачити закономірні ступені руху суспільства до вершини цивілізації. У цьому полягає велике наукове значення формаційного підходу (Чухно А. Цивілізаційні і формаційні підходи та їх роль в економічній теорії та суспільній практиці // Економіка України. — 2001. — № 6. — С. 40). З точки зору формаційного підходу доцільно в курсі політичної економії розглядати дві протилежні, можна сказати антагоністичні економічні системи або формації — капіталістичну у вигляді моделі чистого капіталізму і комуністичну (соціалістичну). Чистий капіталізм характеризується приватною власністю на ресурси і використанням системи ринків для координації економічної діяльності та управління нею. У такій системі поводження кожного її учасника мотивується його особистими, егоїстичними інтересами. Кожна економічна одиниця намагається максимізувати свій дохід на основі індивідуального прийняття рішень. Ринкова система за чистого капіталізму функціонує як механізм, за допомогою якого індивідуальні рішення та уподобання є гласними і координуються. Той факт, що товари і послуги виробляються, а ресурси пропонуються в умовах конкуренції, означає, що існує багато самостійно діючих покупців і продавців кожного продукту і ресурсу. У результаті економічна влада широко розосереджена. За такої моделі капіталізму роль держави в економічному регулюванні зведена до мінімуму. Комуністична економіка характеризується суспільною власністю практично на всі матеріальні ресурси, централізованим прийняттям рішень та їх реалізацією через директивне планування, інструкції і команди. Підприємства є державною власністю і здійснюють виробництво на основі централізованих планових показників. Ринок робочої сили відсутній. Виробничі і фінансові ресурси розподіляються централізовано між галузями і підприємствами. Роль товарно-грошових відносин в економічних відносинах мінімізована. Змішані системи. У реальній дійсності сучасні економічні системи розміщуються десь між цими крайнощами. Зараз немає ні чистого капіталізму, ні чистого комунізму (соціалізму). Правда, економіка одних країн більше відноситься до моделі чистого капіталізму, а інших — більше до чистого комунізму на його соціалістичній стадії. Так, економіка США ближче ніж економіка Франції до чистого капіталізму. Навпаки, економіка Швеції та Австрії ближче до економіки соціалізму. Соціалістичною країною вважається Китайська Народна Республіка. Закономірності економіки капіталізму, соціалізму і змішаної економіки розглядатимуться в розд. 5. Цивілізаційний підхід до класифікації економічних систем. В останні роки у вітчизняній економічній науці дедалі важливіше місце посідає цивілізаційний підхід, який по-іншому визначає закономірні ступені розвитку економічної системи. Відмінна риса людської цивілізації — її гуманістична спрямованість. Задоволення потреб людини є кінцевою метою виробництва. Задоволення потреб у свою чергу народжує нові потреби, для задоволення яких потрібен подальший розвиток виробництва. Отже, суперечність між потребами та інтересами людини, з одного боку, і рівнем розвитку виробництва — з другого, взаємодія між ними є, як зазначалося в темі 2, рушійною силою економічного прогресу, тобто розвитку суспільного виробництва і людини. Людина — не лише головна продуктивна сила виробництва, але і його безпосередня мета. Систематизуючим елементом цивілізаційного методу є розвиток продуктивних сил і такої їх складової, як технологічний спосіб виробництва. Він являє собою знаряддя праці в поєднанні з матеріалами, технологіями, енергією, інформатикою та організацією виробництва. У доіндустріальну епоху панувало натуральне сільськогосподарське виробництво та домашня промисловість. Для цього періоду характерним був нерозривний зв’язок людини з природними умовами. У процесі промислової революції було здійснено технічний переворот, який полягав у виробництві машин за допомогою машин та в організації великого машинного виробництва. З’явилися фабрики, заводи, шахти, залізниці, автомобілі, електрична енергія, хімічна продукція. Тим самим було створено технологічний спосіб виробництва, який визначав настання і розвиток індустріальної епохи, індустріального суспільного виробництва. Глибокі зміни в продуктивних силах зумовили істотні зміни в економічних відносинах. Система рабства і кріпосництва замінюється особистою юридичною свободою людини. У другій половині ХХ ст. розгорнулася науково-технічна революція, яка зумовила глибокі якісні зрушення в засобах виробництва. Вона визначила перехід продуктивних сил до нового технологічного способу виробництва, коли знання, наука, інформація стають основними джерелами економічного піднесення і відкривають нові можливості зростання ефективності економіки. Економіка вступає в постіндустріальну епоху. Таким чином, за цивілізаційним підходом ми можемо виділити три типи економічних систем: аграрну, або традиційну; індустріальну; постіндустріальну. У традиційній економіці панівним було сільське господарство та натуральний характер виробництва. За індустріальної економіки панівною є промисловість, а загальною формою організації виробництва є товарне виробництво. За постіндустріальної економічної системи основою є нематеріальне виробництво, інформація і знання. Очевидно, за цього типу економіки починається поступове відмирання товарно-грошових і ринкових відносин. Загальний економічний закон розвитку економіки. Розвиток і вдосконалення засобів виробництва породжують нові технології та нову організацію виробництва, нові системи управління. Це неминуче зумовлює виникнення нових виробничих відносин, оскільки так чи інакше змінюються їх складові; соціально-, техніко-, і організаційно-економічні відносини. Проте виробничі відносини мають специфічну властивість з часом відставати від рівня розвитку продуктивних сил, здійснюючи таким чином гальмівний вплив на останні. У такій ситуації виробничі відносини підлягають реформуванню з метою створення умов для подальшого прогресивного розвитку продуктивних сил. Реформуються відносини власності, розподілу, ринкові відносини тощо. Діалектика взаємозв’язку продуктивних сил і виробничих відносин підпорядковується загальному економічному закону розвитку як економічної, так і суспільно-економічної формації чи системи. Цей закон називають загальним економічним законом відповідності. За ним усі структурні елементи економічних відносин за якісними параметрами і співвідношеннями між собою мають відповідати досить адекватно рівню розвитку і характеру продуктивних сил. Даний закон має враховуватися як при формаційному, так і при цивілізаційному підході до вивчення типів економічних систем, закономірностей їх розвитку. Він регулює розвиток економічних систем і економічних формацій, усуваючи суперечності між продуктивними силами і виробничими та іншими економічними відносинами, приводячи останні у відповідність до характеру і рівня розвитку продуктивних сил. Кожному новому щаблю технологічного розвитку даного типу продуктивних сил відповідає свій щабель модифікації виробничих та інших економічних відносин. Кожному якісно новому типу продуктивних сил відповідає якісно новий тип виробничих відносин, нова економічна формація і нова економічна система. Необхідні зміни в економічних відносинах створюють проблему їх удосконалення. Розв’язати її можна, спираючись на юридичну форму виявлення виробничих, розподільних та інших економічних відносин, а саме: сформувати новий господарський механізм, в якому досконаліші економічне право та системи управління наблизять конкретні економічні форми господарювання до їх об’єктивних принципів, як того потребують сучасні продуктивні сили. Саме завдяки конструюванню нового чи вдосконаленню існуючого господарського механізму досягається відповідність економічних відносин потребам розвитку продуктивних сил. На цій основі формується досить рівноважна (економічні відносини відповідають вимогам продуктивних сил) і динамічна система. За такої рівноваги швидко розв’язуються економічні суперечності, що сприяє динамічному та ефективному розвитку суспільного виробництва, саме за такої рівноваги виробництво продукту забезпечується на межі виробничих можливостей. Література 1. Альтернатива: выбор пути (Перестройка управления и горизонты риска) / Рук. авт. колл. В. Н. Бойков, А. А. Сергеев. — М.: Мысль, 1990. 2. Бажал Ю. Еволюційна парадигма економіки перехідного пе- ріоду // Економіка України. — 1993. — № 8. 3. Барр Р. Политическая экономия: В 2 т. / Пер. с фр. — М.: Междунар. отношения, 1994. 4. Бастиа Ф. Экономические гармонии / Ж.-Б. Сэй, Ф. Бастиа. Трактат по политической экономии / Ж.-Б. Сэй. Экономические софизмы. Экономические гармонии (Ф. Бастиа). — М.: Дело, 2000. 5. Башнянин Г. І., Лазур П. Ю., Медведєв В. С. Політична економія. — К.: Ніка-Центр: Ельга, 2000. 6. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество: Опыт социального прогнозирования / Пер. с англ. — М.: Academia, 1999. 7. Беляєв О. О., Бебело А. С. Перехідна економіка: основні концепції та характерні риси // Вчені записки: Наук. зб. — Вип. 3. — К.: КНЕУ, 2001. — С. 23 — 29. 8. Бергер П. Л. Капіталістична революція: П’ятдесят пропозицій щодо процвітання, рівності і свободи / Пер. з англ. — К.: Вища шк., 1995. 9. Богиня Д. Актуальні проблеми регулювання доходів і організації заробітної плати на етапі трансформації економіки України // Україна: аспекти праці. — 2000. — № 6. 10. Борисов Е. Ф. Экономическая теория: Учебник. — М., 1997. 11. Борщаговская Э., Воронина А. Регулирование трудовых отношений на основе трудовых соглашений // Экономика Украины. — 1994. — № 4. PAGE
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
