Реферат на тему
Світове господарство
План
1. Світове господарство: сутність та структура
2. Міжнародний поділ праці і спеціалізація
Література
1. Світове господарство: сутність та структура
Сутність світового господарства та віхи його розвитку. Починаючи вивчати
світову економіку, необхідно з’ясувати, що означає цей термін і чому всі
країни мають економічні зв’язки одна з одною, яких форм набувають ці
зв’язки і як вони впливають на національну економіку, яким чином можна
класифікувати країни світу за групами. Саме цим питанням і присвячена
дана тема.
Світове господарство — це сукупність національних госпо-
дарств, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов’язані між
собою системою міжнародних економічних відносин. Воно являє собою
глобальний економічний організм, в якому склалися і зростають
взаємозв’язок і взаємозалежність усіх країн і народів світу.
Світове господарство є історичною і політекономічною категорією. Це
пояснюється тим, що кожному конкретному історичному етапу його розвитку
притаманні певні масштаби і рівень виробництва, інтернаціоналізація
господарського життя і соціально-економічна структура.
Світове господарство почало формуватись досить давно, проте остаточно як
цілісна система склалося близько ста років тому на рубежі ХІХ—ХХ ст.
Основою його поступового формування став міжнародний ринок, утворення
якого відбувалося поетапно в ХІ—ХVІІІ ст., а особливо інтенсивно — з
середини ХІХ ст., коли в країнах Заходу домінуючим стає машинне
виробництво.
Основними віхами у розвитку світового господарства є:
виникнення міжнародних монополій, які поділили між собою світові ринки
збуту, джерела сировини і сфери прикладання капіталу. Результатом став
економічний розподіл світу;
територіальний поділ світу великими державами і утворення величезних
колоніальних імперій. Сформувався колоніальний поділ праці, визначальною
особливістю якого стало нав’язування залежним народам такої виробничої
спеціалізації, яка відповідає потребам капіталу метрополій;
виникнення соціалістичної системи, що призвело до розколу єдиного
світового господарства і поклало початок протистоянню двох
соціально-економічних систем.
Після другої світової війни почався процес якісної зміни системи
світового господарства. Він в основному завершився у 1960-х рр., коли
пішла в минуле колоніальна система і на світовій арені з’явився
численний ряд молодих незалежних держав.
Три останніх десятиріччя ХХ ст. вважаються початком нового періоду у
розвитку сучасного світового господарства. Воно все більше набуває ознак
цілісності, що обумовлено дією певних факторів. По-перше, прагненням
народів світу вижити в умовах нарощування ядерної зброї і загрози
можливої ядерної війни, що спонукає держави проводити політику мирного
співіснування. По-друге, розгортанням науково-технічної революції. Нині
жодна країна світу не може самостійно використати всі досягнення
сучасної науки і техніки, тому вони повинні об’єднувати свої зусилля в
цій сфері. По-третє, поглибленням та поширенням інтернаціоналізації
виробництва й обігу, всього економічного і духовного життя. По-четверте,
необхідністю об’єднання зусиль країн для вирішення глобальних проблем
(екологічних, сировинних, продовольчих, освоєння багатств світового
океану і космосу та ін.), потребою у взаємній допомозі в екстремальних
ситуаціях (землетруси, ядерні аварії тощо).
Цей процес проявляє себе у функціонуванні прямих зв’язків між
підприємствами, об’єднаннями, у поглибленні процесів спеціалізації та
кооперування виробництва, створенні міжнародних господарських
організацій, товариств, спільних підприємств тощо.
Сучасний етап розвитку світового господарства перебуває під впливом
факторів, що надають йому високого динамізму. До них, у першу чергу,
належать: НТР, зростаюча взаємозалежність національних господарств,
радикальна перебудова соціально-економічних відносин у колишньому
соціалістичному таборі.
Період 1980—90 рр. характеризується насамперед тим, що для найбільш
розвинутих країн він став часом переходу в еру пост-
індустріалізації, для багатьох слаборозвинутих країн — активного
подолання свого відставання (Китай і нові індустріальні країни), для
колишніх соціалістичних країн — повернення до моделі ринкової економіки,
а для всіх країн у цілому — лібералізації внутрішнього і зовнішнього
життя та його глобалізації.
Світове господарство належить до числа складних систем, що
характеризуються великою кількістю складових елементів та рівнів,
ієрархією, структурованістю. Так, зокрема, економічна могутність
розподіляється у світі дуже нерівномірно. Три держави — США, Японія,
Німеччина (з 9 % населення) акумулюють 1/2 світового доходу, їм належить
1/3 купівельної спроможності всіх країн світу.
Суб’єктами світового господарства є ТНК, національні господарства,
міжнародні організації, міжнародні інтеграційні об’єднання, які у свою
чергу теж є системами.
Відносини між окремими елементами світового господарства утворюють його
рівні. Так, відносини між державами складають міжнародний рівень, який
регулюється міжнародними правилами, нормами. Відносини потоків, що
виходять за межі національних кордонів, утворюють транснаціональний
рівень — сфера ді-
яльності фірм і груп з їх внутрішніми системами інформації.
Основою системи світового господарства є міжнародне та обмежене рамками
окремих держав національне виробництво матеріальних і духовних благ, їх
розподіл, обмін і споживання.
Світова економіка як система має спільну мету — її функціонування
спрямоване на задоволення людських потреб (попиту), але в різних
підсистемах ця мета модифікується за різних соціально-економічних умов.
Класифікація груп країн світового господарства. Світове господарство як
цілісна система складається з різних частин, підсистем. Такими
підсистемами є групи національних економік (групи країн), які мають
певну спільність і відмінності. Їх визначають за такими ознаками, як
рівень економічного розвитку, соціально-економічна структура економіки,
тип економічного зростання, рівень і характер зовнішньоекономічних
зв’язків. Проте найбільш поширеною є класифікація світового
господарства, за якою в ньому виокремлюють три великі групи країн:
розвинуті країни, країни, що розвиваються, країни з перехідною
економікою. Для включення країн до тієї чи іншої групи застосовують
насамперед такі критерії: характер економіки (ринкова або перехідна) і
рівень її соціально-економічного розвитку (рівень виробництва ВВП/ВНП на
душу населення, галузева структура ВВП, рівень і якість життя).
До групи розвинутих (промислово розвинутих, індустріальних) входять
держави з ринковою економікою і високим рівнем соціально-економічного
розвитку, в яких ВВП на душу населення нині складає не менше 12 тис.
дол. за паритетом купівельної спроможності. Нині це приблизно 30 країн і
територій. На них наприкінці 1990-х рр. припадало 55 % світового ВВП і
більша частина світової торгівлі та міжнародного руху капіталу.
До групи країн, що розвиваються (слаборозвинутих), входять держави з
ринковою економікою і низьким рівнем економічного розвитку. Із 182 країн
— членів МВФ до цієї групи належить 121. Проте, незважаючи на їх
кількість, чисельність населення та величезну територію, на них припадає
трохи більше 28 % світового ВВП. Дана група характеризується різкою
диференціацією та неоднорідністю соціально-економічного розвитку.
Верхній ешелон країн, що розвиваються, складають держави з порівняно
сучасною структурою економіки, високим індексом розвитку людини, значним
ВВП на душу населення (нові індустріальні країни, більшість країн
Перської затоки, деякі країни Латинської Америки). Найнижчий рівень у
цій групі країн займають найменш розвинуті, головна проблема яких не
стільки у відсталості та бідності, скільки у відсутності відчутних
економічних ресурсів для їх подолання. Нині налічується 47 таких країн,
переважна частина яких (32) розташована в Тропічній Африці, а решта в
Азії, Океанії, Латинській Америці.
До групи країн з перехідною економікою належать держави, які з 1980—90
рр. здійснюють перехід від адміністративно-командної економіки до
ринкової. Це 12 країн Центральної і Східної Європи, 15 країн колишніх
республік СРСР, а також Монголія, В’єтнам. Країни з перехідною
економікою виробляють близько 17—18 % світового ВВП.
2. Міжнародний поділ праці і спеціалізація
Сутність міжнародного поділу праці. Розвиток міжнародних економічних
відносин обумовлений відмінностями у наділеності країн факторами
виробництва (економічними ресурсами). Це веде, з одного боку, до
міжнародного поділу праці, а з іншого — до переміщення цих факторів між
країнами.
Поняття «міжнародний поділ праці» відображує явища та процеси поділу
праці між суб’єктами різних країн і на наддержавному рівні.
/////////o?aeOOOOOOOOOOOOO
aaeej
t
O
e
sooooooooooooocoooooooooooo
!ці зароджується в межах країн, потім охоплює сусідні країни і зрештою
весь світ. Міжнародний поділ праці як вищий ступінь суспільного поділу
праці є основою міждержавних економічних відносин і об’єктивною умовою
загальної економічної взаємозалежності.
До промислового перевороту (кінець ХVІІІ — перша половина ХІХ ст.)
міжнародний поділ праці базувався на відмінностях в природно-кліматичних
умовах виробництва (клімат, ґрунти, надра, водні і лісові ресурси). Така
природна залежність спеціалізації виробництва окремих країн існувала з
давен і збереглась до цього часу.
На індустріальній стадії виробництва посилюється спеціалізація, яка
ґрунтується на відмінностях країн за іншими факторами виробництва:
капітал, праця, підприємницькі здібності, знання.
В економічних взаємовідносинах країн став домінувати принцип
порівняльних переваг. Відповідно до цього принципу країни
спеціалізуються на виробництві тих товарів, які вони можуть створювати з
відносно нижчими витратами порівняно з іншими країнами.
Формуючись на основі технічного та технологічного поділу праці, під дією
не тільки економічних, а й політичних сил, міжнародний поділ праці
відображає рівень інтернаціоналізації продуктивних сил суспільства,
ступінь розвитку продуктивної сили праці, її функціональної
розгалуженості та дієздатності. Його основними формами є міжнародна
спеціалізація та міжнародна кооперація (рис. 25.1).
Міжнародна спеціалізація в світовому господарстві. Міжнародна
спеціалізація виробництва — це форма міжнародного поділу праці, за якої
зосередження однорідного виробництва у світі відбувається на основі
прогресуючої диференціації виробничих процесів між різними країнами та
їх суб’єктами. Іншими словами, відбувається зосередження виробництва
одних видів продукції в одних країнах (або на підприємствах одних
країн),
а інших видів продукції — в інших країнах (чи на їх підприємствах).
Відомі дві історичні форми міжнародної спеціалізації — міжгалузева і
внутрішньогалузева. Міжгалузева спеціалізація передбачає зосередження в
окремих країнах певних галузей виробництва при відсутності цілого ряду
інших галузей. Раніше міжнародна спеціалізація виробництва розвивалась
виключно як міжгалузева, прикладом якої є спеціалізація багатьох країн
Африки, Азії та Латинської Америки на виробництві мінеральної та
сільськогосподарської сировини, а також деяких видів продовольства.
Рис. 25.1. Міжнародний поділ праці та його форми
Певною мірою такий вид спеціалізації отримав розвиток і між розвинутими
країнами, відносно невеликими за розміром території та чисельністю
населення. Проте їх спеціалізація частково пов’язана також з
географічним середовищем і природними умовами, вона більш прогресивна і
характеризується виробництвом промислової продукції та напівфабрикатів.
Прикладом такої спеціалізації є Швейцарія, яка відома на весь світ
випуском годинників, Швеція — постачальник високоякісної сталі та
підшипників, Бельгія — чавуну і сталі, Фінляндія — лісоматеріалів і
продукції деревообробки тощо. Високорозвинуті країни орієнтують своє
виробництво не тільки на національні, а й на міжнародні економічні
потреби. Виготовлена ними продукція споживається в усіх частинах світу.
Водночас посилюється орієнтація на переробку привізної сировини, замість
традиційних місцевих виробництв формуються нові галузі промисловості.
Внутрішньогалузева спеціалізація пов’язана з галузями, що засновані не
стільки на використанні природних ресурсів, скільки на результатах
науково-технічної діяльності і охоплюють переважно розвинуті країни. Ці
країни мають приблизно однакову галузеву структуру виробництва і
можливість окремої країни посісти певне місце у міжнародній
спеціалізації шляхом випуску найпомітнішої продукції, що залежить від
рівня витрат на галузеві науково-дослідні роботи.
Одним із напрямів внутрішньогалузевої спеціалізації є предметна
спеціалізація, що полягає в зосередженні випуску певних видів продукції
даної галузі у тій чи іншій країні. Зокрема, існує спеціалізація великих
фірм США, Великобританії, ФРН, Японії, а отже і самих цих країн на
виробництві окремих видів обладнання, синтетичних матеріалів тощо. У
деяких галузях формується спеціалізація на виробництві виробів певних
типорозмірів. Так, тракторобудування США спеціалізується на виробництві
потужних колісних та гусеничних тракторів, Великобританії — колісних
тракторів середньої, а ФРН — малої потужностей.
Більш тісні зв’язки між виробниками різних країн виникають на основі
подетальної спеціалізації, що являє собою спеціалізацію заводів окремої
країни по випуску комплектуючих виробів, вузлів або деталей, які не
мають самостійного споживання. Така спеціалізація отримала розвиток при
виробництві масової продукції: автомобілів, радіоапаратури, тракторів
тощо — і поширюється на випуск двигунів, електрообладнання, підшипників,
коробок передач, приборів і т. п.
Міжнародна виробнича кооперація є похідною формою міжнародного поділу
праці, яка полягає в розвитку міжнародних виробничих зв’язків, що
виникають та існують між міжнародно спеціалізованими суб’єктами з метою
поєднання взаємодоповнюючих виробничих процесів.
Міжнародна кооперація. Міжнародна виробнича кооперація — це форма
організації спільного або взаємоузгодженого виробництва за участю двох
або декількох країн. Найбільшого розвитку вона отримала у
машинобудуванні, електроніці, хімічній та деяких інших галузях
промисловості, перш за все у виготовленні високотехнологічної продукції.
В останні 10—15 років міжнародна кооперація значно вплинула на
підвищення темпів НТП, диверсифікацію виробництва, розвиток
компаній-конгломератів.
Міжнародна виробнича кооперація об’єднує ресурси виробництва в єдиному
організаційно-технологічному процесі. Здійснення такого процесу у
міжнародному масштабі передбачає укладання відповідних контрактів та
угод, котрі регламентують виробничо-технічні та торгово-економічні
питання, а також вироблення адекватних форм і методів співробітництва.
Основні способи налагодження коопераційних зв’язків у літературі
зводяться до трьох методів: здійснення спільних програм, договірна
спеціалізація та інтегрована кооперація.
Останнім часом у світі, а особливо у постсоціалістичних країнах, досить
бурхливо розвивається інтегративне кооперування, що здійснюється у формі
об’єднання капіталів декількох суб’єктів з різних країн для досягнення
окремих, спільно узгоджених цілей. Найпоширенішим видом інтегративної
кооперації стало створення спільних підприємств. У той же час не менш
важливим видом інтегративної кооперації є розвиток мультинаціональних
корпорацій, які, щоправда, мають набагато ширшу гаму особливостей
порівняно зі спільними підприємствами.
Глибокі зміни у розвитку міжнародного поділу праці, які стались у
1980—90 рр., зумовлені новим етапом науково-технічної революції,
подальшим процесом глобалізації економічної системи виробництва. Цьому
активно сприяють такі чинники: формування постіндустріальних систем
транспорту і телезв’язку, посилення міграції промислового капіталу,
робочої сили, розвиток вертикальної інтеграції тощо. Принципово нові
аспекти у розвитку міжнародного поділу праці з’явились у зв’язку з
процесом включення у світову економіку господарств колишніх
соціалістичних країн.
Література
1. Альтернатива: выбор пути (Перестройка управления и горизонты риска) /
Рук. авт. колл. В. Н. Бойков, А. А. Сергеев. — М.: Мысль, 1990.
2. Бажал Ю. Еволюційна парадигма економіки перехідного пе-
ріоду // Економіка України. — 1993. — № 8.
3. Барр Р. Политическая экономия: В 2 т. / Пер. с фр. — М.: Междунар.
отношения, 1994.
4. Бастиа Ф. Экономические гармонии / Ж.-Б. Сэй, Ф. Бастиа. Трактат по
политической экономии / Ж.-Б. Сэй. Экономические софизмы. Экономические
гармонии (Ф. Бастиа). — М.: Дело, 2000.
5. Башнянин Г. І., Лазур П. Ю., Медведєв В. С. Політична економія. — К.:
Ніка-Центр: Ельга, 2000.
6. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество: Опыт социального
прогнозирования / Пер. с англ. — М.: Academia, 1999.
7. Беляєв О. О., Бебело А. С. Перехідна економіка: основні концепції та
характерні риси // Вчені записки: Наук. зб. — Вип. 3. — К.: КНЕУ, 2001.
— С. 23 — 29.
8. Бергер П. Л. Капіталістична революція: П’ятдесят пропозицій щодо
процвітання, рівності і свободи / Пер. з англ. — К.: Вища шк., 1995.
9. Богиня Д. Актуальні проблеми регулювання доходів і організації
заробітної плати на етапі трансформації економіки України // Україна:
аспекти праці. — 2000. — № 6.
10. Борисов Е. Ф. Экономическая теория: Учебник. — М., 1997.
11. Борщаговская Э., Воронина А. Регулирование трудовых отношений на
основе трудовых соглашений // Экономика Украины. — 1994. — № 4.
PAGE 1
Міжнародний поділ праці
Міжнародна спеціалізація
Міжнародна кооперація
Предметна
Подетальна
Технологічна
Виробнича
Територіальна
міжгалузева
внутрішньогалузева
підприємств
окремих країн
груп країн
регіонів світу
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
