Реферат на тему
Розвиток міжнародного ринку цінних паперів. Міжнародний ринок облігацій.
Євроринок
Міжнародний ринок облігацій. Євроринок
Поява акцій пов’язана з утворенням і поширенням акціонерних товариств,
які з часом стали перетворюватися у складні монополістичні об’єднання
(концерни, трести, картелі, консорціуми). Їх функціонування в умовах
гострої конкурентної боротьби і розвитку науково-технічної революції
зумовило залучення не тільки акціонерного, а й облігаційного капіталу,
що, у свою чергу, викликало випуск і розміщення приватними компаніями і
корпораціями поряд з акціями також і облігацій, тобто облігаційних
позик. Тому структура ринку цінних паперів складається з трьох основних
елементів:
акцій, облігацій приватного сектору і державних облігацій.
Облігація являє собою боргове зобов’язання позичальника перед
кредитором, яке оформляється не кредитною угодою, а продажем-купівлею
спеціального цінного папера. Облігації поділяються на різні види залежно
від емітента, способу виплати доходу, термінів, на які вони
випускаються, умов обігу та надійності.
Залежно від емітента, тобто того, хто їх випускає, облігації бувають
державні, місцеві, інституційні, у тому числі корпоративні.
Державні облігації випускаються центральними органами управління, як
правило, Міністерством фінансів. Залучені кошти спрямовують на покриття
бюджетного дефіциту чи на фінансування певних інвестиційних проектів.
Облігації місцевих позик випускаються місцевими органами управління.
Інституційні облігації випускаються суб’єктами підприємницької
діяльності, фінансовими товариствами.
Залежно від способу виплати доходу розрізняють процентні, дисконтні й
конвертовані облігації.
Процентні облігації передбачають виплату доходу у вигляді річного
процента, що встановлюється до номінальної вартості.
За дисконтними дохід формується у вигляді різниці між номінальною
вартістю і цінами купівлі.
Конвертовані облігації передбачають не виплату доходу, а обмін їх на
нові. При цьому номінальна вартість придбаних облігацій збільшується,
тобто дохід утворюється за рахунок різниці між номінальною вартістю
нових і попередніх облігацій.
За терміном випуску розрізняють строкові, безстрокові та облігації з
правом дострокового погашення.
Строкові випускаються на певні терміни, які не можуть змінюватися.
Залежно від тривалості періоду вони поділяються на короткострокові (до
1—2 років), середньострокові (до 5 років) та довгострокові (понад 5—10
років). Однак у кожній країні є свій підхід до визначення термінів
облігацій.
Безстрокові облігації не передбачають визначення термінів їх випуску.
Облігації з правом довгострокового погашення передбачають право емітента
на довгострокове погашення.
За умовами обігу облігації, як і акції, поділяються на дві групи: з
вільним і обмеженим обігом залежно від прав на їх перехід від одного до
іншого власника.
За надійністю облігації поділяються на забезпечені та незабезпечені.
Забезпечені облігації передбачають гарантії на їх погашення і виплату
доходу з дотриманням установлених термінів. Забезпеченням таких
облігацій можуть виступати нерухоме майно, земля, державні цінні папери.
Незабезпечені облігації не передбачають встановлення їх забезпечення, на
що вказується в умовах випуску.
Державні облігації, незалежно від того, вказано об’єкти і форми їх
забезпечення чи ні, завжди вважаються забезпеченими, оскільки держава
має достатні ресурси і практично збанкрутувати не може.
Облігації, що розміщуються на закордонних ринках, згідно з усталеною
термінологією, називаються міжнародними і, у свою чергу, поділяються на
іноземні, або закордонні, облігації та єврооблігації. Основна
відмінність єврооблігацій від іноземних облігацій полягає в тому, що
єврооблігації випускаються у валюті, яка є іноземною як для емітента,
так і для інвесторів, серед яких відбувається розміщення цих цінних
паперів. Єврооблігації розміщуються одночасно у фінансових центрах
декількох країн і є на сьогодні найпоширенішим видом міжнародних
облігацій.
Зарубіжні, або іноземні, облігації — це цінні папери, які випущені й
розміщені емітентом у будь-якій іноземній країні за допомогою
внутрішнього національного суб’єкта ринку цінних паперів із цієї країни
й у валюті країни розміщення позики. Валюта позики для позичальників є
іноземною, а для інвесторів — національною.
Існують і деякі відмінності між іноземними (за емітентом) і звичайними
внутрішніми облігаціями щодо режиму оподаткування, методики розміщення,
регулювання часу і максимальних обсягів емісії, вимог щодо типу і обсягу
інформації, яка розкривається позичальником перед проведенням емісії,
особливих процедур реєстрації випуску, а також обмеження на кількість і
склад потенційних інвесторів.
Найбільші ринки іноземних облігацій розташовані в Цюріху, Нью-Йорку,
Токіо, Франкфурті-на-Майні, Лондоні та Амстердамі.
Багато іноземних облігацій мають уже усталені назви на міжнародних
ринках цінних паперів, які широко використовуються професійними
учасниками цих ринків. Найвідомішими іноземними облігаціями є такі:
“янкі” (Jankee Bonds), “самурай” (Samurai Bonds), “шибосай” (Shibosai
Bonds), “дайміо” (Daimio Bonds), “шогун” (Shogun Bonds) в Японії;
“бульдог” (Bulldog Bonds) у Великій Британії; “Рем-брандт” (Rembrandt
Bonds) у Нідерландах; “матадор” (Matador Bonds) в Іспанії; “кенгуру”
(Kengaroo Bonds) в Австралії.
Єврооблігації — це боргові зобов’язання, що є одним із видів цінних
паперів, які випускаються позичальниками при отриманні довготермінових
кредитів на євроринку. Маючи всі ознаки (реквізити) облігацій, вони
відрізняються деякими особливостями. Так, на відміну від іноземних
облігацій, які розміщуються на ринках однієї країни, Єврооблігації
розміщуються одночасно на ринках кількох держав. Валюта єврооблігаційної
позики для кредиторів, як правило, є іноземною, за винятком банків США.
Гарантом за позикою виступають переважно емісійні синдикати, які
утворюються банками кількох країн і здійснюють розміщення єврооблігацій.
Щодо історичних рамок виникнення ринку єврооблігацій, то в економічній
літературі, особливо довідниковій, досить поширеним є твердження, що цей
ринок виник на початку 70-х років XX ст.
Деякі автори вважають, що вперше міжнародний ринок єврооблігацій набув
розвитку, коли уряд США в 1963 p. ввів податок на американських
резидентів, що купували закордонні цінні папери, який урівнював ставки
процента. Внаслідок введення цього податку іноземні запозичення
перемістилися на європейські ринки і виник сталий попит на
Єврооблігації.
Інші автори стверджують, що ще в 40—50-х роках деякі емітенти випускали
облігації в доларах США, розміщуючи їх в Європі. Так, саме в цей час
компанія Philips розміщувала такі боргові зобов’язання в Нідерландах.
Однак частіше за все вважається, що дебютною була позика, здійснена
італійською компанією Concessione в липні 1963 p. на суму 15 млн дол.
США. Всього в 1963 p. було здійснено сім таких випусків, три з яких — у
доларах США, а до 1969 p. цей ринок зріс уже в 38 разів. Долар залишався
домінуючою валютою, але в цій якості все більшої популярності набувала
німецька марка3.
Спочатку ринок єврооблігацій був практично нерегульованим і набув слави
саме відсутністю управління своєю активністю, хоча все ж певне
регулювання здійснювали центральні банки під час прийняття ними емісій у
тих чи інших валютах, а також провідні банки, які управляли емісіями.
Згодом виникає необхідність вироблення більш чітких правил гри, що
привело до створення Асоціації міжнародних облігаційних дилерів (AIBD) і
пов’язаної з нею групи Міжнародної асоціації учасників первинних ринків
(ІРМА). На початку 90-х років AIBD була перейменована на Асоціацію
учасників міжнародних фондових ринків (International Securities Market
Association — ISMA), яка налічувала 866 членів, у тому числі 166 із
Великої Британії, 138 — із Швейцарії, 57 — із Німеччини, 60 — із
Люксембургу,
За цей час Асоціація розробила досить детальну і масштабну систему
регулювання, включаючи правила здійснення і регулювання операцій, етики
поведінки і процедур врегулювання конфліктів. Асоціація надає всім
зацікавленим клієнтам інформацію про ринки європаперів, а також
проводить навчальні семінари з видачею спеціальних дипломів для роботи
на міжнародних фондових біржах. Її штаб-квартира знаходиться у
Швейцарії, але переважна більшість роботи проводиться в Лондоні, де
розміщений її секретаріат.
Основними операторами ринку єврооблігацій, з точки зору емісії,
виступають великі банки і компанії, що мають досить високий кредитний
рейтинг, залежно від якого здійснюється рейтингове оцінювання випущених
ними облігацій. Найпоширенішими у світі формами рейтингової оцінки
облігацій є такі індекси оцінки облігацій (табл. 4.1).
Таблиця 4.1. Індекси рейтингової оцінки облігацій
Індекс оцінки
Значення індексу
“Стандарт енд Пурс”
“Мудис”
ААА
Ааа
Найвищі інвестиційні якості
АА
Аа
Високі інвестиційні якості
А
А
Інвестиційні якості вищі за середній рівень
ВВВ
Ваа
Середні інвестиційні якості
ВВ
Ва
Інвестиційні якості нижчі за середній рівень
В
В
Спекулятивні облігації з низьким кредитним рейтингом
ССС
Саа
Високий ступінь ризику неплатежу
СС
Са
Високоспекулятивні облігації
С
С
Найнижчі інвестиційні якості
На ринку єврооблігацій випускаються облігації різних типів:
звичайні, або “прямі”, з “плаваючою” процентною ставкою; з нульовим
процентом (купоном); з індексованим процентом і конвертовані облігації;
з опціоном та ін.
На звичайні, або прямі, облігації власникові виплачується фіксований
процент у вигляді річних купонів. На них припадає понад 60 % всіх
єврооблігацій.
Облігації з “плаваючою” процентною ставкою стали випускатися на
евроринку з 70-х років. Ставка і дохід на них залежать від зміни
ринкового процента. “Плаваюча” ставка за єврооблігаціями базується
переважно на ставці ЛІБОР1 з надбавкою (спредом) залежно від умов ринку.
, ®
yyyyyyyyyyyiaOeaaaaaaaaaa
: %). Водночас погашення облігації здійснюється за номіналом, у зв’язку
з чим дохід власника облігації визначається різницею між емісійним
курсом і її номіналом. Крім того, інвестори не сплачують податок на
дохід від облігацій.
Процент за облігацією з індексованим процентом залежить від зміни
індексу цін на товари (наприклад, нафту або золото).
Конвертовані облігації набули розповсюдження на євроринку цінних паперів
у 80-х роках. Вони хоч і приносять їх власникові менший процент, ніж,
наприклад, “прямі” облігації, зате дають йому право по закінченні
терміну обміняти їх на акції компанії-позичальника за умови, що
дивіденди за акціями виявляться вищими, ніж проценти за облігаціями.
Облігації з опціоном також з’явилися у 80-ті роки. Вони дають інвестору
право вибору різних варіантів операції. Наприклад, було випущено позику,
яка дозволяла власникові за рахунок опціону купити одну тройську унцію
золота за наперед встановленою ціною. Купівля таких акцій мала рацію за
умови, що ціна на золото мала тенденцію до зростання. Облігації з
опціоном також дають можливість обмінювати один вид цінного паперу на
інший: наприклад, облігацію — на акцію, або облігацію з “плаваючою”
ставкою — на облігацію з фіксованою ставкою.
Для залучення коштів інвесторів, ресурси яких відрізняються
довгостроковим характером (строкові компанії, пенсійні фонди),
випускаються облігації з фіксованою, а також “плаваючою” ставкою на
досить значні терміни — 30 і навіть 40 років.
Залученню засобів на ринок єврооблігацій сприяє і така умова, як продаж
облігацій у розстрочку. При цьому покупець платить спочатку лише частину
курсової вартості облігацій, а суму, що залишилася, він може внести
через певний час.
Позичальники на єврооблігаційному ринку залежно від країни походження
поділяються на такі основі групи:
• розвинуті країни;
• країни, що розвиваються;
• міжнародні інституції, які не мають конкретної національної
належності;
• оффшорні центри.
Якщо проаналізувати весь обсяг первинної емісії єврооблігацій за останні
15 років, то на розвинуті країни припадає 75 %; країни, що розвиваються
— 7; міжнародні інститути — 10; оффшорні центри — 8 %. Причому на трійку
лідерів — Західну Європу, США і Японію — 65 %. Понад 90 % всього обсягу
залучених шляхом випуску єврооблігацій коштів припадає на позичальників
із Північної Америки, Західної Європи, Азії (переважно Японії),
Австралії і Нової Зеландії та на міжнародні організації.
Слід зазначити, що групування суб’єктів євроринку за принципом
інвесторів у облігації на пред’явника є досить умовним, оскільки
достовірно визначити безпосереднього власника цих цінних паперів
практично неможливо. Це пояснюється тим, що банки та інші організації,
які розповсюджують єврооблігації, виявляють виняткову стриманість у
визначенні своїх клієнтів, намагаючись їх не афішувати. Крім того,
доступність єврооблігацій дрібному інвестору (завдяки невисокій
номінальній вартості в 1000 дол. США за одиницю) робить їх привабливими
для продажу приватним, “роздрібним” інвесторам, що призводить до такого
явища, як “розводнювання”
єврооблігацій.
І все ж, хоч і з певним ступенем умовності, можна визначити
декілька основних груп “кінцевих” інвесторів, які займають домінуюче
становище на ринку єврооблігацій. Це приватні та інституційні інвестори.
Приватні інвестори — це фізичні особи, які здійснюють операції з
єврооблігаціями. Інколи їх називають кінцевими, або роздрібними,
інвесторами.
Ринок єврооблігацій є досить привабливим для приватних інвесторів, які
проживають у країнах із недостатньо розвинутим ринком капіталу і
обмеженими інвестиційними можливостями, для розміщення тимчасово вільних
грошових коштів. Для осіб із економічно і політичне нестабільних країн,
або якщо вони бажають зберегти свою анонімність, ринок єврооблігацій
також виступає досить привабливим місцем вкладання капіталу. Завдяки
цьому переважна більшість таких приватних інвесторів не володіє
достатнім досвідом і часом для всебічного аналізу фінансової інформації,
наданої позичальником. Тому вони, як правило, дотримуються досить
традиційної, можна сказати консервативної, позиції, надаючи перевагу
купівлі єврооблігацій добре відомих кредиторів із розвинутих країн. Крім
того, приватні інвестори намагаються “тримати” єврооблігації до моменту
погашення. Вони не займаються частими операціями купівлі чи продажу
облігацій, обміну одних інвестиційних інструментів на інші, граючи на
змінах і терміновості ринку, як це притаманно професійним учасникам
євроринку. Як правило, метою таких приватних інвесторів є намагання
будь-що диверсифікувати свої валютні заощадження або збільшити
процентний дохід шляхом придбання облігацій, номінованих у різних
валютах.
Як показує аналіз, від 40 до 60 % всіх єврооблігацій, що розміщуються на
ринку, належить швейцарським і люксембурзьким банкам, які діють в
інтересах своїх приватних клієнтів-інвесторів. Причому переважна
більшість єврооблігацій, які складають портфелі названих банків, були
придбані в останні десять років XX ст., коли активний рух до ринкових
засад економіки розпочали постсоціалі-стичні країни та країни
пострадянського простору.
Іншою вагомою групою ринку єврооблігацій є інституційні інвестори.
Важливим етапом у зростанні ролі інституційних інвесторів стала практика
випуску з першої половини 90-х років великих євро-облігаційних позик, що
дало змогу звузити амплітуду коливання цін і підвищити ліквідність
вторинного ринку єврооблігацій.
На ринку єврооблігацій у групі інституційних інвесторів можна виділити:
• банки (центральні, інвестиційні, комерційні);
• державні установи;
• міжнародні фінансові інститути;
• пенсійні фонди;
• страхові фонди і компанії (у тому числі оффшорні);
• взаємні (пайові) інвестиційні фонди (ПІФи);
• менеджерів вкладів (управляючих інвестиціями);
• пайові інвестиційні фонди;
• великі корпорації.
Досить активну роль на ринку єврооблігацій відіграють центральні банки,
чому сприяло інтенсивне накопичення ними валютних резервів. Однак ця
категорія інвесторів досить обережна у виборі інвестиційної стратегії
поведінки на ринку єврооблігацій. Деякі банки вважають, що найбільш
розумно вкладати свої інвестиційні ресурси в короткострокові активи —
депозити і короткотермінові державні зобов’язання. Більша ж частина
дотримується точки зору, згідно з якою їхні резерви мають залишатися
незмінними і вартість їх не повинна падати нижче певного рівня. Завдяки
цьому основні резерви таких банків інвестуються в короткотермінові
фінансові інструменти, які є найбільш ліквідними на ринку, а інша
частина резервів розміщується в довгострокові активи. Якщо раніше
центральні банки обмежувалися вкладанням коштів у цінні папери з
терміном обігу не більше 5 років, то сьогодні спектр фінансових
інструментів значно розширився, і відповідно розширилися та
диференціювалися самі інвестиційні портфелі центральних банків.
Певне місце серед інвесторів ринку єврооблігацій займають державні
установи (агентства) та міжнародні фінансові інститути. Їх інвестиційна
стратегія полягає у погодженні валюти позики і терміну погашення
випущених ними боргових паперів та розміщення коштів у облігації, що
випускаються високонадійними емітентами. Як і центральні банки, ця
категорія інвесторів також має жорсткі обмеження щодо інвестування своїх
коштів і тому орієнтується виключно на високоліквідні фінансові
інструменти.
Казначейства транснаціональних корпорацій для збереження ліквідності й
капітальної вартості своїх активів вкладають кошти як у короткотермінові
інструменти грошового ринку, так і періодично вкладають свої касові
залишки в єврооблігації з плаваючою відсотковою ставкою, забезпечуючи
таким чином високу дохідність вкладень і при цьому, звичайно, приймаючи
на себе високий рівень ризику.
Суттєве місце серед інвесторів ринку єврооблігацій займають пенсійні
фонди, які у своїй переважній більшості створені транснаціональними
корпораціями. Створення таких фондів дає змогу уникнути процедурних
складностей, пов’язаних зі сплатою податків. На пенсійні фонди припадає
25 % інституційних інвестицій.
Щодо страхових та інвестиційних компаній, то вони разом забезпечують
близько 60 % інституційних інвестицій. Певна частина інвесторів на ринку
єврооблігацій представлена також страховими фондами, оффшорними
страховими компаніями, переважно дочірніми, які створені
транснаціональними компаніями.
Ще однією категорією інвесторів ринку єврооблігацій є менеджери вкладів
(управляючі Інвестиціями), у ролі яких виступають банківські трастові2
департаменти. Враховуючи той факт, що клієнтами в більшості випадків є
приватні інвестори, менеджери вкладів, зазвичай віддають перевагу цінним
паперам корпорацій, здебільшого американських. При цьому перевага
віддається високій дохідності й, відповідно, більш високим кредитним
ризикам.
Останніми роками на ринку єврооблігацій набирають силу пайові
інвестиційні фонди, які є професійними учасниками ринку і володіють
великими пакетами єврооблігацій. Водночас ці фонди в будь-який час (у
випадку зміни умов на ринку) готові перевести свої кошти в інші активи
для підвищення їхньої дохідності або для досягнення інших інвестиційних
цілей. Це, як правило, досить мобільні інвестиційні структури, які
забезпечують вкладникам диверсифікацію інвестиційного портфеля, високу
ліквідність і високопрофесійне управління цінними паперами.
Література
Бланк И. А. Стратегия и тактика управления финансами. — К., 1996.
Бланк И. А. Основы финансового менеджмента. — К.: Ника–Центр, Эльга,
1999.
Бланк И. А. Управление прибылью. — К.: Ника–Центр, Эльга, 1999.
Брігхем Е. Ф. Основи фінансового менеджменту. — К., 1997.
Беркар Коласс. Управление финансовой деятельностью предприятия. — М.:
Финансы, 1997.
Василик О. Д. Державні фінанси України: Навч. посібник. — К.: Вища шк.,
1997.
Джеймс Ван Хорн. Основы управления финансами. — М.: Финансы и
статистика, 1996.
Ефимова О. В. Финансовый анализ. — М., 1996.
Ковалева А. М. Финансы в управлении предприятием. — М.: Финансы и
статистика, 1995.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
