Реферат на тему:
Національні культурні організації і рухи в умовах реакційної урядової
політики
Паралельно з розвитком літературного процесу і мистецтва, по мірі
становлення української інтелігенції в її середовищі виникають різні
національно-культурні організації і рухи. Їх створення відбувалося за
несприятливих політичних обставин, вимагало особистої мужності,
твердості.
Перша в українській історії національно-культурна організація виникла в
1833 р. у Львові. Це був нелегальний гурток, який організували Маркіян
Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький, які вчилися в духовній
семінарії. Їх символічно назвали “Руською трійцею” (русинами називали
західних українців). Вступаючий у гурток давав клятву утверджувати права
рідної мови, перекладати слов’янських авторів, робити все для
воскресіння українського народу до нового життя. Вищим досягненням
гуртка стала публікація в 1837 р. альманаху “Русалка Днiстровая”. У
нього увійшли “Передмова” Шашкевича із закликом до відродження
української літератури в Галичині, добірка народних пісень, перекази.
Надрукований у Будапешті наклад у Львові був негайно конфіскований. З
1000 вдалося врятувати 200 примірників, завдяки яким про альманах і
дізналися в освічених слов’янських колах різних країн. Реакція
австрійської влади була жорсткою: для видань на українській території
вводилася спеціальна цензура. Основою для заборони могло послужити
навіть те, що книга надрукована не церковним шрифтом, а так званою
“гражданкою”, простішою і чіткішою ніж архаїчна кирилиця. У таких умовах
виступ “Руської трійці” не знайшов продовження. Головний його ініціатор
– М.Шашкевич – зайнявся літературною творчістю, став першим народним
поетом Галичини, але жив у найважчих матеріальних умовах і помер дуже
молодим.
У 40-і роки центр українського культурного життя знаходився у Східній
Україні, що виражалося насамперед у вже описаному літературному процесі.
У Києві приблизно в 1845 р. виникає нелегальне Кирило-Мефодіївське
братство – не культурна, а політична національна організація, перша в
історії України, і, що характерно, створюють її видатні діячі
вітчизняної культури (М.Гулак, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський,
Т.Шевченко). Мета товариства підкреслена назвою – слов’янська єдність,
створення федерації слов’янських демократичних республік. Ідеї
організації – рівність людей, необхідність знищення кріпацтва –
пронизували творчість його організаторів. Розгром братства в 1847 р.
важко відбився на всьому розвитку української культури, а традиція
політичної боротьби була перервана аж до 90-х років XIX ст.
Всю другу половину XIX ст. активність національної інтеліґенції
розгортається майже виключно в сфері “культурництва”. У кінці 50-х років
на Правобережжі серед дворянства та інтеліґенції, в тому числі
польської, складаються групи молоді, які гаряче співчувають українському
народу, поважають його культуру. Вони і в побуті переходили на народну
мову. Одним з лідерів руху став В.Антонович, у майбутньому визначний
історик. Прихильників таких поглядів стали називати “хлопоманами”, тобто
“любителями народу”. Як розвиток тих же настроїв в 1859 р. студентами і
молодими викладачами Київського університету створюється напівлегальна
культурно-просвітницька організація “Громада”. Свою мету вона бачила в
просвіті народної маси, для чого організовувалися безкоштовні недільні
школи, видавалися дешеві книги. Була створена Тимчасова педагогічна
школа, де готували вчителів для сільських шкіл. Всі викладачі працювали
в ній безкоштовно. У київській “Громаді” брав участь М.Драгоманов –
історик, політичний діяч, П.Чубинський – етнограф, поет, автор слів
гімну “Ще не вмерла Україна”. Подібні громади виникли в багатьох містах.
Ідейний центр “громадівського” руху виявився у Петербурзі. Сюди в кінці
50-х років після заслання повернулися кирило-мефодіївці. В.Білозерський
домагається дозволу і на гроші меценатів в 1861 р. починає видавати
перший регулярний український літературний і суспільний журнал “Основа”.
У ньому співробітничають Костомаров, Куліш, Драгоманов, публікується
спадщина Шевченка. У цей час зав’язуються тісні контакти з передовою
російською громадськістю. Навіть з боку уряду робляться деякі ліберальні
кроки: Кулішу доручають перекласти українською мовою закони про
скасування кріпацтва, за державний рахунок видаються українські
підручники.
????????????$?Ситуація кардинально змінюється в 1863 р. після
антиросійського повстання в Польщі. Український національно-культурний
рух жорстоко придушується. Прокотилася хвиля арештів, Полтавська і
Чернігівська громади були повністю розгромлені, журнал “Основа”
закрився. Особливою непримиренністю відрізнялася позиція міністра
внутрішніх справ Російської імперії Валуєва. Він підписує сумно відомий
указ, що забороняє друкувати українською мовою навчальну, наукову і
релігійну літературу на тій підставі, що “никакого особенного
малороссийского языка не было, нет и быть не может”. Після нетривалого
“перепочинку” на початку 70-х років, відміченого активізацією історичної
науки і літератури, про що вже йшла мова, антиукраїнська політика була
продовжена. У 1876 р. в місті Емсе царем Олександром II був підписаний
указ, яким заборонялося: друкувати і ввозити в межі імперії книги
українською мовою, ставити спектаклі і навіть писати тексти до музичних
нот українською. Однозначної заборони української художньої літератури
на “малоросійській” мові не було, але цензура таких книг не пропускала,
навіть з російських творів викреслювалися українські слова.
Імперська великоросійська політика привела до того, що український центр
в 60-70-і роки XIX ст. перемістився в Західну Україну. В Австро-Угорщині
після революції 1848 р. формально нерівність української мови було
усунено, у Львівському університеті відкрили кафедру української мови і
літератури. На практиці польське домінування зберігалося, в 1859 р.
навіть спробували ввести латинський алфавіт в “русинську” писемність. У
таких умовах значна частина місцевої інтеліґенції побачила порятунок в
тісному союзі з Росією, причому не з демократичними, а з урядовими
реакційними колами. Склалася теорія і про єдність мови. Описана течія
отримала назву “москвофільства”.
“Москвофілам” у національному культурному русі протистояли “народовці” –
однодумці і продовжувачі справи громад. Їх журнал “Правда” з 1867 р.
починає відігравати роль загальноукраїнського видання. З 1868 р. свою
історію веде товариство “Просвiта”, що займалося виданням книг, журналів
українською мовою. Багато відомих діячів української культури
переїжджають зі Східної України в Західну. У Львівському університеті
активно працює М.Грушевський. Часто буває тут П.Куліш. З Женеви
підтримує зв’язок М.Драгоманов. З’являються свої лідери, передусім
І.Франко. У 1873 р. у Львові засновується згадане вище “Літературне
товариство ім.Шевченка”, перетворене в 1892 р. в наукове. У 90-і роки
воно видає солідне періодичне видання – “Лiтературно-науковий вiсник”,
що друкував авторів і розповсюджувався і на Заході, і на Сході України.
Аналіз розвитку різних сфер української культури дозволяє прослідкувати,
як складалися долі українського відродження в XIX ст. Пояснити його
закономірності допомагає відомий теоретичний висновок німецького вченого
Гердера про основні етапи, які проходили європейські національні рухи.
На першому етапі, як було показано, невелика група вчених-інтелектуалів
збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини, побоюючись,
що самобутність їх народу може зникнути. Другий, або культурницький етап
став етапом відродження української мови, виникнення національної
літератури і мистецтва. Це готувало етап створення політичних
організацій, що висувають національні вимоги, аж до утворення незалежної
держави.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
Авдієв В.И. Історія Древнього Сходу. – М.: Госполитиздат, 1953.- 758с.
Антична Греція. – В 2-х тт. – М.: Наука, 1983.
Асеєв Ю.С. Джерела. Містецтво Киiвськоi Русi. – ДО.:Мистецтво, 1979.-
216 з.
Барг М.А. Епохи і ідеї. Становлення історизму. – М.: Думка, 1987. -348
з.
Белiчко Ю.В. Українське радянське мистецтво перiоду громадянської вiйни.
– ДО.:Мистецтво, 1982.- 183 з.
Бiлецький П.О. Українське мистецтво другої половини XVII-XVIII столiття.
– ДО.:Мистецтво, 1981.- 159 з.
Богомолов А. С. Антична філософія. – М.: изд-у МГУ, 1985 -368 з.
Віннічук Л. Люди, вдачі і звичаї Древньої Греції і Ріма.- М.: Вища
школа, 1988. – 496 з.
Воропай Про. Звичаї українського народу. – ДО.:Оберiг, 1993.- 590 з.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
