.

Генеза естетичної думки у західноєвропейській культурі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
184 3852
Скачать документ

Генеза естетичної думки у західноєвропейській культурі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
154 1965
Скачать документ

Реферат на тему

Генеза естетичної думки у західноєвропейській культурі

Ґенеза та розвиток естетичної думки в Україні.

Витоки естетичної думки в Україні відносяться до періоду Київської Русі.
У період раннього феодалізму естетична думка Давньої Русі, як це було й
в інших країнах, ще не відмежувалася від інших галузей знання і від
релігії. У Київській Русі естетичне мислення розвивається на підгрунті
язичницького світогляду — давньослов’янської релігії і міфології.
Основний елемент язичництва — наївний пантеїзм. Перші проблеми, що їх
розглядає давньоруська філософія й естетика, — з’ясовування понять про
душу, про взаємовідносини душі і тіла. З проникненням у Київську Русь
християнства встановлюються зв’язки з культурою Візантії, південних
слов’ян і інших народів Європи. Давньоруські мислителі знайомляться з
естетичною думкою античності, працями Арістотеля, Демокріта, Платона.
Значна роль у поширенні естетичних понять у Давній Русі належить
перекладеним працям Іоанна Дамаскіна (675—753) («Діалектика»), Іоанна
Екзарха Болгарського («Шестоднев»), Пилипа Пустинника («Діоптра») та ін.
Завдяки ж їм на Русі стають відомими античні вчення про чотири стихії як
першоелементи світобудови, про різноманітні трактування взаємовідносин
душі і тіла та ін.

Найважливіші оригінальні твори давньоруської філософсько-етичної і
естетичної думки — «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона
(XI ст.), «Послання» до Володимира Мономаха» Ничипора (XI—XII ст.),
«Повість временних літ» Нестора (поч. XII ст.), «Послання» митрополита
Климента Смо-лятича (XII ст.), «Послання» і «Слова» Кирила Туровського
(1130-ті—1182) «Слово про Ігорів похід» (XII ст.), «Моління Даниїла
Заточника» (XIII ст.) та ін. У цих творах вирішуються питання про
зв’язок людини й історії, історії і природи, що шанується утвором Бога —
джерела краси — і втіленням прекрасного, про джерела пізнання, про
співвідношення почуттів, розуму і волі, душі і тіла. В епоху феодальної
роздробленості в землях Давньої Русі домінує релігійна ідеологія, із
якою у ХV—ХVI ст. дискутують численні єресі. В них, зокрема,
обговорюються проблеми співвідношення образу і першообразу, актуальні
для практики іконопису. Різноманітні точки зору з цього питання
висловлювали стригольники, нестяжателі, іосифляни. На Україні до них у
результаті впливу процесів реформації, що відбувалися в
Польсько-Литовській державі, додалися прихильники кальвінізму і
соцініанства (антитринітаризму). Погляди українських антитринітаріїв і
російських єретиків характеризує заперечення триєдності бога,
іконоборство, проповідь віротерпимості, критика духівництва і церковної
ієрархії. Нестяжа-телі сприяли розвитку критичних і раціоналістичних
тенденцій у середньовічному мисленні Русі. В єретичних вченнях Ф.
Ку-рицина (?—1500), М. Башкіна (XVI ст.), Феодосія Косого (XVI ст.)
проявилося заперечення есхатологічних уявлень, елементи вільнодумства і
раціоналістичного тлумачення священних текстів.

Зі спростуванням єретиків виступив чернець Зіновій Отеньсь-кий (?—1568).
Його полемічні твори «Істини показання запитавшим про нове вчення» і
«Послання багатослівне чорноризця до запитавших про ізвєстіє благочестя
на зломудріє Косого і іже з ним» являють собою енциклопедію
релігійно-ідеалістичних поглядів російських книгарів XVI ст.

У ХVI—ХVII ст. на Україні з’являється плеяда письменників-полемістів, що
присвятили свою творчість боротьбі проти католицизму і Унії православ’я
з католицизмом під верховенством папи римського, що нав’язується
папством. Естетичний бік богослужіння складає важливий елемент їхньої
полеміки. Серед найбільш цікавих полемічних творів цієї епохи: «Каза-нье
святого Кирила» Стефана Зизанія (1570—1621), «Апок-рисис» Христофора
Філалета (XVI—XVII ст.), «Пересторога» анонімного автора, «Тренос»
Мелетія Смотрицького (1572— 1633), «Полінодія» Захарія Копистенського
(?—1672), «Писание до всех обще в Лядской земли живущих», «Писание к
утекшим от православной вери єпіскопом», «Загадка філософом латинським»,
«Зачапка мудрого латынника з глупым русином» Івана Вишенського
(1550—1620), «Протестація» Іова Борецького (?—1631), «Нова міра старої
віри», «Знаків п’ять», «Мечь Духовний», «Лютня Аполлонова» Лазаря
Барановича (1620—1693) і багато інших.

Найпомітніший внесок у розвиток естетичної думки в XVII ст. зробив
Симеон Полоцький (1629—1680), що відстоював право людського розуму на
пізнання і обговорював роль чуттєвості в пізнанні. С. Полоцький, який
добре знав сучасну йому західноєвропейську філософію, розглядав її як
науку наук, розвивав своєрідну концепцію виховання і досвідченого
знання, заперечив вчення про уроджені ідеї.

Особливістю розвитку естетичних ідей у другій половині XVII ст. була
гостра боротьба, що розгорнулася навколо реформи церкви, розпочатої
патріархом Никоном. Серед мислителів XVII ст., що сприяли відокремленню
філософії й естетики від богослов’я, були Ю. Крижанич (1618—1683),
Епіфаній Славинецький, Мелетій Смотрицький (1572—1633), який написав
коментар «Велика і предивная наука» до твору давньоримського автора
Луллія «Велике мистецтво».

Значне піднесення української естетичної думки пов’язане із відкриттям у
1632 р. Києво-Могилянської академії. Серед найбільш відомих професорів
філософії в академії були Йосип Кононович-Горбатський (?—1653),
Інокентій Гізель (1600— 1683), Іоасаф Кроковський (?—1718), Лазар
Баранович (1620— 1693), Феофан Прокопович (1681—1736), Стефан Яворський
(1658—1722). У філософських курсах академії відбувалося алегоричне
тлумачення Біблії, розглядалися проблеми деїзму і пантеїзму. Ф.
Прокопович виступив пропагандистом ідей європейських мислителів Бекона і
Декарта. § 2. Українська і російська естетика у XVIII ст.

Найбільш регулярний і послідовний розвиток естетичних ідей у Росії і
Україні почався з XVIII ст., що його ознаменували перетворення Петра I,
який масово звернув російську суспільну думку до досягнень європейської
освіченості.

Спочатку розвиток естетичної думки в Росії XVIII ст. проходив під
впливом естетики французького класицизму і Просвітництва (Батте, Дідро
та ін.).

Естетика і мистецтво класицизму одержали поширення в Росії в діяльності
Феофана Прокоповича (1681—1736), Анти-оха Кантемира (1708—1744), В.К.
Тредіаковського (1703— 1768), О.П. Сумарокова (1717—1777).

Найвидатнішим його представником був М.В. Ломоносов (1711—1765). У
творчості Ломоносова відбилося властиве йому поєднання абстрактного й
образного мислення. Естетичне сприйняття Космосу виражене в його
філософській поезії. Ломоносов відіграв важливу роль у реформі
російської мови, що поклала кінець церковнослов’янській книжковій
культурі. Значне розширення лексичного складу нової літературної мови,
зближення його з розмовною мовою і водночас збереження всього багатства
письмової традиції — такі основні принципи реформаторської діяльності
Ломоносова в російській словесності. Поряд із В.К. Тредіаковським він
розробив нову систему російського віршування. Для поглядів Ломоносова на
літературу характерні нормативність, логічність, раціональність. Проте в
його творчості поряд із логікою розуму повним визнанням користується і
стихія почуттів, натхнення, емоційного пориву. Багато художніх творів
Ломоносова є за своєю суттю соціально-філософською публіцистикою.
Естетика художньої творчості у Ломоносова пов’язана з естетикою буття і
пізнання. Його естетичне і творче кредо викладено у вірші «Розмова з
Анакреоном». Російський класицизм, як і західний, поданий практично у
всіх сферах художньої творчості. Він тісно пов’язаний із
просвітительською ідеологією. Для нього властиві: високий
громадянсько-патріотичний пафос, висування на перший план античних
сюжетів, інтерес до національної історії.

У духовному житті України XVIII ст. важливу роль відігравав випускник
Києво-Могилянської академії Георгій Щербицький. Він викладав у академії
філософію, поетику, риторику, був автором відомої в ті часи п’єси
«Трагікомедія, нарицаєт Фотій, тобто про відступ західної церкви від
східної». У ній Г. Щербицький намагався пристосувати міфологічні мотиви
до розкриття сучасних йому проблем, зокрема виявлення конфлікту між
католицизмом і православ’ям. Цей прийом був широко розповсюдженим у
культурній практиці Західної Європи XVIII ст., але на терені України
використовувався вперше.

Найбільш повне вираження розвиток естетичної думки на Україні в XVIII
ст. знайшов у творчості видатного філософа, просвітителя, гуманіста і
демократа Г.С. Сковороди (1722—1794). Філософські і естетичні погляди
Сковороди суперечливі. Стоячи в цілому на об’єктивно-ідеалістичних
позиціях, він висунув матеріалістичну тезу про вічність і нестворенність
матерії. Розуміння ним Бога носило пантеїстичний характер.
Матеріалістичні тенденції проявилися в теорії пізнання Сковороди. Його
ідея самопізнання грунтувалася на уявленні про людину як про частину
природи, що підпорядковується загальним законам світобудови. Естетичні і
художні погляди — невід’ємний компонент «осердеченої» моральної
філософії Г.С. Сковороди. На противагу пла-тонівській доктрині про
споконвічний розлад між філософією і поезією Сковорода висуває ідею
їхньої продуктивної взаємодії і спорідненості: філософію і мистецтво
зближує зацікавленість у розумінні таємниць людського духу, моральному
самовідновленні особистості, спрямованість у майбутнє. Найважливіше
завдання «пророчих муз» — передбачати майбутнє. Настанова на
сполученість філософії і мистецтва дозволяє Сковороді затвердити
синтетичний метод дослідження істини і краси. У своїй художній творчості
він відстоює єдність краси і добра, готує підгрунтя для розвитку
реалізму в українській літературі. У естетиці Г. Сковороди важливу роль
відіграє органічний зв’язок з етикою. Філософ віддає перевагу почуттю
моралі. Поняття «серце», «сердечність» він звільняє від фізіологічного
навантаження. Сердечність стає синонімом людяності, доброти,
взаєморозуміння. На цій підставі розробляє Сковорода естетичну категорію
гармонії. Найвагомішими в естетичній спадщині філософа є «Сад
божественных песней» (1753—1785), «Наркісс» (1769—1771) і «Разговор пяти
путников о истинном щастіи в жизни» (1773). § 3. Розвиток естетичної
теорії в Росії і Україні в XIX—XX ст.

На початку XIX ст. російська естетична думка знаходилася під впливом
німецької класичної і романтичної естетики. Ідеї Шеллінга та Гегеля
розвиває перший російський систематичний твір з естетики — «Досвід науки
витонченого» О. Галича (1783—1848), виданий у Санкт-Петербурзі у 1825 р.
Характерною рисою російської і української естетики XIX ст. є критика
естетизму, прагнення перебороти чисто «естетичний» або умоспоглядальний
підхід до художньої творчості, розглядати естетичні питання в їхньому
органічному зв’язку з моральною і соціальною проблематикою. З критикою
спекулятивних естетичних систем Канта і Шеллінга виступили в першій
половині XIX ст. на Україні В.Н. Ка-разін (1773—1842), І.О. Рижський
(1759—1811), П.Д. Лодій (1764— 1829), Т.Ф. Осиповський (1765—1832), П.М.
Любовський (рр. народж. і см. невідомі), М.О. Максимович (1804—1873),
О.І. Стойнович (1773—1832), О.О. Козлов (1831—1901), О.І. Ход-нєв
(1818—1883), П.М. Шумлянський (1752—1821) та ін.

П.Д. Лодій (1764—1829) розвинув у своїй спадщині введені Сковородою
поняття «серце», «сердечність», «осердеченість». Він обгрунтував ідею
«научування серця», яка згодом стала провідною в контексті українського
романтизму. Він також розробляв поняття «досконале» — одне з центральних
для естетики класицизму — щодо визначення категорії прекрасного і
конкретних форм її втілення у визначеннях краси. Досконалість, вважав
Лодій, є узгодженність речі в єдиному, тобто в меті. Для досягнення мети
«у сущому усе узгоджується», і це й є «початок досконалості». У свою
чергу, краса — це, за Лодієм, «досконалість переживання пізнавального»,
тобто поняття, визначення якого можливе саме через «сердечність», через
почуття і силу його переживання людиною. Так само і потворність
визначалася філософом як «недосконалість почуттів при сприйманні
пізнавального».

Важливим кроком у розвитку української естетичної думки були праці М.О.
Максимовича (1804—1873), який першим в українській науці обгрунтував
поняття «народність». У підгрун-тя його визначення вчений поклав «усну
словесність» народу, що пов’язувало його погляди з ідеями народницького
руху серед російської інтелігенції середини XIX ст. Максимович був
прихильником ідей народної освіти, культури, просвітництва. Разом з тим,
народ має власну свідомість, яка втілюється в народну, зокрема
історичну, поезію, і насамперед її демонструє «Слово про Ігорів похід».
Увага до фольклористики згодом привернула вченого до вивчення
народно-поетичної літературної творчості, яка разом з писемною
літературою стала розглядатися як складова української культури і
мистецтва.

У 1830—1850-і роки значного розвитку набула харківська філософська
школа, яка зосередилася навколо заснованого В.Н. Каразіним (1773—1842)
Харківського імператорського університету. Він був урочисто відкритий у
1805 р. і був другим після Московського університетом в Росії. У
науковій збірці університету «Брошурки» у 1831 р. друкувалися статті І.
Кронеберга (1788—1838). Послідовник Ф. Шеллінга, він відстоював точку
зору на естетику як самостійну філософську науку, предметом якої стають
усі прояви витонченого в навколишньому світі. Тому актуальним є питання
про межі прекрасного, його вияви в природі, суспільстві, людській душі
тощо.

У праці А. Метлинського «Погляд на історичний розвиток теорії прози і
поезії» (1850) дискутується питання про роль і місце релігійного
світогляду в мистецтві. Центральною проблемою цієї дискусії було
співвідношення понять «істина», «добро» і «краса». Мистецтво, за думкою
Метлинського, не в змозі розкрити смисл і зміст цієї тріади повністю без
тісного зв’язку з філософією і релігією. Саме такий зв’язок історично
склався в християнську добу, коли мистецтво примирювало природу і дух,
свободу і необхідність, кінцеве і безмежне. Мистецтвознавча орієнтація
концепцій Мет-линського органічно поєднувалася з загальними тенденціями
в розвитку вітчизняної естетичної думки в середині XIX ст.

7¬8 C&HUVyyyyyyyyyyynniaaaaaaaaaaaa

?OFssbssassoooooooooooooooooooooooooooo

Гегеля Фр. Фішера і сформулював думку, що стала ключовою для розвитку
критичного реалізму в російському мистецтві в середині XIX ст.:
«Прекрасне є життя в усьому різноманітті своїх проявів»; М.О.
Добролюбова (1836—1861), який розвивав принципи народності, ідейності і
соціальної спрямованості літератури.

Чернишевський у дисертації «Естетичне відношення мистецтва до дійсності»
визначив прекрасне як «життя, яким воно повинне бути за нашими
поняттями» (що знову порушує питання про ідеал — «ідеальне» життя. Але
тут ідеал трактується вже не як відвернена ідея, а як результат
соціального розвитку). Він вважає предметом мистецтва не тільки
«прекрасне», але й усе «цікаве» у житті. Естетика Чернишевського —
результат критичного переосмислення попередніх естетичних теорій. Він
критикував тезу німецької класичної естетики про те, що прекрасне в
навколишньому світі недосконале, мінливе у своїй красі, одиничне.
Вирішуючи проблеми суб’єкта естетичної оцінки і сприйняття, критеріїв
прекрасного, він звернувся до реальних переживань людини, до
особливостей її психології і смаку. Щира краса, за Чернишевським, є
краса, що зустрічається в житті. Відтворення реальності, проте, не варто
розуміти як механічне копіювання в дусі теорії «імітації природи».
Центральне завдання художника — осмислити явища життя, розкрити їхній
зв’язок і відношення одне до одного, при цьому мистецтво, подібне до
науки, але з позицій естетичних повинно дати водночас і пояснення, і
оцінку навколишньому, винести свій «вирок». Чернишевський висуває
важливі положення про історичну мінливість уявлень про прекрасне, про
соціально-культурну обумовленість естетичних уявлень і ідеалів, що
існують у різних суспільних груп.

Видатний внесок у розвиток естетичної думки на Україні середини XIX ст.
зробив Т.Г. Шевченко (1814—1861). У своїх творах він виступає як
виразник селянського естетичного ідеалу.

Д.І. Писарєв (1840—1868) у проповіді утилітарного значення мистецтва
дійшов фактично до прямого заперечення мистецтва і скасування самої
естетики як науки.

Л.М. Толстой (1828—1910) у трактаті «Що таке мистецтво?» виступив із
різкою критикою не тільки естетизму, але і всякого мистецтва, що не
орієнтується на безпосередній моральний вплив, вбачаючи головну задачу
художньої творчості в морально-релігійному зближенні людей за допомогою
емоційного «зараження».

Естетика слов’янофілів, до якої за своїми характерними рисами близька і
естетика українофілів, складалася під знаком консервативно зрозумілої
ідеї народності і самобутності мистецтва, що витлумачується як
збереження і вираження в мистецтві «органічного» національного укладу і
характеру, «народного духу» (І. Киреєвський (1806—1856), П. Куліш
(1819—1897) та ін.).

Пов’язаний з естетикою слов’янофілів Ап. Григор’єв (1822— 1864) розвивав
принципи «органічної» критики мистецтва, що переборює однобічність чисто
«утилітарної» і чисто «художньої» критики і розглядає твір мистецтва як
«живий організм» і суцільне вираження «життя творців і життя епохи».

З ідеями Ап. Григор’єва в ряді пунктів збігаються естетичні погляди Ф.М.
Достоєвського (1821—1881). Характерне для нього акцентування на
морально-релігійному значенні краси і мистецтва забарвлене у своєрідні
тони естетичної есхатології («краса врятує світ»).

Розвинуті Володимиром Соловйовим (1853—1900) уявлення про мистецтво як
про «перетворювання» життя, а також його концепція краси як матеріально
втіленого символу абсолюту справили істотний вплив на становлення
естетичної

теорії російського символізму, так званої «срібної доби» (О. Блок
(1880—1921), А. Бєлий (1880—1934)). Вяч. Іванов (1866— 1949) визначив
завдання мистецтва як прямування «від реального до найреальнішого».

Естетика символізму дуже вплинула на естетичні ідеї Л. Українки
(1871—1913), М. Коцюбинського (1864—1913), І. Франка (1856—1916).

І.Я. Франко залишив багату художню, науково-теоретичну і
літературно-критичну спадщину. Основні категорії естетики, проблема
відносності естетичних мірок досліджуються ним у трактаті «З секретів
поетичної творчості» (1898—1899). Він привітав появу експериментальної
естетики, відмічаючи важливість психологічних досліджень для розуміння
сутності творчості. У статті «Література, її задачі і найважливіші риси»
(1878) він підкреслює, що література відбиває життя, працю, мову і
мислення своєї епохи.

Розгляд естетичної сфери з погляду місця, яке вона займає в цілісності
«духовного буття», характерний для філософів релігійно-ідеалістичного
напрямку, які трактували антиномії етичного і естетичного, естетичного і
релігійного і т. ін. (М. О. Бер-дяєв (1874—1948) та ін.). Особливе місце
займає тут П.О. Флоренський (1882—1937). Сфера естетичного, сфера краси
в її найвитонченіших, але ще доступних сприйняттю формах, за
Флоренським, — це, насамперед, рубіжна сфера між горнім і дольнім
світами. З горнього світу ж спускається Премудрість (Софія) як носій
Святого Духа, і найбільш повно вона стає осягнутою в Богоматері, а з
тваринного світу ж глибоко і послідовно впроваджуються іноки —
подвижники, що присвятили себе служінню Красі. Проте подвижництво —
важливий, але не єдиний шлях подолання межі між дольнім і горнім знизу,
сходження до Краси. У якості таких Флоренський указує ще на деякі форми
церковного мистецтва і церковний культ. Краса — центральна категорія
естетики Флоренського, але і тут він має на увазі красу християнського
ідеалу і християнських святинь. З позицій православного світогляду
Флоренський критикував усю сучасну йому західну культуру, звинувачуючи
її в зраді християнському ідеалу. У цілому естетика Флоренського
поєднана з теоретичним обгрунтуванням релігійного світогляду в його
православному варіанті. Основні твори Флоренського з проблем естетики:
«Храмове дійство як синтез мистецтв» (1922), «Обернена перспектива»
(вид. у 1967 р.), «Закон ілюзій» (вид. у 1971 р.), «Емпірея й емпірія»
(вид. у 1986 р.).

Своєрідним естетизмом, спорідненим у ряді рис із Ф. Ніцше, перейняті
твори К. Леонтьєва (1831—1891) і В. Розанова (1856—1919), що передбачили
деякі мотиви пізнішої естетики XX ст. — фрейдизму й інтуїтивізму (В.
Розанов), критики масового мистецтва і нівелювання культури (К.
Леонтьєв).

Вплив позитивізму в Росії в другій половині XIX ст. простежується у
розчиненні естетики в історії культури і «поетиці» у О. Веселовського.
Теорія художнього образу, що засновується на філософії мови,
розвивається у творах О.М. Веселовського (1838— 1906), О.О. Потебні
(1835—1891) і його учнів (О.В. Запорожця (1905—1981), П.І. Зінченка
(1903—1969) та інших представників так званої Харківської психологічної
школи). У 1910— 1920-х роках складається «формальна школа» у
літературознавстві, яка вивчає конструкцію художньої форми і чинники, що
її складають (представники ОПОЯЗа — Ю.М. Тинянов (1894— 1943), Б.М.
Ейхенбаум (1866—1959), В.М. Жирмунський (1891— 1971), В.Б. Шкловський
(1893—1984); наприкінці XX ст. — Ю.М. Лотман (1922—1993).

«Формальна школа» внесла великий вклад у розвиток структурно-семіотичної
естетики, на Заході вона одержала назву структуралізму. Ця теорія
розглядає мистецтво як особливу мову або систему знаків, а окремий
художній твір — як знак або послідовність знаків цієї системи. Найбільш
ранні концепції структуралізму склалися в Росії на рубежі 1900—1920-х
років у працях Московського лінгвістичного гуртка (Р.О. Якобсон
(1896—1982), Г.Г. Шпет (1879—1937) та ін.) і Товариства поетичної мови
(ОПОЯЗ). Один із варіантів структуралізму, сформульований Шпетом, —
принцип послідовного опису художнього твору за рівнями, включаючи і
рівень значень, урахування ролі соціального середовища і
культурно-історичного фону у формуванні значень творів мистецтва. У
1920-х роках проблеми формалістичного вивчення творів мистецтва зазнають
критики в працях Л.С. Виготського (1896—1934) і М.М. Бахтіна
(1895—1975), які справили значний вплив на пізніші концепції
структуралізму. Вони розроблялися головним чином у працях Празького
лінгвістичного гуртка, у якому головну роль відігравали вихідці з Росії
— Р.О. Якобсон, М.С. Трубецькой (1890—1938) та ін. Вони створили
концепцію структуралізму, яка одержала міжнародне визнання й дотепер має
вплив на світову естетичну думку. У центрі цієї концепції вчення про
естетичну функцію і естетичну норму. Подальшу розробку це вчення
одержало в працях Московсько-Тартуської семіотичної школи, що її
очолював Ю.М. Лотман. Мистецтво розглядається нею як знакова система, а
твір мистецтва — як художній текст, побудований за законами цієї
системи. Естетичні дослідження Московсько-Тартуська школа здійснює в
тісному зв’язку з культурологічними, що виразилося, зокрема, у вивченні
генези символів у мистецтві. У складі структуралізму виділяється також
французький напрямок, що сформувався під впливом К. Леві-Стросса (1908
р.н.), який, у свою чергу, сприйняв ідеї Г.Г. Шпета і М.М. Бахтіна.

Суцільне тлумачення змістовно-значеннєвих і формальних особливостей
твору в їхній взаємозумовленості дає М.М. Бахтін. Він увів у
художньо-естетичний аналіз ідею «діалогічної свідомості». Основне коло
своїх студій сам Бахтін визначав як філософську антропологію,
розглядаючи з цих позицій архітектоніку естетичного об’єкта. Естетична
форма, за Бахтіним, — це не форма матеріалу твору мистецтва, як
трактували її формалісти (що призводило до ототожнення форми з
зовнішньою композицією твору), а форма змісту твору мистецтва, наявності
в ньому ціннісно-визначеної значеннєвої позиції стосовно його
дійово-змістовного ряду, особливий ракурс бачення світу. У межах
художнього твору та або інша естетично значима, особистісно оформлена
ціннісно-значеннєва позиція не поодинока, їй протистоять інші ціннісні
позиції, з якими вона вступає в комунікативні — діалогічні відношення.
При цьому фіксована ціннісна позиція властива не тільки автору твору як
реальному індивіду, але і його образу в творі (ліричне «я», оповідач і
т.ін.), і кожному герою-персонажу твору. Різноманітні ідеологічні
відношення між усіма цими позиціями («голосами») створюють переливну
«багатоголосу» значеннєву тканину твору, що одержала назву
«поліфонізму». Просторово-часові межі діалогу «голосів» у подвійному
ряді художнього твору, що надають йому значеннєву певність, Бахтін
визначає поняттям «хронотоп».

Діалектику художньої форми і її естетичних категорій розробляв О.Ф.
Лосєв, який багато займався також проблемами символу і міфу.

Проблеми історії естетики як самостійної дисципліни і стосовно різних
форм художньої творчості розроблені О.Ф. Лосєвим (1893—1988), С.С.
Аверинцевим (1937 р.н.), Д.С. Лихачовим (1906—2001), В.Ф. Асмусом
(1894—1975), А.В. Гулигою (1921 р.н.).

Поряд із теоретико-філософськими естетичними системами в культурі XX ст.
сформувалися і естетичні вчення, пов’язані з творчою художньою
практикою. Насамперед тут варто назвати роботи В.В. Кандинського
(1866—1944) і К.С. Малевича (1878—1935), що заклали фундамент теорії
абстрактного мистецтва — одного з плинів модернізму — і отримали в 1910—
1930-х роках визнання в усьому світі. На рубежі 1920—1930-х років на
Україні укладається літературна школа «неокласиків» (М.К. Зеров
(1890—1941), М.Т. Рильський (1895—1964) та ін.), розвивається театральна
система Леся Курбаса (1887—1942), що вплинула на реформу світового
театру в XX ст.

На сучасному етапі значне місце в її розвитку займають постмодернізм і
постструктуралізм. Постмодернізм — широкий культурний плин, у чий обрій
в 1970—1980-і роки потрапляють філософія, естетика, мистецтво,
протиставлені практиці модернізму, що розвивався в європейській і
світовій культурі XX ст. Для постмодернізму характерні рефлексія з
приводу модерністської концепції світу, досвід ігрового освоєння
дійсності, перетворення світу культури в середовище мешкання людини.
Постструктуралізм — назва ряду філолофсько-методологіч-них підходів до
осмислення культурної діяльності, які склалися в 1970—1990 роки на
основі рефлексії і критики структуралізму. У центрі цієї критики стоїть
обмеженість структуралістського підходу до людини, неможливість пояснити
її поведінку, виходячи тільки зі структурного розуміння людської
свідомості. Постструктуралізм і постмодернізм, які особливо інтенсивно
розвиваються в західній філософії (Ж. Деррида, Ж. Делез та ін.), ще
тільки знаходять своїх послідовників у вітчизняній
філософсько-естетичній думці і свідчать про «кризову свідомість», що
виникає в умовах вичерпаності онтологічної і гносеологічної культурної
парадигми нового часу, результатом чого стали радикальні зміни в нашій
країні на рубежі 1980-1990-х рр., що започаткували новий етап її
історичного розвитку.

Література  

Алешина Л.О. О вежливости, о такте, о деликатности. — М., 1986.

Аронов В.Р. Дизайн и искусство. Сер. «Эстетика». — М., 1984. — № 2.

Асмус В.Ф. Вопросы теории и истории эстетики. — М., 1968.

Асмус В.Ф. Немецкая эстетика XVIII в. — М., 1962.

Байбурин А.К., Торопков А.Л. У истоков этикета: Этнографические очерки.
— Л., 1990.

Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. —М.,
1975.

Бахтин М.М. К философии поступка // Философия и социология: наука и

техника. — М., 1986.

Бахтин М.М. Человек в мире слова. — М., 1995.

Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. — М., 1986.

Бицилли П.М. Место Ренессанса в истории культуры. — СПб., 1996.

Безруких М.М. Я и другие. Я или правила поведения для всех. — М., 1991.

Белый А. Символизм как миропонимание. — М., 1994.

Борев Ю.Б. Критика современных буржуазных эстетических концепций.— М.,
1977.

 Борев Ю.Б. Эстетика: В 2-х т. — Смоленск, 1997.

Брунов Н.И. Барокко в России. — М., 1926.

Быстрицкий Е.К. и др. Бытие человека в культуре (опыт онтологического

подхода). — К., 1992.

Бычков В.В. Малая история византийской эстетики. — К., 1991. Ванслов В.
В. Эстетика романтизма. — М., 1966.

Введенская Л.А., Павлова Л.Г. Деловая риторика: Учебное пособие для
вузов. — Ростов-на-Дону, 2000.

Вейдле В.В. Умирание искусства. Размышления о судьбах литературы и

художественного творчества. — СПб., 1996.

Вермео А., Вермео О. Мэтры мирового сюрреализма. — СПб., 1996.

Виппер Б.Р. Статьи об искусстве. – М., 1970.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Реферат на тему

Генеза естетичної думки у західноєвропейській культурі

План

1. Первісне суспільство

2. Античність: Стародавня Греція та Стародавній Рим

Література  

1. Первісне суспільство

Для первісної культури характерна єдність, синкретизм утилітарного і
художнього елементів. Уява людини про світ ще не сформувалася. Сама
людина і суспільство розглядаються як частина навколишнього світу,
відображеного в міфах. Міфологічне мислення формувалося на основі
практичного відношення до світу. Міф значною мірою був пов’язаний із
розвитком фантазії, уяви і спочатку супроводжував магічні ритуали й
обряди. Встановлення магічних причин взаємозв’язку природних або
суспільних процесів доповнювалося фантастичними антропоморфними
зв’язками і відношеннями. Міфологія — це форма суспільної свідомості,
засіб розуміння взаємопов’язаності і причинно-наслідкової обумовленості
природної і соціальної дійсності як одного цілого, спрямована на
подолання фундаментальних протиріч людського існування, на гармонізацію
відношень особистості, суспільства і природи. Зміст міфу уявлявся
первісній свідомості реальним, тому що втілював колективний, «надійний»
досвід осмислення дійсності множиною поколінь. Цей досвід служив
предметом віри, а не критики. Міфи підтверджували прийняту в даному
суспільстві систему цінностей, підтримували і установлювали певні норми
поведінки. Головними передумовами своєрідної міфологічної «логіки» було,
по-перше, те, що первісна людина не виділяла себе з навколишнього
природного і соціального середовища, і, по-друге, те, що мислення
зберігало нероздільність, було невіддільне від емоційно-афектної,
моторної сфери життя людини та його психіки. Наслідком цього явилося
наївне олюднення всієї природи, загальна персоніфікація, метафоричне
зіставлення природних, соціальних і культурних об’єктів. На природні
об’єкти переносилися людські властивості, їм приписувалася піднесеність,
розумність, людські почуття, часто і зовнішня антропоморфність, і,
навпаки, міфологічним предкам могли бути привласнені риси природних
об’єктів, особливо тварин. Визначені сили і спроможності могли бути
пластично виражені багаторукістю, багатоокістю, найдивовижнішими
трансформаціями зовнішнього образу; для міфу характерно, що різноманітні
духи, боги і герої, а тим самим і подані ними стихії, природні об’єкти і
людські спроможності були пов’язані сімейно-родовими відносинами.
Розповідь про події минулого служить у міфі засобом опису устрою світу,
засобом пояснення його теперішнього стану. Найважливіша функція міфу —
створення моделі, прикладу, зразка. Залишаючи зразки для імітації та
відтворення, міфічні герої одночасно «випромінюють» магічні духовні
сили, що продовжують підтримувати порядок, встановлений у природі і
суспільстві.

Підтримання такого порядку також є важливою функцією міфу. Вона
здійснюється за допомогою ритуалів. У них міфічний час і герої не тільки
зображуються, але ніби відроджуються з їхньою магічною силою, події
повторюються і наново актуалізуються. Міф і ритуал складають дві сторони
— так би мовити, теоретичну і практичну – одного і того ж феномена:
забезпечення «вічного повернення» і безперервності природних і життєвих
циклів, збереження колись встановленого порядку. Отже, основними
властивостями міфу є: конкретність події; тілесність, осяжність діючих
сил; емоційність викладу; проекція людських якостей на предмети
навколишнього світу; чуттєве сприйняття навколишнього; образність
розповіді Міфологія є найдавнішим, архаїчним ідеологічним утворенням, що
має синкретичний характер. У міфі переплетені зародкові елементи
релігії, філософії, науки, мистецтва. Органічний зв’язок міфу з
ритуалом, що здійснювався музично-хореографічними, «передтеатральними» і
словесними засобами, мав свою приховану, неусвідомлену естетику.
Мистецтво згодом цілком відокремилося від міфу і ритуалу, але зберегло
специфічне поєднання узагальнень із конкретними уявленнями. Збереглося і
широке оперування в ньому міфологічними темами та мотивами.

2. Античність: Стародавня Греція та Стародавній Рим

Антична естетика розвивалася в Давній Греції і Римі. Вона мала своїм
витоком міфологічні уявлення, що склалися в первісному суспільстві. Для
них характерний підкреслений космологізм. Космос, на погляд античних
мислителів, хоча і просторово обмежений, але характеризується
гармонійністю, домірністю і слушністю прямування, що відбувається в
ньому, структурно і ритмічно оформлений, вражає піднесеною величчю. Він
виступав як втілення найвищої краси. Все інше наділялося красою лише в
тій мірі, у якій воно наближалося до цієї абсолютної гармонії, а
створена людиною річ розглядалася як імітація космосу. Подібні уявлення
про чуттєво-матеріальну організацію Космосу були властиві ранньому,
натурфілософському періоду розвитку античної думки, що намагалася
сконструювати Космос з таких фізичних елементів, як вогонь, ефір, земля,
вода, повітря. Антична естетична думка досягла найвищого розквіту в
період VII ст. до н.е. — III ст. н.е., коли на зміну чуттєво-наочному,
інтуїтивному уявленню натурфілософів про Космос приходить інтерес до
самої людини, що пізнає. Античні мислителі сформулювали найголовніші
проблеми естетики: питання про відношення естетичної свідомості до
дійсності, про природу мистецтва, про сутність творчого процесу, про
місце мистецтва в житті суспільства. Вони розробили теорію естетичного
виховання. Велика заслуга античних мислителів в аналізі естетичних
категорій прекрасного, міри, гармонії, трагічного, комічного, іронії та
ін. Естетичні поняття і терміни оформлюються уже в ранній грецькій
літературі — в епосі Гомера і Гесіода. У Гомера зустрічаються
найважливіші естетичні терміни: «красота», «прекрасний», «гармонія» та
ін. В «Ілліаді» і «Одісеї» даний опис танків, розповідається про те, яке
місце займали спів і музика в житті греків. При цьому раціональні думки
Гомера про мистецтво вигадливо поєднуються з міфологічними уявленнями.
Поєднання міфологічного і раціонального ми зустрічаємо й у Гесіода —
автора поэм «Труди і дні» і «Теогонія». Краса і добро у нього мисляться
як такі, що виходять від богів. Художню творчість він також вважає актом
божественним. Проте ні Гомер, ні Гесіод не створили естетичних теорій,
що виникли в надрах античної філософії. Грунт для них підготували
мілетські матеріалісти — Фалес, Анаксимандр і Анаксимен (кінець VII —VI
ст. до н.е.).

Найбільш ранньою школою грецької філософії, що розробила важливі
естетичні поняття, була піфагорійська школа. Вона була заснована
Піфагором у VI ст. до н.е. у місті Кротоне (Південна Італія). Згідно з
поглядами піфагорійців, число складає сутність речей, і тому пізнання
світу зводиться ними до пізнання чисел. Безпосередньо до вчення
піфагорійців про число примикає їхня концепція про протилежності. Все
існуюче являє собою низку протилежностей, що і породжують гармонію.
Піфагорійці вважали, що гармонія чисел є об’єктивною закономірністю, яка
діє в усіх явищах життя, отже, і в мистецтві. Піфагор перший звернув
увагу на порядок і гармонію, що царюють у Всесвіті. Космологічна теорія
піфагорійців носить естетичний характер. Детально поняття гармонії
Піфагор досліджує на прикладі музики. У працях піфагорійців про музику
вперше була висунута думка про те, що якісна своєрідність музичного тону
залежить від довжини звучної струни. На цій основі піфагорійці розвинули
вчення про математичні основи музичних інтервалів. Так, ними були
встановлені такі музичні гармонії: октава 1:2, квінта 2:3, кварта 3:4.
Піфагорійці шукали об’єктивний бік естетики. Вони розуміли гармонію як
«згоду незгодних», тобто акцентували увагу на примиренні протилежностей,
порушили питання про об’єктивні основи прекрасного. Діалектичні здогадки
піфагорійців про основні естетичні поняття одержали розвиток у Геракліта
Ефесь-кого (бл. 520—460 до н. е.). Розвиваючи матеріалістичні вчення
милетських філософів, за першооснову всього існуючого він бере «вічно
живий вогонь». Згідно з Гераклітом, у світі царює сувора закономірність
і в той же час у ньому немає нічого постійного — усе тече і змінюється.
На відміну від піфагорійців він робитьакцент не на примиренні
протилежностей, а на їхній боротьбі. Виходячи з цих загальних
методологічних принципів в аналізі естетичних категорій, Геракліт, так
само як і піфагорійці, вважав, що прекрасне має об’єктивну основу, проте
цю основу він бачить не в числових відношеннях як таких, а в якостях
матеріальних речей, що подають собою модифікації вогню.

Конкретизуючи поняття краси, Геракліт говорить про гармонію як єдність
протилежностей. Гармонія для нього, як і краса, виникає через боротьбу.
Гармонія, що є основою краси, за Гераклітом, має універсальний характер:
вона лежить в основі Космосу, складає основу людських відносин, вона ж є
присутньою у витворах мистецтва. Геракліт трактує міру як одну з
найважливіших естетичних категорій. Міра, згідно з Гераклітом, як і
гармонія, має загальний характер.

?‘:’A’i’L“3/4“@”O”8•O•8–?–oooooooooooooooooooooooooooo

і є абсолютне благо. Естетична діяльність також є доцільною, тому її
продукти повинні оцінюватися з погляду відповідності певній цілі. Отже,
за Сократом, прекрасне не існує як абсолютна властивість предметів і
явищ. Воно розкривається лише в їх (предметів і явищ) відношеннях і у
своїй сутності збігається з доцільним. Такий підхід до естетичних
категорій призвів до того, що прекрасне як центральне естетичне поняття
стало розглядатися Сократом у дусі відносності. Геракліт також говорить
про відносність прекрасного. Проте в нього краса, прекрасне визначається
приналежністю до різних родів матеріального світу. Відносність же
прекрасного у Сократа є наслідком співвідношення предметів із цілями
людської діяльності. Сократ підкреслює органічний зв’язок етичного і
естетичного, морального і прекрасного. Ідеалом для нього є прекрасна
духом і тілом людина.

Мистецтво, за Сократом (особливо скульптура), зображує не тільки тіло
людини, а й її душу. В цій думці Сократа викладена його концепція
духовної красоти. Вона відрізняється від піфагорійської концепції краси,
що мала винятково формальний характер. Там красоту вбачали в пропорції,
тут — ще й у вираженні душі. Сократ зв’язав прекрасне з людським
тісніше, ніж це можна було спостерігати у піфагорійців, що бачили красу
скоріше в Космосі, ніж у людях. Сама ж думка про духовну красу не була
архаїчною, вона з’явилася тільки в класичний період. Але в пізніших
естетичних системах обидва мотиви — краса форми і краса душі — знаходили
сильне і живе вираження, що одержало назву калокагатії — єдності добра,
краси і блага, прекрасної форми і внутрішньої досконалості.

Такий потужний крок у розвитку естетичних ідей античності зробив великий
давньогрецький філософ Платон (427— 347 до н.е.). Згідно з Платоном,
чуттєві речі мінливі. Вони виникають і зникають, і вже в силу цього не
являють собою сутності буття. Справжнє буття властиве лише особливого
роду духовним сутностям — «видам» або «ідеям». «Ідеї» Платона — це
загальні поняття, що подають собою самостійні сутності, верховною ідеєю
є ідея блага. Питання естетики піднімаються у багатьох творах Платона —
«Гиппій Більший», «Держава», «Федон», «Софіст», «Пир», «Закони» та ін.
Прекрасна ідея протиставляється Платоном чуттєвому світу, вона
знаходиться поза часом і простором, не змінюється. Оскільки краса має
позачуттєвий характер, то вона осягається, за Платоном, не почуттями, а
розумом. Ця ідеологія стала у Платона базою для аналізу мистецтва.
Відомо, що попередники Платона розглядали мистецтво як відтворення
дійсності через імітацію. Так підходили до мистецтва Геракліт, Сократ.
Платон також говорить про імітацію чуттєвих речей, що самі, проте, є
відбитками ідей. Художник, що відтворює речі, відповідно до поглядів
Платона, не піднімається до розуміння істинно існуючого і прекрасного.
Створюючи витвір мистецтва, він лише копіює чуттєві речі, які, у свою
чергу, є лише копіями ідей. Виходить, зображення художника є не що інше,
як копії з копій, імітації імітацій, тіні тіней тощо. Як повторний
відбиток, як відбиток відбитого, мистецтво, за Платоном, позбавлене
пізнавальної цінності. Більше того, воно брехливе і перешкоджає пізнанню
істинно існуючого світу. У аналогічному плані Платон розглядає і творчий
процес. Він різко протиставляє художнє натхнення пізнавальному акту.
Натхнення художника ірраціональне, протирозумне. Характеризуючи творчий
процес, Платон користується такими словами, як «натхнення» і
«божественна сила». Поет творить «не від мистецтва і знання, а від
божественного визначення й одержимості».

Платон, таким чином, розвиває містичну теорію поетичної творчості.
Відповідно до цієї теорії, художник творить у стані натхнення і
одержимості. Платон не обмежується загальним розбором категорій
прекрасного, природи мистецтва і сутності художньої творчості. Його
цікавить і соціальний бік естетичного. У діалозі «Держава» Платон
вважає, що мистецтву взагалі немає місця в ідеальній державі. Проте він
допускає витвір і виконання гімнів богами, оскільки вони збуджують мужні
і громадянські почуття.

Одним із найвизначніших критиків платонізму був Арістотель (384—322 до
н. е.). Він детально проаналізував платоні-вську теорію ідей і дійшов
висновку про її неспроможність. Питання естетики обговорюються
Арістотелем у таких творах, як «Риторика», «Політика» і особливо в
«Мистецтві поезії». Цей твір, названий коротко «Поетикою», дійшов до нас
у неповному і недостатньо обробленому вигляді. «Поетика» Арістотеля є
узагальненням художньої практики свого часу і, так би мовити, склепінням
правил для творчості, тобто носить певною мірою нормативний характер. На
противагу Платонові, що переважно схиляється до умоглядного,
абстрактного трактування естетичних категорій, Арістотель, навпаки,
виходить завжди з практики мистецтва. Арістотель, як і його попередники,
у центр своїх естетичних міркувань ставив проблему прекрасного.
Основними видами прекрасного, за Арістотелем, є: злагодженість,
домірність і певність. Арістотель бачить завдання мистецтва в імітації
(з грец. — мимесис). У «Поетиці» філософ говорить про три різновиди
імітації: у засобі, предметі і способі. Всі види мистецтва, відповідно
до Арістотеля, різняться засобами імітації: звук — засіб для музики і
співу; фарби і форми — для живопису і скульптури; ритмічні прямування —
для танків; слова і метри — для поезії.

Названі види мистецтва Арістотель поділяє ще на мистецтва прямування
(поезія, музика, танок) і мистецтва спочинку (живопис і скульптура).
Особливо докладно філософ зупиняється на розподілі словесного мистецтва
на роди і види, в основу якого кладеться особливість об’єктів і форма
імітації. Він описує своєрідність епосу, лірики і драми. Драма
поділяється на комедію і трагедію. Трагедія, за Арістотелем, впливає
таким чином, що збуджує співчуття і страх, вона очищає ці пристрасті (з
грец. — катарсис — очищення). Арістотель називає катарсис ціллю
трагедії. Відповідно до орфічно-піфагорійських уявлень, катарсис
відбувався за допомогою музики. Арістотель розділяв цю точку зору,
класифікувавши тональності на етичні, практичні і нади-хаючі. Останнім
він і приписував спроможність викликати розрядку почуттів і очищення
душі.

Значний інтерес мають міркування Арістотеля з приводу творчого процесу.
У Арістотеля він втрачає таємничий, містичний характер. Процес створення
художніх творів, а також їхнє сприйняття є, за Арістотелем,
інтелектуальними актами, філософ підкреслює зв’язок творчого процесу з
пізнавальною діяльністю людини. Що стосується естетичного споглядання,
то воно, на думку Арістотеля, базується на радощах упізнавання. Отже, з
його точки зору, творчий процес є збагненним і таким, що піддається
контролю. Велике місце в працях Арістотеля займає проблема виховної ролі
мистецтва, вказівка на зв’язок мистецтва з моральністю людей. У
творчості Арістотеля давньогрецька естетична думка досягла свого
найвищого розвитку.

У післякласичний (елліністичний) період Космос як основний об’єкт
античної думки трактується вже у світлі суб’єктивних людських
переживань. Міра, ритм, гармонія та інші категорії естетики з
відокремлених і абстрактно загальних схем космічного буття все більше
перетворюються на засоби самовивчення і внутрішнього влаштування людини.
Цим займалися різноманітні філософські школи пізньої античності —
стоїки, епікурейці, скептики та ін.

Література  

Алешина Л.О. О вежливости, о такте, о деликатности. — М., 1986.

Аронов В.Р. Дизайн и искусство. Сер. «Эстетика». — М., 1984. — № 2.

Асмус В.Ф. Вопросы теории и истории эстетики. — М., 1968.

Асмус В.Ф. Немецкая эстетика XVIII в. — М., 1962.

Байбурин А.К., Торопков А.Л. У истоков этикета: Этнографические очерки.
— Л., 1990.

Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. —М.,
1975.

Бахтин М.М. К философии поступка // Философия и социология: наука и

техника. — М., 1986.

Бахтин М.М. Человек в мире слова. — М., 1995.

Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. — М., 1986.

Бицилли П.М. Место Ренессанса в истории культуры. — СПб., 1996.

Безруких М.М. Я и другие. Я или правила поведения для всех. — М., 1991.

Белый А. Символизм как миропонимание. — М., 1994.

Борев Ю.Б. Критика современных буржуазных эстетических концепций.— М.,
1977.

 Борев Ю.Б. Эстетика: В 2-х т. — Смоленск, 1997.

Брунов Н.И. Барокко в России. — М., 1926.

Быстрицкий Е.К. и др. Бытие человека в культуре (опыт онтологического

подхода). — К., 1992.

Бычков В.В. Малая история византийской эстетики. — К., 1991. Ванслов В.
В. Эстетика романтизма. — М., 1966.

Введенская Л.А., Павлова Л.Г. Деловая риторика: Учебное пособие для
вузов. — Ростов-на-Дону, 2000.

Вейдле В.В. Умирание искусства. Размышления о судьбах литературы и

художественного творчества. — СПб., 1996.

Вермео А., Вермео О. Мэтры мирового сюрреализма. — СПб., 1996.

Виппер Б.Р. Статьи об искусстве. – М., 1970.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020