.

Рицарська культура. Народна селянська культура. Міська культура (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
214 2668
Скачать документ

Реферат на тему:

Рицарська культура. Народна селянська культура. Міська культура

1. Рицарська культура

Образ середньовіччя часто асоціюється з колоритною фігурою озброєного
рицаря в обладунку. Рицарі – професійні воїни – являли собою корпорацію,
членів якої об’єднували спосіб життя, морально-етичні цінності,
особистісні ідеали. Рицарська культура складається у феодальному
середовищі. Сам стан феодалів був неоднорідним. Нечисленну еліту
феодального класу утворювали найбільші землевласники – носії гучних
титулів. Ці найродовитіші і найблагородніші рицарі стояли на чолі своїх
дружин, часом справжніх армій. Рицарі нижчі за рангом служили в цих
дружинах зі своїми загонами, з’являючись на перший поклик володаря. На
нижніх рівнях рицарської ієрархії стояли безземельні рицарі, все
надбання яких містилось у військовій виучці і зброї. Багато хто з них
мандрував, примикаючи до загонів тих або інших ватажків, стаючи
найманцем, а нерідко і просто промишляв розбоєм.

Військова справа була прерогативою феодалів, і вони робили все, щоб
максимально не допустити участі в битвах “грубих мужиків”. Часто
заборонялися носіння зброї і верхова їзда “базарним торговцям, селянам,
ремісникам і чиновникам”. Бували випадки, коли рицарі відмовлялися брати
участь у битвах разом з простолюдинами і взагалі з піхотою.

Згідно з поширеними в рицарському середовищі уявленнями, справжній рицар
повинен був походити із знатного роду. Поважаючий себе рицар посилався
для підтвердження свого благородного походження на гіллясте генеалогічне
дерево, мав фамільний герб і родовий девіз. Приналежність до стану
передавалася спадково, в рідких випадках в рицарі посвячували за
виняткові військові подвиги. Суворість правил стала порушуватися з
розвитком міст – цей привілей стали все частіше купувати.

У різних країнах існували схожі системи виховання рицарів. Хлопчика
вчили верховій їзді, володінню зброєю – насамперед мечем і списом, а
також боротьбі і плаванню. Він ставав пажем, потім зброєносцем при
рицарі. Лише після цього юнак удостоювався честі пройти через обряд
посвячення в рицарі. Існувала і спеціальна література, присвячена
рицарським “мистецтвам”. Майбутнього рицаря навчали, крім іншого, і
прийомам полювання. Воно вважалося другим після війни заняттям, гідним
рицаря.

У рицарів вироблявся особливий тип психології. Ідеальний рицар
зобов’язаний мати безліч достоїнств. Він мав бути зовні красивим і
привабливим. Тому спеціальна увага приділялася поставі, одягу,
прикрасам. Обладунок і кінська збруя, особливо парадні, були справжніми
витворами мистецтва. Від рицаря вимагалася фізична сила, інакше він
просто не зміг би носити обладунок, який важив до 60-80 кг. Обладунки
починають втрачати свою роль тільки з винаходом вогнепальної зброї.

Від рицаря очікувалося, що він буде постійно піклуватися про свою славу.
Свою доблесть треба було весь час підтверджувати, і багато рицарів були
в постійному пошуку можливостей для цього. “Раз тут війна, я тут
залишуся”, – говорить рицар в одній з балад поетеси Марії Французької.
Нічого незвичайного не було в тому, щоб помірятися силою з незнайомим
суперником, якщо той хоч чим-небудь викликав незадоволення.
Організовувалися спеціальні рицарські турніри. У XI-XIII ст. виробилися
правила рицарських двобоїв. Так, їх учасники повинні були користуватися
однаковою зброєю. Частіше за все спочатку суперники мчали один на одного
зі списом наперевіс. Якщо списи ламалися, бралися за меч, потім за
булаву. Турнірна зброя була тупою, і рицарі старалися лише вибити
суперника з сідла. При проведенні турніру після численних індивідуальних
поєдинків, які могли продовжуватися декілька днів, влаштовували головне
змагання – імітацію битви двох загонів. Рицарські поєдинки стали
складовою частиною битв в нескінченних феодальних війнах. Такий поєдинок
відбувався перед боєм, єдиноборство завершувалося смертю одного з
рицарів. Якщо поєдинок не проводився, то вважалося, що бій почато “не за
правилами”.

Серед рицарства була розвинена станова солідарність. Історія знає немало
прикладів істинно рицарської поведінки. Під час війни між франками і
сарацинами один з кращих рицарів Карла Великого на ім’я Ожьє викликав на
поєдинок рицаря сарацин. Коли ж Ожьє хитрістю взяли в полон, його
противник, не схвалюючи таких прийомів, сам здався франкам, щоб ті могли
обміняти на нього Ожьє. Під час однієї з битв у ході хрестових походів
Річард Левове Серце виявився без коня. Його суперник Сайф-ад-Дін послав
йому двох бойових коней. У тому ж році Річард посвятив сина свого
суперника в рицарське достоїнство.

Вищим виявом рицарської войовничості, агресивного прагнення феодалів до
захоплення нових земель, підтриманим католицькою церквою, стали хрестові
походи на Схід під прапором захисту християн і християнських святинь від
мусульман. У 1096 р. відбувся перший з них, а в 1270 р. – останній. Під
час їх проведення виникають особливі військово-релігійні організації –
рицарські ордени. У 1113 р. був заснований орден іоанітів, або
госпітальєрів (їх першою резиденцією був будинок-госпіталь Св. Іоанна
для прочан). В Єрусалимі, поблизу храму знаходився центр ордену
тамплієрів, або храмовників. Управляв орденом великий магістр, який
підкорявся особисто Папі римському. Вступаючи в орден, рицарі давали
обітниці цнотливості і слухняності. Вони носили чернечі плащі (у
госпітальєрів – червоний з білим хрестом, у храмовників – білий з
червоним) поверх рицарських лат. В агресії проти слов’янських народів
головну роль відігравав Тевтонський орден.

Рицарський кодекс знайшов відображення в рицарській літературі. Її
вершиною вважається світська лірична поезія трубадурів народною мовою,
яка виникла на півдні Франції (Лангедок). Вони створюють культ
Прекрасної Дами, служачи якій, рицар повинен дотримуватися правил
“куртуазії”. “Куртуазія”, крім військової доблесті, вимагала уміння
поводитися у світському товаристві, підтримувати розмову, співати. Був
розроблений особливий ритуал залицяння до панянок. Навіть в любовній
ліриці, в описі почуттів рицаря до пані частіше за все використовується
характерна станова термінологія: присяга, служіння, дарування, сеньйор,
васал.

По всій Європі розвивається і жанр рицарського роману. Для його сюжету
були обов’язкові ідеальне “рицарське” кохання, військові подвиги в ім’я
особистої слави, небезпечні пригоди. Романи широко відображали побут і
вдачі свого часу. У той же час в них вже помітний інтерес до окремої
людської особи. Найбільш популярні сюжети – про рицарів “Круглого
стола”, про легендарного короля бриттів Артура, рицаря Ланселота,
Трістана та Ізольду. Багато в чому завдяки літературі в нашій свідомості
досі живе романтичний образ благородного середньовічного рицаря.

2. Народна селянська культура. Міська культура

????????????c?населення середньовічної Європи складали селяни. Як
співвідносилися між собою церковна, рицарська культура і культура
народних мас? На це питання важко відповісти однозначно. Так, культуру
феодалів буквально пронизує презирство до “мужиків”, у той же час руками
останніх створюються і прикрашаються феодальні замки, храми і монастирі.
Ще з варварських часів зберігаються і розвиваються народні усні епічні
твори – “Пісня про Нібелунгів”, “Пісня про Роланда” – але записують й
обробляють їх вже освічені люди. Серед селян, особливо з встановленням
кріпосного гніту, постійно живе ненависть до гнобителів-землевласників,
і в той же час користується повагою фігура рицаря – захисника
християнства. У народному середовищі відбувається формування
національних мов, пізніше вони витісняють латину з професійної
літератури. Подібними контрастами багаті середні віки.

Селянське світосприйняття, безумовно, формувалося на основі
християнського світогляду, але при цьому релігійні почуття простих людей
значно відрізнялися від канонів офіційного богослов’я. Особливе
співчуття викликали страждання Христа, в них бачили відгомони власної
долі. Любимим, шанованим стає образ Богоматері, її вважали захисницею і
заступницею. Навіть невдоволення селян своїм становищем, боротьба проти
гніту осмислювалися в християнських образах. Виникали так звані “народні
єресі” (єресь – релігійне вчення, яке відхиляється від офіційного,
церковного). Проти таких рухів церква боролася дуже жорстоко. Одним з
засобів боротьби стає інквізиція. Виникнувши в XII ст. як форма
церковного суду, вона перетворилася у велику організацію і була підлегла
особисто Папі римському.

Народна селянська культура послужила одним з найважливіших джерел
прогресу середньовічної культури, який почався в XI ст. і виразився у
формуванні міської культури. У XI ст. в Європі відбувається швидке
зростання міст. Їх населення складалося з найбільш рішучих і бунтівних
елементів суспільства: в міста бігли кріпаки – “повітря міста робило
вільним”, міняли спосіб життя деякі збіднілі феодали. Нові види занять –
торгівля, ремесло – вимагали активності, обачності, породжували
раціоналістичний підхід до життя. Городяни об’єднувалися в комуни, які
мали органи самоврядування. Вони й очолювали боротьбу за звільнення від
феодала або монастиря, на землях яких стояло місто. Ця боротьба
потребувала героїчних зусиль і зайняла чималий історичний період, але в
результаті увінчалася успіхом. Міста стали опорою королівської влади в
ході утворення централізованих національних держав (за винятком Італії,
де переважали міста-держави).

Важливим елементом піднесення культури у XI-XIII ст. було розширення
освіченості, вихід її за межі виключно духовенства. Організація міського
життя диктувала потребу в письменних людях. Збільшується кількість шкіл,
з’являються міські, єпископальні, а також приватні школи. Поступово
виникає їх спеціалізація. Наприклад, в Болоньї були юридичні школи, в
Солерно – медичні, визнаним центром філософії вважався Париж.

Якісно новий етап у розвитку системи освіти – виникнення вищих
навчальних закладів. У XII-XIII ст. виникають університети (від
латинського “універсум”- загальність, сукупність). Перші з них з’явилися
в Італії. Багато в чому типова організація Паризького університету. Він
отримав королівську грамоту в 1200 р. До його складу входили викладачі,
учні, а також книгопродавці, посильні, аптекарі, навіть шинкарі.
Викладачі об’єднувалися в особливі організації – факультети (від
латинського “здатність”, тобто здатність викладати який-небудь предмет).
У Паризькому університеті їх було чотири: один “молодший”, на якому
навчали читанню, письму і вивчали “сім вільних мистецтв”, та три
“старших” – медичний, юридичний і богословський. Викладачі вибирали
голову факультету – декана (від латинського – десятник). Учні – студенти
(від латинського “студере” – старанно навчатися) – слухали і записували
лекції, брали участь у диспутах. На XV ст. в Європі було вже 60
університетів.

Пожвавлення інтелектуального життя в XI-ХIII ст. проявилося в
розгортанні філософських дискусій. Хоч пануючою була теза “філософія –
служниця богослов”я”, але треба враховувати, що для людей тієї епохи
вона несла інше значення, ніж для нас. Адже тільки в Богові бачили вище
значення всього земного. У порівнянні з багатовіковою відсутністю
філософської думки це був безумовний крок уперед. Середньовічна
філософія отримала узагальнене визначення – схоластика (від латинського
“школа”). У схоластиці складаються і борються декілька напрямів. Однією
з перших була дискусія між номіналістами і реалістами. Номіналісти
вважали, що насправді існують лише одиничні речі, доступні відчуття, а
загальні поняття – “універсалії” – тільки їх позначення. Реалісти
відстоювали зворотне.

Найбільш відомим представником офіційної церковної схоластики був Хома
Аквінський (1225-1274). Він істотно розвинув католицьке богослов’я,
виробив загальні принципи його ставлення до природи і суспільства, що
фактично збереглися до сьогоднішнього дня. При цьому він, зокрема,
активно використав спадщину Арістотеля. Вчення Хоми Аквінського охопило
буквально всі сторони життя. Висловлював він і економічні ідеї,
наприклад, про “розумну ціну”, яка повинна відповідати кількості
затраченої праці.

Все частіше звучали “вільні думки”, щоб їх відстоювати була потрібна
велика особиста мужність. Тезі Августина, що панувала віками, “вірую,
щоб розуміти” Пьєр Абеляр (1079-1142) протиставив тезу “розумію, щоб
вірити”, утверджуючи пріоритет розуму. Його вчення було оголошене
єрессю. Професор Оксфордського університету, францісканський чернець
Роджер Бекон (1214-1494), відстоював важливість досвіду для отримання
знань: “Уміння провадити досліди стоїть вище за всі знання і мистецтва”.
За вільнодумство він був відданий церковному суду і провів в ув’язненні
14 років.

З літературних жанрів з міською культурою пов’язаний розквіт
латиномовної літератури. Її яскраве явище – лірика вагантів (так
називали мандрівних бідних студентів, школярів), вона відрізнялася
вільнодумством, презирством до будь-яких, в тому числі церковних,
авторитетів. Популярними були твори сатиричних жанрів народними мовами.

Література

Ерасов В.С. Социальная культурология. Учебник для студентов высших
учебных заведений. 2- ое изд. испр. и доп. М.: АспектПресс, 1996. – 591
с.

Культурология /под ред. А.А.Радугина. М.: Центр, 1996. – 400 с.

Культурология. Учебная помощь для высших учебных заведений.
Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. – 576 с.

Петров М.К. Самосознание и научное творчество. Ростов-на-Дону: изд-у
РГУ, 1992. – 268 с.

Рождественский Ю.В. Введення в культуроведение. – М.: ЧеРо, 1996. –
288с.

Скворцова Е.М. Теория и история культуры: Учебник для вузов. М.: ЮНИТИ,
1999. – 406 с.

Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. Київ:
Либідь, 1993. – 390 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020