.

Актуальні проблеми імплементації міжнародного гуманітарного права в національне законодавство (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
265 3907
Скачать документ

Реферат на тему:

Актуальні проблеми імплементації міжнародного гуманітарного права в
національне законодавство

Поняття “імплементація” може застосовуватись у широкому контексті як
“міжнародний рівень імплементації”, коли держава вживає заходи щодо
дотримання Угод іншою країною та у вузькому національному значенні. Це
має відношення до проблеми ефективного виконання норм МГП на декількох
рівнях: міждержавному, державному на рівні законодавчого поля,
державному на рівні безпосереднього виконання.

На нашу думку, підтверджену представниками різних доктрин, питання
ефективного виконання норм у кінцевому підсумку замикаються на рівні
суб’єктів, які діють через функції державних структур. Адже війни,
вказували Ж.Ж.Руссо, Г.Гегель не є приватною справою [1;178]. Сучасна
стратегія поширення впливу гуманітарного права на мілітаристську
діяльність силових структур, – вважає Харофф-Тавель, завідувач відділом
поширення інформації про гуманітарне право МКЧХ, – передбачає чітке
розуміння механізмів поведінки втягнутих у конфлікт [2].

Звернення до ефективного виконання на рівні силових структур є сучасним
підходом. По-перше, у акціях по регуляції конфліктів, особливо
внутрішніх та змішаних все більше включається воєнна поліція, а
гуманітарні аспекти стають предметом уваги спеціалістів. Це спонукало
владні інституції і юристів готувати спеціальні підручники для
представників “силових структур”, як, наприклад, робота Кейса де Ровера
(Cees de Rover) “Служити і захищати: права людини та гуманітарне право
для сил безпеки і порядку” [3]. По-друге, розширюється участь сил ООН у
вирішенні конфліктів шляхом збільшення кількості операцій по підтриманню
чи встановленню миру. На солдат миротворчих військ (“голубих шоломів”)
все частіше покладаються завдання по захисту цивільних осіб та об’єктів,
забезпечення безпеки гуманітарних акцій. Це підтверджено нашим
авторським аналізом дій миротворчих контингентів України у 11 операціях.

Фахівці, які представляють доктрину права збройних конфліктів (зокрема,
Є.Давід, Фр. де Мулінен, Ф.Кальсхофен) погоджуються, що підготовка
комбатантів державою повинна охоплювати не тільки галузь поширення
знання МГП, а й обіймати всі сфери його виконання. [4]. Вона включає в
себе три аспекти на рівні суб’єктів силових структур – юридичний,
психолого-соціальний і моральний.

Юридичний аспект проблеми вказує на те, що у текстах Женевських
Конвенціях 1949р. і Протоколах 1977р. зазвичай вживається термін
“комбатант”, а у сфері виконання увага приділена особі командира (ст.87
Протоколу 1), юридичному раднику у збройних силах (ст.82), спеціально
підготовленому персоналу (ст.61) як ключовим. “Навіть найбільш
переконливі рішення не можуть бути досягнуті лише зусиллями спеціалістів
права”, – справедливо пише Флек Дітер, член Ради директорів Міжнародного
товариства воєнного права і права війни у Брюсселі [5]. Вони органічно
пов’язані з рівнем знань та правової культури військовиків.

Однак означена нами проблема не знайшла адекватного висвітлення в
літературі, у виступах правознавців Збройних Сил на семінарі ОБСЕ для
України у 1996р., на науково-практичній конференції в Інституті
Законодавства Верховної Ради України (жовтень 1998 року). Мовилось про
абстрактні питання МГП безвідносно головного суб’єкта, виділеного правом
Женеви і Гааги.

Деякі елементи імплементації МГП та питання ефективного виконання норм
висвітлені у посібниках, підготовлених для військовослужбовців України.
Так, у “Міжнародному гуманітарному праві” під ред. В.М.Базова [6] зміст
імплементації звужений до засобів його впровадження та у основній
частині повторює майже буквально тексти виступів на конференціях Д.
Флека, І. Сандоса.

Російські спеціалісти (І. Бліщенко, А.Гурвич і Ю.Сокових [7]; А.Коротков
[8]; І.Котляров [9] та інші), зарубіжні вчені (Д. Флек [10], М. Паппе
[11]; Ів. Сандос [12]) звертаються до імплементації МГП на рівні силових
структур. Турбуватись про підвищення правової культури військовиків
рекомендується у Декларації, прийнятій Міжнародним інститутом
гуманітарного права у Сан-Ремо [13].

Це обумовлює дослідження проблеми ефективного виконання норм МГП на
рівні силових структур та формування правової культури військових
керівників у цьому підрозділі . Основні положення даного підрозділу
висвітлено у статті [14].

Сутність міжнародно-правової культури військових керівників полягає у
тому, що нормами права неможливо врахувати всі ситуації, а командир
планує, приймає рішення, віддає накази, контролює законність дій на
підставі рівня своєї правосвідомості, управління з врахуванням приписів
МГП, правової культури.

Рівень правової культури військових керівників в цілому невисокий,
незважаючи на кристалізацію змісту Женевських Конвенцій і Двох
Додаткових Протоколів до них у Наказах Міністра Оборони по введенню їх у
дію. Про це свідчать матеріали науково-практичної конференції в
Інституті Законодавства Верховної Ради України [15], проведено
воєнно-соціологічне дослідження.

Російські юристи вважають, що рівень правової культури відносно високий
у армії США, достатній у збройних силах деяких західноєвропейських
країн, низький в арміях країн колишнього радянського блоку, у тому числі
і армії РФ. Історія зневаги до приписів МГП у нашому війську давня.
Нагадаємо про лист Посольства СРСР в Парижі до МКЧХ 12 жовтня 1939
року, де вказувалось, зокрема, що вимоги Конвенції 1929 року про захист
полонених не є обов’язковими для Радянського уряду (Архіви МКЧХ, досьє
Керівництва СРСР, папка 1084) [16].

Нам здається недостатньо простим шляхом реалізація резолюції Генеральної
конференції ЮНЕСКО 1978 року ( 20 C/Resolution, 3/1.5 та 2.3/3) щодо
програми викладання МГП для представників силових структур. Необхідно
ставити глибше питання впливу її на рівень правосвідомості і правової
культури військовиків.

Звернемося до історії розвитку міжнародно-правового поля деяких армій,
що знаходяться на різних полюсах приведеної вище схеми. Необхідність
підвищення рівня міжнародно-правової культури військових керівників
армії США стала помітною для американського командування після
завершення війни у В’єтнамі в зв’язку із морально-правовою
невизначеністю цієї війни та процесом реформування збройних сил. В липні
1979 року директивою №51000.7 була прийнята Програма Міністерства
оборони з права війни, якою встановлено, що виконання норм права війни
(implementation) стає частиною політики США у всіх збройних конфліктах
міжнародного та неміжнародного характеру. Вона містить обов’язкові
гуманітарні правила при плануванні і ведення бойових дій, а також межі
відповідальності за їх порушення, – вказує Д. Грєхєм (D.Graham) [17].
Більшість нормативних актів в галузі права збройних конфліктів США
надруковані у доступних джерелах, простою для пересічного військовика
мовою з поясненням схемами.

Відзначена дифузія права війни у документацію, яка регламентує воєнне
мистецтво, зокрема у статуті для наземних військ FM–100-5 “Операції”
(редакції 1993 року), польовому статуті 27–19 “Про правила сухопутної
війни”, бойовому статуті ВМС 1–10, у “Керівництві по праву збройних
конфліктів для командного складу” та інших “доктринальних” документах
для збройних сил США [18].

Зроблені відповідні організаційно-адміністративні заходи: у міністерстві
оборони США створений відділ міжнародного й оперативного права, а з 22
штатних юрисконсультів дивізії 2–3 особи спеціалізуються в галузі
оперативного права. Остання підгалузь важко піддається класифікації за
нашим стилем міжнародно-правового мислення і означає, таку підгалузь
права збройних конфліктів, яка безпосередньо юридично регулює бойові дії
на тактично-оперативному рівні командування. Вона складається з
сукупності міжнародно-правових норм, які неодмінно мають обов’язково
засвоїти і виконувати військові керівники. Річ у тім, що згідно із
західноєвропейськими (Фр. де Мулінен, Фр. Кальcховен) [19; 207] і
американськими підходами (Дж. Бургер) [20] міжнародне право війни у
практичному плані чітко диференційоване для різних категорій
військовослужбовців при вивченні та імплементації, що має сенс в ланці
планування операцій та ефективного виконання у кінцевому підсумку.
Відзначаючи це, Джеймс Бургер писав: “Світ, в якому діє командир,
пред’являє до нього високі вимоги і потрібно допомогти йому їх виконати,
дотримуючись правових норм. Система права стає дедалі складнішою, тому
командира не можна лишати підтримки” [21]. Інакше кажучи, оперативне
право виступає єднальною ланкою між сукупністю норм і правил ведення
війни та реальним плануванням і виконанням їх військовими керівниками.
Ці заходи певною мірою поліпшили міжнародний імідж американської армії
після подій у Кореї та В`єтнамі, відновили інтерес до конституційних
засад права війни. Дехто з російських воєнних юристів [22] заперечує
правомірність виокремлення цієї підгалузі, тому що статус цілого
(воєнного права) необхідно визначити. Українська академічна правова
думка не визначилась у цьому питанні.

Важливим у контексті ефективного виконання норм гуманітарного права є
те, що галузь оперативного права в армії США випереджає процес
імплементації МГП на державному рівні – США з принципових позицій
відмовились від ратифікації Додаткових Протоколів 1977р., однак, вимога
виконувати їх положення закріплена у директиві “Dod Directive 5100.77” ,
Програмі “DoD Law of War Program, 10 July 1979”, Книзі для командного
складу морських сил “The Commanders Handbook on the Law of Naval
Operation ( NWP9\ FmFm 1–10) – вказує Дітер Флек [23].

На європейському континенті також відзначимо поширення “оперативного
права”: у Швейцарії діє “Настанова командирам. Принципи, які визначають
застосування міжнародного права під час війни” 12 грудня 1990р. У цьому
документі включено 24 положення заснованих принципів “права збройних
конфліктів”. Для розкриття феномену “Оперативне (воєнне) право” у
арміях західноєвропейських країн ми використовуємо наше робоче
визначення його як сукупності внутрішніх законодавчих елементів
імплементованих міжнародних договорів, які регулюють взаємини суб`єктів
підготовки та ведення легітимної збройної боротьби.

Оперативне право (Operation Law) стає у західноєвропейських арміях
ділянкою активної роботи юристів-міжнародників: у збройних силах Бельгії
з 1986 року працює комісія з гуманітарного права, у ФРН відбувається
корегування бойових статутів у напрямку врахування гуманітарних вимог
права війни, у Швеції з 1987 року реалізується Програма навчання
оперативному праву військових юристів. Після ратифікацією Німеччиною
Додаткових протоколів 1977р. у 1990р. і плідної сумісної роботи
юристів-міжнародників та воєнних юристів випущено “Керівництво по
міжнародному гуманітарному праву” (“Ministry of Defence of the Federal
Republic of Germany, Humanitarian Law in Armed Conflicts: Manual.- Bonn,
1992”). У Німеччині у 1992 році підготовлено “Гуманітарне право під час
збройних конфліктів. Керівництво”, яке написано для цивільного й
військового персоналу, які займаються підготовкою юридичних курсів та
воєнних навчань у галузі права війни [24]. Воно перекладено англійською
мовою з залученням юридичних експертів з 18 країн та Міжнародного
інституту гуманітарного права в Сан-Ремо. Враховуючи еволюцію операцій
ООН з підтримки миру, які стають насиченими у воєнно-силових відношеннях
розроблено Директиви з МГП для сил ООН “Directives on International
Humanitarian Law for the United National Forces” [25].

Таким чином, є можливість сформулювати деякі попередні висновки щодо
рівня правової культури у країнах Заходу. По-перше, рівень імплементації
МГП у силових структурах країн Європи та США значно відрізняється від
досягнутого рівня на державному (конституційному) законодавчому рівні
цих країн: так, у Швейцарії, де активно діє МКЧХ з планами реалізації
своєї доктрини, до війська правові настанови доведені на мінімально
необхідному рівні; у Німеччині, та особливо Бельгії навпаки – створена
розгалужена система поширення знань гуманітарного права у силових
структурах. Тобто, рівень ефективності виконання норм МГП на рівні
силових структур не автоматично слідує із заходів, запроваджених на
рівні держави. Особливо це стосується армії США.

По-друге, на рівні силових структур юристи-радники, експерти з МГП
тяжіють до ефективного виконання доктрини “права збройних конфліктів” з
концептом рівноваги між гуманністю та вимогами “воєнної необхідності”.

По-третє, на рівні силових структур проблема виконання поставлена лише у
юридичному та просвітницькому аспекті. Майже не розглядаються
психологічні та морально-виховні аспекти. Але низька ефективності МГП
носить і особистісний та ситуаційний характер: виконання злочинного
наказу, презирство до ворога, жадоба перемоги. Психологічна та виховна
підготовка потребують пояснювати природу війн і конфліктів, вказувати на
необхідність контролю своєї поведінки для компенсації негативних
поривів, проводити одночасно юридичну і психологічну підготовку. В
результаті чого у межах силових структур дотримання норм права може
перетворитись у фактор ідеологічного і стратегічного характеру як
підтвердження цивілізованості суспільства. Моральний і правовий борг
держави вчити людей залишатись гуманними, навіть коли й приходиться
воювати.

Певного рівня міжнародно-правової культури військовиків досягнуто у
збройних силах Російської Федерації: Наказом Міністра Оборони СРСР,
якого визнано як і у Росії, так і в Україні діючим, 16 лютого 1990 року
№75, об’явлено чотири Женевські конвенції і два Додаткові протоколи,
введено в дію Керівництво по застосуванню в Збройних Силах норм МГП з
викладенням загальних положень і висвітленням у Статуті внутрішньої
служби Збройних Сил РФ 1994 року. Статутом покладено в обов’язок
військовослужбовця “знати й неухильно дотримуватись міжнародних правил
ведення бойових дій, правил поведінки з пораненими, хворими, особами,
які потерпають від корабельних катастроф, з цивільним населенням в
районі бойових дій, а також з полоненими” [26, с.65]. В законі “Про
статус військовослужбовця” 1998 року основи діяльності включають
імплементовані норми МГП. В армії Російської Федерації офіцери юридичної
служби в умовах бойових дій зобов`язані допомагати розв’язувати проблеми
права війни командирам, а тим рекомендовано враховувати положення МГП
при плануванні і проведенні військових навчань, розробці бойових
документів. Проблеми використання норм гуманітарного права у
повсякденній діяльності збройних сил активно обговорюються на
науково-теоретичному рівні. Так чином зроблені конкретні кроки по
наближенню системи воєнного права до МГП. Справу підвищення
міжнародно-правової культури російських військовиків полегшують чіткі
конституційні засади: “Загальновизнані принципи і норми міжнародного
права і міжнародні домовленості Російської Федерації є складовими її
правової системи” [27, ст.15, п.4.]

Водночас, спеціалісти-правознавці армії Російської Федерації справедливо
вказують на невирішені питання ефективного виконання норм гуманітарного
права, зокрема на суперечність між правовими актами Міністерства
Оборони, які вводять в дію норми МГП та загальною системою російського
права, тобто протиріччя між відомчими та загальноросійськими джерелами.
Деякі цивільні правознавці взагалі не відносять документи Міністерства
Оборони РФ до правових джерел. До того ж, не існувало традиції правового
регулювання бойових дій, а правова робота в Збройних Силах СРСР
традиційно обмежувалась “внутрішніми” проблемами. Важливо враховувати,
що важко долається інерція воєнно-теоретичного мислення, згідно з якою
вважалось, що праву не слід втручатись до теорії та практики військового
мистецтва, бо його правила суперечать воєнному мистецтву. Відзначимо, що
корені міжнародно-правової роботи у війську РФ не настільки заглиблені в
історію, як у випадку з американською армією (Кодекс Лібера та
Інструкція військам А.Лінкольна). Достатньо сказати, що російські воєнні
теоретики періоду активної кодифікації права війни, – Г.Леєр, П.Гейсман,
М.Міхневич, О.Свєчін – майже не торкались у своїх працях
міжнародно-правових проблем.

Складніші умови для підвищення рівня міжнародно-правової культури
існують у республіці Бєларусь. Не створено механізм імплементації
міжнародних договорів у національне законодавче поле і механізму
реалізації міжнародних угод. Прийняті зобов`язання згідно Женевських
конвенцій 1949 року і Додаткових протоколів до них 1977 року, – вказує
В.Ю. Калугін, – упродовж десятиріч не виконуються [28]. У кримінальному
законодавстві Республіки Бєларусь передбачено покарання лише за 7 видів
злочинів замість 30 серйозних порушень, які передбачають покарання
правом Женеви. Суди не можуть використати норми МГП внаслідок дії ст.
112 Конституції Республіки Бєларусь, яка визначає, що суди здійснюють
правосуддя на основі Конституції і прийнятих відповідних
нормативно-правових актів. Але видання науково-практичної роботи
“Международное гуманитарное право” [29] полегшує виконання норм
гуманітарного права у війську.

Воєнно-правове поле України знаходиться у стані формування. З одного
боку, проблеми МГП були відображені насамперед у Воєнній доктрині
України, прийнятій 19 жовтня 1993 року і згідно із розділом 1.2 держава
та Збройні Сили повинні суворо дотримуватись зобов’язань, передбачених
міжнародними угодами захисту жертв збройних конфліктів, а у
відповідності до ст.1 Закону 1991 року “Про оборону України” оборона
країни забезпечується комплексом воєнних та правових заходів.

Невирішені проблеми ефективності норм МГП окреслимо в загальних рисах.
По-перше, вони залежать від міжнародно-правової концепції країни з
чіткою вказівкою на пріоритети міжнародних законів і гуманних звичаїв
війни. Однак такі пріоритети не відображено у Воєнній доктрині 1993
року, Концепції національної безпеки 1997 року.

По-друге, необхідно подальше удосконалення кримінального законодавства і
приведення його норм у відповідність з вимогами ефективного покарання
порушників МГП.

Аналіз змісту статей ХІХ та ХХ розділів Кримінального кодексу України
2001 року у контексті забезпечення ефективності дії норм МГП показує як
позитивні зрушення, так і традиційні владі.

З одного боку, розширена нормативна база, яка передбачає відтепер
покарання за злочини міжнародно-правового характеру. У новому Кодексі
ст.438 передбачене покарання за порушення законів і звичаїв війни,
застосування засобів ведення війни, захоронення.

Крім того, значно розширено коло суб’єктів , які можуть бути притягнуті
до відповідальності за злочини міжнародно-правового гуманітарного
характеру. Адже раніше, згідно із ст.260–263 старого Кодексу 1960р. за
мародерство, насильство над населенням у районі воєнних дій, погане
поводження з військовополоненими, незаконне носіння знаків Червоного
Хреста і Червоного Півмісяця та зловживання ними відповідальність несли
тільки військовослужбовці Збройних Сил та інших силових структур, тому
що такі злочини кваліфікувались як “військові злочини”.

У Кодексі 2001 року порушення міжнародно-правового гуманітарного
характеру віднесено і до розділу ХІХ “Військові злочини”, і до розділу
ХХ “Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку”.

Однак перелік серйозних порушень міжнародно-гуманітарного характеру так
і залишився значно вужчим за ті, що передбачені ст.50 Ж.К. 1; ст.51 Ж.К.
ІІ., ст.130 Ж.К. ІІІ, ст.85 Д.П, І. Замість покарань за 30 серйозних
порушень МГП, передбачених Женевськими Конвенціями 1949р. та Додатковими
Протоколами 1977р., новий кодекс 2001 року України передбачає
кваліфікацію, як злочин та “порушення законів та звичаїв війни”
(ст.438), “екоцид” (ст.446); “геноцид” (ст.442); “злочини проти осіб
та установ, що мають міжнародний захист” (ст.444); “піратство”
(ст.446); “найманство” (ст.447); “незаконне використання символіки
Червоного Хреста і Червоного Півмісяця” (ст. 445)

Зауважимо, що один і той самий злочин щодо незаконного використання
символіки гуманітарних медичних установ кваліфікується двома статтями
(ст.435, ст. 445) ХІХ та ХХ розділів, що свідчить про певні
недоопрацювання.

Не на користь запобіганню порушенням МГП є той факт, що за насильство
над населенням у районі бойових дій (ст.433) зменшено термін покарання
у порівнянні із ст. 261 старого кодексу.

По-третє, питання імплементації норм міжнародного гуманітарного права у
внутрішнє правове Збройних Сил України стоять більш гостро, ніж для
Росії. Військові Статути не містять вказівки на відповідальність
військовослужбовців за порушення МГП, як це було зроблено у нових
російських статутах 1994 року.

На наш погляд, існує пряма залежність між рівнем правової культури
військових керівників і станом демократичної регуляції гуманітарної
діяльності в сучасних арміях. Ми вже вказували, що у військову практику
і військове мистецтво багатьох армій світу все більше проникає право і
звичаї цивілізованого ведення війн. Проводяться демократичні процедури
контролю за діяльністю збройних сил, їх відповідності змісту і духу МГП,
тобто, демократичний контроль Збройних Сил України беззаперечно повинен
включати в себе і міжнародно-правовий контроль.

По-четверте, відповідність діяльності збройних сил міжнародно-правовим
нормам носить, як вважають зарубіжні спеціалісти, зокрема, Ф.Берман
(Berman) прагматичний характер [30]. Коли норми гуманної бойової
поведінки співпадають по своєму соціальному і військово-спеціальному
смислу, то вони відносяться до “ефективних й економічних” засобів
ведення військових операцій. Так, стало очевидним, що напад на невоєнні
об’єкти майже не дає військові переваги над противником, у той час як
моральне засудження, ненависть цивільного населення, значно переважать
ілюзорне або реальне залякування військ протилежної сторони.

По-п’яте, право збройних конфліктів як одна з доктрин МГП заснована,
окрім юридичних норм, гуманної бойової поведінки, ще на історичному
етапі суспільної свідомості, правового мислення воїнів. Жодна країна,
тим більше Україна, яка виконує миротворчі місії згідно із 11
напрямками, не може нехтувати суспільною думкою, порушувати
загальноприйняті правила міжнародної поведінки, давати привід для скарг
щодо антигуманних дій.

По-шосте, проведені дослідження в різних країнах показують, що із самого
початку своєї професійної діяльності вкрай важливо для офіцера –
військового керівника органічно включати міжнародно-правові питання в
структури планування й проведення військових операцій, проведення
виховної роботи. Це має психологічне значення: якщо керівник діє згідно
норм міжнародного права, проводить усі заходи для мінімальних
необхідних страждань цивільного населення, то він і в спеціальному
відношенні діє впевнено. Разом із тим, за межами впливу залишаються
складові оперативного планування і військового мистецтва – аналіз
обставин плану дій, висновки з нього, застосування творчих,
нестандартних дій, ризик тощо.

Мораль, яка потребує поваги до норм МГП, повинна бути вищою за мораль
переможця, тобто за військовий прагматизм. Складність проблеми у тому,
що ефективність бойових дій також має сенс у бойових настановах. Є.Морен
писав про війну у Алжирі, що ефективність тортурів визнавалась,
допомагала отримувати необхідні дані. Але тортури засуджуються з точки
зору гуманізму й моралі [31]. Слід надати бойовим діям таку моральну
складову, яка не зводиться до захисту держави, але має безпосереднє
відношення до захисту справедливості і права.

Висловлена думка, що шляхом підвищення ефективності виконання МГП
“викладанням у сучасній формі старих лицарських правил” у програмах
підготовки [32], яких чимало в українських надбаннях. Було б ефективним
засобом, коли б українських воїнів за найбільш видатні випадки
дотримання гуманних правил слід так само нагороджували як за воєнну
звитягу.

Головними чинниками ефективного виконання норм МГП на мікрорівні
виступають представники силових структур, правова культура, насиченість
правове поле підготовки і ведення легітимної боротьби, миротворчих акцій
приписами МГП, звичаями та традиціями гуманного ставлення до жертв
збройних конфліктів, морально-психологічна підготовка.

Важливою ланкою виступає систематизоване поширення знань з МГП.
Міністерства освіти і науки України не прийняло ніяких рішень стосовно
викладання МГП, як у республіці Бєларусь, Росіїї, тільки на факультетах
гуманітарних наук деяких ВНЗ на його вивчення відведено 4 год. Через
двохсторонні контакти між МКЧХ та ВНЗ України – гуманітарне право
включено у програми викладання (4–54 год) лише на факультетах
правознавства у м.Львові, Одесі, Луганську, Харкові.

Збройним силам слід поступово поширювати масштаби викладання. Першим
кроком стало виконання Наказу Начальника Генерального Штабу Збройних Сил
України від 11 березня 1997р. щодо двохгодинного курсу “Викладання права
війни”, другим – стало введення 18 годинного курсу у Програми всіх ВНЗ у
рамках курсу “Основи законодавства України”.

Існує нагальна потреба удосконалення військового права у широкому
смислі: створення нової галузі “оперативного права”, у вузькому
значенні: гармонізація його джерел (Воєнної доктрини, сукупності Законів
про військову службу і військовий обов’язок, Статутів) з вимогами МГП.

Література:

Гегель Г.В.-Ф. Философия права. Пер. с нем. – М.,1990. – 524 с.(Див.178
с.)

Харофф-Тавель Марион. Пропаганда норм, призванных ограничить насилие в
кризисных ситуациях: проблемы, стратегия, союзники // Международный
журнал Красного Креста. – 1998. – № 20. – С.5 – 24.

Cees de Rover. To Serve and to Protect: Human Rights and Humanitarian
Law for Police and Security Forces. – Geneva, ICRC, 1998.– 455 p.

Эрик Давид. Принципы права вооруженных конфликтов. Пер. с франц. Курс
лекций юридического факультета Открытого Брюссельского университета. –
М.:МККК, 2000. – 718 с.

Флек Дитер. Выполнение положений международного гуманитарного права:
проблемы и перспективы // Сборник статей и документов. – М., 1991. – С.
38 – 57 .

Міжнародне гуманітарне право. Навчальний посібник./ Під загальною ред.
В.П. Базова. – К.: Варта, 2000. – 176 с.

Гурвич А., Ю. Соковых. Право и военное искусство: необходимость и
пределы правового регулирования боевых действий // Военная мысль. –
1997. –№ 6. – C.33 – 42.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020