.

Взаємодія президента України з органами виконавчої та судової влади: правовий аспект (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
642 10840
Скачать документ

Реферат на тему:

Взаємодія президента України з органами виконавчої та судової влади:
правовий аспект

Наукова проблема функціонування інституту Президента в Україні перебуває
у стані розвитку з огляду на те, що протягом десятирічного існування
України як самостійної держави зазначений інститут постійно
трансформується. Особливо великі зміни в ньому обумовила Конституція
України 1996 р. В ній закріплена досить велика кількість нових положень,
що стосуються даного інституту. Такі зміни викликали нові дискусії як
серед теоретиків, так і серед практиків. Всі вони спрямовані на те, щоб
визначитись, яким необхідно бути інституту Президента для забезпечення
подальшої розбудови української державності.

На сучасному етапі розвитку суспільства, в контексті проголошених
адміністративної та конституційної реформ, формування ефективної системи
влади стає одним з найважливіших завдань держави. Відповідно до послання
Президента до Верховної Ради України від 30 квітня 2002 року зазначені
реформи мають усунути наявну розбалансованість між гілками влади. З
огляду на те, що завданням реформ є в першу чергу перехід до
парламентсько-президентської моделі республіканського правління, а
змістом — перегляд та зміна функцій державних органів (особливо це
стосується Президента України та можливостей його впливу на виконавчу і
судову влади), необхідно на науковому

рівні визначити місце глави держави серед зазначених гілок та форми їх
взаємодії.

Дослідження в цій галузі здійснювалися вченими: В. Б. Авер’яновим, Ф. Г.
Бурчаком, А. З. Георгіцею, І. Б. Коліушком, Ю. М. Коломійцем, В. В.
Копєйчиковим, Н. Р. Нижник, В. Ф. Опришком, Н. Г. Плахотнюк, В. Ф.
Погорілком, Ю. М. Тодикою, В. М. Шаповалом та іншими. Аналізуючи їх
праці, переконуємося, що в науці не існує спільної думки щодо визначення
обсягу повноважень, які повинні надаватися Президенту для ефективної
взаємодії з органами виконавчої та судової влади. Особливо це стосується
впливу глави держави на уряд. Одні вважають, що Кабінет Міністрів як
вищий орган у системі органів виконавчої влади повинен бути незалежним
від Президента, інші, навпаки, пропонують посилити вплив глави держави
на уряд.

На наш погляд, ситуація, в якій Президент керує виконавчою гілкою влади,
характерна для президентської республіки. Тому невирішеною проблемою для
України залишається правовий статус Президента, а отже, і обсяг його
повноважень щодо впливу на виконавчу та судову влади. З огляду на
конституційну реформу та перехід до парламентсько-президентської форми
республіканського правління для України цілком закономірною була б
поступова перебудова державної влади в бік зміцнення єдиного керівного
центру виконавчої влади — Кабінету Міністрів України. Тим більше, що за
ст. 113 Конституції «Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі
органів виконавчої влади».

У структурі вищих органів виконавчої влади найбільше навантаження з
державного керівництва покладається на Уряд. У свою чергу,
співвідношення повноважень глави держави і уряду визначається тією чи
іншою системою правління2. Президент України формально не має відношення
до уряду. Проте ціла низка конституційних норм свідчить, що він не
стороння фігура щодо Кабінету Міністрів. В Україні діє
президентсько-парламентська республіка, що і обумовлює відповідний
політико-правовий статус Президента України. До речі, якщо аналізувати
законодавство інших пострадянських країн, можемо виявити схожу ситуацію.
І, як зазначає Л. Кривенко, відмова Основних законів України, Росії,
Білорусії, Казахстану від конституювання президентів нормами, що
закріплюють їх визначення главами виконавчої влади, в науковому плані
супроводжується непростими дискусіями.

Статус Президента України характеризується певною двоїстістю влади, що
закріплюється Конституцією нашої держави. Двоїстим центром влади (за
концепцією двоїстого центру І. Коліушка, В. Авер’янова та В. Шаповала)5
є два функціонально поєднані суб’єкти — Президент і Кабінет Міністрів.
Така формула, за В. Шаповалом, «в теорії конституційного права позначає
характер і зміст правовідносин між Президентом, урядом та його главою за
умов змішаної республіканської форми державного правління». Отже,
Президент за будь-якої форми державного правління має завжди певне
відношення до виконавчої влади. Але повноваження Президента та
належність його до певної гілки влади випливають з фактичних умов та
особливостей державного розвитку країни, функціонування гілок влади та
потреб суспільства.

В рамках здійснення своїх обов’язків Президент призначає за згодою
Верховної Ради України Прем’єр-міністра України, припиняє його
повноваження та приймає рішення про його відставку. Реалії
сьогоднішнього державно-політичного життя полягають в тому, як зазначає
В. Шаповал, що конституційний текст дозволяє Президенту при визначенні
кандидатури Прем’єр-міністра діяти в межах альтернативи. Перший шлях —
Президент може виходити з реального розкладу партійно-політичних сил у
Верховній Раді і орієнтуватися на суто партійного кандидата (бажано від
найвпливовішої партії, яка має велику кількість голосів в парламенті та
підтримку інших партій). Другий шлях — ініціювати кандидатуру, яка з
об’єктивних чи суб’єктивних причин здатна отримати підтримку
парламентської більшості. У першому випадку Президент не може мати
великого впливу на главу уряду, який працює на завдання партії, у
другому ж — активно бере справи з керування урядом у свої руки. Як
показує досвід функціонування державної влади, Президент України
найчастіше використовує другий шлях формування Кабінету Міністрів.

Ще одним кроком до посилення впливу Президента України на Кабінет
Міністрів та міністерства України стало свого часу введення інституту
державних секретарів. Ці посади введено в рамках продовження
адміністративно-правової реформи в Україні. Основними завданнями
державних секретарів були організаційне, експертно-аналітичне, правове,
інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності
Кабінету Міністрів та міністерств України. Доцільність введення таких
вважалася достатньо дискусійною з огляду на те, що ці функції завжди
виконувалися відповідними заступниками міністрів та керівником
Секретаріату Кабінету Міністрів. З уведенням посад державних секретарів
керування Секретаріатом Кабінету Міністрів було доручено державному
секретарю Кабінету Міністрів, керування апаратами міністерств —
відповідним державним секретарям міністерств. Указ Президента
встановлював, що державні секретарі призначаються Президентом за
погодженням із Прем’єр-міністром, звільняються Президентом одноособово.
Очевидно, що введення посад державних секретарів, безсумнівно, збільшило
вплив Президента на виконавчу владу, але разом з тим могло призвести до
її розколу з огляду на відсутність чіткої вертикалі виконавчої влади, що
характерна для розвинених країн.

Виникала небезпечна ситуація, коли, по суті (особливо це стосується
міністерств), органом виконавчої влади керують дві особи — міністр і
державний секретар, з огляду на досить великий обсяг функцій останнього
щодо кадрових перестановок та затвердження кошторису видатків у
міністерстві. Причому відповідальність за здійснення і реалізацію
державної політики покладена на міністра. Що стосується Кабінету
Міністрів, то хоча обов’язками його державного секретаря було
забезпечення діяльності Прем’єр-міністра та віце-прем’єр-міністрів, він
мав досить великий вплив на Секретаріат. Враховуючи те, що керівники
Кабінету Міністрів України та міністерств не мали можливості звільняти з
посад державних секретарів або іншим чином на них впливати, це могло
спричинити неспроможність органів виконавчої влади здійснювати покладені
на них функцій.

Норми Конституції України щодо правового статусу Прем’єр-міністра
України відповідають змішаній моделі республіканського правління
стосовно його призначення, але зовсім суперечать їй в частині звільнення
Прем’єр-міністра — Президент має можливість звільняти главу уряду на
власний розсуд без будь-яких обмежень. Якщо підходити до цього питання з
точки зору логіки, то виявляємо дещо нелогічні речі: Прем’єр-міністр
України призначається за згодою Верховної Ради України, а звільняється
без її відома. Відставка Прем’єр-міністра є повноваженням глави держави,
яке реалізується у рамках персональної відповідальності перед ним глави
уряду. Причому такий вид відповідальності має колективний характер, бо
супроводжується відставкою всього складу уряду. Цей пункт ст. 106
Конституції України невиправдано посилює можливості Президента у сфері
керування виконавчою владою, яку згідно з Основним Законом він не
очолює. Тому для побудови юридично обґрунтованого статусу інституту
Президента України необхідно змінити це положення Конституції,
встановивши певні підстави, за яких глава держави може припинити
повноваження глави виконавчої влади, або підстави, за яких для
звільнення Прем’єр-міністра необхідно було б отримати дозвіл Верховної
Ради. Виключний перелік цих підстав необхідно чітко викласти в
Конституції або в Законі України «Про Кабінет Міністрів України».

В процесі управління державою нерідко виникає потреба в удосконаленні
структури урядових закладів. Згідно з Основним Законом Президент
утворює, реорганізовує, ліквідовує міністерства та інші центральні
органи виконавчої влади за поданням Прем’єр-міністра України. Аналізуючи
цю функцію, бачимо, що Президент самостійно (на основі подання) вирішує
долю міністерств. Щоправда такі рішення потребують дотримання процедури
контрасигнації, але зрозуміло, коли Кабінет Міністрів підпорядкований
Президенту, ця процедура стає простою формальністю. З’ясовуючи іноземний
досвід з цього питання, можна побачити, що лише за авторитарних режимів
президенти на свій розсуд ліквідують одні міністерства, засновують нові
відомства, змінюють функції та структури існуючих органів виконавчої
влади. В демократичних країнах ті чи інші реорганізації урядового
апарату належать до спільної компетенції виконавчих та законодавчих
органів. Так, в Сполучених Штатах Америки, які є президентською
республікою, жодне федеральне міністерство не може бути засновано без
відповідного закону, прийнятого Конгресом та підписаного Президентом.

Ситуація, що склалася в Україні, на нашу думку, суперечить і Конституції
України, і загальнодемократичним принципам державотворення в цілому —
Президент, який офіційно не є главою виконавчої влади, самостійно
здійснює її реорганізацію. З юридичної точки зору це є нонсенсом. Тому
слід зазначити, що для впорядкування ситуації необхідно внести зміни до
Конституції України, які передбачали б, що міністерство може бути
створено лише на підставі відповідного закону. Проект даного закону до
Верховної Ради вносить Президент як суб’єкт законодавчої ініціативи. Для
того щоб глава держави, як і парламент, все ж таки мав вплив на уряд, у
Конституції можна було б зазначити, що він має право розробляти
загальнодержавні програми реорганізації виконавчої влади і оприлюднювати
їх. До речі, схожа практика зараз має місце — наприклад, Указом «Про
систему центральних органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999 р.
Президент затвердив програму реорганізації центральних органів
виконавчої влади. Але, на нашу думку, необхідно все ж таки надати
парламенту право затверджувати ці програми чи відкидати їх у разі
незгоди. Такий підхід можна обґрунтувати міркуваннями, що будь-які зміни
в структурі будь-якої гілки влади повинні відбуватися на законодавчому
рівні, і парламент як єдиний орган законодавчої влади повинен брати у
цьому процесі активну участь.

Ще однією формою співпраці Президента з Кабінетом Міністрів є інститут
Постійного представника Президента України у Кабінеті Міністрів України.
Основним завданням цього інституту є персоніфікація глави держави в
уряді. З аналізу указу Президента, що встановлює цю посаду, очевидно, що
її введено для підтримання постійного тісного зв’язку між Президентом і
Кабінетом Міністрів. Постійний Представник має порівняно невеликий обсяг
повноважень. На наш погляд, це зумовлено достатньо великим впливом
Президента на уряд, і тому Постійний представник не відіграє помітної
ролі при формуванні політики уряду, який повністю залежить від
Президента. Але сам факт заснування цієї посади свідчить про намагання
правовим шляхом співпрацювати з усіма гілками влади (така посада є й у
Верховній Раді, і в Конституційному Суді України).

Крім тісного співробітництва з центральними органами виконавчої влади,
ще одним повноваженням Президента є активна участь у функціонуванні
місцевих органів цієї гілки. Як відомо, ними є місцеві державні
адміністрації, які здійснюють виконавчу владу в областях і районах,
містах Києві та Севастополі. Правовий статус місцевих державних
адміністрацій закріплюється в Законі України «Про місцеві державні
адміністрації» від 9 квітня 1999 р.

Аналізуючи цей Закон та відповідні статті Конституції, хотілося б
зауважити, що названий Закон взяв курс на регулювання, що запропонувала
Конституція. Ідеться про призначення голів місцевих адміністрацій. Тут
Закон повторив положення Конституції, що відображається в суперечностях
між ст. 102 та багатьма іншими статтями. Як вже неодноразово
зазначалося, Президент, який є за Основним Законом главою виконавчої
влади, не повинен одноособово формувати та реорганізовувати органи цієї
влади. Звичайно, таке твердження стосується і місцевих органів
виконавчої влади. На наш погляд, необхідно впорядкувати це питання
шляхом надання Кабінету Міністрів спільних повноважень з Президентом
щодо формування органів виконавчої влади. До Конституції необхідно
внести положення, згідно з яким голови місцевих адміністрацій
призначалися б нормативно-правовим актом уряду за погодження з
Президентом. Такий стан речей, по-перше, не порушував би чинну
Конституцію України, по-друге, відповідав би загальновизнаній (і в
теорії, і на практиці) світовій концепції змішаної
(парламентсько-президентської) республіки. Само по собі це положення,
можливо, і мало що змінює, але в сукупності з іншими, зокрема щодо
формування органів виконавчої влади спільно Парламентом і Президентом,
матиме досить вагоме значення для забезпечення стабільності
функціонування української системи права.

Аналізуючи порядок призначення та звільнення голів міських
адміністрацій, хотілося б зазначити, що Закон «Про місцеві державні
адміністрації» в частині призначення голів є більш прогресивним, ніж
Конституція в частині призначення Прем’єр-міністра. Позитивним у цьому
Законі є те, що він чітко визначив підстави, на яких Президент повинен
звільнити, та підстави, на яких Президент може звільнити відповідного
голову тієї чи іншої місцевої адміністрації. На нашу думку, такий підхід
необхідно встановити і в Конституції України щодо звільнення з посади
Прем’єр-міністра України.

Як бачимо, Президенту України фактично підпорядковуються як центральні,
так і місцеві органи виконавчої влади, тобто фактично главою виконавчої
влади в Україні є Президент, який згідно з Конституцією також має право
скасовувати акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів
Автономної Республіки Крим. Але Президента, який є главою уряду і
держави одночасно, мають лише президентські республіки. Україна ж
юридично є змішаною республікою, але фактично, як уже було зазначено,
має більшість ознак президентської. А коли Президент має фактично більшу
владу, ніж повинен мати юридично, з’являється можливість для
неконтрольованого використання влади, що є небезпечним для держави. Тому
це питання повинно бути вирішене на конституційному рівні, враховуючи
пропозиції, зроблені вище.

З огляду на впровадження судової реформи особливо актуальними на даному
етапі розвитку правової держави в Україні є також проблемні питання, що
виникають з приводу правовідносин між главою держави та судовою владою.
Судова влада є гілкою державної влади, що відповідно до законодавства
ухвалює рішення, спрямовані на подолання різноманітних суперечок між
суб’єктами правовідносин, якщо ці суперечки не можуть бути розв’язані в
іншому встановленому законом порядку. Необхідно зазначити, що з деякого
часу в Україні, як і в правових державах, суди здійснюють тлумачення
Конституції і законів.

Взаємовідносини між Президентом та судовою владою визначаються тим,
наскільки повно в тій чи іншій державі здійснюється принцип розподілу
влад. В одних країнах судові інстанції перебувають під достатньо
жорстким контролем або навіть диктатом Президента, в інших — судова
гілка влади є достатньо самостійною та незалежною від глави держави або
глави виконавчої влади. В той же час принцип поділу влади має на меті
постійну взаємодію між судовою, виконавчою, а також законодавчою гілками
влади.

Суд та судова влада виникли та існують в суспільстві як об’єктивно
необхідні для його нормального функціонування і розвитку інститути. І як
справедливо зазначив Г. О. Мурашин, «у демократичній, правовій державі,
де державна влада здійснюється розподілом її на законодавчу, виконавчу,
судову, роль і значення останньої мають значно підвищуватися».

В умовах дії принципу поділу влади судова влада так само, як і
Президент, наділена самостійною компетенцією. Завдяки своїй специфіці,
процесуально-правовим засобам незалежна судова влада має здатність
контролювати законність дій і виконавчої влади, і Президента. Таким
органом є Конституційний Суд України. Щоправда, Конституційний Суд не
здійснює контролю над Президентом в повному розумінні цього слова. Такий
контроль, як відомо, деякою мірою здійснює Верховна Рада України,
реалізуючи механізм стримань і противаг. Завдання Конституційного Суду
зводяться лише до визнання такими, що відповідають або не відповідають
Конституції, актів Президента України та інших державних органів.

Розглядаючи взаємовідносини Президента і судової гілки влади України,
хотілося б детальніше проаналізувати положення Конституції щодо
визначення конституційності актів Президента. Проблема полягає в тому,
що, як зазначає стаття 150 Основного Закону України, до повноважень
Конституційного Суду України належить вирішення питань про відповідність
Конституції актів Президента. Це, звичайно, важлива функція органу
конституційної юрисдикції. Але, як відомо, Конституція — це Основний
Закон, і існує ще чимало інших законів, відповідно до яких, згідно з
чинним законодавством, Президент зобов’язаний видавати свої акти.
Конституція, на жаль, не відносить до компетенції Конституційного Суду
вирішення питань щодо відповідності актів Президента іншим законам
України. Звичайно, можна сказати, що всі закони повинні відповідати
Конституції, але Конституція — загальний нормативно-правовий акт і не
врегульовує певні специфічні відносини, що також виникають в процесі
функціонування інституту Президента. І тому основне завдання законів
України — доповнювати Конституцію України, конкретизувати її положення.
Таким законом, зокрема, є Цивільний процесуальний кодекс України. Він
містить главу 31-А, яка називається «Скарги громадян на рішення, дії або
бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері
управлінської діяльності». Ця глава передбачає звернення громадян до
суду зі скаргою, якщо їх права порушені діями службових осіб. І
відповідно до цієї норми будь-який громадянин може звернутися до суду
про визнання акта будь-якої службової особи, а значить, і указу
Президента, недійсним, якщо він обмежує права цієї людини.

На нашу думку, стосовно дій глави держави цієї норми все ж таки
недостатньо. Відомо, що Президент має конституційно-визначений
державно-політичний статус, тому рішення про визнання його актів
недійсними повинні прийматися на найвищому рівні, а саме —
Конституційним Судом України. Тому текст статті 150 Конституції України
слід доповнити положенням, що Конституційний Суд вирішує питання про
відповідність актів Президента Конституції та іншим законам України.
Звичайно, така норма стосуватиметься й інших органів державної влади,
перелічених у зазначеній статті.

Такий підхід зумовив би більш чітке розуміння органами державної влади
можливості настання відповідальності при прийнятті актів. І хоча така
відповідальність може полягати лише в можливості скасування акта, що
суперечить Конституції або іншим законам України, вона є все ж таки
достатньо важливим чинником у процесі нормотворення.

Світовою практикою доведено, що найкращу організацію співробітництва між
органами державної влади забезпечує їх тісна взаємодія у вирішенні
різноманітних питань. Тому для якісного співробітництва з судовою гілкою
влади створено інститут представництва Президента України у
Конституційному Суді України. Правовий статус Постійного представника
Президента України у Конституційному Суді України регулюється Указом
Президента України від 22 травня 1998 р. «Про Положення про Постійного
представника Президента України у Конституційному Суді України». Як
зрозуміло з назви Указу, він закріпив Положення про Постійного
представника, в якому визначив його статус, повноваження, функції та
інше. Аналізуючи цей нормативно-правовий акт, можна з’ясувати, що
Постійний представник Президента України у Конституційному Суді є
посадовою особою, уповноваженою Президентом України представляти
Президента України у Конституційному Суді України як суб’єкта права на
конституційне подання з питань прийняття рішень та дачі висновків
Конституційним Судом України.

Аналогічну посаду у Конституційному Суді встановила і Верховна Рада.
Тому Постійний представник Президента України в єдиному судовому органі
конституційної юрисдикції має змогу постійно і плідно співпрацювати зі
своїм колегою, який представляє законодавчий орган. На нашу думку, таким
чином забезпечується постійний діалог між Президентом, Верховною Радою
і, звичайно, судовою владою з приводу здійснення їх повноважень.

Якщо говорити про сьогоднішній стан судової влади в цілому, то слід
зазначити, що реалізація положень Конституції має стати рішучим кроком у
підвищенні авторитету цієї гілки влади та створенні насправді
демократичного, незалежного та справедливого правосуддя. Звісно, не слід
забувати про те, що за досить недовгий час існування нашої держави
зроблено немало. І все ж таки це є лише початком реформи, яку слід
продовжувати у галузі правосуддя. Конституція визначила зовсім нову
структуру судової влади та механізм її функціонування. Ці зміни,
звичайно, певним чином позначилися і на взаємовідносинах зазначеної
гілки влади з іншими органами, зокрема з Президентом. Так, Конституція
надала Президенту право «утворювати суди у визначеному законом порядку».
Аналізуючи текст Конституції та узагальнюючи українську та світову
практику щодо системи правосуддя, необхідно сказати, що повноваження
Президента України щодо створення судів є унікальними. З цього приводу
постає питання: чи необхідно для України таке повноваження глави
держави? Як відомо, структура судів, які можуть існувати в Україні,
визначається Законом України «Про судоустрій».

В Конституції ідеться про створення судів, передбачених законодавством.
На нашу думку, в цій ситуації слід говорити не про створення суду як
органу, а про призначення суддів на вільні вакансії органу правосуддя. А
сам суд, як установа, повинен створюватися Конституцією та Законом
України «Про судоустрій». Закон є єдиною підставою для створення суду.
Цього нормативно-правового акта цілком достатньо, і з приводу створення
судів не потрібно додаткових рішень. З огляду на зазначене, пропонуємо
замінити текст п. 23 статті 106 Конституції України «утворює суди у
визначеному законом порядку» на «призначає суддів у визначеному законом
порядку».

Що стосується самого порядку призначення суддів, то він з прийняттям
Конституції суттєво змінився. Раніше, як відомо, судді обиралися
відповідними радами народних депутатів, а зараз, згідно з Основним
Законом України, на перші п’ять років вони призначаються Президентом
(крім суддів Конституційного Суду), а потім безстроково обираються
Верховною Радою. В механізмі заміщення посад суддями, запропонованому
Конституцією, не зовсім зрозумілий порядок визначення їх кандидатур.
Основний Закон у ст. 127 визначив певні критерії для особи, яка може
бути рекомендована кваліфікаційною комісією на посаду судді. Але з
тексту не випливає, що суддею може бути призначена лише особа,
рекомендована цією комісією. Тобто аналіз статей 127, 128 та 131
Конституції показує, що рекомендують кандидата на посаду судді Вища рада
юстиції та кваліфікаційна комісія суддів, але призначення здійснює
Президент на свій розсуд. Зрозуміло, такий порядок призначення суддів
нехарактерний для правової держави і не може існувати в ній. Наприклад,
у країнах континентальної Європи поширена практика утворення рад
магістратур — своєрідних кваліфікаційних комісій. Вони розглядають
кандидатури на посади суддів і дають висновки щодо того, чи дозволяє
професійний рівень кандидата здійснювати правосуддя. Ці висновки є
обов’язковими для того політико-правового інституту, який має призначати
(обирати) суддю на посаду.

Можливо, при прийнятті Конституції законодавець намагався встановити
схожий механізм, але, на жаль, виклав його не зовсім чітко. Тому для
більш ясного розуміння порядку призначення Президентом суддів необхідно
викласти перше речення статті 128 Конституції в такій редакції: «Перше
призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років
здійснюється Президентом України за згодою кваліфікаційної комісії
суддів». Таке формулювання конституційної норми зробить чітким і
зрозумілим механізм призначення суддів. Це стосується і їх обрання.
Верховна Рада обиратиме суддів, які були раніше призначені Президентом
і, відповідно, мали рекомендації кваліфікаційної комісії суддів.

Враховуючи наведені міркування, можна зробити певні висновки та
запропонувати перспективи подальших досліджень за даним напрямом:

1. Особливість правового статусу Президента України полягає в тому, що
фактично він є главою держави і главою виконавчої влади (що характерно
для президентських держав), а юридично (за Конституцією України) має
статус лише глави держави, хоча ця сама Конституція передбачає для
Президента набагато ширший обсяг повноважень. Тому необхідно внести
відповідні зміни до Основного Закону і зрівняти «юридичну» конституцію і
«фактичну», розробити достатньо дійовий механізм державної влади, який
забезпечував би рівновагу всіх гілок влади шляхом встановлення для них
таких прав та обов’язків, які відповідали б змішаному
(парламентсько-президентському) типу республіки, а саме: необхідно
усунути суперечності в нормах Конституції. Для цього треба залишити за
Президентом тільки ті повноваження, які випливають з його статусу глави
держави та обов’язків бути гарантом державного суверенітету,
територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав
і свобод людини і громадянина, передбачених ст. 102 Основного Закону.
Президент України в даному разі повинен виконувати представницькі та
охоронно-наглядові функції. На нашу думку, саме ці функції повинні стати
основними для Президента з огляду на те, що за їх допомогою досягаються
найголовніші цілі для держави, уособленням якої є Президент

2. Зважаючи на те, що Президент не є главою виконавчої влади, він не
повинен самостійно утворювати міністерства та інші органи виконавчої
влади. Зазначені органи повинні утворюватися законом. Президент як
суб’єкт законодавчої ініціативи повинен вносити відповідний узгоджений з
Прем’єр-міністром законопроект на розгляд Верховної Ради. Місцеві органи
виконавчої влади також повинні спільно формуватися Президентом і
Кабінетом Міністрів. Такий стан речей відповідатиме загальній концепції
змішаної республіки. Для цього необхідно внести відповідні зміни до
Конституції України та прийняти Закон України «Про міністерства та інші
органи виконавчої влади в Україні».

3. Вдосконалення потребують норми, що регулюють взаємовідносини між
Президентом і судовою владою. Це стосується проблем призначення
(обрання) суддів та формування судів. Судді на перші п’ять років повинні
призначатися Президентом за згодою кваліфікаційної комісії суддів, що
чітко має бути визначено в Конституції. Структура та повноваження судів
повинні визначатися законами України і саме цими законами, а не указами
Президента, вони повинні створюватися. Конституційний Суд повинен
визначати відповідність актів, що видаються гілками влади, не лише
Конституції України, а й іншим законам держави. Про це необхідно
зазначити в статті 150 Конституції України.

Література

Див.: Друзенко Г. Адаптация к законодательству ЕС // Юридическая
практика. — 2002. — 12 ноября.

Див.: Глазовский Н. Ф. Цели, возможности и механизмы устойчивого
развития на разных уровнях природно-социальных систем // Переход к
устойчивому развитию: Глобальный, региональный и локальный уровень. —
М., 2002. — С. 9.

Головатий М. Обережно — глобалізація // Урядовий кур’єр. — 2002. —
25 вересня.

Лейст О. Э. История правовых и политических учений. — М., 1999. —
С. 619—620.

Див.: Сдасюк Г. В. Императивы концепции устойчивого развития и реалии
глобализации // Переход к устойчивому развитию: Глобальный, региональный
и локальный уровень. — М., 2002. — С. 9.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020