Реферат на тему:
Соціально-економічні ознаки юридичної особи як учасника
адміністративно-правових відносин
На сьогодні юридична особа виступає учасником багатьох правових
відносин. Проте різне розуміння теоретиками природи цього соціального
утворення, його ознак і статусу створює проблеми, пов’язані з
реалізацією юридичними особами їх прав і свобод у сфері державного
управління, притягненням цих суб’єктів до адміністративної
відповідальності тощо.
Правову природу юридичної особи та її участь у цивільних правовідносинах
досліджувало багато науковців, зокрема В. П. Грибанов,
О. А. Красавчиков, В. М. Кравчук, Є. В. Богданов, О. В. Венедиктов,
Д. М. Генкін, І. Є. Красько, Е. А. Суханов, В. А. Ойгензіхт.
Адміністративним правовідносинам і статусу їх суб’єктів приділяли увагу
Є. В. Додін, В. Б. Авер’янов, Ю. М. Козлов, Л. Л. Петров, Ю. П. Битяк,
Д. Н. Бахрах, О. Т. Зима, Д. М. Лук’янець та інші. В той же час
недостатньо розробленою в науковій літературі залишається проблема
участі юридичних осіб в адміністративно-правових відносинах, вирішення
якої є об’єктивною потребою для успішної реалізації
адміністративно-правової реформи в Україні.
Юридичними особами, відповідно до статті 23 Цивільного кодексу УРСР,
визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого
імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки,
бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражі або в третейському
суді. Нині в теорії права панує думка, що юридична особа може виступати
лише суб’єктом цивільних правовідносин, але, на наш погляд, це не зовсім
правильно.
Юридична особа, як і фізична особа, є найбільш важливим та активним
учасникам різного роду суспільних відносин.
Слід підкреслити, що брати участь в адміністративно-правових відносинах,
тобто виступати суб’єктами цих відносин можуть будь-які особи, інтереси
яких безпосередньо чи опосередковано пов’язані зі сферою державного
управління.
При цьому можливість кожної конкретної особи стати учасником
адміністративно-правових відносин залежить від обов’язкової умови —
правосуб’єктності такого учасника.
Зазначимо, що в адміністративній науці висловлювалася думка, що
підприємство та інші комерційні структури не наділені управлінською
компетенцією, яка є основою адміністративно-правового статусу, внаслідок
чого вони не можуть бути безпосередніми учасниками
адміністративно-правових відносин. При цьому прихильники наведеного
погляду зазначених юридичних осіб відносять до суб’єктів
адміністративного права. Зауважимо, що наведене положення не безспірне,
адже адміністративно-правові відносини характеризуються обов’язковою
участю хоча б одного суб’єкта державного управління, другим суб’єктом
може виступати орган, наділений управлінською компетенцією, і будь-який
інший суб’єкт (суб’єкт підприємницької діяльності, об’єднання громадян,
фізична особа та ін.).
Суб’єктом адміністративно-правових відносин юридична особа стає тоді,
коли реалізує свої права та обов’язки в конкретних адміністративних
правовідносинах, тобто безпосередньо бере участь у правовідносинах
управлінського характеру.
В адміністративно-правовій науці існує декілька поглядів на коло
суб’єктів адміністративно-правових відносин.
Деякі автори пропонують віднести до суб’єктів адміністративно-правових
відносин: державні органи (органи законодавчої, виконавчої та судової
влади, прокуратури, адміністрації державних підприємств та установ);
структурні підрозділи органів держави, посадових осіб державних органів;
власника (представника, менеджера, уповноваженого власника); об’єднання
громадян, кооперативи, органи самоврядування, самодіяльні організації;
громадян України, іноземних громадяни, осіб без громадянства. Простий
перелік усіх можливих учасників адміністративно-правових відносин без
визначення спільних ознак певних суб’єктів, їх групування та
класифікації не дозволяє простежити специфіку їх участі в
адміністративно-правових відносинах.
Існує також класифікація, за якою суб’єктів адміністративно-правових
відносин поділяють на індивідуальні суб’єкти та колективні (комплексні)
суб’єкти3. До індивідуальних суб’єктів відносять громадян, іноземців,
осіб без громадянства, а також специфічних суб’єктів — державних
службовців. До колективних суб’єктів, як правило, відносять державні
організації (органи виконавчої влади, державні підприємства, установи та
їх різного роду об’єднання, структурні підрозділи органів виконавчої
влади, наділені власною компетенцією) та недержавні організації
(об’єднання громадян, трудові колективи, органи місцевого
самоврядування, комерційні структури, приватні підприємства та
установи).
Зазначимо, що деякі автори досліджують взаємозалежність індивідуальних
та колективних суб’єктів, при цьому поділяючи суб’єктів правовідносин на
індивідуальні (фізичні особи) та колективні (об’єднання осіб). Останніх
розглядають як об’єднання індивідуальних суб’єктів.
Аналіз складу індивідуальних суб’єктів, до яких науковці відносять
громадян, іноземних громадян, осіб без громадянства та осіб з подвійним
громадянством, дозволяє зробити висновок про те, що цей поділ не
враховує особливостей. По-перше, створення колективних утворень можливе
не лише фізичними, а і юридичними особами. По-друге, не враховано, що на
сьогодні певні юридичні особи створюються однією фізичною або юридичною
особою, що виключає можливість розглядати її як суб’єкта колективного.
Враховуючи наведене, суб’єктів адміністративно-правових відносин можна
класифікувати таким чином:
Індивідуальні суб’єкти, у тому числі зі спеціальним
адміністративно-правовим статусом, яких можна поділити на:
Індивідуальних суб’єктів без статусу юридичної особи, до яких належать
громадяни України, особи без громадянства, іноземці, а також суб’єкти зі
спеціальним статусом (державні службовці, військовослужбовці, фізичні
особи — суб’єкти підприємницької діяльності тощо). Специфіка цих
суб’єктів полягає в тому, що вони самостійно формують та виражають свою
волю.
Індивідуальних суб’єктів — юридичних осіб, які створюються одним
суб’єктом права (приватні підприємства, господарські товариства «однієї
особи» тощо). На відміну від попередньої групи суб’єктів, воля юридичних
осіб виражається через їх уповноважені органи (загальні збори, органи
управління тощо).
Колективні суб’єкти, яких, в свою чергу, можна поділити на:
Юридичних осіб, (у тому числі державні органи та органи місцевого
самоврядування).
Колективних суб’єктів без статусу юридичної особи (філії,
представництва, структурні підрозділи, трудові колективи тощо).
Зауважимо, що законодавець дає визначення юридичної особи,
використовуючи поняття «організація», яке не розкривається в чинному
законодавстві. Але саме слово «організація», яке має походження від
пізньолатинського organizo — «надаю стрункий вигляд», «впорядковую», має
велику кількість значень. Серед них основними вважають «організацію як
певне соціальне утворення осіб, яке створюється для досягнення певної
мети», а також «організацію як різновид діяльності, спрямованої на
побудову певної структури, взаємозв’язків між її складовими».
Детальне дослідження поняття «організація» у значенні соціального
утворення свідчить, що до її складу мають входити щонайменше дві особи.
На практиці ж юридична особа, як ми вже зазначали, може бути створена
одним суб’єктом (фізичною або юридичною особою). Наприклад, у разі
створення приватного, державного чи дочірнього підприємства. А це
виключає можливість розглядати її виключно як колективного суб’єкта.
З огляду на сказане можна стверджувати, що юридична особа, за загальним
правилом, є організацією. Виняток з цього правила становлять ті випадки,
коли юридична особа створюється однією особою.
Тому доцільніше визначати юридичну особу не як організацію, а як
соціальне утворення. При цьому ознаками юридичної особи є об’єктивні
властивості, які притаманні конкретному соціальному утворенню. Вони
повинні характеризувати саму юридичну особу, а не її засновників,
трудовий колектив чи органи управління.
Дослідження ознак юридичної особи, їх класифікація дозволить детальніше
дослідити специфіку участі зазначених суб’єктів в адміністративних
правовідносинах.
Правильним вважаємо зауваження О. А. Красавчикова, що всі ознаки
юридичної особи за своєю природою є соціальними, адже зазначений суб’єкт
права — продукт соціально-історичного розвитку суспільства.
У правовій науці ознаки юридичної особи прийнято поділяти на дві
категорії. Одні автори виділяють матеріальні та правові ознаки, інші —
сутнісні та правові.
Аналіз першого підходу показує, що до матеріальних ознак юридичної
особи, як правило, відносять внутрішню організаційну, економічну та
функціональну єдність, самостійність, відокремленість майна юридичної
особи від майна інших суб’єктів, а також наявність одного чи кількох
органів, які здійснюють управління юридичною особою. Законність
створення юридичної особи, здатність від власного імені вступати у
правовідносини та нести відповідальність визнаються правовими ознаками
юридичної особи.
Сутнісними ознаками юридичної особи, відповідно до другого підходу, є
похідний характер, наявність легальної мети, відповідність юридичної
особи певній організаційно-правовій формі, легальність створення
юридичної особи та наявність найменування. До правових ознак, на думку
прихильників такої позиції, слід віднести державну реєстрацію юридичної
особи, самостійну участь у цивільному обороті, майнову відокремленість
та самостійну майнову відповідальність юридичної особи.
Наведена класифікація ознак юридичної особи не дозволяє охарактеризувати
це складне соціальне утворення, дослідити специфіку функціонування
певних видів юридичних осіб. Прихильники першого наведеного підходу не
повністю враховують організаційні відносини, внутрішню структуру
юридичної особи, функціональні взаємозв’язки між її елементами. Адже всі
ці характеристики не можна віднести ні до матеріальних, ні до правових.
Вважаємо, що за характером властивостей ознаки, які дозволяють визнати
те чи інше утворення юридичною особою, можна поділити на три групи:
соціально-економічні, що характеризують юридичну особу як соціальне
утворення з певним штатом працівників, які займаються трудовою
діяльністю з використанням певних матеріальних ресурсів, спрямованою на
досягнення основної мети юридичної особи;
структурно-організаційні, що розкривають специфіку створення,
функціонування та припинення юридичної особи, її внутрішню будову,
порядок управління юридичною особою, а також характеризують
взаємозв’язки між її структурними елементами;
правові, що характеризують утворення як суб’єкта права, визначають
правила взаємодії юридичної особи з іншими суб’єктами.
Однією з основних соціально-економічних ознак юридичної особи є її
майнова (економічна) відокремленість.
Для участі у правових відносинах будь-якій юридичній особі необхідно
мати певне майно. Склад та вартість такого майна зумовлюється
організаційно-правовою формою юридичної особи. Сутність цієї ознаки
полягає в тому, що майно юридичної особи відокремлюється, відмежовується
від майна третіх осіб (засновників, учасників, інших юридичних осіб,
держави тощо).
Деякі вчені вважають, що слід розрізняти поняття «майнова
відокремленість» та «відокремленість майна». Відмінність, на їх думку,
полягає в тому, що на етапі формування статутного фонду певних юридичних
осіб (зокрема господарських товариств) майно є відокремленим від майна
засновників. Проте до моменту державної реєстрації таке майно є спільною
частковою власністю засновників, а не самої юридичної особи. А отже, не
можна говорити про тотожність майнової відокремленості та
відокремленості майна.
Логічним в даному разі буде висновок про те, що ознакою юридичної особи
слід визнавати саме майнову відокремленість. Той факт, що юридичній
особі притаманна майнова відокремленість, доводить, що вона повинна мати
певне майно. Майнова відокремленість є необхідною умовою досягнення
юридичною особою поставленої перед нею мети, і є визначальною при
притягненні юридичної особи до адміністративної відповідальності, яка
здебільшого має штрафний характер.
Враховуючи зазначене, дещо необґрунтованою, на наш погляд, є думка, що
юридична особа протягом якогось періоду може взагалі не мати майна.
Майно є основою участі у правовідносинах, саме воно гарантує
контрагентам виконання обов’язків і є об’єктом, на який звертається
стягнення при задоволенні їх законних вимог.
Соціально-економічною ознакою юридичної особи є і належність їй
матеріальної бази. Існування значної кількості видів та
організаційно-правових форм юридичних осіб, наявність майна, обмеженого
та вилученого з цивільного обороту, зумовлює обмеження щодо об’єктів,
якими має право володіти, розпоряджатися та користуватися певна юридична
особа, встановлення вимог щодо розміру та складу майна юридичної особи,
джерел його формування. Зокрема, для формування статутного фонду такої
юридичної особи, як господарське товариство, забороняється
використовувати бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу.
Для формування капіталу банку забороняється використовувати бюджетні
кошти, якщо такі кошти мають інше цільове призначення.
Політичним партіям, їх установам та організаціям забороняється прямо або
опосередковано одержувати кошти та інше майно від ряду суб’єктів. До них
належать іноземні держави та організації, міжнародні організації,
іноземні громадяни та особи без громадянства; державні органи, державні
підприємства, установи та організації (крім випадків, передбачених
законами України); підприємства, створені на основі змішаної форми
власності, якщо участь держави або іноземного учасника в них перевищує
20 %; нелегалізовані об’єднання громадян; анонімні пожертвувачі.
Зазначимо, що політичні партії також не мають права одержувати доходи
від акцій та інших цінних паперів, їм забороняється мати рахунки в
іноземних банках та зберігати в них коштовності.
Належність матеріальної бази — це закріплення за певною юридичною особою
майна, яке є достатнім та допустимим для досягнення поставленої перед
нею мети. Як правило, всі без винятку юридичні особи можуть мати не
обмежене в обороті та не вилучене з обороту майно. Юридичні особи,
створені державою для реалізації її функцій та діяльність яких постійно
планується й контролюється, можуть мати будь-яке майно, у тому числі
обмежене або вилучене з цивільного обороту.
Кожна юридична особа може і повинна мати майно, закріплене за нею на
одному з правових титулів: праві власності, праві повного господарського
відання або оперативного управління.
Неоднозначність вирішення в чинному законодавстві питання про
матеріальну базу юридичної особи призводить до непорозумінь і в теорії,
і на практиці. Зокрема, відсутність чіткої регламентації створення, а
також розміру статутного фонду приватного підприємства призводить до
випадків, коли юридична особа створюється без статутного фонду. Такий
суб’єкт не здатний досягти поставленої мети, виконувати зобов’язання
перед третіми особами та нести відповідальність за їх невиконання.
Зазначимо, що у товаристві з обмеженою відповідальністю, згідно з
вимогами статті 52 Закону України «Про господарські товариства»,
створюється статутний фонд, розмір якого повинен становити не менше
суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи зі
ставки мінімальної заробітної плати, яка діє на момент створення
товариства з обмеженою відповідальністю. На сьогодні, відповідно до
положень Закону України «Про встановлення розміру мінімальної заробітної
плати на 2003 рік» від 26 грудня 2002 р. № 372-IV11, розмір мінімальної
заробітної плати з 1 січня 2003 року становить 185 гривень на місяць, а
з 1 липня 2003 року — 237 гривень на місяць. Отже, мінімальний розмір
статутного фонду товариства з обмеженою відповідальністю має становити у
відповідні періоди 18 500,00 грн. та 23 700,00 грн.
Держава повинна врегулювати зазначене питання шляхом законодавчого
закріплення мінімального розміру статутного фонду для юридичних осіб
різних організаційно-правових форм. А при створенні юридичної особи в
організаційно-правовій формі, яка не передбачена законом, — встановити
мінімальний розмір статутного фонду.
Такі юридичні особи, як організації, заклади, установи, є
організаційними структурами, що не займаються підприємницькою
діяльністю. Фінансування робіт, пов’язаних з їх діяльністю, здійснюється
за рахунок асигнувань, що виділяються з державного бюджету або з
місцевого бюджету адміністративно-територіальних одиниць. Джерелами
фінансування діяльності громадських організацій є членські внески,
пожертви та інші законні джерела.
Ще однією соціально-економічною ознакою юридичної особи є економічна
єдність.
Юридична особа повинна мати самостійний баланс чи кошторис. Усі належні
юридичній особі основні засоби, оборотні активи, кошти відображаються в
самостійному балансі (кошторисі). До майнового комплексу юридичної особи
включається майно її структурних підрозділів (філій, представництв,
цехів, відділів тощо), яке також має відображатися в зазначених
облікових документах.
Зауважимо, що відокремлений підрозділ юридичної особи наділений правом
вести бухгалтерський облік і складати окремий баланс, однак цей баланс
не матиме значення самостійного. Пояснюється це тим, що в балансі
юридичної особи відображається ряд витрат, пов’язаних з функціонуванням
підрозділу, і ці витрати не можуть відображатися в балансі самого
підрозділу. Баланс юридичної особи повинен бути повним та завершеним.
Формою майнової відокремленості та економічної єдності органів державної
влади, органів місцевого самоврядування та неприбуткових юридичних осіб
є кошторис, в якому відображається надходження та витрачання фінансових
коштів.
Баланс та кошторис не слід змішувати з комплексними балансами, в яких
відображаються витрати та результати діяльності не однієї, а декількох
юридичних осіб.
Економічна єдність проявляється також у формуванні фондів юридичної
особи (статутного фонду, резервного фонду, фонду оплати праці,
інноваційного фонду та інших фондів). Обов’язковість створення певних
фондів юридичної особи визначається законодавством або засновниками
юридичної особи. Наприклад, в акціонерному товаристві обов’язково
створюється статутний фонд, який не може бути менше за суму, яка
дорівнює 1250 мінімальним заробітним платам, а також резервний фонд у
розмірі, визначеному установчими документами, але не менше 25 %
статутного фонду товариства. Ці фонди є єдиними для юридичної особи,
тобто забезпечують діяльність як юридичної особи, так і її структурних
підрозділів. Економічна єдність проявляється також у тому, що певна
юридична особа може утворити лише один фонд певного виду, адже існування
юридичної особи з двома, скажімо, статутними фондами, є неприпустимим.
Діяльність юридичної особи нерозривно пов’язана з людською працею. Саме
тому юридична особа характеризується наявністю штату, трудового
колективу, яким визнаються усі громадяни (наймані працівники), які своєю
працею беруть участь у її діяльності за трудовим договором (контрактом,
угодою), а також на основі інших форм, що регулюють трудові відносини
працівника з роботодавцем (юридичною особою). Засновники (учасники)
юридичної особи можуть брати участь в юридичній особі особистою працею.
В такому разі за відсутності інших працівників трудовий колектив такої
юридичної особи збігатиметься з колом її засновників (учасників).
Найманим працівником, відповідно до чинного законодавства, є фізична
особа, яка працює за трудовим договором на підприємстві, в установі та
організації, в їх об’єднаннях або у фізичних осіб, які використовують
найману працю.
Стаття 2521 Кодексу законів про працю України передбачає, що
повноваження трудового колективу визначаються законодавством. Зокрема,
стаття 15 Закону України «Про підприємства в Україні» встановлює, що
трудовий колектив такої юридичної особи, як підприємство:
розглядає і затверджує проект колективного договору;
розглядає і вирішує згідно із статутом підприємства питання
самоврядування трудового колективу;
визначає та затверджує перелік і порядок надання працівникам
підприємства соціальних пільг тощо.
Зазначимо, що трудовий колектив державного або іншого підприємства, в
якому частка держави або місцевої Ради депутатів у вартості майна
становить більше ніж 50 %, наділений рядом повноважень. Він зокрема:
разом з власником вирішує питання про вступ і вихід підприємства з
об’єднання підприємств;
погоджує пропозиції щодо передачі з державної у комунальну власність
майна, закріпленого за підприємством, об’єктів соціальної
інфраструктури, споруджених за рахунок коштів підприємства;
приймає рішення про оренду підприємства, створення на базі трудового
колективу органу для переходу на оренду і викупу підприємства.
Трудовий колектив може також перетворитися на власника юридичної особи.
Так, при частковому викупі майна підприємства трудовий колектив набуває
права співвласника, а після повного викупу підприємства трудовий
колектив набуває прав колективного власника.
Зважаючи на наведене, наявність трудового колективу теж є, на нашу
думку, важливою соціально-економічною ознакою юридичної особи.
Проведене дослідження дозволяє стверджувати, що юридична особа є
суб’єктом правовідносин різних видів, у тому числі й
адміністративно-правових. Залежно від кількості засновників юридичної
особи можна виділити юридичних осіб, що є індивідуальними суб’єктами, та
юридичних осіб, що є колективними суб’єктами. Під юридичною особою слід
розуміти соціальне утворення, якому притаманні три групи ознак:
соціально-економічні, структурно-організаційні та правові.
Юридичну особу слід розглядати як конструкцію, що є «фундаментом» участі
різного роду утворень, організацій в усіх суспільних відносинах,
врегульованих на правовому рівні, в тому числі й у сфері державного
управління.
Соціально-економічні ознаки характеризують юридичну особу як соціальне
утворення з певною матеріальною базою, яка є економічною передумовою
участі в правовідносинах, зокрема й в адміністративно-правових, та
штатом працівників. До них відносять майнову відокремленість, належність
матеріальної бази, економічну єдність та наявність штату працівників.
Дослідження природи юридичної особи, притаманних їй ознак дозволить
розробити ефективну законодавчу базу, належним чином врегулювати
діяльність юридичних осіб у сфері державного управління та інших сферах
суспільного життя, забезпечити реалізацію їхніх прав і законних
інтересів.
Література
Див.: Друзенко Г. Адаптация к законодательству ЕС // Юридическая
практика. — 2002. — 12 ноября.
Див.: Глазовский Н. Ф. Цели, возможности и механизмы устойчивого
развития на разных уровнях природно-социальных систем // Переход к
устойчивому развитию: Глобальный, региональный и локальный уровень. —
М., 2002. — С. 9.
Головатий М. Обережно — глобалізація // Урядовий кур’єр. — 2002. —
25 вересня.
Лейст О. Э. История правовых и политических учений. — М., 1999. —
С. 619—620.
Див.: Сдасюк Г. В. Императивы концепции устойчивого развития и реалии
глобализации // Переход к устойчивому развитию: Глобальный, региональный
и локальный уровень. — М., 2002. — С. 9.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
