.

Актуальні питання правового статусу приватного підприємства в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
150 2118
Скачать документ

Реферат на тему:

Актуальні питання правового статусу приватного підприємства в Україні

Протягом більше десяти років, що пройшли після проголошення незалежності
України, внаслідок глибоких демократичних трансформацій усіх сфер її
життя на місці колишньої адміністративно-командної економіки, що
обумовлювала існування тільки однієї організаційно-правової форми
господарювання — державної, сформувався вільний ринок товарів, робіт,
послуг, утвердилося підприємництво. Конституція України 1996 р.
закріпила основні засади цивільних правовідносин та підприємництва:
рівність усіх учасників незалежно від форми власності, право на
підприємницьку діяльність, свободу договорів, можливість безперешкодно
набувати і здійснювати цивільні права та законні інтереси учасниками
цивільного обороту — фізичними і юридичними особами, забезпечення
відновлення порушених прав і законних інтересів, захист їх судом. Ці
принципи закріплено і деталізовано в законах України «Про
підприємництво» від 7 лютого 1991 року, «Про власність» від 7 лютого
1991 р., «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р., «Про
господарські товариства» від 19 вересня 1991 р., «Про
сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р.

Саме ці та інші акти чинного законодавства України встановлюють широке
коло видів підприємств залежно від форм власності, галузевого
спрямування, чисельності працівників, внутрішньої структури підприємства
та інших чинників. Так, відповідно до ст. 2 Закону України «Про
підприємства в Україні» у нашій державі можуть діяти підприємства таких
видів:

приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи;

колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу
підприємства;

господарське товариство;

підприємство, засноване на власності об’єднання громадян;

комунальне підприємство, засноване на власності відповідної
територіальної громади;

державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі
казенне підприємство.

Цей законодавчо закріплений перелік видів підприємств не є вичерпним.
Закон дозволяє створювати інші організаційно-правові форми
підприємництва, які хоча прямо і не передбачені цим законом, з іншого
боку, не суперечать законодавчим актам України. Наприклад, залежно від
порядку формування статутного фонду підприємства, правового становища
майна власника, що вносить його до статутного фонду товариства, а також
порядку здійснення його повноважень із керівництва майном, залежно від
межі та порядку відповідальності власника майна за зобов’язаннями
підприємства Державний комітет України по стандартизації, метрології та
сертифікації подає розширений перелік видів підприємств у відповідній
Класифікації організаційно-правових форм господарювання, яка затверджена
та введена в дію наказом Держстандарту України від 22 листопада 1994 р.
№ 288 (далі — Класифікація). Відповідно до цього документа можливе
створення індивідуальних, сімейних, орендних, спільних підприємств,
кооперативів тощо.

Можливість створення та існування різних видів підприємств, правовий
статус яких досить часто не врегульований конкретними нормами
законодавства, призводить до виникнення деяких непорозумінь у практичній
діяльності.

У цій статті здійснюється аналіз правового становища приватного
підприємства як однієї з організаційно-правових форм підприємства в
Україні, піднімаються та розглядаються питання його створення та
функціонування, взаємовідносин між засновником та створеним ним
підприємством та необхідності регламентації названих відносин.

Правовий статус приватного підприємства, на відміну від інших
організаційно-правових форм, наприклад, господарських товариств та
кооперативів, щодо яких діють окремі закони, зокрема «Про господарські
товариства», «Про сільськогосподарську кооперацію», регулюється
загальними нормами законів України «Про підприємництво», «Про
підприємства в Україні», «Про власність», які містять тільки основні
положення щодо створення, реєстрації, реорганізації, ліквідації, а також
загальні принципи щодо здійснення підприємницької діяльності.
Відсутність окремого нормативного акта, який би детально регулював
правовий статус приватного підприємства, а також правовий режим майна
такого підприємства, призводить до того, що ця форма є найбільш
прийнятною для багатьох власників майна як така, що дозволяє засновнику
підприємства самостійно, на власний розсуд, на основі тільки загальних
норм господарського права визначати юридичну та фактичну долю
підприємства.

У зв’язку з недостатнім врегулюванням цієї організаційно-правової форми
багато науковців та фахівців у галузі права часто порушують проблемні
питання з приводу законодавчого удосконалення правового статусу
приватного підприємства, проводячи наукові дослідження та даючи своє
бачення вирішення актуальних проблем, що стосуються правового статусу
приватного підприємства (Л. Ніколаєнкова, О. Старцев, В. Логойда,
О. Вінник та ін.).

Визначення приватного підприємства закріплено у Законі України «Про
підприємства в Україні», згідно зі ст. 2 якого приватним визнається
підприємство, засноване на власності фізичної особи. Згадана
Класифікація подає більш розширене визначення, а саме: приватним є
підприємство, засноване на власності окремого громадянина України, з
правом найму робочої сили. Отже, зі змісту останнього визначення можна
виділити дві важливі ознаки:

1) приватне підприємство засновується на власності окремого громадянина
України;

2) власник приватного підприємства має право мати найману робочу силу.

Недосконалість законодавчого визначення приватного підприємства зумовлює
виникнення багатьох питань, правильне вирішення яких впливатиме у
подальшому на правовий статус приватного підприємства, а також на
порядок його функціонування.

Непорозуміння виникають насамперед при формуванні статутного фонду
такого підприємства. Цивільний кодекс УРСР 1964 р. (ст. 23) визначає, що
юридична особа — це суб’єкт, який має відокремлене майно, може від свого
імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки,
бути позивачем та відповідачем у суді, господарському або третейському
судах. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про підприємства в Україні»
підприємство — це самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має
права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну і
комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).
Зважаючи на це, фундаментальною є така ознака, як наявність
відокремленого майна. Тобто для набуття статусу юридичної особи приватне
підприємство повинно мати майно. Майно підприємства включає вклади його
учасників, а також вироблені та набуті у процесі діяльності грошові та
матеріальні цінності, які, як правило, належать організації на праві
власності. Основу майнового відокремлення підприємства від його
засновника (засновників) у деяких випадках складає статутний капітал
(пайовий фонд тощо), який визначає мінімальний розмір його вкладу та є
стартовим капіталом розвитку. Ним гарантуються можливі вимоги кредиторів
та розмір відповідальності засновників (учасників) підприємства. Отже,
на момент державної реєстрації підприємства його майно втілене у
статутному фонді.

Проте, аналізуючи наведене вище визначення приватного підприємства,
можна дійти висновку, що нормативної вимоги щодо обов’язкової
необхідності наявності статутного фонду для цієї організаційно-правової
форми підприємства немає, тобто не передбачено його мінімального розміру
та складу. Отже, створення статутного фонду приватного підприємства — це
право, а не обов’язок засновника.

На сьогодні можливо запропонувати два способи вирішення цієї проблеми.
По-перше, все-таки створити статутний фонд, залежно від бажання власника
майна, який одночасно виступатиме і засновником підприємства, і при
цьому межа відповідальності засновника буде визначена розміром його
внеску до статутного фонду, адже відповідно до ст. 7 Закону України «Про
власність» створена власником юридична особа відповідає за своїми
зобов’язаннями всім закріпленим за нею майном, на яке відповідно до
закону може бути звернене стягнення на вимогу кредиторів. У цьому
випадку відповідальність засновника — фізичної особи не виходить за межі
його внеску до статутного фонду створеного ним підприємства, звичайно,
якщо інше прямо не передбачено законодавством. Деякі науковці
зазначають, що відповідальність засновника може регулюватися не тільки
законодавством України, а й установчими документами самого
підприємства1. Із цією позицією можна погодитися лише за умови, що
установчі документи не суперечать законодавству України.

У цьому зв’язку об’єктивно виникає питання стосовно мінімального розміру
статутного фонду, якщо власник вирішить створити його. Єдиним
нормативним документом, який прямо встановлює необхідність створення
статутного фонду, а також його розмір, є Закон України «Про господарські
товариства», згідно з яким статутний фонд для акціонерних товариств не
може бути меншим за суму, еквівалентну 1250 мінімальним заробітним
платам, а для товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю —
100.

Деякі провідні фахівці в галузі права подають своє вирішення окресленої
проблеми: при створенні статутного фонду у підприємствах іншої
організаційно-правової форми, ніж господарські товариства, до них слід
застосовувати традиційні правила, виходячи із аналогії закону2. Та
автори цієї ідеї все-таки не подали більш детального пояснення, яку саме
аналогію потрібно застосувати при формуванні статутного фонду
підприємства, а це дає засновнику підприємства можливість маніпулювати
законодавством для задоволення своїх особистих інтересів, а відтак — не
вирішує проблеми обов’язковості формування статутного фонду. На нашу
думку, оскільки приватне підприємство не є господарським товариством,
наведений вище порядок створення статутного фонду до нього застосовувати
не можна.

Відсутність конкретного законодавчо встановленого мінімального обмеження
статутного фонду дає підстави дійти і такого висновку, що власник майна
приватного підприємства (засновник) має право створити статутний фонд,
який становитиме суто символічну суму, і тим самим він матиме всі
юридичні підстави для державної реєстрації підприємства та можливості
для здійснення господарської діяльності, виступаючи представником
приватного підприємства. Виникає питання: а чи матимуть органи державної
реєстрації юридичні підстави для відмови у видачі свідоцтва про державну
реєстрацію у разі створення такого мізерного статутного фонду? І дійсно,
вони можуть відмовити у реєстрації, посилаючись на те, що чинне
законодавство передбачає при створенні юридичної особи надання
засновником необхідного майна, яке призначене для підприємницької
діяльності. Та, на нашу думку, відсутність такої достатньої кількості
майна не може бути формальною підставою для відмови у державній
реєстрації, оскільки право визначення достатності майна і доцільності
його внесення, оскільки воно не врегульовано законодавчо, належить
засновнику підприємства, а не органам державної реєстрації.

В юридичній літературі висловлюється думка, що у приватного підприємства
немає такої необхідної ознаки юридичної особи, як наявність
відокремленого майна підприємства, переданого йому засновником, що, у
свою чергу, може стати підставою для звернення зацікавлених осіб до
господарського суду із заявою про визнання державної реєстрації
підприємства недійсною. На наш розсуд, це не може бути юридичною
підставою для звернення до господарського суду, тому що приватне
підприємство має відокремлене майно (передане йому засновником) і
формально відповідає вимогам законодавства.

З іншого боку, може виникнути питання: а яким чином таке підприємство
зможе нормально функціонувати, якщо в його розпорядженні немає ні
достатніх коштів, ні майна? Відповідь на це ми знаходимо у ст. 5 Закону
України «Про підприємництво», в якій зазначено, що підприємництво
здійснюється на основі таких принципів, як залучення на добровільних
засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів
юридичних осіб і громадян, а також залучення і використання
матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів
ресурсів, використання яких не заборонено або не
обмежено законодавством. Отже, якщо приватне підприємство отримає певні
кошти за рахунок договорів оренди, позики, дарування, отримання кредитів
(адже воно, набувши статусу юридичної особи, одночасно стає
правосуб’єктним, вже може самостійно укладати відповідні договори), то у
нього будуть усі юридичні та фактичні підстави для нормального
функціонування.

Інший спосіб вирішити проблему формування статутного фонду — не
створювати його взагалі. В такому випадку відповідальність власника
майна (засновника), на відміну від першого способу, буде повною, тобто
власник відповідатиме всім своїм майном, яке йому належатиме на праві
приватної власності і на яке згідно з процесуальним законодавством може
бути звернене стягнення. Отже, в цій ситуації відповідальність
приватного підприємства збігатиметься з майновою відповідальністю його
засновника. Вартісне вираження майна, що належить засновнику, може бути
вказано у статуті підприємства, що дасть змогу контрагентам такого
підприємства дізнатися про розміри можливої відповідальності у разі
невиконання ним своїх зобов’язань або визнання його банкрутом.

Що ж до створення статутного фонду на практиці, то для засновників більш
прийнятним є перший спосіб вирішення цієї проблеми, а саме: створити
статутний фонд і при цьому самостійно, на власний розсуд, прийняти
рішення про його розміри, залежно від того, якою діяльністю вони мають
намір займатися. Тобто створюється такий статутний фонд, який був би
достатній для здійснення початкової підприємницької діяльності. Завдяки
таким діям підприємці матимуть можливість уникнути «надмірної цікавості»
до них з боку місцевих державних органів влади.

На завершення даного питання вважаємо за необхідне запропонувати
законодавцю встановити для засновників приватного підприємства статутний
фонд і визначити його мінімальний розмір. Таке законодавче встановлення
мінімального розміру статутного фонду, з одного боку, буде одним із
способів забезпечення вимог контрагентів такого приватного підприємства,
які точно знатимуть про наявність статутного фонду підприємства та його
мінімальний розмір, що дасть їм гарантію відшкодування завданих таким
приватним підприємством збитків, а з іншого боку — призведе до зменшення
підстав у відмові в державній реєстрації (посилаючись на відсутність
майна підприємства), а відтак зменшить тиск органів державної реєстрації
на засновників таких підприємств, що спричинить можливість більш
ефективно функціонувати.

Одночасно хотілося б також розглянути питання щодо суб’єктів, які мають
право виступати засновниками приватного підприємства. Якщо брати до
уваги ст. 2 Закону України «Про підприємства в Україні», то засновником
може виступати будь-яка фізична особа. Відповідно до згаданої вище
Класифікації (ст. 2.6) засновником може бути тільки громадянин України,
в той час як ст. 2.3 цього ж нормативного акта до суб’єктів
підприємницької діяльності віднесено не тільки громадян України, а й
громадян інших держав, які не обмежуються законом у правоздатності або
дієздатності (до речі, не визначено правовий статус осіб без
громадянства, які за юридичними ознаками не належать до жодної з цих
двох категорій).

Залишається незрозумілим факт чинності Класифікації, адже відповідно до
Конституції України (ст. 8) закон має вищу юридичну силу. Інші
нормативні акти повинні відповідати йому і не можуть суперечити.

Виникає природне питання: які категорії осіб мають право виступати
засновниками приватного підприємства, чи може орган державної реєстрації
відмовити у легалізації такого підприємства у випадку, якщо засновником
виступає не громадянин України, чи брати до уваги згадану вище
Класифікацію як підзаконний нормативний документ, що деталізує Закон
України «Про підприємства в Україні»? Якщо погодитися з цим документом,
то засновниками можуть бути тільки фізичні особи, які є громадянами
України.

У такому випадку виникає колізія правових норм, у чому можна
пересвідчитися, якщо розглянути дану ситуацію, базуючись на інших
нормативних документах.

Ст. 42 Конституції України гарантовано, що кожен має право на
підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. До того ж ст. 26
Конституції України визначається, що іноземці та особи без громадянства,
що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими
правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни
України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи
міжнародними договорами України.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про підприємництво» до суб’єктів
підприємницької діяльності належать:

громадяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені
законом у правоздатності або дієздатності;

юридичні особи всіх форм власності;

об’єднання юридичних осіб, що здійснюють діяльність в Україні на умовах
угоди про розподіл продукції.

Згідно зі ст. 18 Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 р.
(Україна приєдналася до неї в 2002 р.), останнім повинні забезпечуватися
умови для самостійного зайняття сільським господарством, промисловістю,
ремеслом та торгівлею, а також надане право засновувати торгові та
промислові товариства. Ці права зазначені також і в Законі України «Про
біженців» від 21 червня 2001 р., ст. 20 якого надає біженцям право на
зайняття підприємницькою діяльністю, яка не заборонена законодавством.

Отже, зробивши аналіз цих нормативних актів, пересвідчуємося, що
зазначена Класифікація дещо звужує права інших суб’єктів господарського
права, які в силу тих чи інших обставин не є громадянами України,
надаючи останнім переважне право при створенні приватного підприємства.
Тому можна дійти такого висновку, що засновниками приватного
підприємства можуть бути не тільки фізичні особи — громадяни України, а
й інші категорії фізичних осіб, до яких належать іноземці, особи без
громадянства, а також біженці, які належним чином отримали цей статус, а
органи державної реєстрації не мають права відмовляти у видачі свідоцтва
про державну реєстрацію, якщо засновником має намір виступити не
громадянин України.

Вирішуючи порушені у статті питання, варто звернутися до нещодавно
прийнятих Цивільного та Господарського кодексів України, які вступають в
дію з 1 січня 2004 року і мають на меті удосконалити та доповнити чинне
господарське законодавство.

Так, ст. 63 Господарського кодексу України передбачено існування
приватного підприємства, однак при цьому зазначається, що приватне
підприємство діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта
господарювання (юридичної особи). Тобто передбачається, на відміну від
нині чинних нормативних актів, можливість створення такого підприємства
не одним засновником, а декількома, в тому числі юридичною особою. Таке
підприємство вже не належить до категорії унітарного, а має статус
корпоративного. Однак цей нормативний акт, крім того, що окреслює нові
ознаки приватного підприємства, не деталізує статус цієї
організаційно-правової форми, зокрема, не обумовлює ні мінімального
статутного фонду, ні відповідальності засновників за зобов’язаннями
підприємства, а отже, не вирішує проблем, які постають у ході його
діяльності.

У новому Цивільному кодексі України (ст. 191) докорінно змінюється
статус підприємств, і зазначається, що підприємство — це єдиний майновий
комплекс, що використовується для здійснення підприємницької діяльності.
Тобто підприємство набуває статусу об’єкта господарських правовідносин,
що суперечить Господарському кодексу України, де приватне підприємство
виступає суб’єктом правовідносин. Разом з тим у ст. 84 вказаного
нормативного акта подається перелік юридичних осіб, але в ньому взагалі
немає такої організаційно-правової форми, як приватне підприємство.
Цивільним кодексом України передбачено тільки існування підприємницьких
товариств, які можуть бути створені лише як господарські товариства або
виробничі кооперативи. Виходячи із цього можна дійти висновку, що
приватне підприємство повинно в майбутньому набути ознак або товариства
з обмеженою відповідальністю (у випадку, якщо засновник відповідає за
зобов’язаннями товариства тільки в межах свого внеску до статутного
фонду), або повного товариства (у випадку, якщо засновник відповідає
всім своїм майном). На думку автора, зникнення приватного підприємства
як організаційно-правової форми не вирішить поставленої проблеми,
оскільки наведені види господарських товариств мають значні відмінності
від приватного підприємства, а існування останньої
організаційно-правової форми доводить свою ефективність та необхідність
на сучасному етапі розвитку економіки України. Тому, на нашу думку,
недоречним є створення товариства з обмеженою відповідальністю,
засновником якого є одна фізична особа, адже тоді, відповідно до нового
Цивільного кодексу України, зайвими є статті щодо проведення загальних
зборів товариства, здійснення контролю за фінансовою діяльністю
товариства тощо.

Отже, прийняття Цивільного та Господарського кодексів, які вочевидь
суперечать один одному, не знижує актуальності проблеми існування
приватного підприємства, а навпаки, ще більше посилює її.

Таким чином, на наш погляд, незважаючи на досить тривале існування
подібної організаційної-правової форми, вона так і не знайшла повного і
адекватного врегулювання в чинному законодавстві і, як наслідок, у
правовій літературі. В даний час ці спірні питання доводиться вирішувати
на основі загальних норм згаданих вище законів, роблячи тим самим штучну
прив’язку до специфічного інституту приватного підприємства. Тому, на
нашу думку, необхідно привернути особливу увагу до зазначених проблем і
внести відповідні зміни до чинних нормативних актів, зокрема до Закону
України «Про підприємства в Україні», Господарського та Цивільного
кодексів України. Доцільно розглянути можливість прийняття нового
законодавчого акта, який повністю врегулював би правовий статус
приватних підприємств в Україні.

Література

Див.: Друзенко Г. Адаптация к законодательству ЕС // Юридическая
практика. — 2002. — 12 ноября.

Див.: Глазовский Н. Ф. Цели, возможности и механизмы устойчивого
развития на разных уровнях природно-социальных систем // Переход к
устойчивому развитию: Глобальный, региональный и локальный уровень. —
М., 2002. — С. 9.

Головатий М. Обережно — глобалізація // Урядовий кур’єр. — 2002. —
25 вересня.

Лейст О. Э. История правовых и политических учений. — М., 1999. —
С. 619—620.

Див.: Сдасюк Г. В. Императивы концепции устойчивого развития и реалии
глобализации // Переход к устойчивому развитию: Глобальный, региональный
и локальный уровень. — М., 2002. — С. 9.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020