.

Деякі питання реалізації права власності іноземними інвесторами (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
112 1341
Скачать документ

Реферат на тему:

Деякі питання реалізації права власності іноземними інвесторами

Українська держава є суверенною в регулюванні всіх відносин власності на
своїй території. Законодавство про власність спрямоване на реалізацію
Декларації про державний суверенітет України і має відповідати належним
чином ратифікованим міжнародним нормативним актам. Багато праць
вітчизняних і зарубіжних авторів, а саме: І. Бланка, Д. Бобрової,
А. Богатирьова, М. Богуславського, В. Бочарова, Н. Вознесенської,
Б. Губського, О. Дзери, А. Довгерта, В. Дозорцева, Н. Дороніної,
А. Кабалкіна, В. Корецького, В. Коссака, К. Круглової, Н. Кузнецової,
В. Літкевича, Л. Лунца, В. Луця, В. Мусіяки, Л. Нейкової, В. Новицького,
А. Омельченка, В. Опришка, В. Паламарчука, О. Підопригори, А. Свиридова,
Н. Семилютіної, Г. Фединяк, Р. Халфіної, А. Шахназарова, Ю. Юмашева та
інших науковців присвячені названій та суміжним проблемам. Проте процес
законотворення у цій сфері ще триває, і у зв’язку із цим виникають певні
питання, деяким з яких і присвячене дослідження.

Реалізація права власності є важливим питанням, оскільки вказана
економіко-правова категорія є запорукою діяльності будь-якої економічної
системи та підставою реалізації компетенції власника в
адміністративно-правовій, цивільно-правовій та інших сферах його
діяльності. Через відсутність або неналежний розвиток законодавства про
власність переважна більшість демократичних принципів діяльності
українського суспільства як частини загальносвітової спільноти може
залишитися виключно гаслами.

Чинне законодавство дає визначення права власності, яке є класичним для
країн романо-германської правової сім’ї. Право власності — це
врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і
розпорядження майном.

Суб’єктами права власності в Україні визнаються: народ України,
громадяни, юридичні особи та держава. Майно може належати на праві
спільної (часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним особам
і державі. Допускається об’єднання майна, що є власністю громадян,
юридичних осіб і держави, та створення на цій основі змішаних форм
власності, в тому числі власності спільних підприємств за участю
юридичних осіб і громадян інших держав.

Власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним
йому майном; має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не
суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення
господарської та іншої не забороненої законом діяльності, зокрема,
передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим
особам.

Здійснюючи свої права, власник зобов’язаний не завдавати шкоди
навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом
інтереси громадян, юридичних осіб і держави. При здійсненні своїх прав і
виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад
суспільства.

Власник має право використовувати належне йому майно для підприємницької
діяльності. Результати господарського використання майна (виготовлена
продукція, одержані доходи) належать власникові цього майна, якщо інше
не встановлено законом або договором. Власник засобів виробництва та
іншого майна має право створити у встановленому законом порядку
підприємство, організацію, що є юридичною особою. Юридична особа
здійснює право володіння, користування і розпорядження закріпленим за
нею майном власника відповідно до свого статуту (становища).

Держава залишає за собою право у випадках і в порядку, встановлених
законодавчими актами України, обмежити чи припинити діяльність власника.

Наведені та інші норми чинного українського законодавства закріплюють
основні принципи реалізації права власності на території України:

принцип пріоритету належним чином ратифікованих міжнародних джерел права
над національними;

принцип рівності усіх форм власності незалежно від його суб’єкта;

принцип впровадження режиму взаємності на території України (громадяни
України та іноземні громадяни є рівними у своїх можливостях реалізації
права власності, якщо інші обмеження не встановлено спеціальними
нормативними актами);

принцип свободи розпорядження та використання своєї власності, якщо не
встановлено спеціальних обмежень щодо цього;

принцип непорушення прав та законних інтересів третіх осіб при
здійснення права власності;

принцип незавдання шкоди навколишньому природному середовищу;

принцип обмеженої можливості держави втручатись у діяльність власника
шляхом її припинення та обмеження;

принцип впровадження деяких обмежень щодо об’єктів права власності
іноземних громадян (наприклад, іноземним громадянам та особам без
громадянства земельні ділянки сільськогосподарського призначення у
власність не передаються).

Важливою складовою компетенції власника є право розпоряджатися належним
йому майном. Однією з форм реалізації названого права є інвестиційна
діяльність. Закон України «Про інвестиційну діяльність» визначає
інвестиції як усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що
вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в
результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний
ефект.

Отже, інвестиційною діяльністю є діяльністю громадян, юридичних осіб і
держави щодо здійснення капіталовкладень у формі майнових та (або) інших
цінностей в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в
результаті чого створюється прибуток або досягається соціальний ефект.

Що ж до способів здійснення інвестиційної діяльності, то варто зазначити
про їх велике розмаїття, зокрема участь у формуванні статутного фонду
дочірньої особи, кредитування, лізинг тощо.

Організаційно-правовими формами за специфікою нормативного регулювання
інвестицій є:

1) створення підприємства з іноземними інвестиціями, частка яких у
статутному фонді становить від 10 до 100 % (наприклад спільні
підприємства);

2) створення підприємства на засадах формування статутного капіталу
виключно за рахунок цінностей іноземних фізичних або юридичних осіб
(наприклад приватні підприємства іноземних осіб).

Зазначені організаційно-правові форми є підставою для застосування
різних комплексів нормативних регуляторів. При цьому інвестор набуває
корпоративних та (або) засновницьких прав. Дочірня юридична особа
набуває права колективної або приватної власності на відповідне майно.
Законодавець встановлює, що право колективної власності виникає на
підставі: добровільного об’єднання майна громадян і юридичних осіб для
створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських
товариств і об’єднань; передачі державних підприємств в оренду; викупу
трудовими колективами державного майна; перетворення державних
підприємств в акціонерні та інші товариства; безоплатної передачі майна
державного підприємства у власність трудового колективу, державних
субсидій; пожертв організацій і громадян, інших цивільно-правових угод.

Суб’єктами права колективної власності є трудові колективи державних
підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи,
акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об’єднання,
професійні спілки, політичні партії та інші громадські об’єднання,
релігійні та інші організації, що є юридичними особами.

Об’єктами права власності господарського товариства, що є юридичною
особою, є грошові та майнові внески його членів, а також майно, набуте
внаслідок господарської діяльності, та інше майно, придбане на
підставах, не заборонених законом. Внесок членів господарського
товариства може складатися з основних та оборотних фондів, грошових
коштів, цінних паперів. Член господарського товариства має право за
спільною згодою передати в рахунок свого внеску право користування
належним йому майном або результатами своєї інтелектуальної праці. Тобто
форми здійснення інвестицій можуть бути дуже різноманітні. Проте
необхідно пам’ятати, що на території України до суб’єктів
підприємницької діяльності або інших юридичних осіб, їх філій,
відділень, відокремлених підрозділів, включаючи постійні представництва
нерезидентів (далі — підприємства), створених за участю іноземних
інвесторів незалежно від форми та часу внесення інвестицій,
застосовується національний режим валютного регулювання та справляння
податків, зборів (обов’язкових платежів), встановлений законами України
для підприємств, створених без участі іноземних інвестицій.

Об’єктом права власності господарського об’єднання підприємств і
організацій (концерну, асоціації, галузевого, міжгалузевого,
регіонального об’єднання) є майно, добровільно передане йому
підприємствами й організаціями, а також набуте в результаті
господарської діяльності та на інших підставах, не заборонених законом.
До складу об’єктів права власності господарського об’єднання не входить
майно членів цього об’єднання.

Власністю господарського об’єднання є також майно створених ним
підприємств. Ці підприємства не мають права вийти із складу об’єднання
без його згоди. Об’єднання не відповідає за зобов’язаннями підприємств
та організацій, що входять до його складу, а вони не відповідають за
зобов’язаннями об’єднання і один одного, якщо інше не передбачено їх
статутами (положеннями) або договором між ними. Майно, яке залишилося
після припинення діяльності господарського об’єднання, розподіляється
між підприємствами та організаціями, що входили до нього.

Міжнародні організації та юридичні особи інших держав вправі мати на
території України у власності будинки, споруди, інше майно
соціально-культурного та виробничого призначення. Законодавчими актами
України може бути встановлено види майна, що не може перебувати у
власності цих організацій та осіб.

Відповідно до наведених правових норм іноземні інвестори мають
передбачену законодавством можливість реалізовувати свою компетенцію
шляхом здійснення капіталовкладень в інші суб’єкти господарської
діяльності. При цьому на такі правовідносини поширюватиметься
національне законодавство, яке регулює діяльність господарських
товариств. Зрозуміло, що з моменту передачі майна або майнових прав
іншій юридичній особі для формування її статутного фонду компетенція
інвестора як власника припиняється, замінюючись при цьому на статус
акціонера, засновника, учасника з відповідним комплексом корпоративних,
засновницьких прав.

Законодавством України також визначено деякі питання реалізації права
власності спільних підприємств, зокрема встановлено, що вказані суб’єкти
за участю юридичних осіб і громадян України та юридичних осіб і громадян
інших держав можуть мати на території України у власності майно,
необхідне для здійснення діяльності, визначеної установчими документами,
якщо інше не передбачено законодавчими актами України.

Україна йде шляхом створення «здорового» конкурентного середовища, про
що свідчить і прийняття Закону України «Про усунення дискримінації в
оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з
використанням майна та коштів вітчизняного походження». Цей Закон
спрямовано на захист конкуренції між суб’єктами підприємницької
діяльності, створеними без залучення майна (майнових чи немайнових прав)
іноземного походження, та суб’єктами підприємницької діяльності,
створеними за участю іноземного капіталу, забезпечення державного
захисту вітчизняного виробника та конституційних прав і свобод громадян
України. Даний нормативний акт ставить в однакове правове становище як
іноземних інвесторів, так і національних суб’єктів підприємницької
діяльності, що є реалізацією конституційного принципу рівності усіх форм
власності.

Серед проблем, які виникають при реалізації права власності іноземних
інвесторів, можна назвати такі:

1. Нестабільність українського законодавства. З 1992 р. вже втратили
чинність закони України «Про іноземні інвестиції», «Про режим іноземного
інвестування», Декрет Кабінету Міністрів України «Про режим іноземного
інвестування» тощо. Було прийнято Закони України «Про інвестиційну
діяльність»4 та «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів
підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів
вітчизняного походження».

Зазначена проблема може мати певні наслідки. Так, Верховний Суд України
у листі від 9 серпня 2000 р. № 6-35 зазначив, що до нього надходять
звернення з приводу виконання судових рішень про задоволення позовів
іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями про захист
іноземних інвестицій, які набрали законної сили до 25 лютого 2000 р. На
думку судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України, сама
по собі зміна законодавства, на якому ґрунтуються постановлені рішення,
не може бути підставою для їх перегляду. Разом з тим їх виконання лише в
частині захисту іноземних інвестиції відповідає чинному законодавству,
оскільки Законом України «Про усунення дискримінації в оподаткуванні
суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та
коштів вітчизняного походження» скасовано дію Закону України «Про
іноземні інвестиції» та Декрету Кабінету Міністрів «Про режим іноземного
інвестування», на підставі яких постановлено ці рішення. А отже,
іноземні інвестори не мають реальної можливості захистити свої законні
права та інтереси в наведеному випадку, який, на жаль, є непоодиноким.

2. Невідповідність змісту виставленої, наприклад на тендері, інформації
реальним вимогам, які пред’являються здебільшого саме до іноземного
інвестора. Наприклад, для приватизації того чи іншого підприємства
інвестор має не тільки виконати умови конкурсу, а ще й побудувати або
полагодити дороги у певній місцевості, незважаючи на те що такі роботи
мають фінансуватися з місцевого бюджету.

3. Складність та нестійкість реєстрації права власності на території
України. Це підтверджує, зокрема, таке.

Наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. № 7/5 було
затверджено Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на
нерухоме майно (далі — Положення)6, до якого в подальшому було внесено
зміни та доповнення. Воно визначає порядок реєстрації прав власності на
нерухоме майно в Україні і спрямоване на забезпечення визнання та
захисту цих прав, створення умов для функціонування ринку нерухомого
майна, активізації інвестиційної діяльності. Положення діє на всій
території України і є обов’язковим для виконання громадянами,
міністерствами, іншими центральними і місцевими органами виконавчої
влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами й
організаціями незалежно від форм власності. Реєстрацію прав власності на
нерухоме майно здійснюють комунальні підприємства — бюро технічної
інвентаризації.

Проте Положення вже втратило чинність, і компетенцію щодо реєстрації
права власності на нерухоме майно планують передати Державному комітету
України по земельних ресурсах, у зв’язку з чим до 15 травня 2003 р.
доручено розробити відповідне нове нормативне забезпечення реєстрації
права власності на нерухоме майно.

Це вже не говорячи про те, що перелік правовстановлюючих документів, на
підставі яких проводиться реєстрація прав власності на об’єкти
нерухомого майна, просто не містить таких назв, як рішення власника або
документи про перереєстрацію юридичної особи. Наприклад, іноземний
інвестор — юридична особа бажає передати певний об’єкт нерухомості для
формування статутного фонду юридичної особи, наприклад приватного
підприємства. При цьому жодних договорів не укладається, а видається
лише рішення власника про створення дочірнього підприємства та акт
передачі з балансу на баланс відповідного об’єкта. Право власності
виникає, а правовстановлюючих документів відповідно до вказаного
нормативного акта немає. Це є правовий парадокс.

Проблеми правового захисту та реалізації компетенції власника шляхом
здійснення капіталовкладень безпосередньо стосується проблема управління
дочірньою юридичною особою. Залежно від організаційно-правової форми
останньої застосовуватимуться відповідні нормативні акти, наприклад,
закони України «Про господарські товариства», «Про підприємства в
Україні» тощо. Гарантією захисту прав інвестора в даній ситуації є,
зокрема, чіткий розподіл компетенції щодо управління майном, переданим
дочірнім суб’єктам. Зокрема, при створенні нової юридичної особи,
статутний фонд якої формується і за рахунок іноземних інвестицій,
необхідно передбачити, які органи управління, наприклад, господарського
товариства, мають право відчужувати передане як інвестиція майно,
створювати за його рахунок інших суб’єктів тощо. Це є дійсно важливим,
бо може створювати такі проблеми.

Наприклад, юридична особа «М-Німеччина» створила юридичну особу
«М-Україна». При цьому у договорі про створення «М-Німеччина» було
передбачено, що управління здійснюється через директорів-розпорядників,
якщо інше не встановлять засновники. При цьому 99 % статутного капіталу
належить одному із засновників. Тобто питання про передачу компетенції
директору «М-Україна» має право вирішувати один засновник «М-Німеччина»,
який має вирішальну частку у статутному фонді материнського
підприємства. Якщо один із засновників передав директору дочірньої
юридичної особи «усі матеріальні права» щодо майна вказаної юридичної
особи, то, відповідно, він передав і право розпорядження майном цієї
юридичної особи. Тобто директор має право створити на базі майна
дочірнього підприємства «М-Україна» ще одне дочірнє підприємство —
«М-ПП-Україна». Якщо після цього директори-розпорядники починають
заперечувати проти передачі зазначеного майна, то виникає спір. Цей
приклад є типовим щодо наслідків нечіткого розподілу компетенції щодо
управління наданим дочірньому підприємству майном.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про господарські товариства»
іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а
також міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками
господарських товариств нарівні з громадянами та юридичними особами
України, крім випадків, встановлених законодавчими актами України. А
отже, відповідно, іноземні інвестори мають такий самий комплекс прав, як
і вітчизняні. Учасники товариства мають право:

а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному
в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом;

б) брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його
частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів)
пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками
товариства на початок строку виплати дивідендів;

в) вийти в установленому порядку з товариства;

г) одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника
товариство зобов’язане надавати йому для ознайомлення річні баланси,
звіти товариства про його діяльність, протоколи зборів.

Учасники можуть мати також інші права, передбачені законодавством і
установчими документами товариства.

Учасники товариства зобов’язані:

а) додержувати установчих документів товариства і виконувати рішення
загальних зборів та інших органів управління товариства;

б) виконувати свої зобов’язання перед товариством, у тому числі
пов’язані з майновою участю, а також робити внески (оплачувати акції) у
розмірі, порядку та засобами, передбаченими установчими документами;

в) не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про
діяльність товариства;

г) нести інші обов’язки, якщо це передбачено Законом України «Про
господарські товариства», іншим законодавством України та установчими
документами.

Щодо заходів державного регулювання іноземної інвестиційної діяльності,
то необхідно визначити такі основні напрями: визначення пріоритетних
сфер та об’єктів інвестування, податкове регулювання інвестиційної
діяльності, регулювання інвестиційної діяльності, експертиза
інвестиційних проектів, регламентація умов вивозу капіталу для
здійснення інвестицій за кордоном.

Дослідження свідчать, що регулювання інвестиційної діяльності можна
визначити як процес взаємодії функцій, об’єктів, управлінських рішень та
методів регулювання, спрямований на покращання результатів інвестиційної
діяльності. Об’єктами регулювання інвестиційної діяльності є умови та
результати інвестиційної діяльності державними та недержавними
суб’єктами підприємництва та інвестиційний процес. Умови здійснення
інвестиційної діяльності є дуже важливими факторами розвитку іноземного
інвестування. Інвестиційний клімат є сукупністю правових, економічних,
соціальних та інших чинників, які беруть до уваги власники майнових та
інтелектуальних цінностей, приймаючи рішення про інвестування.

Значну роль у формуванні сприятливого інвестиційного клімату відіграють
органи державного управління, які мають розгалужену, хоча і не завжди
взаємоузгоджену компетенцію. В Україні на державному рівні управлінням
інвестиційною діяльністю займаються органи виконавчої влади та галузевої
компетенції. Президент України, Кабінет Міністрів України здійснюють
керівництво органами функціональної та галузевої компетенції. Серед
галузевих органів управління можна виокремити Міністерство економіки,
Міністерство фінансів, Фонд державного майна тощо.

Зважаючи на викладене, можна дійти висновку, що інвестиційний клімат на
території України знаходиться на стадії свого становлення, що створює
певні проблеми для реалізації права власності іноземними інвесторами.
Вбачається дуже актуальним прийняття у майбутньому низки нових
нормативних актів та змін і доповнень до чинних, що є необхідним у
контексті еволюції економічних відносин на території будь-якої держави.

Література

Див.: Друзенко Г. Адаптация к законодательству ЕС // Юридическая
практика. — 2002. — 12 ноября.

Див.: Глазовский Н. Ф. Цели, возможности и механизмы устойчивого
развития на разных уровнях природно-социальных систем // Переход к
устойчивому развитию: Глобальный, региональный и локальный уровень. —
М., 2002. — С. 9.

Головатий М. Обережно — глобалізація // Урядовий кур’єр. — 2002. —
25 вересня.

Лейст О. Э. История правовых и политических учений. — М., 1999. —
С. 619—620.

Див.: Сдасюк Г. В. Императивы концепции устойчивого развития и реалии
глобализации // Переход к устойчивому развитию: Глобальный, региональный
и локальный уровень. — М., 2002. — С. 9.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020