КУРСОВА РОБОТА
Організаційна форма роботи установ соціального захисту населення із
забезпечення життєдіяльності людей похилого віку
ПЛАН
Вступ ……………………………………………………………………………….……………2.
Розділ 1.Основні теоретичні і правові засади соціальної політики України
стосово людей похилого віку…………………………………………………………………..4.
Поняття соціальної геронтології, історичні аспекти її
розвитку…..……………5.
Законодавчі основи забезпечення життєдіяльності осіб похилого
віку.………..10.
Розділ 2. Організаційно-правові форми і види соціального забезпечення
в Україні………………………..……………………………………………………………………..12.
2.1. Обов’язкове державне пенсійне
страхування.…………………………………….13.
2.2. Обов’язкове державне соціальне
страхування….……….………………………..14.
2.3. Соціальне забезпечення за рахунок прямих асигнувань
з Державного бюджету України……….………..………………….………………14.
2.4. Забезпечення за рахунок коштів соціальних фондів
підприємств,
творчих об’єднань, благодійних організацій і приватних
добровільних внесків
громадян..………..…………….………….……..………….15.
2. 5. Утримання непрацездатних громадян у державних,
комунальних і інших установах соціального
призначення…………..…………..16.
2.6. Соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям і
непрацездатним
громадянам за рахунок коштів державного і місцевого
бюджетів…….…………17.
2.7. Недержавне пенсійне забезпечення
.……………………….……….……………..18.
Розділ 3. Система державних органів управління в сфері соціального
захисту населення із забезпечення життєдіяльності
людей похилого
віку, їх організаційна форма та повноваження
…………………………………..19.
3.1. Міністерство праці і соціальної політики
України………………………………..21.
3.2. Пенсійний фонд України………………………………………………….………..23.
3.3. Державні адміністрації…………………………………..………………..……….24.
3.4. Повноваження районних управлінь праці і соціального
захисту
населення…………………………………………………………………………….25.
Висновки..………………………………………………………………………………………28.
Список літератури..…………………………………………………………………….………30.
Вступ
Соціальний захист населення –це система принципів, методів,
законодавчо встановлених державою соціальних гарантій, заходів та
установ, що забезпечують надання оптимальних умов життя, задоволення
потреб, підтримку життєдіяльності та дійового існування особистості,
різних соціальних категорій і груп; комплекс державних заходів
соціально-економічного та правового характеру із забезпечення
гарантованого державою мінімального рівня матеріальної підтримки
соціально уразливих верст населення в період економічних перетворень та
пов’язаного з ними зниження рівню життя.
Актуальність теми цієї роботи полягає в тому, що саме зараз під час
переходу до ринкових відносин як ніколи стає очевидною необхідність
удосконалення системи соціального захисту населення, важливою частиною
якого є удосконалення інституту органів соціальної роботи. Мета
діяльності таких органів –проведення політики держави, спрямованої на
встановлення стійких зв’язків між різними рівнями організаційної
системи, покликаної формувати соціальні відносини у суспільстві,
забезпечувати громадян потенційними життєвими благами для задоволення
їхніх потреб, розвивати економічну самостійність в управлінні.
Наукове значення цієї роботи полягає в тому, що, беручи до уваги всі
проведені зміни в галузі соціального забезпечення, та зважаючи на те, що
ці зміни далеко не завершені, без фундаментального наукового
обгрунтування таких понять, як інститут органів соціального
забезпечення, визначення їх структури та підпорядкування, а також
визначення обсягів їх компетенції неможливо знайти наукові
обгрунтування критеріїв перевірки доцільності вже реалізованих змін по
подальшому вдосконаленню соціального захисту населення, зокрема осіб
похилого віку, нормативних актів, які присвячені соціальній політиці
нашої держави, а також розробити нові обгрунтовані пропозиції,
направлені на вдосконалення як самих нормативних актів, які регулюють
діяльність органів соціального захисту населення, так і всієї системи
державних заходів щодо соціального захисту населення. Практична
значущість цієї роботи полягає в аналізі організаційних форм роботи
установ соціального захисту населення зокрема із забезпечення
життєдіяльності людей похилого віку, змін, що сталися в їх статусі,
обсягах їх компетенції, що були викликані реформуванням в сфері
соціального захисту населення, а також у висуванні пропозицій щодо
вдосконалення роботи вказаних органів та механізму реалізації політики
нашої держави в цій сфері.
На даний момент достатньо багато літератури, в якій висвітлюються
проблеми соціального захисту населення в Україні, широко ця проблема, в
тому числі й проблема й забезпечення життєдіяльності осіб похилого віку
обговорюється в засобах масової інформації. Свою точку зору щодо
вирішення вказаної проблеми, яка є самим болючим питанням для нашої
країни, публікують відомі вчені –соціологи, економісти, політики. Щодо
питання саме організаційної форми роботи установ соціального захисту
населення із забезпечення життєдіяльності людей похилого віку – в
літературі, в тому числі і в навчальних посібниках, таких, як посібник
І.М. Сироти “Право социального обеспечения в Украине», наводиться
певний перелік таких установ із вказанням їх підпорядкування, опис їх
функцій та повноважень. Дуже мало в літературі, що стосується органів
соціального забезпечення, викладається думок про радикальне реформування
всієї системи соціального забезпечення, а зокрема роботи державних
органів управління в цій сфері, наприклад, про зменшення та скорочення
термінів бюрократичних процедур, які є дуже важкою перепоною особливо
для людей похилого віку.
Об’єктом нашого дослідження в цій роботі є процес забезпечення
життєдіяльності осіб похилого віку.
Предметом дослідження даної роботи є організаційна форма установ
соціального захисту населення із забезпечення життєдіяльності осіб
похилого віку. Метою даної роботи є дослідження проблеми удосконалення
організаційної форми роботи установ соціального захисту населення із
питань забезпечення життєдіяльності осіб похилого віку, спрощення
взаємовідносин між та між ними та особами похилого віку, що потребують
соціального захисту, а також проблеми реалізації політики держави в
сфері соціального захисту, зокрема із забезпечення життєдіяльності людей
похилого віку.
Завданнями, які я ставила перед собою, досліджуючи вказані питання, є:
висвітлити передбачені законодавством України форми соціального
забезпечення;
розкрити поняття та складові системи органів соціального захисту
населення, порядок їх підпорядкування, функції та обсяги компетенції
таких органів, зокрема в сфері забезпечення життєдіяльності людей
похилого віку;
проаналізувати зміни, що відбулися в політиці держави в сфері
соціального захисту населення, зокрема під час проведення реформи
пенсійного забезпечення,
визначити шляхи подальшого вдосконалення організаційних форм здійснення
соціальної політики стосовно людей похилого віку.
Методами дослідження предмету даної роботи є метод теоретичного пошуку,
метод теоретичного аналізу і синтезу, абстрагування і конкретизації.
Розділ 1. Основні теоретичні і правові засади соціальної політики
України
стосово людей похилого віку
Державна політика соціального захисту осіб похилого віку, в тому числі
інвалідів, ветеранів війни, членів сімей загиблих воїнів базується на
чинних нормах національного та міжнародного законодавства. Реалізація
державних гарантій соціального захисту ветеранів війни здійснюється
місцевими органами праці та соціального захисту населення Міністерства
праці та соціальної політики України, органами Міністерства оборони,
інших військових формувань, Міністерства внутрішніх справ, іншими
центральними та місцевими органами виконавчої влади.
Законом України від 16.12.1993 № 3721-XII “Про основні засади
соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в
Україні“ визначено основні засади державної політики щодо ветеранів
праці та громадян похилого віку, згідно з яким кожному ветерану
праці та громадянину похилого віку гарантується належний рівень
життя, задоволення різноманітних життєвих потреб, подання різних видів
допомоги шляхом реалізації права на працю відповідно до
професійної підготовки, трудових навичок і з урахуванням стану здоров’я,
забезпечення пенсіями і допомогою, надання житла, створення умов
для підтримання здоров’я і активного довголіття відповідно до
сучасних досягнень науки, організації соціально-побутового
обслуговування, розвитку мережі матеріально-технічної бази для
стаціонарних закладів і надомних форм обслуговування громадян
похилого віку, а також підготовки відповідних спеціалістів.
До компетенції Кабінету Міністрів України, місцевих органів
державної виконавчої влади і місцевого та регіонального
самоврядування входить розробка і здійснення цільових державних
галузевих та регіональних програм соціального захисту громадян похилого
віку. Законодавство України про соціальний захист ветеранів праці та
громадян похилого віку складається з вказаного Закону та інших актів
законодавства України.
З метою поліпшення роботи з ветеранами війни, забезпечення гарантій їх
соціального захисту Указом Президента України від 15 грудня 1999 року №
1573/99 утворено Державний комітет України у справах ветеранів. У всіх
регіонах працюють уповноважені представники зазначеного Держкомітету,
створені координаційні ради громадських організацій ветеранів війни, які
спільно з органами виконавчої влади здійснюють комплекс заходів,
спрямованих на вшанування ветеранів війни, поліпшення їх соціального
захисту, надання матеріально-побутової допомоги.
Щороку при формуванні Державного бюджету України передбачаються
асигнування для фінансової підтримки громадських організацій інвалідів і
ветеранів. Відповідно до Закону України “Про об’єднання громадян” в
Україні створені і функціонують громадські організації ветеранів.
Міністерством юстиції зареєстровано 13 ветеранських організацій з
міжнародним, всеукраїнським або місцевим статусом. Тільки у 2002 році на
ці цілі використано 10 млн. гривень, в тому числі виділено 30 тис. грн.
– Всеукраїнській організації інвалідів війни та Збройних Сил; 42 тис.
грн. – Всеукраїнському об’єднанню ветеранів; 60 тис. грн. – Організації
ветеранів України; 60 тис. грн. – Українській спілці учасників війни;
1,3 млн. грн. – Українській спілці Афганістану. В 2003 році на підтримку
громадських організацій заплановано 10,09 млн. грн.
1.1. Поняття соціальної геронтології, історичні аспекти її розвитку
Перш, ніж досліджувати проблеми соціального забезпечення осіб похилого
віку я вважаю за необхідно дати визначення науці, яка досліджує
соціальні проблеми, що з’являються у людей з досягненням ними похилого
віку. Така наука називається соціальною геронтологією (від грец.
gerontos — старий і logos — слово, поняття, вчення) — область досліджень
фінального етапу онтогенетичного розвитку людини, соціокультурних
установок і чекань стосовно визначеної соціально-демографічної категорії
людей — літнім людям
Старість — заключний період генетично запрограмованої послідовності
вікових фаз людини, зміст і тривалість яких мають соціальний характер.
Погані умови існування, бідність, самітність створюють той комплекс
вторинних факторів, який сприяє перетворенню старості з «золотої пори»
вільного використання часу в період похилого віку, сполучений зі
значною залежністю від родини і суспільства.
Головна задача соціальної геронтології вбачається у визначенні місця
літньої людини в суспільстві, оптимальних умов для її життєдіяльності.
Інтерес науки до соціальних аспектів старіння з’явився до початку XX
ст., але мав обмежений і підлеглий характер. У цей час переважали
прикладні санітарно-гігієнічні, економічні і демографічні дослідження.
Помітний внесок у розвиток соціальних проблем геронтології внесли
вітчизняні вчені І.І. Мечников і А.А. Богомолець. І.І. Мечников, який
обґрунтував теорію ортобіоза — розумного стосовно здоров’я поводження
людей, показав глибоку залежність старіння людського організму від
індивідуального способу життя. Його ідея про необхідність наукових
обгрунтувань для вироблення правил індивідуального людського життя
зберігає своє значення і по цей час. Богомолець підкреслив
конструктивний творчий вплив діяльності людини на хід його
індивідуального життєвого циклу.
Як самостійна наука, соціальна геронтологія сформувалася після другої
світової війни в зв’язку з виникненням, поширенням і прискоренням
процесу старіння в розвитих країнах і країнах, що розвиваються. Мова
йде про загальнодемографічні тенденції, а саме росту відносної
чисельності або частки літніх людей у ряді країн, у т.ч. і в Росії, про
збільшення абсолютний чисельності літніх осіб. Якщо перша величина має
важливе економічне значення, то друга не опосередковано визначає потребу
таких громадян у догляді й обслуговуванні.
Під подвійним впливом, з одного боку, подовження життя, а з іншого боку
– зниження пенсійного віку, ця категорія розширюється, поширюючись на
два покоління чоловіків і три покоління жінок, і поєднує як активних,
так і зовсім безпомічних людей. Літні люди –це особлива категорія
населення, яка вкрай неоднорідна по вікових і інших характеристиках.
Відзначається збільшення чисельності дуже старих людей (85 років і
більше). Найбільш старі є і самими безпомічними. Більшість з них —
немічні чи страждають різними фізичними, розумовими розладами, а отже,
мають потребу у догляді. Багато людей похилого віку пережили своїх
дітей, чи ніколи їх не мали, у багатьох діти живуть в інших населених і
не можуть постійно надавати своїм батькам необхідну допомогу.
Уявлення про літніх людей, що впливають на вибір різних способів
поводження по відношенню до них історично змінюються. Відома й
геронтофілія — особлива пошана старих, коли старі люди користуються
винятковими привілеями, і геронтофобія — негативне відношення до
літньої особи.
Аналіз соціального статусу літніх осіб у сучасному суспільстві
представляє переконливі аргументи на користь прояву ознак геронтофобної
установки в суспільній свідомості. Не випадково одним з напрямків
соціальної геронтології є постановка і дослідження проблеми положення
в суспільстві літніх людей як соціальних ізгоїв. Дослідники
підкреслюють, що суспільна думка в більшому ступені звернена до проблем
молоді, аніж до проблем осіб літнього віку. Останнім, незважаючи на їхню
високу чисельність, фактично призначене дуже скромне місце і відведена
лише роль споживачів у межах пенсійного забезпечення.
Значні зрушення в демографічній структурі населення, що викликані
його старінням, актуалізували необхідність вирішення багатьох соціальних
задач: удосконалювання системи пенсійного забезпечення, що дозволяє
літнім людям зберігати незалежність і відносну самостійність; пошук
нових форм і режимів зайнятості літніх людей, розвиток системи трудової
реабілітації працівників літнього віку; організація різних форм
соціальної допомоги (суспільної і приватної), їх координація; житлове і
побутове влаштування людей похилого віку; інституалізація осіб, що
бідують, у догляді і медичному обслуговуванні; дозвілля літніх людей, що
володіють великим резервом вільного часу, розвиток інфраструктури
дозвілля і інші.
Феномен старіння цікавив людей з незапам’ятних часів. Міфи і легенди про
вічну молодість, довголіття і безсмертя супроводжували людство протягом
усієї його історії. З упевненістю можна вважати, що навчання про
старість бере початок з моменту виникнення медицини. Вже в працях
Гіппократа і лікарів його школи виявляються перші описи ознак старіння і
хвороб у старих людей. На думку цих учених, плин захворювань залежить
від віку, для кожного вікового періоду маються свої специфічні моменти.
Патогенез (патологічний розвиток) і завершення хвороби зв’язувалися в
стародавності винятково з конституцією людини, тобто з характером і
загальною статурою. Так, на думку Гіппократа, флегматики особливо
піддані хворобам старості. Він підкреслював, що люди з холодним
темпераментом старіють швидше. Навпроти, для холериків літній вік –
самий здоровий період життя. Тоді ж було відзначено, що старі люди
почувають себе краще влітку і на початку осені.
Гіппократ і його послідовники описали специфічні симптоми хвороб бруньок
і жовчних шляхів у старості, кашлю, болю в суглобах, запаморочення,
безсоння, ослаблення слуху, катаракту й інші симптоми старості. У
Древній Греції вперше була розроблена схема гігієнічного режиму для
старих людей. У його основу був покладений принцип «помірності в усьому»
– прогресивне зменшення кількості прийнятої їжі, збереження звичних
навичок і поступове припинення активної трудової діяльності.
Школа Гіппократа дала і перше розмежування хронологічного віку людини:
дитинство -до 14 років, зрілість- від 15 до 42 років, старість- від 43
до 63 років, довголіття- від 63 років і більше
Давньоримський лікар і вчений Гален вивчав старіння і старість, виходячи
з прийнятої давньогрецькою медициною концепції сутності життя як
рівноваги між елементарними якостіми- теплом, холодом, вологістью,
сухістю. Гален перший звернув увагу на самотність, як на одні з головних
причин старіння. Він радив літнім людям жити в колі своєї родини.
Яскравий представник арабської медичної науки –Авіценна радив літнім
людям в більшості молочно –рослинну їжу, невелику кількість червоного
вина, прогулянки, масаж, поїздки верхом тощо.
В епоху середньовіччя значний внесок в розвиток герокомії внесли лікарі
Салермської медичної школи (Італія). Всі правила режиму для літніх людей
були узагальнені ними у відомій книзі «Салермські правила про
здоров’я». Лікарі цієї школи прийшли до висновку, що лікарське мистецтво
не може продовжити життя людини за межі біологічної норми, однак варто
зробити все можливе, щоб досягти цієї границі життя. На думку
представників Салермської школи, міри для досягнення довголіття повинні
прийматися ще в активному віці: «помірний спосіб життя, радісний настрій
і відпочинок».
З ім’ям англійського філософа і вченого XVI століття Ф. Бекона
пов’язаний новий напрямок у розвитку геронтології як науки. У своїй
фундаментальній класифікації наук Ф. Бекон розділив їх на дві групи:
науки про природу і про людину. Він спеціально виділив науку про
збільшення тривалості людського життя, думаючи, що шляхом систематичного
дослідження процесів старіння можна відкрити причини старості. Ф. Бекон
був переконаний, що найбільший вплив на процес старіння роблять шкідливі
звички.
У 1796 р. вийшов у світ твір німецького геронтолога Гуфеланда «Мистецтво
продовжити людське життя, чи Макробіотика». До цього часу герокомія не
могла більше охопити всі отримані результати і спостереження над
процесами старіння, а зводила весь комплекс розробок в області біології,
екології, соціології й інших наук лише до режиму обмежень старої людини.
З виходом книги Гуфеланда пов’язують новий період розвитку навчання про
старіння і старість на основі досягнень фундаментальних наук. У цей же
час вперше починає здійснюватися контроль над клінічним розвитком і
симптоматикою хвороб у літніх людей.
У ХІX сторіччі клінічні спостереження стають основою навчання про
старість у Німеччині, Англії, Франції. В Парижі створюються гериатрічні
центри «Сальпетрієр» і «Бісетр». В Англії геронтологію розглядають як
прикордонну дисципліну загальної медицини, і лише в першій половині XX
століття її успіхи пов’язують з досягненнями біології.
Значно пізніше дуже динамічно починає розвиватися геронтологія в США, що
обумовлено в основному необхідністю відкриття спеціалізованих медичних
установ для хронічно хворих старих людей.
Основоположник американської геронтології – лікар І. Нашер вважав, що
старість є хвороба, перед якою медицина бессильна. З ініціативи і при
прямому керівництві І. Нашера в 1912 р. в Нью-Йорку було створено перше
наукове товариство геріатрів.
Науку про хвороби осіб літнього і старечого віку він запропонував
називати геріатрією за аналогією з педіатрією – наукою про хвороби
дитячого віку. Через два роки, у 1914 р., був виданий перший посібник з
геронтології і геріатрії для студентів-медиків і лікарів. За короткий
період у США виникають великі клініки і центри, у яких широко вивчаються
проблеми геронтології і геріатрії. Після другої світової війни головна
роль приділяється фундаментальним дослідженням в області біології
старіння і вивченню соціальних проблем старості.
У середині XVIII століття в Росії виходить друкована книга І. Фішера
«Про старість, її ступені і хвороби». Основні положення, яких
дотримувався І. Фішер при визначенні понять здоров’я і довголіття,
стосувалися конституціональних факторів і психіки і їхньої залежності
від екології. На початку XIX століття з’являється книга Є. Єнгаличева
«Про продовження людського життя», у якій як найбільш істотні передумови
довголіття називаються профілактика хвороб, загартовування з
використанням природних факторів, дієтичні правила і режим харчування.
Наприкінці XIX століття величезний вплив на російську медичну науку
зробили ідеї відомого лікаря С.П. Боткіна. Під його керівництвом були
розпочаті великі спостереження за фізіологією і патологією старості.
Результати дослідження дали підстави розмежувати поняття нормального і
патологічного старіння. Було встановлено, що в різних людей ознаки
старіння розвиваються неодночасно і з різною динамікою.
Світове визнання російська геронтологічна школа одержала після
знаменитих досліджень І.І. Мечнікова, якими він підтвердив припущення
про існування передчасного старіння людини. Узагальнення І.І. Мечникова
полягає в тому, що «старість є хворобою, яку потрібно лікувати», власне
кажучи, і дотепер представляє актуальну проблему геронтології. Багато
ідей І.І. Мечникова про профілактику старіння і боротьбу за довголіття
не втратили свого значення й у наші дні.
Основоположником радянської геронтології вважають А.А. Богомольця. У
1938 р. під його керівництвом була проведена одна з перших у світі
наукових конференцій, присвячених проблемам старіння і довголіття.
Потрібно відзначити, що в 30 – 40-і роки в СРСР особливо активно
розроблялися проблеми долголіття, було висунуто тезу про максимальне
продовження людського життя – до 150 років і більш.
Свій внесок у вивчення проблем геронтології й активного довголіття
внесли З.Г. Френкель, В.І. Нікітін, І.А. Аршавський, І.В. Давидовський,
А.В. Нагорний, М.С. Мільман і багато хто інші. У цей же час стали
оформлюватись геронтологічні школи і напрямки (ленінградська, київська,
московська, тбіліська й ін.).
У 1958 р. був створений перший у СРСР Інститут геронтології і геріатрії
АМН СРСР у Києві. З цього часу новий етап розвитку геронтології був
пов’язаний з іменами Д.Ф. Чеботарьова, В.В. Фролькіса, Н.Н. Сачук, В.В.
Безрукова, О.В. Коркушко, А.В. Токаря й ін. Цей інститут став ведучим
геронтологічним центром у СРСР, який цілком спеціалізується на вивченні
фундаментальних проблем старіння; розроблялися три основних напрямки в
геронтології: експериментально-біологічне, клініко-фізіологічне і
соціально-гігієнічне. Значення наукових досліджень і досягнень
радянських геронтологів неможливо перебільшити, вони загальновідомі і
визнані закордоном. Поза всяким сумнівом, ці результати повинні бути
затребувані, проаналізовані і використані у нових умовах сучасної
дійсності.
1.2. Законодавчі основи забезпечення життєдіяльності осіб похилого віку
Через систему Законів України “Про основи соціальної захищеності
інвалідів в Україні”, “Про статус ветеранів війни, гарантії їх
соціального захисту”, “Про основні засади соціального захисту ветеранів
праці та інших громадян похилого віку в Україні”, “Про увічнення
Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років”, цілий ряд
урядових постанов і розпоряджень встановлено гарантовані державою пільги
та визначено механізми їх реалізації щодо організації медичного,
соціально-побутового обслуговування, пенсійного та матеріального
забезпечення осіб похилого віку.
Основні засади державної політики щодо громадян похилого віку,
спрямовані на формування в суспільстві гуманного, шанобливого ставлення
до них, забезпечення їх активного довголіття визначено у Законі України
“Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших
громадян похилого віку в Україні”. Згідно з цим законом ветеранам праці
та громадянам похилого віку гарантуються рівні з іншими громадянами
можливості в економічній, соціальній, політичній сферах, сприятливі
умови для повноцінного способу життя.
Законодавством України встановлюється необхідний рівень гарантій прав
громадян похилого віку в усіх сферах життя суспільства. Ці громадяни
можуть користуватися всіма соціально-економічними і особистими правами і
свободами, закріпленими Конституцією, іншими законодавчими актами
України.
Дискримінація громадян похилого віку в галузі праці, охорони здоров’я,
соціального забезпечення, користування житлом та в інших сферах
забороняється, а посадові особи, які порушують ці гарантії, повинні
притягуватися до відповідальності згідно з чинним законодавством.
Держава вживає певних заходів для забезпечення прав цієї категорії
населення. У 2001 р. майже 3 млн. малозабезпечених громадян похилого
віку отримали допомогу продуктами харчування, ліками, одягом, взуттям,
паливом тощо. В 2002 р. таку допомогу отримали вже 3,26 млн. осіб на
суму 130 млн. грн.
Особливої уваги та постійного соціального обслуговування і допомоги
потребують одинокі та громадяни похилого віку, яких сьогодні в Україні є
понад 770 тис. Для їх обслуговування діє понад 700 територіальних
соціальних центрів пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян.
Шістдесят одне самостійне відділення соціальної допомоги обслуговує 570
тис. громадян похилого віку та інвалідів. Протягом 2002 р. додатково
створено 69 територіальних центрів і взято на обслуговування ще 8 тис.
одиноких пенсіонерів. При більшості таких центрів відкрито приміщення
для збереження продуктів харчування, одягу, працюють перукарні,
майстерні по ремонту одягу і взуття, бригади по ремонту будинків,
обробітку присадибних ділянок, заготівлі палива тощо. Діє 79 благодійних
їдалень та 150 магазинів за зниженими цінами. 38 тис. соціальних
працівників надають близько 40 різних видів послуг цій категорії
громадян.
На початок 2003 р. функціонує 276 будинків-інтернатів на 53,2 тис.
місць, у яких на державному утриманні перебувають 47,6 тис. одиноких
непрацездатних громадян. Цими громадянами опікується понад 600 лікарів,
2 тис. середнього медичного та 13 тис. молодшого обслуговуючого
персоналу.
Водночас необхідно привернути увагу до того, що в Україні до сих пір не
вдалося створити умов життя громадянам похилого віку, які гарантуються
Основним Законом держави. В численних зверненнях і скаргах до
Уповноваженого з прав людини літні люди дуже гостро ставлять питання
дотримання їх конституційних прав на достатній життєвий рівень, а також
засвідчують, що владні структури не ставляться з належною
відповідальністю до вирішення проблем малозахищених верств населення.
Так, у 2002 р. потреби на утримання соціальних стаціонарних установ було
профінансовано лише на дві третини. У найскрутнішому становищі опинилися
будинки-інтернати Київської області, на утримання яких фінансування
становило 30% від потреби. В той же час виконання дохідної частини
місцевого бюджету Київської області становило 106%. Адже була реальна
можливість для більш відчутної допомоги літнім людям. Аналогічний стан з
фінансуванням будинків-інтернатів у Кіровоградській області (40% від
потреби). В цілому в Україні на кінець 2002 р. за місцем проживання не
мали обслуговування 50 тис. одиноких громадян похилого віку та
інвалідів.
Конституцією України, законами України “Про пенсійне забезпечення”, “Про
пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і
рядового складу органів внутрішніх справ України”, іншими нормативними
актами гарантується соціальна захищеність пенсіонерів шляхом
встановлення пенсій на рівні, не нижчому за прожитковий мінімум, а також
регулярного перегляду її розмірів. Громадяни України мають право на
державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв’язку з
втратою годувальника, за вислугу років та в інших випадках, передбачених
чинним законодавством. Іноземні громадяни та особи без громадянства, які
проживають в Україні, мають право на пенсію нарівні з громадянами
України на умовах, передбачених законодавством або міждержавними
угодами. Пенсійне забезпечення громадян України, що проживають за її
межами, провадиться на основі двосторонніх договорів з іншими державами.
Закон України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб
начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України”
визначає умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України
– військовослужбовців Збройних Сил України, Прикордонних військ України,
Управління державної охорони, Служби безпеки України, осіб
начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України, осіб
начальницького складу податкової міліції, осіб начальницького і рядового
складу кримінально-виконавчої системи та членів їх сімей.
Середній розмір пенсії є нижчим від мінімальних потреб. А вимоги ст.48
Конституції України щодо достатнього життєвого рівня не наповнюються
реальним змістом.
Розділ 2. Організаційно-правові форми і види соціального забезпечення в
Україні
Згідно діючого законодавства України, яке є ще досить не
досконалим у порівнянні з законодавством по питаннях соціального
забезпечення розвинутих країн, соціальне забезпечення в Україні виступає
в декількох організаційно-правових формах і видах, що пов’язано із
специфікою забезпечення окремих категорій громадян. Усі вони визначені
Конституцією України, діючим законодавством і характеризують соціальне
забезпечення із зовнішнього боку — з боку його організації.
В Україні розвиваються наступні форми соціального забезпечення:
1) обов’язкове державне пенсійне страхування;
2) обов’язкове державне соціальне страхування працівників підприємств,
установ і організацій незалежно від форм власності;
3) соціальне забезпечення за рахунок прямих асигнувань з Державного
бюджету України;
4) забезпечення за рахунок коштів соціальних фондів підприємств, творчих
об’єднань, благодійних організацій і приватних добровільних внесків
громадян;
5) утримання непрацездатних громадян у державних, комунальних і інших
установах соціального призначення;
6) адресна соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям, непрацездатним
громадянам за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів;
7) недержавне пенсійне забезпечення громадян по договорах працівників з
роботодавцями, недержавними пенсійними фондами і приватними пенсійними
системами.
Для кожної з цих форм соціального забезпечення, як правило, специфічні:
контингент забезпечуваних; джерело фінансування, з якого провадиться
забезпечення; види забезпечення (обслуговування); органи, що здійснюють
його.
2.1. Обов’язкове державне пенсійне страхування
Обов’язкове державне пенсійне страхування являє собою здійснювану
державою, Пенсійним фондом України, систему матеріального забезпечення
непрацездатних громадян пенсіями та іншими видами забезпечення й
обслуговування, передбаченими законодавством. Пенсійне страхування має
державно-обов’язковий характер: кожне підприємство, установа,
організація, фізичні особи, що займаються підприємницькою діяльністю,
підлягають обов’язкової реєстрації як страхувальника, а всі працівники
найманої праці з моменту надходження на роботу вважаються
застрахованими. Найближчим часом буде прийнятий новий Закон України «Про
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», проект якого
розглядається у Верховній Раді України.
Основними коштами Пенсійного фонду є збори страхувальників на
обов’язкове державне пенсійне страхування, розмір яких порівнюється
сумою виплаченої заробітної плати й інших видів доходів.
За рахунок коштів Пенсійного фонду виплачуються трудові пенсії за
віком, по інвалідності, у разі втрати годувальника, за вислугу років і
інші види соціальних виплат, передбачені законодавством.
Управління фінансами пенсійного забезпечення покладено на Пенсійний фонд
України і його обласні, міські управління і відділення в районах, містах
і районах у містах, що створюють загальну систему органів управління
пенсійним забезпеченням у країні.
2.2. Обов’язкове державне соціальне страхування
Другою суміжною формою соціального забезпечення є обов’язкове державне
соціальне страхування працівників підприємств, установ, організацій,
незалежно від форм власності. Ця форма являє собою систему забезпечення
працівників і членів їхніх сімей у період соціально-трудових відносин.
Джерелом фінансування в даному випадку є фонди соціального страхування
України.
Фонди соціального страхування створюються за рахунок зборів
страхувальників (фізичних і юридичних осіб у встановлених відсотках) до
об’єктів оподаткування суб’єктів підприємницької діяльності й осіб, що
працюють на умовах трудового договору. За рахунок фондів працівникам
виплачується допомога по безробіттю, від нещасливих випадків на
виробництві, по тимчасовій непрацездатності, вагітності і родам, на
народження дитини і на поховання, а також виділяються кошти на придбання
путівок на санаторно-курортне лікування працівників і членів їхніх
сімей.
Здійснення соціального страхування покладено на правління і виконавчі
дирекції фондів.
2.3. Соціальне забезпечення за рахунок прямих асигнувань з Державного
бюджету України
Кошти бюджету мають строго цільовий характер. Вони призначені для
виплати державних пенсій військовослужбовцям офіцерського складу і
прирівняних до них особам керуючого і рядового складу органів внутрішніх
справ, державним службовцям, науковцям, журналістам, суддям,
прокурорським працівникам, підвищення пенсій ветеранам війни і деяких
інших категорій громадян.
За рахунок прямих асигнувань з державного бюджету надаються численні
види допомоги сім’ям з дітьми, медичне обслуговування, професійне
навчання і працевлаштування інвалідів, протезування, забезпечення
засобами пересування й ін.
Практичне виконання цієї роботи здійснюється в основному місцевими
органами соціального захисту, військкоматами, службами соціального
забезпечення МВС України, відділеннями Пенсійного фонду.
2.4. Забезпечення за рахунок коштів соціальних фондів підприємств,
творчих об’єднань, благодійних організацій і приватних добровільних
внесків громадян
Надання допомоги непрацездатним громадянам із зазначених фондів носить
додатковий цільовий характер. Вона надається найменш соціально захищеним
громадянам (хворим, старим, дітям), матеріальне становище яких є
критичним.
Найбільш великими суспільними об’єднаннями і фондами розглянутої форми
соціального захисту є Чорнобильська організація «Союз Чорнобиль України»
і Фонд України соціального захисту інвалідів. Наприклад, Чорнобильська
організація нараховує більш 1,5 млн. чоловік і захищає інтереси 4 млн.
потерпілих від Чорнобильської аварії. «Союз Чорнобиль України» має
розгалужену мережу регіональних організацій. 518 його місцевих
організацій мають статус юридичних осіб.
У 1999 році Чорнобильська організація видала допомогу на лікування 1180
чорнобильцям. Допомога надається вибірково, враховується діагноз хвороби
і матеріальний стан потерпілих1.
Істотну допомогу інвалідам надає Фонд України соціального захисту
інвалідів. Він є державною організацією соціальної допомоги. Цей Фонд
створений і діє відповідно до Закону України «Про основи соціальної
захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 р. Бюджет фонду
формується за рахунок коштів держбюджету, благодійних внесків
підприємств, громадян і інших надходжень.
Порядок і умови витрати коштів регламентується Положенням про фонд,
затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 1991
року № 92. Фонд має свої регіональні — обласні відділення соціального
захисту інвалідів. Вони працюють у тісному контакті з місцевими органами
соціального захисту. Наявні в них кошти використовуються на фінансування
державних програм із соціального захисту інвалідів, їх професійної
реабілітації, витрат на створення робочих місць, призначених для
працевлаштування інвалідів, надання грошової допомоги інвалідам на
придбання засобів пересування, протезування, санаторно-курортне
лікування, установку квартирних телефонів, інші види соціальної
допомоги.
Розглядаючи цю форму соціального захисту, варто віднести до неї і
забезпечення непрацездатних працівників різних сільгосппідприємств за
рахунок внутрішньогосподарських фондів соціальної допомоги. Відповідно
до Статуту кооперативного підприємства за рішенням загальних зборів
підприємства можуть надавати доплати до усіх видів пенсій, встановлювати
додаткові пенсії ветеранам праці, а також надавати матеріальну допомогу
за рахунок своїх коштів непрацездатним особам.
” $ , 8 – ? AE
O
a
‚
c
.
AE
Ra‚
????
H
J
N
th
dha$
?oeoeoeoeeoeoeoeoeoeeoeoeoeoe
ти їхню соціальну діяльність, оскільки вона грає порівняно невелику
роль.
Визначену роль у соціальному забезпеченні окремих категорій громадян
грають благодійні фонди, гуманітарні акції «Милосердя». Благодійна
діяльність регламентується Законом України «Про благодійництво і
благодійні організації» від 16 вересня 1997 р. Форми здійснення
благодійної діяльності можуть бути різні: від надання благодійної
допомоги у виді одноразової чи систематичної фінансової, матеріальної й
іншої підтримки до прийняття на себе благодійними організаціями витрат
по безкоштовному, повному або частковому утримання об’єктів благодійної
діяльності.
2.5. Утримання непрацездатних громадян у державних, комунальних і інших
установах соціального призначення
Утримання непрацездатних громадян в установах соціального захисту є
самостійною формою соціального забезпечення за рахунок прямих асигнувань
з державного бюджету. Воно відноситься до сфери послуг людей літнього
віку.
Практика показує, що потребу в різного роду послугах потребують, у першу
чергу, літні громадяни, хто потребує притулку у стаціонарних установах
системи соціального захисту населення. За допомогою в ці установи
звертаються, як правило, громадяни літнього віку і хворі, що, цілком
утратили здатність до самообслуговування і мають потребу в постійному
догляді. Такі люди складають відносно невелику групу в загальній
чисельності осіб, що потребують додаткових послуг з боку суспільства і
держави.
У стаціонарних установах (будинках-інтернатах для громадян похилого віку
і хворих) системи соціального захисту України знаходиться близько 50
тис. громадян похилого віку. Утримання в інтернатній установі однієї
особи обходиться 300-400 гривень на місяць.
Статус і форми діяльності інтернатних установ регулюється Типовим
положенням про будинки-інтернати для громадян похилого віку, інвалідів і
дітей, затвердженим наказом Міністра соціального захисту населення
України від 1 квітня 1997 року.
Поряд з інтернатами одержали розвиток територіальні центри
обслуговування непрацездатних. Це одна з найбільш розповсюджених зараз
форм надання послуг особам літнього віку і хворим. Наданням соціальних
послуг займаються більш 750 таких центрів в Україні. У кожнім регіоні
функціонують такі установи. Вони надають допомогу вдома самотнім
громадянам похилого віку та хворим. Цим видом соціальної допомоги
користаються більш 150 тисяч громадян1.
2.6. Соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям і непрацездатним
громадянам за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів
Це нова форма допомоги конкретним непрацездатним, малозабезпеченим
родинам з дітьми, пенсіонерам.
Розвиток адресної допомоги згідно Указу Президента України від
24.05.2000 № 717/2000 “Про Основні напрями соціальної політики на
період до 2004 року” розглядається як одна з першочергових мір
реформування системи соціального забезпечення населення. Виділення
адресної допомоги в самостійну форму соціального забезпечення
непрацездатних громадян супроводжується посиленням правового регулювання
цього виду допомоги. За останній час прийнятий ряд нормативно-правових
актів про умови і порядок надання адресної соціальної допомоги
малозабезпеченим сім’ям. Право на адресну допомогу має сім’я, у якої
рівень забезпечення нижче прожиткового мінімуму.
У 2000 році збільшені розміри державної допомоги родинам з дітьми.
Допомога, передбачена Законом України «Про державну допомогу сім’ям з
дітьми», призначається сьогодні в підвищених розмірах — 65 грн. на
місяць в розрахунку на одного члена сім’ї.
Диференційований підхід до різних груп населення й окремих
непрацездатних осіб у залежності від рівня їхньої забезпеченості і
можливостей держави — у цьому, власне, полягає суть цільових адресних
виплат малозабезпеченим, найменш соціально захищеним громадянам.
Однак сьогодні потрібна система адресної допомоги, яку мають створити
місцеві держадміністрації й органи самоврядування. Цікавий досвід
адресної допомоги в Одеській області. За рішенням Одеської облради,
Головне управління праці і соціального захисту обладміністрації
розробило систему адресної допомоги малозабезпеченим категоріям
населення області, що має три рівні: базовий (село, селище), районний
(місто, район) і обласний.
На рівні конкретного села, селища працівники територіального центра або
відділення проводять обстеження кожної сім’ї, кожного мешканця. Так
виявляються люди, яким необхідна соціальна підтримка, визначається вид
можливої допомоги і хто її може надати, (сільський голова,
сільгосппідприємство, фермери, інтернатна установа, працівники служби
соціальної допомоги, приватні особи тощо). Допомога ця не разова, а
постійна, і якщо її не буде, малозабезпечена самотня особа може навіть
вмерти в повній самітності.
На рівні міста або району ведеться облік громадян, що гостро потребують
допомоги, здійснюється управління роботою територіальних центрів,
контролюються витрати фінансових ресурсів, ведеться пошук позабюджетних
джерел матеріальних коштів.
Обласний рівень визначає через бюджет області основні статті витрат на
соціальний захист населення. Облуправління праці і соцзахисту контролює
всі ланки адресної допомоги на рівні області. Воно координує, контролює,
організовує усі великі заходи, пов’язані з наданням адресної допомоги
малозабезпеченим громадянам.
2.7. Недержавне пенсійне забезпечення
Недержавне пенсійне забезпечення громадян здійснюється на підставі
договорів працівників з роботодавцями, недержавними фондами і частками
пенсійними системами.
Реформування системи соціального захисту припускає встановлення
додаткової недержавної пенсії, що буде забезпечуватися в основному за
рахунок добровільних страхових внесків громадян недержавними пенсійними
фондами. Такі фонди можуть створюватися роботодавцями або приватними
особами для рівномірного недержавного пенсійного забезпечення
працівників при виході їх на пенсію.
Недержавна пенсія відрізняється від державної тим, що її розмір можна
встановити за власним бажанням. Він залежить від того, скільки коштів
особа виплатила у фонд у вигляді внесків. Вкладники коштів у недержавні
фонди не позбавляються державних пенсій, а лише одержують до них
надбавки.
Правовою підставою впровадження недержавного пенсійного забезпечення
повинні стати відповідні нормативні акти, що, мабуть, найближчим часом
будуть прийняті Верховною Радою України, оскільки вже прийнято за основу
проект Закону України про недержавне пенсійне забезпечення відповідно до
Постанови Верховної Ради України від 15.11.2001 № 2802-III.
Недержавна форма пенсійного забезпечення повинна входити в загальну
систему соціального захисту населення. Не варто її виділяти із загальних
джерел фінансування. Цю форму забезпечення необхідно розглядати як один
з рівнів пенсійного забезпечення непрацездатних громадян, а їх має бути
три рівні. Головний критерій цієї форми забезпечення — її надійність,
вірність зобов’язанням, взятим перед страхувальниками або вкладниками
внесків у недержавні фонди. За недержавним сектором пенсійного
забезпечення повинна бути встановлена ефективна система контролю.
Держава повинна дуже уважно стежити за діяльністю цих фондів, за тим,
куди вони вкладають гроші своїх клієнтів, отримані від них у вигляді
внесків.
Всі існуючі форми організації соціального забезпечення непрацездатних
громадян мають визначені переваги і недоліки. Але усі вони доповнюють
один одного й у цілому складають розгалужену систему соціального захисту
населення, яка ще розвивається.
Розділ 3. Система державних органів управління в сфері соціального
захисту населення із забезпечення життєдіяльності людей похилого віку,
їх організаційна форма та повноваження
Діюча в Україні система державних органів, у тому числі здійснюючих
управління соціальним захистом населення, визначена Конституцією України
й іншими законодавчими актами. Вона є відображенням цілей і задач, що
стоять перед державою на сучасному етапі. Зміст діяльності того чи
іншого органа і його функції залежать, як відомо, від характеру того
об’єкта, для управління яким створений цей орган. Цим саме і
відрізняються органи управління один від одного.
Об’єкт управління — найважливіша ознака розмежування різних систем
державних органів, що розкриває зв’язок об’єкта і суб’єкта управління,
який у юридичній літературі іноді називають керованою і керуючою
системами.
Такі суб’єкти державної влади, як Верховна Рада України, Президент
України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України і
Верховний Суд України мають ті чи інші повноваження в сфері соціального
забезпечення населення.
В системі органів, що здійснюють управління соціальним забезпеченням,
виділяються, насамперед, органи законодавчої і виконавчої влади. Вони
займають першорядне місце в структурі органів державної влади і
відіграють ведучу роль у керівництві всією системою соціального захисту
населення.
Єдиним органом законодавчої влади в країні є Верховна Рада України. Вона
приймає закони про основи соціального захисту, форми і види пенсійного
забезпечення, затверджує основні показники витрат, які включаються в
Державний бюджет, визначає розмір (тариф) обов’язкових страхових внесків
підприємств, організацій і громадян. До компетенції Верховної Ради
України відносяться питання затвердження загальнодержавних програм
економічного і соціального розвитку; заслуховування щорічних послань
Президента України; здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів
України.
Винятково законами України визначаються права і свободи громадян,
гарантії реалізації цих прав і свобод, основні обов’язки громадян;
основи цивільно-правової відповідальності. У сфері діяльності вищого
законодавчого органа країни знаходяться питання подальшого
удосконалювання правової бази, що стосується пенсійної реформи,
медичного, соціального страхування, соціальної підтримки сімей з дітьми.
Верховна Рада України є органом загальної компетенції.
Винятково важлива роль у розробці і проведенні в життя соціальної
політики належить Президенту України. Він затверджує національні
програми соціального захисту населення, призначає членів Кабінету
Міністрів України, підписує закони, приймає укази з питань соціального
захисту, у тому числі по пенсійному забезпеченню, захисту
малозабезпечених сімей, по боротьбі з бідністю, попередженню виробничого
травмування та професійних захворювань, трудової реабілітації інвалідів
та інше.
До ведення Кабінету Міністрів України, як вищого органу в системі
виконавчої влади, відносяться питання, пов’язані з реалізацією та
дотриманням гарантій прав громадян, що передбачені законодавством по
соціальному захисту, проведенням в життя єдиної соціальної політики.
Кабінет Міністрів розробляє та здійснює через систему органів виконавчої
влади загальнодержавні програми соціально-економічного розвитку країни,
приймає або затверджує нормативні акти, що регламентують діяльність
органів соціального захисту населення. Так Кабінет Міністрів прийняв
ряд нормативних актів з організації роботи органів соціального
забезпечення, медично –соціальної експертної комісії, професійної
реабілітації інвалідів, щодо розмірів пенсій та інше.
Важливу роль відіграють судові органи. Це самостійна структурна гілка
влади, яка виконує функції захисту прав і законних інтересів громадян в
сфері соціального забезпечення. Суди розглядають скарги громадян на
рішення органів, що призначають пенсії, встановлюють юридичні факти, що
мають значення для пенсійного забезпечення, виносять рішення про
відшкодування шкоди робітникам, що постраждали внаслідок нещасного
випадку або професійного захворювання на виробництві, про задоволення
регресних вимог органів соціального захисту до підприємств. Поволі
накопичується досвід розгляду в судах справ про компенсації моральної
шкоди, спричиненої громадянам несвоєчасною виплатою або незаконним
зменшенням розміру пенсії за вини органів соціального захисту, про
необгрунтовані рішення медико-соціальної експертної комісії (МСЭК) про
визнання чи невизнання непрацездатного громадянина інвалідом і т.п.
3.1. Міністерство праці і соціальної політики України
Центральним органом виконавчої влади в сфері соціального захисту є
Міністерство праці і соціальної політики України (Мінпраці України). У
своїй діяльності Міністерство керується законами й іншими нормативними
актами, а також Положенням про Міністерство праці та соціальної політики
України1, затвердженим Указом Президента України від 30.08.2000 №
1035/2000. У цьому Положенні визначені головні задачі і повноваження
міністерства, компетенція міністра і колегії, порядок твердження
структури, чисельності і штатного розкладу центрального апарата
Міністерства.
Основними задачами Міністерства є:
участь у формуванні і забезпеченні реалізації державної політики в сфері
зайнятості, соціального захисту населення, соціального страхування,
оплати, нормування і стимулювання праці, охорони й умов праці,
пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення,
соціально-трудових відносин;
управління діяльністю державної служби зайнятості, здійснення заходів,
зв’язаних з ефективним функціонуванням ринку праці, сприяння
раціональній, продуктивній і вільно обраній зайнятості, підвищенню
якості і конкурентноздатності робочої сили;
розробка і здійснення заходів для посилення мотивації до праці,
удосконалення її оплати, організації і нормування;
здійснення комплексного управління охороною праці і державного нагляду
за дотриманням у процесі трудової діяльності вимог по безпеці, гігієні
праці і виробничого середовища;
забезпечення через систему підлеглих йому органів реалізації права
громадян на соціальний захист шляхом надання своєчасної й адресної
соціальної підтримки, у тому числі державних субсидій малозабезпеченим
громадянам, у випадку втрати годувальника, працездатності, досягнення
пенсійного віку і т.д.;
забезпечення розвитку соціально-трудових відносин, захисту прав
працюючих громадян через встановлення відповідних стандартів охорони й
умов праці і нагляду за їх дотриманням роботодавцями.
Відповідно до викладених задач міністерство проводить роботу з
організації соціального захисту населення в країні, з підбору,
підготовки і підвищення кваліфікації працівників своєї системи і
правильному їх використанню. Воно здійснює у встановленому порядку
зв’язки з міжнародними організаціями соціального забезпечення, з
міністерствами соціального захисту закордонних країн (наприклад, бере
участь у підготовці міжурядових угод про соціальне забезпечення, бере
участь у міжнародних і національних форумах, з’їздах, конференціях) і
т.д.
Мінпраці України очолює Міністр, якого призначає на посаду і звільняє з
посади Президент України у встановленому законодавством порядку. Через
Міністра Кабінет Міністрів України направляє і координує діяльність
Державного комітету України по справах ветеранів.
Міністр має заступників, що призначаються на посаду і звільняються з
посади відповідно до законодавства. Міністр розподіляє обов’язки між
своїми заступниками, встановлює ступінь відповідальності заступників
Міністра, начальників управлінь і інших структурних підрозділів
центрального апарата Міністерства.
Міністр керує Міністерством, здійснює управління в сфері зайнятості,
соціального страхування, оплати, нормування і стимулювання праці,
охорони й умов праці, пенсійного забезпечення, соціального
обслуговування населення, соціально-трудових відносин, направляє і
координує діяльність інших органів виконавчої влади з питань, віднесених
до його ведення, особисто відповідає за розробку і впровадження Програми
діяльності Кабінету Міністрів з відповідних питань, реалізацію державної
політики у визначеній сфері.
Міністр несе персональну відповідальність перед Президентом України і
Кабінетом Міністрів за виконання покладених на міністерство завдань і
обов’язків у сфері праці і соціальної політики.
У міністерстві створена колегія в складі Міністра (голови), його
заступників за посадою, а також керівників структурних підрозділів
Мінпраці України. Колегія розглядає на своїх засіданнях найважливіші
питання діяльності Міністерства.
Рішення колегії проводяться в життя наказами Міністра.
Структура і чисельність працівників центрального апарата Міністерства
затверджується Кабінетом Міністрів України. Структура управлінь,
відділів і інших окремих підрозділів Міністерства і положення про них
затверджує Міністр.
В Міністерстві введені посади Державного секретаря і його заступників.
Міністерство праці і соціальної політики України і більш 3,5 тисяч його
регіональних підрозділів — унікальна державна структура, що здійснює
соціальний захист людини протягом усього його життя. Сьогодні в
соціальній сфері працює більш 140 тисяч співробітників, що виконують
функції соціального обслуговування населення1.
3.2. Пенсійний фонд України
З питань соціального захисту населення з Міністерством праці і
соціальної політики України тісно співробітничає Пенсійний фонд України.
Він також є центральним органом виконавчої влади і здійснює управління
фінансами пенсійного забезпечення в країні. Його основною задачею є
участь у реалізації державної політики в сфері пенсійного забезпечення і
соціального страхування; забезпечення збору й акумулювання коштів,
призначених для пенсійного забезпечення, повного і своєчасного
фінансування витрат на виплату пенсій і інших соціальних виплат, що
здійснюються з Пенсійного фонду; цілеспрямоване використання коштів
фонду, здійснення в межах своєї компетенції контрольних функцій,
удосконалення методів фінансового планування, звітності і системи
контролю за витратою коштів. Обсяг цих коштів дуже великий. Бюджет
Пенсійного фонду України на 2002 рік складає 16,4 млрд. грн.
Фонд, як самостійна фінансово-банківська система діє в Україні з 1992
року. Він був створений на базі Українського республіканського
відділення Пенсійного фонду СРСР.
Пенсійний фонд України, відповідно до покладеного на нього завдань, бере
участь у розробці проекту Державного бюджету; планує доходи і витрати,
розробляє проект бюджету фонду і представляє його на затвердження
Кабінету Міністрів України, складає звіт про виконання бюджету фонду і
виконує інші функції, передбачені Положенням про нього.
Пенсійний фонд України здійснює свої повноваження безпосередньо і через
управління фонду в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і
Севастополі, а також відділення фонду в районах, містах і районах у
містах.
Найближчим часом передбачено цілком передати функції управління
соціальним забезпеченням Пенсійному фонду України. Такий експеримент
зараз проводиться в багатьох областях України, а у Львівській області й
в інших регіонах країни управління соціальним захистом населення вже
здійснюється органами Пенсійного фонду. Проведений експеримент
підтвердив ефективність об’єднання в одному органі функцій управління
соціальним захистом населення.
3.3. Державні адміністрації
Великий обсяг управлінської роботи виконують виконавчі органи Автономної
Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міської державної
адміністрації. Коло повноважень державних адміністрацій в сфері
соціального забезпечення і соціального захисту населення визначено ст.
23 Закону України від 9 квітня 1999 р. “Про місцеві державні
адміністрації»1.
Повноваження органів місцевого самоврядування в сфері соціального
захисту населення закріплені в Законі України від 21 травня 1997 р. «Про
місцеве самоврядування”.
Безпосередню організаторську роботу з соціального забезпечення виконують
у кожному регіоні спеціально створені для цього обласні, а в містах
Києві і Севастополеві — міські управління праці і соціального захисту
населення. Так, повноваження обласного, Київського і Севастопольського
міських управлінь визначені п.4. Типового положення про Головне
управління праці і соціального захисту населення обласної, Київської
міської державної адміністрації і управління праці і соціального захисту
населення Севастопольської міської державної адміністрації,
затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 29 вересня 2000
р. № 1498.1
Головне в діяльності обласних управлінь — організаторська робота з
забезпечення на відповідній території реалізації державної політики в
сфері соціально-трудових відносин, безпечної життєдіяльності, оплати,
охорони і належних умов праці, зайнятості, пенсійного забезпечення,
соціального захисту й обслуговування населення, у тому числі громадян,
що потребують допомоги і соціальної підтримки з боку держави.
Організаторська робота в сфері управління соціальним захистом містить у
собі систему заходів для підбора і підвищення кваліфікації працівників
апарата, перевірки й оцінки їх в практичних справах, контроль фактичного
виконання завдань і рішень керівних органів.
В обласних управліннях робота спрямована на підвищення відповідальності
працівників апарата управління за доручену справу; удосконалювання
взаємин між структурними підрозділами, робота з кадрами в районних
управліннях; планування й облік роботи; узагальнення і поширення досвіду
роботи, методична допомога районним управлінням.
Організаційна робота повинна грунтуватися на науковій організації праці.
Застосування наукової організації праці в органи соціального захисту
означає постійний зріст професійних якостей робітників, додержання
державної та трудової дисципліни, використання сучасних методів праці.
Обласне управління повинно постійно надавати практичну,
консультаційно-правову та організаційно-методичну допомогу районним
відділам; сприяти створенню єдиного автоматизованого банку даних
персоніфікованого обліку в системі загальнооб’язкового державного
пенсійного страхування; організовувати роботу, пов’язану з пенсійним
забезпеченням громадян, наданням адресної соціальної допомоги
малозабезпеченим сім’ям, пільг інвалідам, ветеранам війни та праці,
особам, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; розвивати
недержавні форми пенсійного забезпечення.
В організаційній роботі обласних управлінь важливе значення має
своєчасне отримання інформації про діяльність підконтрольних органів,
виконанні ними важливих постанов Кабінету Міністрів України, окремих
наказів Мінпраці України, інших центральних та міських органів
виконавчої влади. Джерелами інформації служать бухгалтерська та
статистична звітності, матеріали перевірок та ревізій, а також листи,
заяви та скарги громадян.1
Ряд своїх повноважень у сфері соціального захисту населення обласне
управління виконує за допомогою і взаємодією з іншими структурними
підрозділами обласної державної адміністрації й органами місцевого
самоврядування. Управління має право залучати до розгляду окремих питань
фахівців інших структурних підрозділів обласної адміністрації за
узгодженням з їх керівниками, одержувати у встановленому порядку від
інших структурних підрозділів, органів місцевого самоврядування
документи й інші матеріали, необхідні для виконання покладених на нього
обов’язків.
Керівництво діяльністю управління здійснює начальник управління. Він
несе персональну відповідальність за виконання покладених на управління
задач і обов’язків, встановлює ступінь відповідальності заступників
начальника управління, керівників структурних підрозділів.
Управління є юридичною особою, має самостійний баланс, розрахункові
рахунки в установах Державного казначейства і утримується за рахунок
коштів державного бюджету.
3.4. Повноваження районних управлінь праці і соціального захисту
населення
Правові й організаційні основи діяльності районних управлінь праці і
соціального захисту визначені Типовим положенням про управління праці і
соціального захисту населення районної, районної в містах Києві і
Севастополеві державної адміністрації, затвердженим Постановою Кабінету
Міністрів України від 29 вересня 2000 року № 1498. Управління
соціального захисту є структурним підрозділом місцевого органа
виконавчої влади. Воно є підзвітним і підконтрольним районній
адміністрації і Головному управлінню праці і соціального захисту
обласної державної адміністрації за принципом подвійного
підпорядкування.
Районне управління соціального захисту очолює начальник управління, що
призначається на посаду і звільняється з неї головою районної державної
адміністрації за погодженням з начальником Головного управління праці і
соціального захисту обласної державної адміністрації. Начальник
управління керує всією діяльністю управління, організує його роботу,
забезпечує виконання задач покладених на управління, і звітує про
пророблену роботу у встановленому порядку. Він складає річний і
квартальний плани управління, організує і контролює їхнє виконання,
підписує всю службову документацію, що виходить з управління.
У межах компетенції управління начальник управління видає накази і
підписує розпорядження про призначення і перерахунок пенсій, веде прийом
громадян, розглядає їхні заяви і скарги. На начальника управління
покладається обов’язок по розробці структури, штатного розкладу
управління і функціональних обов’язків його працівників.
Функції працівників управління визначаються нормативними актами, в яких
вказуються повноваження начальника управління, права й обов’язки
фахівців управління.
В апараті управління зайняте невелике число працівників: заступники
начальника управління (там, де такі посади передбачені штатним
розкладом), — головні фахівці, фахівці, начальники галузевих відділів. У
міських управліннях працює 35-40 співробітників, а в сільських районах
25-30 осіб.
Пріоритетним напрямком діяльності районних управлінь був і залишається
соціальний захист населення, представлення соціальної допомоги
малозабезпеченим громадянам, а після передачі функцій по призначенню і
виплаті пенсій Пенсійному фонду — здійснення контролю за їхнім
призначенням і виплатою. Районні управління приймають імперативні,
владні рішення про призначення соціальної допомоги, на які не можуть не
зважати інші державні органи, підприємства, установи, організації і
громадяни.
Особливе місце в управліннях займає організація прийому громадян і
розгляди листів. Прийом відвідувачів і розгляд їхніх звертань — один з
основних показників, що характеризують роботу управлінь соціального
захисту. Звичайно прийом громадян по пенсійних і інших питаннях
здійснюється начальником управління, його заступниками, начальниками
галузевих відділів і головними фахівцями управління. У деяких
управліннях він проводиться щодня, а в деяких установлюються визначені
дні і години прийому. Громадяни звертаються в управління соціального
захисту з різними проханнями соціально-побутового характеру (про
призначення і перерахунок пенсій, працевлаштування інвалідів,
направлення їх на медико-соціальну експертну комісію, влаштування в
будинок-інтернат для старих і інвалідів, надання житлово-комунальних
субсидій тощо)
Однак, в чому б не полягало прохання громадянина, працівники управління
повинні прийняти всі залежні від них міри до її задоволення, якщо вимога
того, хто звернувся, законна. Управління соціального захисту зобов’язано
сприяти громадянам в одержанні необхідних для призначення пенсій
документів, запитувати їх від підприємств, організацій і архівів, давати
обґрунтовані і юридично грамотні довідки і роз’яснення з питань
соціального забезпечення.
Діяльність районних управлінь заснована на нормах права, що регулюють
відносини в сфері соціального захисту. Дотримання управліннями
законності багато в чому залежить від стану в них систематизації
законодавства про соціальне забезпечення.
Районні управління соціального захисту виконують великий обсяг роботи по
підготовці пенсійних справ і документів для призначення (перерахунків)
пенсій і інших виплат, консультуванню підприємств і організацій з
питань, що відноситься до компетенції управління. Підготовка справ
звичайно закінчується представленням їх для призначення пенсій.
Підготовляючи пенсійні справи, працівники управління насамперед
перевіряють документи, що підтверджують наявність права на пенсію і її
розмір.
Спеціальний блок питань — це виконання районними управліннями функцій по
соціальному обслуговуванню пенсіонерів і інвалідів. Вони полягають в
основному в професійній реабілітації, працевлаштуванні інвалідів,
санаторно-курортному лікуванні, приміщенні нужденних осіб у
будинки-інтернати для старих і інвалідів, наданні протезно-ортопедичної
допомоги, забезпеченні транспортними засобами, наданні субсидій
населенню для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг.
Порядок надання того чи іншого виду соціальних послуг регламентується
спеціальним законодавством.
Управління оформляють різні матеріали по соціальному обслуговуванню.
Вони готують документи для органів місцевого самоврядування і виконавчої
влади про встановлення піклування, шефства над інвалідами і самотніми
старими громадянами, створюють мережу й організують роботу центрів
соціального обслуговування пенсіонерів і інвалідів.
Таким чином, практика роботи районних управлінь соціального захисту
свідчить, що вони наділені дуже важливими повноваженнями. Саме в цій
ланці управління йде найбільш інтенсивна оперативна робота із
соціального обслуговування населення. На нього покладається основна вага
здійснення соціальної роботи. І компетентність цієї ланки управління
повинна бути дуже високою.
Районні управління, можна сказати, виконують функції первинного органа,
що керує соціальним забезпеченням. Вони безпосередньо здійснюють захист
прав і законних інтересів непрацездатних, інвалідів, ветеранів війни і
праці, малозабезпечених сімей.
Можна з упевненістю сказати, що управління соціальним забезпеченням
являє собою дуже важливу і складну частину загальної системи державного
управління. Йому властиві ті ж принципи, що характерні для управління
взагалі, хоча тут є свої особливості. Воно повинно бути засноване
насамперед на принципі законності, що має сьогодні велике значення, тому
що йде процес формування соціальної, правової держави, затверджується
принцип верховенства права.
Висновки
Важливим завданням зараз вважається здійснення пенсійної реформи,
спрямованої на створення більш високих соціальних стандартів пенсійного
забезпечення шляхом поступового переходу до змішаної пенсійної системи.
Така система повинна бути трирівневою і включати як реформовану систему
державного пенсійного забезпечення, так і недержавні пенсії, що
виплачуються з добровільних пенсійних заощаджень громадян.
У межах перехідного періоду рівень базової державної пенсії,
що надається усім непрацездатним громадянам, які досягли пенсійного віку
і стали інвалідами, необхідно підвищити до вартісної межі
малозабезпеченості. На її основі мають формуватися трудові (страхові)
пенсії, при нарахуванні яких береться до уваги стаж роботи, розмір
заробітку і внесків до Пенсійного фонду, а також додаткові пенсії, що
виплачуються за регіональними, галузевими пенсійними системами або
пенсійними системами окремих суб’єктів господарської діяльності.
Необхідно розробити дійові механізми переходу до обов’язкової
накопичувальної пенсійної системи з фіксованим розміром відрахувань від
заробітної плати.
Поволі розвивається система приватного страхування, що дає
можливість більш забезпеченим групам населення значно покращити пенсійне
забезпечення за рахунок виплати недержавних пенсій. Але, враховуючи
сумний досвід «трастів» та інших довірчих товариств, важко сказати, чи
буде така система приватного страхування серйозною альтернативою
державному страхуванню.
Соціальні експерименти з проведення пенсійної реформи у кількох областях
України, що спрямовані на перспективу, не повинні відсувати на другий
план здійснення рішучих заходів щодо покращання пенсійного забезпечення
теперішніх пенсіонерів. Серед таких заходів першочерговими я вважаю:
. забезпечення безумовної своєчасності пенсійних виплат;
. поступове підвищення мінімальної пенсії до рівня прожиткового
мінімуму;
. проведення індексацій пенсії відповідно до реальних зростань вартості
життя.
Тільки підчас виборчих компаній можна побачити гасла щодо
безкоштовних обідів, товарів і медикаментів за зниженими цінами,
доступних соціальних послуг для осіб похилого віку. Необхідно створити
за підтримки органів місцевого самоврядування спеціалізованих центрів
для пенсіонерів, які б акумулювали у собі функції пансіонатів і
об’єднань за інтересами, створювали умови для використання посильної
праці пенсіонерів, надавали їм необхідну консультативну допомогу.
Особливу увагу варто приділяти старим, хворим і самотнім людям, для яких
необхідно розвивати мережу будинків для немічних і самотніх людей,
лікарні для хронічно хворих. Кожний, хто потребує, має бути забезпеченим
гідними умовами життя і необхідними медичними послугами.
Список літератури
Закон України «Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування»
від 26.06.1997 р. (зі змінами і доповненнями) // Відомості Верховної
Ради України, 1997 — № 37 — Ст. 237.
Закон України «Про внесення змін у Закон України «Про Державний бюджет
України на 2001 рік»// Відомості Верховної Ради України, 2001.— № 41.—
Ст. 202. Закон України від 11 січня 2001 р. «Про розмір внесків на
деякі види загальнообов’язкового державного соціального страхування” //
Відомості Верховної Ради України, 2001.— № 11.— Ст. 71.
Закон України від 05.11.91 №1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення» //
Відомості Верховної Ради України,1992.-№3.
Закон України від 26.06.1997р. «Про збір на обов’язкове державне
пенсійне страхування” (із змінами та доповненнями)// Відомості
Верховної Ради України, 1997.-№37.-Ст.237.
Закон України від 21.11.92 №2811 –ХІІ “Про державну допомогу сім’ям з
дітьми» // Відомості Верховної Ради України, 1993-№5.
Закон України від 09.04.1999 р. “Про місцеві державні адміністрації».
Закон України від 21.03.1991 р. «Про основи соціальної захищеності
інвалідів в Україні».
Закон України від 16.09.1997 р. № 531/97-ВР «Про благодійництво і
благодійні організації».
Закон України від 16.12.1993 № 3721-XII “Про основні засади
соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в
Україні”// Відомості Верховної Ради України, 25.01.1994, N 4, ст. 18;
Голос України, 29.01.1994.
Закон України від 16.06.1992 № 2460-XII “Про об’єднання громадян”//
Голос України, 18.07.1992; Відомості Верховної Ради України, 25.08.1992,
N 34, ст. 504
Постанова Верховної Ради України від 15.11.2001 № 2802-III “Про
прийняття за основу проекту Закону України про недержавне пенсійне
забезпечення”.
Указ Президента України від 15.08.2001 № 637/2001 “Про Стратегію
подолання бідності” // Урядовий кур’єр, 18.08.2001; Офіційний вісник
України, 31.08.2001, N 33, стор.39
Постанова Кабінету Міністрів України від 29.09.2000р. № 1498. “Про
затвердження Типового положення про Головне управління праці і
соціального захисту населення обласної, Київської міської державної
адміністрації і управління праці і соціального захисту населення
Севастопольської міської державної адміністрації”.
Указ Президента України від 24.05.2000 № 717/2000 “Про Основні
напрями соціальної політики на період до 2004 року”.
Указ Президента України від 01.03.2001р. №121/2001 «Про затвердження
Положення про Пенсійний фонд України» //Офіційний вісник України,
2001.-№9.-Ст.350.
Указ Президента України від 30.08.2000 № 1035/2000 “Про затвердження
Положення про Міністерство праці та соціальної політики України”.
Указ Президента України від 01 березня 2001 р. № 121/2001 “Про
затвердження Положення про Пенсійний фонд України”// Офіційний вісник
України, 2001.— № 9.— Ст. 350.
Постанова Кабінету Міністрів України від 18.07.1991 року № 92.
Наказ Міністра соціального захисту населення України від 01.04. 1997
року “Про затвердження типового положення про будинки-інтернати для
громадян похилого віку, інвалідів і дітей”.
Відомості Верховної Ради України,1999.-№20-21.- Ст.190.
Сирота І.М. Право социального обеспечения в Украине.-Х.-“Одиссей”-2002.
Словарь –справочник по социальной работе. М.: Юристъ.2000.-С.311
Соціальний захист: інформаційний та науково-виробничий журнал, 2001.— №
9.— С. 21.
Соціальний захист: Інформаційний та науково-виробничий журнал,
2000-№11.-С.15.
Соціальний захист: Інформаційний та науково-виробничий журнал,
2001.-№11.-С.9.
Топчеєв І.С. Организационная работа органов социального
обеспечения.-М.:1980.-С.47.
Урядовий кур’єр, 1999.-№218.
26. Р.С. Яцемірська, І.Г.Бєлєнька. Социальная геронтология. М.
ВЛАДОС, 1999., 223с.
Словарь –справочник по социальной работе., М.: Юристъ.2000.-С.311
Р.С. Яцемірська, І.Г.Бєлєнька. Социальная геронтология. М. ВЛАДОС,
1999., 223с.
Закон України «Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування”
від 26.06.1997.
Положення про Пенсійний фонд України: Затверджено Указом Президента
України від 01.03.2001р.
1 Урядовий кур’єр, 1999.-№218.
1 Соціальний захист,2001.-№11.-С.9
1 Офіційний вісник України, 2000._№35.-Ст.1482
1 Соціальний захист:Інформаційний та науково-виробничий журнал,
2000-№11._С.15
1 Відомості Верховної Ради України,1999.-№20-21.- Ст.190
1 Офіційний вісник України, 2000-№40.-Ст. 1697
1 Топчеєв І.С. Организационная работа органов социального
обеспечения.-М.:1980.-С.47
PAGE
PAGE 32
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
