.

Етногенез українців у контексті виховання нової генерації військовиків (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3058
Скачать документ

Реферат на тему:

Етногенез українців у контексті виховання нової генерації військовиків

Нині особливо актуальне глибоке вивчення національних коренів
українського народу, унікальних і неповторних традицій, звичаїв та
обрядів, що розвивалися і вдосконалювалися з метою збереження духовних
цінностей, які виробив народ впродовж багатьох віків.

Вивчення історико-етнічного минулого, етапів розвитку української нації
сприятиме патріотичному вихованню молодого покоління у дусі відданості
національним принципам українського народу, захисту його культурних
надбань, прадавніх теренів та вітчизняних кордонів.

Витоки культури народу, його ментальність, національний дух постійно
перебувають у центрі уваги істориків, науковців, політиків. Найчастіше
предметом їхнього інтересу стає географічний аспект вивчення етносу,
необхідний для з’ясування «історичного права етносу на територію», або
антропологічний його склад — для підрахунку «етнічної» чистоти
населення. Такий підхід до вивчення проблеми є поверхневим, оскільки не
має вагомого наукового підґрунтя.

Несприятливі умови етнічного розвитку українців, політика
денаціоналізації, яка провадилась на теренах України як у минулому, так
і за радянських часів, призвели до негативних наслідків. Залишається
сподіватися, що ті згубні тенденції, що їх отримала у спадок
новостворена Українська держава, поступово і назавжди будуть подолані
шляхом відродження самобутніх традицій, звичаїв, обрядів, мови,
світоглядних знань і вірувань, народної творчості, національної
символіки. Це значною мірою сприятиме вихованню національної гідності,
свідомості, відданості та вірності національним ідеалам, патріотизму,
гуманізму, милосердю. Важливо, щоб на прикладах літературних героїв
художніх творів, театру, драматургії, образотворчого мистецтва,
документального кіно сформувалися сильні, вольові особистості, носії
найкращих рис українського менталітету, які мають розуміти свій
моральний синівський обов’язок перед Україною. Це насамперед стосується
нової генерації військовиків.

Важливо з’ясувати стан збереження і зміни в культурному генофонді краю,
який зберігся впродовж тривалих війн, поневолення, лихоліть, які випали
на долю українського народу.

Нові дослідження істориків, відкриття археологів постійно змінюють наші
уявлення про життя далеких пращурів. Якщо раніше вчені вважали, що
територія України була залюднена 150–200 тис. років тому, то нове
сенсаційне відкриття в 70-х роках палеолітичної стоянки біля селища
Королеве в Закарпатті внесло корективи у вирішення цього питання.
Результати досліджень виявили 16 культурних пластів, 100 тисяч знахідок,
серед яких є знаряддя праці кроманьйонців, неандертальців,
пітекантропів, що дає можливість дослідити саме генетичність пов’язаних
між собою прадавніх культур, простежити їх еволюцію.

Відкриття Королевської стоянки привернуло увагу вчених всього світу і
змусило науковців переглянути питання про час і шляхи заселення Східної
Європи. Нині вважають, що залюднення України відбувалося не зі сходу на
захід, як гадали раніше, а із Західної та Південної Європи. І
відбувалися ці процеси мільйон років тому.

Серед науковців-етнологів побутують два погляди на походження народів:
автохтонізм та міграціонізм. Автохтоністи вважають, що народ має
органічний, спадкоємний зв’язок з найдавнішими мешканцями своєї землі,
незважаючи на різні міграції, злиття чи змішування племен. Міграціоністи
переконані, що основну роль в етногенезі народу відіграють постійні
рухи, пересування, міграції народів. Міграціоністи також стверджують, що
українці — народ порівняно молодий і є наслідком міграцій слов’янських
племен, які нібито прийшли невідомо звідки на українські терени.

Думку про автохтонність українців відстоював видатний український
учений, етнограф, археолог Вікентій Хвойка, який на початку XX ст.
зробив низку унікальних археологічних відкриттів, а також ще один
дослідник етногенезу українців — Віктор Петров. Серед істориків
автохтонність українців відстоюють Михайло Брайчевський, Григорій
Василенко, Борис Рибаков, Микола Чмихов та ін.

Узагальнюючи низку наукових розвідок, зазначимо, що в етногенетичних і
етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, можна виділити кілька
етапів: І. Трипільська доба (V — ІІІ тисячоліття до н. е.) ІІ.
Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н. е.) III. Скіфо-сарматська
доба (VII ст. до н. е. — III ст. н. е.) IV. Слов’янська доба (І
тисячоліття н. е.) V. Доба Русі — України (від VII ст. н. е.).

Складовою частиною індоєвропейської спільноти, що сформувалася близько V
тисячоліття до н. е., є Трипільська археологічна культура. До неї
належать пам’ятки із символами Тільця, адже це був час панування його в
зодіаці (розпочався в 4400 р. до н. е.)

Які ж терени охоплювала індоєвропейська цивілізація? Найбільш ранніми
центрами індоєвропейців було Подунав’я, західна частина Північного
Причорномор’я, частина Малої Азії. Від IV тисячоліття до н. е.
відбуваються процеси індоєвропеїзації сусідніх територій.

Початок трипільської доби в Україні датується першими століттями V або
навіть кінцем VI тисячоліття до н. е. Тривала ця доба понад два
тисячоліття. Питання про походження Трипільської культури остаточно ще
не вирішене. Вважають, що вона має генетичний зв’язок з балканською
культурою. Племена Подністров’я і Побужжя формували Трипільську культуру
вже за часів Неоліту (Буго-Дністровська неолітична культура). Крім
сучасної території України, трипільці займали величезні простори Східної
Європи, — їхні поселення знайдено в Словаччині, Румунії, на Балканському
півострові.

За радянських часів офіційна історична наука не визнавала трипільців
предками українців, проте існують вагомі докази визначної ролі
Трипільської культури у формуванні сучасного населення України. Це
насамперед висновки Вікентія Хвойки, наукові дослідження Миколи Марра,
Віктора Петрова, Омеляна Партацького, Вадима Щербаківського, Миколи
Суслопарова, Валентина Даниленка, Григорія Василенка та ін.

У періодизації Трипільської культури історики не одностайні. Це
пояснюється тим, що наприкінці III тисячоліття до н. е., трипільці,
мабуть, були підкорені іншими племенами, тому їхні матеріальні пам’ятки
зазнали змін, що утруднює ідентифікацію їх із трипільськими.

Топографія трипільських поселень майже завжди збігається з розміщенням
сучасних українських селищ переважно чорноземних районів. В. Петров
закономірно ставить запитання: чи трипільці знаходили чорноземи і на них
поселялися, чи саме культивування землі трипільцями витворило цей
високоякісний пласт гумусу? Ця проблема ще потребує дослідження.

Заслуговує на увагу особливість забудови селищ, де житла розташовувались
по колу з великим майданом посередині. Припускають, що майдан був місцем
для народних зборів, віча тощо. Житла трипільців були часом більші, ніж
хати сучасних селян, вони були 4–5 м завширшки і 15–20 м завдовжки.
Іноді будинки були дво- і триповерховими. Їхня площа становила 200 кв.
м. Це вже справжні протоміста, де могли проживати до 50 тисяч осіб.

Найбільшими трипільськими поселеннями були протоміста в межиріччі Дніпра
та Південного Бугу: Майданецьке, Доброводи, Талянки та ін. Площа цих
поселень іноді сягає 400 га, кількість жител — до однієї тисячі й
більше. Отже, можна говорити про певні урбанізаційні процеси в
Трипільській культурі, які, однак, ще мало досліджені. Вірогідно, що
центр Трипілля був на півдні, а Київщина була тільки периферією.

Чи не найбільший інтерес становить гончарство, яким найповніше
представлене мистецтво трипільців. Це різної форми розписний посуд:
глечики, миски, макітри, жертовні посудини у вигляді тварин (тільця,
вепра, оленя тощо), модельки житла, біноклевидні (спарені) посудини, які
нагадують українські горщики-близнюки, а також керамічні писанки, жіночі
скульптурки, пряслиця та ін. У сучасних гончарких виробах, вишивках,
килимах, різьбленні, розписах, зберігається чимало типових елементів
трипільського орнаментально-декоративного мистецтва.

Успадкувавши певну суму елементів матеріальної культури трипільців,
українці лише змінили свій антропологічний тип, що аж ніяк не заперечує
їхньої автохтонності на нашій землі. Варто зазначити, що деякі учені
ототожнювали трипільців з пеласгами. Так академік Олексій Соболевський
вважав трипільців-пеласгів предками кіммерійців і скіфів, Єгро Классен
та Дмитро Чертков також підтверджували гіпотезу про ідентичність
трипільців з пеласгами. На жаль, радянська наука дала негативну оцінку
їхнім пошукам, що стало причиною майже столітнього вилучення цих імен з
наукового обігу, проте українські вчені в діаспорі (В’ячеслав
Липинський, Вадим Щербаківський, Юрій Липа та ін.) далі вважали
трипільців етнічними предками українців.

На межі ІІІ–II тисячоліття до н. е. Трипільська культура занепадає,
припиняється життя у багатьох трипільських поселеннях. Віктор Петров
припускає, що трипільці були раптово винищені іншими племенами. Про це
свідчать археологічні знахідки: залишена глина зі слідами жіночих
пальців на недоліпленому горщику, житло попалене, сплюндроване домашнє
начиння.

На зміну землеробським племенам доби Трипільської культури прийшли
войовничі племена скіфів, провідним видом діяльності яких було
скотарство, зокрема, конярство. Ці племена не оселилися на місцях
трипільських селищ (культурний пласт трипільців завжди одноверстовий),
що свідчить про те, що чорноземи не цікавили пришельців. Свої поселення
вони розташовували в добре захищених, недоступних для нападів місцях: на
берегових кручах, горбах, обгороджуючи їх захисними валами, ровами тощо.

Дедалі більшого поширення у Східній Європі в цей час набуває
бронзоливарне виробництво, яке знали вже на пізньому етапі трипільці. В
Україні це переважно поселення Нижнього Подніпров’я і Південного
Побужжя.

Переорієнтація господарства призвела до зростання ролі чоловіка —
скотаря, вершника, воїна. Матріархальні відносини поступово переростають
у патріархальні, але роль жінки ще довго залишається значною і в
післятри-пільський час, і в скіфосарматську добу: жіночі божества,
берегині, жінки-жриці, амазонки. Статус жінки в суспільстві є далеко не
другорядним фактором для з’ясування етногенетичних процесів. В Україні
він упродовж кількох тисячоліть був завжди вищим, ніж у східних народів,
тюрків, монголів і навіть росіян.

Доба бронзи привнесла в Україну деякі етнічні зміни, переорієнтацію
господарства на скотарство як провідну галузь, але не знищила й
землеробства. Слід зазначити, що в міфології, культах чимало рис
успадковано від трипільців. Ці ознаки далі набули розвитку в пізніших
племенах зрубної культури.

Представниками пізнього етапу цієї культури були племена, відомі в
історії як кіммерійці. Віктор Петров, Наталія Полонська-Василенко та
інші вважають, що кіммерійці залюднили південь України, прийшовши не з
Азії, як гадали раніше, а з Наддніпрянщини, і їхня культура успадкована
від пізньотрипільської з переорієнтацією на табунне скотарство.

Мова кіммерійців, залишки якої дійшли до нас у вигляді власних імен
царів та деякого топонімічного і гідронімічного матеріалу (назви
поселень, річок та урвищ), має чимало мовних рис, успадкованих від
трипільців. Про це свідчить дешифрування найдавнішої у світі абетки
трипільців, зразки якої іноді знаходять на керамічному посуді, пряслицях
тощо. Звичайно, мова трипільських племен Наддніпрянщини навіть у ІІІ–П
тисячоліттях до н. е. мала кілька локальних діалектів, які пізніше
становили основу не тільки праукраїнської, а й пралитовської мов. Це
свідчить, що за кіммерійсько-скіфських часів пралитовці локально мешкали
на Подніпров’ї і брали участь в етногенезі українців.

У кіммерійській культурі багато рис, успадкованих від попередніх культур
України. Поховання здійснювалися в курганах і в ґрунтових могильниках,
хоча відомі й поховання спалених в урнах. Будівлі — глинобитно-каркасні
з жертовниками, як у трипільців. Кераміка — конічні миски, макітри,
прикрашені геометричними орнаментами: трикутниками, ромбами, хвилястими
лініями, заштриховками. Зброя, прикраси, ємкості виготовлялися з бронзи.
Культура кіммерійців зазнала впливів фракійсько-балканського світу, і,
напевне, була спорідненою з ним.

Палеоантропологічні пам’ятки кіммерійців свідчать про їхню спорідненість
з антропологічними типами скіфської доби. За даними археології скіфська
територія успадкована від кіммерійської; тут виявлені пам’ятки
ідентичної культури, черепи ідентичної групи (Палеоантропология СССР,
1948). Всі ці факти ще раз підтверджують безперервність етнокультурних
процесів в Україні.

Вже з кіммерійських часів (початок І тисячоліття до н. е.) хліборобство
знову починає набувати того значення, яке воно мало за трипільської
доби. Роль хліборобської громади стає значно важливішою, ніж роль
скотарів і вершників. Майже весь античний світ годується українським
хлібом. Знову, як і за трипілля, зростає кількість населення,
відбувається збагачення людності як за рахунок експорту хліба, так і
розвитку промислів та ремесел. Міста втрачають свою провідну роль, а
село набуває пріоритету в господарстві.

Відмінності між скіфами й кіммерійцями було важко виявити навіть
Геродоту, який жив у V ст. до н. е. Описуючи війну скіфів з
кіммерійськими царями, він схилявся до думки, що це була одна з
тогочасних міжусобиць.

Кіммерійські кургани майже нічим істотно не відрізняються від скіфських:
спільність антропологічних типів, рис культури і побуту свідчать про
етнічну спадкоємність. Зображення кіммерійців на керамічному посуді (на
одному з них є напис «кіммерієць») ідентичний зображенням скіфів на
їхніх мистецьких виробах і навіть одяг нічим не відрізняється.

Початок скіфської епохи представлений в археології чорноліською
культурою. Скіфи згадуються в ассирійських джерелах першої половини VII
ст. до н. е. як войовничий народ, котрий з Причорномор’я просунувся в
Малу Азію, завойовуючи на своєму шляху місцеві племена, а наприкінці
цього ж століття знову повернувся в Причорномор’я. Держава Скіфія у
різний час простягалася від степів України до Волги й Уралу та Алтаю.

На захід від Дністра жили фракійці, які, змішуючись зі скіфами, стали
предками сучасних буковинців, гуцулів, бойків, лемків та інших
етнографічних груп українців.

Найбільш ранні скіфські поселення відкриті на берегах Бузького лиману
(Миколаївщи-на). Скіфи мешкали в покритих соломою будинках із глиняною
підлогою і печами, мали господарські ями-погреби для зберігання харчових
запасів, збіжжя. Вони розводили домашніх тварин, переважно корів, овець,
коней.

??[?3 кімнати, печами й жертовниками. Поруч — землянки-майстерні або
амбари для зберігання запасів. Увесь цей комплекс обгороджувався
парканом, а в центрі подвір’я будувалися власні святилища богині вогню.

Найбільш відомими скіфськими городищами в Україні є Шарпинське і
Пастирське (Херсонщина), Немирівське (Поділля), Мот-ронинське
(Київщина), Більське (Полтавщина). Вони навіть більші й величніші, ніж
городища князівської доби ХІ–ХІІІ ст.

За Геродотом, Скіфія була поліетнічною державою: каліпіди, алазони,
скіфи-орачі, скіфи-землероби, скіфи-кочівники, царські скіфи «найкращі,
які вважають інших своїми рабами». Незважаючи на строкатість, на всій
території сформувалась однорідна культура. Однак довгий час у скіфології
превалювала думка про неоднорідність скіфів, які нібито включали в себе
іраномовні та тюркомовні кочові племена. Мабуть, і сам Геродот не зробив
би таких висновків, адже він сам говорить про наявність різних
соціально-господарських прошарків скіфського суспільства, про що
свідчить хоча б протиставлення «царі» — «раби».

Центр Скіфії був саме в Україні. Якщо далеко за межами України знаходять
тільки скіфські могили, то городища їхні розташовані переважно на
Полтавщині, Київщині, Поділлі, Причорномор’ї. Отже, якщо мова може йти
про іранізацію або тюркизацію скіфів, то хіба що такою мірою, як
полонізація українців у ХVІ–ХVІІ ст., або русифікація XX ст. Периферійні
райони Скіфії чи навіть окремі верстви, які контактували з іранським і
тюркським світом, могли зазнавати їхнього мовного впливу. А от щодо
племен елліноскіфів, то етнічна спорідненість причорноморських скіфів з
греками була значною. Що ж до іраномовних племен, то з ними воювали як
скіфи, так і греки. І ця спільна боротьба з персами, мабуть, чи не
найбільше зблизила їх політично і господарсько (похід Дарія на Скіфію —
512 р. до н. е.). Тюркські племена з’являються в Криму лише у 576 р. н.
е.

У духовній і матеріальній культурі скіфів яскраво виділяються риси, які
успадкували українці. Скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм
було властиве побратимство, яке побутувало ще й у Запорозькій Січі.
Поминальний обряд «тризна», який справлявся на могилі померлого, був
традиційним у скіфів, слов’ян, русів, українців. На археологічних
знахідках скіфських курганів є зображення людей. Із золотої пекторалі
дивляться на нас слов’янські очі наших пращурів. Їхнє волосся
підстрижене «під макітерку», одяг вишитий на плечах, рукавах і грудях.
Штани широкі (шаровари) або вузькі, і, як гадають дослідники, пошиті зі
шкіри, головний убір — гострокутний башлик, з якого пізніше, можливо,
розвинулась і форма козацької шапки.

Спільною ознакою скіфської та української мов є фрикативний звук «г»,
який відрізняє ці мови від російської. Ареал поширення цього звука
збігається з ареалом скіфської топоніміки та археології: це басейни
Дону, Дніпра, Дністра, Південного Бугу. За межами України така гостра
вимова «г» залишається і в деяких районах Чехії, Словакії, в Ростовській
області Росії. Скіфи, як і давні українці, не мали звука «ф». У сучасній
українській мові майже всі слова, що мають звук «ф», іншомовного
походження. Ще й нині у деяких селах України його вимовляють як «хв» або
«п»: Хведір, Пилип, хвабрика. Таке ж явище було притаманне мові
етрусків, які генетично є нащадками італійських пеласгів.

На схід від скіфських володінь (Приазов’я, Поволжя, Південне Приуралля)
жили скотарські племена сарматів. Генетична спорідненість їх зі скіфами
не викликає сумніву, адже походження їх спільне і сягає глибокої давнини
— від племен доби зрубної культури.

Пам’ятки культури сарматів також мають спільні риси зі скіфськими: схожі
орнаменти на глиняному посуді, литі з бронзи казани, які, мабуть,
виконували роль ритуального посуду. Серед культових предметів можна
також назвати бронзові дзеркала, глиняні курильниці, кам’яні тарелі, що
застосовувались для розпалювання жертовного вогню. Мистецтво звіриного
стилю притаманне сарматам такою ж мірою, як і скіфам. Озброєння істотно
нічим не відрізнялося від скіфського: тригранні бронзові насадки для
стріл, короткі луки, довгі мечі.

Про спорідненість скіфів і сарматів писав ще Геродот — він переказав
легенду про походження сарматів від шлюбу скіфів з амазонками.
Археологічні знахідки свідчать про привілейоване становище жінки в
сарматів: багаті поховання жриць, жінок-амазонок (в кольчугах, зі зброєю
тощо). З покійницею клали в могилу розбите дзеркало, гривні, що
прикрашали шию, спіральні підвіски, начільні пов’язки, розшиті золотими
пластинками та коштовним камінням, намисто з кольорового скла, перлів,
самоцвітів тощо. В одному з таких поховань знайдено навіть залишки
трону, що свідчило про високе становище похованої жінки.

Одяг сарматів, про який дізнаємося з численних зображень на різних
мистецьких виробах, складався з короткої сорочки, штанів, пояса, довгого
плаща, скріпленого на плечі спеціальною пряжкою чи застібкою (фібулою).
Типове взуття сарматів, як і скіфів, м’які шкіряні чобітки чорного,
синього або червоного кольору. У деяких Алтайських сарматських курганах
завдяки високогірному клімату збереглися рештки сукняних і шовкових
тканин, хутряних виробів тощо. Цікавою пам’яткою сарматського ремесла є
чотириколісний віз, зроблений з дерева без жодного цвяха чи металевих
деталей, скріплений лише за допомогою дерев’яних шипів.

Звичайно, сармати жили на далекій периферії Скіфії. Античний географ ІІ
ст. н. е. Клавдій Птолемей називає понад сотню сарматських племен.
Найбільш значними серед них були алани, роксолани, язиги, аорси, сіраки,
аріаки, масагети та ін. Формування сарматського етносу не було лише
результатом розвитку скіфів — змішуючись із численними місцевими
племенами, вони певною мірою змінювали свій антропологічний тип,
набуваючи деяких азійських рис. Поява сарматів в Україні була ніби
поверненням нащадків скіфських скотарів на землю своїх предків, де їм
вже доводилося воювати за територію із місцевими скіфами.

Цікаво, що назва сармати, або савромати довго зберігалася у пам’яті
українського народу, який традиційно вважав себе нащадком «славних
роксоланів». У козацьких, літописах зустрічаємо такі вислови: «наші
козакосарматські предки», «князь сарматський і гетьман усього
Запорозького війська», «провінції козако-руські савроматійські».
Можливо, це було даниною тогочасним поглядам істориків на спільне
походження українців і поляків від «одного савроматійського кореня».
Відомі в цей час кілька історичних творів про Україну під назвами
«Трактат про дві Сарматії» Матвія Мєховіти, «Опис Сарматії Європейської»
Матвія Стрийковського, ма-пи Сарматії Мартина Кромера. Зокрема,
Стрийковський писав: «Сарматські народи, які розмовляли руською мовою»,
або, як згадує Птолемей, назва роксолани та роксани була відома
кількасот років ще до народження Христа.

Поширення сарматів в Україні датується ІІІ ст. до н. е. — III ст. н. е.
У цей період значного розвитку в Україні досягає культура античного
світу. В Західній Європі в цей час поширена матеріальна культура Ла-Тен,
яка виникла внаслідок засвоєння кельтською тубільною людністю античної
грецької культури. Існування в Україні культури Ла-Тен тривалий час
заперечувалося. Розкопки початку XX ст. переконливо свідчать, що ця
культура еллінської (середземноморської) орієнтації, починаючи з
середини І тис. до н. е., поширюється в Україні і домінує над азійськими
та каспійсько-малоазійськими елементами, притаманними скіфосарматській
добі. Зміни, що відбулися в людності України, не можна зводити лише до
зміни скіфів сарматами: в етнічному складі народу зникають, розчиняються
нашарування, привнесені кочовою верхівкою скіфів, а етнічні первені
осілих хліборобських скіфів зберігають своє івдоєвропейство. Вони
заселили країну настільки густо, що для випасу великих стад худоби
скотарям-вершникам просто, не залишалося місця.

Зміна культури відбулася не внаслідок етнічних міграцій, а внаслідок
переходу місцевого люду на вищий ступінь матеріального розвитку. Антична
доба в Україні завершується близько IV ст. н. е., змінюючись
слов’янською. У цей час відбувається складний процес, відомий як «велике
переселення народів», що призвело до занепаду матеріальної античної
культури в Україні. Посуд Галичини й Волині, чорні горщики, глеки,
кухлі, прикрашені орнаментами, красномовно засвідчують античні традиції.

За результатами палеоантропологічних досліджень у добу великого
переселення народів населення України принципових етнічних змін не
зазнало. Іноетнічні компоненти, які потрапляли на Подніпров’я та Побужжя
(готи, гуни), поступово асимілювалися місцевим людом і повністю
слов’янізувалися.

Чи не найбільше наукових дискусій відбулося з приводу етнічної
належності гунів. З’явилися вони в Європі близько IV ст. н. е.
Прихильники азійського походження гунів не могли пояснити, чому не
залишилося жодних слідів (пам’яток культури) гунів на таких великих
територіях, де вони так довго панували. Ніхто не хотів звертати увагу,
що у давніх письменників є чимало вказівок на те, що гуни — це слов’яни
(Саксон Граматик, Адам Бременський, Лев Діакон, Олаф Да-лін).

Найкрасномовнішим доказом слов’янства гунів є праця Пріска Палійського.
Римський дипломат ототожнював скіфів, варварів, гунів, які мають близькі
говірки, протиставляючи їм греків, мову яких вони вживали рідко. Низка
побутових деталей скіфів нагадує етнографічні риси українського побуту:
люди живуть в хатах, сіють хліб, а не кочують степами, як тюрки. Царя
зустрічає хор дівчат, виявляючи цим велику шану володареві. Описаний
царський терем щедро прикрашений різьбленням по дереву, а всередині
застелений тканими килимами. Князівський бенкет схожий на церемонію
часів Київської Русі. Та незважаючи на публікацію цієї давньої пам’ятки,
багато вчених не хотіли відходити від традиційних поглядів на походження
гунів. Нині, мабуть, немає підстав трактувати гунів як тюркомовний
етнос; це, вірогідно, була спільна назва племен Південно-Східної Європи
(як осілого населення, так і кочівників), які мали виразні риси
слов’янської культури.

Близько середини ІІІ ст. н. е. в межиріччі Бугу й Дністра виникає
черняхівська культура, генетичне споріднена із зарубинецькою. Дослідники
стверджують, що у формуванні цієї культури брало участь населення
Північного Причорномор’я, Подністров’я і Прикарпаття, яке пов’язують зі
слов’янами — антами.

Корені слов’янської культури можна віднайти вже в добу бронзи. Найбільше
пам’яток, що засвідчують безперервність етногенетичних процесів
формування слов’ян, знаходять у Польщі й сусідніх з нею державах.

Зародками ж слов’янських культур вважають Лужицьку, Пшеворську,
Зарубинецьку, Черняхівську, Празьку, Корчацьку та інші археологічні
культури, значна частина яких пов’язана саме з теренами України.

Пам’ятки Лужицької культури поширені на просторах від Ельби й Вісли до
Балтики й Північної Моравії, а згодом — до українського Полісся і
Волині. Пшеворську культуру пов’язують переважно з племенами венетів, що
жили між Карпатами і Балтійським морем: венети походять від одного
кореня і нині відомі під трьома назвами — венетів, антів, склавенів.

Зарубинецька культура охоплювала території Півдня Білорусі та Півночі
України. Черняхівців (за назвою с. Черняхів на Київщині) вважають
спадкоємцями зарубинецької культури та ідентифікують в історичній науці
з антами.

Анти успадкували культуру племен, що жили на цих землях. До такого
висновку дійшли майже всі дослідники антської культури. Борис Рибаков у
книзі «Анти й Киевская Русь» пише, що в ареалі Дніпра, поряд з
невеликими городищами, які виникли в V–VII ст., простежується
використання місцевим населенням старих городищ скіфської і сарматської
епохи, що підтверджує наявність пластів V–VII ст. Порівнюючи дані
писемних і археологічних джерел, бачимо, що вони доповнюють одні одних.

Спорідненість мови антів та слов’янських мов засвідчується наявністю
складних імен. Наприклад, ант Доброгаст — таксіарх грецького флоту 555
р., ант Всегорд — візантійський полководець, ант Анангаст — начальник
фракійських військ 469 р., антські князі Бож і Межамир, анти Келагаст,
Хвилибуд та ін. Таку ж давню традицію складних імен зустрічаємо в
літописах Київської Русі. Лінгвісти стверджують, що анти в V–VII ст.
говорили мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі, яка вже мала
деякі ознаки української. Отже, анти, успадкувавши часточку
скіфосарматської культури, їхніх вірувань, звичаїв і мови, стали тією
ланкою етногенетичного ланцюга, яка поєднала їх із русами, а потім — з
українцями.

В Україні VI–VII ст. виник варіант празької культури, що названий за
поселенням Корчак корчацькою культурою і поширений у межиріччі Тетерева
і Прип’яті. Пам’ятки корчаць-кої культури ідентифікують з культурою
слов’янського об’єднання племен дулібів, яких вважають предками
літописних волинян, деревлян, дреговичів, а частково, можливо, й полян.

З VIII–Х ст. слов’янські племена починають заселяти лівий берег Дніпра.
Це роменсько-боршевська культура (назва від м. Ромни на Сумщині та
Боршевського городища на Вороніжчині). Представниками цієї культури є
племена радимичів і в’ятичів.

Південні землі України (Причорномор’я, нижня течія Дніпра, Дністра,
Південного Бугу) постійно перебували у зв’язках із середземноморським
культурними світом, що спонукало деяких дослідників назвати І–V ст.
«добою римських впливів». Наявність тут римських монет свідчить швидше
про торгі-вельні зв’язки з Римом, аніж про суцільну романізацію
населення.

Отже, в етногенезі українців брали участь ті народи, які впродовж
тривалого часу проживали на спадкоємних українських землях. Кінцевим
результатом процесів етногенезу прийнято вважати формування націй. В
Європі цей процес закінчився у середні віки, хоча нині існують нові
концепції безперервного розвитку і постійної зміни самого етносу. На
жаль, радянська історична наука нав’язувала ідеологічні стереотипи з
питання етногенезу української нації, за якими єдино правильним вважали
погляд на походження «трьох братніх народів» від одного «спільного
кореня». Не виникає жодного сумніву, що розглянуті вище племена, а
пізніше народ Київської Русі, могли бути предками українців: адже вже на
самому початку нашої історії бачимо виразні риси українського народу,
багатого духовною та матеріальною культурою.

Література

Білик Б., Грищенко Т. Історія України: від праісторії до княжої доби
української історії. — К., 1992.

Лозко Г. Українське народознавство. — К., 1995.

Петров В. Походження українського народу. — К., 1992.

Печерна Г. Забуті праці про пеласгів. — К., 1992.

Марчук С., Турій С. Український етнос. — Львів, 1990.

Кримський А. Українська мова звідки вона взялася і розвивалася. — К.,
1993.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020