.

Канонізація святих у Православній церкві (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
569 3815
Скачать документ

Реферат на тему:

Канонізація святих у Православній церкві

У цій статті подаємо основні дані про те, хто такий, згідно з
православною християнською традицією, святий та які формальні ознаки
притаманні загальній структурі кожного гагіографічного образу.

Православна християнська церква не є ні якоюсь філософською школою, ні
якимось культурним об’єднанням, а життям у Христі Ісусі, Тілом
Христовим, тобто громадою тих, у кому Господь проживає через Святого
Духа. Тайну Церкви Христової неможливо збагнути розумом, ні описати
словами. Цю тайну дано розуміти лише «чистим серцем» і «вбогим духом».
Решта ж нас, хоч і покликані до Світла, але через превеликі провини наші
і далі перебуває у темряві. Тайна Церкви найкраще відкривається в житті
святих.

Коли заглибимося у життя святих, то побачимо, що суть Церкви — це
святість. Вона також є й призначенням Церкви та метою кожного
справжнього християнина. Православний моральний ідеал, який визначається
словом «теозіс» (обоження) яскраво свідчить про це.

Незбагненною є Таїна Церкви, так само незбагненною розумом є і Тайна
Святості. Святість відчуваємо серцем. Правда, існують і деякі зовнішні
ознаки святості, але основним залишається відчуття. Тому в православній
церкві на канонізацію святих має великий вплив «голос народу Божого»,
тобто відчуття святості віруючими. Владарем і джерелом святості є Бог.
Святі ж — це причасники Божої святості. «Я людина, але маю завдання
стати Богом», каже св. Василій Великий. А це досягається через святість,
яка є результатом співпраці волі людини із Благодаттю-Ласкою, тобто
несотворенною Божественною Енергією (св. Григорій Палама).

Християнська святість є спільною по суті, але різною за формою. Земні
дороги, якими ходять і через які приходять святі до Світла Христового —
різняться, бо кожен святий — це окрема особистість, а часом, й окрема
народність та раса. Святість проявляє себе на землі, схоже до
кольорового проміння сонячного спектра, в різних дарах Святого Духа.

Природа акту канонізації

Канонізація — це акт, яким Церква встановлює пошанування певної особи
святою. Яке значення має ця дія? У цім акті не йдеться про якесь
«творення святого» або присвоєння цій особі якогось «ступеню» чи
«небесного підвищення». Земна Церква також не претендує канонізацією
надавати тій чи іншій особі «надземної слави». Загалом акт канонізації
не є звернений до Небесної Церкви, а до земної, щоб запросити віруючих
шанувати канонізовану особу як друга Божого (Ів. 15, 14), що й
відповідає науці Христа та традиції Апостольської церкви. Отже, силою
цього акту-постанови, молитва вірних за спокій душі спочилої особи
(панахида) перетворюється в молитву за живих, адресовану до цієї ж особи
(молебень). У цьому й полягає та основна різниця, яку робить православна
літургія між звичайними спочилими вірними й тими, які канонізовані.

Із факту існування канонізованих святих не слід робити висновку, що лише
ці особи є святими. Усіх закликають бути «святими й непорочними» (Еф. 1,
4), і багато є таких, які слухають цього голосу й стараються жити в
Христі, але слава їхня залишається невідомою для нас у цьому світі.
Церква вшановує їхню пам’ять у Неділю Всіх Святих.

Отже, канонізація певних осіб зовсім не означає, що святість є
резервована лише для них. Канонізаційний акт не претендує на вирішення
вічної долі спочилих, але внаслідок його звернення до Земної Церкви,
обмежується лише літургійним і педагогічним значенням. Канонізуючи певну
особу, Церква оголошує, що вона має підставу вірити в заступництво цієї
особи, тому віруючі можуть із надією звертатися до неї. Якраз із цією
метою ім’я святого згадують у багатьох моментах Божественної літургії, а
інколи твориться для нього й святочний день. Входячи в літургійний круг,
образ канонізованого святого набуває, згідно з характером цілої
православної літургії, значення реального символу. Канонізовані святі є
типами-представниками безконечної кількості святих, знаних і незнаних
членів Небесної Церкви, яких вони репрезентують реально. Оглядаючи їхні
ікони, писані чи то пензлем, чи пером (твори гаґіографів) — оглядаємо
Небесну Церкву. Звертаючись до святих, православний християнин відчуває,
що він молиться з цілою Церквою, і це наповнює його почуттям радості й
внутрішнього спокою.

Звичайно, було б помилково думати, що Православна християнська церква
звертається до святих, як до якихось богів. Ні, Церква звертається до
святих як до вірних слуг і друзів Божих. А про силу заступництва
праведника чітко сказано у Святому Письмі: «Дуже могутня ревна молитва
праведного» (Як. 5, 16). Отже, до святих звертаємося лише як до
молитовних посередників, просячи їх долучити й свої молитви до наших.

Звертання до святих є практичним наслідком апостольської науки про
соборність Церкви й причастя святих. Християнин рятує свою душу,
молячись за спасення всіх і за допомогою молитви за всіх. Ця думка, яка
одухотворює ціле православне літургійне життя, була формально висловлена
в XIX ст. О. Хом’яковим у таких словах: губимось ми поодинці, як
індивіди, але рятуємося разом, соборно. Ідея «реверсивності», тобто
передачі заслуг святих є чужою для православної християнської теології.
Причастя святих — це взаємне піклування й молитовне заступництво одних
за інших. Канонізовані святі для православного християнина є духовною
родиною, присутність якої, особливо у Божім Храмі, творить атмосферу
теплоти й радості.

Критерії канонізації

Православна християнська традиція, провадячи процес канонізації тієї чи
тієї особи, враховує певні зовнішні ознаки. Ці ознаки, однак, не є
непомильними. Одна тільки святість Церкви як такої, тобто перебування в
ній Святого Духа, гарантують остаточну точність її рішень. Все ж таки
певні зовнішні ознаки є вказівками для церковної інтуїції. Серед них
подвиг, чуда та, у деяких випадках, фізичний стан тіла після смерті.

Подвиг. Подвиг — це моральний і духовий героїзм. Подвижник — це герой
боротьби за досконалість, герой боротьби із гріхом. Правда, кожен
християнин покликаний до подвигу. Але там, де інші змагаються й
трудяться кволо, святий змагається й трудиться героїчно.

Православне християнство не розрізнює мораль на світську й монастирську.
Кожен християнин має прагнути бути монахом і аскетом у серці своїм.
Церква всіх однаково закликає на дорогу досконалості, але вона дивиться
на справу реально, знає, що лише невеликоій кількості душ дано бути
попереду. Ці люди, що своєю героїчною любов’ю до Господа підносяться
понад звичайний рівень людства, і є подвижниками, святими.

Духовий подвиг святого не є обов’язково монастирсько-аскетичний, хоча,
треба наголосити, чернечі обіти чистоти, бідності та послуху є
прекрасним взірцем у змаганні до досконалості, у наслідуванні Христа. До
сонму святих, здебільшого монахів, зараховано також і, так би мовити,
«працівників цього світу»: царів, князів, воїнів, звичайних чоловіків і
жінок, матерів і дітей, юнаків і дівчат.

Ідея подвигу не означає, що православна церква вважає людину спроможною
спастися самотужки. Ні, подвиг як знак святості — це результат співдїї
волі людини з Благодаттю, Божественною Енергією. Господь посилає Свою
Благодать лише тому, хто, керуючись своєю вільною волею, — відкриває
двері свого серця для Несотворенного Світла, Божественної Енергії.
Важливість їхніх діянь полягає у тому, що вони є очевидною маніфестацією
сили, бажання людини. Отже, подвиг — це не якась монета, за яку людина
купує собі Благодать, а вільний і свідомий рух серця й волі. Діяння
людини, яка визнає себе грішною, благає Божого помилування і молиться,
постить, чинить милостиню.

?

Антоній Печерський, то церковні матеріали не зберегли жодного спогаду
про чудо, яке б вони сотворили. Однак чудо як критерій канонізації,
безумовно, має важливу роль.

Признаючи за святим дар чудес, православна церква, очевидно, не думає
надщерблювати всемогутності Бога Але, так само, як людський приятель
може розпоряджатися добром свого товариша, так і святий, друг Божий,
може, за дозволом Господа, розпоряджатися його силою, творити чуда на
славу Божу.

Чудо, згідно з православною християнською традицією, не є якимось
капризом чи аномалією, внесеними в перебіг подій. Це очищення природи,
яка після падіння людини увібрала в себе багато ворожого, демонського.
Чудо свідчить, що ця людина виборола своє оригінальне місце пана
природи, а крім цього, воно повертає природу до первісного стану, стану
святості. Багато чуд сотворили святі. Святий вливається у закономірний
перебіг подій і вміє використати їх для допомоги й спасення своїх
братів.

Отже, віра в чудо як знак святості не є якоюсь матеріалістичною
концепцією релігії, як дехто вважає. Очевидно, треба зрозуміти, що тут
не йдеться про чуда мага, ані про якусь магію. Чуда святого мають іншу
природу й інший намір, інтенцію. Вони роблять із раба Божого
благовісника Нових Часів, Нового Еону, коли вся природа «визволиться від
неволі тління на волю слави синів Божих» (Рим. 8, 21).

Стан тіла святого після смерті. Згідно з православною християнською
традицією, святі прославляються не тільки в своїх душах, а й у своїх
тілах. Це прославлення починається вже під час їхнього земного життя й
триває по смерті, коли їхні останки залишаються немов би проникнуті тим
духом, що їх оживляв. Мощі святих — це вже не трупи, але тіла чи кості,
які почали прославлятися нами. Завершення їхнього прославлення настане
після Спільного воскресіння.

Слід підкреслити, що особливий стан тіла святого після смерті може бути
Божим даром, проте Церква ніколи не робила з цього виняткової умови
канонізації. Навпаки, часто доводилося виступати проти певних народних
забобонів у цій сфері.

Процедура канонізації. Слово канонізація є грецького походження і
означає узаконювання. Отже, канонізація — це узаконення Церквою
пошанування особи, що спочила в вірі й благочесті, як святого.

Згідно з православною християнською традицією, віруючий народ інтуїтивно
відчуває святість. Отже, спонукою до офіційної канонізації є насамперед
стихійно віддана пошана народом тій чи тій спочилій у Бозі особі. Отже,
канонізація Ієрархією Церкви (єпископатом) по суті є затвердженням
народної канонізації, що й відповідає соборному принципові, після якого
лише ціла Церква знає істину.

В апостольські часи старозавітних патріархів і пророків та новозавітних
апостолів і мучеників, визнавали святими внаслідок самої належності до
цих категорій. Отже, спеціальних постанов про причислення їх до сонму
святих не було потрібно. Уся процедура зводилася до того, що з відома чи
розпорядження місцевого єпископа, імена пошанованих осіб записувалися до
так званих диптихів чи синодів, тобто певних списків. Згодом із диптихів
і синодиків імена пошанованих осіб були записані в так звані менології
(місяцеслови) та календарі, які на печатках у кожній місцевій Церкві
були різні.

У IV столітті виникає дві нові категорії святих, пошанування яких уже
базується на їхніх особистих якостях і заслугах. Це преподобні, тобто
святі з монахів та отці Церкви (найчастіше єпископи та святителі).

Місцеве пошанування в Бозі спочилих не спричиняло жодних труднощів і не
вимагало ніяких особливих постанов. Так усі константинопольські
єпископи, починаючи від Митрофана (315–235) і закінчуючи Євстахієм
(1019–1025), вшановуються як святі в цій Церкві (за винятком, зрозуміло,
осуджених як єретиків). Також понад тридцять перших єпископів Риму
зараховані до сонму святих, але більшість із них — це місцеві святі.

Коли йдеться про вселенське пошанування, то тут Церква завжди була
обережною. Наприклад, такі загально знані й пошановані Отці Церкви, як
Афанасій Олександрійський, Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій
Нисcький, Іоан Золотоустий, Кирило Олександрійський, Епіфаній Кипрський
— були визнані вселенськими лише наприкінці IX — на початку X ст.
Взагалі, коли порівняти кількість вселенських святих із кількістю святих
місцевих, то перше є дуже незначним.

Окрему категорію святих становлять благочестиві й благовірні монархи
(імператори, царі, князі). Серед них пошановуємо рівноапостольних
Константина й Олену, Володимира і Ольгу.

Крім згаданих вище груп святих, є ще так звані Христа ради юродиві, або
блаженні, котрі, відрікшися від розуму й мудрості світу цього, прийняли
хрест безумності ради (І Кор. 1, 21).

Процес канонізації в Православній християнській церкві звичайно має
чотири фази: місцеву, крайову, помісну та вселенську. Отже, особа може
бути шанованою місцевим чи регіональним святим, тобто святим певного
монастиря або парафії, де вона жила й трудилася. Людина може також
вшановуватися крайовим чи єпархіальним святим-угодником Божим певного
краю — провінції чи єпархії, де вона мала послух. Якщо слава про неї
розійдеться далі, то вона може стати помісним чи національним святим,
якого вшановують у помісній чи автокефальній церкві. Найвищою фазою
процесу канонізації є, очевидно, признання в Бозі спочилого вселенським
чи всесвітнім святим, тобто таким, якого шанують усі народи, що
сповідують Православну Християнську Віру, уся Вселенська Церква. Це
визнання, однак, як було згадано вище, здобуває лише невелика кількість
угодників Божих. Більшість святих — це місцеві, крайові або помісні.

Що стосується офіційної канонізації місцевих чи крайових шанованих осіб,
то вона може бути зроблена єпархіальним єпископом із відома митрополита
чи патріарха, тобто першоієрарха Церкви. Право офіційної канонізації
помісних святих належить уже тільки першоієрарху по-місної церкви за
участю повного Собору єпископів тієї Церкви. Коли ж ідеться про
вселенську канонізацію, то потрібно не лише рішення Вселенського Собору,
але, щонайперше загальноцерковне визнання всесвітнього значення особи
усім віруючим народом.

Отже, святі місцеві, крайові та помісні не завжди є знані в інших краях.
Тому багато наших святих не є шанованими серед греків чи арабів, тим
часом грецьких і арабських святих мало хто знає у нас. Кожен народ, крім
загальновизнаних святих, має ще й багато власних, які відображають його
індивідуальний характер та національну означеність. Згідно зі списком
митрополита Іларіона (Огієнка) в Україні маємо майже 170 місцевих,
крайових і помісних святих.

Православна християнська церква не має складної процедури канонізації,
яка складається з таких частин: дослід і опис життя номінованої на
канонізацію особи та проголошення й запис її імені в список пошанованих.
Робиться це в той спосіб, що єпархіальна влада, отримавши відомості про
молитовне пошанування певної людини місцевим населенням, влаштовує облік
її життя і чуд, якщо були такі. Далі складають опис життя тієї особи й
певні гімни, в яких оспівується її подвиг. Після цього в храмі, де
містяться, або близького якого містяться тілесні останки у Бозі
спочилого, призначаються урочисті Богослужіння, які починаються
панахидами за упокій душі спочилого, а закінчуються урочистими молебнями
до тієї ж особи. Потім установлюється щорічне святкування пам’яті
святого, яке буває або в день його кончини, або в день відкриття його
мощів. Тілесні останки святого зазвичай кладуться в храмі в окремо
спорудженім гробі (раці). Ці останки деколи також кладуть під спудом —
підлогою храму. Вони залишаються відкритими або закриваються, залежно
від стану мощей святого.

Отже, святий — це людина, святість якої, що є інтуїтивно відчута
віруючим народом (народна канонізація), — маніфестує чи проявляє себе
найперше в героїзмі чеснот, а деколи в чудах та у стані тіла після
смерті.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020