Реферат на тему:
Фундатор українського консерватизму(до 125-річчя від дня народження
В’ячеслава Липинського)
У квітні 2007 р. виповнилося 125 років від дня народження видатного
мислителя і політика, фундатора національного консерватизму — В’ячеслава
Липинського. Дослідники намагалися визначити особистість і світогляд
Липинського, порівнюючи його і з Д. Донцовим [5, с. 78–83], і з М.
Грушевським [3, с. 60–67], і з І.Франком [2, с. 121–128] та іншими
знаковими постатями вітчизняної історії [4]. Але оригінальна спадщина
історіографа, видатного соціолога, непересічного політика і самобутнього
філософа навряд чи надається до однобічного визначення.
Метою цієї статті є неупереджене, оперте на ретельний аналіз текстів
соціально-філософського спрямування дослідження консервативних ідей,
властивих соціально-політичним поглядам Липинського, і визначення їх
прогностично-практичного значення для сучасного етапу державотворення в
Україні. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю самоорганізації
нації на традиційних, консервативних засадах з метою подолання
«керованого хаосу», в якому перебуває нині Україна. До цього пророче
закликав прийдешні генерації активних українців Липинський: «На Вас,
молодих … спаде колись тяжке завдання берегти і продовжувати ті
традиції в тому хаосі, який лишиться на Україні по упадку большивізму»
[5, с. 76]. Звернення до ідейної спадщини Липинського і осмислення її в
контексті нагальних завдань відродження і поширення ідеології
консерватизму серед українства має теоретичний і практичний вимір.
Майже щодня політичні події новітньої історії України стають
підтвердженням багатьох передбачень і пересторог Липинського про
становлення нашої державності після падіння комуністичного
тоталітаризму. Здобуття Україною незалежності збіглося у часі з
переходом до постмодерну, з властивими йому номадизмом,
морально-політичним нігілізмом, деконструктивізмом і глобалізацією. В
Україні кризові явища доби постмодернізму були посилені їх специфічними
модифікаціями, зумовленими особливостями історичного розвитку і
менталітету. Про те, що ці особливості відразу вийдуть на поверхню
суспільно-політичного життя українства на початку нового етапу
державотворення, неодноразово попереджав у своїх прогнозах Липинський.
Свого часу Ф. Ніцше із підозрою заявив, що його ідеї стануть зрозумілими
у 2000 р. Ця думка філософа, підтверджена сьогодні, цілком слушна щодо
значення творчої спадщини Липинського для усвідомлення нинішніх
українських реалій. Не зрозумівши його ідей і його гострого болю за
Україну й українство, ми не усвідомимо проблем і колізій нашого часу.
Проте засвоєння його позицій тільки-но розпочато [5, с. 79]. Звертаючись
до ідейного багатства Липинського, слід пам’ятати, що заповітною його
мрією було: «всупереч практичним резонам і віянням часу живити віру і
той ідеалізм, що дає надмір життєвих сил і відкриває простір духові»
[12, с. 88]. Бурхлива енергія його думки пробуджує свідоме і реалістичне
ставлення до справжніх, а не позірних проблем нашого буття, повертає
українського громадянина обличчям до самого себе. Історична спадщина
Липинського працює за нових умов навіть більш продуктивно і тому
історично вона істинна: такими є його ідеї про роль релігії і церкви як
духовної сили суспільства, про значення вічних, загальнолюдських законів
творчої громадської моралі [6, с. 19]; про консервативні ідеали
лицарського благородства і шляхетності [5, с. 74]; про деструктивну роль
отаманства і ліберального демократизму в нашій історії [7, с. 63–72];
про те, що активна меншість, а не пасивна більшість «творить нації і
держави» [5, с. 65] тощо.
Вже за життя Липинського його ідеї і прогнози сучасники оцінювали як
утопічні та нездійснені мрії. Але, на відміну від критиків мислителя,
Липинському було властиве відчуття не тільки тогочасної реальності, а й
бачення перспективних можливостей її розгортання. У своїй творчості він
прагнув звільнитися від умовностей повсякденності і творити за законами
можливості, долаючи потворний зовнішній світ, підносячись над ним і
виходячи за його межі в «інший стан» (der andere Zustand — термін
австрійського письменника і філософа Р. Музи-ля). Тому не можна
погодитись з твердженнями деяких дослідників Липинського про те, що він
«загіпнотизований видивом минувшини, забуває, що історія не
повторюється» [5, с. 81], і що його ідеї «не стали
історично-перспективними», за винятком бачення релігії і територіального
патріотизму [5, с. 95]. Так, історія буквально не повторюється, проте її
голоси тільки те й роблять, що перегукуються. У цьому сенсі ідеї
Липинського постають вельми спорідненими з творчими візіями Ніцше про
«вічне повернення». Як влучно зауважив Є. Сверстюк, «з готовністю бути
побитим камінням він [В. Липинський. — В. С.] твердо виголошував свої
правди, йдучи проти вівтарів і течій часу» [12, с. 85].
Причини наших сучасних негараздів Липинський визначив дуже точно. Це,
по-перше — «егоїстично-матеріалістична темрява, яка заступить нам шлях
до вищих цінностей» [12, с. 87]; по-друге — «ніким і нічим не обуздане
хамство» [5, с. 64]; по-третє — «необмежені апетити до необмежених
спекуляцій і до влади, опертої не на моральний авторитет і реальній силі
продукції та меча, а на гешефтярськім сприті та спекулятивній силі
гроша» [7, с. 28]; по-четверте — змагання за отаманство, історично і
ментально властиве українству, де «замість характерів — доколінний шлик;
замість сталої ідеї — щодня інший настрій; зброєю — демагогія і брехня;
мотивом — злоба, зажерливість і пиха; тактикою — зрада, а суттю —
порожнеча, пуста поза» [5, с. 69]; по-п’яте — схильність до
неорганізованості, непослуху, який, за визначенням Ніцше, є «доблестю
раба», домінування «інтересів хаотичних «партійних» сполук … над
інтересами держави», нахилом «до індивідуалізму та анархії» [7, с. 64];
по-шосте — оптимістичні ілюзії відносно «соціалістичного,
націоналістичного, демократичного чи ще якогось «земного раю», поєднані
із зажерливими егоїстичними інстинктами [12, с. 88]; по-сьоме —
безплідні намагання об’єднати Україну на основі протиставлення її
політики або до Сходу, або до Заходу; як наголошував з цього приводу
Липинський, Україна не може об’єднатись «ненавистю до Москви або Польщі,
бо ненависть до Москви зажене її в Польщу, ненависть до Польщі зажене її
в Москву, а ненависть до обох одночасно — в петлю самогубця або дім для
божевільних» [5, с. 74].
Не «в загіпнотизованій якоюсь ненавистю банді» формується сила
державотворення, образно представлена у Липинського біблійним Яфетом, а
в територіальному патріотизмі, опертому «на любові до своїх земляків»,
на духовні вартості — віру в Бога, послух Його Законам, вірність кращим
історичним традиціям лицарства, твердість, силу волі, дисципліну,
шляхетність [5, с. 77].
0
іальних революцій» зон «керованої нестабільності». Провідною ідеєю є
апологія моменту «прямої дії» вільно тоталізованої революційної групи.
Охоплена усвідомленням небезпеки і через брак часу позбавлена
розсудливої аналітики поточної ситуації, не розмірковуючи про можливі
майбутні наслідки, група «тоталізується» навколо стихійно висунутих
вождів і намагається досягнути чогось об’єктивно неможливого. Внаслідок
цього виникає стан «політично оформленої оргії, колективно
впорядкованого екстазу». Соціальна несправедливість, злидні, насильство
проголошуються доброчесними явищами, тому що вони спричиняють кризу і
породжують революційну боротьбу. «Акт прямої дії» перетворює гасла і
програми боротьби на театралізовані атрибути, на своєрідний різновид
карнавальної символіки. Періодичне проведення таких «кольорових
революцій» дає змогу утримувати ту чи іншу країну в стані, коли правлячі
еліти повністю чи частково втрачають контроль над ситуацію і змушені
звертатися до міжнародного посередництва за допомогою і підтримкою. У
творах Липинського знаходимо приклад схожого звертання галичан, «які
їздять до Варшави просити помочі проти місцевих галицьких «Поляків» [5,
с. 77].
Розробники з Rand Corporation радять призначати на основні посади
некомпетентних осіб, одночасно звільняючи професіоналів, особливо у
керівництві силовими структурами. Пропонується також прищеплювати і
культивувати в такій «еліті» жадобу до влади як до засобу облаштування
власного благополуччя. Комплекс цих заходів, як зазначає професор М.
Сенченко, посилює залежність «еліти» від Глобального предиктора,
усуваючи її від концептуальної влади [13, с. 16–17]. Порожні знаки
політичної суверенності за умов рабської економічної та ідеологічної
залежності від Заходу — це скляне намисто, якими щедро обвиті шиї
тубільних князьків — лише позірність свободи, ліберальний морок,
прострочений просвітницький напій, яким пригощають нас ті, хто давно вже
таємно перейшов на зовсім інші рейки. Глобальна автократія намагається
побудувати «натовпно-елітарне світове місто», в якому немає місця ані
для народів, ані для національних культур. Маса доби постмодернізму
визнає натуралізм, що у соціальних і статевих питаннях безпосередньо
кореспондується до первісних інстинктів. Знову під машкарою особистої
конкурентної боротьби і спортивних змагань оживає призабуте гасло «хліба
і видовищ!». Молодь привчають «жити тут і тепер», що є запереченням
принципу надії. Молоді люди почувають себе здебільшого катастрофічно,
солодкувато-гірко і відособлено, якщо вдається відвернути найгірше.
Експорт секуляризованого гуманізму в моральному сенсі призводить до
самотності, відчуження, самобовванства, і врешті втрати сенсу життя.
Його парадоксальна вимога і гасло: «Залиште мене в спокої і не кидайте
мене одного».
Постмодерна генерація живе від одного дня до іншого, від канікул до
канікул, від проблеми до проблеми, від оргазму до оргазму, в приватних
потрясіннях і короткочасних історіях, поривчасто, відпружено. Пошуки
виходу з цього стану відбуваються або через втечу від духовно
спорожненого внутрішнього життя, внутрішньої порожнечі у життя зовнішнє,
громадське, за допомогою обрання раціонально-зовнішнього або через
обрання ірраціонально-внутрішнього — алкоголю, наркотиків у поєднанні з
різноманітними сексуальними девіаціями та пер-версіями. Інакше кажучи —
одурманення як свідомий вибір несвідомого.
Постмодернізм пропонує вихід з «репресивної» моралі і культури у
наслідуванні стилю танцюючого Діоніса. Діонісійному напряму в середовищі
постмодерністів специфічного тлумачення надав М. Маффесолі, який
представляє Діоніса не в ніцшеанському дусі надлюдини прометеївського
ґатунку, а швидше божком охоплених фізіологічним сп’янінням істот, які
втратили власну ідентичність, чи богом театру абсурду, що поєднує в собі
почуття драми життя із втечею в екзистенційний горизонт хаосу з
гарячковим хапанням за скороминущу мить. Перетворений на бездумного
пасивного споживача сучасник залишається з відчуттям пересичення
маніфестацією зла в аксіологічній порожнечі. Групова спільнота для нього
ближча ніж сімейний затишок.
Метафора танцюючого Діоніса особливо приваблива для молоді, яка прагне у
шаленстві оргій позбутися трагічної порожнечі бездуховного аморального
життя. В ієрархії демонічних антицінностей особливими символами стали
секс, насильство, наркотики і алкоголь. Логос і міф, інтегруючись,
запроторюють людину в задзеркалля трагічного гуманізму, де час втрачає
свої лінійні характеристики і перетворюється на циклічність, близьку до
візій «вічного повернення» Ф. Ніцше і М. Дельоза. Часова циклічність дає
змогу знову і знову все починати спочатку і не пригнічує логікою
неперервного розвитку. Пароксизми поривів і розчарувань вдається легше
подолати, вважаючи, що життя є мандрівкою номада по колу, в якій після
нападів розпачу настане знову забуття чи сп’яніння.
Передбачаючи можливість такого стану речей, Липинський зробив висновок,
що «нарід без провідної верстви, сам у собі неорганізований, це ніщо
інше, як тільки пасивна більшість (маса) — серед якої живе активна
меншина» [1, с. 23]. Липинський не наслідував «хлопома-нів» зі старої
«Київської громади», «що то відрікалися предківських чеснот і
шляхетського походження, щоб приподобатися масі» [1, с. 19], не кланявся
«в пояс на всі чотири сторони глупій і розбещеній юрбі, погорджую-чись
нею одночасно в душі і тільки бігаючи по неї хитрими очима: чи придбав
він собі серед неї оцими поклонами популярність?» [7, с. 27]. Для нього
любити свій народ означало не потурати його глупоті, хамству, ліні і
стихійним, руйнівним гонам, а намагатися розвинути і зміцнити те, що в
українському народі було розумного, працьовитого, творчого. Він вчився з
уроків історії свого народу, черпав зі скарбниці шляхетного і
благородного українства, набуваючи політичного досвіду й
релігійно-філософської мудрості. Липинський писав, що Україні для
успішного державотворення потрібна релігія і церква, «яка найкраще
навчить своїх вірних в їх світській боротьбі за українську державу
використовувати вічні і загальнолюдські закони творчої громадської
моралі … дасть нам любов до Бога, до правди, до ідеї і замість
теперішніх, затроєних ядом зненависти і неспокою, безсилих конвульсій
розуму і серця, дасть нам, на глибокій віри і любови оперту, спокійну
силу духа для твердого, непохитного і послідовного творення нашого
українського діла» [6, с. 19], а також консервативна сила, яка єдина, на
його думку, здатна опанувати розбурхану українську стихію залізними
карбами дисципліни і організації. Він неодноразово наголошував, що
тільки «оця наша нова майбутня аристократія, майбутня провідна і
правляча верства — оця активна меншість, а не пасивна більшість — це і
єсть єдина реальна, національно і державно творча сила України» [7, с.
25–26]. Джерелом консервативної влади має стати моральна сила, старша за
саму владу, «оперта на традицію, а не фізичну силу чи бунт», на
«свідомість Землі, а не Орди» [5, с. 70–71].
Як зазначав лідер УКП Георгій Щокін: «Найбільш традиційною моделлю
етнократії для України є гетьманат, що означає виборну одноосібну владу,
яка несе повну відповідальність за стан справ у Державі» [14, c. 5].
Саме цим шляхом, вказаним видатним мислителем В’ячеславом Липинським,
впевнено йде сьогодні партія національного консерватизму.
Література
Босий В. В. В’ячеслав Липинський ідеолог української трудової монархії.
— Торонто: З Друкарні Українського робітника, 1951.
Грицак Я. Іван Франко і В’ячеслав Липинський // Липинський В’ячеслав.
Історико — політологічна спадщина і сучасна Україна: Твори. Архів.
Студії / Т. 1 — Ки-їв-Філадельфія, 1994. — С. 121–128.
Дашкевич Я. Хам чи Яфет: В’ячеслав Липинський і Українська революція //
Липинський В’ячеслав. Істори-ко — політологічна спадщина і сучасна
Україна: Твори. Архів. Студії / Т. 1. — Київ-Філадельфія, 1994. — С.
60–67.
Заборовський М. В’ячеслав Липинський і його думка про українську націю і
державу. — Аугсбург: Укр. літопис, 1946.
Липинський В. Хам і Яфет. З приводу десятих роковин 16/29 квітня 1928 р.
// Сучасність. — 1992. — № 6. — С. 63–85.
Липинський В. Релігія і Церква в історії України. — Нью-Йорк: Булава,
1956.
Липинський В. Покликання «варягів» чи організація хліборобів. Кілька
уваг з приводу статті Є. Х. Чикаленка «Де вихід?» — Нью-Йорк: Булава,
1954.
Липинський В. Комунікат // Збірник «Хліборобської України». — Прага,
1931. — Т. 1.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
