.

Роль родинного виховання в формуванні особистості (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
1582 23583
Скачать документ

Курсова робота

на тему

Роль родинного виховання в формуванні особистості

ПЛАН

Вступ

Відомі вітчизняні педагоги, письменники, народна мудрість про виховний
потенціал української родини.

Мета, завдання, зміст та основні напрями родинного виховання.

Виховання дітей у різних за структурою родинах.

Особливості виховання єдиної дитини в родині

Специфіка виховання в багатодітній родині

Виховання дитини в неповній родині

Родинні виховні заходи як форми виховання педагогічної культури батьків.

Висновок

Література

ВСТУП

Виховання покоління, на долю якого ляже складне завдання розбудови нової
незалежної, демократичної Україні, потребує оновлення широкого спектра
проблем, пов’язаних з формуванням світоглядних орієнтацій особистості,
розвитком її свідомості, самостійності, активності. А тому система
освіти і виховання на всіх її ступенях має ставити за мету формування
особистості, яка усвідомлює свою належність до роду, етносу, краю,
держави, особистості здорової і багатої фізично і духовно.

В “Концепції національного виховання” одним із провідних напрямів
виступає родинне виховання: “Родинне національне виховання-природне,
провідне виховання; батьки – головні вихователі протягом усього життя
Дитини”. І далі вказується пріоритетність цінностей родинного виховання:
“Родинне виховання – перша природна, постійно діюча і найголовніша ланка
національного виховання. В попередні десятиліття родинне виховання було
занедбане і трактувалося багато в чому не хибних моральний, ідейних
засадах, В епоху національного відродження батьки залучають дітей до
традицій, звичаїв, реалізують у вихованні ідеї і засоби етнопедагогіки.

Мати і батько є – головними, природними вихователями. Святий обов’язок
батьків. переданий їм у спадок від дідів і прадідів, – бути національне
свідомими, палкими патріотами і стійкими громадянами України.

Родина плекає моральне-ідейні, духовні цінності, пов’язані з базовими
поняттями – рід родичі, родовід, родина людинознавство, народ.

Від роду до народу, від родини до нації – такий природний шлях
розвитку кожної дитині, який реалізує сім’я”.

У період відродження національної освіти виховання важливого значення
набуло родинно-сімейне виховання. Без залучення до активної участі у
виховні роботі не лише батьків, а й інших членів родини дітей, практично
не можливе розв’язання проблемі національного виховання, формування
патріотичних почуттів молодого покоління нашої держави. У Державній
національній програмі “Освіта. ХХІ століття” підкреслюється: “В основу
національного виховання мають бути покладені принципи єдності сім’ї і
школи, наступності і єдності поколінь. Школа має продовжувати
родинно-сімейне виховання, працювати в тісному контакті з батьками
налагоджувати взаємозв’язок між школою і родиною, бо це – основа,
передумова підвищення активності навмання та виховання”.

Система родинно-сімейного виховання настільки важлива в житті кожної
людини в планетарному відношенні, що Генеральна Асамблея ООН, оголосивши
1994 рік Міжнародним роком сім’ї, визначила спільну для всіх країн тому
співробітництва “Всі ми – одна родина” яка своїм змістом і суттю
відображає взаємозв’язок основного осередку суспільства і вселюдської
родини. Генеральна Асамблея ООН постановила, що “ починаючи з 1994 року,
15 травня щорічно буде відзначатися Міжнародний день родини”,
підкресливши ним величезне значення сім’ї і родини у фізичному і
духовному становленні особистості і суспільства.

Родина є основою держави. Родина, рід, родовід, народ – поняття, що
розкривають моральну й духовну сутність, природну послідовність основних
етанів формування людини як особистості: від роду до народу до нації –
такий природний шлях розвитку кожної дитини, формування її національної
свідомості, й громадянської зрілості.

Родинне виховання-перша природна і постійно дівча ланка виховання, без
докорінного поліпшення змісту якої не можна домогтися певних змін у
подальшому громадянському вихованні підростаючих поколінь. У сім’ї
закладається основа, особистості, їх мораль самобутність національного
світовідчуття і світорозуміння.

Родинне виховання – це перевірений віками досвід національного виховання
в сім’ї, є джерелом формування світогляду, трудової підготовки,
фізичного змужніння, глибоких людських почуттів, любові до катері і
батька, бабусі і дідуся, роду і народу, пошани рідної мови, історії,
культури.

Тому метою даної роботи є визначення-виховного потенціалу родини крізь
призму ролі родинного виховання у становленні особистості.

І. ВІДОМІ ВІТЧИЗНЯНІ ПЕДАГОГИ, ПИСЬМЕННИКИ, НАРОДНА МУДРІСТЬ ПРО
ВИХОВНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНСЬКОЇ РОДИНИ

З давніх-давен серед українців виник і утвердився погляд на сім’ю і
родину як на святиню, а на виховання дітей – як на святий обов’язок
батьків. Тому ніякого перебільшення не буде, якщо сказати, що поруч з
божественним культом землі, води, хліба, в свідомості нашого народу
віками живе культ рду, сім’ї, що успадковується з покоління в покоління:

Сім’я, що значить це, то кожен знає,

Хто зріс в сім’ї, і хто сім’ю сам має.

І хоч як не приховуй, не таї

Залежить наше щастя від сім’ї.

Відомо, що сім’я – природне і найбільш стійке формування людського
суспільства, яка акумулює ва собі всі найважливіші його ознаки. Сім’я
завжди була найкращим колективним вихователем, носієм найвищих
національних ідеалів. Для прикладу деякі золоті перлини народного
мудрості, в яких закарбовано погляд попередніх поколінь, поціновано
значення сім’ї у житті суспільства: “Яка вода, такий млин, який батько,
такий син”, “Які мамка й татко, таке й дитятко”, “якого народила пенька,
такого приймає й земелька”.

Родина – то той вузол, яким сполучаються люди у суспільстві. То
найбільша вихователька підростаючих поколінь. Адже саме в родині під
керівництвом батьків та інших родичів дитина пізнає світ, що її оточує,
тут проходить її громадянське становлення. Формується світогляд,
естетичні смаки, мораль. Відношення до праці. Вказуючи на винятково
важливу роль родини у становленні особистості, відомий американський
психолог Франц Александер писав: “Антропологія доказала, що типові для
народу риси характеру виводяться з аналогічних способів поведінки в
родинному житті, які панують в даній культурі. Те, що німця робить
німцем. Американця – американцем. Японця – японцем. Це складний вплив
тих, рис, які відрізняють японську, американську і німецьку родини”. Нам
залишається тільки доповнити, що те, що українця робить українцем, це
складний вплив тих рис, які відрізняють українську родину від інших
національних родин.

Виховання в родинній педагогіці розглядається як перша суспільна
необхідність (“Камінь шліфують, а людину виховують”). Народна мудрість
говорить: “якщо твої плани розраховані на рік – сій жито, якщо твої
плани розраховані на десятиліття – саджай дерева, якщо твої плани
розраховані Ніки – виховуй дітей”.

В українській родині педагогіці слово “виховувати” вживалося в значення
“оберігати”, означало вирощувати, навчаючи правил поведінки, даючи
освіту, систематично впливати на культурний розвиток, світогляд,
моральні принципи кого-небудь у певному напрямі, прищеплювати що-небудь.
Звідси постали й інші слова: “вихователь” чи “вихователька” – людина,
яка виховує, навчає молодь і дітей, і “вихованець” чи “вихованка” –
дитина, взяти на виховання.

З поняттям виховувати в родинній педагогіці тісно пов’язане поняття
“навчати”. Обидва ці слова часто використовуються як рівнозначні, що
свідчить про нерозривність навчально-виховного впливу. І все ж в
українському фольклорі в значенні “виховувати” найчастіше вживається
слово “навчати”. Наприклад: “Ой там в саду, у садочку научала мати
дочку…”, “Наступила чорна хмара, наступає сина, научає бідна вдова
єдиного сина…”, а у Т.Г.Шевченка знаходимо: А мати хоче научати, Так
соловейко не дає”.

Тож особлива виховна місія батьків та родини культивується такими
повчальними словами педагогічної мудрості нашого народу: “Умів дитину
породити, умій і навчити”, “Батько не той, хто породив, а той, хто
спорядив”, “Не та мати, що породила, а та, що виховала”.

На особливу роль родинного виховання у становленні особистості звертали
уваги відомі вітчизняні педагоги, письменники, мислителі.

Так, відомий філософ і поет Григорій Сковорода вважав, що головне у
родинному вихованні є 1) багато народити, 2) зберегти вихованцеві молоде
здоров’я, 3) навчити вдячності”.

Благо народити: Г.Сковорода піклується про майбутнє здорове як тілом, і
духом потомство. Тому перший період виховання починається з зародження.
Які вимоги стачить Сковорода до нього періоду? Передусім – здоров’я
батьків. Перед зародженням дітей не можна бути чимось збудженим,
знервованим або п’яним. Жінка після зародження повинна уникати
суперечок, нервових потрясінь, в труді, в тихій безстрасності має вести
цей період життя.

Зберегти вихованцеві молоде здоров’я: Цей період домашнього виховання
починається від народження і триває до 5-6 років. Завдання цього періоду
– не заважати самій природі дитиня розвиватись і тільки усувати на шляху
розвитку труднощі, що виникають. В цей період бажано уважно приглядатися
до дитини, помічати до чого вона споріднена: підв’язує вона шаблю собі
до паска, чи самовільно переймає пісні і тихо співає їх, чи запрягає в
ярмо цуценят або котиків. Спробуй в цих натяках зрозуміти здібність
дитини, як майбутнє покликання в житті.

Навчити вдячності: Цей період починається з 5-6 років і триває де 16-18
ротків. В цей період потрібно виховувати споріднені трудові навички,
розвивати головне покликання дитини в житті. У дитини, як і в юнака
треба розвивати добре серце, виробляти навички трудового служіння
суспільству і припиняти всілякі прояви жадібності де багатства, золота
та чинів.

Високу оцінку родинному вихований надає Т.Шевченко. У трудовій сім’ї, на
його думку діти зростають працьовитими, духовно багатими. Сім’ї мають
створюватись на підставі любові, спільна праця е основою життя дорослих
і дітей.

Іван Франка традиційну українську родину розглядав як перший й
найвпливовіший осередок патріотизму, національного єднання та виховання,
місце прищеплення здорових норм і навичок поведінки, пошани рідної мови
народних звичаїв і традицій.

Родинне виховання на його думку, має грунтуватися на національному
єстві, народній педагогіці, житті народу і його традиціях. “Виховання
нараду мусить вирости з традицій – зазначав поет, – з культурного стану
того народу, мусить корінитися в характері, привичках народу, інакше се
буде даремна трата часу й сил”.

В своїм оповіданні “В кузні” Іван Франка так описує той виховний вплив
родини і батьківської кузні: “І певно, в ту пору ніхто з них не думав,
то та кузня, і та компанія в ній, і той її дружній радісний настрій
лишаться живими і незатертими в душі маленького рудоволосого хлопчини,
що босий, в одній сорочці сидів в куті коле огнища, і якого дбайливий
батько час від часу просив відступити від скачучих іскор. На дні моїх
споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь. Се вогонь у
кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою
душу на далеку мандрівку життя. І досі він не погас”.

Дуже прихильно ставилась до родинного виховання Леся Українка. Добре
відомий її вислів, що гімназичне виховання “загнічує дитину з малих
літ… лише сім’я, за належного психологічного клімату в ній і високого
авторитету батьків може створити потрібний емоційний фон для навчання, а
особливо виховання. Однак як розуміти належний психологічний клімат в
родині, за яких умов можливо його забезпечити? Леся Українка відповідала
так: лагідність, доброзичливість, вміння поступатися, визнання членами
сім’ї прав дитини, взаємна щирість батьків і дітей – такі основні
принципи родинного виховання.

Про навчальну потребу педагогічної підготовки батьків у родинному
вихованні писав К. Ушинський: “Але батьки завжди є хоч почасти
вихователями своїх дітей і кладуть перші зерна майбутніх успіхів чи
неуспіхів виховання – зрозуміло, без пояснень, як важливо для них у
цьому випадку набути педагогічних знань.

Відомий педагог не вважав родинне виховання особистою справою батьків.
Він розглядав його як громадянський обов’язок кожного з них. Найпершим
обов’язком громадянина і батька сім’ї є виховання громадян корисних для
суспільства.

Ушинський висловив багато цікавих думок і з приводу того. як же саме
треба виховувати дітей в сім’ї. Він вважав, що батьки обов’язково
повинні добре знати, своїх дітей, їхні можливості і нахили. В цьому
питанні батькам може допомогти педагогічна література.

Чим же повинні керуватися батьки у вихованні власних дітей? На це
запитання Ушинський відповідає дуже чітко. Тільки поєднуючи розумове,
моральне, трудове та естетичне виховання, можна виховати справжню
людину.

Ушинський вважав, що батькам необхідно виховувати в своїх дітях з
дитинства почуття любові до вітчизни, вірність своєму народові,
правдивість, сміливість, щирість, скромність, відвертість,
працьовитість, сильну волю.

Софія Русова наполягала, щоб виховання дитини розпочиналося з
народження. Засобами колискової, забавлянок, народних казок, ігор,
пісень, лічилок, загадок тощо має здійснюватися прилучення дітей до
національної культури та етнізація особистості. Вона стверджує: “Нація
народжується коло дитячої колиски. лише на рідному ґрунті, серед рідного
слова, пісні, здатна вирости національно свідома дитина. Найдієвішим
засобом виховання в родині Русова визнає рідне слово. Саме через слово
дитина сприймає духовні цінності народу, його світобачення, засвоюється
нею мораль, історичний досвід народу тощо.

Провідним методом родинного виховання Русова вважає гідний для
наслідування приклад батьків, родичів, дорослих і всіх тих, з ким
спілкується дитина. Через те, вважає вона, треба, щоб діти в своєму
оточенні бачили як найбільше добра і краси.

В родинному вихованні, на думку Русової, великого значення треба
надавати розвитку таких видів діяльності як гра, праця, малювання
ліпления, співи, танці – адже в них найбільше може виявитися
самостійність дитини. Але, підкреслювала вона, в родинному вихованні
метою є “не вчити дитину, не давати їй готове знання, а більш усього
збудити в дитині її духовні сили, розворушити її цікавість, виховати її
почуття, – щоб очі дитини вміли бачити, вуха дослухатися до всього,
рученята вміли заходжуватися й коло олівців, і коло ножниць, і коло
глини і коло паперу”.

Відомий педагог сучасності М.Г. Стельмахович, один із теоретиків
українського родинного виховання, серед усіх напрямів виховання
наголошував саме на колосальний потенціал родинного. У підручнику
“Українська родинна педагогіка” та в ряді статей він зазначає:
“Традиційна українське родинне виховання – це історично сформована,
відшліфована через безперервне застосування впродовж багатьох віків у
середовищі українців педагогічна система поглядів, ідеалів та засобів
батьківсько-материнського й родичівсько-свояцького впливів на дітей та
молодь, спрямованих на формування життєдіяльних особистостей,
забезпечення розвитку духовної єдності, наступності, спадкоємності
поколінь і безсмертя нації. Особлива його виховна цінність полягає в
тому, що воно базується на ґрунті рідної мови й звичаєвої
родинно-побутової культури, своїм змістом і духом підпорядковується
самобутній природі української дитини, потребам забезпечення II
належного тілесного, духовно-морального й інтелектуального розвитку,
певністю відповідає прагненням й корінним інтересам батьків та народу в
цілому, а також ідеалам української педагогіки у формуванні довершеної
особистості українця”.

В.Сухомлинський вважав, то найблагороднішою роботою кожної сім’ї і
родини є творення людини. Характерною рисою цієї роботи е те, що людина
знаходить у ній ні з чим незрівнянне щастя. Адже, продовжуючи рід
людський, батько та мати повторюють у дитині самих себе, і від того
наскільки свідоме не повторення, залежить моральна відповідальність за
людину, за її майбутнє.

Звертаючись до батьків, Сухомлинський нагадував: “Якщо ви хочете стати
неповторною , особистістю, якщо мрієте залишити після себе глибокий слід
на землі – необов’язково бути видатним письменником чи вченим, творцем
космічного ^корабля або відкривачем нового елемента періодичної системи.
Ви можете утвердити себе в суспільстві, засяяти красивою зіркою
неповторної індивідуальності, виховавши хороших дітей, хороших громадян,
хороших трудівників, хорошого сина, хорошу дочку, хороших батьків для
їхніх дітей. Творення людини – найвище напруження всіх ваших сил. Це і
життєва мудрість, і майстерність, і мистецтво. Діти – не тільки і
нестільки джерело радості. Діти – це щастя, створене вашою працею”.

Погоджуючись з такими міркуваннями, можна зауважити: створити щастя
власними руками, власним інтелектом – це відчути себе людиною. І щоб
оволодіти мистецтвом – виховання дітей, зрозуміти секрети виховної
практики, слід звернутися до ідеї родинної педагогіки, до народознавчих
джерел. Саме українознавство допомагає збагнути, що наш народ, зокрема
українська родина, у виховній роботі керувалися тим ідеалом, у якому
таїться дух нації, сила національної ідеї – віковічної боротьби за своє
існування, право бути вільними на своїй землі.

Українська родина розуміла – виховати дітей на ідеалах вільнолюбства не
можна без формування національної свідомості і самосвідомості, любові до
рідного народу, відданості Україні. Здавна батьків і дітей об’єднували
віра, книжка, пісня, почуття обов’язку перед Вітчизною.

Українську родину характеризували такі чесноти /а вона їх передавала
своїм спадкоємцям з покоління в покоління/, як товариськість,
побратимство, лицарство, спільна праця, піклування про цивілізоване
буття кожної особистості, взаємодопомога, спільний обробіток землі,
піклування про довкілля. Кожна родина вважала за честь виховати патріота
рідкої землі, який усвідомлено захищав би Вітчизну від ворога.

Здавна прославляють митців за їх чудові витвори мистецтва, а батьків за
добре виховання дітей. Бо безсмертя народу – в дітях. Не випадково
кажуть: “Три нещастя є в людини: старість, смерть і погані діти.
Старість неминуча, смерть невблаганна, а від поганих дітей, як і від
пожежі в будинку, можна вберегтися, не допустивши помилки у їх
вихованні”.

Як дбайливо хлібороб готує ниву до нового врожаю, так і батьки повинні
сіяти зерна добра і любові в душах і серцях своїх дітей.

ІІ. МЕТА, ЗАВДАННЯ, ЗМІСТ ТА ОСНОВНІ НАПРЯМИ РОДИННОГО ВИХОВАННЯ.

Серед усіх надбань людини найбільшу цінність має добре виховання,
одержане в дитинстві та юності від батьків, у родинному колі. Без нього
навіть найкращі здібності, найбільші достатки, найвище родове походження
нічого не варті. Добре вихована людина у духовно-моральному відношенні
завжди стоїть значно вище від будь-якого, навіть найбагатшого,
невігласа. У зв’язку з цим постає питання: яка мета, провідні завдання
та зміст родинного виховання, хто його проводить і як краще його
реалізувати.

Сімейне життя склалося віддавна так, що батьківські обов’язки
поділяються між батьком і матір’ю, і притім поділяються нерівномірно.
Найважливіші турботи по відходу за дітьми і первісним вихованням дітей
лягають на матір як тому, що вона в стані віддати дітям більше часу, ніж
батько, так і тому, що за традицією вона більше звикла до цьому, а по
натурі може внести в це більше ніжності, м’якості, ласки й уважності.
Цією близькою участю матері в житті дітей у їхньому ранньому віці
визначається і моральний її вплив на них у ці перші їхні роки.З роками,
однак, значення цього безпосереднього уходу втрачає моральну роль. Діти
стають самостійними, трохи визначаються, продовжуючи потребувати
допомоги батьків і дорослих, але шукають уже не винятково матеріальної
підтримки. Діти індивідуалізуються. В одних є смаки і потреби, що краще
задовольняє батько, ніж мати, в інших – навпаки.Виховувати – не значить
говорити дітям гарні слова, наставляти, а, насамперед, самому жити по –
по-людському. Хто хоче виконати свій борг щодо дітей, залишити в них про
себе добру пам’ять, яка служила б їм завітом, як жити, той повинний
почати виховання із самого себе.Виховання дітей вимагає самого
серйозного тону, найпростішого і щирого. У цих трьох якостях повинна
полягати гранична правда життя.Мета виховання – сприяти розвитку людини,
що відрізняється своєю мудрістю, самостійністю, художньою продуктивністю
і любов’ю. Необхідно пам’ятати, що не можна дитину зробити людиною, а
можна тільки цьому сприяти і не заважати.Головні підстави, яких
необхідно триматися при вихованні дитини під час сімейного його життя:
чистота, послідовність по відношенню слова і справи при звертанні з
дитиною, відсутність сваволі в дітях вихователя чи обумовленість цих дій
і визнання особистості дитини постійним звертанням з ним як з людиною і
повним визнанням за ним права особистої недоторканості.Уся таємниця
сімейного виховання полягає в тому, щоб дати дитині можливість робити
усе самому; дорослі не повинні забігати і нічого не робити для своєї
особистої зручності і задоволення, а завжди відноситися до дитини, з
першого дня появи його на світло, як до людини, з повним визнанням його
особистості і недоторканості цієї особистості.

Головна мета українського родинного виховання – формувати в дітей та
молоді духовність рідного народу, виховувати високосвідомих
представників, патріотів українського народу, надії, поетів і творців
національної та загальнолюдської культури, вільних громадян незалежної
України.

Визначення провідних завдань родинного виховання має принципово важливе
значення, оскільки, по-перше, робить виховний педагогічний вплив на
дітей у сім’ї чітким і цілеспрямованим. Без них воно буде б розпливчатим
і незрозумілим. Конкретне визначення виховним завдань батьків, по-друге,
потрібне для усунення плутанини у цій важливій галузі родинно-побутової
культури, зумовленої проповідуванням надуманих догм. І по-третє, цим
позбудемось кон’юнктурності у родинній педагогіці, що постійно
переслідувала II протягом цілого ряду десятиліть, тобто стабілізується і
динамізується розвиток батьківської педагогіки.

Якщо коротко говорити, то завдання домашньої педагогіки можна визначити
так: виховання повинно зробити людину здатною до осягнення II
призначення. Природа та суспільна призначення людини – ось основа її
доброго виховання. У функціональному відношенні цю мудру заповідь
народної педагогіки можна уявити собі як олюднення особистості та
підготовки II до життя, реалізацію її особистісного виявлення. Підставою
для такого висновку служить те, що традиційна батьківська педагогіка є
не що інше як педагогіка життя.

Розмаїтість перепитій людського життя зумовлює багатоукладність завдань
підготовки до нього. Через це основними завданнями родинного виховання
можуть бути:

– піклування про фізичне і психічне здоров’я дітей, виховання фізично й
морально здорової дитини (3абезпеченяя необхідних умов для реалізації
можливостей дитини;

– виховання в дітей глибоких патріотичних почуттів, створення
сприятливих

умов для оволодіння дітьми рідною мовою, знаннями про рідний край,
природу, Батьківщину;

– виховання в дітей любові до добра, правди, справедливості, моральних
цінностей, ідеалів, культурних традицій, етичних норм взаємин між
близькими людьми і в суспільному оточенні, гідності, честі, людяності,
здатності виявляти турботу про молодших, милосердя до слабших і людей
похилого віху;

– організація з найбільш раннього візу посильної праці, різних видів
трудової діяльності дітей на благо сім’ї, родичів, інших людей і по
самообслуговування, виховання їх цивілізованими господарями землі та
підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин;

– цілеспрямоване і систематичне нормування в дітей української
національної психології, характеру, світогляду, ідеалів, наукових
поглядів та переконань;

– формування естетичних смаків та почуттів, уміння розрізняти красиве й
потворне в житті, і в мистецтві, і в побуті, поважати прекрасне у
вчинках людей, забезпечити умови для їхньої творчої практичної
діяльності;

– забезпечення духовної єдності поколінь, збереження родинних традицій,
сімейних реліквій, вивчення родоводу, прилучення дітей до них традицій,
звичаїв, обрядів;

– спряння родини навчально-виховним закладам у вихованні дитини, II
становленні як особистості.

На думку академіка Стельмаховича, провідні завдання родинного виховання
передбачають забезпечення реалізації: 1/ натуралізму; 2/ раціоналізму;
З/ гуманізму; 4/ евдемонізму; 5/ соціалізації та етнізації; 6/
духовності.

Натуралізм вимагає розглядати людину як частину природи й неухильне
дбати про гармонійний розвиток природних сил дитини, яка розвивається
наче та рослина. Батькам слід всіляко оберігати природний /натуральний/
перебіг цього процесу від шкідливих сторонніх впливів. Згаданий принцип
натуралізму проповідується багатьма народними висловлюваннями /”Діти, як
квіти: поливай – рости будуть”, “Гни дерево поки молоде, вчи дітей поки
малі”/.

Раціоналізм націлює на плекання розуму дитини через засвоєння рідної
мови, фольклору, родинно-побутової культури, народних мистецтв /”Розуму
не купують, а набувають”, “Розумний всьому дає лад”/.

Гуманізм передбачає людяне, доброзичливе ставлення до дитини і намагання
формування “досконалої людськості”, щирих стосунків між батьками та
дітьми, братами й сестрами, членами родини, чуйного ставлення до людини
взагалі, утвердження добра на Землі /”Добре роби, то й добре усім
буде”/.

Евдемонізм – /від грецького “евдемонус” – щастя/ мету виховання вбачає в
земному благополуччі та щасті. За визначенням української
етнопедагогіки, щастя – це стан цілковитого задоволення життям, відчуття
глибокого вдоволення та безмежної радості, які хто-небудь переживає. У
народні педагогіці щастя, як правило, репрезентується у нерозривній
єдності з долею. В українській родинній педагогіці зумовлення щастя
пов’язується із здоров’ям /”Найбільше щастя в житті – здоров’я”/, добрим
розумом /“Кого щастя згубити хоче, тому перше розум відбере”/, відвагою
/”За відважним щастя біжить”/, дітьми /”Нема смерті без причини, а щастя
без дитини”/, домівкою /”Казала Феся, що щастя і в дома знайдеться”/.
Отже, щасливий той, кому щастить, хто має радість, окрилений життєвими
успіхами, здачами, благополуччям.

Соціалізація в її загальному розумінні – це процес перетворення людської
істоти на суспільний індивід, утвердження її як особистості, включення в
суспільне життя, як активної та дійової сили. Інакше кажучи, суть
соціалізації полягає в біологічній та психологічній адаптації людини до
навколишнього середовища.

У поняття – етнізації вкладається поняття соціалізації особи на основі
родинного, економічного, духовно-культурного життя й історичного досвіду
свого народу, нації. До основних засобів етнізації відносять рідну
/материнську/ мову, національну, родинно-побутову та громадську
культуру, посильну участь у трудовій діяльності, зокрема у сфері
народних ремесел і промислів, національні звичаї, традиції, свята,
обряди, символи.

b

d

oe

??????????

??????????

???????????b

d

?Т?????????? ростом дитини коло її спілкування та трудових обов’язків
поступове розширюється – з ровесниками і старшими у дворі чи дитячому
садку переважно через дитячі ігри та забави, участь у посильній праці.
Наступна фаза етнізаціі, що пов’язана з оволодінням основами знань і
суспільним досвідом, набуттям професії все більше виходить за межі
сім’ї, однак користується її підтримкою.

Тому завдання родинного виховання полягає в тому, щоб всебічно сприяти
етнізації дітей і підлітків, забезпечуючи надійність її фундаменту. Це
означає, що батьки в українській родині повинні подбати, аби їхні діти
сформувалися як високо свідомі українці, оскільки етнізація є
національною цивілізацією та національною освітою.

Нарешті, у завдання родинного виховання входить плекання духовності,
тобто світоглядно-морально-етичного внутрішнього світу дитини. То й
педагогічна сутність духовності полягає у вихованні дітей на засадах
народної моралі, обізнаності з релігійною культурою, шанобливого
ставлення до неї.

Суть родинного виховання визначається його змістом, який включає такі
основні напрями:

– тілесне виховання – діяльність батьків, спрямована на зміцнення
здоров’я, сили та досягнення правильного фізичного розвитку дітей. Мета
тілесного виховання диктується реальними потребами кожної людний бути
здоровою, сильною, загартованою, спритною та витривалою для повноцінного
власного життя, праці, переборення різних труднощів, оборони рідної
землі. Реалізації тілесного виховання сприяє організація батьками
здорових умов життя дитини в родині – забезпечення раціонального режиму
дня, організація посильної праці, активного дозвілля і відпочинку,
рухливих дитячих ігор, виховання навичок особистої гігієни. Родинна
педагогіка виділяє дві групи засобів тілесного виховання дитини в
родині: 1 – природні – сонце, повітря, вода, харчування, рух і
відпочинок, одяг, чистота й охайність; 2 – штучні (спеціальні) –
гімнастика, фізкультура та спорт, гартування тіла. Система тілесного
виховання передбачає також знання і неухильне дотримання основ домашньої
санітарії та особистої гігієни. Застосування народної медицини, зокрема
народної педіатрії;

– розумове виховання – цілеспрямований вплив батьків на розвиток
розумових сил та мислення дітей, на вироблення культури розумової праці.
Розумове виховання – процес тривалий та складний. Успіх його
забезпечується багатьма чинниками. Провідне місце серед них займає живе
спілкування з людьми. Саме такий обмін думками дуже потрібний у
спілкуванні з малими дітьми, коли вони формуються у дітей у формі
уявлень про навколишнє життя. По-справжньому піклуються про розумове
виховання своїх дітей ті батьки, які з ними багато говорять, чітко й у
доступній формі відповідають на численні запитання малят, всіляко
підтримують їхню природну допитливість, пробуджують увагу. Ніколи не
треба забувати й щедро використовувати такі чудові, перевірені
багаторічним досвідом поколінь засоби розумового виховання, як пісні,
загадки, перекази, казки, легенди, оповідання, байки тощо. Головне
призначення розумового виховання родинна педагогіка вбачає в тому, щоб
розвивати в дітей цікавість, допитливість розуму й формувати на їх
основі пізнавальні інтереси. Розумове виховання в родині передбачає
також підготовку дітей до школи, допомогу їм в організації домашньої
навчальної діяльності, залучення їх до позашкільної навчальної роботи.
Чи не головним в розумовому вихованні є пробудження в дитини інтересу до
знань;

– духовно-моральне передбачає формування в дитини високої духовності та
чистої моралі і включає в себе формування внутрішнього психічного
розвитку дитини – свідомості, почуттів, волі, поведінки. В основі
традиційної системи духовно-морального виховання дітей в сім’ї лежить
антитеза: добро-зло, правда-брехня, милосердя-жорстокість, честь-ганьба,
щедрість-скупість, любов-ненависть, мужність-боягуство, радість-горе
тощо. Правильно формують моральну свідомість ті батьки які дбають, щоб
їхні діти знали народну етику, тобто узвичаєні серед нашого народу норми
поведінки, моральні заповіді, релігійні заповіді, мовленнєвий етикет.
Морально-духовне виховання в родині здійснюється через формування
загальнолюдських та національних вартостей: виховання в дитини
гуманізму, милосердя, доброзичливості, правдивості, чесності, високої
культури поведінки; через засвоєння народної моралі, в основі якої
лежать народно-педагогічні традиції народно-родинного виховання:
вшанування новонародженої дитини, її батьків, бабусів, хрещених батьків,
святкування в сім’ї, родинних свят, вшанування пам’яті загиблих чи
померлих родичів, відзначення календарних та обрядових свят тощо.
Традиційна українська родинна педагогіка об’єднує у системі
духовно-морального розвитку особистості також релігійне виховання,
побудоване на основі віри в Бога і сповідування християнської моралі;

– трудове виховання передбачає використання в родині трудових традицій
українського народу через залучення дітей до посильної праці, визначення
обов’язків дитини в сім’ї: самообслуговування, догляд за молодшими
дітьми, приготування простих страв, виховання уміння накрити на стіл,
допомога батькам до свят, спільна праця дітей і батьків, робота в домі,
на городі тощо.

– естетичне виховання передбачає формування в дітей естетичних смаків та
почуттів через екскурсію в природу, саджання дерев, догляд за квітами,
спільний перегляд телепередач, відвідування родиною музеїв, розвиток
дитячої фантазії та творчості, залучення до народно-обрядового
мистецтва, художньої самодіяльності, організація і проведення з дітьми
всіх традиційних родинних свят;

– моральна підготовка дітей та молоді до подружнього життя в поєднанні
із статевим вихованням. Народна мудрість вчить, що моральна підготовка,
молоді до родинного життя найкраща така, що протікає в контексті
повсякденного життя самої сім’ї ,шляхом безпосереднього прикладу
батьків, їх взаємин. Готовити до сімейного життя – значить допомагати
підростаючій особистості усвідомити, що люди створені одне для одного.
Це має принципове значення, особливо для підліткового
десяти-дванадцятирічного віку, коли в хлопців і дівчат починає
проявлятися усвідомлений інтерес до протилежної статі. Дошлюбна
підготовка в українському родинознавстві зводиться до створення міцної,
здорової, щасливої сім’ї, що не знає чвар і розбрату, а тим більше
розлучень. На думку академіка Стельмаховича, якщо в домі панує висока
моральна атмосфера, то й відпадає потреба в якомусь спеціальному
статевому вихованні. Бо непорушною основою нормування правильних
стосунків між статями виступає добре поставлене моральне виховання дітей
у сім’ї. На його ж думку, не сторонній лікар-сексолог, а рідний батько
повинен передати синові, а мати – дочці знання про особливості
чоловічого й жіночого організму, їх гармонії в сімейному, саме в
сімейному житті. Статева близькість у взаємному коханні і в рамках
сім’ї, шлюб чоловіка та жінки в ім’я спільного щастя, радості мати дітей
і виховувати їх посилюють прагнення мати сім’ю, відкидають “статеву
несумісність”, пронизують подружнє життя духом життєвого оптимізму,
утверджують переконаність в тому, що справжню радість і щастя людини,
насолоду статевим життям можна знайти лише у сім’ї.

Зміст, завдання та мета родинного виховання реалізуються в органічній
єдності під дією відповідних педагогічних факторів. Хто ці фактори? Хто
належить до провідних вихователів дитини?

Пріоритет родинного виховання, порівняно з усіма іншими ланками
виховання, незаперечний. Суть його полягає в тому, що сім’я першою бере
під свою опіку дитину з моменту її народження, в ранньому дитинстві, у
час її найбільшої безпомічності, у віці найінтенсивнішого вихованні її
характеру, не полишає своєї уваги й тоді, коли вона стане дорослою
людиною. Відвідуючи дитячий садок, а потім навчаючись у школі, дитина
все одно більшість свого часу проводить в сім’ї, не перестає вона бути
її членом і після закінчення школи. Отже, родина належить до перших і
найвпливовіших вихователів особистості, особливо якщо сім’я повна, тобто
з дітьми, яких, разом живучи, виховують батько і мати.

Одну з головних ролей у становленні дитини як особистості відіграє рідне
материнське слово. Дитина почуває себе щасливою, коли росте в колі своїх
сестер та батьків, вбирає ласку дідусів і бабусь, доброзичливу увагу
родичів, свояків, сусідів. На допомогу батькам у вихованні дітей нерідко
приходять в сім’ю няні. А в прикрих випадках, у разі втрати батьків, їх
місце займають опікун, вітчим, мачуха, названі батьки. Ефективно
виливають на розум, серце, тіло й душу дитини навколишня природа та
домашній побут, держава, церква. Кожен з цих вихователів діє по-своєму і
заслуговує пильної уваги, але найбільшої уваги заслуговують батьки, адже
саме вони становлять основне ядро виховного впливу на дітей у сім’ї. З
нього приводу .О.Сухомлинський писав: Виховує, звичайно, сім’я в цілому
– її загальний дух, культура людських стосунків. Але хто творить цей
дух, цю культуру? Звичайно ж, батьки. Без батьківської мудрості немає
виховної сили сім’ї. Батьківська мудрість стає духовним надбанням дітей;
сімейні стосунки, побудовані на громадському обов’язку,
відповідальності, мудрій любові й вимогливій мудрості батька й матері,
самі стають величезною виховуючою силою. Але ця сила йде від батьків, у
них – її коріння і джерело”.

ІІІ. ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ У РІЗНИХ ЗА СТРУКТУРОЮ РОДИНАХ

Особливості виховання єдиної дитини в родині

На цей рахунок існує дві найбільш розповсюджені точки зору. Перша: єдина
дитина виявляється більш емоційно стійкіша, ніж інші діти, тому, що не
знає хвилювань, пов’язаних із суперництвом братів. Друга: єдиній дитині
двоводиться переборювати більше труднощів, чим звичайно, щоб придбати
психічну рівновагу, тому що їй не вистачає брата чи сестри. Батьки, що
мають єдину дитину, звичайно приділяють їй надмірну увагу. Деякі
перешкоди психічному розвитку дітей мають зовсім визначену назву –
тепличні умови, коли дитину пестять, ніжать, балують, – одним словом,
носять на руках. Через надмірну увагу психічний розвиток її неминуче
сповільнюється. У результаті надмірної поблажливості, якою ми оточуємо
її, вона неодмінно зіткнеться з дуже серйозними труднощами і
розчаруванням, коли опиниться за межами домашнього кола, оскільки і від
інших людей буде очікувати уваги, до якої звикла у будинку батьків. З
цієї ж причини вона занадто серйозно стане відноситися і до самої себе.
Саме тому, що її власний кругозір занадто малий, багато дріб’язків
покажуться їй занадто великими і значними. У результаті спілкування з
людьми буде для неї набагато важче, ніж для інших дітей. Вона почне
уникати контактів, усамітнюватися. Їй ніколи не доводилося поділяти з
братами чи сестрами батьківську любов, ігри, кімнату, одяг, і їй важко
знайти спільну мову з іншими дітьми і своє місце в дитячому
співтоваристві. Дуже часто єдина дитина звикає до свого надзвичайного
стану і стає дійсним деспотом у родині. Батьки волею – неволею виховують
егоїста. Для розвитку психіки кожна дитина вимагає простору. Їй потрібна
внутрішня і зовнішня воля, вільний діалог з навколишнім світом, щоб їй
не підтримувала постійно рука батьків. Дитині не обійтися без
забрудненого обличчя, розірваних штанів і бійок. Єдиній дитині часто
відмовлено у такому просторі. Усвідомлено чи ні, їй нав’язують роль
зразкової дитини. Таке відношення до неї несе небезпеку, що єдина дитина
перетвориться в розпещену, несамостійну, що переоцінює себе, дитину. Але
цього можна уникнути, якщо дотримуватися одного простого правила, у
родині, де росте тільки одна дитина: ніякої винятковості!

Специфіка виховання в багатодітній родині

Виховний потенціал багатодітної родини має свої позитивні і негативні
характеристики, а процес соціалізації дітей – свої труднощі, проблеми.З
одного боку, тут, як правило, виховуються розумні потреби й уміння
миритися з недоліками інших; ні в кого з дітей немає привілейованого
положення, а виходить, немає ґрунту для формування егоїзму, асоціальних
рис; більше можливостей для спілкування, турботи про молодших, засвоєння
моральних і соціальних норм і правил гуртожитку; краще можуть
формуватися такі моральні якості, як чуйність, людяність,
відповідальність, повага до людей, а також якості соціального порядку –
здатність до спілкування, адаптації, толерантність. Діти з таких родин
виявляються більш підготовленими до подружнього життя, вони легше
переборюють рольові конфлікти, пов’язані з завищеними вимогами однієї
людини до іншої і занижених вимог до себе. Однак процес виховання в
багатодітній родині не менш складний і суперечливий. По-перше, у таких
родинах дорослі досить часто втрачають почуття справедливості по
відношенню до дітей, виявляють до них неоднакову прихильність і увагу.
Скривджена дитина завжди гостро відчуває дефіцит тепла й уваги, по –
своєму реагуючи на це: в одних випадках – тривожність, почуття
ущербності та невпевненості у собі, в інших – підвищена агресивність,
неадекватна реакція на життєві ситуації. Для старших дітей у
багатодітній родині характерна категоричність у судженнях, прагнення до
лідерства, керівництво навіть у тих випадках, коли для цього немає
потреб. Усе це звичайно, ускладнює процес соціалізації дітей. На жаль,
діти з багатодітних родин частіше стають на соціально небезпечний шлях,
майже в 3,5 рази частіше, ніж діти з родин інших типів. Багатодітна
родина має менше можливостей для задоволення потреб та інтересів дитини,
яким і так приділяється значно менше часу, ніж в родині з однією
дитиною, що, природно, не може не позначитися на їй розвитку. У цьому
контексті рівень матеріальної забезпеченості багатодітної родини має
дуже істотне значення. Моніторинг соціально – економічного потенціалу
родин показав, що більшість багатодітних родин живе нижче межі бідності.

Виховання дитини в неповній родині

Дитина завжди глибоко страждає, якщо валиться сімейне вогнище. Поділ
родини чи розлучення, навіть коли усе відбувається найвищою мірою чемно
і поштиво, незмінно викликає в дітей психічний надлам і сильні
переживання. Дитина відчуває відсутність батька, навіть якщо не виражає
відкрито свої почуття. Крім того, вона сприймає відхід батька як
відмовлення від неї. Дитина може зберігати ці почуття багато років.
Після розлучення батько регулярно відвідує дитину. В усіх випадках це
дуже глибоко хвилює її. Якщо батько виявляє до неї любов і
великодушність, розвід виявиться для дитини ще болісніше і
незрозуміліше. Крім того, вона з недовірою й образою буде дивитися на
матір. Якщо ж батько тримається сухо й відчужено, дитина почне
запитувати себе, чому, власне, вона повинна з ним бачитися, і в
результаті в неї може зародитися комплекс провини. Якщо батьки охоплені
ще й бажанням мстити один одному, вони заповнюють свідомість дитини
шкідливою дурницею, лаючи один одного і підриваючи тим самим
психологічну опору, яку звичайно дитина одержує в нормальній родині.У
цей період дитина може, скориставшись розколом родини, зіштовхувати
батьків один з одним і витягати нездорові переваги. Змушуючи їх
заперечувати свою любов до нього, дитина буде змушувати їх балувати
себе, а його інтриги й агресивність згодом можуть навіть викликати їхнє
схвалення. Відносини дитини з товаришами нерідко псуються через
недоречні питання, плітки та її небажання відповідати на розпити про
батька. На дитині, так чи інакше, відбиваються страждання і переживання
матері.Що можна зробити, щоб допомогти дитині в розбитій родині?
Пояснити йому, що відбулося, причому зробити це просто, нікого не
обвинувачуючи. Допомагати дитині ставати дорослішою і самостійною, щоб у
неї не склалася надмірна і нездорова залежність від вас. Одна з найбільш
розповсюджених помилок – надмірна опіка матері над сином.Питання про
структуру родини – питання дуже важливе, і до нього потрібно відноситися
цілком свідомо. Якщо батьки люблять своїх дітей і хочуть їх виховувати
якнайкраще, вони будуть намагатися, і свої взаємні незгоди не доводити
до розриву і тим не ставити дітей у скрутне становище.

ІV. Родинні виховні заходи як форми вихованні педагогічної культури
батьків.

Сучасна педагогічна наука виходить з положення про те, що виховання
дитини – це не лиже цілеспрямоване і планомірне планування її
світогляду, переконань і почуттів волі і характеру, потреб і здібностей,
а й адаптація до соціального середовища, її соціалізація. Важливим
чинником названого процесу має стати родинна педагогіка, яка еволюційним
шляхом виробила оригінальні форми і методи впливу на підростаючу
особистість. Уся суть родинної педагогіки спрямована на підготовку дітей
до самостійного життя, їхню адаптацію до природного і суспільного
довкілля. Родинно-національні та соціально-побутові традиції
забезпечують зв’язок поколінь, засвоєння і збереження скарбів
українського народу, впливають на розвиток і соціальну спрямованість
дитини в сім’ї та соціальному середовищі. Саме тому особливо актуальним
є єдність родинно-шкільного виховання на базі відродження традицій
української етнопедагогіки та досягнень вітчизняної та світової
педагогіки і формування на цій основі педагогічної культури батьків як
першо-вихователів.

З цього приводу К.Д. Ушинський зазначав: “Мистецтво виховання має ту
особливість, що майже всім вона здається справою знайомою й зрозумілою,
а декому навіть справою легкою – і тим зрозумілішим і легшим здається
воно, чим менше людина з ним обізнана-теоретично чи практично. Майже всі
визнають, що виховання вимагає терпіння дехто вважає, що для цього
потрібні вроджена здібність і вміння, тобто навичка, але дуже мало хто
прийшов до переконання, що, окрім терпіння, вродженої здібності та
навички потрібні ще й спеціальні знання…”. Продовжуючи Ушинського,
відомий вітчизняний педагог В. Сухомлинський писав: “Батьківська
педагогіка – це на мій погляд, педагогічна освіта батьків і матерів,
освіта тих, кому завтра бути батьками й матерями”.

За висновком В. Сухомлинського, в наші дні немає важливішого у сфері
виховання завдання, ніж навчити батька та матір виховувати своїх дітей,
прищепити їм високу педагогічну культуру. “Без турбот про педагогічну
культуру батьків, – писав він, – неможливо розв’язати жодного завдання,
що стосується навчання та виховання. Батьківська педагогіка, тобто
елементарне коло знань матері та батька про те, як істота, що народилася
від людини, стає людиною – це фундамент, основа всієї педагогічної
теорії та практики”. І закликав, звертаючись до вчителів: “Учіть батьків
мистецтва виховання як найблагородніші, найлюдянішої, найвищої
творчості, як виконання високого громадського обов’язку”. З цією метою
педагогу доцільно урізноманітнювати форми, засоби і методи співпраці з
родинами учнів для підвищення рівня педагогічної культури батьків,
враховуючи їх загальний розвиток, різноманітні інтереси тощо.

Однією із сфер виховання педагогічної культури батьків є організація
вчителем родинних виховних заходів. Саме родинні виховні заходи дають
змогу активізувати батьків, з пасивних спостерігачів перетворити їх в
учасників організації навчально-виховного процесу власних дітей,
пізнавати інтереси і вподобання кожної сім’ї, організовувати спільне
дозвілля батьків і дітей, забезпечувати спадкоємність поколінь,
відроджувати звичаї і традиції нашого народу.

Для прикладу пропоную сценарій вечора “РОДИННЕ СВЯТО”. УЧАСНИКИ: родини,
чиї діти навчаються в класі, школі.

По можливості сцена, де проходить “Родинне свято” оформляється під
світлицю. На сцені розміщуються столи і стільці по кількості сімей, які
беруть участь у святі.

Родини заздалегідь приготували своє родовідне дерево, герби родини,
принесли з собою сімейні фотоальбоми, які розвішують і розкладають у
залі. Заздалегідь учні класу, або класи готують власними рухами призи. В
залі звучать музика. На мелодію “Пісні про рушник” на сцену виходять дві
дівчини в українських костюмах з короваєм.

І ДІВЧИНА: Добрий вечір добрим людям! Ми вітаємо Вас у нашій світлиці.
Дякуємо Вам за те, що ви сьогодні завітали до нас.

ІІ ДІВЧИНА: За давнім українським звичаєм дорогих гостей зустрічають
свіжим духмяним хлібом, який увібрав у себе тепло і світло щедрої
української землі. Хай цей хліб нагадає вам рідний дім і стане для вас
символом родинного свята.

Під фонограму сім’ї, котрі братимуть участь у конкурсах вечора,
піднімаються на сцену, за свої столи, які були раніше оформлені букетами
квітів; приготовленими дітьми та батьками серветками.

Виходять на сцену ведучі:

І ВЕДУЧИЙ: Доброго вечора, дорогі друзі! Спасибі вам за те, що ви
вирішили взяти участь у нашому родинному святі. Серед усіх геніальних
винаходів людства, одне з провідних місць займає сім’я, родина. “Від
родини йде життя людини”, “Без сім’ї нема щастя на землі”, – говорять на
Україні.

ІІ ВЕДУЧИЙ: Сім’я – святиня людського духу, благородних людських
почуттів: кохання, любові, вірності, піклування. Це невсипуща
хранителька національних звичаїв і традицій, пам’яті предків,
плекальниця найвищої цінності людства –дітей, майбутнє народу .Людина є
смертною. Але рід, родина, народ –безсмертні.

ІІІ ВЕДУЧИЙ: А зараз ми хотіли б ближче познайомитись і відрекомендувати
вам наших сьогоднішніх гостей: сім’ї, які прийшли до нас на свято.

Ведучі розповідають зі сцени про сім’ї, які беруть участь у святі, їх
сімейні бувальщини. (Така інформація готується зарання).

І ВЕДУЧИЙ: А тепер від слів перейдемо до наших конкурсів. перший
конкурс – пісенний.

ІІ ВЕДУЧИЙ: Як відомо, в пісні розкривається душа людини. Перефразовуючи
відоме прислів’я, можна сказати:

“Скажи мені про що ти співаєш і я тобі скажу, хто ти”.

І ВЕДУЧИЙ: А українські пісні завжди славились своєю мелодійністю,
співучістю, задушевністю. Отож, пісня.

Свою улюблену сімейну пісню виконує сім’я…

(Сім’ї по черзі співають свої пісні, зал по можливості підтримує їх).

ІІ ВЕДУЧИЙ: Щиро дякуємо нашим учасникам за чудове виконання народних
пісень. Пісні, що прозвучали, такі різні, але всі вони чудові. Тепер ми
краще знаємо наших учасників і розуміємо їх душу.

І ВЕДУЧИЙ: Як відомо, сім’я – це близька співдружність дорослих і дітей.
І чим тісніший цей зв’язок поколінь, тим більше значення мають сім’ї в
житті кожного її члена.

ІІ ВЕДУЧИЙ: А як виглядають батьки в очах своїх дітей?

І ВЕДУЧИЙ: У всіх батьків є сильні і слабі сторони. Теперішні батьки і
їх талант полягає в тому, щоб вміло використати свої сильні сторони в
спілкуванні з дітьми. В демонструванні своїх сильних сторін нам
допоможуть наступні конкурси.

(Проводяться конкурси серед тат і мам. Конкурси можуть бути
різноманітними).

ІІ ВЕДУЧИЙ: Дякуємо нашим татам і мамам, які продемонстрували нам свої
таланти. В таких талановитих батьків і діти повинні бути талановитими. І
виявити таланти дітей – мета нашого наступного конкурсу.

(Приводяться конкурси серед дітей).

І ВЕДУЧИЙ: дуже вдячні нашим молодшим представникам сімейних династій.
Ми познайомились з нашими сім’ями, їх сильними і слабшими сторонами. А
тепер проведемо конкурс під девізом: “Тато, мама і я- дружна сім’я!”.

(Проводиться конкурс для всіх сімей-учасників свята).

ІІ ВЕДУЧИЙ: Як ви бачили, у кожної людини є якийсь талант, який її
відрізняє від інших і яким вона може пишатися.

І ВЕДУЧИЙ: Ось і познайомились ми з нашими сім’ями ближче, їх сімейними,
уподобаннями, талантами. Ми дуже раді, що сьогоднішнє свято, родинне
свято, пройшло в такій теплій, невимушеній обстановці.

ІІ ВЕДУЧИЙ: А зараз – найприємніша мить, яку з нетерпінням чекають всі
учасники. Вручення призів. Кожна сім’я по-різному виявила свої таланти в
конкурсах. Одні стали переможцями в пісенному, інші – в спортивному
конкурсі. Тому ми нагороджуємо кожну сім’ю.

(Проходить вручення призів учасникам родинного свята).

ІІ ВЕДУЧИЙ: Сподіваємось, що сьогоднішнє свято надовго запам’ятається
глядачам і учасникам. Всім велике спасибі. А закінчити наше свято ми
хотіли б піснею.

(Всі співають “Пісню про рушник”).

НАЗВА ПРИЗІВ: – за краще виконання сімейної пісні;

за краще знання свого родоводу;

за краще почуття гумору;

саму багатодітну сім’ю;

за тісний зв’язок поколінь;

за добре знання свого рідного краю;

за акторську майстерність при демонстрації своїх талантів;

за оригінальність батьківських талантів;

наймолодшу сім’ю.

ВИСНОВОК

Велич і красу родини в народі підносять аж до небес, як ознаку
особливого авторитету й ролі в житті кожної людини. Повне щастя без
сім’ї, без домашнього затишку не мислиме.

Звичайно, ще увага і повага до сім’ї, до роду не приходить сама по собі.
Її треба виховувати. Це якраз і є той природний, надійний шлях, яким
дитина змалку усвідомлює свою приналежність до родини, роду, а через них
– до рідного народу, української нації.

Діти зміцнюють сім’ю. Вони прикрашають життя і дарують радість,
продовжують людський рід і передають родинну духовну естафету від
покоління до покоління. В народній педагогіці знаходимо: “Шануй і
поважай бабусю і дідуся. Вони дали життя мамі і твоєму татові. Вони
ночей не спали біля твоєї колиски. Пам’ятай, що сонце осяює твій
радісний ранок. Для них сонце – на вечірньому крузі. Ніколи не забувай
свою рідну домівку. Воістину святі слова, і всі батьки щиро вірять, що
їхні діти ніколи-ніколи не стануть на шлях перекотиполя, що колись було
кураїнкою. Про це в народі розповідають таку казку:

“У полі росла кураїнка. Поряд з нею – мама і тато, бабуся і дідусь,
прабабуся, прадідусь. Вночі біг вовчих зачепив кураїнку, вирвав її з
ґрунту. .Більше вона не могла пити водички, живитися. Припекло сонечко і
висушило кураїнку. Подув вітер – і покотив її полем. Капали сльози з її
очей, боляче було, відриватися від свого роду .Зачепилась вона за
стареньке дерево, а на ранок подув вітер з іншого боку, знову покотив її
через поле. І стала вона перекотиполем…”.

Так і людина, які і рослина, не може жити без правічного ґрунту.
Живосилом вирвана з рідкого місця, почне всихати, перероджуватися на
перекотиполе. Без зв’язку з ріднею людина стає безпорадна. Вона завжди
стояла і стоятиме біля витоків людського життя і щастя, додаватиме сили
і відваги, оберігатиме від напастей, хвороб душі і тіла, вчитиме
шанувати людей, їх працю, їх мудрість, святою молитвою звучатиме в твоїх
устах велике і величне слово – РОДИНА.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ващенко Г. Виховний ідеал. – Полтава,1994.

2. Концепція національного виховання // Рідна школа.-1995.- № 6.

3. Кузь В. Материнська школа: Виховання в родині // Педагогіка і
психологія. – 1995.- № 4.

4.Мартинюк І. Школа-родина як основа національного виховання // Поч.
школа.-1996.- № 3.

5. Організація роботи з батьками.-Рівне,1995.

6. Основи національного виховання / За ред. Г. Кузя.-К.,1994.

7. Педагогічні ідеї К.Д.Ушинського / Ред. колегія: В.І. Войтко та
ін.-К., 1974.

8. Стельмахович М.Г. Народна педагогіка.-К., 1986.

9. Стельмахович М.Г. Народне дитинознавство.-К.,1991.

10. Стельмахович М.Г. Українська родинна педагогіка.-К.,1996.

11. Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка.-К.,1978.

12. Українська душа /Відп. ред. В.Храмова.-К.,1992.

13. Українознавство в національній школі /За ред.
М.Г.Стельмаховича.-Івано-Франківськ.,1995.

14. Ушинський К.Д. Про сімейне виховання.-К.,1974.

15. Школа-родина: аспекти родинного виховання //Поч. школа.-1997.- № 5.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020