.

Виховання і розвиток дитини (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
1501 24099
Скачать документ

Курсова робота

Виховання і розвиток дитини

ПЛАН

1. Поняття розвитку:

а) Фактори, що впливають на формування особистості;

б) Роль активності діяльності і спілкування у розвитку;

в) Роль дорослого у соціалізації дитини дошкільного віку;

2. Сучасні дослідження про вплив різних факторів на розвиток
особистості.

3. Віковий підхід до виховання і навчання дітей, вікова періодизація:

а) Розвиваючий характер виховання і навчання, як умова забезпечення
психічного розвитку дитини дошкільного віку.

б) Вікові та індивідуальні особливості психічного розвитку. Педагогічна
періодизація дошкільного дитинства.

в) Особливості виховання обдарованих дітей.

4. Ідея різностороннього розвитку в класичній і сучасній педагогіці:

а) Ідея всебічного розвитку соціалістів – утопістів і
філософів-просвітителів.

б) Завдання основних напрямів всебічного розвитку особистості.

1.а. Головною рушійною силою психічного розвитку є наявні у людини
внутрішні і зовнішні протиріччя. Вони виникають, коли у дитини уже
з’являються певні потреби, але немає ще можливості для їх задоволення.
Протиріччя виникають між вимогами суспільства до дитини і готовністю
дитини виконати ці вимоги. Дитина починає шукати форми, що засвоюють
вимоги суспільства. Протиріччя між фізичними і духовними можливостями
дитини викликані явищем акселерації.

Закономірності психічного розвитку дитини:

нерівномірність розвитку (на різних вікових етапах темпи розвитку тої чи
іншої психічної якості можуть прискорюватися або сповільнюватися).
Психічний і педагогічний – це сензетивні періоди розвитку дитини. Вони
найбільш ефективні;

пластичність і компенсація – здатність за допомогою цілеспрямованого
виховання і навчання змінити розвиток, прискорити ті сторони, які
сповільнені або взагалі компенсувати недолік одних сторін розвитку за
рахунок інших;

інтеграція – з віком психіка набуває більш цілісного вигляду. Різні
сторони психічного розвитку особистості проникають одна в одну.

На дитину у її розвитку впливають такі фактори як спадкові задатки,
соціальне середовище, цілеспрямоване навчання і виховання.

Спадковість – прояв у нащадків біологічної схожості з батьками. Дитина
успадковує від батьків анатомо-фізіологічну структуру організму, етапи
його формування та індивідуальні особливості нервової системи. Головне
значення для формування дитини як особистості має те, що вона
успадкувала від батьків такі особливості як високоорганізований мозок,
мовний апарат, мислення, здатність до праці. Спадкові задатки створюють
біологічні передумови для розвитку особистості дитини.

Соціальне середовище – матеріальні умови життя суспільства: економіка,
суспільний і політичний лад, форми власності. Але головним у суспільному
середовищі є наявність інших людей, можливість контактувати з ними. Ці
контакти сприяють розвитку власне людських задатків. Певну роль відіграє
природне середовище, екологічний стан, клімат, рельєф. Але соціальне
середовище діє не безпосередньо на психічний розвиток, а опосередкованим
фактором.

Виховання і навчання – ведучий, головний фактор у розвитку особистості.
Він може суттєво змінювати шлях розвитку.

Б. Потреба в активності – перша, що виникає. Щоб її задовольнити дитина
включається у різні види діяльності. На протязі свого життя дитина
опановує велику кількість діяльності. Але на кожному віковому етапі ми
виділяємо ведучу діяльність – головну для її психічного розвитку.

Ознаки ведучої діяльності:

найбільшу кількість часу відводиться на ню у % відношенні;

у ній зароджується інші види діяльності;

це діяльність, яка найсильніше впливає на розвиток психіки дитини.

На протязі перших семи років життя дитина змінює види діяльності:

1 рік життя – ведуча діяльність – емоційне спілкування з дорослим. У
даному віковому етапі зароджується предметна діяльність засвоюються
маніпуляції предметами і функції предметів;

2-3 рік життя – предметна діяльність починає відігравати самостійну роль
і стає ведучою;

після 3-го року життя і до кінця дошкільного віку провідною є ігрова
діяльність. У ній зароджується трудова, зображувальна, навчальна
діяльність.

В. І етап соціалізації – емоційна реакція дитини на дорослого. В
психології ця реакція називається “комплекс пожвавлення”. Це перша
соціальна поведінка дитини. Цей комплекс з’являється у 2, 5-3 місяці.

Його ознака: при появі дорослого дитина починає усміхатися, робить
активні рухи, лепече, простягає руки до дорослого. Посмішка – перший
соціальний прояв. Ці прояви безпосередньо не пов’язані із задоволенням
фізичних потреб дитини. Головна роль дорослого в тому, що він для дитини
– джерело позитивних емоцій, які поступово формують у малюка почуття
емоційного благополуччя і безпеки. Якщо дорослий постійно звертає увагу
на дитину, то ці позитивні емоції весь час проявляються. Кількість
позитивних емоцій зростає і вони стають постійним емоційним станом.

У зарубіжній психології і педагогіці цьому аспекту надається досить
велика увага – це центральна функція дорослого. Відсутність емоційного
спілкування з дорослим у перші місяці життя дитини бо наявність
постійного емоційного негативного спілкування веде до появи дитячого
госпіталізму (захворювання, що характеризується значним відставанням
дитини у розвитку від своїх однолітків).

ІІ етап – дорослий стає джерелом нових знань, умінь, навичок.

ІІІ етап – дорослий стає моральним прикладом соціальної поведінки.
Дитина засвоює від нього норми поведінки.

2. З тією думкою, що людина не народжується особистістю, а стає нею,
погоджується більшість психологів, але точка зору на те, яким законам
підлягає розвиток особистості – різниться. Це стосується і розуміння
рушійних сил розвитку (значення суспільства, різних соціальних груп,
закономірностей і етапів розвитку, наявність і роль в розвитку
особистості.

Теорії формування особистості:

теорія рис – ґрунтує своє уявлення про розвиток особистості на тому, що
всі риси особистості формуються по життєво, і розглядає їх зародження,
удосконалення і стабілізацію як те, що підлягає небіологічним законам;

теорія соціального навчання – ґрунтує процес розвитку особистості крізь
призму формування певних способів між особистісної взаємодії людей;

гуманістична теорія – трактує процес розвитку особистості як процес
становлення “Я”.

В останні десятиріччя посилилась тенденція до інтегрованого (цілісного)
розгляду особистості з позиції різних теорій і підходів і виділяється
інтегрована концепція розвитку, що включає узгоджене системне формування
і взаємозалежне перетворення всіх тих сторін особистості, акцент на які
роблять різні теорії.

Однією з таких є теорія Еріксона. Він у своїх поглядах притримується
епігентного принципу: генетична передбачуваність стадій, які в своєму
особистісному розвитку обов’язково проходить людина від народження до
кінця своїх днів.

Найсуттєвіший вклад його в теорію особистісного розвитку полягає в
виділенні і описанні восьми життєвих психологічних криз, що наступають в
кожної людини:

криза довіри – недовіри (протягом 1 року життя);

автономія в противагу сумнівам і стиду (3 рік життя);

прояв ініціативності в противагу почуттю вини (3-6 рік);

працелюбність в противагу комплексу неповноцінності (6 рік);

особиста само визначеність в противагу індивідуальній сірості і
подібності до інших – конформізм (12-18 років);

інтимність і комунікабельність в противагу особистісній психологічній
ізольованості (20 років);

турбота про виховання нового покоління в противагу “заглиблення в собі”
(30-60 років);

задоволення прожитим життям в противагу відчаю (після 60 років).

Становлення особистості в концепції Еріксона розуміється як зміна
етапів, на кожному з яких відбувається якісне перетворення внутрішнього
світу людини і радикальна зміна відносин з навколишніми людьми. В
результаті людина як особистість набуває дещо нове, що характерне саме
для даного етапу розвитку і зберігається у неї протягом всього життя.
Саме ці особистісні ново зміни виникають на певній стадії, що
підготовлена попереднім процесом розвитку.

Формуючись і розвиваючись як особистість, людина набуває не лише
позитивних, а негативних змін.

3.а. Розвиваючий – це той виховний вплив, що веде за собою розвиток. При
цьому виховання повинне відповідати ряду вимог. Вони виділяються на
основі аналізу ряду психологічних досліджень. У педагогіці ці вимоги
існують у вигляді принципів розвиваючого виховання.

Перший принцип:

Виховання буде розвиваючим, коли воно відповідає можливостям дитини, але
орієнтується не на її сьогоднішні, а на її завтрашні можливості. Інакше
завдання для дитини будуть занадто легкі або занадто складні. Завтрашні
можливості дитини Л.С.Вигоцький назвав “зоною найближчого розвитку
дитини”. “Зона найближчого розвитку” – це те, що дитина сьогодні може
досягти за допомогою дорослого, але завтра уже здатна буде зробити сама.
У сфері діяльності у “зону найближчого розвитку” входять ті види
діяльності, які зароджуються всередині ведучої діяльності на даному
етапі життя дитини. В інтелектуальному плані “зона найближчого розвитку”
заключається в наявності у дітей не ясних, не точних знань про
навколишнє, а знань, які вона отримує шляхом власного стихійного
збагачення свого досвіду.

Другий принцип:

Врахування сензетивних періодів розвитку, тобто тих періодів, під час
яких розвиток проходить найбільш сприятливо. Використовуючи даний
принцип, потрібно враховувати, що дошкільний вік є віком, який
характеризується сензетивністю для розвитку усіх сторін психіки дитини.
Сензетивний період можна використати щодо застосування тих чи інших
методів роботи з дітьми. Розвиваючим буде те виховання, при якому
вихователь використовує методи роботи з дітьми, сензетивні для даного
періоду.

Третій принцип:

Дитина в ході виховання і навчання повинна бути не лише об’єктом, а й
суб’єктом виховного процесу. Усі наші впливи на дитину повинні
передбачати її активність. Найкращі ті уміння, знання і навички, які
дитина здобула самостійно, тому процес навчання і виховання необхідно
організувати так, щоб підштовхнути дитину до самостійного здобування
знань, відкриття чогось нового про навколишній світ.

Четвертий принцип:

Для розвитку виховання важлива орієнтація не тільки на вік, а й на
індивідуальні особливості дитини. Це принцип індивідуального підходу.

3.б. Вивчення індивідуальних особливостей не можливе без знання вікових
особливостей. Усе життя дитини проходить у розвитку її кількісних і
якісних змін. Перехід дитини від першого до іншого вікового етапу може
бути визначений наявністю нових якісних змін.

В психології розроблено нову вікову психологічну періодизацію, яка
відображає і появу нових якісних змін у дітей і їх швидкий прояв. Такі
вікові періодизації, для яких нові якості проявляються повільно –
стабільні. Періоди швидкої появи змін – кризові.

Педагогічна вікова періодизація:

Ранній вік (від народження до 3 років);

Молодший дошкільний вік (3-4 роки);

Середній дошкільний вік (5 років);

Старший дошкільний вік (6-7 років).

У програмі “Дитина” вперше зроблена спроба поєднати віковий і
диференційований підхід.

1. Наші малята.

Перед вихователем виникають труднощі, пов’язані з:

складністю адаптації малюка до дитячого садка;

недостатнім розвитком ігрової діяльності;

недостатнім оволодінням культурно-гігієнічними навиками та навиками
поведінки;

проявами дитячого негативізму.

2. Середня група:

надто рухливі, реактивні діти;

надто повільні;

особливо чутливі, вразливі.

3. Старша група:

нечемні діти;

жаднюги;

забіяки;

боягузи.

4. Підготовча група:

діти, що не хочуть вчитися;

діти з проявами негативізму, вперті, дратівливі.

Дитина на відміну від дорослих – своєрідний організм, в якому відбувають
певні зміни в будові, функціях його тканини і органів у процесі росту й
розвитку. Для дітей різного віку потрібно створювати диференційовані
умови навколишнього середовища. Харчування, виховання, а також
профілактика захворювань мають відповідати віковим особливостям дітей. У
практичній діяльності, враховуючи вікові морфологічні й функціональні
особливості, слід застосовувати індивідуальний підхід до них.

Щоб полегшити такий диференційований підхід, доцільно ділити дитячі роки
на окремі періоди, які певною мірою відрізняються між собою. Причому,
цей поділ має, грунтуватись на сукупності морфологічних і фізіологічних
особливостей дитячого організму, що характерні для кожного .вікового,
періоду.

Симпозіум з питання вікової періодизації, який проводився в 1865 році в
Москві, запропонував таку схему вікової періодизації:

Новонародження — 1—10 днів.

Грудний вік — 10 днів — 1 рік.

Раннє дитинство — 1—3 роки.

Перше дитинство — 4—7 років.

Друге дитинство — 8—12 років у хлопчиків,

8—1 і років у дівчаток.

Підлітковий вік — 13—рік років у хлопчиків,

12—15 років у дівчаток.

Юнацький вік – 17 —21 рік у юнаків,

16—20 років у дівчат і т. д.

Критеріями цієї періодизації були такі ознаки: розміри тіла і органів,
маса, час окостеніння скелета, прорізування зубів, розвиток залоз
внутрішньої секреції, ступінь статевого дозрівання, м’язова скла. Поряд
з наведеною широко розповсюджена друга класифікація, за якою виділяють:

період внутрішньоутробного розвитку;

період новонародженості (2—3 тижня);

період грудного віку (до 1 року);

переддошкільний, ясельний вік (від 1 до 3 років);

дошкільний (з 3 до 7 років);

молодший шкільний (з 7 до 12 років);

підлітковий (з 12 до 15 років);

старший шкільний або юнацький (з 14 до 18 років у дівчат, з 15 до 19—20
років у хлопчиків). Але критерії біологічного віку, а також найбільш
інформативні показники, як основа вікової періодизації, потребують
дальшої розробки.

1. Період внутрішньоутробного розвитку плоду, який триває від моменту
запліднення і до моменту народження дитини, тобто дев’ять місяців. Його
можна поділити на дві фази: фазу ембріонального розвитку — перші два
місяці, коли відбувається формування плоду, і фазу плацентарного
розвитку — з третього по дев’ятий місяць, який характеризується ростом
уже сформованого плоду.

Для цього періоду характерним є швидкий ріст плоду і живлення його за
рахунок материнського організму. На правильність розвитку плоду і
повноцінність майбутньої дитини дуже впливають стан здоров’я матері, її
харчування, спосіб життя, психічні й фізичні навантаження, особливості
перебігу вагітності, зокрема токсикози вагітності, відповідність крові
матері і дитини за резус-фактором.

2. Період новонародженості (за новою класифікацією до 10 днів)
характеризується пристосуванням організму до нових позаутробннх умов
існування, в результаті чого відбуваються такі фізіологічні зміни: катар
шкіри і злущується епідерміс, заживає пупкова ранка, зменшується маса
тіла і поступово відновлюється, зникає фізіологічна жовтяниця
новонароджених, встановлюються легеневе дихання, постійний кровообіг,
самостійне травлення, тобто починається зовнішня секреція травних залоз,
змінюються морфологічні і фізико-хімічні особливості крові. Основні
функції дитини перебувають у стані нестійкої рівноваги і навіть незначні
елліни умов навколишнього середовища можуть зумовлювати важкі порушення
в організмі.

Протягом цього періоду можуть виявлятись порушення внутрішньо-утробного
розвитку плоду — недоношеність, вади розвитку, резус-конфлікт, різні
родові травми (крововиливи, переломи і паралічі), трапляються
захворювання пупкової ранки і пупкових судин. Новонароджені діти мають
велику чутливість до гноєрідної інфекції, зокрема стафілококів,
стрептококів, кишкової палички і сальмонел, які можуть зумовлювати
токсико-септичні захворювання.

3. Грудний період — тривалість його визначається строком доцільності хоч
би часткового годування дитиня грудним молоком. Для докошених дітей, які
правильно розвиваються, цей період закінчується в кінці першого року
життя. .

Для цього періоду характерні такі анатомо-фізіологічні особливості,
які потребують певної організації зовнішнього середовища.
Відсутність зубів, недостатня кількість травних соків, низька активність
ферментів — усе це зумовлює функціональну незрілість органів травлення.
У цей період діти інтенсивно ростуть.

Послаблення початкового пасивного імунітету може призвести дітей цього
віку до гострих інфекційних захворювань (кір, вітряна віспа, дизентерія,
грип). Грудні діти схильні де дифузних реакцій.

4. Переддошкільний вік (раннє дитинство) характеризується удосконаленням
усіх функцій дитячого організму, для нього властива підвищена чутливість
до впливів навколишнього середовища. Тому великого значення набуває
правильне виховання дітей, у тому числі й фізичне. У цьому віці швидко
розвиваються рухові можливості, удосконалюються координації, зростає
м’язова сила. Центральна і периферична нервова система досягають
більш-менш закінченого диференціювання, удосконалюються функції кори
головного мозку, утворюються численні нові зв’язки, розвивається мова,
поглиблюються емоційні переживання, їх вияви.

5. У дошкільному віці (перше дитинство) удосконалюється розвиток
інтелекту, фізичної сили і спритності рухів. З ендокринних залоз
переважає вплив мозкового додатку і зобної залози. Послаблюється
інтенсивність обміну енергії, що виявляється в зниженні темпів росту.
Схильність до дифузних реакцій зменшується, внаслідок чого такі хвороби,
як запалення легень, захворювання шлунково-кишкового тракту, поступово
стають за клінічною картиною подібними до хвороб у дорослих людей. У
цьому віці трапляються хвороби, у розвитку яких певну роль відіграє
алергія: бронхіальна астма, кропив’янка, ревматизм. Діти частіше
хворіють на гострі інфекційні хвороби. До кінця цього періоду діти за
рівнем свого фізичного та інтелектуального розвитку повинні бути
готовими до початку систематичного навчання в школі

3.в. Обдарованість дитини залежить:

батьки і вихователі повинні побачити і підтримати обдаровану дитину;

створити умови для самостійної творчості;

допомогти під час входження в дитячий колектив.

Кожна цивілізована країна і кожна розвинена нація одним з найбільших
своїх скарбів вважає талановиту людину. Ще 40-ві і 50-ті роки відомий
український психолог Г. С. Костюк написав кілька праць, а в 1963 році
книгу «Здібності та їх розвиток у дітей», намагаючись привернути увагу
громадськості і педагогів до цієї проблеми. Але суспільство виявилось не
готовим ставити і розв’язувати її.

Нарешті і перед нами постала проблема виховання творчої особистості,
збереження обдарованості, сприяння розвитку здібностей, виховання
талановитих людей. І це завдання стоїть на повний голос перед дошкільним
вихованням, хто б його не здійснював — мати і батько в сім’ї чи
вихователі в дитячому садку. Тому маємо розібратися, що ж такі; —
обдарована дитина, за якими ознаками її виявляти, скільки може бути в
групі таких дітей, від чого це залежить.

Обдарованість — складна психологічна категорія, яка у спеціальних
дослідженнях визначення:

Обдарованість – це своєрідне поєднання здібностей, яким забезпечується
успішність виконання діяльності. Саме завдяки поєднанню здібностей у
певну структуру створюється можливість компенсувати відсутність деяких
із них за рахунок розвитку інших;

обдарованість — це загальні здібності або спільні моменти здібностей, що
зумовлюють широту можливостей людини, рівень і своєрідність її
діяльності.

обдарованість — це розумовий потенціал, або інтелект; цілісна
індивідуальна характеристика пізнавальних можливостей і здібностей до
навчання;

обдарованість — це сукупність задатків, природних даних, характеристика
ступеня вираження і своєрідності природних передумов здібностей;

обдарованість — це талановитість, наявність внутрішніх умов для видатних
досягнень у діяльності.

Багатозначність терміну свідчить про складність і багатоаспектність
дослідження проблеми. Обдарованість як найбільш загальна характеристика
здібностей потребує комплексного вивчення: психофізіологічного,
диференціально-психологічного, педагогічного (визначення умов виховання
здібностей).

Обдаровані діти — це діти, які мають загальну або ту чи іншу спеціальну
обдарованість. І життєва практика, і наукові дослідження засвідчують
певну вікову послідовність у проявах різних видів спеціальної
обдарованості. Так, досить рано спостерігається вона щодо музики, потім
щодо малювання. Загалом же обдарованість до мистецтва виявляється
раніше, ніж до науки, а в галузі науки раніше за інші розвивається
математична обдарованість.

Загально інтелектуальна обдарованість проявляється, як правило, у дуже
високому рівні розумового розвитку дитини і в якісній своєрідності,
самостійності, нестандартності виконання завдань та розумової діяльності
в цілому. Дослідження показують, що обдарованим дітям притаманна
здатність захоплюватися тим чи іншим, у дошкільному віці — різними
видами практичних, продуктивних занять (конструюванням, малюванням,
ліпленням, працею), у шкільному — навчальними предметами, заняттями у
гуртках. Ще одна важлива риса: обдаровані діти вносять у свою діяльність
творчі моменти.

Обдарованість дитини, як і окремі її здібності, не дається їй у готовому
вигляді від природи. Вроджені здатності — це лише одна з передумов
надзвичайно складного процесу формування індивідуально-психологічних
якостей, у тому числі і здібностей, які величезною мірою залежать від
впливу навколишнього середовища, система виховання, характеру
діяльності.

Перспективнішим є метод умов, у яких зростає й виховується обдарована
дитина, організація їх для ширшого загалу дітей і з’ясування того,
наскільки ці умови сприяють вихованню здібностей, обдарованості. Коли є
обдарована дитина, то насамперед слід шукати за нею талановиту турботу
батьків чи педагогів. Вважають, що встановити обдарованість у дітей і
вивчити її можна тільки в процесі навчання і виховання, в умовах, коли
дитина виконує те чи інше завдання, оволодіває і займається діяльністю
певного змісту.

Іншим шляхом розвитку особистості є пошукова діяльність, яка спирається
на прагнення до самостійного пізнання, до відкриття нового для себе, до
спроб експериментувати. Слід зазначити, що здатність до навчання, тобто
до наслідування і відтворення, аж ніяк не суперечить процесу розвитку
творчої особистості, а є його необхідною умовою. Для творчої особистості
здатність учитись і здатність до пошуків мають поєднуватися на всіх
етапах її становлення і в усіх видах діяльності. В реальному житті
обидва ці варіанти поєднуються, щоправда, у різних співвідношеннях.
Особистість творча розвивається в умовах постійного розширення пошукових
дій, що забезпечується або спеціальними умовами виконання, або
ініціативою самої особи.

Здібності розливаються в процесі взаємодії дитини з навколишнім світом,
під впливом виховання і навчання. Вони формуються в умовах вікових
періодів дитинства у тісному зв’язку з особливостями віку. Хибною є
думка, що коли дитина стає старшою, створюються сприятливіші умови для
розвитку її здібностей. Мозок маляти особливо чутливий до різноманітних
впливів а навколишнього середовища, тому ті чи інші якості виховуються
успішніше, ніж у дорослих. Тож надзвичайно важливо саме у зв’язку з
проблемою здібностей орієнтуватися на положення про те, що кожний
віковий період розвитку має свої особливі, неповторні достоїнства, а
перехід від одного віку до іншого пов’язаний не лише з надбаннями, але й
з помітними втратами.

Спеціальні здібності — це психологічні якості дитини чи дорослого, які
сприяють успішному оволодінню і виконанню певного виду діяльності.
Усталеної, єдиної типології спеціальних здібностей немає. Найчастіше
говорять про музичні, сценічні, спортивні, математичні, художні,
літературні, лінгвістичні, технічні, інженерні, наукові.

Отже, підсумком стислого огляду сучасних міркувань про обдарованість і
здібності є два таких положення:

здібності існують, виявляються, удосконалюються тільки в динаміці, тобто
у розвитку. Для перевірки того, наскільки здібна дитина, треба
організувати педагогічну ситуацію і виховний процес таким чином, щоб
можна було спостерігати протягом певного часу, які психологічні та
педагогічні умови сприяють розвиткові здібностей;

у кожному віковому періоді, дбаючи про розвиток здібностей, слід
орієнтуватися па неповторність, якісну своєрідність потреб і можливостей
дитини.

Талант — це сукупність здібностей, така обдарованість, яка дає змогу
людині на високому рівні виконувати діяльність, отримувати суспільне
значущі результати, успішно розв’язувати найскладніші завдання,
відкривати і ставити нові проблеми, нові цілі. Перші ознаки таланту
можна спостерігати й у дітей. Як правило, рано проявляється він у
музичній діяльності — і в наш час учні музичних шкіл стають переможцями
міжнародних конкурсів виконавців. Маємо також досить ранні прояви
таланту у малюванні, математиці, лінгвістиці, техніці, рідше — у
літературі. Масове явище нині й спортивна майстерність юних.

Отже, сьогодні, коли ставимо за мету, за основне завдання вихователя не
спрощене виконання програми з обов’язковим дотриманням усіх її режимних
вимог, а виховання особистості, створення таких умов, за яких найкращим
чином могли б реалізуватися потенційні можливості кожної дитини,
необхідно прийти на такі вихідні позиції:

1. Маємо компетентно, на професійному рівні оволодіти науковими
положеннями про сутність обдарованості і здібностей, проаналізувати
досягнення і прорахунки педагогічної практики.

2. Треба визначити конкретні можливості і шляхи перебудови виховного
процесу в кожному дитячому садку для створення належних умов для
вихований творчої обдарованості з найранніших років життя дитини, з
перших сходинок у розвитку її особистості.

3. У вихованні обдарованих дітей принципово важливі спільна позиція,
взаємна довіра, підтримка і допомога педагогів і батьків.

Зауважимо, що й сьогодні дослідники ще не можуть дати вичерпну відповідь
на всі питання, які постають з проблеми виховання обдарованої, здібної,
талановитої дитини. Разом з тим ряд принципових положень для розвитку
педагогічної практики можна визначити вже тепер:

загальною умовою розвитку здібностей і обдарованості є фізичне здоров’я
і природна активність дитини. Звідси випливає, що в переважній більшості
діти могли б рости як здібні, обдаровані. І якщо практичні результати з
цими передумовами не співпадають, то слід говорити про несприятливі
умови, які складаються для дітей у сім’ї, в дитячому садку, в житті, про
та,; знані соціальні фільтри, які залежно від історичної епохи з більшою
чи меншою силою перешкоджають кожній дитині розвинути свої здібності;

увага, повага, турбота, любов до дитини є тією основою, на якій зростає
її впевненість щодо своїх можливостей, інтерес до різних сфер
навколишнього життя, здатність дивуватися, захоплюватися, пробувати,
досліджувати, фантазувати, вигадувати, запитувати, шукати. Тобто
активність дитини, у тому числі й творча, виховується за умови підтримки
дорослим її ініціативи. Численні ж заборони і негативні оцінки дитячих
намагань і є тими фільтрами, які гальмують розвиток творчих здібностей;

самоповага й оптимістичний настрій дитини, підставою для якого є
позитивні оцінки вихователем її дій і поведінки, є необхідною

умовою її різнобічної активності, в процесі якої розвиваються загальні і
спеціальні здібності;

забезпечення умов і можливостей для приємного, змістовного спілкування в
сім’ї і в дитячому садку, для .занять різними видами діяльності сприяє
розвитку пізнавальної й естетичної активності, дитини, її здібностей;

відповідне поєднання навчання і творчих пошуків самої дитини — необхідна
умова, за якої розвиваються зацікавлення, інтерес до заняття,
пізнавальні, естетичні й етичні якості сприймання, гнучкість і
нешаблонність мислення, уміння і здібності. Добрим прикладом такої
методики є розвиток здібностей до декоративного малювання, опрацьований
О. О. Дроновою (Слов’янський педагогічний інститут);

для розвитку творчих здібностей головне значення мас сам процес
діяльності дитини: експериментування, а не прагнення отримати кінцевий
результат. Це мають усвідомлювати педагоги. Критичні оцінки діяльності,
її результатів викликають стресові ситуації і стають на заваді прояву
зацікавленої активності;

дітям старшого дошкільного віку вже варто створювати умови для
поглибленого оволодіння певною справою, що сприяє розвитку відповідних
інтересів, нахилів, здібностей. У цьому плані і в дитячих садках, і в
студіях, секціях, гуртках, спеціальних школах 5—6-річні могли б
оволодівати спеціальними уміннями та навичками, розвивати свої
здібності. Водночас застерігаємо від надто ранньої спеціалізації у
розитку здібностей. Більш доцільним є поєднання занять дошкільника
кількома різними за характером видами діяльності;

недоцільно перебільшувати значення тестів у пошуках обдарованих дітей —
це професійне завдання психолога. Справжньою гуманною місією вихователя
і вчителя є сприяння розвитку здібностей і обдарованості кожної дитини.

4.а. Виховання бездоганної людини – таку ідеальну мету висувало багато
прогресивних педагогів минулого. У педагогічних і філософських працях
судження про ідеал людини, до якого має прагнути виховання,
зустрічається вже в епоху рабовласництва. Однак ці уявлення
пов’язувалися лише з підготовкою до життя дітей – представників
панівного класу. В період раннього середньовіччя ідея гармонійної людини
зовсім занепала, але вона виникає знову в епоху Відродження в працях
педагогів-гуманістів. Вони проголошували культ краси тіла, закликали до
насолоди мистецтвом, музикою, літературою. Хоч таке виховання
призначалося вже для більшого кола людей, воно як і раніше обмежувалося
дітьми з привілейованих станів. У соціалістів-утопістів Т.Мора,
Т.Кампанелли, Сен-Сімона, Фур’є – ідея всебічного, гармонійного розвитку
пов’язана з вихованням усіх людей, а не тільки обраних. Їх уявлення про
всебічний розвиток відрізнялися від попередніх і тим, що в це поняття
входила ідея праці, був висунутий принцип поєднання її з навчанням. При
цьому в праці, на їх думку, повинні бути задіяні усі члени суспільства.
Однак світогляд цих мислителів був утопічним, оскільки вони вважали
можливим здійснити таке виховання при збереженні існуючого суспільного
ладу. Соціалісти-утопісти не піднялися до розуміння класової суті цілей
виховання і вирішення ним соціальних завдань, вони мріяли побудувати
суспільство на принципах розуму і справедливості за допомогою тільки
правильно організованого виховання.

Ідея всебічного гармонійного розвитку була близька французьким
філософам-просвітителям ХVІІІ ст. – Гельвецію, Дідро та іншим.

Особливо чітко вона розроблена в педагогічних працях Жан-Жака Руссо у
романі-трактаті “Еміль, або виховання”, де зокрема висловлювалася думка
про необхідність готувати до праці всіх дітей, підкреслювалось значення
фізичного і морального виховання, цінність спілкування з природою.

В ХІХ столітті ідея всебічного, гармонічного розвитку була широко
розвинута Марксом і Енгельсом.

4.б. Всебічний розвиток людини, що є головною метою виховання охоплює
розумове, моральне, виховне, трудове, естетичне і фізичне виховання, у
їх нерозривному зв’язку, взаємозалежності та взаємозумовленості. Кожен з
цих напрямів має конкретні завдання.

Завдання розумового виховання:

озброєння учнів знаннями основних наук. У процесі навчання і виховання
учні засвоюють певний фонд знань: факти, термінологію, символи, зв’язки
і залежності між ними, відображення в правилах, законах, закономірностях
і формулах;

формування наукового світогляду та національної самосвідомості на базі
засвоєної системи знань і соціального досвіду;

оволодіння основними мислитель ними операціями (аналіз, синтез,
порівняння, узагальнення, систематизація) у процесі навчально-виховної
пізнавальної діяльності учнів на уроках і самостійної роботи;

вироблення навичок культури розумової праці, передусім інтелектуальних
умінь (загальних і спеціальних); уміння раціонально організовувати час
розумової роботи, здатність робити все точно і акуратно, тримати в
належному порядку робоче місце, приладдя, навчальні посібники.

Завдання морального виховання:

формування в учнів моральних понять, поглядів і переконань;

виховання моральних відчуттів, які виражають запити, оцінки, відналення,
спрямовують духовний розвиток особистості;

вироблення навичок і звичок моральної поведінки, які б стали потребою і
реалізовувалися б у будь-якій ситуації і умовах.

Вирішення цих завдань спрямоване на формування моральної свідомості як
одного з аспектів суспільної свідомості, що регулює моральний бік
діяльності людини.

Завдання трудового виховання:

психологічна підготовка особистості до праці – формування прагнення
сумлінно і відповідально працювати, усвідомлення людиною соціальної
значущості праці як необхідного обов’язку і потреби людини, бережливе
ставлення до результатів праці та творчий підхід до праці;

практична підготовка до праці – озброєння учнів системою
загальноосвітніх і політехнічних знань про загальні основи виробничої
діяльності людини, вироблення умінь і навичок трудової діяльності,
виховання основ трудової культури;

підготовка школярів до свідомого вибору професії – виховна робота школи
спрямовується на те, щоб допомогти молодій людині обрати свій життєвий
шлях.

Завдання естетичного виховання:

формування естетичних понять, поглядів і переконань – виховання в
молодого покоління розуміння прекрасного, любові до нього (вміння давати
правильну естетичну оцінку фактам, явищам, процесам);

виховання естетичних почуттів – особливо почуттів насолоди, які відчуває
людина, сприймаючи прекрасне в навколишній дійсності та мистецтві;

виховання потреби і здатності створювати прекрасне в житті і мистецтві –
розвиток творчих здібностей дітей, опанування певного обсягу знань,
практичних навичок у галузях музики і співу, образотворчого мистецтва,
залучення до різних видів художньої самодіяльності, головне привчити
школярів будь-яку роботу виконувати красиво.

Завдання фізичного виховання:

виховання здорової зміни, бажання піклуватися про своє здоров’я,
постійно займатися фізичною роботою і спортом;

підготовка до захисту батьківщини, оволодіння прикладними видами спорту;

підготовка до фізичної праці, виховання працездатності.

Література:

1. Воспитание детей дошкольного возраста. Прокопієнко В.С. Київ, 1991р.
–с.105-109.

2. Суботицький Є.В. Ребенок отркривает мир. Москва, 1991р. –с.15-19,
139-205.

3. “Дошкільна педагогіка” під редакцією В,І.Ядемко, Ф.А.Сохіна. Київ:
Вища школа, 1981р. –с.36-40, 40-63.

4. Фібула М.М. Педагогіка. Київ: Академія, 2002 р. –с.67-70.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020