.

Cоціально-правова держава як головна передумови ефективної реалізації прав людини (диплом)

Язык: украинский
Формат: дипломна
Тип документа: Word Doc
138 8710
Скачать документ

Диплом

Cоціально-правова держава як головна передумови ефективної реалізації
прав людини

З М І С Т

Вступ
………………………………………………………………
…………………………………………………..3

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНЕ ВЧЕННЯ ПРО СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВУ ДЕРЖАВУ
………………………………………………………………
……………………….6

Історія правової думки про соціально-правову державу
……………………………….6

Поняття і ознаки соціально-правової держави
……………………………………………27

РОЗДІЛ 2. НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ
………………………………………………………………
…………………………………………..33

Проблеми побудови соціально-правової держави в сфері прав людини
………33

Уповноважений ВРУ з прав людини
………………………………………………………….43

Проблемні аспекти забезпечення прав людини органами виконавчої влади та
правоохоронними органами
………………………………………………………………
……………….54

РОЗДІЛ 3. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ
………………………………………………………………
…………………………………………67

Міжнародні стандарти в сфері реалізації прав людини
……………………………….67

Система міжнародного контролю
………………………………………………………………
83

Правозахисні механізми ООН
………………………………………………………………
……89

Висновки
………………………………………………………………
……………………………………………99

Список використаної літератури
………………………………………………………………
……….102

Додаток
………………………………………………………………
……………………………………………109

ВСТУП

Актуальність теми. В програмах політичних партій, виступах партійних
лідерів ми дуже часто чуємо про необхідність побудови соціально-правової
держави на Україні. Одночасно з цим, Конституція України, що була
прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року в ст. 1 проголошує,
що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова
держава. Часто ці сполучення вживаються одне замість іншого. Але чи
можливе це на практиці? Саме тому для дослідження в курсовій роботі було
обрано тему: Поняття соціально-правової держави та її основні
характеристики. Актуальність обраної теми курсової роботи полягає в
необхідності з’ясування того, чи є і, якщо є, то в чому полягає
відмінність між поняттями „соціальна, правова держава”, яке ми
зустрічаємо в Конституції та „соціально-правова держава”, а також, як
саме втілювались ідеї побудови держави такого типу в світі.

Як зазначає така наука, як логіка, дуже часто помилки при визначенні
певних термінів можуть звести нанівець всі спроби подальшого
дослідження, обговорення захисту будь-яких ідей та тверджень. Нажаль,
скільки людей, стільки й думок, тому зараз, при розробці концепцій
побудови нової незалежної держави України слід точно визначитись зі
змістом словосполучення „соціально-правова держава”, бо це дозволить
краще визначитись з пріоритетами побудови саме тієї держави, до якої ми
прагнемо та дозволить на практиці не зазнавати помилок, які пов’язані з
неповним розумінням сутності того, що саме закладено в це
словосполучення.

Метою роботи є з’ясування сутності поняття соціально-правова держава як
головної передумови ефективної реалізації прав людини.

Завданнями дослідження є:

дослідити історію правової думки про соціально-правову державу;

вичленити поняття і ознаки соціально-правової держави;

дослідити проблеми побудови соціально-правової держави в сфері прав
людини;

охарактеризувати уповноваженого ВРУ з прав людини;

дослідити проблемні аспекти забезпечення прав людини органами виконавчої
влади та правоохоронними органами;

відобразити міжнародні стандарти в сфері реалізації прав людини;

розкрити систему міжнародного контролю та правозахисні механізми ООН.

Предметом даного дослідження є сутність, ознаки, та історія виникнення
понять соціальна держава, правова держава та соціально-правова держава.

Об’єкт даного дослідження – це сукупність думок про сутність поняття
„соціально-правова держава”, історія розвитку даного поняття, проблеми
втілення ідеї соціально-правової держави в життя в сфері прав людини.

Будь-яке поняття, а особливо таке складне та багатогранне, яким я
поняття „соціально-правова держава” неможливо розглядати без дослідження
його історичного аспекту, історії виникнення та формування, тому що без
розумінні шляху, який пройшло поняття за період свого формування,
неможливо в повній мірі зрозуміти як сутність, так і можливі шляхи
реалізації даного поняття в життя суспільства. Саме тому в першій
частині курсової роботи на наш погляд, доцільно дослідити саме історію
та розвиток ідеї про формування соціально-правової держави. Це,
одночасно, дозволить краще зрозуміти зміст, який ми зараз вкладаємо в це
поняття, співвідношення термінів „соціальна держава” та „правова
держава”, без зрозумінні історії поняття неможливо чітко осмислити і
концепції та принципи побудови соціально-правової держави сьогодення,
які ми будемо розглядати в другій частині дослідження.

При розгляді будь-якого питання дуже часто ми зустрічаємось з двома його
планами: ідеальним планом, тобто тим, який зміст , ідеї вкладаються в
питання, та реальним — втіленням цього змісту та ідей на практиці, саме
тому в третій частині нашого дослідження робиться спроба проаналізувати
проблеми втілення ідей про соціально-правову державу в сучасній Україні
та спробувати підійти до визначення шляхів їх розв’язання. В підсумку
роботи робиться спроба визначення перспектив законодавчого втілення та
правового регулювання процесу становлення справжньої соціально-правової
держави — України.

Джерелами інформації для даної роботи є закони та законопроекти,
монографії та статті вчених-правознавців.

Теоретичною і методологічною основою дипломної роботи є наукові праці
вітчизняних і закордонних вчених в галузі податкового законодавства,
закони і нормативні акти, що регулюють податкові взаємовідносини в
Україні.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНЕ ВЧЕННЯ ПРО СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВУ ДЕРЖАВУ

Історія правової думки про соціально правову державу

Поняття “соціальна держава” є плодом XX століття, тоді як поняття
“правова держава” виникло раніше – у ХІХ столітті, хоча витоки того та
іншого слід шукати у давнині. Уже вчені античності зверталися до пошуків
принципів, форм і конструкцій узгодженої взаємодії влади і права.
Символічним вираженням уявлень про державну владу, яка визнає право,
тобто про справедливу державну владу став образ богині правосуддя з
пов’язкою на очах, з мечем і терезами правосуддя. Він уособлює єднання
сили і права: правопорядок, що охороняється богинею, рівною мірою
обов’язковий для всіх. Образ правосуддя виражає смисл та ідею не тільки
справедливого суду як спеціального органу, але й ідею справедливої,
правової, державної влади.

Ідея правової держави належить німецькому філософу І. Канту (1762-1814),
хоч саме словосполучення “правова держава” він не вживав. Воно звучить у
нього як правовий державний устрій. Філософські засади ідеї правової
держави І. Канта такі: панування закону в житті суспільства; зв’язаність
держави правом; обмеження втручання держави у сфери приватного життя;
свобода кожного члена суспільства як людини; рівність одного з іншим як
підданого держави; самостійність кожного члена суспільства як
громадянина; наявність принципу розподілу влад як гаранта проти
встановлення деспотії.

У першій половині ХІХ століття німецькими вченими вперше був ужитий
термін “правова держава”. Створення юридично завершеного поняття
“правова держава” пов’язують з ім’ям Р. Моля. У 1829 році він дав
визначення правової держави як конституційної держави, яка повинна
ґрунтуватися на закріпленні в конституції прав і свобод громадян, на
забезпечення судового захисту особи.

Ідея правової держави охопила країни Західної Європи, Північної Америки,
розвиваючись та постійно збагачуючись. У XX столітті, особливо після
другої світової війни, ця теорія набула нових рис, пройшовши через
період панування нацистського варіанту теорії “правової держави” у
фашистській Німеччині і через період неприйняття в СРСР. Актуальними є
ідеї правової держави з її напрацьованими в буржуазний час ціннісними
елементами-ознаками: верховенство права, розподіл влади, недоторканність
особи, гарантії прав і свобод людини і т. ін.

В усі часи заклики до правової держави і сам процес її формування мали
місце як реакція на деспотичний спосіб правління, абсолютизм,
поліцейську державу. В сучасних умовах ідея створення правової держави
актуалізувалася у країнах колишнього “соціалістичного табору” і теж як
реакція на тоталітарний режим, адміністративно-командні методи
володарювання, порушення прав людини, які мали місце в цих країнах до
перебудови, проголошеної у 1985 році. Вітчизняна наука прийняла формулу
“правова держава”. Україна, що стала самостійною незалежною державою,
визначила орієнтацію свого розвитку – побудова, демократичної соціальної
правової держави.

Соціальна правова держава – це сучасна політико-правова теорія, де слово
“соціальна” несе велике смислове навантаження: воно підкреслює, що
держава бере на себе турботу про матеріальний добробут громадян,
здійснює функцію регулювання економіки з обов’язковим урахуванням
екологічних вимог, забезпечує захист соціальних та індивідуальних
інтересів, участь трудящих у прийнятті рішень на виробничому рівні з
метою запобігання необмеженого панування підприємців та ін. Здавалося б,
що “правова держава” і “соціальна держава” несумісні, оскільки перша
передбачає певне свободу особи від держави, а друга, навпаки, –
активність держави в соціальному захисті особи. Між тим, друга половина
XX століття з’єднала ці поняття, збагативши кожне з них. Коли говорять
про побудову соціальної правової держави, мають на увазі втілення в ній
верховенства права і соціальної справедливості.

Поняття “соціальної держави”, висунуте ще у 1929 році німецьким
державознавцем Х. Хеллером, сьогодні розуміється як обов’язок
законодавця бути соціально активним в ім’я згладжування суперечливих
інтересів членів суспільства і забезпечення належних умов життя для всіх
при наявності рівності форм власності на засоби виробництва. Держава
стає органом переборювання соціальних суперечностей, обліку і
координації інтересів різних груп населення, проведення в життя таких
рішень, які б підтверджувалися різними суспільними шарами.

Ідея соціальної правової держави закріплена в конституціях ряду країн
Західної Європи після другої світової війни (ФРН, Іспанія та ін.). У
новій Конституції України, записано як мету побудову демократичної
соціальної правової держави. Це підтверджено в конституційному договорі
між Верховною Радою та Президентом України про основні засади
організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування
в Україні на період до прийняття нової Конституції України (від 8 липня
1995 р.), де, зокрема, було підкреслено, що закон гарантує соціальну
спрямованість ринкової економіки.

Щоправда, до фактичного втілення в життя ідеї соціальної правової
держави українському суспільству ще далеко. Необхідне докорінне
перетворення соціальної і політичної систем, перш за все перетворення
власності, а також створення досконалої законодавчої системи. Однак
прогнозувати перспективу успішного розвитку України можна лише на шляхах
оптимального поєднання принципів правової державності, демократизму,
соціальної державності. Ідея соціальної правової держави є здобутком
усього людства, тим раціональним зерном, яке у випадку успішної
реалізації в Україні здатне вивести її до числа цивілізованих держав
світу.

Формування правової держави — одне з великих досягнень людської
цивілізації, нерозривно пов’язаних з появою “першого покоління” прав
людини — цивільних і політичних. Однак важливою властивістю розвинутої
держави, що визнає рівноправність індивідів, є його динамічність,
здатність реагувати на проблеми, що виникають в суспільстві. Нові
процеси у сфері економічних, політичних, моральних відносин вимагають
пошуку нових параметрів взаємин держави й індивіда.

Питання про взаємини держави і людини в умовах вільної ринкової
економіки споконвічно було у центрі протистояння представників різних
сторін економічної і політико-правової думки суспільства, оскільки воно
торкалось найважливіших принципів буржуазного суспільства — волі і
рівності. Як відомо, сформувалось два підходи до проблеми: пріоритет чи
рівність пріоритету волі. Прихильники теорії індивідуальної свободи
людини ставили її вище рівності. Вони вважали основним обов’язком
держави гарантувати цю волю від будь-чийого, у тому числі і державного,
втручання; понад усе цінувалася економічна воля, а політичні права
розглядалися лише як засіб охорони незалежності й індивідуальної свободи
особи. Прихильники індивідуальної свободи (А. Сміт, С. Міль, Б. Констан,
Д. Локк та ін.) розуміли, що така воля в кінцевому рахунку породжує
нерівність, що рівність і воля можуть суперечити один одному, однак волю
вони вважали вищою цінністю.

Стосунки людини та держави повинні не тільки утримуватися; вони повинні
діяти, і цей обов’язок переводиться в юридичний обов’язок забезпечити
навчання і гарантувати працю”; спробу “морального виміру” економічних
процесів, засновану на прагненні ліквідувати убогість і нерівність,
установити соціальну справедливість; визначення основних напрямків
соціального реформування суспільства, що створило “друге покоління” прав
людини — соціальних, економічних і культурних.

Таким чином, установлювалися нові параметри відносин між державою і
людиною, пов’язані з обов’язком держави вживати заходів, що сприяють
забезпеченню “другого покоління” прав людини. Так виникає ідея
соціальної держави, що одержала широкий розвиток і визнання в другій
половині XX ст.

Однак ідеї соціального реформування суспільства зустріли і продовжують
зустрічати різку протидію не тільки з боку консерваторів, але й у
середовищі вчених і політиків старого лібералізму. Соціальні функції
держави, на думку прихильників необмеженої економічний свободи, ведуть
до порушення “справедливості” вільного ринку, обмежують права індивіда,
породжують шар пасивних людей, що чекають на допомогу держави і не
бажають активно включатися в змагання і конкуренцію вільного ринку. Сам
ринок є способом установлення щирої справедливості стосунків у
суспільстві, що забезпечують волю й автономію особистості. Соціальна
орієнтація держави — замах на волю, оскільки вона неминуче тягне за
собою її втручання в економічну сферу, відступ від тих основ, що були
закладені буржуазними революціями.

Інший напрямок, що відстоював необхідність “вирівнювання соціальних
нерівностей”, з’явився, на думку П. Новгородцева, результатом катастрофи
старого лібералізму, що не признає іншої рівності, крім
формально-юридичного, і що пропонував трансформувати ідею волі під
впливом ідеї рівності.

Уперше саме російськими ліберальними мислителями В. С. Соловйов і
П. І. Новгородцевим висувається ідея права людини на гідне людське
існування, реалізація якого зв’язувалася зі здійсненням соціальних
реформ.

До полеміки буржуазних лібералів і консерваторів активно підключився
марксизм, який виступив затятим супротивником соціальних реформ, однак
використовував у цих цілях свої аргументи, принципово відмінні від
доводів як прихильників, так і супротивників соціальних перетворень. В
основі боротьби марксизму з реформізмом лежала ідея про неможливість
поліпшення стану трудящих за допомогою реформ при збереженні буржуазного
ладу. Марксизм визнавав значення боротьби робітничого класу у
капіталістичному суспільстві за демократичні перетворення і поліпшення
економічного становища трудящих, однак вважав, що така боротьба повинна
підготовляти ґрунт для здійснення пролетарської революції і встановлення
диктатури пролетаріату, тому що проведення реформ у рамках буржуазного
ладу істотних змін у положення трудящих не внесе.

Історія спростувала марксистські ідеї шляхом революційного насильства
установити загальну рівність і справедливість. Однак і в сучасному світі
існує поляризація думок відносно того, чи повинна держава усувати
несправедливості, породжувані ринковими відносинами, вирівнювати
соціальні нерівності, що неминуче виникають у стихії ринку, прагнути до
ствердження справедливості шляхом створення соціальних програм,
раціонального оподатковування, організації розподільних механізмів.

Багато буржуазних учених, наприклад Ф. Хайек, М. Фридмен, вважають
неприпустимим будь-яке втручання держави в ринкові відносини в ім’я
справедливості і рівності, оскільки це суперечить принципам і структурам
вільного ринку. Інший сучасний плин — новий егалітаризм — чітко позначив
тенденцію до вирівнювання соціального стану людей (Дж. Роулс,
К. Дженкинс), зм’якшенню соціальних нерівностей. “В особі “нового
егалітаризму” виступає свого роду антипод консервативних моделей
капіталістичного розвитку, тому не випадково найвизначніші американські
неоконсерватори активно включилися в полеміку з ним”.

Ці позиції західних учених виходять за межі сугубо наукової полеміки;
вони впливають на політику держав, на більший чи менший ступінь їх
соціальної орієнтованості. Незважаючи на протидію ідеям соціальної
держави з боку прибічників консервативних, монетаристських концепцій, ця
ідея одержує усе більше визнання, втілюється в практиці і закріплюється
в конституціях сучасних держав

У цьому відношенні цікавий досвід ФРН, що конституційно проголосила себе
соціальною правовою державою. Соціальні функції держави стали складатися
уже в перші післявоєнні роки, коли були запозичені інституціональні
структури, що ідуть своїми коренями в традиції минулого і, що
орієнтуються на відновлення інститутів соціальної політики періоду
бісмарковської імперії. Це стосувалося стосунків в галузі охорони
здоров’я і житла. Особливо варто виділити пенсійну реформу 1957 р., що
“по справедливості вважається великим соціально-політичним діянням”.

Принцип соціальної держави в тій чи іншій формі виражений у конституціях
Франції, Італії, Португалії, Туреччини, Іспанії, Греції, Нідерландів,
Данії, Швеції й інших держав. Він нерозривно зв’язаний із соціальними,
економічними і культурними правами. Незалежно від того, закріплені ці
права в конституції держави чи ні, розвинуті держави західного світу не
можуть відкидати значимість цієї категорії прав, що знайшли втілення в
найважливіших міжнародно-правових актах — Загальній декларації прав
людини і Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права.
Ключовим принципом соціальних і економічних прав, навколо якого
вибудовується вся їх система, є положення, сформульоване в п. 1 ст. 25
Загальної декларації прав людини: “Кожна людина має право на такий
життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне
соціальне обслуговування, що необхідний для підтримки здоров’я і
благополуччя його самого і його родини, і право на забезпечення на
випадок безробіття, інвалідності, удівства, настання старості чи іншого
випадку втрати засобів до існування по не залежним від нього
обставинам”. Даний принцип розвитий у п. 1 ст. 11 Міжнародного пакту про
економічні, соціальні і культурні права. Цей принцип зобов’язує держави
до соціальної орієнтації їх діяльності, забезпеченню “другого покоління”
прав людини, без чого наприкінці XX в. неможливий нормальний розвиток
суспільства.

До числа соціально-економічних і культурних прав відносяться право на
працю, на справедливу зарплату і рівну винагороду за працю рівної
цінності; умови роботи, що відповідають вимогам безпеки і гігієни; право
на відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу й оплачувана
періодична відпустка; право на соціальне забезпечення, включаючи
соціальне страхування; право на охорону сім’ї, материнства і дитинства;
право на творчість; право на участь у культурному житті; право на
користування досягненнями культури і ряд інших. Простий перелік прав
“другого покоління” показує, що їхнє здійснення неможливе без активного
сприяння держави, і це чітко зафіксовано в п. 1 ст. 2 Міжнародного пакту
про економічні, соціальні і культурні права: “Кожне держава, що бере
участь у дійсному Пакті, зобов’язується в індивідуальному порядку й у
порядку міжнародної допомоги і співробітництва, зокрема, в економічній і
технічній галузях, прийняти в максимальних межах наявних ресурсів міри
до того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визнаних у дійсному
Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, уживання
законодавчих заходів”.

Таким чином, питання про необхідність соціальної орієнтованості держави,
поступовому гарантуванні прав “другого покоління” визнається міжнародним
співтовариством. Однак далеко не всі держави можуть уже сьогодні реально
гарантувати всі найважливіші права цієї групи. Основна причина — стан
економіки країни. Адже соціальна функція може здійснюватися в повному
обсязі лише при високому рівні економічного розвитку, що дозволяє
розумно перерозподіляти засоби чи ресурси, зберігаючи волю ринкових
відносин і підприємництва.

І тут виникає важлива проблема, що полягає в тому, як визначити межі
втручання держави в економіку, щоб воно не стало гальмом її розвитку, з
одного боку, і забезпечило соціальний захист громадян — з іншого. Це
найбільш складна задача, оскільки рішення соціальних питань вимагає
зростання виробництва, “нагромадження народного багатства”. “Сама думка
про великі соціальні реформи, — писав П. Новгородцев, — могла з’явитися
тільки в зв’язку з нагромадженням народного багатства, і без його
прогресивного росту соціальні умови не можуть розвиватися успішно”. Тому
важливі не тільки державні заходи для стимулювання виробництва,
забезпеченню його безупинного росту (такі міри можуть привести і
приводять до нагромадження величезних багатств у руках досить невеликої
частини суспільства), а і гнучка податкова політика держави, її керуюча
роль, що змогли б забезпечити вирівнювання положення різних шарів
суспільства. Мова, зрозуміло, не може йти про повну матеріальну їхню
рівність, потрібний пошук шляхів, що виключають масове зубожіння,
призводять до безупинного підйому матеріального рівня існування всіх
громадян, покликаному забезпечити їхнє гідне життя.

У практиці сучасних держав, навіть високорозвинених, існують великі
труднощі, зв’язані з забезпеченням соціально-економічних і культурних
прав. Досить згадати, що в умовах приватного підприємництва, при якому
держава не розпоряджається трудовими ресурсами, безробіття неминуче.
Тому задача держави — мінімізувати несприятливі наслідки безробіття,
домогтися росту зайнятості, виплачувати допомогу по безробіттю.
Здійснення кожного з зазначених вище прав вимагає постійної уваги і
сприяння держави, однак розв’язати ці питання вкрай складно. Тому ідеї
соціальної державності і гарантованість соціально-економічних і
культурних прав вимагають довгострокових соціальних програм і постійних
зусиль держави.

Формування соціальної державності — процес постійний і безупинний, він
вимагає реакції на знову виникаючі ситуації і в економіці, і в політиці,
і в моральності.

Можливості держави в проведенні соціальних реформ небезмежні. Одні
соціальні проблеми — занадто складні, щоб їх вирішити законодавчим
шляхом, інші — занадто тонкі і невловимі, а треті — занадто сильно
залежать від моральних причин.

Труднощі, що стоять перед соціально орієнтованою державою, зв’язані з
тим, що держава повинна дотримуватись балансу між вільною економікою і
визначеними способами впливу на розподільні процеси в дусі
справедливості, “вирівнювання соціальних нерівностей”. Відмовляючись від
обмеженої ролі “нічного сторожа” і намагаючись забезпечити всім
громадянам гідний рівень життя, держава не повинна переступати межу, за
якою починається грубе втручання в економіку, придушення ініціативи і
волі підприємництва. Виявляючи турботу про підвищення соціального
статусу громадян, держава повинна знати міру, що перешкодила б
звільненню індивіда від особистої відповідальності за свою долю і долі
своїх близьких. Прагнучи створити “суспільство загального достатку”,
держава не може використовувати адміністративно-командні засоби. Його
задача застосовувати такі економічні методи, як гнучке оподатковування,
бюджет, створення соціальних програм.

Досвід розвитку соціальних держав Заходу показує, як тяжко досягається
баланс між ринковою волею і впливом держави на економіку. Забезпечення
високих соціальних витрат пов’язане з підвищенням оподатковування, що
згодом стає гальмом розвитку виробництва. У цих умовах уряд змушений
тимчасово скорочувати соціальні програми.

Політика в соціальній сфері нагадує “човниковий рух”. У цьому русі
виявляється пошук балансу між вільною ринковою економікою і впливом
держави на її розвиток з метою забезпечення гідного життя всіх громадян.
Пошук такого балансу, що дозволив би сполучити безупинний ріст народного
багатства, розвиток виробництва з розширенням соціальної функції
держави, — один з найбільш важливих напрямків суспільної думки
наприкінці XX в., коли нові ситуації і гуманітарні ідеали не можуть
знайти опори в доктринах, що раніше існували. Звідси і випливає
надзвичайний інтерес до даної проблеми в сучасній науці, де поряд із
прихильністю до консервативних концепцій відносин держави і громадянина
в умовах ринку чітко позначаються підходи, засновані на ліберальних
прагненнях затвердити в суспільстві принципи справедливості. Останні
висувають теоретичне обґрунтування курсу соціальних реформ, соціальних
програм держави, що сприяли б гуманізації життя в сучасних буржуазних
державах.

Теорія справедливості Дж. Роулса викликала до себе найбільшу увагу в
сучасній науці. “Вона відстоює ідею “держави добробуту”, що відповідають
перспективі і соціальній політиці, заснованої на перерозподілі доходів,
по можливості більшого їх вирівнювання засобами, що приймаються людьми
добровільно в результаті загальної згоди, договору”. Теоретики
консервативної користі, що заперечують можливість державного втручання в
перерозподіл доходів, дорікають Роулсу в утопічності і моралізуванні. Та
моральну спрямованість теорії “справедливості як чесності” Роулса не
можна недооцінювати. Вона орієнтує на цивілізоване рішення проблем
вирівнюючи нерівності, апелюючи до ідей гуманності і солідарності членів
суспільства. Пошук таких шляхів твердження справедливості має давні
традиції. Можна згадати теорію соціальної солідарності Леона Дюги, що
уже на початку століття вважав, що прийшов час гнучкого і гуманного
політичного ладу, що охороняє індивіда. Цей лад повинний спочивати на
двох елементах: на понятті соціальної норми, що ґрунтується на факті
взаємозалежності, що з’єднує членів людства і, зокрема, членів однієї
суспільної групи, норми, обов’язкової для всіх, слабких і сильних,
великих і малих, правлячих і керованих, а також на федералізмі класів,
організованих у синдикати, що будуть з’єднані з центральною владою, що
володіє функціями, що не зводяться до контролю і нагляду, а мають
позитивні обов’язки, зв’язані з наданням допомоги, навчанням,
страхуванням від безробіття.

У сучасних умовах питання про соціальну” ролі держави — це питання не
тільки політичний, юридичний, але і моральний. Зводити всі проблеми
взаємин держави і громадянина до формальних юридичних аспектів
неможливо.

Прагнення до морального виміру ситуацій, що складаються в результаті дії
законів ринку, було характерно для ліберальних теорій, що намагалися
орієнтувати суспільство на солідарність і взаємозв’язок. П. Новгородцев
критикував позицію, відповідно до якої воля є звільненням не тільки від
матеріальних, але і від моральних уз, та відзначав значимість такого
нового принципу, як солідарність який повинний доповнити принципи
рівності і волі. Соціально орієнтована держава не може повністю
відсторонятися від впливу на економіку.

Як правильно відзначає Г. Вольман, високий рівень соціального
забезпечення громадян вимагає більше від держави”.

Чи не вступає зростання ролі держави в протиріччя з первісним задумом
правової держави як утворення, відстороненого від економіки й
обмежуваного роллю “нічного сторожа”, наділеного лише охоронними
функціями стосовно волі індивіда? Чи не є виникнення соціальних функцій
держави, що упорядковують економічні відносини з метою усунення різких
нерівностей, запереченням самої сутності правової держави?

На наш погляд, варто виходити при відповіді на дане питання із сутності
правової держави в єдності всіх його ознак — пріоритету прав людини,
побудови державного і громадського життя на принципах права, поділу
влади, взаємної відповідальності індивіда і держави. “Нове покоління”
прав людини включається в систему пріоритетів держави, зобов’язує його
вживати заходів по забезпеченню цих прав, впливати на економічні процеси
на основі принципів права. Збагачення каталогу прав людини дає імпульс
розвитку нових його функцій, нових напрямків його діяльності. Соціальне
реформування — це нова стадія розвитку правової держави, прагнення
перебороти різку поляризацію різних шарів суспільства.

Варто підкреслити, що соціальна діяльність держави, хоча й в обмеженому
обсязі, почалася значно раніше виникнення понять “соціальна держава”,
“держава загального благоденства”. Це справедливо відзначає Е.
Шмидт-Асман: “Реальна практика діяльності держави XIX сторіччя була менш
стриманою, чим цього вимагала його модель. У повсякденній управлінській
діяльності ліберальна правова держава не відкидала традицій держави
благоденства; тут теж висувалися і ставилися нові задачі регулювання
суспільних процесів, наприклад, у містобудуванні чи пенсійному
забезпеченні”.

Тому правова і соціальна держава — це антитези, а діалектика розвитку
держави признає пріоритет прав людини і визначального у відповідності
цим напрямком форми і методи діяльності. Становлення соціальної держави
— тривалий процес, дуже складний і суперечливий. Утримувати його у
визначених правових межах, не ущемляючи волі одних і не знімаючи
відповідальності за свою долю з інших, допомагають вже сформовані
принципи правової держави, що ввійшли в реальну практику. На їхній
основі можлива подальша гуманізація держави і суспільства.

Початкова стадія розвитку соціальної держави — відповідальність за
надання кожному громадянину прожиточного мінімуму. Так, у Німеччині
законодавство бідних із середини XVIII в. зобов’язувало громади робити
велику допомогу нужденним. У XIX в. ця відповідальність перемістилася з
комунального рівня на загальнодержавний. У Кодексі соціальних законів
ФРН (§ 9 Загальної частини) указувалось, що кожний, хто не в силах
самостійно здобувати собі засоби до існування і не одержує при цьому
ніякої сторонньої допомоги, має право на особисту і матеріальну
підтримку, що відповідає його специфічним потребам, спонукає до
самодопомоги, забезпечує участь у суспільному житті, гарантує гідне
людини існування.

Обов’язок держави забезпечити гідний рівень життя кожному знаходить
практичне втілення у високий обсягах соціальних витрат розвитих сучасних
держав. Частка соціальних витрат у Швеції, США і Великобританії складає
1/5 ВНП, у Германії і Італії — 1/4. Такий рівень соціальних витрат, що
дозволяє реалізувати соціальне забезпечення, додаткову допомогу по
безробіттю. Право на житло, доступ до цінностей культури, повинний
спиратися на високорозвинену економіку, принципи права і справедливості,
прагнення до гармонізації суспільних відносин і усунення різких
нерівностей. Однак навіть ці умови не забезпечують соціального
благоденства всіх громадян. Процес розвитку соціальної держави — це не
однолінійний поступальний рух до поставленої мети — забезпеченню гідного
рівня життя громадян. Це складний і суперечливий розвиток соціальної
політики, у якому є свої успіхи і невдачі, злети і падіння. На рівень
соціальності держави чималий вплив має політична орієнтація уряду.

На основі вищевикладеного можна зробити висновок, що принципи соціальної
держави — гідність людини, справедливість, відповідальність, подолання
нерівності з метою усунення різких розходжень матеріальних статусів
індивідів. Шлях до реалізації цих принципів, як уже відзначалося,
тривалий, а по суті — нескінченний. П. Новгородцев писав, що покладаючи
на себе “шляхетну місію суспільного служіння”, держава зустрічається з
необхідністю реформ, що “лише частиною здійсненні чи здійсненні лише у
віддаленому майбутньому і у своєму подальшому розвитку і ускладненні.”

Причини цих складностей не тільки в ступені розвиненості економіки, але
й у вічному протистоянні принципів волі і рівності. Повна гармонізація
цих принципів практично неможлива. Умова їхнього здійснення — строго
збалансоване обмеження волі економічної діяльності (переважно
економічними, а не юридичними методами) і прагнення до постійного
підвищення життєвого рівня людей, розуміння недосяжності абсолютної
фактичної рівності. Останнє є наслідком розходжень людей — їхньої
здібностей, талантів, ініціативності, працьовитості, фізичного і
психічного стану. Тому мета соціальної держави — не усунення фактичної
нерівності, а “вирівнювання нерівностей”, усунення різкого розходження в
майновому положенні, підвищення соціального статусу індивіда для
забезпечення всім членам суспільства гідного рівня життя.

Однак яка б не була складна роль соціальної держави в сучасному
суспільстві, без неї неможливо здійснювання не тільки економічних,
соціальних і культурних прав, але і прав “першого покоління” —
політичних і особистих. При незабезпеченості соціальної сторони
життєдіяльності людей, гідного рівня їх життя деформується вся структура
прав і свобод людини, знижується політична активність, зростають
політична апатія і зневіра в державу, далеко не завжди доступні індивіду
юридичні гарантії прав і свобод (наприклад, право на захист). Соціальна
незахищеність породжується часом відсутністю основного з цивільних
(особистих) прав — права приватної власності.

Проблеми матеріального забезпечення нерідко грають вирішальну роль при
проведенні виборів у представницькі органи, у передвиборній боротьбі за
посаду президента. Тому соціальна держава, задача якої — створення умов
і відповідальність за реалізацію “другого покоління” прав людини, робить
саме безпосередній вплив на здійснення всього єдиного комплексу прав і
свобод людини.

Соціальна держава і ринкова економіка в процесі взаємодії повинні
переборювати свої антагонізми Поняття соціально орієнтованої ринкової
економіки одержує і далі усе більше визнання і поширення. Це неминучий
шлях гуманізації громадського життя, зниження протистояння в
суспільстві, формування солідарності співгромадян, підвищення
моральності всіх соціальних груп і індивідів. Сучасні держави повинні не
тільки охороняти волю, але і вважатися з прагненням людей до рівності,
що виникло за давніх часів.

Правова держава виникає там, де суспільство має стійкі демократичні,
правові, політичні, культурні традиції. Як приклад можна привести той
факт, що західний феодалізм у дуже ранній період породив з нерегулярно
скликуваних з’їздів феодалів парламенти. Судові системи Англії і Франції
оформилися з феодального інституту, конкретніше з права васала на
публічний суд, що діється не його паном, а третьою особою.

Ідеолог правової держави І. Кант говорив, що в людини є тільки одне
головне право — право на волю, всі інші випливають з нього.
Матеріалізації ідеї правової держави повинна передувати кропітка робота
людського Духа, що перетворить світогляд суспільства й окремої
особистості. Якщо культура, право, демократія, законність не стануть
індивідуальними цінностями —не про яку правову державу не варто і
думати.

Держава є продуктом суспільного розвитку, і здебільшого воно наслідок, а
не причина. Тому зміни в суспільстві задають темп, форми і методи змін у
державі. З цього приводу можна перефразувати відому сентенцію
Ж. Де Местра і сказати, що «кожне суспільство має ту державу, яку воно
заслуговує».

Для формування правової держави потрібно високий рівень загальної
культури взагалі і правовий зокрема. Культура, як напрацьована людством
сума духовних і матеріальних цінностей прямо впливає на характер
політичних інститутів. В історії можна побачити чимало прикладів, коли
сплески культури, мистецтва збігалися з періодом лібералізації держави.
Суспільство високої культури несумісне з тоталітарною владою, оскільки
вона, як правило, персоніфікується в харизматичному вожді, якому сприяє
нерозвинена свідомість мас. Щиру волю, волю від догм і стереотипів,
дають тільки знання, культура. Остання ґрунтується на принципах вільної
особистості, автономії її від влади. Тоталітаризм тримається на
ідолопоклонстві, свого роду язичестві і тільки тому багато правителів
усіляко противилися поширенню освіти і культури. Якщо не буде
прогресувати масова й індивідуальна культура, не тільки правова реформа,
але і всяка інша приречена на чи провал і, у всякому разі, на
однобокість. Усяка держава, що вирішила серйозно рухатися по шляху волі,
не повинна заощаджувати на культурі, утворенні, тому що давно сказано,
що скупий платить двічі.

Побудова правової держави там, де маються давні традиції правового
нігілізму. Доволі часто можна зустріти міркування про те, що недоліки
суспільного розвитку головним чином є наслідком поганих законів. З цим
можна погодитися лише частково, оскільки навіть зроблений закон мало що
здатен змінити, якщо члени суспільства не мають звичку порівнювати свої
дії з правом. Потрібно прагнути до такої якості суспільства, коли
законослухняне поводження стає стійким, типовим і стереотипним, тобто
тоді, коли воно буде реалізовуватися на «підсвідомому алгоритмі».

Правова держава припускає і визначений рівень індивідуальної і
суспільної моральності. Правова держава ґрунтується на Праві, що
об’єктивно має потребу в моральному обґрунтуванні. Право регулює не всі
суспільні відносини, а тільки ті з них, що являють собою найбільшу
суспільну значимість. Прошарки, вільні від правового опосередкування,
займають інші соціальні регулятори, насамперед моральні норми. Великі
проблеми виникають у тім суспільстві, де в праві і моральності бачать
лише перешкоди. Зміцнюючи моральність, суспільство зміцнює право, і
навпаки. Лише так можна скоротити шлях до правової держави.

Однією з головних передумов формування правової держави справедливо
називають наявність інститутів цивільного суспільства. Феномен
цивільного суспільства хвилює людство достатнє давно. Ще Аристотель,
засновник політичної науки, визначав державу «як сукупність громадян, як
цивільне суспільство». Теоретична думка і після Аристотеля довгий час не
розділяла поняття «держава» і «суспільство», вважаючи їх тотожними.
Подібний еклектизм був переборений, як тільки актуалізувалися
дослідження проблем цивільного суспільства, як явища, відмінного від
держави. Багато учених внесли свій посильний внесок у цю важливу
теоретичну категорію, але усе-таки вирішальна заслуга належить тут
одному з родоначальників німецької класичної філософії Г.-В.-Ф. Гегелю.
Спираючи на праці своїх попередників, Гегель першим у німецькій
філософії права вказав на те, що між особистістю і державою існує деяке
суспільне середовище (суспільство), що має значення як для особистості,
так і для держави.

Цивільне суспільство, по Гегелю, являє собою опосередковану працею
систему потреб, що спочиває на двох складових відношеннях власності і
формальній рівності людей. У структуру цивільного суспільства входять
родина, право, корпорації, релігія, культура, утворення і т.д.

Правова держава вимагає могутнього економічного базису, високих
стандартів життя і домінування «середнього» класу в соціальній структурі
суспільства. Влада при цьому існує на гроші платників податків, що у
цьому зв’язку пред’являють до неї обґрунтовані претензії у випадку
яких-небудь порушень.

Формування правової держави можливо лише при наявності ринкової
багатоукладної економіки. Досвід усіх, без винятку, соціалістичних країн
свідчить, що економічний монополізм породжує монополізм політичний,
тобто домінування однієї партії, однієї ідеології, однієї системи
цінностей. Сучасне цивільне суспільство — це суспільство з розвитий
системою ринкових відносин і надійними соціальними гарантіями
Демократична держава не претендує на роль Провидіння, що веде до блага
сліпий народ. Задача його полягає зовсім в іншому, а саме в створенні
необхідних умов для саморозвитку, для розумного і прогресивного
існування особистості й усунення перешкод, що неминуче виникають на
цьому шляху. Держава повинна установити цивілізовані основи конкурентної
боротьби між індивідами і соціальними общинами. Правову основу
цивільного суспільства складає формула: «Усе, що не заборонено законом,
дозволене». Право в цивільному суспільстві вже більш не є волею тих, хто
має економічну і політичну монополію, а служить мірою волі, нормативами
рівності і справедливості, компромісом соціальних шарів.

Політичний аспект цивільного суспільства об’єктивно втілюється в
категорії «правова держава». Ці соціальні інститути об’єктивно
взаємозалежні і співвідносяться як зміст і форма. Правова держава
можлива лише при наявності розвитого цивільного суспільства, і навпаки,
цивільному суспільству притаманна правова форма володарювання, заснована
на пануванні права (закону), поділі влади і реальному забезпеченні прав
і воль людини.

Демократія ґрунтується на плюралізмі цивільного суспільства. Вільний
доступ, обмін і одержання інформації утрудняє процеси перетворення
владних політичних структур у самодостатній інститут. Вільна преса,
говорячи словами Т. Пейна, є основою демократичного суспільства.

Розвите цивільне суспільство і правова держава формуються за умови
орієнтації на соціальну справедливість, звільнену від крайностей
егалітаризму. Суспільство повинне створювати гарантії для прояву і
розвитку людського Духа, коли незабаром особистість є динамічним
елементом історії, а суспільство — його статичним полем. Суспільний
розвиток забезпечується інтелектуальними зусиллями критично мислячих
індивідуальностей, тому суспільство прирікає себе на стагнацію і застій,
заперечуючи індивідуальність.

Шлях до правової держави довгий і важкий, повний небезпек, оман і
ілюзій. Багато держав сотні лет йшли до демократії, часом розплачуючись
за це занадто дорогою соціальною ціною. Побудова правової держави
повинне спиратися на ретельно продуману стратегію і тактику. Без обліку
досвіду інших держав тут навряд чи обійтися, однак цей досвід повинний
сполучатися з власними традиціями і реаліями.

Формування правової держави вимагає збалансованих зусиль. Не можна
проводити правову реформу у відриві, скажемо, від політичної. Усі
необхідно погоджувати і домагатися паралелізму. Значне випередження
політичних перетворень при погіршенні економічного становища справедливо
породжує протест мас, тому що навіщо демократія, якщо суспільство ледь
забезпечує просте відтворення життя на рівні елементарних біологічних
потреб. Правову державу не слід також розуміти як закінчену, зроблену
формулу, як деяку статичну субстанцію, вона постійно розвивається,
змінюється.

Поняття і ознаки соціально-правової держави

Соціальна правова держава – це політична організація суспільства, у якій
право зв’язує і підпорядковує собі державну владу, а основні права особи
та її соціальна безпека складають зміст свободи, яка ґрунтується на
законах, що приймаються і підлягають змінам законним шляхом.

Крім звичайних ознак, які характерні для будь-якої держави, соціальна
правова держава як найвища форма політичного буття, яку виробило
людство, має ряд специфічних рис:

1) право панує в суспільстві, державна влада підлягає під контроль
права;

2) наявність громадянського суспільства, яке функціонує у поєднанні і
взаємодії з державною владою у рамках права;

3) громадяни мають невід’ємні права і свободи. Щодо громадян та їх
об’єднань діє принцип: “дозволено все, крім забороненого законом”;

4) закони суворо дотримуються державними органами, посадовими особами.
По відношенню до владних державних органів та посадових осіб діє
принцип: “дозволено тільки те, що прямо передбачено законом”;

5) право як міра свободи набуває відпрацьованого у законах змісту: закон
повинен відповідати праву, бути правовим законом;

6) закони приймаються і підлягають зміні тільки законним шляхом, тобто
шляхом виявлення волі народу, проявом його суверенітету. Тому
найважливіший заклад правової держави – народне представництво,
організація законодавчої влади, вся повнота якої здійснюється
представниками народу, обраними з його середовища;

7) недоступність підміни функцій законодавчого органу виконавчим або
судовим; розосередженість влади між ними (“розподіл влади”);

8) держава турбується про підняття рівня соціально-економічних прав
громадян до рівня основних прав, про їх гарантії і захист; про соціальну
безпеку особи шляхом гарантованого життєвого рівня літніх, хворих,
безробітних, надає допомогу великим родинам, робить внески в охорону
здоров’я, житлового будівництва і т. ін., тобто здійснює політику
соціальних послуг і соціального забезпечення;

9) держава гарантує мінімальний рівень життя та його зростання,
забезпечує рівність стартових можливостей (а не матеріальну рівність) за
допомогою державної системи освіти, податкової політики, регулювання
ринку праці та контролю умов праці і т. ін.;

10)держава виступає засобом соціального компромісу.

Таким чином, будучи обмеженою правом, соціальна держава виявляє
активність у регулюванні соціально-економічних процесів, соціального
аспекту основних прав громадян, їх соціальної захищеності відповідно до
закону

Тлумачення термінів „соціальна держава” і „правова держава” ні
Конституція, ні будь-який інший нормативно-правовий акт не дає. Більше
того, на відміну від „правової держави” поняття „соціальна держава”
радянською юридичною наукою не розглядалось взагалі, тому, звичайно,
незрозуміло, як співвідносяться ці категорії та як потрібно розглядати
їх — разом, чи окремо.

Проблема визначення змісту поняття „соціальна держава” почала отримувати
певне відображення лише в сучасній науковій літературі. Проте необхідно
зазначити, що досі не досягнуто консенсусу щодо визначення цього
феномену. В дослідженнях з політології, економічної теорії, юридичній
літературі соціальна держава трактується неоднаково. Її розглядають як
принцип конституційного і державного ладу і як тип організації
державного і громадянського життя, і як державу, що виконує соціальну
функцію.

Значний інтерес має думка Б. Кистяковського, який вважає, що соціальна
держава повинна розглядатися як якісна характеристика, як матеріальний
зміст правової держави. Однак, на нашу думку, співвідношенням між цими
поняттями можна визначити й інакше. Правова держава може розглядатись як
важлива ознака та умова функціонування соціальної держави. Очевидно, що
тільки в державі, в якій „організація і діяльність державної влади в її
взаємовідносинах з індивідами і їх об’єднаннями заснована на праві й
йому відповідає” можливо реально накреслювати цілі та вирішувати
завдання, що стоять перед соціальною державою.

У зв’язку з цим цікавою є точка зору А. Малька, який вважає соціальну
державу однією із сторін держави правової, званою ним соціальною
стороною. Суть соціальної сторони правової держави, як вважає цей автор,
полягає в найповнішому забезпеченні прав і свобод людини і громадянина,
у створення для особи режиму правового стимулювання. Соціальну сторону,
вказує Малько, необхідно розглядати тільки в контексті другої
формально-юридичної сторони правової держави, яка передбачає найбільш
послідовне зміцнення за допомогою права державної влади, формування для
державних структур режиму обмеження.

У світовій правовій думці вже давно й міцно закріпився термін, що вперше
з’явився в Конституції ФРН, – „соціальна правова держава” (Sorialer
Rechtsstaat), таким чином законодавець об’єднав ці два політико-правових
явища в одне.

Формулу „соціальної, правової держави” в дусі ФРН прийняли не всі
сучасні Конституції. Так, у Конституції Франції, Македонії та Хорватії
термін „соціальна держава” вживається без будь-яких посилань на правову
державу.

На наш погляд, незважаючи на тісний діалектичний взаємозв’язок цих двох
понять, юридична наука повинна розглядати терміни „соціальна держава” і
„правова держава” окремо. Це необхідно перед усім тому, що ці терміни
мають різний державно-правовий зміст: правова держава — це форма
здійснення державної влади, що функціонує на основі права, а поняття
соціальної держави відображає суть держави, тобто стійку загальну
спрямованість діяльності, пов’язану із забезпеченням загально соціальних
інтересів.

Конституція України хоч і використовує ці терміни разом, але відокремлює
їх комою, тобто вважає ці поняття відносно самостійними, і
формально-логічно їх не об’єднує.

Принципи правової держави – це основні засади її формування та
функціонування.

Принцип верховенства правового закону – символізує найбільш важливі
аспекти правової держави. По-перше, закріплюється пріоритет права щодо
решти соціальних регуляторів. По-друге, встановлюється, що фактичним
верховенством може володіти тільки позитивне право (те, що отримало своє
формально-юридичне закріплення в законодавчих актах). По-третє,
обстоюється думка, згідно з якою тільки правовий (тобто заснований на
нормах і принципах права) закон буде мати найвищу юридичну силу.

Поділ влади як принцип правової держави припускає розмежування предметів
ведення та розподіл повноважень між однорівневими органами держави
(галузями державної влади). При цьому в основу взаємодії різних галузей
влади покладено систему стримувань і противаг, які перешкоджають
надмірному зосереджено владних повноважень в однієї посадової особи (або
в одному державному органі). Основним завданням поділу влади є розподіл
обсягу владних повноважень між приблизно рівними за „політичною
значущістю” державними структурними, кожна з яких об’єктивно прагне до
абсолютної влади, однак не маючи можливості таку владу одержати, не дає
зробити цього і „конкурентам”. Отже, за допомогою стримувань і противаг
забезпечується баланс галузей влади.

Взаємна відповідальність держави й особи як принцип правової держави
означає, що на практиці публичні інтереси держави та приватні інтереси
конкретних індивідів подають як нерозривно пов’язані категорії, при
цьому зневага до інтересів однієї зі сторін неминуче призводить до
негативних наслідків і для іншшої сторони. У правовій державі
складається дієвий юридичний механізм забезпечення балансу інтересів
держави й особи, найважливішою складовою частиною якого є кореспондовані
цим інтересам взаємні зобов’язання.

Важливими передумовами визначення держави соціальною є такі принципи:

підтримка рівноваги між демократичними інститутами та сильною державною
владою, планування і ринком, приватною та державною власністю,
економічною ефективністю та соціальною справедливістю;

соціальні зобов’язання та гарантованість з боку держави мінімальних
життєвих можливостей, рівних можливостей для всіх громадян, людської
гідності та відносної незалежності суспільних відносин та ін.

РОЗДІЛ 2. НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ

2.1. Проблеми побудови соціально-правової держави в сфері прав людини

На межі тисячоліть гостро постає проблема переосмислення власної
історії, причин поразок і перемог, втрат і досягнень. Виникає потреба
пошуку нової моделі національного розвитку, визначення пріоритетів і
прерогатив держави на найближче майбутнє. Це можливо зробити лише в
контексті світових процесів, враховуючи історичний досвід інших країн,
їхній соціально-економічний розквіт і добробут та своєрідні етапи
модернізації суспільства.

У статті Ф.Фукуями «Кінець історії?» розглядаються проблеми, що мають
загальнолюдський характер. Автор підкреслює, що у всесвітній історії
відбуваються фундаментальні зміни. З’явилось багато публікацій, в яких
проголошується кінець “холодній війні” та прихід миру. Ми є свідками
боротьби лібералізму із більшовизмом та фашизмом, із новим марксизмом,
що прагнули нас втягнути в апокаліпсис ядерної війни. В кінці XX
сторіччя відбувається тріумф західної ліберальної демократії – “не
кінець ідеології чи конвергенція капіталізму і соціалізму, а повна
перемога економічного і політичного лібералізму”. Ідея лібералізму
розповсюджується та стає популярною не лише в західному світі, адже їй
не протиставляється інша життєздатна альтернатива. Тому Ф.Фукуяма
відзначає універсалізацію західної ліберальної демократії як кінцеву
форму правління. Чи справді це – кінець історії? “Лібералізм переміг
тільки у сфері ідей, свідомості; в реальному матеріальному світі до
перемоги ще далеко. Та є серйозні підстави вважати, що саме цей,
ідеальний світ і визначить в кінцевому рахунку світ матеріальний”.

Сьогодні теорія лібералізму виражає магістральний шлях розвитку
людського суспільства. Під ним розуміється рух всього людства від
традиційних форм суспільства, в яких панують влада та ідеологія, до
ліберальних. Головною суттю ліберального суспільства є людина як особа,
її свобода, її гідність та права. Отже, зміст лібералізму розкривається
через дві групи основних ідей: перші пов’язані з людиною; другі – з
організацією суспільства. Щодо ідеї людини, то тут вихідні аксіоми
лібералізму співпадають із філософськими засадами гуманізму. Людина
повинна здійснювати вільний вибір, діяти та вирішувати з точки зору
власних потреб та інтересів. Суспільство зобов’язано створювати умови
для свободи кожної людини.

У людському суспільстві тенденції до розвитку, саморозвитку, гармонії
можуть реалізуватись через головний елемент, що характеризує спільність
розумних індивідів – свободу людини. Свобода людини має включати
особисту відповідальність. Актуальним і сьогодні є вислів І.Канта, що
“кожна людина шукає своє щастя на тім шляху, який їй здається найкращим,
якщо тільки цим не приносить шкоди свободі іншій людині, яка прагне до
подібної мети – свободи…”. Тут лібералізм і право співпадають по своїй
суті.

В історії людства відбуваються глибинні зміни, будуються демократичні
держави, формуються громадянські суспільства. Повноцінними рушіями
історичного розвитку є окремі особистості. Вони усвідомили себе та своє
місце у світовій історії. Хід суспільного розвитку в XIX–XX сторіччі
засвідчує, що відбувається персоналістична революція в усіх сферах
суспільного життя. Поволі все підпорядковується потребам та інтересам
конкретної особистості. Критерієм суспільного прогресу стає особа, її
добробут та індивідуальна свобода. Філософія, політика, економіка,
наука, релігія, право, мистецтво стають персоналістичними. Тому такі
тенденції характеризують і персоналістичність форм державної організації
суспільства. Створюються можливості для самореалізації особи, її
самоствердження та розкриття сутнісних сил. Це і є основним завданням
соціально орієнтованої держави. Не боротися із особистістю, як це
робилося віками, а співпрацювати з нею як з повноцінним партнером,
здатним до творчого самовираження. Така держава із соціально
орієнтованою економікою є водночас правовою. Правова держава відкидає
свавілля, в ній закони виступають найвищими цінностями суспільного
розвитку, найефективнішими регуляторами життя, гарантами його
стабільності. Отже, існує безпосередній зв’язок між правовою державою,
демократією та законами.

Досвід західноєвропейських країн є потрібним і важливим, але ми маємо
враховувати не лише загальнолюдські досягнення. Необхідно враховувати і
власний досвід, недоліки і досягнення, своєрідність та особливості у
всіх сферах життєдіяльності людини.

В наш час, коли будується незалежна самостійна Українська держава,
досить важливою є проблема створення правової держави. Правова держава
ґрунтується на мирному та справедливому співжитті людей. Важливим
аспектом в такому співжитті людей є виховання правосвідомості. Людина не
зможе жити серед інших людей без правосвідомості, адже не буде порядку і
поваги до інших людей. Ще в стародавні часи підкреслювалась думка про
те, щоб людина відносилась до інших людей так, як би вона хотіла, щоб
інші до неї відносилися. Незнання законів веде до насильства,
безпорядків, до незахищеності слабших перед сильнішими. Сама сутність,
сама природа права полягає в тому, що воно твориться свідомими істотами
і для свідомих істот, тобто мислячими суб’єктами і для мислячих
суб’єктів. Усвідомлення людиною себе суб’єктом права – це і є
правосвідомість. Права людини – це соціально-історичне явище, тобто по
своїй суті вони є соціальні (природні чи позитивні). Вони створюють
можливості людині, які необхідні їй для існування та розвитку в
конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначають їхній рівень розвитку
(економічний, духовний, соціальний) і мають бути загальними та рівними
для всіх людей.

Глибока криза в економічній, політичній та духовній сферах життя
суспільства, пов’язана також із кризою правосвідомості. Законодавство
України значно розширює можливості захисту прав людини, підносить рівень
справедливості правового регулювання. Та вони здебільшого не діють через
відсутність активного впливу правосвідомості. Правова система без
правосвідомості також не діє. Правосвідомість – це барометр суспільного
життя, який є одночасно і важливою силою, що визначає застосування
законів на практиці, нехтування чи зловживання ними. Перед філософією
постає велике і відповідальне завдання розкрити причини глибокої кризи в
нашому житті та віднайти шляхи виходу із неї. Філософія права
конкретизує ці завдання для вироблення такого права й правосвідомості,
які б стали основою мирного та справедливого співжиття людей. В Україні
із 1995 року затверджено програму правової освіти. Правова освіта – це
необхідний елемент культури людини. Україна задекларувала себе правовою
державою – вступ до Ради Європи, прийняття Конституції, створення
Конституційного Суду. Відбуваються певні зрушення та існує ще правове
свавілля, що продукується правосвідомістю на двох рівнях. По-перше,
масова свідомість, яка ототожнюючи право і закон, зневажає його, бо
бачить в ньому лише засіб покарання. По-друге, елітарна свідомість як
чиновницько-бюрократична цінує в законі його владно-примусову суть.
Неправовий закон (закон як свавільний припис) з’являється там, де немає
розвинутого, сильного особистісного “я” в загальнодержавному плані.
Влада у такій державі ціниться більше, ніж унікальність і своєрідність
особи, а право не усвідомлюється як невід’ємний атрибут людського життя.

У філософії свідомість розкривається як вища форма людської психіки, як
специфічна властивість високоорганізованої матерії, яка зводиться до
відображення і духовного освоєння дійсності у формі суб’єктивних образів
об’єктивного світу, в одержуванні, зберіганні та переробці інформації, у
виробленні програми діяльності, в активному управлінні цією діяльністю.
Характерними рисами свідомості є відображення, відношення,
цілепокладання, управління. Відображення дійсності у свідомості
відбувається з допомогою почуттів і абстрактного мислення. Досліджується
суспільна свідомість у різних аспектах. В історичному – рівень розвитку
свідомості через розкриття дійсності; у гносеологічному – співвідношення
свідомості і буття; у психологічному – психічні процеси, що лежать в
основі свідомості; у соціологічному – роль свідомості у житті та її
специфічні форми. Форми суспільної свідомості – це різноманітні способи
духовно-практичного освоєння дійсності. У філософській літературі
виділяють такі форми суспільної свідомості: філософську, політичну,
наукову, релігійну, моральну, правову, естетичну, економічну,
екологічну. Свідомість – це сутність духовного буття людини. У стабільно
функціонуючому суспільстві свідомість “вплетена у мову реального життя”
і без неї просто немає суспільства.

Правосвідомість як форма суспільної свідомості виникає і функціонує як
відображення суспільного буття, що пов’язане зі сферою права, правовими
відносинами. Іншими словами, правосвідомість – це усвідомлення або
діючого права, або існуючого і бажаного. Правосвідомість особистості
відображає правову систему, законодавство. Це система понять, поглядів,
уявлень та ідей, в якій усвідомлюється і оцінюється ставлення людей до
дійсності, до самих себе з приводу чинного або бажаного права. Також це
– сукупність соціально-психологічних явищ і процесів, що виражаються у
почуттях, настроях, які зв’язані з реальним правом. Поняття “права”
досить складне – це не тільки юридичний, а й філософський, етичний,
соціологічний термін.

Українському народу необхідно здійснити очищення свідомості від
тоталітарних стереотипів, повернути праву його гуманістичний зміст,
сформувати у кожного громадянина потребу бути особистістю із почуттям
власної гідності, правосвідомою, а не лише законослухняною. Необхідно
подолати розуміння права як сукупності писаних державно-владних велінь.
Такий позитивістський підхід до права належить замінити
філософсько-правовим розумінням, що підкреслює його об’єктивний зміст. В
онтологічному плані, право – форма суспільних відносин, що є сукупністю
таких формальних властивостей і характеристик як рівність,
справедливість, свобода.

В діючій Конституції України записано: “Україна є суверенна і незалежна,
демократична, соціальна, правова держава“. Побудова правої держави є
складним і важким процесом, зважаючи на нинішні обставини. Тим більше,
що вона має бути не самоціллю, а засобом забезпечення людяного життя для
більшості українців. Нам потрібно мати державу із демократичною
сутністю, народну, гуманну. Гуманістична правова держава реально
забезпечує всебічний розвиток особистості та враховує інтереси і потреби
всіх соціальних верств і груп населення. Головними компонентами правової
держави є : верховенство правових законів і серед них – конституції як
головного закону; формально юридичні гарантії свободи, самостійності та
власності; чіткий поділ влади (законодавча, виконавча, судова). Отже,
правовою є така держава, в якій панує право, де діяльність усіх її
органів і посадових осіб здійснюється на основі та в межах визначених
правом, де не тільки особа відповідальна за свої дії перед державою, а й
держава несе відповідальність перед особою за результати своєї
діяльності. Сьогодні найефективнішою є саме така держава, так як
максимально задовольняє потреби людини, цінує її як особистість,
гарантує їй права, свободи і національну самобутність. Така держава
законодавчо закріплює принципи громадянського суспільства, тобто
відображає в юридичному плані його основні засади.

Правова держава складається як результат реформ – економічних,
політичних, правових та реальної зміни характеру взаємовідносин між
суспільством, державою, особою. Так, громадянське суспільство,
дотримуючись правових норм, виступає за легітимізацію, законність усіх
процесів і у суспільстві, і у державі. Вони поєднані через
фундаментальну властивість – юридичну та соціальну захищеність
особистості. Саме правова гуманістична держава – практичний інструмент
забезпечення і захисту здоров’я, честі, гідності, свободи особистості,
засіб боротьби із бюрократією, форма реалізації самоуправління і
народовладдя.

Глибинні зміни в історичному розвитку сучасності спричинили появу ще
одного суб’єкта – громадянського суспільства. Саме громадянське
суспільство стверджує демократичні засади, гуманістичні принципи і
цінності у стосунках між різними спільнотами. Воно довело свою цінність
і для особи, і для суспільства. На даний час – це найоптимальніша форма
суспільної організації, яка наділена гуманістичними та демократичними
рисами. Як історично сформоване утворення, воно – середовище існування
та активної діяльності людини, що надає гарантії для її захищеності і
стабільності. Таке суспільство незалежне від держави, але взаємодіє із
нею, утворює розвинуті правові відносини. “Громадянське суспільство – це
середовище активного і вільного функціонування особи. Його мета –
забезпечити людині гідний життєвий рівень, що передбачає матеріальний
добробут, соціальну захищеність, політичну безпеку”. У громадянському
суспільстві громадяни з власної ініціативи покращують життя. Вони
відстоюють свободи, права, що сприяють їхній самореалізації.

Сучасне українське суспільство, звільняючись від патерналістської опіки
держави, стоїть перед проблемою самостійного пошуку шляхів розвитку.
Тому потрібно переоцінювати нові теоретичні засади, що спрямовували б
прогрес суспільства. Новою концепцією суспільного розвитку, що
виправдала себе у Західній Європі, стала побудова громадянського
суспільства. Більшість дослідників стверджують, що саме відсутність
громадянського суспільства в Україні зумовлює бюрократичний і важкий
шлях побудови правової держави. Ті народи, які сформували добре
структуроване, зріле, життєздатне громадянське суспільство, вже давно
зуміли збудувати демократичні правові держави.

Постійний економічний спад, політична нестабільність, відсутність
сформованих структур громадянського суспільства у нашій державі
негативно позначаються на соціально-політичній активності та ініціативі
населення. Відмічається низька правова культура людей, незнання своїх
прав та обов’язків, юридична неосвіченість, втрата почуття людської
гідності, байдужість до політичних процесів. Такі суспільні негаразди
стають звичними перешкодами на шляху побудови громадянського суспільства
та реалізації основної мети – благополуччя людей. Мабуть, це загальна
проблема країн, що прагнуть позбутися залишків тоталітарного режиму,
сформувати якісно нові відносини, структуру та механізми функціонування
суспільства. Складність становища України полягає у тому, що вона
одночасно вирішує дві фундаментальні проблеми. Першу – відродження і
зміцнення власної державності, забезпечення реального суверенітету та
гідного місця у світовому співтоваристві. Другу – перехід до якісно
іншої, нової форми соціально-політичної, економічної організації
суспільства, модернізації його основ. Стабільність і майбутнє України
залежить від успіху в обох напрямках. Отримання незалежності стало лише
початком, першим кроком на шляху розв’язання наболілих питань
багатовікової історії українців.

Суперечливість та неоднозначність трансформаційних процесів в усіх
царинах українського буття примушують нас до поглибленого системного
аналізу різноманітних суспільно-політичних явищ, які мають місце на
протязі останніх років. Куди рухається наша держава? З чим пов’язані
наші негаразди та кризові явища? Набридле пояснення про протистояння
комуністів і демократів, реформаторів і консерваторів звучить вже як
сарказм. Тим паче, що при нинішній ідеологічній мімікрії окремих
персоналій навіть фахівці інколи не можуть відповісти на питання про
ідеологічну орієнтацію того чи іншого відомого політика на даний
політичний момент. Суто ідеологічне пояснення всього, що відбувається у
пострадянських країнах, давно вже не спрацьовує навіть на рівні масової
свідомості.

Саме теорія модернізації суспільства дає змогу відповісти на всі ці
питання, благополучно оминаючи пороги надмірної заідеологізованості та
політичної заангажованості. Поняття модернізації є більш універсальним,
воно має чітко виражений культурологічний відтінок. Політична
модернізація – процес поширення демократичних цінностей і норм,
властивих розвиненим країнам світу. Формування політичних інститутів та
структур громадянського суспільства має своїм змістом також
раціоналізацію державної влади, забезпечення її ефективності.

Однією із найактуальніших проблем політичної модернізації є забезпечення
стабільності в Україні. Треба зазначити, що перехід від одних
державно-політичних форм до інших, структурні зміни у відносинах
власності, у свідомості та самосвідомості великих верств населення
супроводжуються, як правило, конфронтацією ідеологій і політичних сил,
явищами соціальної поляризації і напруги. Країни, що переживають
радикальні трансформаційні процеси, можуть бути лише умовно стабільними.

2.2. Уповноважений ВРУ з прав людини

Історичний досвід держав був значною мірою врахований при запровадженні
інституції омбудсмана в Україні. В Конституції України в ст.101
передбачено створення нового конституційного органу – Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини для здійснення парламентського
контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і
громадянина (Додаток А). Ст.55 Конституції нашої країни проголошує право
кожного звертатися до Уповноваженого з прав людини за захистом своїх
прав. Включення цієї норми до статті Конституції, яка передбачає основні
правові механізми захисту прав і свобод людини, свідчить про
конституційне значення діяльності Уповноваженого по контролю за
дотриманням прав і свобод людини в Україні. Уповноважений з прав людини
є невід’ємним елементом конституційної системи захисту прав і свобод
людини і громадянина, яка включає в себе в першу чергу систему судів
України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та
міжнародні судові та інші органи, членом або учасницею яких є Україна.

При розробці української моделі Уповноваженого з прав людини
враховувались національні правові та культурні традиції, особливості
системи державної влади в Україні, а також досвід функціонування
інституції омбудсмана в інших країнах, зокрема скандинавських, а також
тих, що стали на шлях реформ: Польщі, Угорщині, Росії.

Конституція України, прийнятий на її основі 23 грудня 1997 р. Закон
України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”
передбачають створення “сильної” моделі омбудсмана, яка характеризується
такими особливостями:

– високим конституційним статусом Уповноваженого з прав людини, який
закріплено в ст.55, 85, 101 Конституції України;

– незалежністю Уповноваженого від будь-якого органу державної влади або
місцевого самоврядування, їх посадових осіб;

– запровадженням єдиної моделі омбудсмана на національному рівні;

– широкою юрисдикцією Уповноваженого, яка поширюється як на органи
державної влади, включаючи суди, так і на органи місцевого
самоврядування та їх посадових осіб;

– значними повноваженнями щодо проведення проваджень та перевірок, у
тому числі з власної ініціативи для виявлення випадків порушень прав
людини та здійснення постійного моніторингу за станом дотримання прав і
свобод людини;

– правом ініціювати обов’язкові для розгляду подання з викладенням
рекомендацій щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини
органами державної влади, місцевого самоврядування, об’єднаннями
громадян, підприємств, установ організацій незалежно від форми
власності, їх посадовими та службовими особами;

– можливістю безпосереднього звернення до Уповноваженого широких верств
населення;

– гнучкістю та неформальністю процедури, свободою дій щодо відкриття
провадження у тій чи іншій справі та ін.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини є класичним взірцем
парламентського омбудсмана, оскільки обирається на посаду Верховною
Радою України (ст.5 закону) шляхом таємного голосування, що забезпечує
йому високий статус, легітимність, а також є гарантією незалежності від
усіх гілок державної влади, включаючи законодавчу. У зв’язку з цим
важливо, що строк перебування на посаді Уповноваженого з прав людини не
збігається зі строком повноважень парламенту України (ст.5 закону).

Конституцією та законом передбачено запровадження єдиної моделі
Уповноваженого з прав людини в межах держави, що в умовах перехідного
періоду країни, як свідчить досвід, є оптимальною додатковою гарантією
його високого статусу. В той же час законом передбачено право
Уповноваженого на запровадження інституту своїх представників за
територіальною або функціональною ознаками в межах коштів, виділених
Верховною Радою України.

Крім цього, Уповноважений наділений додатковими гарантіями незалежності,
серед яких – заборона втручання у діяльність Уповноваженого з боку
органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань
громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності
і їх посадових осіб, у тому числі заборона вимагати від Уповноваженого
пояснень по суті справ, що знаходились або знаходяться у його
провадженні (ст.20 закону).

Повноваження Уповноваженого не можуть бути припинені, обмежені у разі
закінчення строку повноважень Верховної Ради України або її розпуску
(саморозпуску), введення воєнного або надзвичайного стану в Україні чи
окремих місцевостях (ст.4 закону).

В законі України про Уповноваженого також чітко визначено обмежене коло
підстав, за якими може бути припинено його повноваження або звільнено з
посади (ст.9 закону).

Під час здійснення своїх посадових обов’язків Уповноважений не може бути
без згоди Верховної Ради притягнутий до кримінальної відповідальності,
підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому
порядку, затриманий, заарештований, підданий обшуку, а також особистому
огляду. Кримінальну справу проти Уповноваженого може бути порушено
тільки Генеральним прокурором України (ст.20 закону).

Важливою гарантією незалежності при здійснені Уповноваженим з прав
людини своїх функцій є його фінансова самостійність. Фінансування
діяльності Уповноваженого з прав людини відбувається з Державного
бюджету України та щорічно передбачається в ньому окремим рядком.
Уповноважений з прав людини розробляє, подає на затвердження Верховної
Ради України та виконує кошторис своїх витрат (ст.12 закону).

Сфера компетенції українського омбудсмана є досить широкою. Оскільки в
законі немає жодних винятків щодо поширення юрисдикції Уповноваженого на
конкретних посадових осіб, то предметом його контролю є діяльність усіх
посадових та службових осіб органів державної влади та місцевого
самоврядування. У тому числі підпадає під юрисдикцію Уповноваженого і
діяльність суддів. Безумовно, суди у своїй діяльності є незалежними і
під час здійснення своїх функцій не можуть зазнавати жодного впливу. У
своїй діяльності вони підкоряються лише закону. Тому контрольні функції
Уповноваженого щодо діяльності суддів стосуються не суті судових рішень,
а пов’язані, зокрема, з порушенням термінів розгляду справ у судах,
недотриманням процесуальних норм. Сфера компетенції Уповноваженого
поширюється також на інших осіб, які в тому чи іншому обсязі виконують
державно-владні функції.

Уповноважений проводить провадження на підставі: звернень громадян
України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників; за
зверненнями народних депутатів України або за власною ініціативою. При
цьому законом встановлено, що такі звернення повинні подаватись
Уповноваженому протягом року з моменту виявлення порушень прав та свобод
людини і громадянина.

Для виконання передбачених законом функцій Уповноважений наділений
широким комплексом прав, а саме:

– невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради,
Прем’єр-міністром, Головами Конституційного, Верховного та вищих
спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України,
керівниками інших державних органів, органів місцевого самоврядування,
об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від
форми власності, їх посадовими та службовими особами;

– безперешкодно відвідувати будь-які органи державної влади, органи
місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, в тому
числі місця тримання затриманих, установи пенітенціарної системи,
психіатричні лікарні, опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати
інформацію щодо умов їх тримання;

– запрошувати посадових та службових осіб, громадян України, іноземців,
осіб без громадянства для отримання від них усних або письмових пояснень
щодо обставин, які перевіряються по справі;

– знайомитися з документами, у тому числі таємними, в органах державної
влади, органах місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на
підприємствах, установах, організаціях, органах прокуратури, включаючи
справи, які знаходяться в судах;

– бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на
закритих судових засіданнях, за умови згоди суб’єкта права, в інтересах
якого судовий розгляд оголошується закритим, особисто або через свого
представника брати участь у судовому процесі у випадках і порядку,
встановлених законом, а також звертатися до суду із заявами про захист
прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров’я або з інших
причин не можуть цього зробити самостійно (ст.13 закону).

Здійснивши провадження, Уповноважений має право направляти у відповідні
органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і
свобод людини для вжиття цими органами заходів у місячний термін. До
таких актів реагування належать:

– подання Уповноваженого відповідно до ст.15 Закону України “Про
Уповноваженого Верховної Ради України” до органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств,
установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадових та
службових осіб щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і
громадянина;

– конституційні подання Уповноваженого – акти реагування до
Конституційного Суду України щодо вирішення питання про відповідність
Конституції України (конституційності) закону України чи іншого
правового акта Верховної Ради України, акта Президента України чи
Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим;
офіційного тлумачення Конституції України та законів України відповідно
до ст.13, 15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини” та ст.40, 41 Закону України “Про Конституційний Суд
України”;

– особливим видом подання відповідно до ст.30, 38 Закону України “Про
Вищу Раду юстиції” є подання Уповноваженого до Вищої Ради юстиції про
звільнення судді з посади або про відкриття дисциплінарного провадження
щодо суддів Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів.

Особливість статусу Уповноваженого з прав людини полягає в тому, що він
не належить до будь-якої з гілок державної влади, а є органом sui
generis, особливого роду, з унікальним статусом. Реалізація його мандату
в умовах сучасної України ускладнюється тим, що він не вписується у
традиційно існуючу систему влади. Тому невідворотним на етапі його
становлення є пошук оптимальних механізмів взаємодії з владними
структурами, одночасно із збереженням свого незалежного статусу.

Основні засади взаємодії Уповноваженого з прав людини з іншими органами
полягають в тому, що його діяльність не тягне перегляду компетенції
державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і
свобод людини. Уповноважений діє притаманними лише йому засобами та
методами, а рекомендаційний характер його звернень не знижує його
можливості впливу на поновлення порушених прав і свобод, що можливо за
умови високого рівня правової культури відповідних посадових осіб.

Крім функції безпосереднього розгляду звернень про порушення прав
людини, що надходять до Уповноваженого, модель українського омбудсмана
передбачає також проведення моніторингів за дотриманням та захистом прав
і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади,
місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами,
установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими
та службовими особами, які своїми діями (бездіяльністю) порушували права
і свободи людини і громадянина. Результати таких моніторингів та
комплексна оцінка стану додержання та захисту прав і свобод людини і
громадянина в Україні представляються у Верховній Раді України у вигляді
щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав та свобод людини
і громадянина в Україні відповідно до п.17 ст.85 Конституції України та
ст.18 Закону “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”.
У доповіді мають бути представлені також виявлені Уповноваженим недоліки
в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина, тобто
фактично на Уповноваженого покладається обов’язок здійснювати експертизу
законодавства в цій сфері.

Чинне законодавство встановлює певні обов’язкові вимоги до змісту
щорічних доповідей Уповноваженого з прав людини. Так, відповідно до
частини другої ст.18 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини” щорічна доповідь повинна містити посилання на
випадки порушень прав і свобод людини і громадянина, щодо яких
Уповноваженим було вжито відповідних заходів, на результати перевірок,
що здійснювалися протягом року, висновки та рекомендації, спрямовані на
поліпшення стану забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Крім щорічної доповіді, у разі необхідності Уповноважений може
представити Верховній Раді України спеціальну доповідь з окремих питань
додержання в Україні прав і свобод людини і громадянина.

За щорічною та спеціальною (спеціальними) доповідями Уповноваженого
Верховна Рада приймає постанову. Щорічні та спеціальні доповіді разом з
постановою Верховної Ради України публікуються в офіційних виданнях
Верховної Ради України.

Крім того, відповідно до закону Уповноважений має право брати участь у
процесі підготовки доповідей з прав людини, які подаються Україною в
міжнародні організації згідно з чинними міжнародними договорами, згода
на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (ст.19 закону). Це
право розширює легальні можливості Уповноваженого здійснювати контроль
за дотриманням Україною міжнародно-правових зобов’язань в сфері прав
людини, а також впливати на процес приведення Україною національного
законодавства у відповідність до норм та принципів міжнародного права.
Це має сприяти більшій відкритості тієї інформації, яку уряд представляє
у міжнародні конвенційні органи.

Слід також зазначити, що вся діяльність Уповноваженого з прав людини
спрямована на реалізацію ще одного важливого завдання, покладеного на
Уповноваженого в рамках здійснення ним парламентського контролю, – це
сприяння підвищенню рівня правової поінформованості населення України
(п.7 ст.3 закону). Адже, лише змінюючи правову свідомість та культуру
суспільства в цілому та окремих його членів можна забезпечити реальне
утвердження нової системи цінностей, яка базувалася б на принципах
демократії, верховенства права та поваги до прав людини.

Реалізуючи цю функцію, Уповноважений застосовує різні засоби, зокрема,
здійснює постійне інформування про результати своє діяльності через
друковані ЗМІ, радіо, телебачення, розповсюджує різноманітну інформацію
пізнавально-правового характеру, а також надає роз’яснення заявникам з
конкретних питань.

Значні зусилля у цьому напрямі Уповноважений з прав людини спрямовує на
поширення знань про міжнародні стандарти у галузі прав людини, які є
невід’ємною частиною українського законодавства. Всебічно сприяючи їх
поширенню, Уповноважений тим самим закладає підвалини нової
правосвідомості не лише пересічних громадян, а й представників органів
державної влади України, створює передумови для широкого застосування
міжнародно-правових норм у національній правовій системі.

Будь-яка модель омбудсмана базується на високому авторитеті особистості
самого омбудсмана. Особливість української моделі, крім цього, полягає у
тому, що на Уповноваженого покладається обов’язок у своїй незалежній та
неупередженій діяльності в інтересах людини та громадянина керуватися
Конституцією України, законами України, а також законами справедливості
та власною совістю (ст.7 закону). На цьому наголошувалося в присязі, яку
склала перший Уповноважений з прав людини 14 квітня 1998 р. На практиці
це означає, що Уповноважений в своїй діяльності постійно має керуватися
як принципом верховенства права, так і принципом верховенства прав
людини, а також має пропонувати моделі правової та моральної поведінки,
які б випереджали діюче в країні законодавство.

Український омбудсман наділений повноваженнями та компетенцією подібно
до більшості омбудсманів світу. Проте деякі омбудсмани мають значно
ширші повноваження. Вже згадувалось, що речник громадянських прав
Республіки Польща може виступати в адміністративному та цивільному
процесі на правах прокурора, а омбудсман Швеції – розпочинати
кримінальну справу проти будь-якої посадової особи в межах своєї
юрисдикції, якщо, на його думку, для цього є вагомі підстави.
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини такими
повноваженнями не наділено. Проте, як свідчить перший досвід роботи,
необхідність у цьому назріла. Особливо відчутною є неврегульованість
статусу Уповноваженого в кримінальному та цивільному процесах і
відсутність права внесення касаційного протесту на рішення суду в тих
випадках, коли, на думку Уповноваженого, мало місце порушення
законодавства при розгляді тієї чи іншої справи.

Все це дає підстави стверджувати, що “сильна” модель українського
омбудсмана, закладена в законі про Уповноваженого, має бути підкріплена
низкою процесуальних норм у відповідних кодексах та законах.

2.3. Проблемні аспекти забезпечення прав людини органами виконавчої
влади та правоохоронними органами

У 2002–2003 рр. тривала започаткована судовою реформою перебудова
судочинства на засадах, закріплених у Конституції України та оновленому
матеріальному і процесуальному законодавстві. Поступово впроваджувалися
в життя положення нового Закону України “Про судоустрій України”,
набувався досвід застосування положень нового Кримінального кодексу
України, законодавства щодо додаткових гарантій прав людини у
кримінальному процесі, механізму перегляду судових рішень в
апеляційному, касаційному та виключному порядках.

З прийняттям законів про судову реформу мали змінитися зміст та напрями
діяльності судової системи, а отже, й зрости ефективність судового
механізму захисту прав людини.

Водночас судова реформа серйозно пробуксовує. Як свідчить моніторинг
Уповноваженого з прав людини, це призводить до того, що судова гілка
влади працює вкрай неефективно, а в деяких питаннях щодо захисту прав і
свобод людини навіть погіршила свою роботу.

Насамперед залишаються не вирішеними ряд суттєвих, передбачених судовою
реформою питань. Як можна говорити про якісні зрушення в діяльності
судової системи, якщо до цього часу так і не існує стрункої системи
судів загальної юрисдикції?

Не створено Апеляційного суду України, який мав би розглядати в
апеляційному порядку кримінальні справи, розглянуті у першій інстанції
судами обласного рівня. Зволікання з його створенням призводить до того,
що понад 2 тис. засуджених судами обласного рівня щорічно позбавлені
конституційного права на апеляційне оскарження постановлених щодо них
вироків.

Автор вважає, що ст.129 Конституції України всім засудженим гарантовані
рівні права, в тому числі на оскарження постановлених судами стосовно
них вироків. Тобто на сьогодні існує ситуація, коли одні засуджені мають
більш гарантовану систему судового захисту порівняно з іншими.

Передбачений судовою реформою Касаційний суд України так і не
запрацював, бо його створення визнано рішенням Конституційного Суду
України від 11 грудня 2003 р. неконституційним. Аргументуючи своє
рішення, Конституційний Суд зазначив, що утворення в системі судів
загальної юрисдикції Касаційного суду України суперечить вимогам ст.125,
131 Конституції України. Тобто Верховний Суд України як суд, що діє на
останньому рубежі судового захисту прав людини, виявився завантажений
тисячами справ, по яких рішення виносяться через значний проміжок часу,
після надходження скарги, клопотання.

Не прийнято також новий Цивільний процесуальний кодекс України, тому
суди змушені застосовувати застаріле процесуальне законодавство, яке
містить безліч суперечностей і колізій. Внесені в червні 2001 р. зміни
залишили не вирішеними цілий ряд питань, які мають суттєве значення при
розгляді окремих категорій справ. При розгляді деяких з них суди взагалі
змушені діяти не на підставі закону, а на підставі власних уявлень
стосовно тих чи інших судових процедур, що зумовлює факти неоднозначного
застосування суддями одних і тих самих правових норм, а це в підсумку
призводить до порушення прав та свобод людини.

o o F

th

oe-O#iiiaeaeNNNaeaeaeaeaeaeaeaeaeEAµµ

&

&

&

?v†2?///ss*EEEEEEEEEEEEEEEEEE

&

F

oooooooooooooooooooooooooooo

&

d° ¤ ¤`„?

???х справ та інші рішення слідчих і прокурорів, прийняті на досудових
стадіях процесу. Однак законом так і не врегульовано, які з цих рішень
можуть бути оскаржені, ким вони можуть бути оскаржені, які процедура і
строки їх розгляду.

До цього часу не створено задекларованої ще в 1996 р. перехідними
положеннями Конституції України системи органів досудового слідства.

На жаль, з року в рік можна констатувати, що існуюча система досудового
слідства майже не змінюється, має велику кількість недоліків, діє
неефективно, поверхово, некваліфіковано та досягає істини за допомогою
вельми сумнівних, а іноді просто злочинних методів, про що йтиметься
докладніше в наступних розділах цієї доповіді.

Автор вважає, що судова реформа повинна проводитися не заради реформи, а
має бути спрямована передусім на підвищення ефективності судового
захисту прав людини. На жаль, аналіз процесу реформування судової гілки
влади дає підстави зробити висновок, що основної мети судової реформи –
реального забезпечення права людини на справедливий судовий розгляд
незалежним та неупередженим судом не досягнуто.

Якість відправлення судами правосуддя. Одним із основоположних прав
людини є право на справедливий та неупереджений суд, необхідність
забезпечення якого кожному громадянину визнано Загальною декларацією
прав людини, Міжнародним пактом про громадянські і політичні права,
Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини та
іншими міжнародними актами.

Відповідно до ст.55 Конституції України права і свободи людини
захищаються судом. Із року в рік все більше громадян, реалізуючи своє
конституційне право, звертаються за захистом своїх прав до суду. Про це
свідчить, зокрема, тенденція постійного зростання кількості справ і
матеріалів, що надходять для розгляду до судів загальної юрисдикції.

Зростання кількості справ, з одного боку, свідчить, що зростає довіра до
судової гілки влади. Але тільки кількісні показники не можуть братися за
основу при дослідженні ефективності діяльності суду та стану реалізації
права на справедливий та неупереджений суд. Також важливе співвідношення
кількості та якості розгляду судами справ. Бо за кожною з мільйонів
судових справ стоїть доля, права і інтереси конкретної людини.

Автор переконаний, що судова процедура може вважатися справедливою та
забезпечить якісне відправлення правосуддя лише тоді, коли спрямована на
забезпечення верховенства права та заснована на засадах законності,
рівності учасників процесу перед законом і судом, змагальності,
гласності й відкритості. Правосудність судового рішення гарантується
згодою з ним сторін, а також правом на оскарження та перегляд рішення в
суді вищої інстанції. Правила судочинства не повинні бути обтяжені
зайвими формальностями. Будь-які обмеження цих засад свідчать про
порушення прав та свобод людини.

Основними причинами низького рівня правосуддя у кримінальних справах є
порушення вимог кримінально-процесуального законодавства при розгляді
справ, прийняття до провадження справ, у яких органи досудового слідства
неналежним чином провели слідство, а іноді й низький професіоналізм та
недостатнє почуття відповідальності суддів за правильне вирішення справ.

Однією з ознак якості судочинства є наявність чи відсутність скасованих
та змінених судових рішень. Неповнота досудового та судового слідства,
суттєві помилки в дослідженні та юридичній кваліфікації злочинів,
неправильна оцінка доказів, неправильне застосування, а іноді незнання
кримінального законодавства, неуважність, поверховість при вивченні
справ і розгляді їх, призначення покарання, яке не відповідає тяжкості
вчиненого злочину – це далеко не повний перелік причин скасування і
зміни вироків.

Проте в Україні, як свідчить судова статистика, останніми роками майже
кожна п’ятнадцята справа повертається судом прокуророві для усунення
суттєвих порушень закону (ст. 2491 КПК України) та на додаткове
розслідування. Крім того, зростає кількість справ, які апеляційна та
касаційна інстанції повернули на додаткове розслідування після
скасування вироків.

На думку автора, повертаючи за власною ініціативою справу на додаткове
розслідування, суд тим самим ініціює продовження слідчої діяльності з
обґрунтування обвинувачення, сприяє «підгонці доказів», тобто фактично
виконує функцію обвинувачення, тим самим порушуючи вимоги Конституції
України щодо принципу змагальності та презумпції невинуватості. Така
безпринципність суддів стимулює безвідповідальне ставлення слідчих до
своїхобов’язків, які мають гарантовану можливість через певний час
виправити недоліки в роботі без істотних для себе наслідків.

Автор переконаний, що інститут додаткового розслідування має бути
законодавцем вилучений з Кримінально-процесуального кодексу України як
такий, що суперечить основним принципам судочинства, а також призводить
до брутального порушення права людини на належний і своєчасний розгляд
справи.

Повернення справи на додаткове розслідування також є суттєвим чинником,
який негативно впливає на кількість винесених судами виправдувальних
вироків.

Водночас у судовій практиці є досить багато прикладів, коли вищестоящою
судовою інстанцією закриваються справи за відсутністю складу злочину
стосовно осіб, які засуджені до тривалих строків позбавлення волі.

Деякі суди, попри погіршення якості розслідування кримінальних справ,
недостатньо реагують на виявлені недоліки постановленням окремих ухвал.

Автор переконаний, що відсутність гострого реагування суддів на
порушення законодавства під час досудового слідства, у тому числі щодо
застосування до підозрюваних з метою отримання доказів тортур, та
безпідставне направлення справ на додаткове розслідування є насамперед
наслідком існування хибної кругової поруки і корпоративної солідарності
суддів і працівників правоохоронних органів.

Не менш вагомим фактором, який впливає на якість судочинства, є
правильність призначення судами мір кримінального покарання. Це в свою
чергу пов’язано насамперед з його гуманізацією. З прийняттям нового
Кримінального кодексу України суди отримали можливість більш
диференційовано підходити до цього питання.

Проте, як свідчить аналіз, гуманізація кримінального покарання, зокрема,
через застосування судами покарань, не пов’язаних з позбавленням волі,
відбувається дуже повільно.

Необхідно зазначити, що суди, хоч і не так активно, як хотілося б, стали
призначати передбачені у Кримінальному кодексі України нові види
покарання, зокрема арешт, обмеження волі, громадські роботи, але їх
частка серед усіх видів покарань залишилася незначною.

Водночас відбулося зменшення застосування судами виправних робіт та
штрафу. Це пояснюється відсутністю коштів у багатьох засуджених для
сплати штрафних санкцій, невиплатою заробітної плати працюючим та
безробіттям значної кількості громадян тощо.

Автор вважає, що гуманізація покарання має відбуватися і надалі,
оскільки засудження до позбавлення волі далеко не завжди є адекватним
покаранням вчиненому злочину. До речі, про це свідчить досвід інших
країн у цьому питанні, це світові тенденції.

Останнім часом у багатьох європейських країнах (Велика Британія,
Франція, Німеччина та інші) дедалі більшого поширення набуває ідея
відновлювального правосуддя, яка серед іншого передбачає можливість
припинення кримінального переслідування на підставі примирення
потерпілого з обвинуваченим. Найбільш ефективною формою відновлювального
правосуддя є медіація (посередництво), що полягає в досягненні за участі
підготовленого посередника примирення потерпілого з правопорушником,
який визнав факт вчинення ним злочинного діяння. Справа передається для
проведення процедури медіації прокурором або судом за взаємною згодою
жертви та обвинуваченого. У разі медіації потерпілий може розраховувати
на відшкодування шкоди та залагодження негативного емоційного стану,
заподіяного злочином, обвинувачений – на звільнення від кримінальної
відповідальності або пом’якшення покарання.

Автор вважає, що успішна медіація сприяє переосмисленню обвинуваченим
своєї поведінки, і держава повинна бути зацікавлена в примиренні,
оскільки це суттєво знижує затрати ресурсів і часу на розгляд і
вирішення справи. Тому інститут медіації необхідно запроваджувати у
кримінальному процесі.

Результати проведеного моніторингу стану дотримання права на своєчасний
розгляд справи засвідчують, що судова тяганина останніми роками набула
масового характеру і стала звичайним явищем у діяльності судів.

Однією з причин судової тяганини є відкладення розгляду справ у зв’язку
з неявкою прокурора на процес. Непоодинокими є також випадки, коли через
неявку прокурора для участі у розгляді справи громадяни тривалий час не
можуть використати своє конституційне право на оскарження до суду дій
службових осіб.

До тяганини при розгляді кримінальних справ також призводить те, що
деякі з учасників судового процесу своєчасно не з’являються до суду.

Одним із ефективних засобів протидії тяганині має бути систематичний і
дієвий контроль за оперативністю правосуддя з боку апеляційних судів.
Тобто кожна справа, яка тривалий час не знаходить свого вирішення, має
бути на постійному контролі.

На жаль, вивчення цього питання засвідчує, що як такого дієвого контролю
в окремих апеляційних судах немає. Більше того, мають місце випадки,
коли самі апеляційні суди допускають тяганину з розглядом поданої на
вирок суду апеляції.

Сьогодні питання строків судового розгляду справ вже є не тільки
внутрішньою справою країни, а й знаходить свою оцінку в Європейському
суді з прав людини.

Треба зазначити, що Європейський суд у випадку надходження скарги про
порушення розумних строків судового провадження рахує терміни за досить
зрозумілими критеріями – від подачі позовної заяви і до винесення
остаточного рішення у справі. Як наслідок, за європейським підрахунком,
тривалість розгляду справи українськими судами іноді сягає п’яти–семи і
більше років.

Спроби виправдати представниками України затримку в розгляді справи
судом, зокрема, складністю справи, поведінкою самого заявника, який
потім звернувся до Європейського суду, не знаходить підтримки в
Страсбурзі.

Проблема оперативності правосуддя у справах щодо осіб, яких тримають під
вартою. Ця проблема стоїть надзвичайно гостро, адже люди місяцями, а то
й роками не можуть дочекатися суду.

Підсумовуючи наведене, автор пропонує, щоб розумні строки судового
розгляду не були декларацією та мали принципове значення не тільки у
Європейському суді з прав людини, а й для вітчизняної судової гілки
влади, – на законодавчому рівні запровадити механізм надання державою
компенсації учасникам судового процесу за порушення цієї засади.

Питання про таку компенсацію могло б бути предметом розгляду вищої
судової інстанції, яка була б уповноважена давати оцінку розумності
строків розгляду справи у попередніх інстанціях як одночасно з розглядом
скарги на судове рішення, так і самостійно. При чому після встановлення
факту тяганини потрібно зразу порушувати питання про притягнення судді
до відповідальності, а також вирішувати питання про надання компенсації
особі, права якої було порушено судом. Для цього Верховній Раді України
необхідно прийняти відповідний закон.

Застосування судами запобіжних заходів. У ст.5 Європейської конвенції
про захист прав і основних свобод людини зазначено, що обмеження права
особи на свободу й особисту недоторканність можливе лише в передбачених
законом випадках за встановленою законом процедурою. Частиною 2 ст.29
Конституції України визначено, що ніхто не може бути заарештованим або
триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на
підставах та в порядку, встановлених законом.

Зазначені норми встановлюють, що обрання підозрюваному, обвинуваченому
та підсудному запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та
продовження строків тримання є виключною компетенцією суду.

На думку автора, арешт є найбільш суворим запобіжним заходом і може бути
застосований лише у виключних випадках та суворій відповідності з
вимогами КПК України. При цьому суддями мають ретельно досліджуватися
обставини, які відповідно до ст.150 КПК України повинні бути враховані
при обранні запобіжного заходу – це вік, сімейний і матеріальний стан,
вид діяльності, місце проживання, дані про попередні судимості,
соціальні зв’язки особи, її схильності (чи вживає наркотики, алкогольні
напої тощо), спосіб життя, поведінку (чи не ухилялася раніше від
слідства, суду або виконання судових рішень, чи не вчиняла злочини проти
правосуддя) та стан здоров’я.

Автор переконаний, що безпідставне та необґрунтоване тримання під вартою
осіб є брутальним порушенням прав людини, а коли це стосується тримання
під вартою неповнолітнього, – такому рішенню судді немає виправдання.

Згідно зі ст.434 КПК України суди повинні обирати неповнолітньому
запобіжний захід у вигляді взяття під варту лише у виняткових випадках.
До цієї особи може бути застосований один із альтернативних заходів,
передбачених ст.436 КПК України, – передача під нагляд батьків, опікунів
чи піклувальників, а якщо вона виховується в дитячій установі, – під
нагляд адміністрації цієї установи. На жаль, судді не завжди
дотримуються цих вимог.

Автор змушений констатувати, що не тільки тяжкість вчиненого злочину, а
й у багатьох випадках тримання особи під вартою з метою психічно її
зламати (іноді з застосуванням фізичного насильства), є одним з
критеріїв, якими часто керуються органи досудового слідства, ініціюючи
питання про взяття під варту.

Автор стурбований тим, що триває ганебна практика, коли мотиви судимості
особи в минулому беруться слідчими апріорі за основу подання щодо взяття
під варту, а судді їх задовольняють.

Як свідчить судова статистика, судами не досить активно застосовується
такий запобіжний захід, як застава. Внесення застави є гарантією
виконання підозрюваним чи обвинуваченим обов’язку не ухилятися від
слідства і суду.

На думку автора, потребує розширення перелік альтернативних арешту
запобіжних заходів. Зокрема, потрібно запровадити домашній арешт, який
давав би змогу обвинуваченому, підсудному, до прийняття остаточного
рішення у справі, перебувати не у місцях позбавлення волі, а за місцем,
визначеним у рішенні суду (наприклад, місцем проживання).

Відсутність належного контролю за прийняттям судових рішень з питань
відшкодування моральної шкоди, заподіяної незаконними діями органів
дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, проходженням таких
рішень у органах державної виконавчої служби та Держказначейства,
фактично створює умови для розкрадання державних коштів у особливо
великих розмірах.

Важливою складовою судової реформи в Україні є створення системи судів
адміністративної юрисдикції як одного з дієвих інститутів правової,
демократичної держави.

Правова база для цього існує. Зокрема, ст.125 Конституції України
передбачає можливість існування кількох видів спеціалізованих судів.
Правда, поки що потреба держави в таких судових органах обмежується лише
двома їх видами – господарськими і адміністративними.

Концепція адмінреформи 1998 р. обґрунтувала роль адміністративної
юстиції як форму судового контролю за діяльністю органів державної
виконавчої влади, але процес її формування, на жаль, затягся на
невиправдано тривалий час. Водночас без запровадження в Україні
адміністративної юстиції справа реформування її державного апарату є
безнадійною. Про це свідчить і досвід багатьох європейських країн, у
яких існування інституту адміністративної юстиції спирається на
багаторічні традиції, де діють спеціалізовані адміністративні суди.

На думку автора, ігнорування прав та інтересів суддів може призвести до
підриву основних принципів судочинства та суттєво вплинути на права
учасників процесу та розбудову правової держави. Сам по собі судовий
спір між суддею та державою завдає не тільки шкоди авторитету судді, а й
підриває довіру громадян до держави. Уряду України також необхідно
вишукати можливість невідкладного погашення фінансової заборгованості
перед суддями.

Автор вважає, що суддя не повинен перейматися проблемами, пов’язаними з
організаційним забезпеченням процесу (викликом сторін, свідків та інших
учасників процесу, доставкою підсудних тощо). Розв’язанням цих проблем
має опікуватись апарат суду. А щоб суддя не відповідав за діяльність чи
бездіяльність апарату суду, апарат належить підпорядкувати не голові
суду, а державній судовій адміністрації. Тоді голови судів більше не
перейматимуться адміністративними питаннями, а тому не потраплятимуть у
залежність ні від місцевої влади, ні від підприємців.

За всі проблеми в організації судового процесу відповідатиме виконавча
влада, і при цьому вона не зможе впливати на вирішення судових справ.
Апарат суду зобов’язаний дбати про належне технічне оснащення кабінетів,
залів судових засідань, організацію ремонту приміщень, ведення
діловодства і судової статистики, виклик учасників процесу, народних
засідателів, конвоювання підсудних, фіксування судового процесу
технічними засобами тощо.

Контроль за забезпеченням діяльності судів має здійснюватися органами
суддівського самоврядування. Апарат суду повинен бути підзвітний голові
та загальним зборам суддів відповідного суду.

Треба, врешті-решт, приділити значну увагу захисту прав самих суддів,
адже порушення їх прав рикошетом відбивається на кожній людині, яка
звернулася за захистом своїх прав до суду.

Автор вважає, що завданням подальшого розвитку правосуддя є реальне
забезпечення верховенства права і права кожної людини на справедливий
судовий розгляд незалежним і неупередженим судом. Відповідно до принципу
верховенства права людина, її права визнаються найвищими цінностями та
визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Однак цей принцип
не діятиме до того часу, поки він залишатиметься теоретичним постулатом
і не реалізовуватиметься в судовій практиці. Подальший розвиток
правосуддя в Україні має бути спрямований на повне забезпечення:
доступності правосуддя, справедливої та прозорої судової процедури;
професіоналізму, незалежності та неупередженості суддів та ефективності
судового захисту. Вдосконалення судової системи в Україні має
відбуватися лише спільними зусиллями усіх гілок влади, як законодавчої і
виконавчої, так і судової.

РОЗДІЛ 3. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ

3.1. Міжнародні стандарти в сфері реалізації прав людини

У Статуті Організації Об’єднаних Націй, прийнятому після Другої світової
війни та повалення тоталітарних фашистських режимів, які звели нанівець
права людини та навіть саме її існування, було проголошено, що однією з
цілей діяльності ООН є міжнародне співробітництво для сприяння загальній
повазі та дотриманню прав людини і основних свобод для всіх. Ще тоді
Україна як одна з держав – засновниць ООН відповідно до ст. 55 Статуту
ООН узяла на себе ці зобов’язання.

Для забезпечення проголошеної мети Генеральна Асамблея ООН прийняла
10 грудня 1948 р. Загальну декларацію прав людини, в якій уперше в
історії було встановлено перелік основних прав і свобод людини, що
підлягають дотриманню в усьому світі, а також було погоджено юридичний
зміст цих прав і свобод та визначено легальні випадки допустимих їх
обмежень. Загальна декларація була прийнята у формі резолюції
Генеральної Асамблеї ООН і тому мала на той час рекомендаційний
характер. На її основі ООН підготувала і в 1966 р. відкрила для
підписання та ратифікації Міжнародний пакт про економічні, соціальні і
культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права,
які було ратифіковано Україною в 1973 р. Понад сто країн світу
ратифікували кожен із цих пактів. Завдяки міжнародному визнанню норм
Загальної декларації в конституціях більше 120 країн світу перелік,
зміст і допустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації,
перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права,
тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися всі
країни світу. на Всесвітній конференції з прав людини (Відень, 1993 р.)
представники 171 держави, в тому числі й України, підтвердили
універсальність та загальнообов’язковість міжнародних стандартів прав
людини і наголосили, що їх виконання є важливим чинником існування
демократичного суспільства в будь-якій країні.

Загальне визнання міжнародних стандартів обумовлює зобов’язання всіх
держав світу погодитись на міжнародний контроль за додержанням цих
стандартів у національній правовій системі. Крім того, відповідно до
Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Факультативного
протоколу до нього 1966 р., Міжнародного пакту про економічні, соціальні
і культурні права 1966 р., Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх
форм расової дискримінації 1965 р., Конвенції про ліквідацію всіх форм
дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенції про права дитини 1989 р.,
Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких,
що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. Україна,
ратифікувавши їх, взяла на себе зобов’язання надавати конвенційним
органам доповіді про дотримання прав і свобод, передбачених цими
конвенціями, і виконувати зауваження цих органів, а також брати участь у
інших формах міжнародного контролю.

Крім того, приєднавшись до Конвенції про захист прав і основних свобод
людини 1950 р., Україна взяла на себе зобов’язання щодо імплементації
цього документа в національне законодавство. Особливістю цієї конвенції
є встановлення механізму міжнародного контролю, найважливішим елементом
якого є діяльність Європейського суду з прав людини, який розглядає
заяви будь-яких осіб, неурядових організацій або груп осіб про порушення
положень конвенції або Протоколів до неї. Держави – учасниці конвенції
зобов’язались ніяким чином не перешкоджати ефективному здійсненню цього
права.

Особливі форми міжнародного контролю передбачено Європейською конвенцією
про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує
гідність, поводженню чи покаранню 1987 р., яку Україна ратифікувала 5
травня 1997 р. Відповідно до цієї конвенції діє Європейський комітет про
запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність,
поводженню чи покаранню. У ньому працюють представники всіх
держав-учасниць, у тому числі й України. Комітет проводить інспекції на
місцях на предмет дотримання конвенції усіма державами-учасницями і
відповідно до наслідків інспекцій готує доповідь про стан дотримання
конвенції, яку в конфіденційному порядку надає уряду держави, в якій
відбулася інспекція. Уряд повинен вжити необхідних заходів щодо
викорінення зазначених порушень і доповісти комітетові. У разі відмови
держави співробітничати з комітетом, останній може оприлюднити факти
порушень і обов’язково доповідає Комітету міністрів Ради Європи про
наслідки своєї роботи. Таким чином, сьогодні Україна взяла на себе
зобов’язання брати участь у міжнародних засобах імплементації
універсальних і європейських конвенцій у галузі прав людини.

Випадки невиконання міжнародних стандартів прав людини завдяки цій
системі міжнародного контролю стають широко відомі в світі і зумовлюють
негативні наслідки для держави-порушниці. Рішення Європейського cуду з
прав людини у разі встановлення порушень прав людини мають наслідком
відшкодування матеріальної і моральної шкоди державою-порушницею.

Відповідно до Статуту ООН і Віденської конвенції про право міжнародних
договорів 1969 р. Україна має сумлінно виконувати чинні договори,
учасницею яких вона є, а також дотримуватися всіх загальновизнаних норм
міжнародного права в сфері прав і свобод людини. Зокрема, згідно з
Міжнародними пактами про права людини 1966 р. Україна взяла на себе
зобов’язання привести своє законодавство у відповідність до міжнародних
стандартів, закріплених у цих пактах. Аналогічне зобов’язання взяла
Україна згідно зі ст.1 Конвенції про захист прав і основних свобод
людини 1950 р. Отже, Україна з часу проголошення незалежності стала
складовою частиною міжнародної системи захисту прав людини, взяла на
себе відповідні міжнародні зобов’язання, зокрема в рамках європейської
системи захисту прав людини, яка є найбільш розвинутою і найефективнішою
у світі.

Згідно зі ст.1, 3 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини” з метою захисту прав кожного на території України
і в межах її юрисдикції Уповноважений здійснює парламентський контроль
за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина,
проголошених у Конституції, законах та міжнародних договорах України, а
також сприяє приведенню національного законодавства про права і свободи
людини у відповідність до міжнародних стандартів у цій галузі.

У зв’язку з цим важливого значення в сучасних умовах набуває діяльність
Уповноваженого щодо приведення українського законодавства у
відповідність до міжнародних зобов’язань України. Саме виконання цього
завдання є принциповою передумовою всього комплексу заходів щодо
дотримання прав і свобод людини в нашій країні.

Вирішенню зазначеної проблеми має сприяти також належна підготовка
періодичних доповідей України з прав людини щодо виконання нею ряду
найважливіших міжнародних конвенцій, учасницею яких вона є, та
відповідне реагування державних органів на зауваження та пропозиції
контрольних міжнародних органів, що розглядають ці доповіді. Розгляд
таких доповідей у міжнародних органах, створених відповідно до конвенцій
з прав людини, дає можливість об’єктивно оцінювати виконання Україною
своїх міжнародних зобов’язань, аналізувати щодо узгодженості
національного законодавства і сприяти тим самим приведенню його у
відповідність до міжнародних стандартів. Тому важливо, щоб Уповноважений
з прав людини брала безпосередню участь у підготовці таких доповідей.

У процесі практичної діяльності Уповноваженого щодо контролю за
дотриманням прав і свобод людини в Україні в ряді сфер виявляється
невідповідність норм українського законодавства міжнародним стандартам
прав людини. У кожному такому конкретному випадку готуються узагальнені
висновки у формі подань, які включаються до щорічної або спеціальної
доповіді Уповноваженого з прав людини. Вони мають стати рекомендаціями
для органів державної влади.

Поряд із цим важливим завданням Уповноваженого є контроль за
забезпеченням безпосередньої реалізації міжнародних зобов’язань України
шляхом дотримання законодавства України в сфері захисту прав і свобод
людини. Особливе місце тут належить правам і свободам людини,
закріпленим у Конституції України, якою передбачено дійовий механізм їх
забезпечення відповідно до міжнародних зобов’язань України. В ст. 9
Конституції встановлено конституційний принцип, згідно з яким чинні
міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України, є частиною національного законодавства України. Саме здійснення
на практиці цього принципу означає реальну інкорпорацію норм
міжнародного права в національне законодавство України.

Водночас в Основному Законі не закріплено правової норми стосовно
загальновизнаних принципів і норм міжнародного права в галузі прав
людини, які регулюються міжнародним звичаєвим правом. Проте, на думку
Уповноваженого, попри відсутність у Конституції України зазначених
міжнародних правових норм, вони є також обов’язковими для нашої держави,
як і договірні норми. Тим більше, що у ст.18 Конституції України
передбачено, що “зовнішньополітична діяльність України спрямована на
забезпечення її національних інтересів шляхом підтримання мирного і
взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за
загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права”. В Законі
України “Про дію міжнародних договорів на території України” від
10 грудня 1991 р. міститься норма про пріоритет загальнолюдських
цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права в Україні. Крім
того, в Постанові Верховної Ради України “Про Основні напрями зовнішньої
політики України” від 2 липня 1993 р. передбачено, що зазначені напрями
виходять із визнання пріоритету загальновизнаних норм міжнародного
права. На думку Уповноваженого, для належного виконання Україною своїх
міжнародних зобов’язань доцільно було б розширити згаданий
конституційний принцип й на загальновизнані норми міжнародного права і
внести відповідні зміни до ст.9 Конституції України. Практично всі
сучасні конституції європейських країн виходять із того, що поряд з
договірними нормами частиною їх внутрішнього права є загальновизнані
принципи і норми міжнародного права як універсальні норми міжнародного
права, які є обов’язковими для всіх без винятку держав.

Складовою частиною розв’язання цієї важливої проблеми є діяльність
Уповноваженого щодо поширення інформації в українському суспільстві
стосовно існуючих міжнародних стандартів з прав людини та взяття
Україною зобов’язань щодо їх виконання. На думку Уповноваженого,
обізнаність населення України з основоположними міжнародними актами з
прав людини є важливою передумовою для сприйняття та поглиблення його
правосвідомості щодо обов’язків держави по їх дотриманню.

Слід наголосити, що зволікання з неприведенням національного
законодавства у відповідність до міжнародних стандартів і насамперед
європейських, може призвести до застосування міжнародними контрольними
органами, в тому числі Радою Європи санкцій проти України.
Симптоматичним є рішення Парламентської Асамблеї Ради Європи про можливе
припинення повноважень України, прийняте у 1999 р., у зв’язку з
неналежним виконанням нею взятих при вступі до цієї важливої
європейської інституції зобов’язань щодо приведення її законодавства у
відповідність до стандартів цієї організації. Голова Комітету Міністрів
Ради Європи Холдор Асгримсон і Генеральний секретар Ради Європи Вальтер
Швимер у жовтні 1999 р. відвідали Україну з метою вивчення стану
дотримання нею міжнародних зобов’язань. За підсумками цього візиту
застосування санкцій було тимчасово відкладено. В зв’язку з подальшим
невиконанням Україною цих зобов’язань Рада Європи в січні 2000 р.
порушила процедуру призупинення прав і обов’язків членів української
делегації в Парламентській Асамблеї, в тому числі стосовно права голосу
під час її засідань.

Важливо також, щоб органи державної влади, які безпосередньо реалізують
міжнародно-правові зобов’язання держави у разі виникнення колізій з
національним законодавством дотримувались пріоритету норм міжнародного
права. У цьому питанні Уповноважений з прав людини виходить із принципу
примату міжнародного права, який закріплено у ст.27 Віденської конвенції
про право міжнародних договорів, де зазначається, що «держава – учасниця
Конвенції не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на
виправдання для невиконання нею договору».

У виступі Уповноваженого на першому засіданні Української асоціації
міжнародного права в грудні 1999 р. було зазначено, що “примат норм
міжнародного права має бути закріплено в Основному законі – Конституції
України”. Уповноважений вважає, що відсутність цього важливого
міжнародного принципу в Конституції України ускладнює реальне дотримання
міжнародних стандартів прав людини в нашій державі та негативно впливає
на посадових осіб, які недостатньо обізнані з традицією їх
безпосереднього застосування.

Зважаючи на наведене та з метою підвищення рівня реалізації міжнародних
стандартів прав людини, Уповноважений вважає, що потрібно змінити
частину першу ст. 9 Конституції України, встановивши норму про те, що
“загальновизнані принципи і норми міжнародного права та чинні міжнародні
договори України є складовою частиною правової системи України і в разі
колізії міжнародно-правових зобов’язань України і норм закону
застосовуються правила загальновизнаних принципів і норм міжнародного
права”.

З набуттям Україною незалежності було проголошено необхідність її
побудови як правової держави, орієнтованої на загальнолюдські цінності.
Це стало принциповим напрямом розвитку України на засадах демократичної
держави і необхідною умовою входження України до світової та
європейської спільноти.

Проте для того щоб Україна дійсно стала демократичною, соціальною і
правовою державою, як це встановлено в Конституції України, потрібно,
щоб людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і
безпека були не тільки проголошені найвищою соціальною цінністю, а й
стали реальністю нашого життя. Правовий порядок в Україні необхідно
реально підтримувати на засадах, відповідно до яких ніхто не міг би бути
примушеним робити те, що не передбачено законодавством, а органи
державної влади та місцевого самоврядування діяли б на підставі
повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами
України. Тому відповідність національного законодавства міжнародним
стандартам прав людини є необхідною умовою втілення в життя наведених
конституційних норм. Під час зустрічі Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини з Прем’єр-міністром України 29 грудня 1999 р. було
зазначено, що пріоритет прав і свобод людини і громадянина має стати
стрижнем державної політики. Уповноважений привернула увагу, зокрема, до
ролі уряду у приведенні українського законодавства в сфері прав людини у
відповідність до її міжнародно-правових зобов’язань та реального
забезпечення цих прав і свобод усіма державними органами та посадовими
особами. Будь-яке недотримання цієї конституційної вимоги у світлі
міжнародних зобов’язань України за будь-яких обставин має тягти за собою
сувору відповідальність відповідних виконавчих структур.

Зміст закріплених у Основному законі прав і свобод людини свідчить, що в
цілому він відповідає положенням Міжнародного пакту про економічні,
соціальні і культурні права, Міжнародного пакту про громадянські і
політичні права та Факультативного протоколу до нього. Певною мірою цей
комплекс прав узгоджується і з Конвенцією про захист прав і основних
свобод людини 1950 р. та Першим протоколом, а також Протоколами
№2, 4, 7, 11 до неї.

Все це дає підстави для висновку, що Україна змінює державний курс у
напрямі переорієнтації всієї своєї правової системи: права і свободи
людини і громадянина визнані невідчужуваними та непорушними (ст. 21
Конституції України). Утвердження та забезпечення прав і свобод людини є
головним обов’язком держави. Конституційні права і свободи людини і
громадянина гарантуються і не можуть бути скасовані або обмежені, крім
випадків, передбачених самою Конституцією.

Уповноважений з прав людини вважає за необхідне наголосити, що норми
Конституції України є нормами прямої дії, і суди, як і інші державні
органи, в процесі здійснення захисту прав і свобод людини зобов’язані
забезпечити цю конституційну вимогу.

Відповідно до Конституції України кожному гарантується право знати свої
права і обов’язки. А закріплені в чинних міжнародних договорах стандарти
прав і свобод людини мають бути доведені до відома широких верств
населення.

В Конституції України закріплено важливий конституційний принцип, згідно
з яким встановлені в ній права і свободи людини і громадянина, не є
вичерпними. Уповноважений вважає, що стандарти прав і свобод людини, що
мають забезпечуватися в Україні, необхідно розширити, приєднавшись до
низки універсальних та європейських конвенцій з прав людини, а також
зняти застереження до вже ратифікованих Україною конвенцій.

До цього належать і існуючі зобов’язання України перед Радою Європи щодо
приведення її чинного законодавства до стандартів Конвенції про захист
прав і основних свобод людини. На жаль, у законі про ратифікацію цієї
конвенції від 17 липня 1997 р. не визначено, які зміни необхідно внести
до законодавства України. Міністерство юстиції, на яке було покладено це
завдання до цього часу цю роботу не завершило. З метою прискорення
виконання цього зобов’язання перед Радою Європи доцільно було б, щоб
Верховна Ради України прийняла таку програму з визначенням строків і
виконавців з одночасним створенням Урядом України міжвідомчої робочої
групи для її впровадження.

При вступі до Ради Європи в 1995 р. Україна взяла на себе зобов’язання
упродовж року прийняти рамковий закон про правову політику щодо захисту
прав людини. Проте лише у травні 1998 р. Кабінет Міністрів України подав
на розгляд Верховної Ради України проект Концепції державної правової
політики захисту прав людини, який так і не було розглянуто парламентом.

Що стосується змісту цієї концепції, то, на думку Уповноваженого, вона
має бути більш узгодженою з положеннями Загальної декларації прав
людини, Міжнародними пактами про права людини, Конвенцією про захист
прав і основних свобод людини та з іншими міжнародними документами в
сфері прав людини. За пропозицією Уповноваженого Верховна Рада України
направила проект концепції на доопрацювання Міністерству юстиції. Проте
міністерство замість концепції підготувало “Засади державної політики
України в галузі прав і свобод людини”, які було затверджено Постановою
Верховної Ради від 17 червня 1999 р. Даючи правову оцінку цьому
документу, Уповноважений з прав людини вважає, що суттєвим недоліком
державної політики є відсутність конкретних механізмів їх реалізації, що
є фактичним невиконанням Україною свого зобов’язання перед Радою Європи.

На думку Уповноваженого, для реалізації всього комплексу прав і свобод
людини в Україні має бути розроблено Національну програму виконання
державою своїх міжнародно-правових зобов’язань, а також приведення її
законодавства у відповідність до міжнародних стандартів у галузі прав
людини. До розробки проекту такої національної програми має бути
залучено представників усіх гілок влади, а також науковців, громадські
організації.

Попри те, що низку конвенцій з прав людини протягом останніх років
ратифіковано Україною, національне законодавство все ще не узгоджене з
ними. Це стосується, зокрема, конвенцій Ради Європи про взаємну допомогу
в кримінальних справах, про нагляд за умовно звільненими
правопорушниками, про передачу засуджених осіб, про видачу
правопорушників, про передачу провадження у кримінальних справах. У цих
конвенціях містяться важливі права обвинувачуваних та засуджених осіб,
які не мають відповідного регулювання в законодавстві України. Зокрема,
в Кримінальному та в Кримінально-процесуальному кодексах України не
забезпечуються європейські стандарти захисту прав людини в процесі
екстрадиції. Зазначені конвенції було ратифіковано Україною як одна з
умов вступу до Ради Європи. Все це призводить до порушення вимог ст. 7
Закону “Про міжнародні договори України”, який зобов’язує державні
органи вносити відповідні зміни і доповнення до чинного законодавства.

На прохання Кабінету Міністрів Уповноважений з прав людини провела
експертизу проекту Факультативного протоколу до Конвенції про ліквідацію
всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р. і підготувала позитивний
висновок про можливість прийняття такого проекту та доцільність його
ратифікації Україною.

Уповноважений з прав людини прагне брати участь у розв’язанні проблеми
приведення українського законодавства у відповідність до міжнародних
зобов’язань країни. Так, тільки у 1998–1999 рр. Уповноваженим було
підготовлено і направлено до відповідних комітетів Верховної Ради
України зміни та доповнення до Кримінального кодексу України, проектів
законів про охорону дитинства, про державне забезпечення рівних прав і
можливостей чоловіків і жінок, про кримінальну відповідальність за
торгівлю людьми.

Значна робота здійснюється Уповноваженим щодо визначення конвенцій з
прав людини, які Україна повинна ратифікувати найближчим часом. Зокрема,
Україна ще до цього часу не приєдналася до європейських конвенцій, які
стосуються важливих стандартів прав людини, передусім щодо
соціально-економічних прав.

Загальна кількість конвенцій, угод, кодексів, протоколів Ради Європи, що
стосуються прав і свобод людини, становить 173 документи. Україна
приєдналася лише до 32 з них та підписала ще 10. Таке становище не можна
визнати задовільним. З групи 12 конвенцій про захист прав людини Україна
приєдналась лише до 9; з групи п’яти конвенцій щодо запобігання
нелюдському чи такому, що принижує людську гідність, поводженню або
покаранню – до двох; з групи конвенцій Європейської соціальної хартії –
до жодної з п’яти (підписані – дві); з групи конвенцій з соціальних
питань – до жодної з 15-ти; з групи конвенцій щодо охорони здоров’я – до
жодної з 18-ти; з групи конвенцій з питань освіти, культури і спорту –
до однієї з 14-ти (підписана 1); з групи конвенцій з кримінального
права – до 9 з 22-х (підписана 1), з групи конвенцій з загального права
та захисту інформації – до двох з 8; з групи конвенцій з біоетики – до
жодної з двох.

Все це стримує процес імплементації європейських стандартів прав людини
в національне законодавство України. Зазначені та інші нератифіковані
Україною конвенції з прав людини у своїй більшості є навіть мало
відомими, на жаль, у відповідних органах державної влади, які насамперед
мають відповідати за їх ратифікацію.

При цьому Уповноважений наголошує, що в даний час насамперед потрібно
вести мову щодо імплементації у відповідні сфери національного
законодавства вже ратифікованих Україною конвенцій. Проте процес
імплементації Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.
ускладнюється низкою положень Закону України про її ратифікацію та п’яти
протоколів до неї, в яких містяться застереження і заяви України, що
грунтуються на пріоритеті національного законодавства. Це суперечить
основному змісту цієї конвенції, порушує імплементаційні зобов’язання
України перед Радою Європи. Зазначений закон обумовлює чинність цих
застережень, необхідністю внесення відповідних змін до дев’яти статей
Кримінально-процесуального кодексу та до чотирьох статей Тимчасового
Дисциплінарного статуту Збройних Сил України.

У зв’язку з цим Уповноважений з прав людини вважає за необхідне
започаткувати процес зняття застережень та заяв до Закону України “Про
ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950
року, Першого Протоколу та Протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції”.

Значну роль у процесі захисту прав і свобод людини відіграють резолюції
та заяви Ради Європи. Ці акти мають сприяти більш ефективному захисту
прав і свобод людини країнами – членами Ради Європи як рекомендаційні
норми, що мають певне юридичне значення. Як приклад можна навести
резолюції Комітету Міністрів з питань: використання правоохоронними
органами даних про особу; європейських пенітенціарних правил; ув’язнення
іноземців; надання правової допомоги та консультацій; надання притулку
особам, яким загрожує переслідування; викладання та вивчення прав людини
в шкільних навчальних закладах тощо. Такі резолюції Ради Європи мають
широко застосовуватися в діяльності державних органів при здійсненні
ними захисту прав і свобод людини.

Це стосується і резолюцій Парламентської Асамблеї Ради Європи, особливо
з питань психіатрії з точки зору прав людини, прав віруючих, релігійних
сект та нових релігійних рухів, прав національних меншин, прав дітей,
прав хворих на СНІД, заборони торгівлі дітьми та інших форм їх
експлуатації.

Не можна обминути той факт, що у правозастосовній діяльності судів
України загальної юрисдикції практично не застосовується Конвенція про
захист прав і основних свобод людини 1950 р., так само, як і інші
міжнародні стандарти з прав людини, зокрема прецеденти Європейського
суду з прав людини.

Певні позитивні зрушення в цьому напрямі характеризує діяльність
Конституційного Суду України, яким було прийнято низку рішень із
посиланням на міжнародні акти з прав людини. Так, у справі К.Устименко
Конституційний Суд визнав невідповідність законодавства України
резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи стосовно ситуації з
психічними захворюваннями.

У справі за зверненням жителів м. Жовті Води Конституційним Судом
України було застосовано положення про судовий захист осіб, що містяться
у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права та Конвенції про
захист прав і основних свобод людини.

У 1999 р. у рішенні у справі фінансування судів Конституційний Суд
України послався на ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод
людини 1950 р., Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 1985 р., Рекомендації
Комітету Міністрів Ради Європи 1994 р. та Віденську декларацію і
програму дій 1993 р. про забезпечення судів відповідними коштами для
збереження їх незалежності.

Виходячи з того, що реалізація положень Конвенції про захист прав і
основних свобод людини 1950 р. є важливою гарантією захисту прав людини
в Україні, Уповноважений вважає за доцільне привернути увагу Верховного
Суду України до необхідності застосування норм Конвенції у судовій
практиці.

Контрольні механізми, запроваджені Конвенцією про захист прав і основних
свобод людини 1950 р., є унікальними. Тому обов’язком держави є
забезпечення заходів, спрямованих на детальне ознайомлення з її
положеннями як юристів-практиків, так і всіх громадян України. Складовою
частиною формування правових знань та правової культури в цілому має
стати також регулярне інформування громадян про розгляд справ
Європейським судом з прав людини за скаргами з України та надання особам
у відповідних випадках спеціальних юридичних послуг. Як свідчить
практика, громадяни України, які надсилають скарги до Європейського
суду, мають лише загальне уявлення про вимоги, що ставляться до цих
звернень. Саме їх недотримання здебільшого є причиною відмови
Європейським судом у визнанні прийнятними таких скарг.

Зрушенню цього питання з місця має сприяти поширення інформації про
Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та інші
міжнародні договори в галузі прав людини.

3.2. Система міжнародного контролю

Основні міжнародні договори про права людини:

Загальна декларація прав людини (1948 рік).

Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації
(1965 рік).

Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (1966 рік).

Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права (1966 рік.

Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації відносно жінок (1979
рік).

Конвенція проти катувань і інших жорстоких, нелюдських або принижуючих
гідність видів поводження й покарання (1984 рік).

Конвенція про права дитини (1989 рік).

Міжнародна конвенція про захист прав всіх трудящих-мігрантів і членів
їхніх родин (1190 рік).

створюють для держав-учасників юридичні зобов’язання заохочувати й
захищати права людини на національному рівні. Якщо яка-небудь країна
приймає один із цих договорів шляхом ратифікації, приєднання або
правонаступництва, вона бере на себе юридичне зобов’язання здійснювати
права, викладені в цьому договорі. Однак це лише перший крок, оскільки
визнання прав на папері недостатньо для гарантії того, що вони будуть
здійснюватися на практиці. Коли був прийнятий перший договір, було
визнано, що державам-учасникам буде потрібно заохочення й допомога в
питаннях виконання ними своїх міжнародних зобов’язань шляхом вживання
необхідних заходів для забезпечення здійснення передбачених договором
прав кожною людиною, що перебуває в цій державі. Тому відповідно до
кожного договору створюється міжнародний комітет незалежних експертів
для спостереження за здійсненням його положень із використанням різних
методів.

Спостереження за здійсненням семи основних договорів в області прав
людини покладено на сім органів спостереження дотримання прав людини.

1. Комітет з ліквідації расової дискримінації (КЛРД), перший створений
договірний орган, здійснює спостереження за виконанням Міжнародної
конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації з 1969 року.

2. Комітет з економічних, соціальних і культурних прав (КЕСКП) був
створений в 1987 році для здійснення мандата спостереження, дорученого
Економічній і Соціальній Раді (ЕКОСОР) відповідно до Міжнародного пакту
про економічні, соціальні і культурні права.

3. Комітет із прав людини (КПЛ), був створений в 1976 році для
спостереження за здійсненням Міжнародного пакту про громадянські й
політичні права.

4. Комітет з ліквідації дискримінації відносно жінок (КЛДЖ) здійснює
спостереження за виконанням державами-учасниками Конвенції про
ліквідацію всіх форм дискримінації відносно жінок з 1982 року.

5. Комітет проти катувань (КПК), створений в 1987 році, здійснює
спостереження за виконанням Конвенції проти катувань і інші жорстокі,
нелюдські або принижуючі гідність види поводження й покарання.

6. Комітет із прав дитини (КПД) з 1990 року здійснює спостереження за
виконанням державами-учасниками Конвенції про права дитини, а також двох
факультативних протоколів, що стосуються дітей-солдатів і експлуатації
дітей.

7. Комітет із трудящих-мігрантах (КТМ), який провів свою першу сесію в
березні 2004 року, буде здійснювати спостереження за виконанням
Міжнародної конвенції про захист прав всіх трудящих-мігрантів і членів
їхніх родин.

Кожний комітет складається з незалежних експертів (від 10 до 23 осіб),
що володіють визнаною компетентністю в області прав людини, які
призначаються або обираються державами-учасниками на чотирирічний строк
із правом переобрання. КЛДЖ проводить свої наради в Центральних
установах Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку; інші договірні
органи звичайно проводять свої наради у Відділенні Організації
Об’єднаних Націй у Женеві, хоча Комітет із прав людини звичайно
проводить свою березневу сесію в Нью-Йорку. Всі договірні органи
обслуговуються Сектором з договорів і роботі Комісії УВКПЛ у Женеві, за
винятком КЛДЖ, що обслуговується Відділом з поліпшення становища жінок
(ВПЖ) у Нью-Йорку.

Договірні органи виконують ряд функцій із спостереження за тим, як
здійснюється дотримання договорів державами-учасниками. Всі договірні
органи вповноважені одержувати й розглядати доповіді, які представляють
регулярно держави-учасники, з докладним викладом виконання договірних
положень у відповідних країнах. Вони випускають керівні принципи для
надання державам допомоги в підготовці їхніх доповідей, розробляють
зауваження загального порядку, у яких тлумачаться положення договорів, і
організують обговорення по темах, пов’язаних з договорами. Деякі, хоча й
не всі, договірні органи здійснюють також ряд додаткових функцій,
спрямованих на забезпечення більш ефективного здійснення договорів
державами-учасниками. Деякі договірні органи можуть розглядати скарги
або повідомлення окремих осіб із твердженнями про порушення їхніх прав
якою-небудь державою-учасником, якщо відповідна держава погодилася на цю
процедуру. Деякі можуть також проводити розслідування.

Нижче наводиться огляд діяльності договірних органів відповідно до їхніх
конкретних мандатів. Хоча сім договірних органів представлені разом як
погоджена система спостереження за договорами, треба в той же час
відзначити, що кожний договірний орган являє собою незалежний комітет
експертів, що має мандат на спостереження за виконанням конкретного
договору. Хоча договірні органи продовжують роботу з координації своїх
зусиль, відповідні процедури й практика можуть відрізнятися від комітету
до комітету в результаті розходжень у мандаті кожного комітету згідно із
відповідним договором й факультативним протоколом.

Основний мандат, загальний для всіх комітетів, складається в
спостереженні за здійсненням відповідного договору шляхом розгляду
доповідей, які представляють періодично держави-учасники відповідно до
положень договору. У рамках цього основного мандата договірні органи
розробили практичні форми роботи й процедури, які виявилися досить
ефективними при аналізі ступеня дотримання державами своїх зобов’язань
по договорах в області прав людини, сторонами яких вони є, і заохоченні
подальшого здійснення цих зобов’язань. Нижче викладаються найважливіші
загальні аспекти процедури розгляду доповідей держав договірними
органами.

Крім свого зобов’язання виконувати основні положення договору, кожна
держава-учасник також зобов’язаний представляти у відповідний договірний
орган регулярні доповіді про дотримання прав.

Ідея спостереження за дотриманням прав людини за посередництвом розгляду
доповідей уперше була висловлена в резолюції Економічної й Соціальної
Ради 1956 року, у якій вона просила держави-членів Організації
Об’єднаних Націй представляти періодичні доповіді про прогрес,
досягнутий в області прав людини [E/Res/624 B (XXII), 1 серпня 1956
року]. З тих пор ця модель була використана в МКЛРД 1965 року, двох
Міжнародних пактах 1966 року й кожної наступної основної міжнародної
конвенції про права людини.

Для виконання зобов’язання з подання доповідей кожна держава-учасник,
звичайно протягом одного року після набрання чинності договором відносно
цієї держави (два роки у випадку КЕСКП і КПД), повинна представити
всеосяжну первісну доповідь. Потім вона повинна періодично представляти
доповіді відповідно до положень договору (звичайно кожні чотири роки або
кожні п’ять років) про подальші заходи щодо виконання договору. У
доповідях повинні бути перераховані юридичні, адміністративні й судові
заходи, здійсненні відповідною державою для введення в дію положень
договору, а також повинні вказуватися будь-які фактори або труднощі, що
виникли при забезпеченні дотримання прав. Щоб домогтися належного
складання доповідей, що дозволяє комітетам виконувати свою роботу,
кожний договірний орган підготував керівні принципи відносно форми й
змісту доповідей держав. Ці керівні принципи публікуються у зведеному
документі (HRI/GEN/2), що регулярно оновляється. Договірні органи
розглядають питання про підготовку єдиного проекту погоджених керівних
принципів про подання доповідей відповідно до міжнародних договорів в
області прав людини.

Держави-учасники повинні розглядати процес підготовки своїх доповідей
для договірних органів не тільки як виконання свого міжнародного
зобов’язання, але і як можливість оцінки стану справ в області захисту
прав людини на території під їхньою юрисдикцією для цілей планування й
здійснення відповідної політики. Процес підготовки доповідей надає
кожній державі можливість:

а) провести всеосяжний огляд вжитих заходів для приведення національного
законодавства й політики у відповідність до положень відповідних
міжнародних договорів з прав людини, стороною яких воно є;

b) контролювати прогрес, досягнутий у справі заохочення реалізації прав,
закріплених у договорах, у контексті заохочення прав людини в цілому;

с) виявляти проблеми й недоліки, що стосуються свого підходу до
здійснення договорів;

d) оцінювати майбутні потреби й цілі для більш ефективного здійснення
договорів;

е) планувати й розробляти відповідні стратегії для досягнення зазначених
цілей.

Якщо дивитися на систему подання доповідей під цим кутом зору, то вона є
важливим інструментом для оцінки державою того, що було зроблено й що ще
має бути зроблене з метою заохочення й захисту прав людини в країні.
Процес подання доповідей покликаний заохочувати участь населення на
національному рівні, контроль громадськості за політикою уряду й
конструктивні контакти із громадянським суспільством у дусі
співробітництва й взаємоповаги з метою сприяння реалізації всіх прав,
закріплених у відповідних конвенціях. Деякі держави включають у свої
доповіді коментарі й критичні зауваження НУО; частина інших держав
спочатку представляють свої доповіді на розгляд парламентів, а потім
представляють їх Генеральному секретареві Організації Об’єднаних Націй
для розгляду відповідним договірним органом.

3.3. Правозахисні механізми ООН

Інтерес Організації Об’єднаних Націй о заохочення і захисту прав людини
та основних свобод пов’язаний безпосередньо з усвідомленням міжнародним
співтовариством того, що “визнання гідності, яка властива всім членам
людскої сім’ї, і рівних та невід’ємних прав є основою свободи,
справедливості та загального миру”, і прийняттям у результаті цього
державами-членами Організації Об’єднаних Націй зобов’язань “сприяти
співробітництву з Організацією Об’єднаних Націй у загальному поважанні і
дотриманні прав людини і основних свобод”.

Так, включення до цілей, перерахованих у Статуті Організації Об’єднаних
Націй, здійснення міжнародного співробітництва “в заохоченні і розвитку
поважання до прав людини і основних свобод для всіх, без різниці в расі,
статі, мові і релігії в повній мірі відображає глибоку відданість
творців Організації здійсненню прав людини, що є реакцією на страхіття
другої світової війни. Досвід війни, дійсно, привів до поширеного
переконання, що ефективний міжнародний захист прав людини є однією із
важливих умов міжнародного миру і прогресу.

Проблеми прав людини і основних свобод фігурують у ряді статтей Статуту
Організації Об’єднаних Націй. У преамбулі народи Об’єднаних Націй
виражають свою рішучисть “знову утвердити віру в основні права людини, в
гідність і цінність людської особи, в рівноправність чоловіків та жінок
і в рівність прав великих і малих націй”. У словах “в заохоченні і
розвитку поважання прав людини і основних свобод для всіх є деяка
різниця зі статтею 1 про цілі і принципи Організаціі Об’єднаних Націй,
зі статтею 13 про функції і повноваження Генеральної Асамблеї, зі
статтею 62 про функції і повноваження Економічної і Соціальної Ради, а
також зі статтею 76 про основні завдання Міжнародної системи опіки.
Стаття 8 передбачає, що “Організація Об’єднаних Націй не встановлює
ніяких обмежень стосовно прав чоловіків і жінок брати участь у будь-якій
якості і в рівних умовах у її головних і допоміжних органах”. Стаття 56
передбачає, що всі члени Організації Об’єднаних Націй зобов’язуються
вживати спільні і самостійні дії у співробітництві з Організацією для
досягнення цілей, які вказані в статті 55, серед них сприяти “загальному
поважанню і дотриманню прав людини і основних свобод для всіх, без
різниці в расі, статі, мові і релігії”. Згідно зі статтею 68, Економічна
і Соціальна Рада уповноважена створювати комісії “в економічній і
соціальній галузях та для заохочення прав людини”.

Генеральна Асамблея є основним органом Організації Об’єднаних Націй.
Вона складається із усіх членів Організації, кожен із яких має один
голос. Чергові щорічні сесії розпочинаються третього вівторка вересня і
продовжують працювати до середини грудня.

Згідно зі статтею із статуту Організації Об’єднаних Націй, одна із
функцій Генеральної Асамблї полягає в організації досліджень і складанні
рекомендацій з метою “сприяння міжнародному співробітництву в
економічній, соціальній, культурній галузях, освіти, охорони здоров’я і
сприяння здійсненню прав людини і основних свобод для всіх без різниці в
расі, статі, мові і релігії”.

У більшості випадків пункти з прав людини вносяться в порядок денний
Генеральної Асамблеї із розділів доповіді Економічної і Соціальної Ради,
які стосуються прав людини, або на основі рішень, прийнятих Асамблеєю на
попередніх сесіях, про розгляд окремих питань. Інші основні органи
Об’єднаних Націй, держави-члени і Генеральний Секретар також вносили в
порядок денний Асамблеї пункти, які стосуються прав людини.

З часу прийняття в 1948 році Загальної декларації прав людини Асамблея
прийняла численні декларації і конвенції з питань прав людини. Вони
стосуються, зокрема, геноциду, расової дискримінації, апартеїду,
біженців, осіб без громадянства, прав жінок, рабства, шлюбу, дітей,
молоді, іноземців, притулку, інвалідів і розумово неповноцінних осіб,
катувань, розвитку і соціального прогресу.

Більшість питань, які стосуються прав людини, Генеральна Асамблея
передає Третьому комітету, який займається соціальними, гуманітарними і
культурними проблемами, хоча деякі розглядаються Асамблеєю без передачі
одному з Головних комітетів. Питання, які торкаються політики,
міжнародної безпеки і роззброєння, звично передаються в Перший комітет
або в Спеціальний політичний комітет. Питання головним чином
економічного характеру передаються у Другий комітет; ті, що стесуються
деколонізації в Четвертий комітет, правового характеру в Шостий комітет.
П’ятий комітет розглядає адміністративні і бюджетні питання, серед них і
ті, які виникають при розгляді питань про права людини.

Допоміжні органи Генеральної Асамблеї, які займаються питаннями прав
людини і основних свобод, складаються із: спеціального комітету з
питання про хід здійснення декларації про надання незалежності
колоніальним країнам і народам (відомого як Спеціальний комітет
деколонізації), Ради Організації Об’еднаних Націй по Намібії,
Спеціального комітету проти апартеїду; Спеціального комітету
розслідування дій Ізраїлю по відношенню населення окупованих територій,
що зачіпають права людини, і Комітету здійснення невід’ємних прав
палестинського народу.

У відповідності до статті 62 Статуту Організації Об’єднаних Націй
Економічна і Соціальна Рада може “робити рекомендації з метою зохочення
положення і дотримання прав людини і основних свобод для всіх”. Вона
може також підготувати для подання Генеральній Асамблеї проекти
конвенцій і скликати міжнародні конференції з питань про права людини.
Згідно зі статтею 6, Рада “створює комісії в економічній і соціальній
галузях і для заохочення прав людини”.

Згідно зі статтею 64, Рада уповноважується “укладати угоди з Членами
Організації та зі спеціалізованими закладами з метою отримання від них
доповідей про заходи, вжиті ними на виконання її власних рекомендацій і
рекомндацій Генеральної Асамблеї з питань, що належать її компетенції”,
а також повідомляти Генеральній Асамблеї свої зауваження щодо цих
доповідей.

Рада, яка складається з 54 членів, звичайно проводить щорічно
організаційну сесію і дві чергові сесії. Крім того, час від часу
проводяться спеціальні сесіі. Питання, які стосуються прав людини,
звично розглядаються в ході першої (весняної) сесії Другого
(соціального) комітету Ради, так званого “сесійного” комітету, в якому
представлені 54 члени Ради, хоча деякі питання розглядаються і на
пленарних засіданнях, а не в комітеті. Доповіді соціального комітету,
які містять проекти резолюцій і рішень, подаються Раді для розгляду і
прийняття остаточного рішення в ході пленарних засідань.

Для сприяння в розгляді питань, які стосуються прав людини, Рада
створила Комісію з прав людини і Комісію, що займається становищем
жінок. У свою чергу Комісія з прав людини створила Підкомісію з
попередження дискримінації і захисту меншин.

Час від часу створює спеціальні комітети, до складу яких водять
представники держав-членів, експертів, призначених їхніми урядами або
видатні люди, представлені особисто. Рада також в міру необхідності
призначає або просить Генерального секретаря призначити спеціальних
доповідачів чи комітети експертів для підготовки доповідачей з технічних
питань.

Центр прав людини, який знаходиться у Відділенні Організації Об’єднаних
Націй у Женеві, є тим підрозділом Секретаріату Організації Об’єднаних
Націй, який займається головним чином питаннями прав людини. Центр,
очолюваний заступником Генерального секретаря з прав людини (одночасно
він є і Генеральним директором Відділення Організації Об’єднаних Націй у
Женеві), складається із канцелярії заступника Генерального секретаря та
шести основних секцій. Центр має відділення в Центральних установах
Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку.

Центр прав людини подає допомогу Генеральній Асамблеї, Економічній і
Соціальній Раді, Комісії з прав людини та іншим органам Організації
Об’єднаних Націй у заохоченні й захисту прав людини та основних свобод,
передбачених Статутом Організації Об’єднаних Націй, Загальною
декларацією прав людини, міжнародними конвнціями, укладеними під егідою
Організації Об’єднаних Націй, і різними резолюціями Генеральної
Асамблеї. З моменту створення Організації в Секретаріаті був підрозділ
для надання такого сприяння. Спочатку він називався Відділом прав
людини. Центр організаційно входить у Відділення Організації Об’єднаних
Націй у Женеві. Його функції як основного центру Організації Об’єднаних
Націй прав людини полягають ось у чому:

забеспечення послуг Секретаріату і допоміжних підрозділів, необхідних
органам Організації Об’єднаних Націй, які займаються правами людини,
серед них Генеральній Асамблеї та іі Третьому комітету, Економічній і
Соціальній Раді та її Спеціальному комітету, Комісії з прав людини,
Підкомісії з попередження дискримінації і захисту меншин та їх
допоміжним органам, Комітету ліквідації расової дискримінації, Комітету
прав людини і Комітету економічних і культурних прав, а також Комітету
проти катувань. Центр прав людини займається дослідженнями в галузі прав
людини на прохання зацікавлених органів; стежить за здійсненням прав
людини і готує з цього питання доповіді;

керує програмою консультативного обслуговування і технічної допомоги в
галузі прав людини, а також координує зв’язки щодо питань прав людини з
неурядовими організаціями, іншими організаціями та засобами масової
інформації. Центр займається збором та поширенням информації і готує
публікації.

Заступник Генерального секретаря з прав людини координує програму в
галузі прав людини і відповідну діяльність в межах Секретаріату та
системи Організації Об’єднаних Націй, представляє Генерального секретаря
на нарадах органів прав людини та на інших заходах у цій галузі; сприяє
в ратифікуванні і здійсненні міжнародної конвенції про права людини;
подає допомогу Генеральному секретареві у здійсненні ним добрих послуг у
гуманітарній галузі; забеспечує необхідні послуги для Комісії з прав
людини та інших органів прав людини.

Статут Міжнародної Організації праці (МОП) визнає, що праця не є
товаром, і підтверджує, що всі люди незалежно від раси, релігії чи
статі, мають право на здійснення свого матеріального добробуту і
духовного розвитку в умовах свободи і гідності, економічної стійкості і
рівних можливостей.

З часу свого створення в 1919 році як автономної оргаізації, пов’язаної
з Лігою Націй, МОП вважає своїм основним завданням формулювання
міжнародних норм у галузі праці та їх ефективне здійснення. Міжнародній
конференції праці, яка проходить щорічно, вдалося з часом виробити цілий
ряд міжнародних конвенцій і рекомендацій у галузі праці, багато з яких
торкаються таких проблем прав людини, як заборона примусової праці,
захист права на організацію, включаючи права профспілок, ліквідація
дискримінації у галузі праці і занять, застосування принципу рівної
винагороди за рівноцінну працю чоловіків і жінок, заохочення повної
зайнятості, безпеки та гігієни праці, а також соціального забезпечення.

Завдання Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури
(ЮНЕСКО) згідно з її Статутом полягає в тому, щоб “сприяти зміцненню
миру і безпеки, зміцнюючи співробітництво народів шляхом освіти, науки і
культури заради забезпечення загального поважання справедливості,
законності, прав людини і основних свобод, визнаних Статутом Організації
Об’єднаних Націй, для всіх народів, незалежно від раси, статі, мови чи
релігії”.

Окрім здійснння програми, яка передбачає багато форм безпосередньої
діяльності у вирішенні складних проблем, які виникають при розвитку
освіти, науки і культури, ЮНЕСКО підготувала декілька конвенцій і
рекомендацій про права людини.

Однією із цілей Продовольчої і сільськогосподарської організації
Об’єднаних Націй (ФАО) полягає в тому, шоб “вносити свій вклад у
розвиток світової економіки і забезпечити свободу людства від голоду”.

В основному організація займається питаннями, пов’язаними з поліпшенням
харчування і підвищенням життєвого рівня, забезпеченням підвищення
продуктивності праці і кращого розподілу продовольства та продукції
сільского господарства, поліпшенням умов життя сільского населення,
сприяючи тим самим розвитку світової економіки. Її діяльність спрямована
на сприяння у вирішенні однієї з основних проблм, з якими стикається
людство, а саме всесвітньої продовольчої проблеми. Кампанія “Свобода від
голоду”, розпочата ФАО в 1960 році, сприяла поширенню знань про проблеми
розвитку в тих галузях, якими займається ця організація, і мобілізувала
громадську думку для вжиття більш активних заходів з метою розвитку.

Згідно з преамбулою Статуту Всесвітньої організації охорони здоровь’я
(ВООЗ), володіння найвищим досягненням рівня здоров’я є одним із
основних прав будь-якої людини, і уряди несуть відповідальність за
здоров’я своїх народів, яке може бути збережене завдяки відповідальним
заходам у галузі охорони здоров’я та соціального забезпечення.

ВООЗ діє як координуючий орган у міжнародній діяльності щодо охорони
здоров’я, підтримує необхідні міжнародні служби, заохочує і проводить
дослідження в галузі охорони здоров’я та сприяє поліпшенню стандартів
навчання і підготовки в галузі охорони здоров’я, медицини та пов’язаними
з ними професіями.

У відповідності до статті 71 СТАТУТУ Організації Об’єднаних Націй
Економічна і Соціальна Рада уповноважується вживати належних заходів для
консуьтації з неурядовими організаціями (НУО), зацікавленими в тих
питаннях, які належать до його компетенції. У відповідальності до цього
Рада провела такі заходи з декількома сотнями міжнародних та
національних організацій, які перелічені в резолюції 1296 (1968)
Економічної і Соціальної Ради.

Ці організації діляться на три групи: Категорія I, в яку входять НУО,
глибоко зацікавлені в більшості заходів Ради; Категория II НУО, які
мають компетенцію в певній сфері і зацікавлені лише в декількох заходах,
що проводить Рада; III НУО, які можуть час від часу бути корисними для
роботи Ради, внесені до списку для проведення спеціальних консультацій.

Усі ці організації можут скеровувати спостерігачів на відкриті засідання
Ради, її комісій, підкомісій та інших допоміжних органів. Вони можуть
подавати як письмові заяви для поширення, так і висловлювати усно свою
точку зору Раді або одному із її допоміжних органів. Крім того, вони
можуть консультувати Секретаріат Організації Об’єднаних Націй з питань,
які мають взаємну зацікавленість.

Економічна і Соціальна Рада в своїй резолюції 1987/5 від 26 травня 1987
року запропонувала неурядовим організаціям, які мають конультативний
статус, подавати їй заяви, які могли б сприяти повному і загальному
визнанню та реалізації прав, вкладених у Міжнародному пакті про
економічні, соціальні і культурні права, і просила Генерального
секретаря воєчано передавати ці заяви Комітету економічних, соціальних і
культурних прав.

У відповідності з процедурами, які діють стосовно повідомлень, що
містять твердження про порушення прав людини, НУО можуть також грати
важливу роль, подаючи письмому достовірну інформацію Організації
Об’єднаних Націй. Ці повідомлення вважаються прийнятими, коли вони
грунтуються на безпоредніх знаннях достовірних фактів про такі
порушення. Прийняті повідомлення потім позглядаються на закритих
засіданнях Підкомісії з попередження дискримінації і захисту меншин.
Якщо Підкомісія вважає, що в них містяться достовірні дані про грубе
порушення неодноразового характеру, які заслуговують уваги Комісії з
прав людини, то вона може зайнятися вивчанням становища і прийняти
рішення про доцільність передачі справи для розслідування в Спеціальний
комітет. На підставі такого розслідування комісія приймає рішення про
доцільність рекомендацій Економічній і Соціальній Раді для розробки
подальших дій.

Вивчаючи або розглядаючи деякі проблеми прав людини, органи Організації
Об’єднаних Націй нерідко звертаються до неурядових організацій з
консультативним статутом з проханням подати інформацію, особливо
стосовно ситуації, що склалася, de facto. НУО доброзичливо ставляться до
таких прохань і подають багато корисної інформації, тим самим підвищуючи
свою роль і полегшуючи завдання Організації Об’єднаних Націй у галузі
прав людини.

ВИСНОВКИ

Між проголошенням в Україні соціальної правової держави і втіленням
цього положення на практиці на наш погляд, повинно пройти досить багато
часу, тому що ні суспільство, ні законодавча система, ні виконавчі
органи не в змозі в надто короткі терміни докорінно змінити не лише
систему роботи, а й, дуже часто, навіть образ мислення.

До того слід розв’язати суперечності, які існують в законодавстві нашої
країни, в якому є наявність невідповідності окремих норм актів
розпорядчого характеру органів виконавчої влади політичній волі народу,
зустрічаються й випадки неправомірного коригування законів. Основною
причиною цього є жорстке адміністрування з боку органів виконавчої
влади. Така нормотворчість порушує закріплені Конституцією України
принципи верховенства права, врахування громадської думки, системності,
гласності та наукової обґрунтованості нормотворчих рішень. Нехтування
органами виконавчої влади при прийнятті нормативно-правових актів
принципом верховенства права штучно створює умови для відання посадовими
особами цих органів переваг відомчим актам, а не законам. Це стосується
і тих підзаконних актів, в яких містяться матеріальні та процесуальні
норми адміністративного права. А як відомо, реалізація норм останнього,
в тому числі й тих, що регулюють суспільні відносини у сфері державного
управління, забезпечується державно-владним примусом, який має
призначатись Верховною Радою України, а не органом виконавчої влади.

Прикладом таких нормативно-правових актів, що зачіпають права та
обов’язки громадян, а також підприємств, установ та організацій, можуть
бути постанови Кабінету Міністрів України, рішення деяких функціональних
і галузевих міністерств і інших центральних органів виконавчої влади.
Серед них можна назвати Положення про порядок застосування вогнепальної
зброї, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня
1992 р. №575, Положення про порядок накладення штрафів на підприємства,
установи та організації за порушення нормативних актів про охорону
праці, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня
1995 р. №244, та ряд інших рішень. В окремих актах навіть передбачена
юридична відповідальність підприємств, установ та організацій, які є
юридичними особами. Тому можна говорити про перевищення органом
виконавчої влади наданих йому повноважень і його вихід за межі
законодавчого регулювання.

Для заповнення цієї прогалини у законодавстві України ще до прийняття
Верховною Радою України Конституції України нею 4 листопада 1995 року
було схвалено концепцію закону про нормативно-правові акти. У цілому
положення проекту спрямовані на врегулювання нормотворчої діяльності в
органах державної влади та органах місцевого самоврядування з метою її
уніфікації та створення системи узгодження нормативно-правових актів,
яка мала б забезпечити належні умови для реалізації та ефективного
захисту прав і свобод громадян, властивих правовій державі. Водночас до
предмета його регулювання не було віднесено міжнародні договори, а також
акти органів і керівників підприємств, установ та організацій, об’єднань
громадян тощо. Велику роль в законопроекті було присвячено розгляду та
експертизі проектів актів. Так з метою забезпечення якості та
обґрунтованості актів повинні обов’язково проводитись юридична і
галузева експертизи, а у необхідних випадках — також фінансова,
соціологічна і кримінологічні експертизи, при цьому гарантована
незалежність експерта в оцінці проектів нормативно-правових актів. Крім
того, згідно з проектом, проект конкретного акта за рішенням
відповідного нормотворчого органу може виноситись на обговорення
населенням. Отже, загальна характеристика цього законопроекту дає
підстава вести мову про необхідність якнайшвидшого його прийняття
Верховною Радою України як закону, чого, нажаль, не зроблено до цього
часу.

З іншого боку рівень правової совіти населення також занадто низький, що
полегшує можливість маніпулювання народною думкою для того, щоб під
виглядом „загального блага” протягти навіть самі непопулярні рішення,
або навпаки, призводить до неможливості скажімо територіальним громадам,
іншим об’єднанням громадян відстоювати свої законні права та протидіяти
самоуправству чиновників на місцях.

Соціально-правова держава не може існувати і без стабільного
економічного підґрунтя, яке теж з’являється не за один день і без якого
неможливе втілення соціальних проектів, спрямованих на задоволення
інтересів суспільства.

Отже, соціально-правова держава, яка на протязі століть була й
залишається ідеалом людства може бути побудована лише за умови
законодавчого закріплення, створення відповідних економічних засад,
формування суспільної свідомості. Саме за цими напрямками повинна
будуватися політика нашої держави для втілення в життя засад,
проголошених Конституцією України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України. – К.: Юридична література, 1996. – 50 с.

Бабкін В. Д. Соціальна держава та захист прав людини //Правова держава,
Щорічник наукових праць. – Вип. 9. – К., 1998. – С. 3-9.

Бирюков П.Н. Международное право. Учебное пособие. – М.: Юрист, 1998,
с.12.

Болотин Б. Социально-экономические показатели Запада и России / МЭ и МО.
– 1999. – №8. – с.114.

Буткевич В. Права людини в Україні // Права людини в Україні. Щорічник.-
1993.- К., 1995.- С. 35.

Волинка К. Проблема збереження прав і свобод особи в Україні // Людина і
політика. – 2005. – №6.

Вольман Г. Чем объяснить стабильность политического и экономического
развития Федеративной Республики Германии // Государство и право. 1992.
№ 11. С. 134-136.

Вишневская Н. Рынок рабочей силы – новые тенденции // МЭ и МО. – 1999. –
№8. – с.20.

Всеобщая декларация прав человека. – М., 1989. – 7 с.

Ганслі Теренс М. Соціальна політика та соціальне забезпечення за
ринкової економіки. – К., 1996. – с.14

Государственное право Германии. Т. 1. М., 1994. 467 С.

Гегель. Філософія права. М., 1990. 332 С.

Горбатенко В. П. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на
зламі тисячоліть. – К., 1999. – 240 с.

Гусарєв С.Д., Тихомиров О.Д. Юридична деонтологія. – К.: ВІРА-Р; Дакор,
2000. – 506 с.

Денисов В.Н., Евентов В.И. и др. Реализация международно-правовых норм
во внутреннем праве. – К., Наукова думка, 1992. – 244 с.

Дюги Л. Социальное право, индивидуальное право и преобразование
государства. М., 1909. 145 С.

Єрмоленко Д. Співвідношення соціальної та правової держави.
//Підприємство, господарство і право. – 2001. – №8. – С. 94-102.

Жуйков В.М. Права человека и власть закона: Вопросы судебной защиты. –
М., 1995. – 284 с.

Завадский С. „Государство благоденствия”. Доктрина и практика. – М.,
1966. – С. 170-181.

Загальна теорія держави і права / Навч. Посіб. Н.М. Колодій, В.В.
Копєйчиков, С.Л. Лисенков та інші; за ред. В.В. Копеєчикова. – К.:
Юрінком Інтер, 2000.

Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українськогоо досвіду.
– К., 1999. – 248 с.

Кант И. Сочинения на немецком и русском языках. Т.I. – М., 1994. –
с.285.

Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в
Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини. – Видання друге. – Харків: Консум, 2001. – 464 с.

Карташкин В.А. Права человека в международном и внутригосударственном
праве. – М., 1995. – 132 с.

Катаєв С. Концепція модернізації в сучасному українському
суспільствознавстві // Людина і політика. – 2000. – №2.

Кистяковский Б. А. Государство правовое и социалистическое.//Вопросы
философии. – 1999. – №6. – С. 143-152.

Коментар до Конституції України. – К.: Інститут законодавства Верхової
Ради України, 1996. – 483 С.

Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щоддо жінок.
Український центр прав людини. Українська правнича фундація. – К., 1995.

Конституційне право України. /За ред. В. Ф. Погорілка. – К., 1999. – 325
С.

Конституційне право України / За ред. В.Л. Тація, В.Ф. Погорілка, Ю.М.
Тодики. – К.: Український центр правничих студій, 1999. – 375 с.

Конституционное (государственное) право: Справочник / Под ред. В.И.
Лафитского. – М., 1995. – М., 1995. – 191 с.

Корнієнко В. Еволюція політичного ідеалу (від плюралізму до синтезуючої
єдності). – Вінниця, 1999.

Корнієнко В. Реалізація ідеалу соціально-правової держави в українському
суспільстві. //Право України. – 2001. – №2. – С. 47-51.

Кравченко В.В. Конституційне право України. Навчальний посібник. – К.:
Атіка, 2000. – 320 с.

Лисенков С.Л. Конституція України / Матеріали до вивчення. – К., 1997.

Лукашук И.И. Нормы международного права в международной нормативной
системе. – М.: Спрак, 1997, с. 240-246.

Лысенков С.Л. Гарантии прав и свобод личности в Советском обществе:
Дисс. На соискание ученой степени канд. Юр. Наук. – К., 1976. – 204 с.

Малеин Н. С. Повышение роли закона в охране личных и имущественных прав
граждан // Сов. гос. и право.— 1974.— № 6.— С. 41—48.

Малько А. В. Государство: проблемы правового ограничения. – Саратов,
1994. – С. 73-87.

Мальцев Г. В. Буржуазный эгалитаризм. М., 1984. 260 С.

Марцеляк О.В. Статус Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. –
Харків: 1998. – С. 9.

Медведчук В. В. Конституційний процес в Україні і організація державної
влади та місцевого самоврядування. – К., 1996. – 140 С.

Международное сотрудничество и права человека. – М., 1989. – 162 с.

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Факультативний
протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. –
К., 1995.

Новицкий М. Что такое права человека. Справочник для правозащитных
организаций. – Варшава: Изд-во Хельсинкской федерации прав человека,
1997. – С. 17.

Новгородцев П. Кризис современного правосознания. – М. 246 С.

Нор В., Стецюх П. Конституція – Основний Закон України в запитаннях і
відповідях. – Львів – Київ: Кальварія – Абрис, 1996. – 48 с.

Общая теория права и государства: Учебник / под ред. В.В. Лазарева .-
2-е изд. перероб. и доп. – М.: Юристъ, 1996 – 472 с.

Общая теория прав человека / Руководитель авторского коллектива и
ответственный редактор Лукашева Е.А. – М., 1996. – 509 с.

Орзіх М.Ф. Міжнародно-правові стандарти прав людини в Україні // Право
України. – 1992. – №4.

Патей-Братасюк М. Громадянське суспільство: сутність, генеза ідеї,
особливості становлення в умовах сучасної України. – Тернопіль, 1999. –
с.3

Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник. – К., 1997. –
520 С.

Права людини в Україні: Щорічник. 1993.— К., 1995.— С. 77—85.

Права человека. Учебник для вузов. /Под ред. Е.А. Лукашева/ – М.:
НОРМА-ИНФРА-М, 1998, с. 305.

Права человека в современном мире / Отв. Ред. Рагозин Н.П. – Донецк,
1995. – 292 с.

Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі, 2000, №1.
– С. 178.

Проблеми загальної теорії права і держави. Підручник для вузів. Під
загальної ред. В. С. Нерсесянца. – М.: Норма-Инфра М, 1999. 832 с.

Рабінович П. М. Основи державної теорії права та держави.— К., 1994.— С.
7.

Рабінович Л. М. Права людини та їх юридичне забезпечення.— К., 1992.- С.
5.

Рабінович П. М. Соціальна держава //Мала енциклопедія
етнодержавознавства /НАН України, Інститут держави і права ім.. В. П.
Корецького. — К., 1996. – 431 С.

Рабінович П., Лобода Ю. Соціальна сутність держави:
теоретико-методологічні засади дослідження. //Право України. – 2001. –
№8. – С. – 41-44.

Сіленко А. Нові моделі соціального захисту в країнах Заходу та
Центрально-східної Європи // Людина і політика. – 2000. – №1.

Сіленко А. Політико-правові аспекти розвитку соціальної сфери:
забезпечення прав людини // Право Україїни. – 1999. – №11. – с.31.

Теория государства и права. Курс лекций. /Под ред. Н. И. Матузова и А.
В. Малько. – М., 1997. – 275 С.

Фукуяма Ф.. Конец истории ? // Вопросы философии. – 1990. – № 3.

Хайєк Ф. Пагубная самонадеянность. Ошибки социализма. – М., 1992. – 352
С.

Хаманева Н.Ю. Охрана прав граждан в зарубежных станах: Институт
омбудсмена. – М., 1991. – 54 с.

Харт Х. Л. Концепція права. – К., 1998. – 231 С.

Шестакова Е. Реформирование системы социальной защиты населения в
странах Восточной Европы // МЭ и МО. – 1997. – №1. – с.46.

Шульга А. Н. Теория государства и права. Пособие для подготовки к
государственному экзамену по ТГП. – Х., 2000. – 132 С.

Щетинин Б. В. Проблему теории советского государственного права.—М.,
1994.- С. 207-208.

Якушик В. Проблемы типологии правового государства. //Философская и
социологическая мисль. – 1993. – №9. – С. 179-181.

Glazer Limits of Social Policy. – Cambridge, 1988. – P. 5.

Gilbert Neil. Welfare Justice: Restoring Social Equie. – New Haven and
London, 1995. – P. 79.

Epstein William M. The Dilemma of American Social Welfare: Transaction
Publishers. – New Brunswick-London, 1993. – P. 101.

Florio, James. New Jersey’s Different Approach // Public Welfare. –
1992. – № 50 (2). – P. 7.

Maxime T. The Right to Individual Complaint to the United Nation for
Violations of Human Rights // International Human Rights Law. Theory and
Practice. – Montreal: The Canadian HR Foundation, 1992. – Р.403.

World Summit for Social Development Denmark, National Report. –
Copenhagen, 1995. – P.71-72.

Дюги Л. Социальное право, индивидуальное право и преобразование
государства. М., 1909. С. 72.

Малъцев Г. Буржуазный эгалитаризм. М., 1984. С. 186.

Вольман Г. Чем объяснить стабильность экономического и политического
развития Федеративной Республики Германии // Государство и право. 1992.
№ 11. С. 134.

Новгородцев П. Кризис современного правосознания С 342

Малъцев Г. Буржуазный эгалитаризм. М., 1984. С. 181.

Дюги Л. Социальное право, индивидуальное право и преобразование
государства. С. 72.

Новгородцев П. Кризис современного правосознания. С. 373.

Вольман Г. Чем объяснить стабильность политического и экономического
развития Федеративной Республики Германии // Государство и право. 1992.
№ 11. С. 134.

Государственное право Германии. Т. 1. М., 1994. С. 59.

Новгородцев П. Кризис современного правосознания. С. 340.

Гегель. Філософія права. М., 1990. С. 228.

Єрмоленко Д. Співвідношення соціальної та правової держави.
//Підприємство, господарство і право. – 2001. – №8. – С. 95.

Конституційне право України. /За ред. В. Ф. Погорілка. – К., 1999. – С.
156.

Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник. – К., 1997. –
С. 330.

Рабінович П. М. Соціальна держава //Мала енциклопедія
етнодержавознавства /НАН України, Інститут держави і права ім.. В. П.
Корецького. — К., 1996. – С. 374.

Кистяковский Б. А. Государство правовое и социалистическое.//Вопросы
философии. – 1999. – №6. – С. 143.

Шульга А. Н. Теория государства и права. Пособие для подготовки к
государственному экзамену по ТГП. – Х., 2000. – С. 40.

Теория государства и права. Курс лекций. /Под ред. Н. И. Матузова и А.
В. Малько. – М., 1997. – С. 182.

Малько А. В. Государство: проблемы правового ограничения. – Саратов,
1994. – С. 73-87.

Завадский С. „Государство благоденствия”. Доктрина и практика. – М.,
1966. – С. 170-181.

Фукуяма Ф.. Конец истории ? // Вопросы философии. – 1990. – № 3. –
с.134.

Фукуяма Ф.. Конец истории ? // Вопросы философии. – 1990. – № 3. –
с.135.

Кант И. Сочинения на немецком и русском языках. Т.I. – М., 1994. –
с.285.

Конституція України. – К., 1996.

Патей-Братасюк М. Громадянське суспільство: сутність, генеза ідеї,
особливості становлення в умовах сучасної України. – Тернопіль, 1999. –
с.3

Буткевич В. Права людини в Україні // Права людини в Україні.
Щорічник.- 1993.- К., 1995.- С. 35.

Рабінович П. М. Основи державної теорії права та держави.— К., 1994.—
С. 7.

Щетинин Б. В. Проблему теории советского государственного права.—М.,
1994.- С. 207-208.

Права людини в Україні: Щорічник. 1993.— К., 1995.— С. 77—85.

Рабінович Л. М. Права людини та їх юридичне забезпечення.— К., 1992.-
С. 5.

Малеин Н. С. Повышение роли закона в охране личных и имущественных прав
граждан // Сов. гос. и право.— 1974.— № 6.— С. 41—48.

Новицкий М. Что такое права человека. Справочник для правозащитных
организаций. – Варшава: Изд-во Хельсинкской федерации прав человека,
1997. – С. 17.

Бирюков П.Н. Международное право. Учебное пособие. – М.: Юрист, 1998,
с.12.

Лукашук И.И. Нормы международного права в международной нормативной
системе. – М.: Спрак, 1997, с. 240-246.

Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі, 2000,
№1. – С. 178

Права человека. Учебник для вузов. /Под ред. Е.А. Лукашева/ – М.:
НОРМА-ИНФРА-М, 1998, с. 305.

Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі, 2000,
№1. – С. 176-179

Марцеляк О.В. Статус Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. –
Харків: 1998. – С. 9.

Maxime T. The Right to Individual Complaint to the United Nation for
Violations of Human Rights // International Human Rights Law. Theory and
Practice. – Montreal: The Canadian HR Foundation, 1992. – Р.403.

PAGE

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020