.

Народ і влада: пошуки балансу інтересів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
106 1249
Скачать документ

Реферат на тему:

Народ і влада: пошуки балансу інтересів

Упродовж усієї історії людства його розумом не один раз опановували так
звані псевдо-проблеми, які слід відрізняти від дійсних проблем.
Псевдо-проблеми поділяються на три види: «ще» не проблеми, «вже» не
проблеми, «ніколи» не проблеми. Приклади їх такі. У Середньовіччі серед
духівництва впродовж десятків років обговорювалася проблема — скільки
ангелів може вміститися на кінчику голки. Одні церковники вважали, що не
більше чотирьох, інші наполягали на цифрі сім. В обговорення цієї
псевдопроблеми були втягнуті представники не тільки Церкви, а й влади,
усе населення країни і навіть посли інших держав.

У Стародавній Греції довго точилася суперечка між знаменитим лікарем з
острова Коса — Гіппократом і не менш відомим афінським філософом і
медиком Гелленом. Один вважав, що для лікування пораненого треба зробити
йому кровопускання з вени, прилеглої до рани, а інший наполягав, що
краще випустити кров з вени, яка лежить навпроти. До цієї полеміки також
були втягнуті всі стани: духівництво, знать, військо, пересічні
громадяни, селяни, ремісники. Держава розділилася на два табори: одні
підтримували Гіппократа, інші — Гелле-на. Проте пізніше наукою було
доведено, що кровопускання для пораненого як в одному, так і в другому
варіанті є шкідливим і може призвести до смерті.

Щось подібне спостерігається зараз і в нашій країні. Приклад — недавно
минуле обговорення законопроекту про Кабмін. На запитання: кого і як
повинен представляти або призначати Президент, а кого — Кабінет
Міністрів або парламент, намагалася дати відповідь уся Україна —
представники різних гілок влади, Конституційний суд, відомі політики,
політологи разом з пресою, телебаченням, радіомовленням. Проводилися
обговорення мало не в усіх трудових колективах, опитування на вулицях і
т. ін. Особисто мені це обговорення нагадує казку Андерсена, коли
придворні короля, лакеї навперебій розхвалювали його нове вбрання, якого
насправді не було на ньому, лише тому, що кравці–шахраї заявили, що
той, хто не бачить плаття, не гідний посади.

Насправді, проблема, яка хвилює деяких високих чинів — хто кого і як
призначає — щодо пересічних громадян є по суті псевдопроблемою. Людей
хвилюють їхні доходи (зарплата, пенсії) і витрати (податки, видатки на
бензин, продукти харчування, житлово-комунальні послуги тощо). Ось чим
би зайнятися владі. Легко (готовий запропонувати відповідні
законопроекти) розв’язати проблеми спекулятивного буму на нерухомість і
землю і багато інших. І це треба робити. Робити речі корисні для людей.
У той же час, зв’язку між податками, цінами і тим, хто представляє
прем’єра — Президент або парламентська коаліція — немає. Більше того,
КОГО і ЯК уміють призначати нинішні власті і опозиція — теж не секрет.
Склад владних структур і депутатської опозиції — в наявності.

Інша справа, що для влади питання, пов’язані з призначенням — проблеми
справжні. Адже від цього залежить доступ до розподілу ресурсів,
виконання зобов’язань перед тими, хто її (сьогоднішню владу) привів, як
говорять журналісти, до «керма». Зобов’язань перед певними вітчизняними
олігархічними кругами, а можливо і … перед іншими державами, їхніми
спецслужбами, транснаціональними корпораціями. Проте, люди захлинаючись
обговорюють саме те, що хвилює владу. І це не окремий епізод. Якщо
подивитися уважно на всі політичні баталії (мали рацію римляни, які
називали дві головні потреби народу: хліб і видовища), то можна
побачити, що ми мимохіть, непомітно для себе, втягуємося в обговорення
псевдопроблем, і забуваємо про власні проблеми. Яскравий тому приклад —
зміни до Конституції. Далеко не ті зміни були нам потрібні.

Хто буде гетьманом?

Процес входження до Європи слід було б почати з приведення самої влади у
відповідність до європейських стандартів. Якби мені довелося відповідати
на запитання: «Що таке демократія по-українськи?», то можна було б
відповісти так: «Це ситуація, коли в баталіях за те, хто призначатиме і
розподілятиме — бере участь вся країна». Іншими словами, до того, що
Кучма робив самостійно без зайвого розголосу, неокучмісти залучають усю
країну. Ось і вся різниця. У всьому іншому — дежавю.

З кучмізмом ми асоціюємо безперервну боротьбу за владу, за владу
розподіляти і призначати, а не за те, що, хто і як повинен робити для
народу на тій або іншій посаді. Наприклад, ми вважаємо, що саме
центральна влада і саме централізовано повинна врегулювати нові правила
оплати житлово-комунальних послуг, а не ухилятися від відповідальності
за рівень соціальної забезпеченості населення. Ці тарифи не мають
знижувати рівень життя людей. Вирішення згаданих проблем є найважливішим
індикатором соціальної політики держави, критерієм оцінки діяльності тих
осіб, партій, яких народ обирав і привів до влади. За невирішення
(небажаного для населення вирішення) відповідні особи повинні йти у
відставку, а керівні партії виходити з парламенту або й сам парламент
має бути розпущено. Але ні. Питання оплати за житлово-комунальні послуги
вирішено високою урядовою владою тільки для себе. Високопосадовців
звільнено від цієї оплати, в той час як вони займають квартири по 500
квадратних метрів. Вирішено раз і назавжди. За Єханурова хтось ставив
питання про відміну цих апаратних пільг, але той, кажуть, відмахнувся —
не до того було.

Люди, які боролися за прихід помаранчевої команди, виходили на вулиці за
правду, справедливість і моральність саме у владі. А одержали як
результат її роботи — з одного боку, скорочення термінів строкової
служби в армії і невдалу спробу ліквідовувати ДАІ. Зате з другого —
зростання кількості резиденцій, лавиноподібне збільшення допоміжного
апарату, поява нових олігархів (згадаймо, як один з претендентів на
президентську посаду охоче розказував про те, що ті, хто вступав на
посади в адміністрацію Кучми, приїжджали на іржавих «Жигулях», а по
деякім часі потрапляли до переліку найбагатших людей світу).

Команда, що прийшла до влади, за одкровеннями деяких її членів,
повелася, мов загарбницька сила на скореній землі, побилася і
розвалилася в боротьбі за те, хто буде гетьманом. А вже переможці, у
кращих східних традиціях, наділяють себе, членів сім’ї, і близьких і
найдальших родичів, свояків, кумів і друзів кріслами, портфелями тощо.

На жаль, владолюбство і любов до себе у владі не така вже безпечна річ.
Розтринькуються і розтягуються колосальні кошти. А оскільки в нашому
матеріальному світі нічого не зникає, а лише переходить з однієї форми в
іншу — то й виходить, що влада жиріє рівно настільки, наскільки біднішає
народ. Можна довести, що процес зростання витрат на утримання влади — і
найважливіша загроза національної безпеки країни, і одночасно
найважливіший резерв підвищення добробуту народу. Стверджую, що якщо
привести корисність і витрати на утримання влади для народу у
відповідність до європейських норм, зарплати або пенсії зростуть у
кілька разів, а не на п’ятірку чи десятку, що їх як подачку кидають нам
можновладці. У чому полягають європейські норми щодо? Перш за все — у її
конкурентності влади, у тому, що високі урядові чини, депутати одержують
не елітне житло, а кімнати на зразок гуртожитських, на роботу
добираються не на службових машинах по сто тисяч євро, а своїм ходом.
Ніякої недоторканності. У разі просочування інформації про провину, хоча
б на одну тисячну наближену до того негативу, до якого всі ми вже звикли
щодо наших владців, урядовець чи депутат у «них» втрачає посаду (мандат)
і йде під суд. Це і змушує владу працювати не на себе, а на країну.
Йдеться про деякі країни Скандинавії й інші, національний дохід яких
більш ніж вдесятеро перевищує наш і які не можуть дозволити собі
настільки дорогу, наскільки непродуктивну щодо народу владу. Поки ж
такого у нас немає, то чим влади менше, тим краще. Менше «просадять»,
менше вкрадуть.

F

50 «народних» депутатів, з яких більш ніж 350 мільйонерів і мільярдерів?
Ні для кого не секрет, що народ для таких — як небажаний доважок серед
турбот про вирішення своїх власних справ. Не соромлячись нікого, обранці
приймають вигідні їм законодавчі акти (характеризуючи сучасне українське
законодавство як таке, що слугує інтересам олігархічних кланів, відомий
український учений і нардеп 3-го і 4-го скликань В. Ф. Сиренко пише:
«Вигода від окремого закону для окремих олігархічних кланів, може
вимірюватися мільярдами доларів. От чому йде вперта видима і невидима
боротьба за кожен проект закону, за кожне рішення парламенту» [1]),
охоче розказують про одержані мільйони за прохідні місця в партійних
списках, за перехід до інших годувальників; не соромлячись, б’ються за
міністерські крісла, дружно віддають свої (і не тільки свої, але і «того
хлопця») голоси за власне фінансове, елітне житлове, медичне, надхмарно
високе пенсійне, страхове забезпечення (у разі смерті сім’я одержує два
з половиною мільйони грн.), безперервні закордонні відрядження і т. ін.
Більшість людей навіть не уявляє собі, чого нам коштує нинішня влада,
зокрема, скажімо, й Конституційний суд, створений не для захисту
конституційних прав громадян, а для вирішення тих же проблем влади у
царині розподілу й призначень. Зловісно пророчо звучать сьогодні слова
відомого економіста, лауреата Нобелівської премії Фрідріха фон Хаєка,
сказані декілька десятиліть тому: «Якщо ті, хто приймає закони, можуть
ухвалювати будь-які рішення — то очевидно, що самі вони не підвладні
закону. Якщо виборний орган матиме право змінювати самі закони, то він
рано чи пізно зробить все можливе, щоб укріпити і розширити свою владу.
Безкоштовні роздачі суспільних благ окремим категоріям населення,
привілеї різним групам з особливими інтересами стають умовою
переобрання, засобом купівлі підтримки більшості, тобто політичною
необхідністю. Збереження влади за всяку ціну перетворюється на мету, а
розтрата суспільних благ — в засіб досягнення цієї мети. Така тенденція
криє в собі небезпеку переродження демократичного ідеалу». Чи не було б
досить, за такої ситуації, замість 450, мати, наприклад, 50 обранців.
Тим більше, що цифру 450 як кажуть, узято зі стелі. Один, два, максимум,
три представники від області і досить. Отже, якщо пріоритетом влади є
входження до європейських структур, НАТО, то починати їй треба з самої
себе, відмовившись від східних розмахів у владарюванні: по-перше, від
роздування до немислимих розмірів владного гнійного свища на народному
тілі, а по- друге, від сталих тенденцій в керівництві — розбазарювання
народного добра, роздаровування постів, мандатів і т. ін. Час перейти до
європейських стандартів — демократичності в управлінні (важко уявити
собі ситуацію, за якої президент США хоч би заїкнутися про призначення
своїх представників, на зразок глав адміністрацій, для керівництва
штатами країни), економності й корисності влади для народу, а не лише
для себе. Проте в цьому напрямі поки що цілковитий морок. Не тільки з
боку офіційної влади, а навіть і з боку опозиції. Більше того, остання,
ініціюючи ухвалення закону про бюджетне фінансування політичних партій,
закону про опозицію, що передбачає її утримання за рахунок держави, за
мірками Кабміну — зарплати, автомобілі й ін., — фактично наближає колапс
для українського народу, якому, якщо так триватиме далі, судиться
померти, бути розчавленим під вагою витрат на утримання тієї влади, яку
він собі обрав.

Справжні проблеми деяких законодавчих актів

Поговоримо про справжні проблеми, які треба було б вирішувати під час
обговорення законопроектів про владу і, зокрема, Закону про Кабмін.
Повторюємо, що ті проблеми, на яких наполягало оточення Президента
насправді — псевдопроблеми. З погляду формальної відповідності Закону
про Кабмін чинній (зміненій) Конституції України, тут все гаразд. У
цьому може переконатися будь-який житель країни і навіть іноземець (який
знає українську), прочитавши Закон (окрім, звичайно, політологів, що
розбираються в законах як «свиня в апельсинах», на думку деяких
політиків). Не треба сто разів слухати високооплачуваних владою
демагогів, краще один раз прочитати Закон.

До справжніх проблем згаданого Закону належать, перш за все, традиційна
для такого роду документів декларативність і невизначеність.

Юридичні статуси органів держави можна регламентувати як у
декларативно-бюрократичний спосіб, так і науково. Перший призводить до
появи розмитих «дірчастих» документів, які не забороняють жодних дій
зацікавлених структур, не обмежують функції, компетенцію, не
встановлюють відповідальність. Немає обмежень, скажімо, у тому, що
називається розбазарюванням суспільного надбання. Тому за відсутності
відповідної політичної волі (протилежний приклад — Білорусь, єдина на
постсоціалістичному просторі країна, де державна власність не піддалася
варварському грабунку) розбазарено не тільки підприємства — бюджетні
донори, а навіть стратегічні об’єкти. Свого часу, коли обрання Кучми на
другий термін було проблематичним і Н. Вітренко погрожувала йому
в’язницею, деякі оглядачі абсолютно правильно зазначали, що на будь-яке
питання про правомірність тих чи інших його дій Кучма зможе відповісти,
що всі вони продиктовані турботою про долю народу. І в умовах
функціонування розпливчастих юридичних регламентів це справді так. Піти
від декларативно-бюрократичної регламентації можна, використовуючи в
цьому процесі методи моделювання, організаційного проектування
управлінської діяльності [2]. Наступне зауваження. Нинішній прем’єр не
обмежений у збільшенні кількісного складу віце-прем’єрів. І їх кількість
збільшується. Про що це свідчить? Перш за все, про відсутність
відповідних законів, що і обумовлює необхідність «ручного управління». А
це призводить до збільшення в управлінні ролі людського чинника —
людських вад, з усіма наслідками, що звідси випливають. А ще спричиняє
додаткові колосальні бюджетні витрати. Ніхто не підраховував, але
витрати на кожного з цих посадовців — мільйони доларів щорічно.
Насправді, це не тільки чималий додатковий штат, приміщення, дорогі
автомобілі, квартири йому і всім його наближеним, дачі, медичне,
санаторно-курортне обслуговування, божевільне пенсійне забезпечення,
звільнення від платні за житлово-комунальні послуги і багато іншого. Не
кажучи вже про колосальну владу, якою він неодмінно скористається для
себе і тих, кому служить. А відповідальність? Чи додасться її у прем’єра
за призначення додаткового зама? Про це в Законі нічого не сказано.
Далі. Навіщо потрібен самостійний і ґрунтовний розділ «Соціальне й інше
забезпечення членів Кабінету Міністрів України»? Коли перейдемо до
європейських стандартів щодо утримання влади? Чому, наприклад, «Умови
оплати праці Прем’єр-міністра України, його транспортного, медичного,
санаторно-курортного і іншого забезпечення як на час виконання
Прем’єр-міністром України своїх повноважень, так і після їх припинення»
повинні визначатися Кабінетом Міністрів України (ст. 57 Закону про
Кабмін). Він визначить, і непогано, можна не сумніватися. Сумнівна
корисність і ст. 61 «Пенсійне забезпечення колишніх членів Кабінету
Міністрів України». За що, за які такі досягнення? Замість об’єктивно
визначити (у відповідних інстанціях) наскільки корисною для народу була
діяльність урядовців, їм виплачують стільки, скільки вистачило б на
покриття витрат від збільшення ціни на газ, що піднялася не без їх
участі.

Пропоную в цьому розділі записати, що соціальне й інше забезпечення
Прем’єра і членів Кабінету Міністрів України здійснюється в загальному
порядку нарівні з рештою громадян. Такий запис, можливо, закриє шлях
таємним, секретним (для народу) постановам і розпорядженням, які
нескінченно приймаються з цих питань.

Ми запропоновали концепцію розробки вищезгаданого Закону, реалізація
якої повинна забезпечити спрямованість його на вирішення тих завдань,
які важливі для всього суспільства, а не тільки для можновладців. Які ж
такі завдання маються на увазі? Вони відомі. Це: 1) зосередження владної
діяльності на завданнях, спрямованих на досягнення добробуту держави,
народу, а не на особисте (кланове) збагачення; 2) врегулювання питань
щодо самодостатності Кабміну (зараз цей орган «підправляє» парламент —
припиняє дію тих або інших законів, «заморожує» певні законодавчі норми
— як правило, соціальної спрямованості; видає власні розпорядження з
питань, які належать до компетенції Верховної Ради, практично необмежено
розпоряджається ресурсами, фінансовими потоками і т. ін.); 3)
нейтралізація корупції; 4) забезпечення конкурентності уряду (істотне
скорочення тих дуже великих витрат, які пов’язані із змістом
непродуктивних (з позицій суспільних інтересів) його структур); 5)
зменшення привабливості влади; 6) подолання політичного протекціонізму
(призначення на посаду за наявності відповідних знань і умінь — а не за
критерієм політичної належності, особистої відданості) [3].

За наявності чітко визначених завдань, окреслення компетенції і
відповідальності Кабміну розв’язувалися б не тільки проблеми, пов’язані
з його діяльністю, а й розвантажувалися б інші органи. Наприклад, не
було б потреби приймати Закон України «Про внесення змін до Закону
України «Про трубопровідний транспорт», який забороняє приватизацію і
продаж газотранспортної системи України.

Література

Сиренко В. Интересы и власть. — К.: Оріони, 2006. — С. 355.

Юлдашев О. Х. Проблеми вдосконалення державної регуляторної політики в
Україні. — К.: МАУП. 2005.

Закон про Кабінет Міністрів міг би бути доленосним // Юридичний Вісник
України. — 2006. — № 48. — С. 6.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020