.

Належність і допустимість доказів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
741 8277
Скачать документ

Реферат на тему:

Належність і допустимість доказів

Питанням належності та допустимості доказів як елементам доказування
було присвячено чимало робіт вченими в області кримінально-процесуальної
науки і практичних працівників органів розслідування і суду, оскільки
інститути належності і допустимості доказів завжди пов’язані з
гарантіями прав і свобод особи. У п. 19 постанови Пленуму Верховного
Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції
України при здійсненні правосуддя» зазначено, що «…згідно зі ст. 62
Конституції обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, а також
на доказах, одержаних незаконним шляхом. Докази повинні визнаватись
такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад тоді, коли їх збирання
й закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією
України прав людини і громадянина, встановленого
кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою
на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених
процесуальними нормами»1.

Актуальність розгляду питань належності і допустимості доказів у
кримінальному процесі визначається не тільки тим, що ці питання цілком
не вивчені, але й тим, що у зв’язку з поставленим в Концепції судової
реформи завданням переходу від репресивного до охоронного типу
судочинства, а також новими змінами в законодавстві (наприклад,
результати оперативно-розшукової діяльності у формі протоколів 3
відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за
результатами оперативно-розшукових заходів, у даний час можуть бути
використані як докази по кримінальних справах, якщо вони перевірені
слідчим або судом відповідно до норм КПК), проблема належності і
допустимості доказів набула якісно нового змісту.

Під належністю доказів слід розуміти можливість використання їх для
встановлення у кримінальній справі фактичних даних (відомостей про
факти), а також обставин, що підлягають доказуванню в силу існуючого між
ними кримінально-процесуального взаємозв’язку.

Вимога належності доказів складається з двох критеріїв: 1) значення для
справи обставин, встановлюваних конкретними доказами, і 2) значення цих
доказів для встановлення саме таких обставин. У даному випадку ця вимога
нормативно закріплена в ст. 65 КПК України, відповідно до якої доказами
можуть бути тільки такі фактичні дані, на підставі яких правозастосовні
органи встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного
діяння, винність чи невинність особи, яка його вчинила, та інші
обставини, що підлягають доказуванню по кримінальній справі.

Це загальне положення правової норми, що формулює одну з найважливіших
властивостей процесуальних доказів, одержує конкретизацію в нормативному
врегулюванні їх окремих видів, а також в закріпленні процесуальних прав
і обов’язків суб’єктів кримінального судочинства, що беруть участь у
доказуванні. Так, наприклад, свідок зобов’язаний з’явитися в зазначене
місце і час і дати правдиві показання про відомі йому обставини в справі
(ч. 1 ст. 70 КПК України).

Отже, головним для визнання доказу у справі має вирішення питання про
те, чи належать обставини і факти, для встановлення яких він
використовується, до кола тих, котрі мають істотне значення для
правильного розгляду і вирішення кримінальної справи і, тим самим,
підлягають доказуванню. Якщо належать, значить відповідають вимозі
належності, а якщо не належать, то такій вимозі не відповідають і тому
доказуванню не підлягають. При цьому для визнання доказу у справі не має
значення, чи входять обставини і фактичні дані, ними встановлені, у коло
тих компонентів предмета доказування, що безпосередньо передбачено ст.
64 КПК України, чи сформульовані вони в інших статтях КПК або
відносяться до числа так званих «проміжних» фактичних даних і обставин,
на підставі яких можуть бути встановлені компоненти предмета
доказування, оскільки всі вони в кінцевому підсумку складають предмет
доказування1.

З розглянутих елементів (властивостей) доказування поняття «допустимості
доказу» у процесуальній і криміналістичній літературі розглянуте
недостатньо, тому це питання не випадково протягом двох останніх століть
знаходиться у центрі уваги вчених і практичних працівників, що
займаються розслідуванням і судовим розглядом кримінальних справ.

Розглядаючи питання допустимості доказів на початку XIX ст. російський
процесуаліст Н. Н. Розін писав таке: «Друге правило доказування (крім
«основного правила») полягає в тому, що обставини, що підлягають
доказуванню, повинні бути підтверджувані лише допустимими з
процесуальної точки зору доказами. Не всякий доказ у буденному сенсі
може бути допущено і прийнято до уваги судом. Допустимість доказів
обумовлюється, насамперед, їх надійністю і бездоганністю з внутрішньої,
психологічної точки зору. У цьому сенсі теорія процесу поділяє докази на
первинні, одержувані з першоджерела (свідок особисто спостерігав факт
нанесення тілесних ушкоджень), і вторинні, одержувані з других рук
(свідок чув про факт, копія документа як підтверджуючий факт), і
рекомендує судові користуватися більш достовірними, первинними доказами,
а вторинними лише тоді, коли немає можливості здобути первинний доказ.
За тими ж підставами рекомендується лише обережне користування
підозрілими доказами, наприклад показаннями зацікавлених свідків,
духовно ослаблених осіб і т. п., і ряд таких доказів як явно
недостовірних відтинається самим законом. Такі, наприклад, за нашим
правом, показання Душевнохворих (божевільних — ст. 93 п. 1, ст. 704 п. 1
Статуту кримінального судочинства). З іншого боку, допустимість доказу
може обмежуватися розумінням, що лежить поза процесом, зокрема
намаганням держави задовольнити різні інтереси, які є більш важливими,
ніж інтерес допущення до справи того або іншого доказу. За нашим правом
до Цієї групи неприпустимих доказів відносяться показання осіб, на яких
лежить особливо шанований державою обов’язок професійної таємниці:
показання священиків стосовно визнання, зробленого на сповіді (ст. 93 п.
2, ст. 704 п. 2 Статуту кримінального судочинства), і повірників і
захисників обвинувачених — стосовно визнання, зробленого їм довірителем
і під час провадження по них справ (ст. 93 п. З, ст. 704 п. З Статуту
кримінального судочинства)»1.

Таким чином, під допустимістю доказів Н. Н. Розін розумів можливість
встановлення (підтвердження) будь-яких обставин, що підлягають
доказуванню лише на підставі тих доказів, що зазначені в законі і
використання яких прямо законом не заборонено (негативна концепція
допустимості). Він також виділяє і ненормативний аспект допустимості, що
за своєю суттю є ще однією рисою доказів (або правилом доказування), —
вірогідність, коли мова йде про запропонований наукою розподіл доказів
на первинні і вторинні. Тут автором по суті висловлені два положення
англійської концепції доказового права — правило «про найкращий доказ» і
правило про виключення свідчення «за чутками» (hearsay)2, що у принципі
не були відомі дореволюційному праву, хоча й містилися в теоретичних
рекомендаціях3.

Аналіз процесуальної літератури починаючи з 60-х років дозволяє виявити
розходження авторів щодо визначення поняття «допустимість доказів».

Так, М. С. Строгович вважає, що допустимість доказу — це його здатність
як джерела даних про факт бути засобом встановлення цього факту. Він
виділяє дві умови допустимості доказів:

1) відповідність джерела даних певним умовам, зазначеним у законі (ст.
65 КПК України);

2) оформлення цих джерел у вигляді визначених процесуальних форм,
передбачених законом (ст. 50—152 КПКРСФСР; ст. 140, 143, 145 КПК
України).

М. С. Строгович пропонує також поділяти правила про допустимість доказів
на ті, що мають негативний або позитивний характер. Правила про
допустимість, що мають негативний характер, вказують, які засоби,
джерела не допускаються, не застосовуються для встановлення фактів у
справі (ст. 72, 74, 309 УПК РСФСР; ст. 68, 69, 323 КПК України, де
сказано, що обвинувальний вирок не можна засновувати на припущеннях, — з
цього випливає, що не мають доказової сили показання свідка і висновки
експертів, у яких висловлюються припущення про ті або інші факти, але не
міститься категоричних тверджень щодо цих фактів), а правила про
допустимість доказів, які мають позитивний характер, вказують, що для
встановлення деяких обставин необхідні визначені докази.

Схвально оцінюючи погляди М. С. Строговича на виділення позитивного і
негативного способів законодавчого регулювання допустимості доказів,
автори курсу «Теорія доказів у радянському кримінальному процесі» разом
з тим не погоджуються з тим, що «правила про допустимість доказів мають
головним чином негативний характер». Вони вважають, що правила про
допустимість доказів — це правила про належну форму доказів, а
негативний метод має тут допоміжний характер2. По цьому питанню існує й
інша точка зору, відповідно до якої, «формулюючи правила про
допустимість, законодавець здійснює це насамперед у позитивній формі для
того, щоб скерувати сам процес доказування3.

Автори другого видання «Теорії доказів…» виділяють наступні умови
допустимості фактичної інформації, що є в справі:

а) популярність і можливість перевірки її походження;компетентність і
поінформованість осіб, від яких вона виходить і які її збирають;

б) дотримання загальних правил доказування;

в) дотримання правил збирання даних визначеного виду,Що гарантує їх від
неповноти і перекручувань;

г) дотримання правил, що гарантують повноту і точністьфіксації зібраної
інформації в справі;

д) відмова від включення в неї здогадів і припущень.

Г. М. Рєзнік вважає, що «визнати доказ припустимим – це означає зробити
висновок про дотримання вимог закону, які пред’являються до його
процесуальної форми, що містить у собі: а) джерело; б) умови; в) способи
одержання і закріплення відомостей про обставини справи». На відміну від
раніше розглянутої концепції С. А. Шейфера (джерело — процесуальна
форма), запропонована містить всі елементи допустимості в понятті
«процесуальна форма».

У літературі була висловлена точка зору, відповідно до якої можна
надавати доказове значення результатам використання апаратури,
призначеної для реєстрації зміни фізіологічних параметрів допитуваних, у
випадках, коли за допомогою цієї апаратури встановлюється не
вірогідність або хибність показань, а «місцезнаходження трупа, знарядь
злочину, викрадених речей, що саме по собі могло б бути доказом у
справі, незалежно від джерела отриманих даних»5. Таке твердження є
принципово неправильним, по-перше, тому, що однією з умов допустимості
доказів є законне джерело фактичних даних, а по-друге, тому, що засоби,
які слугують тільки позапроцесуальним орієнтиром місцезнаходження
доказу, не будучи самі по собі доказами, можуть бути використані лише як
оперативні засоби їх одержання6. Крім того, зазначена пропозиція змушує
нас згадати американську доктрину «плоди отруєного дерева» щодо мотивів
необхідності дотримання вимог законності стосовно джерела фактичних
даних і процесуальної форми їх одержання.

У 1986 р. Н. В. Сибільова визначила допустимість доказів як визнану
законодавцем можливість використання даного джерела як процесуального
носія інформації про фактичні дані, що мають значення для встановлення
істини по кримінальній справі, а також процесуального закріплення цієї
інформації уповноваженими на те особами або органами у встановленому
законом порядку (за допомогою дій) при дотриманні норм моральності.

Виявлення властивостей допустимості охоплює оцінку:

а) відповідності джерела фактичних даних частині 2ст. 65 УПК України;

б) повноважень суб’єкта кримінально-процесуальноїдіяльності на
процесуальне закріплення доказів встановленим у законі способом, а також
законності й етичності реалізованих тактичних прийомів1. У наведеному
визначеннідопустимість доказів відповідає запропонованим Н. В.
Си-більовою трьом критеріям допустимості судових доказів, асаме:
процесуальності, етичності, науковості.

Заслуговують на увагу по розглянутій тематиці роботи Н. М. Кипніс і В.
В. Золотих. «Допустимість, — пише Н. М. Кип-ніс, — це властивість
доказу, що характеризує його з погляду законності джерела фактичних
даних (відомостей, інформації), а також способів одержання і форм
закріплення фактичних даних, що містяться в такому джерелі, у порядку,
передбаченому кримінально-процесуальним законом, тобто уповноваженими на
це особою або органом у результаті проведення ними слідчої дії при
строгому дотриманні кримінально-процесуального закону, що визначає форми
даної слідчої дії».

Як властивості доказу допустимість містить у собі чотири критерії
(елементи, аспекти):

1) належний суб’єкт, правомочний проводити процесуальні дії, спрямовані
на одержання доказів;

2) належне джерело фактичних даних (відомостей, інформації), що
складають зміст доказу;

3) належна процесуальна дія, застосована для одержання доказів;

4) належний порядок проведення процесуальної дії (судової або слідчої),
яка використовується як засіб одержання доказів1.

З огляду на те, що будь-яка діяльність людини містить у собі суб’єкт
діяльності, сам процес діяльності та його результат, то, природно, і
стосовно кримінального судочинства основними об’єктами перевірки у
викладених нижче В. В. Золотих правилах визначено: ознаки належного
суб’єкта, ознаки належної процесуальної діяльності; ознаки належного
закріплення результатів процесуальної діяльності.

Оскільки для встановлення умов належної перевірки необхідно визначити не
тільки її об’єкти, але і процедуру самої перевірки, запропоновану нижче
систему правил складають правила, що визначають допустимість доказів, а
також правила, що визначають процедуру розгляду питання про допустимість
доказів.

До першої групи правил (що визначають допустимість доказів) відносяться:

перше правило — про належного суб’єкта — доказ повинен бути отриманий
належним суб’єктом;

друге правило — про належне джерело — доказ повинен бути отриманий із
належного джерела;

третє правило — про належну процедуру — доказ повинен бути отриманий з
додержанням належної правової процедури;

четверте правило — про «плоди отруєного дерева» — доказ не повинен бути
отриманий на підставі неприпустимого доказу;

п’яте правило — про неприпустимість свідчення, заснованого «на чутках»
(доказ повинен містити дані, походження яких відомо і які можуть бути
перевірені);

шосте правило — про «несправедливе упередження» — доказову силу доказу,
що перевіряється, не повинна перевищувати небезпека несправедливого
упередження. Шосте правило В. В. Золотих відносить тільки до судового
розгляду за участю присяжних.

Цікаву, на наш погляд, точку зору стосовно інституту допустимості
доказів у кримінальному судочинстві України висловив А. С. Сизоненко,
який проаналізував по цьому питанню чинне законодавство України і
запропонував доповнити його низкою норм, які б закріплювали підстави
визнання доказу недопустимими.

Дійсно, у будь-якому випадку є недопустимими і не повинні мати юридичної
сили докази, отримані:

1) із домаганням показань обвинуваченого та інших осіб,які беруть участь
у справі, шляхом застосування насильства,погроз та інших незаконних
заходів з боку особи, яка провадить дізнання або досудове слідство,
прокурора чи суду(ч. Зет. 22КПК);

2) неналежним суб’єктом внаслідок порушення вимог закону про
підслідність (ст. 112 КПК), підсудність (глава 2КПК); у результаті
проведення слідчих дій без дорученняслідчого (ч. З ст. 114 УПК),
прокурора (п. 4 ч. 1 ст. 227 КПК),особою, яка підлягає відводу (статті
56, 58,60 КПК), слідчим,який не прийняв справу до свого провадження,
тощо;

3) з недопущенням чи ненаданням своєчасно захисника,а також іншим грубим
порушенням права підозрюваного,обвинуваченого, підсудного на захист
особою, яка провадитьдізнання, слідчим, прокурором або суддею (ст. 21
КПК);

4) без роз’яснення особам, які беруть участь у слідчій дії,наданих їм
законом прав (ст. 53 КПК) або з введенням їх воману щодо характеру й
обсягу останніх;

5) із джерел доказів, не зазначених у ч. 2 ст. 65 КПК, заДопомогою
слідчих дій, не передбачених КПК, або шляхомпроведення слідчих дій на
порушення кримінальної справи(за винятком огляду місця події, накладення
арешту на кореспонденцію , зняття інформації з каналів зв’ язку), а
такожУ результаті показань, які ґрунтуються на чутках,
думках,припущеннях або на вказаних джерелах інформації, а та-Кож на
відповідях на навідні запитання;

із порушенням процесуальних правил збирання, приєднання до кримінальної
справи доказів (ч. 1 ст. 79 КПК),фіксування процесуальних дій у
відповідних документах(статті 85, 85і, 852КПК), із порушенням заборон та
обмежень, установлених щодо окремих категорій осіб, які неможуть бути
допитані як свідки або мають право відмовитись давати показання (ст. 69
КПК), а також із порушеннямпроцедури допиту неповнолітніх (ст. 168 КПК);

в результаті проведення слідчої дії без дозволу суду (наприклад, обшук
житла) за відсутності передбачених законом (у даному разі— ч. 6ст. 177
КПК) виключних обставинабо процесуальної дії, не санкціонованої
прокурором (наприклад, відсторонення обвинуваченого від посади);

у ході передбачених ч. 2 ст. 8 Закону від 18 лютого 1992 р.№ 2135-ХП
«Про оперативно-розшукову діяльність» абопередбачених, але проведених
без дозволу суду чи без повідомлення прокурора оперативно-розшукових
заходів, зарезультатами яких складено протокол із відповідними додатками
(ч. 2 ст. 65 КПК);

без відновлення досудового слідства у зупиненій кримінальній справі (ст.
210 КПК) або без продовження йогостроку (ст. 120 КПК)1.

З урахуванням проведеного аналізу кримінально-процесуальних норм А. С.
Сизоненко запропонував текст нової; норми до КПК України:

«Стаття 67і. Недопустимість доказів.

Докази у разі визнання їх недопустимими не мають юридичної сили і не
можуть використовуватись у кримінальному судочинстві України.

Недопустимими визнаються докази, отримані:

1) із порушенням конституційних прав і свобод людини;

2) внаслідок нероз’яснення прав учасником кримінального процесу;

3) із порушенням обмежень, встановлених щодо окремих $категорій осіб,
які не можуть бути допитані як свідки або мають Іправо відмовитися
давати показання як свідки (ст. 69 КПК);

4) із джерел, не зазначених у ч. 2 ст. 65 КПК;

5) у результаті оперативно-розшукових заходів, проведених компетентними
органами іншої країни, без закріплення їх відповідно до передбачених
законодавством Україниправил і порядку;

6) із порушенням інших вимог цього Кодексу, що ставитьпід сумнів
достовірність доказової інформації.

Визнати доказ недопустимим і виключити його з кримінального процесу
можуть орган дізнання, слідчий, прокурор, суд за власною ініціативою або
за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, захисника,
потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їх
представників із зазначенням у відповідній постанові підстав прийнятого
рішення.

Постанова органу дізнання, слідчого, прокурора може бути оскаржена в
порядку, передбаченому статтями 234— 236 КПК».

Дійсно, наведена стаття в такій редакції дозволить однозначно і
правильно тлумачити поняття «недопустимість доказів» та юридично
обґрунтовано, з посиланням на цю конкретно норму закону захищати права й
законні інтереси учасників процесу за умови, якщо її доповнити,
наприклад, таким пунктом: недопустимість допиту в якості свідка особи,
фактично підозрюваної у вчиненні злочину. Крім того, у ч. З цієї статті
необхідно, на наш погляд, замінити слова «кримінальногопроцесу» на
«кримінальноїсправи», оскільки визнавати доказ недопустимим і виключати
його з кримінальної справи можуть тільки суб’єкти, в провадженні яких
знаходиться конкретна кримінальна справа.

Питання недопустимості допиту в якості свідка особи, яка фактично
являється підозрюваною (обвинуваченою) у вчиненні злочину, потребує
окремого розгляду, оскільки показання, дані особою, що фактично
підозрюється в здійсненні злочину і яка допитувалася по обставинах
причетності як свідка з попередженням про кримінальну відповідальність
за відмову від дачі показань і за дачу завідомо неправдивих показань по
статтях 384 і 385 Кримінального кодексу України, не мають доказової
сили.

Даний висновок випливає з істотних розходжень у процесуальному положенні
і порядку допиту свідка і підозрюваного (обвинуваченого). І насамперед
це виражається в тому, що свідок не може скористатися юридичною
допомогою захисника; він (свідок) зобов’язаний давати показання під
загрозою кримінальної відповідальності за відмову від дачі показань і за
дачу завідомо неправдивих показань; підозрюваний (обвинувачений) не
тільки не зобов’язаний, але і вправі відмовитися від дачі показань; він
вправі також скористатися при допиті допомогою захисника. Варто
зауважити, що на неприпустимість допиту як свідків підозрюваних і
обвинувачених у вчиненні злочинів вказували відомі процесуалісти ще на
початку XX століття.

Так, І. Я. Фойницький писав: «…необхідно пам’ятати, що заборона
допитувати обвинувачених як свідків, власне кажучи, спрямована на те,
щоб уникнути всякого примусу обвинувачених до дачі показань, забезпечити
їм повну свободу відповіді: тому воно повинно бути поширене і на осіб,
підозрюваних судовими органами, якщо їм ще загрожує або може загрожувати
небезпека судимості.

Тому не можна визнати правильним засвоєний у нашій слідчій практиці
прийом, що полягає в тому, що слідчі, які не зібрали ще достатніх даних
для притягнення певної особи як обвинуваченого, але підозрюють ІІ,
спочатку допитують її як свідка; неправильний цей прийом ще й тому, що
підозрюваний перетворюється на свідка і примушується до дачі показань,
так і тому, що допитуваний як свідок він не користується тими
процесуальними правами, які належать обвинуваченому, так що цим способом
по суті обвинувачений позбавляється своїх прав».

Н. Н. Розін також відзначав, що «за загальним психологічним і юридичним
правилом ніхто не може бути свідком у своїй справі».

Наша і російська сучасна слідча практика в цьому питанні мало чим
відрізняються від колишньої, хоча суди вже протягом тривалого часу
намагаються цю практику виправити.

Ще 26 червня 1968 р. Верховний Суд СРСР (по справі Рейхнера) звертав
увагу на неприпустимість допиту як свідка особи, фактично підозрюваної у
вчиненні злочину.

У рішенні по цій справі було зазначене наступне:

«По справі вбачається, що наявні в справі докази вже до 19 квітня давали
органам слідства підстави для винесення постанови про притягнення
Рейхнера в якості обвинуваченого. До цього часу, крім його особистого
визнання, були вже показання свідків і дані слідчого експерименту, які
цілком відповідали поясненням Рейхнера. Більше того, після проведення
судово-психологічної експертизи, без чого, на думку прокурора,
обвинувачення не могло бути пред’явлене, за день до закінчення
попереднього слідства Рейхнер із приводу зроблених ним і доказаних йому
в подальшому дій ще двічі допитувався як свідок з попередженням про
кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань,
інакше кажучи, під загрозою кримінальної відповідальності. Таким чином,
у зв’язку зневизнанням Рейхнера підозрюваним і несвоєчасним залученням
притягнення його в якості обвинуваченого він був позбавлений можливості
в ході попереднього слідства користуватися тими правами, якими за
законом наділені в кримінальному процесі обвинувачений і підозрюваний».

Допит фактично підозрюваного як свідка продовжує залишатися найбільш
поширеним порушенням закону, що тягне за собою визнання доказів
неприпустимими.

Так, при розслідуванні кримінальної справи слідчим слідчого управління
УВС Хмельницької області за обвинуваченням Щ. і М. по факту розкрадання
товароматеріаль-них цінностей на автопідприємстві в особливо великих
розмірах слідчий в обвинувальному висновку вказав, що, хоча Щ. винним
себе у інкримінованому йому обвинуваченні не визнав, однак вина його в
повному обсязі пред’явленого обвинувачення підтверджується показаннями
обвинуваченої М., висновком судово-бухгалтерської експертизи…,
показаннями обвинуваченого Щ., допитаного раніше 12.06.1999 р. як
свідка, де він давав правдиві показання та іншими матеріалами справи.

У таких випадках, як правильно відзначає П. А. Лупинсь-ка, і перші
протоколи допитів (як свідка), і наступні протоколи допитів (у якості
підозрюваного або обвинуваченого), в яких є посилання на перші
протоколи, варто визнавати неприпустимими.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020