.

Адміністративний менеджмент: теоретико-методологічні засади (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
864 8450
Скачать документ

Реферат на тему:

Адміністративний менеджмент: теоретико-методологічні засади

У західній соціологічній і політологічній думці
адміністративно-державний апарат дістав узагальнену назву — бюрократія
(у перекладі з французької — «влада канцелярії»).

Учені трактують бюрократію як ієрархічну систему державних інституцій та
чиновників-адміністраторів, яка забезпечує чіткість і ефективність
діяльності адміністрації та раціоналізоване управління суспільством.

Бюрократична організація функціонує на таких засадах:

1.  Розподіл функцій між чиновниками згідно із законами та статутами.

2.  Захищеність офіційних осіб у разі здійснення своїх функціональних
обов’язків.

3.  Організація ієрархічної субординації всередині державного апарату.

4.  Відбір службовців на певній системі підготовки кадрів.

5.  Ефективність, яка досягається завдяки суворому розподілу обов’язків
між членами організації, що дає можливість використовувати
висококваліфікованих спеціалістів на керівних посадах.

6.  Оплата праці на твердій регулятивній основі відповідно до службових
рангів.

7.  Можливість забезпечення пожиттєвого статусу держслужбовців.

8.  Багаторічний професійний вишкіл, створення дієвого механізму
просування держслужбовців ієрархічною драбиною відповідно до рівня
компетенції і знань.

Кожна бюрократична організація в процесі життєдіяльності під впливом
змін ціннісних орієнтацій людей, удосконалення організаційної структури
управління, спричиненого впровадженням нових технологій, умовами
конкуренції, темпами суспільних трансформацій, змушена шукати більш
новітні стратегії і методи змін.

Комплектація кадрів державної служби. Ця функція реалізується через дві
системи: патронатну та систему заслуг. Патронатна система дає змогу
підбирати кадри керівними органами на основі партійних або кланових
інтересів. Сутність системи оцінки заслуг полягає в тому, що на вакантні
посади підбираються претенденти, які мають необхідні навички. Найбільш
характерними і цінними рисами цієї системи є:

а)  формування кадрового потенціалу здійснюється на основі здібностей,
знань професійної компетенції в умовах чесного і відкритого змагання;

б) неупереджене ставлення до державних службовців під час їх добору і
роботи з ними незалежно від політичних уподобань, расової, національної,
конфесійної належності, статі, віку;

в)  забезпечення диференційованої оплати праці з урахуванням ставлення
до службових обов’язків та загальнодержавних і місцевих рівнів платні з
відповідним стимулюванням за зразкові показники;

г)  створення дієвого механізму просування працівників службовою
драбиною, поліпшення показників тих, хто працює добре, звільнення тих,
хто є безперспективним;

ґ) покращення якісних показників державних службовців через створення
ефективної системи їх освітньої підготовки, перепідготовки та підвищення
професійної кваліфікації.

Кадровий склад органів державної служби створюється в основному двома
способами: закритим і відкритим. Перший (закритий) спосіб передбачає
обмеження доступу до державної служби і низьку мобільність найманого
державного службовця і характеризується існуванням вибраної еліти в
урядовій службі; підбором кадрів на державну службу з елітних вищих
навчальних закладів чи на базі створення спеціальної системи підготовки;
офіційним призначенням на посаду. Сформувались закриті системи підбору
кадрів у таких державах, як Франція та Японія.

Другий відкритий спосіб формування кадрового потенціалу органів
державного управління ґрунтується на спрощеній процедурі найму на роботу
завдяки застосуванню спеціалізованих тестів для певних посад; високій
мобільності кадрового складу державних службовців, їх меншої залежності
від соціально-класової структури суспільства.

Важливою функцією є функція мотивації, від якої значною мірою залежить
ефективність державного управління, оскільки від знаходження керівниками
для менеджерів оптимальних мотивів їх діяльності залежать результати.
Мотивація є тією причиною, яка спонукає суб’єктів адміністрування
докласти максимум зусиль, щоб досягнення організаційних цілей, що
задовольняють індивідуальні потреби.

В основі мотивації лежить поняття мотиву (фр. motif, від лат. moveo —
рухаю), — свідоме спонукання до дії для задоволення певної потреби
людини. Державна служба має власні мотиви, сюди належать престиж,
владолюбство, перспективи просування службовою драбиною, матеріальна
винагорода, певні привілеї, політичні переконання, прагнення реалізувати
свої професійні знання тощо.

Серед функцій державного управління особливе місце посідає функція
державного контролю, сутність якої полягає у встановленні відповідності
державних нормативних актів конституції; організації парламентського
контролю за виконання бюджету органами виконавчої влади; контролі
центральних органів управління кадрами над державною службою; захисті
прав громадян від свавілля державних чиновників через адміністративне
або загальне судочинство; здійснення громадського контролю через засоби
масової інформації, опозиційні партії, групи тиску; підконтрольності
державної влади законом і підзаконним актом; контролі прокуратури за
дотриманням державними органами управління законів.

До всіх зазначених функцій слід додати ще одну самостійну — ухвалення
рішень, якій характерне те, що вона діалектично пов’язана з іншими
функціями, оскільки їх реалізація стосується й обов’язкової розробки та
виконання управлінських рішень.

Втілення в життя різноманітних функцій державного управління, де
суб’єктами є адміністратори, установи і заклади, вимагає застосування
численних методів управлінської діяльності. Умовно їх поділяють на три
основні групи [2, с. 179–181]. Серед них: насильницько-примусові;
правові та методи переконання доцільністю, раціональністю, авторитетом.
Ці групи методів, як свідчить практика управлінської діяльності,
діалектично взаємопов’язані між собою. Так, у демократичній державі
примусові методи застосовуються з використанням законного права,
базуючись на ньому, а правові методи, в свою чергу, передбачають у
певних випадках примус.

Примусові та правові методи включають елементи переконання, передусім
пояснення суспільству доцільності та раціональності законів, примусових
заходів стосовно певних верств і груп населення, певних індивідів.

Органи державного управління поділяються на два види. До першого
належать органи державно-політичного управління, а саме: інститут глави
держави та уряду; до другого — державно-адміністративні
(загальнодержавні) відомства, які не входять до уряду, регіональних та
місцевих адміністрацій.

Крім цього, слід виокремити органи місцевого самоврядування як органи
територіальних громад. Це представницькі та виконавчі органи, які
сформовані на принципах виборності та мають юридичну, організаційну,
майнову самостійність, визначену законом. Утім, їх діяльність значною
мірою також регламентується державою.

Найвищим органом державної влади і державно-політичного управління є
інститут глави держави. Він виконує визначальну роль у системі органів
державної влади, він уособлює єдність нації, символізує державу, повинен
гарантувати її цілісність, бути чинником гармонійної та ефективної
взаємодії «гілок» державної влади між собою.

Главою держави може бути монарх за монархічної форми правління, влада
якою засновується на засадах престолонаслідування. У випадку
недієздатності монарха або його неповноліття може застосовуватись
регентство — тимчасове правління особи або групи осіб. У таких
парламентарних монархіях, як Великобританія, Іспанія, Швеція, Японія,
влада глави держави передається у встановленому законом порядку.

Найбільш поширеною у сучасному світі є ситуація, коли главою держави
стає президент. Як правило, його статус характеризується політичною
нейтральністю, звільненням від політичної відповідальності.

Президент обирається прямими або непрямими виборами. У країнах із
президентською і змішаною формами правління президент обирається
всенародним голосуванням або групою вибірників, як у США й Колумбії; у
парламентській республіці — парламентом або спеціальними виборчими
колегіями. Останні зазвичай створюються на базі двох палат парламенту
спільно з регіональними і місцевими органами влади.

Повноваження глави держави:

•    відповідно до конституції призначає прем’єр-міністра і за його
поданням формує уряд разом із парламентом і найвищими юридичними
інстанціями, бере участь у формуванні судової влади та органів
загальнодержавного призначення;

•    виконує у деяких країнах (СНД) функцію гаранта конституції і
суверенітету;

•    обіймає посаду головнокомандувача збройними силами;

•    керує органами виконавчої влади (у президентських республіках і
деяких монархіях);

•    очолює раду оборони і національної безпеки;

•    розробляє закони (у монархіях глава держави з парламентом виконує
законодавчу функцію) та підзаконні акти;

•    відхиляє закони і повертає їх для повторного розгляду або накладає
на них відкладальне вето, має право розпуску нижчої палати парламенту за
умов, визначених конституцією;

•    володіє законодавчою ініціативою, наділяється правом позачергового
скликання парламенту;

•    виносить законопроекти на референдум, обходячи парламент,
самостійно або за попереднім його схваленням;

•    здійснює помилування, пом’якшує покарання;

•    у міжнародній політиці укладає і ратифікує міжнародні договори за
попереднім схваленням парламенту або самостійно акредитує послів,
представляє державу у міжнародних відносинах [1 с. 116–118].

Уряд — найвищий орган адміністративного управління. Він здійснює
державне управління суспільними справами, впроваджує в життя рішення
законодавчої влади та забезпечує дотримання встановлених у державі
законів. У різних країнах найвищий орган виконавчої влади (уряд) має
різні назви: рада міністрів (Росія, Франція); кабінет міністрів (Японія,
Україна, Велика Британія); державна рада (Швеція, Норвегія); федеральна
рада (Швейцарія). Різні також назви глави урядів: прем’єр-міністр,
канцлер, президент, голова.

Спосіб формування уряду залежить від форми правління в державі. У
президентських республіках, абсолютних та дуалістичних монархіях
передбачене позапарламентське формування уряду — призначення урядовців
на посаду глави держави без реальної участі парламенту. Парламент
найчастіше також не має повноважень на висловлення такому уряду
недовіри. Цей уряд вважається командою глави держави.

У парламентських та «змішаних» (президентсько-парламентських,
парламентсько-президентських, президентсько-прем’єрських тощо) моделях
реалізується принцип формування уряду за участю парламенту, нерідко з
когорти самих депутатів. Винятком можуть бути ті
президентсько-парламентські країни, де участь парламенту обмежується
наданням главі державі згоди на призначення прем’єр-міністра, а
формування уряду і поточний контроль за його діяльністю здійснює глава
держави [3, с. 681–682].

Відповідно до характеру партійного впливу на процес формування уряду
розрізняють такі його види:

•     однопартійні — формується партією, яка за результатами виборів має
більшість парламентських місць. В уряді представлено її керівництво.
Інші партії виконують роль опозиції: критикувати його дії. Таку модель
реалізовано у Великій Британії, деяких її колишніх домініонах (Нова
Зеландія), а також у низці європейських країн (Швеція);

•     уряд меншості — створюється з представників партії (партій), які
не мають більшості в парламенті, оскільки неможливо сформувати коаліцію
внаслідок парламентських суперечностей. Таке явище особливо характерне
для парламентських демократій континентальної Європи, де більше третини
урядів цих країн (зокрема Данія, Норвегія, Швеція) після Другої світової
війни формувалися як уряди меншості;

•     коаліційні — утворюються партіями, жодна з яких самостійно не має
парламентської більшості. Об’єднавшись, партії отримують і більшість, і
місця в уряді, які розподіляються під час міжпартійних переговорів. Ця
ситуація притаманна, наприклад, для Італії, Франції, Німеччини.

Кількісний склад і структура уряду відрізняються у різних країнах. У
більшості держав не існує чітко встановленого переліку міністерств, за
винятком США та Швейцарії. Конкретний перелік міністерств та чисельність
членів уряду переважно залежать від рішення законодавчого органу або
глави держави, які затверджують новий склад уряду. Слід зазначити, що в
певних країнах до складу уряду як державного органу політичного
керівництва входять не всі його члени, а лише провідні, які очолюють
найвпливовіші міністерства.

Структура і склад урядів різних країн в історичній ретроспективі
постійно змінювалась. Із часом встановився певний класичний перелік
міністрів, керівники яких неодмінно входять до складу урядових колегій.
Серед них міністерства закордонних і внутрішніх справ, оборони, фінансів
та юстиції, керівники яких традиційно формують склад кабінетів. Згодом
розширення функцій держави зумовило входження до уряду міністрів, які
відають економікою, освітою, наукою, технікою, охороною здоров’я,
соціальними питаннями тощо.

Структурними ланками урядів є також партійні та тимчасові комітети,
секретаріати, президії, таємні ради, які під безпосереднім керівництвом
глави уряду здійснюють допоміжні функції (підготовка проектів, рішень,
доповідей, інформаційних довідок тощо), а також контрольні функції щодо
роботи міністерств.

До однієї з найважливіших функцій уряду належить правотворча діяльність
(делеговане і регламентоване законодавство). Сутність делегованого
законодавства полягає у делегуванні парламентом законодавчих функцій
уряду на певний термін у деяких сферах суспільного життя. Тут необхідно
враховувати, що делеговане законодавство не поширюється на конституційні
закони, а також на законодавство у сфері бюджетної та податкової
політики, ратифікацію міжнародних договорів. Регламентарне законодавство
уряду пов’язане з розробкою та прийняттям адміністративних актів
виконавчої влади і забезпеченням застосування законів.

¬

¤H

Oe

2 одних державах мають статус окремого міністерства (Німеччина —
федеральна канцелярія, Греція, Іспанія — міністерство президії уряду), в
інших функціонують як невеликі відомства (Франція — секретаріат уряду,
Італія — служба секретаріату при президії Ради міністрів).

Регіональними представниками держави є посадові особи, які координують
служби центральної державної адміністрації і здійснюють загальне
державне управління, а також контроль за органами місцевого
самоврядування. У Португалії — це цивільний губернатор, Греції, Італії,
Франції — префект, в Данії — амтеманд, у Нідерландах — комісар королеви.

Світова практика свідчить, що адміністративно-державне управління на
місцевому рівні як правило здійснюють:

•     певні міністерства (у Португалії — міністерство внутрішніх справ,
Люксембурзі — міністерство фінансів, Ірландії — міністерство
навколишнього середовища) або урядом загалом;

•     представники регіональних державних адміністрацій (префект,
комісар, губернатор);

•     керівники виконавчих органів місцевого самоврядування;

•     виконавчі органи регіонального самоврядування, з повноваженнями,
делегованими їм державою [1, с. 122–123].

Адміністративно-державне управління як цілеспрямований вплив на
суспільство тоді є ефективним, коли створюється досконалий механізм його
функціонування.

Найоптимальнішим варіантом його може бути модель, яка складається з
таких ланок:

1. Формування ієрархії державного управління. Тут існують чотири основні
концепції щодо способів вирішення цієї проблеми. Прихильники концепції
елітизму вважають, що державою повинна керувати еліта, до складу якої
входять обрані або призначені «нечисленні професіонали», добре
підготовлені, інформовані, високоосвічені верстви населення.
Корпоративістська концепція ґрунтується на тому, що можливе узгодження в
межах державної політики різнорідних групових, корпоративних інтересів
як через парламентські механізми, так і за посередництва спеціальних
функціональних структур типу «трьох сторін комісій», що включають
працедавців і профспілки, а третя сторона — урядові органи, що виконують
роль арбітра. Ті, хто стоїть на засадах плюралістичної концепції,
відстоюють принципи створення органів, що керують державою і розробляють
державну стратегію розвитку суспільства на основі вільного, рівного та
пропорційного представництва всіх верств населення країни. Теоретики
партисипарної системи управління відстоюють необхідність розширення
сфери впливу народних мас на процес вироблення державної стратегії, а
також виступають за значну децентралізацію владних повноважень державних
суб’єктів, переміщення центру управління на регіональний рівень
прийняття рішень, широке залучення до участі в ньому самоврядних
локальних співтовариств громадян.

Міжнародна практика адміністрування свідчить, що з наведених вище
моделей, жодна в чистому вигляді не реалізується. Існує лише діалектичне
поєднання певних їх характеристик у процесі створення легітимної системи
державного управління.

2.  Розроблення стратегічного курсу і прийняття державних рішень,
пов’язаних із законодавчим процесом і оперативним управлінням
суспільними процесами органами виконавчої адміністрації. Дієвими
суб’єктами у цій ланці є законодавчі (парламент) і виконавчі (уряд)
інститути. В основному, відповідно до рівня співвідношення владних
повноважень між законодавчою і виконавчою гілками влади, сформувались
дві моделі розроблення державної стратегії розвитку суспільств і
прийняття рішень. «Активна» — передбачає основну роль законодавчих
інститутів у формуванні засад і конституційних норм, виробленні
загальнодержавної політики. Органи виконавчої влади за цією моделлю
здійснюють як практичну реалізацію стратегічних рішень, так і технологію
оперативного управління. За другим способом — «представницькою» моделлю
державного управління — законодавчими інститутами (парламентом)
визначаються тільки загальні орієнтири модернізації суспільства.
Найважливіші оперативно-стратегічні рішення формуються й реалізуються у
структурі органів виконавчої влади. Така практика характерна для низки
країн Європи.

3.  Застосування технологічних прийомів і методів оперативного
управління, пов’язаних з потребою реалізації стратегічних цілей і
рішень, що належать до практичного рівня державного управління. Ця третя
структурна ланка державного механізму управлінської системи за
характером реалізації обумовлюється політичним режимом в державі,
особливостями інституціональної взаємодії державно-адміністративних
органів із громадянами, а також методами політико-правового управління
суспільними відносинами (взаємовідносини примусу та переконання, насилля
та закону тощо).

4.  Дієвий контроль за управлінським процесом і самокорекція його
режиму. Остання четверта ланка у структурі державного управління охоплює
сфери судово-конституційного процесу та функціонування
контрольно-наглядових інститутів і забезпечує через органи
адміністрування, які у них створені, розв’язання конфліктних ситуацій,
роботу всієї системи догляду й арбітражу, а також систему «зворотного
зв’язку» з об’єктами управління [4, с. 314–317].

Державне управління України. Адміністративно-державницькій сфері
управління України характерні ознаки, притаманні для таких структур
суспільства у перехідний період. Уся система державного управління
потребує реформування. Це пов’язано з тим, що ефективна виконавча влада
в демократичному суспільстві повинна відповідати критеріям професійності
та публічності. Пріоритети та завдання реформування системи державного
управління визначено в Посланні Президента України до Верховної Ради
України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році».

Діюча політична система України, зазначено в Посланні, зумовила
формування такого типу урядування, який за багатьма параметрами не
відповідає стратегічному курсу держави до демократії та європейських
стандартів. Таке урядування є неефективним, схильним до корупції,
внутрішньо суперечливим, надмірно централізованим, громіздким і
відірваним від потреб звичайної людини.

Основними причинами подібного стану системи державного управління в
Україні є:

•    незавершеність формування нової нормативно-правової бази діяльності
органів державної влади та неефективне використання чинної;

•    незавершеність трансформації Кабінету Міністрів України в орган
політичного керівництва;

•    низька ефективність організації діяльності міністерств;

•    нераціональна система органів виконавчої влади на центральному
рівні;

•    неефективна організація системи влади на регіональному та місцевому
рівнях;

•    нерозвиненість місцевого самоврядування та нераціональний
адміністративно-територіальний устрій;

•    недосконала система державної і муніципальної служби;

•    відсутність паритетних засад у відносинах особи з державними
органами. Ці вади державного управління мають особливо негативні
наслідки в умовах недосконалого судочинства, що спричиняє справедливі
нарікання щодо рівня його оперативності, доступності для громадян, а
також справедливості й обґрунтованості судових рішень.

У Посланні сформульовано завдання адміністративної реформи. Реформована
система державного управління в Україні має наближатися до стандартів
публічного адміністрування, прийнятих у країнах розвиненої демократії,
зокрема в Європейському Союзі. Для цього необхідні скоординовані дії,
спрямовані на:

•    законодавче розмежування повноважень у сфері державного управління
між главою держави та урядом на підставі Конституції України;
раціональне інституційне розмежування політичних та адміністративних
функцій у системі виконавчої влади; удосконалення процедур діяльності
органів влади;

•    відмежування політичних посад і сфери цивільної служби та
встановлення правових механізмів захисту державних службовців від
незаконних політичних впливів; запровадження відкритого конкурсного
прийняття на цивільну службу та службового просування; удосконалення
системи управління державною цивільною службою;

•    децентралізація функцій державного управління та відповідних
ресурсів;

•    створення економічно самодостатніх суб’єктів місцевого
самоврядування через укрупнення сільських і селищних громад;

•     правове регулювання адміністративної процедури (процедур);
спрямування діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого
самоврядування в першу чергу на надання адміністративних послуг;
впровадження нових організаційних форм і стандартів якості послуг;
удосконалення механізмів правового захисту громадян у відносинах із
органами державної влади;

•     посилення контрольних функцій парламенту, місцевих рад, а також
посилення державного фінансового контролю; розвиток системи
адміністративного судочинства; залучення громадськості до участі в
управлінні державними і суспільними справами та контролі за
функціонуванням органів влади.

Проблема невизначеності інституційно-влад-них повноважень і
організаційно-кадрових принципів діяльності органів державної влади та
місцевого самоврядування може бути розв’язана лише за допомогою
послідовного здійснення адміністративної реформи. Упродовж 2005 року
вона реалізовувалася в частині реформування системи центральних органів
державної влади.

Ще одним принципово важливим кроком у реформуванні політичної моделі
України є встановлення ефективного цивільного контролю над силовими
відомствами — Міністерством внутрішніх справ і Міністерством оборони.
Упродовж року в них тривали внутрішні реформи, основним змістом яких
було зосередження силових структур України на виконанні функцій,
притаманних відповідним відомствам демократичних країн, — гарантуванні
безпечного життя громадян і безпеки держави. Метою реформування МВС та
МО України є забезпечення політичної нейтральності та незаангажованості
силових відомств, неможливість їхнього використання як знаряддя
політичної боротьби.

У найближчій перспективі завданням реформи в адміністративній сфері є
законодавче забезпечення змін. Сучасні принципи публічного
адміністрування мають бути відображені в положеннях законів «Про Кабінет
Міністрів України», «Про міністерства та інші центральні органи
виконавчої влади», «Про Президента України», у нових редакціях законів
«Про місцеві державні адміністрації», «Про державну службу» та ін.

Прийняття Адміністративного процесуального кодексу України дасть змогу
вперше на законодавчому рівні врегулювати весь спектр відносин громадян
із органами виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Реформування центральних органів виконавчої влади. Основною метою
реформування Кабінету Міністрів України є забезпечення його
конституційного статусу як найвищого органу в системі виконавчої влади.
Концептуальною основою реформування уряду має бути утвердження
за-садничого напряму його діяльності — формування державної політики.

Програма діяльності Кабінету Міністрів України має готуватися на весь
строк діяльності уряду.

У системі виконавчої влади не повинно бути органів, які б не були
безпосередньо чи опосередковано підпорядковані уряду. Причому Кабінет
Міністрів, щоб зосередитися на питаннях вироблення політики, повинен
максимально делегувати або передати іншим легітимним способом свої
повноваження адміністративного характеру органам виконавчої влади нижчих
рівнів.

Щоб Кабінет Міністрів мав змогу ефективно керувати органами виконавчої
влади, за ним повинні бути закріплені повноваження щодо призначення та
звільнення з посад заступників міністрів, керівників органів виконавчої
влади нижчих рівнів, скасування актів органів виконавчої влади нижчих
рівнів.

Необхідно підвищити рівень колегіальності в роботі уряду. Урядові
комітети повинні стати повноцінним інструментом політичного узгодження
проектів урядових рішень.

Реформування міністерств та інших центральних органів виконавчої влади
має бути спрямованим на:

1)   перегляд їхнього статусу та кількісного складу, а також уточнення
їхніх функцій;

2)   забезпечення провідної ролі міністерств як головних суб’єктів
розробки політики у відповідних секторах державного управління;

3)   підвищення ролі міністрів як державних політичних діячів.

У системі центральних органів виконавчої влади основними мають бути
міністерства. Міністерства є «продовженням уряду» і тому повинні стати
головними центрами вироблення державної політики. Відповідно у
виконавчій владі лише Кабінет Міністрів та міністри як члени уряду
повинні мати право видавати нормативно-правові акти.

Необхідно розмежувати політичне та адміністративне керівництво у
міністерствах. Крім формального визнання посади міністра політичною,
слід забезпечити легітимність такого визначення, а також надати міністру
політичну підтримку в особі заступника міністра.

Для керівництва апаратом міністерства, забезпечення інституційної
пам’яті міністерства і стабільності державної служби слід повернути
посаду державного (постійного) секретаря міністерства — посадової особи
зі статусом державного службовця. Державний секретар міністерства
повинен призначатися на посаду Кабінетом Міністрів у порядку,
передбаченому законодавством про державну службу. Державний секретар
міністерства має бути підзвітний та підконтрольний міністру.

Серед найважливіших питань у реформуванні міністерств має стати зміна
підходів до територіальної організації виконавчої влади. За загальним
правилом більшість міністерств не потребуватимуть територіальної мережі
власних підрозділів (органів), оскільки їхнім основним завданням як
політичного органу є забезпечення діяльності міністра: розробка
державної політики, проектів нормативних актів тощо.

Найбільшу за кількістю працівників групу органів у системі виконавчої
влади повинні становити урядові органи зі своєю територіальною мережею.

Урядовим органам слід здійснювати поточне адміністрування, тобто
реалізацію законодавства через управління певними підгалузями (служба),
надання адміністративних послуг (агентство), здійснення
контрольно-наглядових функцій (інспекція). Урядові органи мають
перебувати у системі міністерства відповідно до розподілу повноважень
між міністрами за секторами державної політики.

Література

Гелей С. Д., Рутар С. М. Політологія: Навч. по-сіб. — К., 2004.

Дегтярёв А. А. Основы политической теории. — М., 1998.

Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В. П. Горбатенко; за
ред.. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — К., 2004.

Політологія: Підруч. для вищ. навч. закладів / За ред. Ю. І. Кулагіна,
В. І. Полуріза. — К., 2002.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020